Українська мова за професійним спрямуванням

Нераціональне використання кількісних числівників

Усі кількісні числівники відмінюються. При цьому змінюються всі частини складних і складених числівників: до п'ятисот сімдесяти осіб; з трьомастами шістдесятьма експонатами. Складені числівники ніколи не повинні включати збірні числівники: не двадцять двоє осіб, а двадцять дві особи. Числівник півтора у формі Н. (З.) в. поєднується з іменником у формі Р. в. в однині: півтора вагона, півтори машини.

Порушення специфіки вживання дієприслівникового звороту та дієприкметників

Дієприслівниковий зворот є засобом передачі дії, що відбувається одночасно або в зв'язку з іншою дією. Краще використовувати дієприслівниковий зворот на початку речення такими словами: Вважаючи… Беручи до уваги… Обов'язковою умовою вживання дієприслівникових зворотів є те, що дві дії, одна з яких виражена дієсловом-присудком, а інша дієприслівником, повинні здійснюватися однією особою. Неправильно: Виступаючи, директором порушена злободенна тема. Правильно: Виступаючи, директор торкнувся злободенної теми.

Слід також мати на увазі, що в українській мові практично не вживаються активні дієприкметники, які утворюються від дієслів недоконаного виду за допомогою суфіксів -ач(-яч), -уч(-юч): в'янучий, бажаючий. Більш усталеними є вживання замість них підрядних речень. Напр.: (рос.) работающий в должности - (укр.) не працюючий на посаді, а що працює на посаді. Якщо дієприкметник стоїть на початку фрази, напр., узятий у дужки, то при утворенні підрядного речення слід використовувати вказівний займенник такий: (рос.) в случае образования излишней (превышающей установленную норму) жилой площади... - (укр.) не у випадку утворення зайвої (перевищуючої встановлену норму) житлової площі, а у випадку утворення зайвої (такої, що перевищує встановлену норму) житлової площі…

Неправильне використання прийменників

У діловій мові поширеними є словосполучення з прийменником про із залежним іменником у З.в. Напр.: угода про постачання, рішення про кадри. Необхідно розрізняти, коли мова йде про установу, а коли про будинок. Напр.: не у наше підприємство направлено новий проект верстата, а на наше підприємство направлено новий проект верстата. Прийменник згідно з вимагає форми О.в. іменника: згідно з наказом (вказівками). Прийменник усупереч вимагає форми Д.в. іменника: усупереч проханню (указівці). Прийменник завдяки вказує на причину й вимагає після себе форми Д.в. іменника або займенника: завдяки Вам.

Слово «керівництво» вимагає після себе форми О.в. іменника: не керівництво виробничої практики здійснюється заводськими фахівцями, а керівництво виробничою практикою здійснюється заводськими фахівцями. Іменникове керування в українській та російській мовах не збігаються, як це ілюструють приклади:

Російська моваУкраїнська мова

благодарить когодякувати кому

причинять чтозавдавати чого

снабжать чемпостачати що

нуждаться в чемпотребувати чого

1. Неправильний порядок слів

При складанні текстів документів необхідно пам'ятати правила порядку слів у літературній мові, де інформаційна роль порядку слів зростає ближче до кінця речення. Напр.: ДМЗ виконав план до 20 грудня. До 20 грудня ДМЗ виконав план. У першому реченні наголошується на терміні, до якого завод виконав план, у другому констатується, що завод план виконав.

Наступна мовна норма - стилістична, яка регулює правильне використання ресурсів мови (мовних засобів) відповідно до мети, ситуації та обставин спілкування. Стилістичні норми визначають уживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення.

Стилістичні мовні норми тісно пов'язані з таким розділом науки про мову, як стилістика та її основним поняттям - стиль. Не вдаючись до детального розгляду цих категорій, скажемо, що кожен стиль має свої специфічні мовні засоби. Так, напр., для художнього стилю характерне вживання широкого спектру засобів художньої образності, слів у непрямому значенні, різних за структурою речень; для офіційно-ділового стилю - мовні штампи, науково-технічна термінологія, слова в прямому значенні, переважно прості ускладнені речення тощо. Зрозуміло, що в усному мовленні стилістичною помилкою буде вживання термінів, канцеляризмів, оформлення думки за допомогою складних речень. Отже, це і є ознакою доцільного використання мовних засобів залежно від потреб мовлення. Проте і тут нерідко трапляються помилки. Нерідко укладачі ділових документів викладають у тексті документа те, що ніколи не вживають в усному мовленні: Ми повинні просити Вас звільнити нас від обов'язку послати Вам пропозицію. Це призводить до такої стилістичної помилки, як штучне подовження мовлення. У мовленні ділової кореспонденції неприпустимими є занадто довгі звороти, тому укладачі службових документів повинні прагнути до застосування вже готових сучасних конструкцій.

НеправильноПравильно

необхідно матинеобхідно

ми повідомляємоповідомляємо

абсолютно новийновий

співпрацювати разомспівпрацювати

Пунктуаційні норми регулюють правильне вживання розділових знаків, які не тільки полегшують сприймання тексту й виклад думок на папері, але й визначають зміст.

Сучасна українська пунктуація ґрунтується на граматичному (синтаксичному), смисловому (логічному) та інтонаційному принципах.

Розділові знаки, уживані за граматичним (синтаксичним) принципом, є обов'язковими, бо зумовлені граматичною структурою речення. Їх ставлять укінці речення, між частинами складного речення, при звертаннях, вигуках, відокремлених членах речення тощо.

