Українська мова за професійним спрямуванням

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство аграрної політики та продовольства України

Полтавська державна аграрна академія

ТЕКСТИ ЛЕКЦІЙ

УКРАЇНСЬКА МОВА

Полтава - 2011

УДК

ББК

Авторський колектив:

Н. М.Сизоненко, кандидат філологічних наук, доцент - розділ 2;

Н. Ф. Мельник, старший викладач - розділ 3 (спільно з Н. М. Сизоненко);

С. Г. Різник, старший викладач - розділ 3;

Н. І. Тесля, старший викладач - розділ 2;

Н. О. Швець, старший викладач - розділ 1 (спільно з Н. М. Сизоненко).

Рецензенти:

Степаненко М. І., доктор філологічних наук, професор, ректор Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка;

Лебеденко С. О., кандидат філологічних наук, доцент

кафедри соціально-економічних дисциплін Полтавського юридичного інституту Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого».

Рекомендовано до друку засіданням кафедри українознавства Полтавської державної аграрної академії від 24 листопада 2010 року (протокол № 5).

Тексти лекцій упорядковані відповідно до оновленої програми курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» й спрямовані на формування навичок доречного, комунікативно виправданого використання стилістичних ресурсів мови, побудови й відтворення фахових текстів. Для викладачів, студентів усіх форм навчання.

УДК

ББК

© ПДАА, 2011

ПЕРЕДМОВА

Мова - великий стимулятор і потужний

генератор тієї духовної сили й роботи,

що потрібні людині, аби виконувати своє

земне призначення, аби по-своєму бачити

світ і в ньому жити (Л. Пархонюк).

Важко собі уявити фахівця, який у професійній діяльності зможе обійтися без мови й мовлення. Мова є засобом репрезентації особистості, а тому основне завдання мовної освіти у вищій школі - не лише поглибити, розширити знання про стилістику, стилістичну диференціацію сучасної української літературної мови, норми літературної мови, а й сформувати мовнокомпетентну особистість, яка володіє навичками професійної комунікації. Студент має оволодіти базовими знаннями з мови для успішної самореалізації передусім у фаховій діяльності. Саме таку мету ставили перед собою укладачі пропонованих текстів лекцій із дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» - сприяти формуванню навичок доречного, комунікативно виправданого використання стилістичних ресурсів мови, побудови й відтворення фахових текстів.

Тексти лекцій розроблені відповідно до навчальної програми курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» (К., 2009). У них систематизовано наукові знання про мову професійного спілкування; норми літературної мови; стилістичну систему сучасної української літературної мови; види, типи і форми фахового спілкування; види публічного мовлення як важливого способу комунікації; вимоги до складання текстів документів; науковий стиль і його засоби у професійній діяльності; проблеми перекладу й редагування наукових текстів тощо. До кожної лекції (усього - 14) подано основну та додаткову літературу, словники, якими можна скористатися при підготовці до практичних занять та виконання завдань самостійної роботи. У додатках наведено зразки оформлення документів, таблиці і схеми, які наочно представляють навчальний матеріал.

Тексти лекцій з успіхом використовуватимуть викладачі, студенти усіх форм навчання, працівники коледжів та вищих навчальних закладів, службовці, усі, хто шанує рідне слово й утверджує його на всіх щаблях і в усіх сферах життєдіяльності держави.

РОЗДІЛ 1. ЗАКОНОДАВЧІ ТА НОРМАТИВНО-СТИЛЬОВІ ОСНОВИ ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

ЛЕКЦІЯ 1. ДЕРЖАВНА МОВА - МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

1.1 Мета, предмет і завдання курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)»

Включення дисципліни «Українська мова (за професійним спрямуванням)» до навчального процесу у ВНЗ є необхідним кроком, який покликаний не лише поглибити й по-новому осмислити шкільні знання з сучасної української літературної мови, а й дати студентам лінгвістичну освіту, необхідну для виправданого використання мовних ресурсів, зокрема в діловодстві (справочинстві). Метою цієї навчальної дисципліни є:

· формування комунікативної компетентності студентів - майбутніх спеціалістів аграрного профілю;

· набуття комунікативного досвіду, що сприяє розвиткові креативних здібностей студентів та спонукає до самореалізації фахівців, активізує пізнавальні інтереси, реалізує евристичні здібності як визначальні для формування професійної майстерності та конкурентноздатності сучасного фахівця;

· вироблення навичок оптимальної мовної поведінки у професійній сфері: уплив на співрозмовника за допомогою вмілого використання різноманітних мовних засобів, оволодіння культурою монологу, діалогу та полілогу; сприйняття й відтворення фахових текстів, засвоєння лексики і термінології обраного фаху, вибір комунікативно виправданих мовних засобів, послуговування різними типами словників.

Предметом вивчення дисципліни «Української мови (за професійним спрямуванням)» є практичний аспект сучасної української літературної мови, професійна сфера реалізації мови, представлена трьома функціональними стилями: науковим, офіційно-діловим та розмовним, вимоги до складання й оформлення наукових текстів і ділових документів, а також культура усного та писемного мовлення.

Серед основних завдань навчальної дисципліни слід виокремити такі:

· сформувати чітке й правильне розуміння ролі державної мови у професійній діяльності;

· забезпечити досконале володіння нормами сучасної української літературної мови;

· виробити у студентів практичні навички доречного використання мовних засобів різних рівнів залежно від сфери спілкування й мети висловлювання;

· навчити студентів орієнтуватися у словниковому складі мови, свідомо ставитися до слова, враховуючи стилістичну доцільність слововживання й лексичну сполучуваність;

· збагатити лексичний запас студентів новими термінами обраного фаху;

· сформувати навички оперування фаховою термінологією, редагування, коригування та перекладу наукових текстів;

· виробити навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;

· розвивати творче мислення студентів;

· виховати повагу до української літературної мови та мовних традицій.

