Українська мова за професійним спрямуванням

Аналогічна аргументація також належить до логічних операцій у тому сенсі, що вона відповідає законам і принципам логічного мислення. Разом з тим це операція й риторична, мовна. Аналогія як подібність - це перехідна стадія між тотожністю і відмінністю. При тотожності всі ознаки збігаються, при відмінності немає спільних ознак, отже, порівнювати можна тільки схожі предмети, подібні, а не тотожні або абсолютно різні. Схожість можна помітити у сфері трьох властивостей:

1. Аналогія буде стосуватися предметів тільки в конкретному часі, оскільки більшість предметів аргументації перебувають у розвитку.

2. Аналогічна аргументація - це порівняння предметів за певною ознакою, яка присутня в обох предметах.

3. Порівняння предметів є основною операцією для пізнання їх, тому що, знаходячи схожість, переносимо хоч малу кількість ознак зі знайомого на незнайоме й у такий спосіб робимо його знайомим, пізнаним.

Процес виведення тез і аргументів називається демонстрацією. Демонстрація показує, наскільки вдало побудована вся аргументація.

Промовець повинен знати основні критерії добору аргументів:

· міцний зв'язок з тезою - аргумент має бути спрямований саме на цю тезу, а не розпорошуватися на всі;

· істинність, вірогідність доказу;

· орієнтація на обрану аудиторію;

· паралельне використання аргументів «за» і «проти», виваженість доказів для того, щоб переконатися в перевазі істинних;

· образна форма аргументації, оскільки вона сприяє інтенсивнішій активізації пізнавальної діяльності слухачів.

Промовець має зважати на умови аргументації, що ведуть до успіху:

· глибокі знання й усебічна компетенція аргументатора (промовця) з теми, проблеми, питань;

· обізнаність промовця в теорії аргументації (знання логічних законів, філософії та морально-етичних правил пізнання істини);

· ораторська підготовка та практичний досвід керування власними міркуваннями, почуттями й волевиявленнями для того, щоб зусилля не розпорошувалися, а спрямовувалися на результат;

· аудиторія має «привласнювати» докази аргументатора, робити їх своїми.

У ролі аргументів використовуються логічні закони, доведення, судження, аксіоми, факти. У ролі доказів можуть використовуватися такі фактори, як авторитет, упевненість/невпевненість, обіцянка, погроза та інші суб'єктивні чинники. У такому разі починається етап активізації пізнавально-мислительної та емотивно-вольової діяльності аудиторії. Вона зацікавлюється й стає готовою до обговорення, її вже можна переконувати.

Прийомів зацікавлення дуже багато: оригінальний початок, несподіваний ефект, емоційний заряд, переключення уваги, дотепний жарт, підступне (складне) запитання тощо. Широко застосовується прийом проблемного викладу матеріалу за допомогою проблемного для слухачів запитання або афоризму.

До психологічних способів активізації аудиторії можна віднести психологічні паузи, завдання для слухачів на пошук схожості матеріалу та діалогічний спосіб виголошення промови.

Для активізації аудиторії використовується модель опонента, суть якої зводиться до того, що промовець моделює загальноприйняту думку, яку підтримує більшість слухачів цієї аудиторії, і ніби він з нею згоден, та… Тут починається поетапний розбір кожної з позицій цієї загальноприйнятої думки, спростування їх і представлення контрдоказів промовця. У результаті думка або ціла концепція постає перед слухачами з усіма позитивними й негативними ознаками.

Активізація аудиторії потрібна для того, щоб уникати примусу, дисциплінарних засобів. Серед способів активізації аудиторії розрізняють логічні й психологічні. До логічних способів належать: спіральний, ступеневий, пунктирний, контрастний, асоціативний способи розгортання тез. Часто всі способи логічної активізації аудиторії використовуються в комплексі. Проте кожний має свої переваги в певній аудиторії.

Спіральний спосіб полягає в багаторазовому повторенні однієї думки, але кожного разу з додаванням нової інформації. Такий спосіб буде зручнішим в аудиторії, недостатньо підготовленої до сприйняття нового змісту. Цей спосіб зручний для конфліктної аудиторії.

Ступеневий спосіб розгортання тези означає поступовий рух думки, від найменшого до найбільшого, від очевидного до абстрактного. Цей спосіб придатний для аудиторії, яка малознайома з предметом розмови.

Пунктирний спосіб розгортання тези полягає в розчленуванні думки на частини й потім об'єднанні їх для того, щоб показати її тяглість і якість у часопросторі. Такий спосіб потребує підготовленої аудиторії, яка могла б свідомо відтворювати пропуски в пунктирі, об'єднувати частини в єдине ціле. Цей спосіб найчастіше використовують у науковій, студентській аудиторії.

Контрастний спосіб означає, що розгортання тези має йти шляхом зіставлення й протиставлення різних поглядів і думок на той самий предмет розмови. Цей спосіб можна використовувати в будь-якій аудиторії, але краще, коли вона підготовлена так, що зможе вибрати погляд, ближчий до істини.

Асоціативний спосіб - розгортання тези у вигляді поєднання у свідомості різних образів. Цей спосіб використовують в аудиторії, в якій домінують люди з образним мисленням.

Отже, після зацікавлення аудиторії предметом (перший крок), породження у слухачів інтелектуально-пізнавального мотиву до роздумів, проникнення в зміст (другий крок активізації) логічно наближаємося до вирішального етапу діяння - глибинного розуміння предмета мовлення (третій крок активізації). На цьому етапі у процесі обговорення змісту з аудиторією або в діалогічній подачі промовця йде пошук різних, альтернативних думок, виявляються протилежності й суперечності, спростовуються вони шляхом доказів на користь того чи іншого погляду. Результати об'єктивного аналізу синтезуються у висновки.