За смисловим (логічним) принципом розділові знаки ставлять із урахуванням семантики речення та його структури: лапками виділяють слова, ужиті з іронічним забарвленням, і цитати; дужки використовують, щоб відокремити вставні та вставлені компоненти; абзаци слугують для поділу тексту на логічно завершені частини тощо.

На основі інтонації ставлять крапку, знак питання, знак оклику, крапки, тире. Цей принцип є допоміжним до граматичного й смислового.

Принципи вживання розділових знаків не існують окремо один від одного, вони часто перехрещуються, і ті самі розділові знаки можуть виступати в різних функціях.

Отже, мовні норми характеризуються системністю, стабільністю, вони історично й соціально зумовлені, проте із часом можуть змінюватися. Відтак у межах мовної норми співіснують мовні варіанти, тобто видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого і нового в мові. Мовні норми повно й системно зафіксовано в «Українському правописі», словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Підсумовуючи сказане зазначимо, що мова - найважливіший засіб спілкування людей. Вона безпосередньо пов'язана з мисленням. Пізнавальна діяльність людини, її мислення можливі лише на основі мовного матеріалу: слів і речень. Тільки завдяки мові все здобуте попередніми поколіннями не гине марно, а стає фундаментом для подальшого розвитку людства.

1.3 Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Професійна мовнокомунікативна компетенція

Мова нації - універсальна система, яка є національною душею кожного народу, його світом, духовністю. Актуальним сьогодні є розширення сфер функціонування української літературної мови, адже це засіб не лише спілкування. Мова активно використовується в освітній, науковій, виробничих сферах, регулює соціальні взаємовідносини мовців. Мова є засобом реалізації професійної діяльності людини. Основними критеріями професіональності є знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією.

Науково-технічний прогрес, зокрема комп'ютеризація усіх галузей науки й техніки, перебудова соціально-економічної й політичної систем в Україні насичують мову сучасними поняттями, термінами, зумовлюють динаміку творення нових власне українських слів і запозичення іншомовних, здебільшого англійських. Разом із зростанням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються й вимоги до їхньої мови.

Знати мову своєї професії означає вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. Знання мови - один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильного професійного спілкування людина вчиться все своє життя. Знання мови своєї професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися на виробництві та в безпосередніх наукових і ділових контактах.

Завдання вищої школи - готувати фахівців нової ґенерації: кваліфікованих, грамотних, мовнокомпетентних, які б досконало, ґрунтовно володіли українською літературною мовою в повсякденно-професійній, офіційно-документальній сферах, зокрема набули навичок комунікативно виправданого використання засобів мови, оволоділи мовою конкретної спеціальності, фаху. Акцент переноситься із традиційної настанови - засвоєння відомостей про літературні норми всіх рівнів мовної ієрархії - на формування навичок професійної комунікації, студіювання особливостей фахової мови, на розвиток культури мови, мислення й поведінки особистості.

Отже, майбутнім фахівцям мова потрібна не як сукупність правил, а як система світобачення, засіб культурного співжиття в суспільстві, самоформування й самовираження особистості. Науково доведено, що стрижневим компонентом професійно-комунікативної діяльності є мовленнєва компетенція. У загальному розумінні компетентністю визначається особливий тип організації предметно-специфічних знань, який дозволяє приймати ефективні рішення у відповідній галузі діяльності. Результатом сформованої компетентності можна вважати компетенцію (мовну, мовленнєву, комунікативну, риторичну), складовими якої є інформаційний та оперативно-діяльнісний компоненти. Інформаційний компонент передбачає сформованість знань про мовну систему та її структуру, правила, за яким породжуються правильні мовні конструкції та повідомлення, здійснюється їх трансформація (мовна компетенція); функціонування мовних форм у мовленнєвій діяльності (мовленнєва компетенція); сукупність знань і умінь учасників спілкування у різноманітних умовах з різними комунікантами, набір комунікативних стратегій, правил, конвенцій спілкування (комунікативна компетенція); сукупність знань про ефективні переконуючі стратегії спілкування (риторична компетенція). Складовими оперативно-діяльнісного компоненту є вміння й навички оперувати набутими знаннями у вище зазначених аспектах - мовному, мовленнєвому, комунікативному, риторичному тощо. Між названими компонентами мовної компетенції діалектичний зв'язок, як між загальним та окремим, теорією і практикою.

Загальноєвропейські рекомендації з мовної освіти мовну, мовленнєву й комунікативну компетенції поєднують у єдину комунікативну мовленнєву компетенцію (КМК). Поряд із нею вони визначають ще й прагматичну компетенцію, пов'язану з функціональним уживанням лінгвістичних засобів: продукуванням мовних функцій, актів мовлення як програм інтерактивних обмінів інформацією тощо. Прагматична компетенція також стосується умінь будувати зв'язне висловлювання, ідентифікувати типи й форми текстів. Для формування прагматичної компетенції значення інтеракцій та культурного бачення є важливішим за значення лінгвістичного компонента. Професійна ж мовнокомунікативна компетенція передбачає наявність таких умінь у спеціаліста, які пов'язані з вирішенням проблем організації спілкування: навчитися організовувати процес таким чином, щоб мовці постійно знаходилися в контакті, осмислювали комунікацію.

Зосередимо нашу увагу на складових професійної мовнокомунікативної компетенції, решту розглянемо пізніше.

Спілкування в сучасному мовному просторі виступає не тільки як форма людської взаємодії, але й як функціональна категорія, пов'язана з конкретною сферою діяльності людини, зокрема й професійної.