В основу викладання матеріалу дисципліни покладено функціональний принцип і комунікативний метод, що дає змогу, з одного боку, з'ясувати, з якою метою використовуються у функціональних різновидах різні мовні засоби, і, з другого - забезпечити ефективне засвоєння матеріалу й розвиток навичок писемного та усного мовлення.

Курс «Українська мова (за професійним спрямуванням)» має також культурно-просвітницький характер, оскільки лінгвістична освіта необхідна не тільки фахівцеві певної галузі науки чи сфери діяльності, а й кожній культурній людині загалом.

1.2 Поняття національної та літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови

Перш ніж розглядати поняття «національна мова», слід з'ясувати, що таке мова загалом.

Мова створена зусиллями багатьох поколінь. Це скарбниця духовних надбань нації, досвіду й співжиття. У її глибинах - філософський розум, витончений естетичний смак, поетичність, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів людських почуттів і явищ природи. Разом з тим
мова - це і своєрідний оберіг звичаїв і традицій, запорука інтелектуального зростання, розвою та поступу народу.

Мова - найважливіший засіб спілкування між людьми. Вона безпосередньо пов'язана з мисленням. Кожний момент діяльності обумовлюється думкою і її носієм - мовою. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а служить фундаментом для подальшого розвитку людства. Мова - це ідеальна система матеріальних одиниць (звуків, слів, моделей речень тощо), яка існує поза часом і простором. Це певний код, шифр, відомий усім представникам мовного колективу, незалежно від їх віку, статі, місця проживання тощо. Коли з'являється необхідність, цей код приводиться в дію і матеріалізується в окремому акті говоріння, тобто в мовленні. Таким чином, якщо мова - це тільки засіб спілкування, то мовлення - сам процес і результат спілкування, який відбувається в певній аудиторії і в певних часових рамках, матеріалізується у звуках, буквах, інтонації, розділових знаках. Мову ми можемо відчути тільки через мовлення, бо мовлення - це мова в дії. Мова однакова для всіх членів певного мовного колективу, а мовлення завжди індивідуальне. Воно реалізується в безлічі варіантів і ситуацій.

Становлення народу тісно пов'язане з формуванням його мови. Усі сторони суспільного життя, процеси пізнавальної та творчої діяльності людини, кожен аспект її свідомості супроводжуються мовою. Національна мова - важлива ознака самобутності народу, засіб єднання поколінь та формування національної свідомості. У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність.

Українська мова - національна мова українського народу. Вона пройшла на своєму шляху багато випробувань. Як національна українська мова стверджується в ХІV - ХVІІ століттях, коли поширюється загальна боротьба за незалежність українських земель, зростає національна самосвідомість і відчуття єдиної нації. Саме в цей час виникає багатющий національний фольклор (пісні, казки, легенди, перекази, веснянки, щедрівки тощо) і давня українська література (літописи, проповіді, історичні повісті, вірші, драми, інтермедії, грамоти, міські ратушні книги, акти, універсали та ін.), що сприяє формуванню й вихованню спільного світосприйняття самобутньої нації. Урядові укази 1863, 1876, 1881, 1894, 1895 років примушували талановитих українських письменників, наукових і громадських діячів використовувати російську мовну систему для передачі своєї національної самосвідомості.

Другого удару українська національна мова (як і українська нація взагалі) зазнала, коли з'явилася теорія нової історичної спільності - «радянський народ», коли у більшості шкіл у містах, середніх та вищих навчальних закладах навчання проводилося російською мовою. «Мовою міжнаціонального спілкування» велося справочинство, забезпечувалися всі процеси адміністративного, громадського й політичного життя в Україні. Утілювалася чітка програма механізму денаціоналізації через етап двомовності - молодше покоління слід навчити перемикати мовленнєвий код з українського на російський, а далі - перехід цього покоління на російську одномовність - лише справа часу. Політичній меті маскування й виправдання процесів русифікації України було підпорядковано й висвітлення проблем білінгвізму (двомовності). На відміну від багатьох зарубіжних соціолінгвістичних досліджень радянська наука визнавала масовий білінгвізм позитивним явищем. Було проголошено ідеологічно «правильний» шлях розвитку української мови - постулат про «благотворний» вплив російської мови на українську, її визначальну роль у процесах формування спільного лексичного фонду «братніх» мов народів СРСР і широке впровадження інтернаціоналізмів.

І все ж таки національна українська мова вистояла. Сьогодні під національною мовою розуміють тип національного мислення, тип національної культури, філософії і психології, засіб і свідоцтво спільності нації, що може реалізовуватися в різноманітних варіантах мовної, мовленнєвої і національно-культурної діяльності. Можна говорити іншою мовою (напр., російською чи англійською), але при цьому ні росіянином, ні англійцем стати не можна, бо мова - це внутрішній пароль національного характеру й способу світосприйняття.

Мова як така тісно пов'язана з мовленням, мисленням, культурою та розумінням людини. На цьому наголошував український мовознавець О. Потебня.

Відомий лінгвіст вважав народи «духовними одиницями», складовими яких є мова та духові особливості народу - його прикмети, те, що прийнято називати ментальністю (у перекладі розум, мислення, душевний склад) - національно-психологічна й водночас філософська характеристика свідомості й чуттєвої сфери народу, певних його верств і окремої особи.