Виокремлення власне риторичних прийомів, форм указує лише на те, що вони служать цілком риториці.

Для сучасної ораторської мови є характерним поєднання логіко-аналітичних та емоційно-образних мовних засобів. Практика виступу кращих ораторів свідчить, що сучасний діловий виступ, який зводиться до подачі «голої» інформації добре поінформованій аудиторії, залишиться без уваги, а нерідко викличе нудьгу. Тому оратору-початківцю необхідно оволодіти прийомами стилістичного синтаксису (мовними засобами переконування), які допоможуть досягти емоційності, експресивності публічного виступу.

Працюючи над мовленнєвою організацією свого виступу, оратори дуже часто вдаються до так званої контекстуальної синонімії. Контекстуальними синонімами називають слова та вислови, які позначають предмет, вживаючись при цьому в невластивому для них, непрямому, переносному значенні. Ще їх називають тропами. У сучасній літературознавчій науці, як і в античній риториці, виокремлюється велика кількість тропів. До основних, найбільш уживаних, можуть бути віднесені метафора, епітет, порівняння, іронія, гіпербола, літота. На деяких з них зупинимося детальніше.

Метафора - це найпоширеніший і найпродуктивніший у риториці троп. Метафора, як і порівняння, має тричленну будову: суб'єкт порівняння, об'єкт порівняння й ознака, за якою відбувається порівняння. Але на відміну від порівняння останній член не названий, а тільки вгадується. Напр.: про дівчину - калина ( суб'єкт - дівчина, об'єкт - калина, ознака може бути різною - свіжа, ніжна, красива).

За традиційним риторичним принципом серед метафор виокремлюють такі:

· стерті метафори, або загальномовні, у яких уже втрачено свіжість, несподіваність асоціативного зв'язку між віддаленими предметами (ніжка стола, носик чайника, вушко голки);

· метафори-формули, або метафори-фразеологізми (пуд солі з'їсти, камінь спотикання, під гарячу руку);

· різка метафора, побудована на протилежному полюсі асоціацій, які відчутні лише в контексті:

Отаке ти, людське горе, отака ти, чорна хлань, демократіє свободи і свобода німувань (В. Стус)

· розгорнена метафора - містить кілька метафоричних компонентів.

Метафора виконує кілька функцій: пізнавальну, номінативну й образну. Метафорою користуються для опису й пояснення складних явищ у процесі наукового дослідження, як назву для нових предметів, речей (мишка - для управління комп'ютером, лапка - у швейній машині, собачка - деталь). Проте найбільш помітною й експлуатованою є первинна й основна функція метафори - образна. Механізм конструювання метафор складається з кількох етапів:

Перший етап - це формування ідеї і пошук основного образу для її вираження - суб'єкта метафори.

Другий етап - пошук додаткового об'єкта, який міг би стати образним компонентом і збудити у свідомості слухача певну асоціацію об'єкта метафори.

Третій етап - це синтез обраних об'єктів - суб'єкта та об'єкта, при якому ознаки обох створюють новий образ.

Напр.: ідея - пульсування серця хворої людини; додатковий об'єкт - розхитаний маятник; ознака: неритмічність. У реченні: У грудях Василя розхитаний маятник ….

Порівняння - троп, у якому мовне зображення особи, предмета, явища чи дії передається через найхарактерніші ознаки, що є органічно властивими для інших предметів чи осіб (дівчина струнка, як тополя). Ознака, за якою порівнюється суб'єкт з об'єктом, може визначатися за кольором, формою, розміром, відчуттям, якістю, властивістю тощо.

Порівняння бувають логічні та образні. При логічних порівняннях встановлюється ступінь схожості чи відмінності між предметами одного типу, беруться до уваги всі властивості, якості, ознаки порівнюваних предметів, але виокремлюється щось одне: Захист дипломної роботи ішов, ніби за сценарієм. Образне порівняння відрізняється від логічного тим, що вихоплює якусь найвиразнішу ознаку й робить її основною, ігноруючи інші.

Порівняння може мати таке граматичне вираження:

· порівняльний зворот зі сполучниками мов, як, немов, наче, неначе, ніби, нібито, немовби: Пливе над світом осінь, як медуза… (Ліна Костенко);

· форма О.в.: І квіткою, й калиною цвісти над ними буду (Т. Шевченко);

· підрядне речення: Спливло життя, як листя за водою (Ліна Костенко);

· конструкції з формами ступенів порівняння прикметників та прислівників: чорніше чорної землі блукають люди (Т. Шевченко);

· описові порівняння: Ой ти дівчино, з горіха зерня (І. Франко).

Метонімія - це метафоричний троп, основу якого складає заміна назви цілого його частинами (вивчали Шевченка - твори Шевченка, міністерство згодне - керівні особи). Метонімія справляє враження мовлення «навпростець» і є стильовою рисою розмовного мовлення. Протилежним метонімії явищем є синекдоха - різновид метонімії, в якому ціле подається через назву його частини (копійку заробити, не ступала людська нога, має десь руку). Різновидом синекдохи, який формується в результаті переносу імені - перейменування - називають антономазією. Є два види антономазії:

· використання широко відомих власних імен персонажів у ролі загальних: закоханих називають Ромео і Джульєтта, залицяльника - Дон Жуан, ревнивого - Отелло, скупого - Плюшкін, слухняного трудівника - Іван;

· уживання загальних назв у ролі прізвищ або імен літературних персонажів: Пузир, Тарас Трясило.

