Українська мова за професійним спрямуванням

Отже, зовнішні (ситуація, контекст) і внутрішні (соціальні, психологічні) складові спілкування виступають у тісному зв'язку, упливаючи на перебіг комунікації загалом, її прагматику зокрема.

4.4 Невербальні компоненти спілкування

Мовлення - основний, але не єдиний спосіб спілкування. Люди обмінюються інформацією за допомогою багатьох інших засобів - жестів, міміки, постав тіла, одягу, зачісок, запахів, навіть предметів, які їх оточують. Для співрозмовників значущими є прикраси, татуювання на тілі, ґатунок чаю або кави, що споживається, тощо. Усе це отримало назву невербальні (несловесні) повідомлення.

Невербальні засоби спілкування - елементи комунікативного коду, які мають немовну (або знакову) природу й разом із засобами мовного коду служать для створення, передавання та сприйняття повідомлень.

Ученими встановлено, що різноманітні невербальні сигнали в особистісному спілкуванні несуть від 60 до 80 % інформації. Звичайно, значення різноманітних невербальних сигналів «перебувають» не в самих сигналах, а приписуються їм тими, хто декодує мовлення, «вичитується» ними. Це декодування відбувається з обов'язковим урахуванням культурних та індивідуальних контекстів.

Існують різні типології невербальних засобів спілкування, оскільки вони творяться та сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями, смаком, нюхом, а також з урахуванням того, коли відбувається спілкування. У табл. 4 подано класифікацію невербальних засобів спілкування, яка враховує найважливіші сенсорні системи людини, а також темпоральні (часові) характеристики спілкування.

Невербальні повідомлення мають певні особливості.

Як правило, вони:

· неструктуровані, їх неможливо розкласти на окремі складники; це вияв темпераменту людини, її емоційного стану, самооцінки, соціальних статусів, належності до певної групи, субкультури тощо;

· прив'язані до умов спілкування; декодуються «тут і тепер», у межах конкретного контексту й ситуації;

· неінтенціональні, спонтанні (інтенціональні, «відпрацьовані» лише у професійних акторів);

· більшою мірою вроджені, ніж набуті; як правило, засвоюються кожним носієм певної культури шляхом спостережень, копіювання невербальної поведінки інших людей;

· витворюються під домінантним упливом правої півкулі головного мозку.

Під час невербального спілкування комуніканти отримують інформацію:

1. Про особистість комунікатора:

· темперамент;

· емоційний стан у конкретній ситуації;

· його «Я» (образ і самооцінку);

· особистісні якості;

· комунікативну компетенцію (як він починає комунікацію, підтримує її, виходить з неї тощо);

· соціальний статус;

· належність до певної групи або субкультури.

2. Про стосунки комунікантів:

· соціальну й емоційну близькість чи віддаленість;

· характер стосунків (домінування - залежність, прихильність - неприхильність тощо);

· динаміку стосунків (бажання підтримувати спілкування, перервати його, «з'ясувати стосунки» тощо).

3. Про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу їм регулювати процес інтеракції:

· комфортність;

· спокій;

· інтерес до спілкування чи бажання завершити його (нервування, нетерпіння) тощо.

Невербальні та вербальні комунікації взаємодіють. Російські психологи
В. Куніцина, Н. Казаринова і В. Погольша, які спеціально досліджували процеси взаємодії вербальних і невербальних компонентів спілкування, визначили функції невербальних повідомлень стосовно вербальних:

· доповнення (зокрема дублювання й посилення) вербальних повідомлень;

· заперечення вербальних повідомлень;

· заміщення вербальних повідомлень;

· регулювання розмови.

Кінесика - це один з найважливіших засобів невербального спілкування, який найбільше впливає на його перебіг. Його ще називають «мовою тіла». Кінестетичні сигнали (міміка, жести, постава тіла) можуть бути підсвідомими (неконтрольованими) та свідомими (контрольованими). Підсвідомі (неконтрольовані) сигнали - це повідомлення, що надсилаються мозком і є зовнішнім віддзеркаленням насамперед емоційного стану людини. Свідомі (контрольовані) - це набуті, відпрацьовані сигнали. Деякі кінестетичні засоби увійшли в систему комунікації цілих етносів, стали національно-культурними засобами комунікації (жести привітання, прощання тощо).