Українська ментальність - категорія історична, її основна сутність упродовж століть не змінюється. У ментальності сконцентровується очевидна спільність нашого народу у сприйманні світу, усього сущого в ньому й у самих українцях. На визначення типово національних, водночас і ментальних, рис українців натрапляємо в багатьох наукових працях, художніх текстах, напр.: ...свідомість національної окремішності, цінування волі та індивідуального розвитку. Пошана до громадського авторитету, лицарськість, глибока культурність; Українці над усе люблять свободу; В українському громадянстві завжди були живі прагнення незалежності; Українське життя має свій окремий стиль, спертий на високу народну культуру (І. Крип'якевич); ...великий розвиток і талановитість соціальних низів, - почування любові до рідної землі, до отчизни (М. Грушевський); ...музикальність українців, краса церковних співів (Н. Полонська-Василенко), а також: Говорячи про ментальність українця, ми відзначаємо його анархічну суть, фатальне нерозуміння ролі національної єдності, повне неузгодження особистих інтересів з інтересами держави (В. Берестюк).

Українцям властиві сентименталізм, чутливість і ліризм, український гумор, артистизм, легка запальність; людяність, велика життєздатність, талановитість тощо. Ці якості характеризують український етнос, народ, націю в основному і в різних (світосприймальному, філософському, соціопсихічному, історичному, гносеологічному) вимірах.

Кожному народові притаманна своя, індивідуально-неповторна ментальність і мовні засоби її вияву. Кожна мова, переконаний О. Потебня, відрізняється структурно-семантичними відмінностями, номінацією одних і тих же об'єктів реальної дійсності (порівняймо: верба (укр.) - ива (рос.) - wierzba (польс.), мовленнєвою поведінкою (скажімо, північні народи - напр., норвежці, шведи, фіни - говорять тихіше й менш емоційно, ніж південні - зокрема, іспанці та італійці. Переважна більшість південних народів - грузини, цигани, турки, араби - говорять голосніше за італійців та іспанців. Деякі східні народи - японці, в'єтнамці, індуси - спілкуються неголосно). Проте це не головні відмінності.

Різні мови налаштовують особливим чином «увесь механізм думки», відповідно й прийоми мислення, які залежать від етнокультурного досвіду. Так, скажімо, зорове сприйняття різних об'єктів є не відображенням, а конструюванням, моделюванням світу людиною, окремим носієм мови. «Ми можемо порівняти, - писав О. Потебня, - душі різних народів із водомірами, які по-різному розподіляють струмінь сприймань, що протікають крізь них. Візьмімо, наприклад, враження зору. Без сумніву, кожен народ одержує однакові кольорові враження, а проте в кількості назв ми побачимо величезну різницю. У великоросів, наприклад, є, щонайменше, до шістдесяти назв для мастей коней, і всі вони істотно розрізняються між собою, в інших мовах, у німецькій, наприклад, їх значно менше. Що це означає? Якщо ми уявимо собі струмінь сприймань деякої довжини, то одна мова поділяє його на три частини. Інша - на п'ять, десять і більше... Деякі явища одна мова ігнорує (для окремих кольорів, наприклад, цілковито немає назв), а інша - ні. Тому мова налаштовує весь механізм думки особливим, сказати б, індивідуальним чином [9, с. 99]». Отже, різні мови не тільки по-різному номінують об'єкти, але й дають різний «кут зору» на них.

Мова, на думку вченого, не тільки засіб вираження й оформлення думки, але й формування думки, конструювання духовного світу людини. Слово поза контекстом мертве, однак саме мовленнєва діяльність витворює специфічний горизонт значень, що фіксує в мові світогляд. Різні мови відмінні за напрямом рядів уявлень (асоціативних рядів) про тотожні ніби предмети, явища. Напр., слово «калина» поза контекстом має значення кущової рослини з білими квітами та червоними ягодами. Коли ж це саме слово ми вживаємо в контексті (прислів'я «Без верби та калини нема України»), воно вже формує значення національного символу, опредметнює духовний потяг до своєї землі, рідного дому, своїх традицій, що і є асоціативними рядами уявлень конкретного народу - українців. Таким чином, мова ніби нашаровує на світ свою смислову «мережу» й вибудовує різну картину світу, яка є інтегральною (нерозривно зв'язаною) складовою світовідчування, світосприйняття й світорозуміння. «Мовні світи» О . Потебня уподібнює до чарівної замкненої лінії, яка мова описує довкола носіїв мови і її межі накладаються на наше світобачення. Отже, загальна картина світу у різних народів різна.

Мова орієнтує й спрямовує думку, виражає цінності й ідеали (етичні, естетичні), розкриває глибинний сенс цих цінностей, норм, ідеалів. Таким чином, неможливо розчленувати мову, мовлення й мислення, так само годі розчленувати культуру, мову й мовлення. Адже саме на рівні живого мовлення відбувається не тільки інтерпретація (тлумачення) та реінтерпретація (повторне тлумачення) культури, але й витворення культурних смислів, які стають опертям культурного процесу й навіть програмують його перебіг. Духовна культура, до якої відносимо традиції, звичаї, вірування, побутову культуру, повсякденне спілкування, норми спілкування, мімічні та жестові коди, особливості комунікації, відображає специфіку сприйняття дійсності, національні особливості картини світу й мислення представників того чи іншого етносу. Національні особливості мислення та поведінки фіксуються в знаках мови і тим самим відображуються в ній. Мова ж, своєю чергою, упливає на розуміння світу.