Парономазія - стилістична фігура, що виникає на каламбурному зближенні близьких за звучанням, але різних за змістом слів, так звана звукова метафора (вогонь вагань, серпанок серпня, талант твій латаний).

Іронія - різновид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вживається слово з позитивним значенням. У вузькому значенні під іронією розуміють уживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки (напр., вислів «Герой!» сприймається буквально як людина з виразними ознаками геройства, однак інший вислів - «От іще герой!» - є іронічним, позначає того, хто зумисне зробив поганий учинок). У широкому значенні іронією називається така будова тексту, при якій зовні позитивне й нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім'єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини (М. Хвильовий).

Синтаксичні засоби увиразнення мовлення складає група так званих стилістичних фігур мовлення, тобто своєрідних відмітних форм синтаксичного впорядкування фрази, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу. До них зокрема належать фігури, пов'язані з відхиленнями від певних комунікативно-логічних норм оформлення фрази, - так звані риторичні фігури: звертання, запитання, заперечення, оклику.

Риторичне запитання. Специфіка риторичного запитання полягає в тому, що воно не потребує відповіді на відміну від звичайного. Не потребує воно відповіді у двох випадках. Перший - найпоширеніший, тому що відповідь і так усім відома, треба тільки актуалізувати її для сприймання слухачами. Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що на нього є зовсім інша відповідь. У такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Другий випадок: риторичним запитанням є таке, на яке ніхто не знає відповіді. Уживається воно для підкреслення незвичайності ситуації, трагізму або комізму її, щоб звернути на неї увагу співрозмовників.

Риторичне звертання - фігура, яка виявляє не тільки власне звертання, а й реакцію, ставлення мовця до ситуації спілкування, предмета, ідей мовця (Добрий ранок, моя одинокосте! (Ліна Костенко).

Риторичний оклик - фігура, що виражає захоплення, яке мали б зрозуміти усі, приєднатися до мовця. Проте в цій риторичній фігурі може бути провокативний елемент, коли мовець висловлює для когось захоплення чимось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися.

Акумуляція - риторична фігура, в якій нагромаджується кілька дій і понять з паралельними картинами, додатковими описами, побічними зауваженнями тощо. Як правило, ця фігура використовується в епічних дискурсах.

Експлеція - риторична фігура нагромадження вставних і вставлених слів, зворотів, уточнень, у результаті чого основне формулювання розсіюється (Напр.: Звичайно, можливо, Ви дозволите, якщо Ваша ласка, то після чого могла б відбутися й наша розмова).

Конкатенація - риторична фігура нагромадження шляхом нанизування підрядних речень одне на одне. Такі фігури використовуються в епічних текстах для створення ефекту розлогості, широкого простору думки.

Парадокс - риторична фігура у вигляді несподіваного твердження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів (завтра починається сьогодні; найкращий експромт - підготовлений; піти, щоб повернутися; сила жінки в її слабкості). Парадоксальні вислови привертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці.

Анномінація - риторична фігура, що побудована на різкому зрушенні семантики в близьких за звучанням словах: приватизація - прихватизація, демократія - дермократія.

Парцеляція - прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістово-синтаксичної структури на інтонаційно й пунктуаційно ізольовані комунікативні частини - речення. При парцелюванні цілісна структура речення членується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є основною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга - парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної синтаксичної структури. Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. Її використовують:

· в описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей: Ішов стернями. Межами поміж хлібів (А. Головко);

· для передачі емоційно-психічного стану персонажа: Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже (М. Коцюбинський);

· для конкретизації змісту базової частини вислову: Ми йдемо серед поля. Три білих вівчарки і я (М. Коцюбинський).

Отже, знання стратегій спілкування, способів аргументації, мовних засобів упливу на аудиторію, уміння ними користуватися відповідно до ситуації спілкування забезпечить повноцінний і успішний публічний виступ.

5.3 Публічний виступ як важливий засіб комунікації. Комунікативні вимоги до мовної поведінки під час публічного виступу

Усне спілкування поділяється на публічне та приватне. Особливим видом усного спілкування є публічний виступ. Ораторські виступи відіграють важливу роль у житті кожної людини. Живе слово, особистий приклад активно впливають на слухачів. Справжній промовець - яскрава особистість, неповторна індивідуальність. Проте ця індивідуальність не властива людині від народження; вона виробляється протягом життя в результаті роботи над собою, зокрема над своєю мовою.

Підготовка ритора до публічної промови

Існує 4 основні способи підготовки публічної промови.

1. Експромт - виступ без підготовки.

2. План-конспект, коли готується детальний план, у якому кожний пункт супроводжується коротким викладом основних ідей виступу.

3. Написання тексту, коли готується текст виступу, який потім повністю зачитується.

4. Заучування напам'ять - виступ заучується напам'ять і виголошується без опори на будь-які записи.

Досвідчені ритори користуються, звичайно, усіма цими способами, але ідеалом вважають виступ без записів.

Чому початківцеві слід мати під рукою повний текст промови? Тому, що виступаючи перед широким загалом, він повинен стежити за багатьма речами: станом свого одягу, виходом на трибуну, диханням і голосом, виразністю артикуляції, силою голосу, реакцією слухачів і т. ін. Навряд чи зуміє молодий ритор думати ще й над змістом промови та формулюванням думок. Тільки ритор з великим досвідом, який не боїться публічно виступати, може наважитися виголосити промову перед великою кількістю слухачів без написаного тексту.