Саме з практичною метою, а не для самоцілі вивчається мова у вищій школі. Кожен акт комунікації (передачі інформації) визначається сферою, темою, ситуаціями й учасниками спілкування (адресат - адресант) та спектром комунікативних завдань і залежить ще від багатьох чинників, таких, як соціальний статус, вікові характеристики (орієнтовні показники розвитку особистості на кожному віковому етапі), життєвий і попередній комунікативний досвід, ступінь креативності особистості тощо. Отже, комунікативна компетенція - сукупність знань і вмінь, що забезпечують здатність спланувати й реалізувати комунікативний намір (мету спілкування) через застосування ефективних комунікативних стратегій у різноманітних умовах (ситуаціях) спілкування в ролі адресанта і адресата. По-іншому - це комплексне застосування мовних і немовних засобів для комунікації, спілкування в конкретних соціально-побутових ситуаціях, уміння орієнтуватися в ситуації спілкування, ініціативність спілкування. Комунікативна компетенція передбачає оволодіння сукупністю комунікативних стратегій (обраних мовцем цілеспрямованих та керованих ліній поведінки, тобто послідовності комунікативних дій, яких він дотримується для досягнення мети спілкування), комунікативних правил (вимог до учасників спілкування), конвенцій (звичаїв або домовленостей щодо процесу спілкування) тощо. Сукупність уявлень про ефективні (а також невдалі) комунікативні тактики (прийоми й методи реалізації комунікативної стратегії, лінії мовленнєвої поведінки на певному етапі комунікативної взаємодії), які забезпечують (або не забезпечують) досягнення комунікативної мети, складає комунікативний досвід мовця. Співвідношення мови, мовлення та комунікації є предметом дослідження теорії мовленнєвої діяльності, яка є методологічною основою комунікативної лінгвістики і психолінгвістики.

Провідним засобом у процесі комунікативної діяльності є мовлення адресанта/адресата (вербальне/невербальне). У мовленні постає результат інформаційної передачі повідомлення, через мовлення адресата адресант може з'ясовувати ступінь навченості, характер засвоєння та рівень нормативності відображення мовних кодів.

Основне завдання під час комунікативної взаємодії адресанта/адресата - навчити розв'язувати комунікативні завдання (комунікативне завдання виникає у випадках, коли мовець активно орієнтує власне висловлювання на конкретного слухача та ставить перед собою певну комунікативну мету: проінформувати, пояснити, переконати, заспокоїти, з'ясувати та ін.).

Таким чином, оптимізація взаємодії опозицій адресант/адресат забезпечує реалізацію контактовстановлювальної функції спілкування як супроводу професійної діяльності майбутнього фахівця. При цьому ефективність комунікації залежить від високого ступеня гармонізації рольових настанов учасників спілкування.

1.4 Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Законом про мови в Україні встановлюються загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади використання та розвитку державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою. Цей закон не регламентує мову приватного спілкування громадян України.

Мовні питання регулюються Конституцією України, законами України «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про видавничу справу», «Про телебачення та радіомовлення», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», іншими нормативно-правовими актами, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У конкретній політичній ситуації державна й національна мови можуть співпадати і не співпадати, отже, головною для будь-якої держави є проблема збереження й піднесення до світового рівня національної мови. Звичайно, що найсприятливішою для нації є ситуація повного їх збігу, але так буває не завжди. В Індії, напр., на певному етапі її історичного розвитку державною мовою стала англійська, але національна (індійська) мова як засіб спільності нації, спосіб вираження національної філософії та психології збереглася й навіть зміцнила свої позиції.

Державна - це мова (або мови), якою розмовляє або вміє розмовляти більшість населення країни незалежно від національної або територіальної приналежності громадян. Найвищою її формою є офіційна мова, яка представляє державу на міжнародному рівні. Державну мову не слід ототожнювати з рідною мовою, якою відбувається процес мислення людини і яка для кожного представника різних національностей може біти різною.

Державною мовою в Україні є українська мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування в публічних сферах суспільного життя. Вона є обов'язковою для застосування в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності. Вимоги щодо обов'язкового володіння державною мовою Президентом України містяться у статті 103 Конституції України, володіння державною мовою суддями - у статті 148. Чинне законодавство передбачає обов'язкове володіння державною мовою особами, які вступають до громадянства України (щоправда, в обсязі, достатньому для спілкування). Ця умова не поширюється на осіб, які мають психічні, фізичні вади (сліпих, німих, глухих та інших осіб). Державна мова є мовою міжнародних документів, що підписуються від імені України.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, установи, організації, а також усі суб'єкти власності й господарювання зобов'язані створювати необхідні умови для користування громадянами України державною мовою.

Єдиною формою застосування державної мови в усіх сферах суспільного життя України є її нормативна форма, тобто літературна мова. Норми української мови встановлюються словниками української мови.

В Україні живе понад 130 національних меншин - носіїв 79 мов. До найпоширеніших з них (кількість носіїв не менше 1000 осіб) належать 43 мови. Серед них російська, білоруська, польська, чеська, словацька, болгарська, литовська, румунська, ідиш, татарська, угорська та інші. Під мовами національних меншин (регіональними мовами) розуміють мови, які традиційно використовуються в межах певної території громадянами України, які утворюють групу, за своєю чисельністю меншу, ніж інше населення України. До них не належать діалекти української мови або мови мігрантів.