Під розумінням О. Потебня має на увазі інтерпретацію та реінтерпретацію, але вони не однакові для кожного носія мови, оскільки залежать від індивідуально-психічного досвіду людини. У процесі апперцепції (зумовленість сприйняття людиною предметів, явищ об'єктивної дійсності її попереднім досвідом та її психічним станом у момент сприйняття) залучається не тільки свідоме, але й «уміщене поза свідомістю запас думки», так звані фонові знання - приховані за словом, які належать до глибинного рівня свідомості, немовні знання. А отже, відбувається інтегральна взаємодія культурних, етнопсихологічних, індивідуально-психологічних складових. У психолінгвістиці розрізняють два рівня свідомості: мовний - вербальний, логічно усвідомлюваний, експліцитний (зовні виражений) та позамовний - невербальний, смисловий, неусвідомлюваний, імпліцитний (зовні невиражений). Так, напр., слово «свічка» буде сприйматися мовцями по-різному: одні будуть говорити, що це паличка воску, яка служить для освітлення; інші - що це суцвіття деяких рослин, схоже на свічку; треті - що це пристрій, за допомогою якого запалюють пальну суміш і т.д. Або, скажімо, слово «мама». Ось як сприймає його відомий український письменник Є. Гуцало: «Вимовляю слово «мама» - і ввижається мені добра її усмішка, каре іскристе мерехтіння в очах, ласкаве звучання голосу. Жоден колір, либонь, не пов'язується з її образом, тільки здається, наче сяє чимось золотим від очей, вишневим од губ, яблуками-антонівками від рук - і за всім цим щемко постає слово «рідна», яке, здається, саме зовсім позбавлене кольору, а тільки дороге воно, ніжне, хвилююче, мов усі кольори разом узяті».

Наше розуміння також залежить від способів функціонування культурних артефактів, їхньої залученості в ситуацію спілкування. Ось що писав О. Потебня, коли розмірковував про побутування культурних артефактів: «їх життя (тобто художніх витворів) полягає в тому, що у них розуміється і як розуміються. В іншому разі про них варто говорити як про брилу каменю, шмат полотна і таке інше. Якщо так, то хто стверджуватиме, що розуміння і вплив творів грецької скульптури одне й те ж у квітучі часи Греції і тепер? тоді і тепер це цілковито відмінні твори мистецтва, що мають один і той самий матеріальний субстрат, але не одну й ту саму, сказати б, душу. Ці особливості міняються не тільки в часі, але й від народу до народу [9, с. 117]».

Таким чином, світобачення окремого представника народу, як і ментальних особливостей у цілому народу, зумовлене тісними й водночас складними взаємозв'язками між мовою, мовленнєвою діяльністю, культурою та розумінням, апперцепцією тих чи інших явищ, предметів об'єктивної реальності, які у своїй сукупності моделюють неповторну картину світу кожного народу, формуючи націоцентричні погляди особистості.

Українська національна мова існує у вищій (сучасна українська літературна мова) і нижчій (територіальні, соціальні діалекти) формах загальнонародної мови. Поняття «загальнонаціональна мова» значно ширше, ніж поняття «літературна мова», адже загальнонаціональна мова охоплює:

· сукупність мов національностей та всіх територіальних діалектів певної держави;

· мову певних соціальних колективів;

· національний фольклор;

· літературну мову як вищу форму національної мови;

· національну культуру й мистецтво, які обслуговують культурне й громадське життя, об'єднуючи народ (або народи) в єдину націю.

Завдяки діалектним особливостям українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Для більшості людей, які живуть в Україні, українська мова є рідною, тобто мовою, з якою людина прийшла у світ і «прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національній своєрідності [13, с.515]».

Українська національна мова є основою єднання українців у часі та просторі, осередком духовності, джерелом пізнання світу. Недаремно митці слова оспівують рідну мову, називаючи її Берегинею українського роду, ототожнюючи це поняття з поняттями рідного обійстя, родини, краю, Вітчизни.

З часом, формуючись і удосконалюючись, національна мова закріплюється в літературі, стаючи літературною мовою нації, і поступово витісняє територіальні діалекти.

Літературна мова - вища форма вияву української національної мови, відшліфована форма загальнонародної мови, якій властиві:

· багатофункціональність (охоплює всі сфери комунікативної діяльності суспільства);

· унормованість (оперує загальноприйнятими усталеними нормами);

· стандартність;

· уніфікованість;

· розвинена система стилів (має розгалужену систему мовних стилів).

Літературна мова обслуговує всі сфери діяльності суспільства (матеріально-виробничу, державну діяльність, культуру, радіо й телебачення, пресу, освіту, науку, художню літературу, побут людей), є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Поняття «сучасна українська літературна мова» слід розуміти як унормовану літературну форму загальнонародної української мови від часів І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка і до нашого часу.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови є І. П. Котляревський - автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Він першим використав народно-розмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Г. Шевченко. Саме він уперше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і словесно-художньої культури, заклав основи для розвитку в ній наукового, публіцистичного та інших стилів літературної мови.

Для спілкування характерні усна та писемна форми реалізації літературної мови, на яких ми докладніше зупинимося згодом.

Найголовніша ознака літературної мови - це її унормованість, властиві їй норми.

Норма літературної мови - це сукупність мовних засобів, що відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок суспільного спілкування у певний період розвитку мови й суспільства. Мовними нормами мають володіти всі носії мови. Вони є єдиними й загальнообов'язковими.