Підготовка до виступу має такі стадії:

· обдумування теми;

· опрацювання й писемне оформлення її (тобто складання конспекту, плану, написання тексту);

· критичний розбір уже готового виступу, тимчасовий «відхід» від теми (треба, щоб вона уклалася в пам'яті, остаточно викристалізувалася, зазнала певних змін та ін.);

· виголошення.

Не можна розраховувати на успіх промови, якщо ритор не вміє логічно організувати матеріал, пов'язати основні ідеї свого виступу, наведені факти й цифри в єдине ціле, якщо він не вміє повно й глибоко висвітлити тему, і, нарешті, якщо він не вміє враховувати основні особливості своєї майбутньої аудиторії, щоб одразу вступити з нею в контакт. Адже контакт забезпечується не в той момент, коли ритор з'явився перед слухачами й побачив їх, а тоді, коли він почав обдумувати свій виступ, уявляючи свою майбутню аудиторію, шукаючи засобів упливу на неї і визначаючи її можливу реакцію.

Розпочинати підготовку потрібно з конкретизації теми виступу, встановлення кола питань, що вона має охопити. Для початку виберіть один - два аспекти або питання. Дуже важливо, щоб Ви мали «резервні знання» (матеріалу у вас повинно бути на 1/3 більше того, що Ви плануєте виголосити). Американський учений Дейл Карнегі, якому належить термін «резервні знання», писав, що вони надають особливої впевненості, виникає відчуття, яке важко описати, - Ви будете заряджені позитивно.

Обдумуючи майбутній виступ, потрібно розбити його в думках на тематичні блоки (їх має бути 3 - 4): спочатку скажу про те, потім те, іще те, а на кінець розкажу про те...

До виступу готуйтеся не за 1 день, розтягніть це на декілька днів, робіть перерви в підготовці, готуйте свій виступ блоками - так Ви краще його запам'ятаєте. Після обдумування потрібно приступати до підготовки конспекту промови. Конспект - це короткий писаний виклад змісту чого-небудь: лекції, статті, монографії, розділу з підручника і т. п. Конспектувати слід не одразу (під час першого читання). Доцільніше спочатку одержати загальне уявлення про твір у цілому, а лише після цього, під час повторного його читання, почати конспектувати. Отже, готуючись до виступу, по-перше, робіть короткі записи прочитаного, нагромаджуйте фактичний матеріал. По-друге, складіть перелік фактів, які Ви можете віднести до цієї теми виступу. По-третє, виберіть найосновніше й напишіть перелік головних пунктів виступу. Залишіть між ними місце, щоб потім вписати другорядні питання. По-четверте, викресліть усе зайве, що нагромадилось із самого початку. По-п'яте, складіть план виступу: вступ, основна частина, висновки. Вступ і висновки повинні бути сформульовані найбільш чітко. Напишіть повністю вступні та заключні фрази. По-шосте, розробіть план основної частини виступу, прослідкуйте, щоб був логічний перехід від однієї думки до іншої.

Як саме користуватися конспектом? Ритори користуються своїми записами по-різному. Найбільш оптимальним варіантом є, коли конспект написано на невеликих листках, щоб їх можна було взяти в руки, іти з ними в зал, зрідка заглядати в них.

Публічні виступи можуть відбуватися в різних формах: доповідь, лекція, радіовиступ, телевиступ, бесіда, зустріч за круглим столом, репліка.

Будь-який виступ має структуру, будується за певними правилами.

Існують деякі загальні принципи, які слід мати на увазі, коли розробляється структура публічної промови.

1. Принцип стислості, компактності. Аудиторія не любить довгих виступів. Короткий виступ оцінюється завжди краще, ніж тривалий (якщо мати на увазі один і той самий зміст). Аудиторія, як правило, оцінює короткі виступи як виступи по суті.

2. Принцип послідовності. Не перескакуйте від однієї теми до іншої, викладайте матеріал послідовно.

3. Принцип цілеспрямованості. Виступ композиційно потрібно будувати так, щоб слухачі сприймали його в такій послідовності: проблема (теоретичне або практичне питання, що заслуговує обговорення тією чи іншою групою людей) > тема (аспект проблеми, що буде обговорюватися )> теза (вихідне положення, що вимагає доведення) > аргумент (факти, які наводяться для підтримки тези) > мета виступу (довести власну думку, розкрити певну проблему).

4. Принцип нарощування зусилля. Темп мовленнєвої дії на слухачів повинен зростати від початку до кінця. Це можна здійснювати за допомогою розміщення матеріалу за значимістю, зусиллям емоційної висхідної, розміщенням аргументів, фактів.

5. Принцип результативності. Виступ завжди повинен мати висновок: заклик до якоїсь дії, певні рекомендації.

Усі виступи складаються з 3-х частин: вступ, основна частина, висновки. Така композиція традиційна, аудиторія звикла саме до такої структури промови і її не потрібно змінювати.

Початок виступу має для промовця найважливіше значення, бо від нього залежить:

· подолання ритором хвилювання;

· установлення контакту зі слухачами;

· зацікавлення слухачів, привернення їхньої уваги;

· стислий виклад тему виступу.

Для недосвідченого промовця початок виступу - це як стрибок у крижану воду. Перед ним відразу ж постає багато завдань, він опиняється серед широкого загалу, на нього спрямовані погляди присутніх. Треба витримати ці погляди. Не можна показувати свого хвилювання, страху. Промовця представляють, і йому необхідно якось реагувати на те, що про нього говорять. Слід зайняти зручну позу, подолати внутрішнє напруження, кілька разів удихнути повітря й лише після цього почати повільно й спокійно говорити.