Міміка (вираз обличчя). Найважливіший засіб невербальної комунікації. Її відсутність унеможливлює спілкування, оскільки обличчя - дзеркало людських емоцій.

Американський психолог П. Екман разом з колегами опрацював техніку, яка отримала назву «Система кодування рухів обличчя». Ця система дає змогу вирази обличчя зіставити з виявом певних емоцій. Автори зазначають, що найменшому контролеві підлягають очі. Так, блискучі очі виражають радість; матові - сум. Широкі зіниці свідчать про страх; нерухомі - про концентрацію уваги; «бігаючі» - про неспокій, розпорошення уваги; короткі погляди вбік - почуття вини, побоювання осуду оточення; погляди униз - несміливість або почуття провини, страху. Про внутрішній стан людини, домінування її у психокогнітивній діяльності певних типів відчуттів можуть свідчити рухи зіниць очей. Напр., якщо співбесідник, перш ніж відповісти на поставлене запитання, піднімає очі догори, можна з упевненістю говорити про домінування у сфері його психокогнітивних процесів зорових образів; якщо зіниці очей опущені вниз - домінують тілесні відчуття; рух зіниць очей убік свідчить про переважання слухових вражень.

Контрольована міміка - це прийняті в конкретній культурі, конкретним етносом засоби міміки, що виражають окреслені «межі» почуттів, емоцій тощо. Вони «дешифруються» у межах певної культури однозначно.

Наведемо приклади конвенціональної (загальноприйнятної) міміки в комунікації українців і деяких європейських етносів: примруження ока - привертання уваги адресата, попередження його про щось; широко відкриті очі - демонстрація здивування, несподіванки; кліпання повіками - підтвердження або згода на щось; підняття брів - мовець почув щось дивне, незвичне, непристойне тощо; стягування брів - незадоволення, гнів; опущення куточків зімкнених губ - незнання; усмішка з одночасним примруженням очей - іронія, насмішка з когось.

Жести у спілкуванні є носіями різного типу інформації, пов'язаної з емоційними станами комунікантів.

У практиці взаємодії виділяють кілька основних жестів, що відображують внутрішній стан людини. Рух рук і тіла передають багато знань про людину.

По-перше, у них відображається стан організму й безпосередні емоційні реакції. Це дозволяє судити про темперамент людини (сильні чи слабкі в нього реакції, швидкі чи уповільнені, інертні чи рухливі).

По-друге, пози й рухи тіла виражають риси характеру людини, ступінь її упевненості в собі, скутість чи розкутість, обережність чи поривчастість. У позі й рухах виявляється й соціальний статус людини. Такі вислови, як «йти з високо піднятою головою», «розправити плечі» чи, навпаки, «стояти на напівзігнутих» являють собою не тільки опис пози, але й виражають визначений психологічний стан людини.

По-третє, у позі та жестах виявляються культурні норми, засвоєні людиною. Напр., вихований чоловік ніколи не буде розмовляти сидячи поруч з жінкою, що стоїть, незалежно від того, як він оцінює її особисті якості.

По-четверте, жестам і позі приписуються чисто умовні символічні значення. Таким чином, вони здатні передати точну інформацію.

Тож звернемося до окремих з них.

Жести відкритості свідчать про щирість і бажання говорити відверто. До цієї групи знаків відносяться жести «розкриті руки» й «розстібання піджака».

Жест «розкриті руки» полягає в тому, що співрозмовник протягає вперед у вашу сторону свої руки долонями уверх. Цей жест особливо часто спостерігається в дітей. Коли діти пишаються своїми досягненнями, вони відкрито показують свої руки. Коли ж діти почувають свою провину, вони ховають руки або за спину, або в кишені.