Мовознавці розрізняють такі мовні норми:

· акцентуаційні регулюють наголошування слів (а?тлас - атла?с);

· орфоепічні регулюють літературну вимову - правильну вимову звуків, звукосполучень (розрізнення [г] та [ґ]; оглушення [г] перед наступним глухим приголосним [к?іхт?і] та ін.);

· графічні регулюють запис звуків на письмі (звук [шч] передаємо буквою щ; звук [ја] на початку слова й складу позначається буквою я);

· орфографічні регулюють написання слів та їх частин (позначення на письмі подовжених приголосних, уживання м'якого знака, правопис прізвищ тощо);

· лексичні регулюють слововживання (в українській мові слід уживати захід, а не міроприємство, довідка, а не справка);

· граматичні регулюють уживання граматичних форм слів, побудови словосполучень та речень (російський прийменник «у» зі значенням місця перебування (у окна) передається прийменником біля - біля вікна; прийменник відповідно вживається з Р.в. іменника у сполученні з прийменником до: відповідно до наказу, відповідно до змін);

· пунктуаційні регулюють вживання розділових знаків: так, у реченні «Народ говорить однією мовою - гнучкою, багатою, рясною і барвистою» уточнюючі члени речення (означення), що стоять у кінці речення, відокремлюються тире.

· стилістичні регулюють відбір мовних засобів відповідно до ситуації спілкування (скажімо, у розмовному стилі не є нормативним уживання великої кількості термінів, характерних для наукового стилю: прибуток, надприбуток, рента, продуцент (виробник), девальвація).

Детальніше зупинимося на кожній з мовних норм, наголосимо на типових помилках, які продукують порушення мовних норм.

Як ми вже зазначали, орфоепічні мовні норми регулюють літературну вимову, під якою розуміють нормалізовану вимову освічених людей без діалектних або індивідуальних рис. Кожному свідомому мовцеві потрібно засвоїти їх, щоб правильно вимовляти слова й уникати помилок, що їх можуть зумовити кілька чинників, зокрема ототожнення писемного й усного мовлення, уплив близькоспоріднених мов, діалектне оточення.

Виокремимо найхарактерніші орфоепічні риси української мови:

· усі наголошені голосні звуки вимовляються чітко й виразно;

· відсутнє акання: голова, молоко, корова;

· у вимові е та и в ненаголошених позиціях наближуються до своїх відповідників: стежити, вишневі;

· ненаголошений о перед складом з наголошеним у, і вимовляється нечітко, з наближенням до у: голубка, у кожусі;

· тверді шиплячі: ріж, річ, малюєш;

· тверді губні: кров, степ;

· подовження шиплячих і передньоязикових (д, т, ш, с, ж, з, ч, ц, н, л, р): ллю, збіжжя, узбіччя, суддя, латаття;

· збереження дзвінкості в кінці слова та перед глухим: гриб, гадка, їж;

· глухі перед дзвінкими в середині складу звучать дзвінко: просьба, боротьба;

· злиті звуки дж, дз: джміль, дзюркотіти;

· різна артикуляція гортанного г і проривного задньоязикового ґ: гай, галас; ґанок, ґуля;

· уживання звукосполучення хв у власне українських словах: хвартух, хвіртка, хвастнути.

Правильна, нормативна вимова значною мірою залежить від наголошення слів. Акцентуаційні норми регулюють вибір варіантів розташування й переміщення наголошеного складу серед ненаголошених. Такі норми в українській мові є цілком сформованими, але найменш усталеними, оскільки є кілька чинників її розхитування:

· необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову;

· уплив сусідніх мов, зокрема російської;

· надуживання лексемами з ненормативним наголосом, зумовленим ритмомелодійними міркуваннями, у творах сучасних авторів.

Особливістю українського мовлення є переміщення наголосу в іменниках I відм. мн. на закінчення. Напр.: книмжка - книжким, книжкамми, книжкамм; вімтер - вітрим, вітрамми, вітрамм. Отже, у формах однини наголос переважно постійний, у формах множини він переноситься з основи на закінчення.

В українській мові існує значна група власних географічних назв із суфіксами -щин-, -чин-, у яких треба звернути увагу на вимову, напр.: Кимївщина - (бо Кимїв), Полтамвщина - (бо Полтамва), Хамрківщина - (бо Хамрків), Донемччина - (бо Донемцьк).

Слід запам'ятати наголошення особових форм дієслова бути: бумду, бумдеш, бумдуть, бумде, бумдемо...; булам, булом, булим.

Правильним є наголошення кінцевого складу у дієсловах типу: нестим, вестим, везтим та ін. Напр.: нестим - принестим, пронестим, занестим, піднестим, внестим... (а не принемсти, занемсти...).

Слід звернути увагу й на віддієслівні іменники середнього роду на (-ання), вони наголошуються на тому складі, що й в інфінітиві. Напр.: читамти - читамння; писамти - писамння, питамти - питамння, пізнамти - пізнамння

Однаково наголошуються словосполучення квартамли будинків і квартамли року.

Пам'ятаймо й про наголошення таких часто вживаних іншомовних слів: діаломг, каталомг, моноломг, мілімемтр, сантимемтр, кіломемтр, демокрамтія, бюрокрамтія, аристокрамтія.

Часто мовці припускаються акцентуаційних помилок у таких словах: агемнт, вимпадок, листопамд, обіцямнка, перемпустка, сільськогосподамрський, тарамнтул, україмнський, цемемнт, цемнтнер.

Не слід також забувати, що значна частина слів української мови відрізняється від наголошення їхніх прямих відповідників у російській мові: веретемно (рос. веретеном), вітчимм (рос. омтчим), омлень (рос. олемнь), примчіп
(рос. прицемп), ремшето (рос. решетом), черпамти (рос. чемрпать).