Вступ не повинен бути надто серйозним, надто сухим, надто довгим. Мета вступу полягає ще й у тому, щоб стисло пояснити зміст завдання промови й указати на часткові питання, на яких автор збирається зупинитися.

Основа виступу - це схема його основних положень, яка заповнюється деталями.

Ритор може розвивати думки по-різному: пояснювати, описувати, розповідати, доводити. У виступі можна користуватися цими чотирма формами викладу. Найцікавішою формою викладу є розповідь.

Детальніше цю проблему висвітлимо в третьому питанні.

Закінчення виступу складається з двох частин:

· узагальнення головних думок;

· обов'язкове підбиття підсумків, наголошення на поставленій меті, заклик до виконання певних дій.

Про наближення завершення виступу слухачів треба повідомити. Це загострює їхню увагу - вони захочуть послухати узагальнення й підсумки промови. Промову потрібно закінчувати протягом 2 - 3 хв. Психологи рекомендують приблизно 10 - 12 % загального часу присвятити вступові;
4 -5 % - закінченню, а решту - основній частині. Ніколи не закінчуйте свій виступ словами: «Оце і все, що я Вам хотів сказати».

Вимоги до оратора

Від моменту, коли оратор виходить на сцену, і до моменту, коли сходить з неї, промовець виконує два виступи. Один - словесний, інший - це рухи тіла, жестикуляція, хода, спокійний погляд. Усе це бачать слухачі. Тому перший момент появи оратора є одним з найвідповідальніших. Як же поводитися, виявившись у фокусі уваги присутніх, як установити контакт із аудиторією, підкорити її своїй волі?

Потрібно спокійно й упевнено покласти перед собою годинник, записи й привітно поглянути на слухачів, зробити невелику паузу й тільки тоді розпочинати свій виступ.

Науковці розробили обов'язкові вимоги до оратора:

· виглядати зовні бездоганно (одяг, взуття, зачіску мати акуратними);

· почуватися енергійним та впевненим;

· поводитися природно, використовувати невимушені рухи;

· бути зосередженим, урівноваженим;

· стояти в освітленому місці, знаходитися ближче до слухачів;

· оптимально використовувати свою індивідуальність.

Основні навички оратора:

· вибір літератури;

· вивчення обраних джерел;

· складання плану;

· володіння собою;

· орієнтація в часі.

Основні вміння оратора:

· самостійно готувати виступ;

· зрозуміло й переконливо викладати матеріал;

· уміти відповідати на запитання слухачів;

· підтримувати контакт з аудиторією;

· використовувати різні технічні засоби навчання.

Як бачимо, застосування концептуального, тактичного й стратегічного, а також закону моделювання аудиторії допоможуть риторові підготувати публічний виступ, який вимагає словесної огранки, застосування знань про мовленнєвий закон, про який піде мова далі.

Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Зупинимось на характеристиці комунікативних якостей мовлення.

Правильність - це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Цицерон писав так: «... уміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти - вже ганьба, тому що правильне мовлення, на мою думку, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина».

Основними шляхами, які сприяють розвитку правильного мовлення, є тренінги (вправи), робота з різними словниками та спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, про що писали класики риторичного мистецтва, зокрема Ф. Прокопович, М. Ломоносов.

Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що воно покликане передусім упливати на свідомість людини, активізуючи роботу лівої півкулі головного мозку. Однак для того, щоб мовлення стало дієвим, воно повинне бути виразним.

Виразність - це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється уплив на емоції, на почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо вони вживаються суб'єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Це також емоційно-експресивні засоби, напр., стилістично забарвлені слова, поєднання антонімів в одній фразі, риторичні звертання й питальні речення, попарно з'єднані сполучником однорідні члени речення, лаконічні безсполучникові речення, у т. ч. у складі фразеологізмів, засоби суб'єктивної оцінки як вияв особистого ставлення оратора до висловлюваного. У більшості видів публічних виступів, за винятком суто ділових, важлива й образність: абстрактні поняття, закони, висновки, цифровий матеріал в усному висловлюванні сприймається важко. Яскраві порівняння, образи художньої літератури, крилаті вислови сприяють усуненню цієї перешкоди. І навпаки, слід всіляко уникати зайвих слів, штампів, канцеляризмів, які утруднюють сприймання, викликають негативну емоційну реакцію.

Дієва форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

Ясність - це така комунікативна якість, яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

· порушення мовцем норм літературної мови;

· перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

· індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення - сам процес спілкування.

Ясність мовлення багато в чому зумовлена точністю мовлення.

Точність - це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів відповідно до їх мовних значень. Ця якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб'єктом предмета мовлення, його політичні установки - вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного словникового запасу мовця).

Точність найтісніше пов'язана з наступним комунікативним аспектом - стислістю.

Стислість - це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити по суті. На це вміння давні греки звертали особливу увагу: «Усе, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам незрозумілий, бо забутий початок». Багатослів'я деформує процес комунікації, перетворює його в демагогію, у результаті чого дискредитується саме слово як найважливіший спосіб спілкування.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність - це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення меті та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності - виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб'єкта, допомагає ефективно керувати поведінкою аудиторії.

Отже, кожна з названих комунікативних якостей мовлення становить собою обов'язковий компонент системи ДСФ, тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; моделювання аудиторії - на ясність та доцільність мовлення; побудова програми реалізації концепції - на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обґрунтування стратегії - на правильність, виразність, ясність, доцільність, стислість мовлення.

Специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика, прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації й завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння й навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова.

Мовленнєвий закон, як і інші закони риторики, що діють сукупно, чинні для різних видів публічного мовлення.