Носії мов національних меншин залежно від часу поселення в Україні можна об'єднати у три групи:

· здавна, щонайменше з ХІХ століття, живуть в Україні;

· з'явилися в Україні між Першою і Другою світовими війнами;

· почали селитися в Україні після Другої світової війни (з'явилися тут унаслідок посилення зв'язків із країнами третього світу).

Представники першої групи живуть великими скупченнями в певних місцевостях і поширеність їхньої мови локалізована, другої та третьої - розпорошені (переважно в містах), тому точно визначити їх поширення неможливо. До першої групи належать носії російської (переважно Схід і Південь України), білоруської (Полісся), польської (Житомирщина, Вінниччина, Галичина, частково Буковина), чеської (Волинь), словацької (Закарпаття), угорської (Закарпаття) мов тощо.

Друга група охоплює носіїв литовської, латиської, частково іспанської, таджицької, осетинської, узбецької, казахської, комі, удмуртської мов тощо.

До третьої групи належать ті, що розмовляють арабською, корейською, в'єтнамською мовами.

Держава гарантує вільний розвиток, використання й захист мов національних меншин України. Але заходи щодо захисту й розвитку мов національних меншин не повинні звужувати сфери функціонування державної мови.

Проте, як ми знаємо, актуальним для України є питання про надання статусу державної мови російській. Як вважає дослідник О. Майборода, радянська політична русифікація призвела до того, що російська мова стала мовою повсякденного вжитку для понад половини мешканців України, що було аргументом для постановки питання про надання їй статусу другої державної мови.

На проблему двомовності у вчених немає єдиного погляду. Одні (О. Лановенко, О. Кубеліус, П. Толочко) уважають, що є доцільним запровадження другої державної мови - російської. Інші - виступають проти запровадження російської мови як державної (І. Дзюба, М. Жулинський,
В. Коваль, О. Ткаченко). Третій погляд: мовної проблеми в Україні не
існує - В. Пироженко.

Учені й політичні лідери, які вимагають запровадження другої державної мови, зазначають, що майже половина населення України, особливо у східних районах і в Криму, розмовляють російською; наводять приклади інших демократичних країн, де запроваджено дві чи кілька державних мов. П. Толочко, зокрема вважає, що російська мова не може бути чужою для української. Йому заперечує М. Дністровський: надання статусу державної російській мові може порушити цілісність і стабільність України, з іншого боку - Конституцією України гарантовано досить широкі умови для функціонування російської мови. На думку вченого, триває й досі політика русифікації радянського періоду (інтенційно). На думку ж
В. Пироженко, мовної проблеми як такої не існує: практично все населення України знає й розуміє дві мови. З цим поглядом важко погодитися, адже процеси асиміляції чи добровільного користування російською мовою впливають на самосвідомість і національне буття українського етносу як руйнівні явища.

Проблема державного унормування співіснування мов різних етносів завжди постає в поліетнічних країнах і має три підходи до її вирішення:

· державною мовою обирається мова національності, яка зробила основний внесок у формування країни й переважає кількісно інші етнічні групи;

· у ряді країн важко визначити одну корінну націю (у Швейцарії три офіційні мови: німецька, французька та італійська);

· законодавством закріплено статус двох - місцевої національності й мови колишньої метрополії (держава, що володіє загарбаними нею колоніями та експлуатує їх). Це постколоніальні країни (гінді та англійська в Індії, ірландська та англійська в Ірландії). Формально в цих країнах головна роль відводиться національним мовам, насправді ж панівне становище залишається за мовами колишніх метрополій.

Особливість України полягає в тому, що вона належить де-юре (формально) до першої з трьох груп, а насправді - до третьої, з фактичним домінуванням мови колишньої метрополії.

Категорично висловлюється проти двомовності Л. Масенко, яка вважає, що функціонування в одній країні двох офіційних мов порушує мовно-культурну єдність її мешканців.

Окрім державної, національної та регіональної мов сучасні мовознавці виокремлюють мови міжнародного спілкування. Це найпоширеніші у світі та закріплені в міжнародному праві офіційні та робочі мови Організації Об'єднаних Націй. Мовами міжнародного спілкування в Україні є англійська, іспанська, китайська, німецька, російська, французька мови.

У цілому держава дбає про розвиток і захист державної мови та мов національних меншин, забезпечує збереження фондів і пам'яток писемності, уживає заходів щодо їх повернення в Україну. Вона гарантує право кожному будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої мовні права й свободи від порушень і протиправних посягань. Забороняється публічне приниження чи зневажання, умисне спотворення держаної мови, мов національних меншин в офіційних документах, текстах та засобах масової інформації.

Визначення духовного й політичного аспектів функціонування мов дозволяє по-іншому подивитися на сьогоденну національно-мовну політику в Україні і сформулювати принципи, на які треба спиратися при її проведенні, щоб вони не заважали соціальній стабільності, подальшій структуризації суспільства й гармонізації міжрегіональних та міжнаціональних відносин.

ЛЕКЦІЯ 2. ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

2.1 Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора. Комунікативні ознаки культури мови

Усебічному розвиткові особистості сприяє висока культура мови - дотримання мовних норм усної і писемної літературної мови (акцентуаційних, графічних, орфографічних, стилістичних тощо), а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Культура мови - це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули привітання, прощання, побажання, запрошення та ін. Вони змінюються залежно від ситуації спілкування, від соціального статусу, освітнього, вікового рівнів, від статі тих, хто спілкується. Відтак поняття «культура мови» включає в себе два ступені опанування літературної мови: правильність мови, тобто дотримування норм літературної мови, і мовна майстерність, тобто не тільки дотримування літературних норм, а й уміння вибирати із співіснуючих варіантів найбільш точний, стилістично й ситуативно доречний, виразний.