Жест «розстібання піджака» також є знаком відкритості. Відверті люди, які дружньо до нас ставляться, часто розстібають і навіть знімають піджак у нашій присутності. Досвід показує, що згода між співрозмовниками в розстебнутих піджаках досягається частіше, ніж між тими, хто залишався в застебнутих піджаках. Той, хто змінює своє рішення у сприятливу сторону, звичайно, розтискає руки й автоматично розстібає піджак. Цей жест демонструє бажання піти назустріч і установити контакт.

Коли стає зрозуміло, що угода з позитивним рішенням щодо обговорюваного питання можлива, а також у тому випадку, коли створюється позитивне враження від спільної роботи, люди, що сидять, розстібають піджаки, розпрямляють ноги й пересуваються на край стільця, ближче до столу, що відокремлює їх від сидячих навпроти них співрозмовників (найчастіше партнерів по переговорах).

Жести підозрілості й потаємності свідчать про недовіру до вас, сумнів у вашій правоті, про бажання щось приховати від вас. У цих випадках співрозмовник машинально потирає чоло, скроні, підборіддя, прагне прикрити обличчя руками. Але найчастіше він намагається не дивитися на вас, відводячи погляд убік. Інший показник потаємності - непогодженість жестів. Якщо вороже настроєна проти вас людина посміхається, то це означає, що вона за штучною посмішкою намагається навмисне сховати свою нещирість.

Жести й пози захисту є знаком того, що співрозмовник почуває небезпеку або загрозу. Найбільш розповсюдженим жестом цієї групи знаків є руки, схрещені на грудях. Руки тут можуть займати три характерних положення.

Просте схрещування рук є універсальним жестом, що позначає оборонний чи негативний стан співрозмовника. У цьому випадку варто переглянути те, що ви робите чи говорите, тому що співрозмовник почне відходити від обговорення. Потрібно також урахувати й те, що цей жест упливає на дії інших людей. Якщо в групі з чотирьох чи більше осіб ви схрестили руки в захисній позі, то незабаром можна чекати, що й інші члени групи візьмуть з вас приклад. Щоправда, цей жест може означати просто спокій і упевненість, але це буває тоді, коли атмосфера бесіди не носить конфліктного характеру.

Якщо, крім схрещених на грудях рук, співрозмовник ще стискає пальці в кулак, то це свідчить про його ворожість чи наступальну позицію. У цьому випадку варто сповільнити свою мову й рухи, ніби пропонуючи співрозмовнику взяти з вас приклад. Якщо це не допомагає, то слід змінити тему розмови.

Жест, коли кисті схрещених рук обхоплюють плечі (іноді кисті рук упиваються в плечі так міцно, що пальці стають білими), позначає стримування негативної реакції співрозмовника на вашу позицію з обговорюваного питання. Цей прийом використовується, коли співрозмовники полемізують, прагнучи будь-що переконати один одного в правильності своїх поглядів, причому нерідко цей жест супроводжується холодним, ледве прищуреним поглядом і штучною посмішкою. Такий вираз обличчя означає, що ваш співрозмовник на межі, і якщо не вжити оперативних заходів, що знижують напруженість, то може відбутися вибух.

Жест, коли руки схрещені на грудях, але з вертикально виставленими великими пальцями рук, є досить популярним серед ділових людей. Він передає подвійний сигнал: перший - про негативне ставлення (схрещені руки), другий - про почуття переваги, виражене великими пальцями рук. Співрозмовник, що застосовує цей жест, звичайно «грає» одним чи обома пальцями, а коли стоїть - погойдується на підборах. Жест із використанням великого пальця означає також глузування чи неповажне ставлення до людини, на яку ніби вказують великим пальцем через плече.

Жести міркування й оцінки сигналізують про стан замисленості й прагнення вирішити проблему. Замислений вираз обличчя супроводжується жестом «рука біля щоки». Цей жест свідчить про те, що вашого співрозмовника щось зацікавило. Залишається з'ясувати, що ж спонукало його зосередитися на проблемі.