Таким чином, успішність виголошення публічного виступу залежить від структури доповіді, її змістового наповнення, вдало дібраних прикладів, наочних засобів, що передбачає ретельну підготовку ритора до виступу перед аудиторією.

5.4 Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні і комунікативні принципи презентації

У своїй професійній діяльності дипломати, фахівці зовнішньої політики, економісти та юристи, менеджери постійно стикаються з необхідністю виступати публічно. Поширеною формою таких виступів є презентація, тобто виступ перед аудиторією з метою представити ідею, проект, програму тощо; проінформувати про хід виконання або результати проведеної роботи; переконати аудиторію у правильності підходу або позиції, у перевагах запропонованої програми тощо. Поняття презентація вживається у двох значеннях:

1. Дія, акція (загальновживане значення): показ нового товару, представлення широкому загалу нової інформації (книжки, колекції мод, кінофільму) як рекламна, популяризуюча акція. Іншими словами, презентація - це демонстраційні матеріали практично для будь-якого публічного виступу - від доповіді керівникові до рекламної акції або лекції перед слухацькою аудиторією.

Проведення презентації як акції може супроводжуватися показом документу-презентації для більшої наочності та демонстрації об'єктів і подій, які не можуть бути в певний час безпосередньо представлені аудиторії. Презентація завжди передбачає живе спілкування в режимі діалогу. На відміну від інших видів реклами, презентація передбачає початкову зацікавленість аудиторії в отриманні інформації та добровільне відвідування місця проведення її.

Презентація надає додаткову можливість швидкого зворотного зв'язку, аналізу статистики, проведення опитувань, анкетування. Правильно організована презентація сприяє суспільному визнанню, підвищенню популярності, зміцненню іміджу компанії, корисним і цікавим знайомствам.

2. Документ, створений за допомогою комп'ютерної програми PowerPoint. Синонімами терміну «презентація» у цьому розумінні є поняття «комп'ютерна презентація» та «мультимедійна презентація».

Презентація як комп'ютерний документ являє собою послідовність змінюючих один одного слайдів, тобто електронних сторінок. Демонстрація такого документу може відбуватися на екрані монітору комп'ютера чи на великому екрані за допомогою спеціальних пристроїв - мультимедійного проектора, плазменного екрана, мультимедійного плато, телевізора тощо. Глядачі бачать чергування зображень, на кожному з яких можуть бути текст, фотографії, малюнки, діаграми, графіки, відеофрагменти, і все це може супроводжуватися звуковим оформленням - музикою чи голосовим коментарем диктора. Частіше демонстрація презентації супроводжує доповідь окремої людини.

При демонстрації об'єкти можуть відразу відображатися на слайдах, а можуть з'являтися на них поступово, у певний час, визначений доповідачем для підсилення наочності доповіді та акцентування на особливо важливих моментах її змісту. При потребі доповідач може порушити визначену заздалегідь послідовність демонстрації слайдів і перейти до будь-якого з них у довільному порядку.

У літературі не існує загальновизнаної класифікації презентацій за типом змісту та оформленням. Так, Л. Й. Ястребов пропонує класифікувати презентації за ступенем їх «оживлення» різними ефектами. Він виокремлює такі групи презентацій:

· офіційна презентація - різного роду звіти, доповіді тощо перед серйозною аудиторією, в якій необхідним є строгий дизайн, витриманість, єдиний шаблон оформлення для всіх слайдів, вимагається чітке структурування та розміщення на слайдах усіх тез доповіді;

· офіційно-емоційна презентація. Така презентація має на меті передати слухачам деяку офіційну інформацію та надихнути їх, переконати в чомусь. Напр., таку презентацію можна зробити на батьківських та колективних зборах;

· «плакати». У цьому випадку презентація складається тільки з ілюстративного матеріалу. На слайдах - тільки ілюстрації з мінімумом підписів, комп'ютер використовується як звичайний слайд-проектор. Уся робота з пояснення змісту покладається на доповідача. Дуже бажаний єдиний шаблон оформлення;

· «подвійна дія». На слайдах презентації, крім зображень, використовується текстова інформація. Вона може або пояснювати вміст слайду або його «розширювати»;

· інтерактивний семінар створюється для проведення семінару в режимі діалогу з аудиторією. Стають допустимими різноманітні анімації, рухомі малюнки, фотографії, що обертаються, об'єкти навігації, і особливо - варіативні презентації: відповіді слухачів, їх реакції на запитання й твердження передбачають різні варіанти проведення презентації;

· електронний роздатковий матеріал. Матеріал презентації має викладатися вичерпно, докладно, оскільки у слухача немає можливості перепитувати доповідача. Додатковий матеріал може міститися в гіперпосиланнях або у спеціальних примітках до слайду. Якщо презентація призначена для самостійної роботи, її інтерфейс, навігація по слайдах, можливості розгалуження повинні бути добре продумані та обґрунтовані;

· «інформаційний ролик». Ролик має демонструватися самостійно й незалежно від доповідача, причому автоматично повертатися до його початку. Увесь показ проходить в автоматичному режимі. Презентація містить матеріали інформаційно-рекламного характеру, наочні матеріали, розраховані на швидке сприйняття. Напр., така презентація може використовуватися на виставках. Добре, коли така презентація супроводжується дикторським пояснюючим текстом, що звучить з колонок.

Презентації можна класифікувати і за такими ознаками:

· за кількістю медіазасобів: мультимедіа (звуки, зображення, відеофрагменти); текстова (з мінімальним ілюструванням); комбінована;

· за призначенням: комерційні (здебільшого рекламного характеру); інформаційні; навчальні тощо.