Одне й те саме слово в різних наголошених позиціях означає й різні поняття. Такі слова називають омографами. Напр.: доромга додому; дорогам серцю пісня; занямття до душі; заняттям з ділового мовлення.

Часто наголос виражає граматичне значення слів: книмжки (одн.) - книжким (мн.), сестрим (одн.) - семстри (мн.), вікнам (одн.) - вімкна (мн.).

Система наголосу сучасної української літературної мови сформувалася переважно на південно-східній діалектній основі. Вона стабілізувалася, і лише незначна група слів має два наголоси: мамбумть, алфамвімт та ін.

Зверніть також увагу на групу слів та словоформ, в яких особливо часто спостерігаємо відступи від акцентуаційних норм. Напр.:

Правильно Неправильно

беремомбереммо

вимпадоквипамдок

римнковийринкомвий

текстовимйтемкстовий

феномменфеномемн

Окрім словесного, велике значення має логічний наголос. Це посилення наголосу на певному слові чи складі для увиразнення висловленого за допомогою голосу. Напр.: Шукай під столом. Шукай під столом.

Для того, щоб обмін думками відбувався в писемній формі, необхідно позначати звукове мовлення на письмі. Графічний знак, що служить для позначення на письмі звука, називається буквою або літерою, графемою. Отже, буква є графічним знаком звука. Одна й та сама буква в різних мовах позначає різні звуки, напр.: буква т у східнослов'янських мовах позначає звук [т] і [т?], а в романо-германських - звук [м]; буква и в українській мові позначає звук [и], у російській - звук [і], у латинській, романо-германських - звук [у]. Графічні норми, таким чином, регулюють правильну передачу звуків на письмі. З позначенням звуків на письмі пов'язана й орфографія. Орфографія - система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мови в писемній формі. Як синонім орфографії вживають термін правопис, але він має ширше значення, оскільки включає в себе й пунктуацію. Орфографія тісно пов'язана із графікою, але не тотожна їй. Графіка є засобом, інвентарем орфографії, а орфографія - це правила вживання графічних засобів.

Як ми вже зазначали, орфографічні норми - загальноприйняті правила (система правил) передачі мови на письмі (правопис). Орфограма - відповідне орфографічним правилам або традиції написання, яке треба вибрати з ряду можливих графічних варіантів при однаковій їх вимові. Так, графіка дає в розпорядження дві літери - е та и - для позначення ненаголошених голосних у словах весна та жити. З можливих варіантів (е чи и) у слові весна за правилами української орфографії можна вжити тільки літеру е, тому що цією літерою позначається голосний цього кореня в сильній позиції - вемсни, а в слові життям - тільки и, бо жимти. Якщо ж у слові замінити літеру ж на ш, то зміниться і вимова, і значення (жити - шити). Отже, у цьому випадку вибору для написання не було, бо це не орфограма. Орфографічні помилки можливі тільки тоді, коли є вибір літер, уживання яких не впливає на вимову слова. Напр., у слові коза, ринок, рот усі звуки позначаються своєю літерою. Тому, по-перше, немає вибору, а, по-друге, при заміні з них хоч одної літери виникнуть інші слова: коса, шинок, лот. У таких словах орфографічні помилки практично не зустрічаються. Розрізняють практичні та теоретичні орфограми. Практичні орфограми - такі, де є можливість зробити помилку, а теоретичні - де такої можливості немає.

Виокремлюють орфограми, пов'язані з:

· вибором літери на позначення фонем у слабкій позиції: просьба (просити), легкий (легенький, легко), палець (пальця);

· наявністю чи відсутністю літери: будь-як - будяк, Умань - Уманщина, близький - боязкий;

· вибором написання разом, окремо чи через дефіс: по-нашому - по нашому, півострів - пів-Європи, будь-кого - будь у кого, Біла Церква - білоцерківський;

· вибором великої (прописної) та малої (рядкової) літери: ба?тьківщина - Батьківщи?на, ліс - Булонський Ліс;

· переносом частини слова з одного рядка на інший: обі-брати (а не обіб-рати), крі-сло і кріс-ло;

· характером скорочення слова: с. - село, селян. - селянський;

· передачею українською мовою запозичених слів: дифтонги au передаються переважно через ау: аудиторія, аудієнція, лауреат. Разом з тим у цілому ряді слів au передається через ав: автентичний, автобіографія, авторитет.

В українській мові правопис слів (орфографія) зумовлений такими принципами:

· фонетичний - якщо слово пишеться так, як ми його вимовляємо, то це слово пишеться за фонетичним принципом. За цим принципом пишуться слова вода, гарний, кіт, мудрий, пишний, розбити, сказати, схопити.

· морфемний - якщо для написання слова потрібно точно знати будову слова (морфеми), щоб правильно його передати, то це означає, що слово пишеться за морфемним принципом. Так, щоб правильно перенести з рядка в рядок частину слова відзначений, потрібно знати, що від- є префіксом, тому можливий такий перенос: від-значений. У слові піднісся відбувається подвоєння внаслідок збігу двох приголосних с на межі кореня (ніс-) і постфікса -ся.

· історичний (традиційний) - написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні його морфемним складом, ні певним правилом. За традицією ми пишемо літеру ф у запозичених словах: фабрика, факт, формуляр. Традиційним українським є звукосполучення хв у словах хвалько, хвилювати, хвиля, хвіст.

· смисловий (семантичний або диференціюючий). Написання слова залежить від того, що це слово означає, яке його семантичне значення: Ведмідь (дійова особа байки) - ведмідь (тварина), гончар (професія) - Олесь Гончар (прізвище українського письменника), назустріч (прислівник) - на зустріч (іменник з прийменником).