Культура мови починається із самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається реалізація мови в різних суспільних середовищах, а також у контексті інших мов. Тобто культура мови пов'язана з соціологією та психологією не тільки в плані вироблення моделей, зразків мовної поведінки, а й щодо формування мовної свідомості.

Культура мови покликана оцінювати доречність, доцільність або недоречність, недоцільність використання різних засобів мовного вираження. Вона виступає тим чутливим інструментом, що першим помічає явища в лексиці, фразеології, граматиці, підказує мовцям стилістичне забарвлення мовних форм, попереджає про втрату словом його інформативного й емоційного заряду.

Головним завданням культури мови є:

· виховання навичок літературного спілкування;

· пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, вимові та наголошенні;

· несприйняття спотвореної мови, або суржику.

Коротко схарактеризуємо основні комунікативні ознаки культури мови:

· змістовність - потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити й писати лише те, що добре відомо; не говорити й не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає;

· логічність і послідовність (говорити й писати логічно, зв'язно, за написаним або продуманим планом (тезами); дбати про переходи («місточки»), висновки, узагальнення; уникати логічних помилок);

· точність - добирати слова й будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання; при потребі користуватися тлумачним словником;

· багатство - використання різноманітних мовних засобів, уникання невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій;

· правильність - дотримання мовних норм;

· виразність і образність - добирати слова й будувати речення так, щоб якнайкраще передати думку, бути оригінальним у висловлюванні;

· доречність - ураховувати, кому адресовано висловлювання, прогнозувати, як воно буде сприйняте співрозмовником за певних обставин спілкування.

Мова усного професійного спілкування, окрім названих ознак, включає й такі:

· відповідність між змістом і мовними засобами;

· відповідність між мовними засобами та обставинами мовлення;

· відповідність між мовними засобами та стилем викладу;

· уживання сталих словосполучень; нешаблонність у побудові висловлювання;

· виразність дикції;

· відповідність інтонації мовленнєвій ситуації.

Відтак культура мови в житті професійного комунікатора відіграє провідну роль. Головна складність в оволодінні усним мовленням полягає в необхідності визначити на слух, інтуїтивно доцільність або недоцільність того чи іншого слова, звороту, інтонації, манери мови в кожному конкретному випадку. За висловом французького письменника Ф. Ларошфуко, «істинне красномовство полягає в тому, щоб сказати все, що треба, але не більше». Отже, багато говорити й багато сказати - поняття нетотожні.

Культура мови людини безпосередньо залежить від багатства її індивідуального лексикону (словникового запасу). До того ж багатство мови визначається й смисловим насиченням слова, що створюється правильним і доречним застосуванням в усному мовленні синонімів, омонімів, паронімів, багатозначних слів. Емоційне забарвлення текст отримує завдяки використанню різних суфіксів, фразеологізмів, прислів'їв та приказок. А значно збіднюють мову, роблять її невиразною штампи та канцеляризми (напр.: спрямувати увагу на виконання завдань замість старанно виконувати завдання). Подібні вислови доречні в офіційно-діловому спілкуванні, де в певних ситуаціях виникає необхідність їх уживання.

Оскільки поняття мова й мовлення взаємозалежні, варто поряд з поняттям культура мови вирізняти й культура мовлення.

Культура мовлення - це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Проблема культури мовлення проявляється в таких основних аспектах: нормативність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність - це дотримання правил усного й писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту тощо. Нормативність - це «технічна» сторона мовлення, дотримання загальноприйнятих стандартів. Мова наша багата, їй властива розвинена синоніміка та варіантність на фонетичному, лексичному й граматичному рівнях. Наше завдання - розвинути в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови, мовленнєвої ситуації.

Естетичність мовлення - це реалізація естетичних уподобань мовця шляхом використання естетичних потенцій мови. Оптимально дібраний темп і звучність мовлення, уникнення нагромадження приголосних чи голосних, різноманітність синтаксичних конструкцій, доречність цитати чи фразеологізму, прислів'я чи приказки, тропів чи фігур, узагалі нестандартність мовлення - усі ці та інші резерви мови.

Поліфункціональність мовлення - це забезпечення застосування мови в усіх перелічених аспектах, у кожній сфері спілкування.

Культура мовлення несумісна з багатослів'ям, словоблуддям, фальшивою патетикою, славослів'ям.

Очевидним є те, що культура мови й мовлення відіграють важливу роль у житті професійних комунікаторів, під якими розуміють мовців, які доречно використовують різні засоби мовного вираження у професійній сфері діяльності.

Культура усного ділового мовлення передбачає багато чинників, що визначають рівень мовлення комунікатора:

· знання норм літературної мови;

· ерудиція і світогляд людини;

· культура мислення;

· ступінь володіння технікою мислення;

· психологічна та комунікативна культура мовця;

· уміння працювати в колективі;

· уміння коректно викладати свої думки;

· мовне чуття;

· професійна підготовка тощо.

Таким чином, традиційно усталена регламентованість ділового й професійного спілкування вимагає уважного ставлення мовця до використання мовних засобів, дотримання норм літературної мови, урахування ситуації й обставин спілкування. Професіонал передусім реалізується в мовній діяльності, а тому важливо не тільки те, що він говорить, але й як.