За об'єктом презентації розрізняють такі її типи:

· презентація організації (фірми, акціонерного товариства, корпорації, громадської організації тощо). Мета: створення іміджу фірми серед ділових кіл, створення або відтворення сприятливого образу фірми, реклама імені фірми. За своєю суттю така презентація є частиною рекламної кампанії організації;

· презентація товару. Мета: інформування цільового ринку про нову марку, товар або послугу; ознайомлення споживачів з новими можливостями товару, режиму роботи магазину тощо; досягнення віддання переваги марці та ін.;

· презентація проекту. Мета: інформування слухачів про проект, визначення зворотної реакції, пошук зацікавлених у підтримці розроблення та реалізації проекту. Під час презентації має бути продана ідея, проект або продукція. Цей вид презентації найбільш вимогливий до форми подання, змісту й підготовки, оскільки передбачає переконання аудиторії в необхідності розроблення або втілення проекту. Слухачами найчастіше є група осіб, які на основі цієї презентації повинні ухвалити рішення щодо розроблення проекту. Часто такий вид презентації водночас є й першим контактом з інвестором. Вимоги: оскільки в більшості випадків термін проведення такої презентації обмежений (максимум
15 хв.), презентатор повинен уміти за декілька хвилин донести до слухачів переваги та відмінні риси своєї ідеї, проекту. Оскільки він не знає аудиторії, він повинен під час презентації розпізнати «невербальні» ознаки реакції слухачів і використовувати пов'язану з цим важливу (цінну) інформацію. Особливі вимоги висуваються до структури презентації та засобів упливу: мова рухів, риторика, жестикуляція та структура допоміжних засобів (слайди, дошки тощо). Хід презентації: 1) привітання; представлення презентатора; 2) презентація згідно з обраною структурою; 3) запитання та відповіді; 4) висновки; 5) коротка подяка за увагу та прощання;

· презентація результатів (обсягу й змісту виконаних робіт). Мета: представити значущість результатів своєї праці, надати певній вузькій групі осіб звіт, ознайомити з результатами виконаних робіт. Така презентація менш вимоглива до дотримання певних правил підготовки й цілком може бути спонтанною, якщо заздалегідь підготовлено та впорядковано необхідні дані, а презентатор добре знайомий із цим матеріалом. Зазвичай майже всі слухачі презентатору знайомі, але він може впливати на їх склад. Презентація результатів часто є приводом для подальших замовлень. Вимоги: упевнений виступ і знання проекту/проектів, на яких базується доповідь, уміння маніпулювати засобами інформування. Доцільно перейти до дискусії й провести її. Допоміжні засоби: проектор, дошка, підручні засоби. Хід презентації: 1) привітання; 2) формулювання мети презентації, представлення перебігу та тривалості її; 3) формулювання мети проекту (так, як це визначено у проекті); 4) доповідь згідно з основною структурою; 5) перехід до дискусії через постановку запитань; 6) ведення дискусії; 7) підбиття підсумків дискусії; 8) оголошення подальшого перебігу подій; 9) подяка за увагу та прощання. Тривалість - мінімум 30 хв., максимум - 60 хв. плюс час на дискусію;

· презентація плану майбутніх робіт. Цей вид презентації аналогічний попередньому, але об'єктом тут є майбутні роботи організації або особи. Її метою може бути: інформування певного кола осіб про намічені роботи, їх опис для піддання об'єкта презентації критичному аналізу та зміні.

За метою та масштабами проведення виділяють такі типи презентацій: брифінг; ексклюзив; конференція; шоу.

Презентація-брифінг. Мета: представлення нововведень компанії. Проводиться середніми й великими компаніями (банками, операторами зв'язку, туроператорами, рекламними агентствами тощо) для інформування постійних клієнтів про зміни в діяльності компанії.

Цей вид презентації збирає тільки професіоналів у певній сфері і, звичайно, не підлягає розголосу у пресі. Це дійовий і доступний вид реклами, що підвищує імідж, зв'язки з партнерами, створює образ стабільної компанії. Найчастіше презентація проводиться в конференц-залі з подальшим фуршетом у банкетному залі. Роздається друкована інформація про новинки, звіти компанії за минулий період часу, доречними можуть бути пам'ятні подарунки. Щоб відбулася тепла дружня дискусія, має бути запрошено не більше 25 осіб.

Презентація-ексклюзив. Мета: залучення нових клієнтів. Зазвичай проводиться невеликими фірмами вузької спеціалізації, які точно знають свою клієнтуру. Компанія запрошує незначну кількість потенційних споживачів до себе для демонстрації можливостей фірми, переваг і вигоди співпраці з нею. Як правило, проводиться випробування товарів або надаються безкоштовні послуги.

Цей вид презентації доцільно провести компаніям, що пропонують на ринок товари або послуги постійного попиту. Для організацій, що займаються ремонтними роботами, консультуванням, іншими видами послуг, такий вид презентації є недоцільним. Ефективніше застосовувати інформаційну рекламу в засобах масової інформації.

Презентація-конференція. Мета: привернення уваги громадськості та фахівців до нових компаній і товарів. Проводиться за здійснення стратегії просування компанії на новий ринок або виведення нового товару на існуючий ринок (автомобілі, комп'ютерна та оргтехніка, косметика та парфумерія, товари народного споживання). Така презентація під силу тільки великим компаніям, оскільки передбачає великі витрати.