Не менш важливими в мовній діяльності є знання лексичних норм, які встановлюють правила слововживання. Їм притаманні не тільки стабільність і консерватизм, а й рухливість. Лексичні норми зафіксовано у «Словнику української мови» в 11-ти томах (1070 - 1980), «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» (2001), «Російсько-українському словнику» в 3-х томах (1983 -1985), «Орфографічному словнику української мови» (1994) та ін.

Порушення цих норм продукує появу недоліків слововживання, на яких ми й зупинимося.

Лексичний повтор - найпоширеніша помилка в усному, а особливо - у писемному мовленні, що полягає в контекстуальному повторі одного й того ж слова. Напр.: Найвизначнішим твором Т. Шевченка є поема «Сон». У цій поемі Шевченко вдається до засобів сатири, за допомогою яких викриває потворні сторони тогочасної дійсності, зокрема свавілля самодержавства. Для уникнення лексичних повторів уживаємо особові та вказівні займенники (він, вона, його; цей, той), використовуємо контекстуальні синоніми (Шевченко - Кобзар, український геній, великий поет). Лексичний повтор допускається в текстах наукового та офіційно-ділового стилів, оскільки для них неприйнятна двозначність у тлумаченні понять, а тому нерідко в одному абзаці можуть зустрічатися одні й ті самі слова. Напр.: У своїй основі економіка є емпіричною наукою. Спочатку вона допомагає пояснити світ навколо нас, а далі - виробити економічну політику, що ґрунтується на міцних економічних засадах і може підняти життєвий рівень людей в країні та за її межами. Макроекономічна теорія - найбільш складний і разом з тим важливий розділ економічної науки. У текстах таких документів, як договір, контракт, досить часто вживаються варіантні найменування (Київська міська довідково-інформаційна контора - Київміськдовідка) для уникнення лексичних повторів, а також заміна назви підприємства або ж прізвища, ім'я, по батькові особи на мовні штампи типу «Замовник», «Виконавець», «Продавець», «Покупець» для спрощення запису інформації.

Нерідко помилковим є застосування плеоназмів і тавтологій.

Плеоназм являє значеннєвий повтор, що виникає при вживанні слів, значення яких частково або цілком збігається: різні варіанти - варіант і є розходження; потерпіти повне фіаско - фіаско і є повною поразкою.

Тавтологія - значеннєвий повтор, що виникає в тих випадках, коли в реченні стоять поруч однокореневі слова, близькі за змістом і звучанням: користь від використання агрегатів; установлено дві фасувальні лінії для розфасування.

Мовні штампи - колись образні вислови, зайві слова, стилістично невмотивовані словесні повтори, які створюють негативний стилістико-смисловий ефект. Хоч мовні кліше рідко породжують штамп, але наявність таких конструкцій не на своєму місці або багаторазове їх повторення призводить до появи штампів. Втрата нормативності особливо помітна там, де повинна переважати індивідуальна манера письма. У такому разі без потреби вжиті канцелярські вислови типу за рахунок; у зв'язку з; згідно з; в результаті; в силу; з метою та ін., іменники віддієслівного походження типу забезпечення виконання завдання негативно впливають на сприймання.

Головною причиною породження штампів є відсутність в авторській мові тих засобів, які допомогли б швидко, зручно й економно висловити думку. Тому й спостерігається нанизування кількох абстрактних слів, розташованих поряд: питання підвищення; забезпечення виконання; здійснення завдання, виконання зобов'язання. У таких випадках найкраще один з іменників (перший) замінити інфінітивом: забезпечити виконання; виконати зобов'язання. Слово питання слід випускати. Іноді в основу таких словосполучень уводяться слова робота, боротьба, експеримент, дослідження та ін., за якими йде не властивий загальнонародній мові прийменник по. Повторюючись у багатьох словосполученнях, він також штампує мову: робота по впровадженню..., боротьба по винищенню..., експеримент по застосуванню..., дослідження по ліквідації..., які треба замінювати словосполукою із прийменником з або зовсім змінювати (впроваджувати, винищувати, експеримент із застосування, дослідження з ліквідації).

Одні й ті самі слова-означення, що додаються часто до іменників у мовних кліше, також бувають штампами: мати велике значення; відігравати важливу роль; приділяти значну увагу; склалися певні стосунки; викликають значний інтерес; у даний час та ін. Особливо невиразне означення даний, яке потрібно замінювати займенником цей.

Не сприяють чіткому висловленню думки слова або цілі вислови, що суперечать логічному зв'язку: більша половина (треба більша частина); у березні місяці (треба в березні); озима пшениця, посіяна восени тощо. Штампами вважаються й так звані логічні прокладки, якщо вони часто повторюються й не несуть жодної інформації, напр.: треба сказати; слід зазначити; потрібно відзначити; гадаємо та ін.