2.2 Комунікативна професіограма фахівця

Основою професійного самовизначення майбутнього фахівця є набуття ним знань про професію, самопізнання та самооцінка індивідуальних особливостей, зіставлення знань про себе та про професійну діяльність.

Одним з дійових засобів отримання інформації про сучасні професії є професіографія - технологія вивчення вимог, які ставить професія до особистісних якостей, психологічних здібностей, психолого-фізичних можливостей людини. Найважливішим джерелом інформації про професії є професіограма - опис переліку особливостей професії або спеціальності.

Навчальний процес у вищих закладах освіти передбачає оволодіння студентами вміннями здійснювати професійно-трудову, навчально-творчу діяльності, організовувати такий процес; враховувати сукупність даних про зміст професіограми майбутнього спеціаліста, особливості організації його спілкування та діяльності, максимального наближення процесу підготовки до сучасних вимог виробництва.

Складовими професіограми молодого фахівця є такі групи якостей:

· підготовленість у морально-етичному плані;

· широкий загальнонауковий кругозір та володіння основами філософії, що безпосередньо стосуються певної спеціальності;

· розвинене теоретичне мислення;

· уміння, навички самоосвіти та систематичного підвищення кваліфікації;

· стійкі та динамічні якості, пов'язані зі специфікою професії (культура спілкування, контактність, комунікативні здібності, психологічна сумісність, якості характеру, емоцій та волі);

· розвинені вміння самовиховання та підготовленість до керівництва іншими людьми, виховання їх у колективі та через колектив;

· розвинені вміння та потреба вести дослідну роботу, особливо в колективі, в якості учасника комплексної роботи.

Подана професіограма стосується молодих спеціалістів будь-якої галузі народного господарства. Специфіка фахівців-аграрників знайшла конкретне висвітлення у кваліфікаційних характеристиках, котрі є обов'язковими компонентами навчальної документації зі спеціальностей, якими оволодівають студенти сучасних вищих аграрних закладів освіти України.

Продемонструємо складові професіограми на прикладі визначення особливостей професії інженера-механіка.

Сьогодні функціонування технічних пристроїв і операції людини з ними уже розглядаються у взаємозв'язку, що призвело до формування поняття
«людина-машина». Професійна діяльність фахівця будь-якої галузі повинна виступати в єдності трьох її аспектів: предметно-дійовому, фізіологічному та психологічному. У системі ж «людина-машина» функціонування машини й діяльність людини мають бути пов'язані єдиним контуром регулювання. При цьому головна увага повинна приділятися специфіці механізмів відображення дійсності людиною та регуляції її діяльності. Тому основними функціями в майбутній професійній діяльності інженера-механіка в системі
«машина-людина» є такі: діагностико-проектувальна, конструктивно-розрахункова, конструктивно-творча, організаційно-технологічна, організаційно-комунікативна, контрольно-стимулююча. Для виконання кожної із цих функцій в майбутній професійній діяльності інженер-механік повинен володіти відповідною системою знань. Так, діагностико-проектувальна функція потребує від інженера-механіка вміння проводити кінематичний аналіз механізмів; уміння визначати показники якості роботи механізму, машинного агрегату; уміння визначати напружно-деформований стан стрижневих, пластинчатих та оболончатих конструкцій та їх конструктивних елементів; уміння визначати стан рівноваги конструкцій та конструктивних елементів; уміння визначати технологічність виробу; уміння визначати режими роботи електротехнічного обладнання й систем електропостачання; уміння визначати основні теплофізичні параметри технологічних процесів; уміння визначати технологічні характеристики процесів обробки матеріалів із застосуванням електричного розряду та висококонцентрованих потоків енергії; уміння визначати технологічні характеристики процесів обробки матеріалів із застосуванням анодного розчинення, коливань ультразвукової частоти або їх комбінованої дії; уміння проводити діагностику параметрів виробів, роботи машин та їх механізмів; уміння виконувати економічний аналіз технологічних рішень; уміння проектувати типові деталі та вузли машин; уміння проектувати геометричні параметри заготовки, які забезпечують виготовлення деталі за заданими параметрами; уміння проектувати механічну передачу; уміння визначати технічний рівень та якість об'єктів проектно-конструкторських та проектно-технологічних розробок; уміння визначати експлуатаційну придатність виробу.

Конструктивно-розрахункова функція вимагає вміння проектувати номінальні розміри, допуски розмірів та посадки з'єднань механізмів, виробів, а також допуски, форми, розташування поверхонь та параметрів шорсткості проектування різних видів машин; уміння використовувати технічну документацію, довідкову літературу, стандарти, методики, нормативні матеріали у процесі конструювання вузлів машин та типових деталей; уміння використовувати обчислювальну, комп'ютерну техніку та наявне програмне забезпечення при виконанні розрахунків; уміння використовувати закони механіки та методики для розрахунку систем машин, обладнання та устаткування; уміння виконувати параметричні розрахунки машин, обладнання та устаткування; уміння конструювати та розраховувати інструменти для виготовлення машин, обладнання та устаткування; уміння виконувати креслення деталей технологічного обладнання та устаткування; уміння виконувати необхідний перевірочний або проектний розрахунок конструкції; уміння розраховувати з'єднання деталей машин; уміння розраховувати типові деталі та вузли машин; уміння виконувати розрахунки параметрів технологічного процесу.