Запрошуються представники різних засобів масової інформації, потенційні клієнти, постійні партнери. Аудиторія може досягати 300 осіб. Захід проводиться у великому конференц-залі з подальшим фуршетом. Презентатор, яким може бути голова компанії або відомий телевізійний ведучий, розповідає про історію створення й розвиток компанії, розроблення ідеї нового товару, його переваги та унікальні якості. У процесі презентації демонструють рекламні фільми, слайди, товари-новинки. Запрошують авторитетних осіб і одного - двох артистів для виступу й випробування представленого товару. Часто серед гостей проводять лотерею з розігруванням товарів, що представляються. Іноді така презентація набуває вигляду семінару з виступом фахівців. Обов'язковими є прес-релізи, буклети, проспекти, бажана дрібна сувенірна продукція.

Презентація-шоу. Мета: підвищення престижу та підтримка іміджу компанії. Такий вид презентації проводять великі компанії, святкуючи ювілеї, особливі досягнення, представляючи наукомісткі високотехнологічні товари, тим самим зміцнюючи прихильність споживачів до їх компанії. Часто такі презентації намагаються приурочити до традиційних або національних свят, ушановуючи водночас і компанію, і клієнтів, чим здобувають загальне визнання й прихильність публіки.

Презентація-шоу - капіталомісткий захід, оскільки передбачає багато гостей (від 500 до 1000 осіб - реальних і потенційних споживачів), велику концертну програму за участю зірок естради, театру й кіно. При цьому сценарій необхідно скласти так, щоб увага акцентувалася на винуватцеві свята, а не на артистах. Скрізь має бути символіка фірми, транслювання та демонстрування іміджевої реклами компанії. Звичайно, під час таких акцій підбиваються підсумки річних конкурсів, розігруються призи серед найбільших партнерів організації, нагороджуються кращі працівники компанії, керівництво фірми виступає з короткою доповіддю про досягнення компанії, плани на майбутнє. Сценарій має включати поздоровлення артистів і гостей на адресу організаторів презентації, залучення присутніх до імпровізованих розіграшів і конкурсів.

Основним результатом презентації-шоу має бути підвищення уваги громадськості до компанії, чому сприяє так званий «галас» навколо фірми, який підтримується певний час засобами масової інформації. Тому величезна частина витрат, крім витрат на концертну програму і пригощання, припадає на оплату послуг мас-медіа. Звичайно, це питання вирішується за допомогою створення медіа-поля й залучення інформаційних спонсорів. Так, телебачення надає ефірний час для анонсування презентації, а за це дістає право на трансляцію відеоверсії концерту, можливість розміщення логотипу компанії TV у концертному залі та в усіх інших засобах, що підтримують акцію (на радіоканалах, у пресі, зовнішній рекламі, запрошеннях).

Техніка презентації - важлива комунікативна навичка, якої треба спеціально навчатись. Це вимагає не тільки знання мови, але й уміння правильно відібрати, обробити та подати інформацію, адаптувати її до конкретної аудиторії, ураховуючи її професійні, демографічні, соціальні, ґендерні, етнічні, релігійні й культурні особливості та можливі міжкультурні розбіжності у сприйнятті інформації.

Можна виокремити певні складові успішної презентації (див. табл. 5) Про деякі з них (мета та масштаб, об'єкт та медіазасоби презентації) ішлося вище.

Зміст - це інформація, яку виступаючі відбирають для донесення до аудиторії. Аналізуючи зміст виступу, необхідно врахувати три фактори: вибір теми виступу (залежно від рівня професійної компетентності); відповідність інформації потребам та інтересам більшості аудиторії; обсяг інформації; точність інформації.

Структура презентації - це організація відібраної інформації в єдиний, логічно зв'язаний текст. Уміло структурована презентація характеризується виразними початком, серединою та завершенням, а також чітко окресленим переходом до кожної наступної частини виступу.

Спосіб подачі (манера виступу) - це індивідуальні прийоми, що використовують виступаючі, щоб досягти запланованого впливу на відповідну аудиторію. Вирішальними факторами успіху тут є невербальна комунікація та наочні засоби.

Вербальні засоби (мовні). Мова презентації передбачає передусім дотримання норм, прийнятих у культурі мови, якою здійснюється презентація. З культурою мови пов'язують уміння правильно говорити та писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети й обставин спілкування. Мовні норми (нагадуємо) - це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими в певний час. Норми бувають лексичні (розрізнення семантичних значень слів, закономірності лексичної сполучуваності), граматичні (вибір правильної морфологічної й синтаксичної форми), стилістичні (доцільність використання мовних засобів у конкретному лексичному оточенні, у відповідній ситуації спілкування), орфоепічні (сукупність правил літературної вимови) та інші. До культури мови відноситься також загальноприйнятий мовний етикет, тобто система стійких мовних формул спілкування, притаманних конкретній мові: звертання (пані; пане; панно; добродію; добродійко; друже; приятелю); вітання (Доброго ранку! Добрий день! Доброго дня! Добрий вечір! Добривечір! Здрастуйте!); побажання (будьте щасливі; щасливої дороги; успіхів тобі (Вам); зичу радості (успіхів, гараздів); прощання (Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! Щасливо! Дозвольте попрощатися!); подяки (Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсердечнішу подяку!); прохання (будь ласка; будьте ласкаві; будьте люб'язні; прошу Вас; чи можу я попрохати Вас; чи можу я звернутися до Вас із проханням; не відмовте, будь ласка); згоди, підтвердження (згоден; я не заперечую; домовилися; Ви маєте рацію; це справді так; ми в цьому впевнені; з приємністю (із задоволенням); заперечення, відмови (ні, це не так; нас це не влаштовує; це не точно; Ви помиляєтеся; дякую, я не можу; про це не може бути й мови) тощо.

...