Жест «пощипування перенісся», що зазвичай сполучається із закритими очима, говорить про глибоку зосередженість. Коли співрозмовник перебуває в стадії ухвалення рішення, він почухує підборіддя. Цей жест, звичайно, супроводжується прищуренням ока - співрозмовник ніби розглядає щось удалині, ніби намагаючись знайти там відповідь на своє питання.

Коли співрозмовник підносить руку до обличчя, спираючись підборіддям на долоню, а вказівний палець витягає уздовж щоки (інші пальці знаходяться нижче рота) - це є красномовним свідченням того, що він критично сприймає ваші аргументи.

Жести сумніву й непевності найчастіше пов'язані з почісуванням вказівним пальцем правої руки під мочкою вуха чи ж бокової частини шиї (зазвичай робиться п'ять рухів).

Дотик до носа чи його легке потирання - також знак сумніву. Коли вашому співрозмовнику буває важко відповісти на ваше питання, він часто вказівним пальцем починає торкатися чи потирати ніс. Щоправда, тут варто зробити застереження: іноді люди потирають ніс тому, що він просто чухається. Однак ті, хто чухає ніс, зазвичай роблять це енергійно, а ті, для кого це служить жестом, лише злегка його потирають.

Жести й пози, що свідчать про небажання слухати й прагнення закінчити бесіду, досить красномовні. Якщо під час бесіди ваш співрозмовник опускає повіки, то це сигналізує про те, що ви для нього стали нецікаві чи просто набридли, чи ж він почуває свою перевагу над вами. Якщо ви помітили подібний погляд у свого співрозмовника, то врахуйте наступне: необхідно щось змінити, якщо ви зацікавлені в успішному завершенні розмови.

Жест «почухування вуха» свідчить про бажання співрозмовника відгородитися від слів, що він чує. Інший жест, пов'язаний з дотиком до вуха, - потягування мочки вуха - говорить про те, що співрозмовник наслухався вдосталь і хоче висловитися сам.

У тому випадку, коли співрозмовник вочевидь хоче швидше закінчити бесіду, він непомітно (і часом неусвідомлено) пересувається чи повертається в бік дверей, при цьому його ноги звертаються до виходу. Поворот тіла й положення ніг указують на те, що йому дуже хочеться піти. Показником такого бажання є також жест, коли співрозмовник знімає окуляри й демонстративно відкладає їх убік. У цій ситуації він прагне чимось зацікавити співрозмовника або дати йому можливість піти. Якщо ви будете продовжувати розмову в тім же ключі, то навряд чи доможетеся бажаного результату.

Жести, що свідчать про бажання навмисно затягти час, зазвичай пов'язані з окулярами. Для того щоб затягти час для обміркування остаточного рішення, співрозмовник робить наступні жести: постійно знімає й надягає окуляри, а також протирає лінзи. Якщо ви спостерігаєте один із цих жестів, відразу ж після того, як запитали людину про її рішення, то найкраще буде помовчати в чеканні. Якщо партнер знову надягає окуляри, то це означає, що він хоче ще раз «поглянути на факти».

Жест «ходіння» свідчить про те, що не слід поспішати. Багато співрозмовників удаються до цього жесту, намагаючись «розтягнути час», щоб розв'язати складну проблему чи прийняти важке рішення. Це дуже позитивний жест. Але з тим, хто «ходить», розмовляти не слід. Це може порушити хід його думок і перешкодити прийняттю ним рішення.

Жести впевнених у собі людей з почуттям переваги над іншими. До них належить жест «закладання рук за спину із захопленням зап'ястя». Від цього жесту варто відрізняти жест «руки за спиною в замок». Він говорить про те, що людина засмучена й намагається взяти себе в руки. Цікаво, що чим більше сердять людину, тим вище пересувається її рука по спині. Саме з цим жестом пов'язаний вислів «візьми себе в руки». Це поганий жест, бо він використовується для того, щоб сховати свою нервовість, і спостережливий партнер по переговорах відчує це.