Конструктивно-творча функція вимагає уміння створювати проекти машин, механізмів та їх вузлів; уміння створювати варіанти технологічних рішень; уміння розробляти комплекс технологічних операцій; уміння конструювати варіанти з'єднань деталей машин; уміння конструювати приводи машин; уміння конструювати програмне супроводження інноваційних проектно-конструкторських та проектно-технологічних розробок; уміння розробляти документацію та рекомендації для реалізації проектів; уміння створювати комп'ютерні моделі оптимізації параметрів при розробці виробів, устаткування, пристроїв, приладів та технологій їх виробництва; уміння розробляти елементи моделі фахівця - випускника ВНЗ; уміння розробляти план особистісного професійного самовдосконалення.

Організаційно-технологічна функція вимагає уміння здійснювати вибір технологічних схем формоутворення деталей; уміння впорядковувати документацію; уміння здійснювати підготовку виробництва виробів; уміння організувати упровадження у виробництво нових технологічних процесів; уміння організовувати процес прийняття інформації (операторами); уміння організовувати процес оцінки та переробки одержаної інформації; уміння організовувати власне професійне самовдосконалення; уміння організовувати процес реалізації технологічних рішень; уміння забезпечувати оптимальний режим роботи обладнання; уміння організовувати експлуатацію та ремонт засобів виробництва; уміння забезпечувати виконання заходів охорони праці та безпеки життєдіяльності у виробничих умовах; уміння організовувати випробування нових технологічних процесів.

Контрольно-стимулююча функція вимагає уміння здійснювати контроль параметрів виробів, роботи машин та механізмів; уміння здійснювати контроль якості матеріалів; уміння здійснювати контроль стану виробництва та виконання виробничих процесів; уміння організовувати контроль за якістю засвоєння навчального матеріалу та за успішністю слухачів у навчальній та навчально-методичній діяльності; уміння здійснювати самоконтроль власної поведінки; уміння здійснювати контроль за поведінкою членів колективу; уміння контролювати та стимулювати процес реалізації операторами прийнятих рішень; уміння стимулювати розвиток професійної компетентності працівників; уміння стимулювати почуття відповідальності у членів виробничого колективу; уміння стимулювати процес оптимізації прийняття рішень операторами.

Організаційно-комунікативна функція вимагає уміння організовувати особистісну діяльність кожного члена колективу; уміння організовувати роботу в колективі; уміння забезпечувати мотивацію праці членів колективу; уміння організовувати взаємини у виробничому колективі на рівні співтворчості; уміння організовувати членів колективу на роботу у сфері удосконалення виробництва; уміння забезпечити профілактику виробничих конфліктів; уміння стимулювати інтерес до професійного самовдосконалення.

Кожний вид професійної діяльності висуває перед людиною свої вимоги. Фахівець повинен знати стан і перспективи розвитку своєї та суміжних галузей; володіти сучасними методами оцінки праці, сучасними методами своєї діяльності; мати чітке уявлення про предмет наукової методології, завдання цієї галузі, методи прогнозування тощо.

Важливим компонентом формування особистості спеціаліста є спілкування. Переважно це багатопредметне спілкування (за змістом контактів), бо в ньому домінують такі види контактів: навчальні, науково-теоретичні, виробничі. У змістовному аспекті - це і діяльнісне спілкування (пов'язане з певними організаційно-технічними процесами, у ході яких люди вступають у взаємодію), і когнітивне (обмін знаннями, способами їх інтерпретації та застосування для аналізу конкретних життєвих явищ), і мотиваційне (передача іншій людині настанов, переконань, готовність до дій, локальних спонукань). За засобами, що використовуються для встановлення взаємодії, спілкування є вербальним, тому що воно базується на мовленнєвих засобах та прийомах передачі інформації. Доповнюється вербальне спілкування невербальними засобами: мімікою, жестами, контактом очей, пантомімікою, пластикою тіла тощо.

За типом зв'язку спілкування у процесі підготовки спеціаліста має певні особливості, воно буває одно- та двоспрямованим (лекції, практичні заняття, семінари тощо). Двоспрямована взаємодія - це діалог, що передбачає різні позиції учасників спілкування, обмін думками, почуттями, станами.

Визначення професійно значущих умінь є важливою складовою в розробці загальної професіограми фахівця будь-якої галузі. Ознайомлення майбутніх спеціалістів із професіограмою фахівця та використання її елементів у навчально-виховному процесі у ВНЗ різного спрямування є одним з перших етапів якісної професійної підготовки особистості студента до майбутньої професійної діяльності та ефективним засобом самовдосконалення власної особистості.

2.3 Словник у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури

Французький письменник Анатоль Франс назвав словник «всесвітом, розташованим у алфавітному порядку». Словники - це не лише довідники, але й елемент національної культури: адже у слові втілено багато граней народного життя. Усе багатство й різноманіття лексичних запасів мови зібрано у словниках. Створення словників - завдання особливої галузі лінгвістичної науки - лексикографії.

Лексикографія - це наука, що займається розробкою теоретичних проблем укладання словників, упорядкуванням та описуванням різного роду словникових матеріалів. Сучасна лексикографія розвивається за двома основними напрямами. Один - створення спеціалізованих словників, в яких би містилася інформація лише одного типу: напр., тільки про написання слова, тільки про його походження, тільки про способи його поєднання з іншими словами та ін. Інший напрям - створення комплексних словників, які б уміщували якомога більше відомостей про слово: не лише давали б тлумачення його значень, граматичні характеристики, правила вимови та написання, але й описували б його смислові зв'язки з іншими словами, особливості його використання в різних стилях, його словотворчі можливості.