З мовними штампами тісно пов'язані мовні кліше. Під мовними кліше розуміють мовні одиниці, яким властивий постійний склад компонентів, звичність звучання, відтворюваність готових мовних блоків і водночас семантичне членування, характерне для вільних словосполучень: установити контроль; визвольний рух; патріотичне виховання; посилення боротьби із зловживаннями; мирне співіснування; дух часу; матеріальне благополуччя, ринкова економіка. Поява кліше пов'язана з частотністю й повторюваністю ситуацій. За цих умов навколо стрижневого слова утворюється відносно постійний набір контекстуальних елементів у мовленні, що набувають звичності в називанні й звучанні. Такі сполуки слів перетворюються у стандартні. Сюди зараховують вільні синтаксичні словосполучення, для яких характерна тимчасовість існування як готових формул мови: входити в коло інтересів, гуманний акт, екстремальна ситуація, користуватися великим попитом, перехідний період, плинність кадрів, боротьба із злочинністю, соціальна програма, захист національних меншин, ринкові відносини, мораторій на смертну кару та ін. До мовних кліше належать конструкції, побудовані за відповідними моделями словосполучень, зрідка речень, які функціонують переважно в інформаційних жанрах засобів масової інформації й часто відтворюються в мові. Вони виконують роль стандарту, забезпечують найповнішу інформацію й економлять мовлення. Це в основному сталі словосполучення, які на сучасному синхронному зрізі актуалізуються. Такі мовні звороти внаслідок крайньої необхідності та їх важливості для комунікації починають уживати як готові формули. Напр.: сфера обслуговування; підтримувати дипломатичні відносини; усенародне обговорення; ринкові реформи; факти - неспростовна річ; одержувати інформацію.

Як ми вже наголошували, залежно від того, в якому з різновидів літературної мови (усному чи писемному) закріпилися ті чи інші мовні засоби, виокремлюють книжну та розмовну лексику. До останньої входять слова, які вживаються в усному варіанті літературної мови, тобто в обставинах неофіційного побутового спілкування: заліковка, підманути, прознати, всячина тощо. У складі розмовної лексики виокремлюють розмовно-знижену, або просторічну лексику - згрубілі назви зі зниженим експресивним забарвленням (злигатися, жерти, витріщатися, дрихнути, паскуда), а також спотворені з погляду літературних норм слова - здрастє, скіко, мнясо, транвай, двера, звиняйте, урем'я, жисть. До просторічних, таким чином, найчастіше відносять спотворені слова, які засвідчують низький рівень мовленнєвої культури - фактичний або ж умовний, тобто уживаний зі спеціальною метою - створення комічного враження, інтимізації процесу спілкування, створення колориту розмовної невимушеності і т. п. Від усіх інших шарів усного нелітературного мовлення (діалектизми, жаргонізми, професіоналізми, арготизми) просторічні слова відрізняються тим, що їх уживаність не обмежена ні певною територією, ні формами спілкування, прийнятими в певних соціальних чи професійних групах людей. Емоційний же ефект від уведення таких слів до літературно нормованих текстів пов'язаний переважно з тим різким контрастом, який вони створюють, відступаючи від норми.

Серед розмовно-просторічних слів та зворотів існують і такі, що сприймаються як грубі чи лайливі, вульгарні - це вульгаризми (морда, пика, дурепа, придурок). Уживання таких слів неприйнятне в літературній мові. Ось якою добірною лайкою (лише в перших чотирьох рядках - 13 лайливих слів) заклинає Дідона Енея в поемі І. Котляревського «Енеїда»:

Поганий, мерзький, скверний, бридкий,

Нікчемний, ланець, кателик!

Гульвіса, пакосний, престидкий,

Негідний, злодій, єретик!

За кучму сю твою велику

Як дам ляща тобі я в пику,

То тут тебе лизне і чорт!

І очі видеру із лоба

Тобі, диявольська худоба.

Трясешся, мов зимою хорт!

Мандруй до сатани з рогами,

Нехай тобі присниться біс!

З твоїми сучими синами

Щоб враг побрав вас, всіх гульвіс,

Щоб ні горіли, ні боліли,

На чистому щоб поколіли,

Щоб не оставсь ні чоловік;

Щоб доброї не знали долі,

Були щоб з вами злії болі,

Щоб ви шаталися повік.

Досить поширеною лексичною помилкою є вживання слів-паразитів, якими, як правило, мовці заповнюють паузи: ну, ніби, як вам сказати. Вони, на жаль, стають невід'ємною частиною мовлення особи, їх нелегко позбутися.

Найпоширенішим негативним явищем у мовленні наших співгромадян є вживання суржикових слів. Термін «суржик» уживається в галузі сільського господарства і позначає суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін., борошно з такої суміші. Це пряме значення слова, переносне ж - елементи двох чи кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова. Суржик поширився й тісно вкорінився не тільки в нашому повсякденному мовленні, але й в офіційному усному чи писемному спілкуванні. Напр.: відложити засідання замість відкласти засідання, добавочна вартість замість додана вартість, нести втрати замість зазнавати втрат (мати збитки), робити вигляд замість удавати, міроприємство замість захід тощо.

Граматичні норми передбачають правильне вживання граматичних форм слів. До них відносимо норми словотворення (регулюють відбір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова); морфологічні (правильне вживання форм слова); синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень та речень). Як приклад розглянемо типові помилки, які зустрічаються в текстах офіційно-ділового стилю.

Неузгодженість означень

Якщо означення стосується іменника, що має при собі додаток, то воно узгоджується з головним словом сполучення: новий вагон-лабораторія. Якщо означення стосується сполучення власного імені і прикладки, то воно, звичайно, узгоджується з найближчим іменником: Наш директор магазину А. Р. Петрова перебуває у відпустці. Винятком із правил є ситуація, коли означення виражається дієприкметником: Запрошена на збори директор школи В. Н. Лугова повідомила… Якщо означення стосується сполучення іменника з числівником «два», «три», «чотири», то воно ставиться у формі Р.в., коли стосується слів ч.р., і у формі Н.в., коли стосується слів ж.р.: дві нові лабораторії, три нових будинки. Означення, що стоїть перед сполученням «числівник + іменник» (а не між цими словами), уживається у формі Н.в.: за останні три роки. Але слова добрий, повний, цілий не завжди підпорядковуються цьому правилу: за повних два місяці, цілих три тижні.

...