Жестом упевнених у собі людей з почуттям переваги над іншими є і жест «закладання рук за голову». Багато співрозмовників дратуються, коли хто-небудь демонструє його перед ними.

Жести незгоди можна назвати жестами витиснення, оскільки вони виявляються внаслідок стримування своєї думки. Збирання неіснуючих ворсинок з костюма є одним з таких жестів. Співрозмовник, що збирає ворсинки, зазвичай сидить, відвернувшись від інших, і дивиться в підлогу. Це найбільш популярний жест несхвалення. Коли співрозмовник постійно збирає ворсинки з одягу, це є ознакою того, що йому не подобається все, що тут говориться, навіть якщо на словах він з усім згодний.

Жести готовності сигналізують про бажання закінчити розмову чи зустріч і виражаються в подачі корпуса вперед, при цьому обидві руки лежать на колінах чи тримаються за бічні краї стільця. Якщо кожен з цих жестів виявляється під час розмови, то варто брати ініціативу у свої руки й першим запропонувати закінчити бесіду. Це дозволить вам зберегти психологічну перевагу й контролювати ситуацію.

Крім розглянутих раніше поз і жестів, існують і інші, котрі не менш красномовно передають той чи інший внутрішній стан співрозмовників. Так, потирання долонь свідчить про позитивні чекання. Зчеплені пальці рук позначають розчарування й бажання співрозмовника сховати своє негативне ставлення до почутого.

Однією з найбільш серйозних помилок, що можуть допустити новачки у справі вивчення мови тіла, є прагнення за виокремленим одиничним жестом розглядати його ізольовано від інших жестів і обставин. Напр., почісування потилиці може означати тисячу речей - лупа, блохи, виділення поту, непевність чи пригадування чогось, проголошення неправди - залежно від того, які інші жести супроводжують це почухування, тому для правильної інтерпретації ми повинні враховувати весь комплекс жестів.

Як і будь-яка інша мова, мова тіла складається зі слів, пропозицій і знаків пунктуації. Кожен жест подібний слову, а слово може мати кілька різних значень. Цілком зрозуміти значення цього слова ви можете тільки тоді, коли вставите це слово в пропозицію поряд з іншими словами. Жести надходять у формі „пропозицій” і точно говорять про дійсний стан, настрій і ставлення людини. Спостережлива людина може прочитати ці невербальні пропозиції й порівняти їх зі словесними пропозиціями.

Збіг слів і жестів. Часто можна спостерігати, як політики стоять на трибуні, міцно схрестивши руки на грудях (захисна поза), опустивши підборіддя (критична чи ворожа поза), і говорять аудиторії про те, як сприйятливо вони ставляться до ідей молоді. Вони можуть спробувати переконати аудиторію теплим словом, але невербальні жести свідчитимуть про протилежне. Зиґмунд Фрейд одного разу помітив, як пацієнтка, що переконувала його в тім, що вона щаслива в шлюбі, мимовільно знімала й надягала на палець обручку. Фрейд зрозумів значення цього жесту й не здивувався, коли сімейні проблеми цієї пацієнтки були зрештою вербалізовані.

Ключем до правильної інтерпретації жестів є врахування всієї сукупності жестів і конгруентність (відповідність) вербальних і невербальних сигналів.

Соціальний статус та багатство жестикуляції. Наукові дослідження в галузі лінгвістики показали, що існує пряма залежність між соціальним статусом, владою, престижем людини і її словниковим запасом. Іншими словами, чим вище соціальний чи професійний статус людини, тим вища його здатність спілкуватися на рівні слів і фраз. Дослідження в галузі невербального спілкування виявили залежність між красномовністю людини й ступенем жестикуляції, якою вона користується для передачі змісту своїх повідомлень. Це означає, що існує пряма залежність між соціальним статусом людини та кількістю жестів і рухів, якими вона користується. Особа, що знаходиться на вершині соціальної драбини чи професійної кар'єри, може користуватися багатством свого словникового запасу у процесі комунікації, у той же час особа, менш реалізована у професійній діяльності, буде частіше покладатися на жести, а не на слова у процесі спілкування.