Різноманітні типи словників розробляються залежно від того, для кого вони призначені. Так, напр., існують академічні словники, які містять найповнішу інформацію про слово, та навчальні, які мають на меті навчити людину, яка оволодіває мовою, правильно використовувати слово. Є словники, адресовані усім, розраховані на будь-якого читача (напр., «Тлумачний словник української мови»), та словники-довідники, призначені для людей певних професій (напр., «Словник наголосів для працівників радіо та телебачення»). Особливий тип становлять словники, створені з технічною, прикладною метою: напр., для машинного перекладу.

Складання словників - праця довготривала. Сучасна лексикографія є цілою індустрією, яка, задовольняючи потребу в найрізноманітніших видах інформації про слово, активно використовує можливості сучасної комп'ютерної техніки.

Найчастіше словник подає зібрання слів тієї чи іншої мови в алфавітному порядку. Існують також словники, в яких слова подаються за гніздовою системою, тобто в одній словниковій статті наводяться усі похідні слова, утворені від кореневого слова. Є іще словники інверсійні - у них слова подаються за алфавітом кінця слова.

Історія української лексикографії починається з кінця XVI ст., коли Лаврентієм Зизанієм був створений «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ словъ просто» (опублікований у Вільні 1596 р.). Це перекладний словник, бо в ньому церковнослов'янські слова вже мають відповідники з тодішньої літературної мови. Реєстр цього словника охоплює понад 1000 слів. Слова розташовані в алфавітному порядку, що нагадує послідовність літер грецького алфавіту, і перекладаються відповідниками-синонімами тодішньої української літературної мови: агнєцъ, баранокъ; брань, война. Другою етапною словниковою працею в історії української лексикографії був «Лексіконъ словеноросскій и Именъ Тлъкованіє» славнозвісного Памви Беринди (надрукований у Києві 1627 р.). У своїй основі «Лексикон» Памви Беринди перекладний церковнослов'янсько-український словник, хоча в ньому подекуди виразно проступають елементи тлумачного, енциклопедичного й етимологічного словників. Реєстр «Лексикона» включає близько 7000 слів і складається з двох окремих частин. Перша частина становить собою перекладний словник 4980 церковнослов'янських слів, які перекладаються синонімами тогочасної живої української мови (иго: ярмо; питомєцъ: вихованець; стражду: терплю). Інколи реєстрове слово має ще й тлумачення. Друга частина нагадує своєрідний словник іншомовних слів та власних імен із джерел того часу. У цій частині подано й пояснено 2002 слова.

Протягом ІІ половини XVII та у XVIII ст. в Україні з'являються нові словники, в яких «проста мова» вже виступає першою, тобто реєстр цих лексикографічних праць складається зі слів живої і книжної української мови, а до них наводяться відповідники чи тлумачення мовою «слов'янською».

Цікавими були рукописні словники Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (XVII ст.) - «Лексіконъ латинський» і «Лексікон славяно-латинскій».

Не усі знають, що до різних видань «Енеїди» Котляревського вводилися додатки - зібрання «малороссійскихъ словъ». У цих словниках пояснювалося шляхом наведення російських відповідників близько 1000 українських слів.

У другій половині ХІХ ст. починають виходити у світ уже окремі зібрання українського лексичного матеріалу, серед яких варті на увагу «Словарь малороссійскаго нарація» О. Афанасьєва-Чужбинського (1855), «Словарь малороссійскихъ идіомовъ» М. Закревського (1861), «Словниця української мови» Ф. Піскунова (1873).

Набагато більший за реєстром і використанням лексичних джерел був виданий у Львові М. Уманцем та А. Спілкою чотиритомний «Словарь російсько-український» (1893 - 1898). Реєстр російських слів сягав 40 тис., але в українській частині цього словника було багато діалектної та архаїчної лексики.

Найвидатнішою працею української лексикографії до перевороту 1917 р. був чотиритомний «Словарь української мови», що вийшов за редакцією Б. Грінченка (1907 - 1909). Матеріали для цього словника протягом кількох десятиліть збиралися великою групою людей, а опрацьовувала їх редакція журналу «Киевская старина». За своєю суттю - це перекладний українсько-російський словник. Б. Грінченко зумів довести реєстр словника до 70 тис. слів.

Найвищим досягненням української лексикографії стало видання одинадцятитомного «Словника української мови». Це перший тлумачний словник нашої мови, що містить близько 135 000 слів.

Великим здобутком української лексикографії є створення «Етимологічного словника української мови», який уклали вчені Інституту мовознавства імені О . О . Потебні.

У 1989 р. з'являється словник, в якому поєднуються відомості про написання, вимову з інформацією про особливості слововживання. Це «Словник-довідник з правопису та слововживання» С . І . Головащука (за редакцією В . М . Русанівського). Того ж року вийшов і «Словник труднощів української мови» за редакцією С . Я . Єрмоленко, який пояснює написання й вимову слів, словотворення; дає граматичну й стилістичну характеристику слів; подає найбільш складні випадки, що викликають труднощі у мовленні.

У зв'язку з деякими змінами у правописі сучасної української мови виникла потреба на укладання нових словників. Сьогодні вони з'являються відповідно до вимог часу, життя і справи.

Отже, словник - зібрання слів (а інколи морфем, словосполучень), розташованих у певному порядку (алфавітному, гніздовому та ін.), в якому з'ясовується значення мовних одиниць, наводиться різна інформація про них або переклад на іншу мову чи подаються відомості про предмети, що визначаються словами.

Залежно від призначення розрізняють словники енциклопедичні і лінгвістичні, або філологічні.

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов'язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються в цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

...