Можливість підробити мову рухів. Найбільш типовим є питанням: «Чи можна підробити мову тіла?». Як правило, відповідь на це питання негативна, тому що реакція вашого організму просигналізує про відсутність конгруентності між жестами і сказаними словами. Напр., розкриті долоні асоціюються з чесністю, але коли ошуканець розкриває вам свої обійми й посміхається, одночасно говорячи неправду, організм зреагує на його потаємні думки. Це можуть бути звужені зіниці, піднята брова чи скривлення куточка рота - і всі ці сигнали суперечитимуть розкритим обіймам і широкій посмішці. Як наслідок реципієнт не повірить тому, що він чує.

Існують однак випадки, коли володіти мовою тіла спеціально навчають для досягнення сприятливого враження. Візьміть, напр., конкурси краси Міс Америка чи Міс Всесвіт, на яких кожна конкурсантка навчається таким рухам тіла, що випромінюють теплоту й щирість. Чим з більшою майстерністю учасниця конкурсу буде передавати ці сигнали, тим більше балів вона одержить від суддів.

Але навіть досвідчені фахівці можуть імітувати потрібні рухи тільки протягом короткого періоду, оскільки незабаром організм мимоволі передасть сигнали, що суперечать його свідомим діям. Корисно навчитися використовувати позитивні, відкриті жести для успішного спілкування з іншими людьми й позбутися жестів, що несуть негативне забарвленнях. Це дасть змогу почувати себе більш упевнено з людьми й зробить вас більш привабливим для них.

Постава. Положення людського тіла значуще для комунікації. З позиції міжособистісного спілкування, зокрема ставлення до партнера, виокремлюють такі типи постав:

· постави, що демонструють відкритість або замкнутість особи адресата. Напр., схрещені на грудях руки, сплетені в замок пальці, відхилення спини назад тощо відповідають внутрішній замкнутості адресата; повернутість голови й тіла в бік партнера, нахилений тулуб уперед, вільні плечі тощо свідчать про внутрішню відкритість адресата;

· постави, що демонструють домінування («нависання» над партнером, рука «забута» на плечі співбесідника тощо) чи залежність (погляд знизу, ситуативна згорбленість);

· постави, що свідчать про гармонію (синхронізація постав тіла, зверненість усього тіла в бік партнера, відсутність напружень окремих груп м'язів тощо) чи протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску й плече вперед).

Проксеміка (з лат. розташований близько) - просторові стосунки людей у процесі спілкування. Цей термін належить сучасному американському вченому Е. Халлу, який першим акцентував на ролі просторових чинників у комунікації. Він тлумачить проксеміку як спосіб структурування й використання людьми мікропростору, напр., відстань між учасниками спілкування та їх розміщення, форма столів під час вирішення ділових питань тощо. Інші дослідники (зокрема польський психолог В. Глодовський, російський лінгвіст І. Горєлов та ін.) визначають проксеміку як сприйняття, використання й конструювання простору з комунікативною метою, оскільки очевидним є зв'язок між мікротериторією спілкування та соціальним статусом комунікантів. «Речове» оточення має істотний уплив на людей. Ще В. Черчілль зауважував, що спершу людина формує своє оточення, а відтак воно формує її.

Важливе значення для перебігу комунікації має простір, у межах якого перебувають її учасники. Дослідники зазначають, що «влада там, де сидиш». Свідомо чи несвідомо людина обирає таке робоче місце, яке сприяє утвердженню її ролі у групі.

Фізичне тіло більшості тварин оточено визначеною просторовою зоною, що вони вважають своєю власною, особистою територією. Наскільки далеко сягає ця територія залежить, головним чином, від того, як густо населені місця, у яких ця тварина проживає. Лев, що виріс на просторих територіях Африки, може мати сферу проживання радіусом у 3 милі і більше залежно від щільності населення левів на цій території. Але якщо лев виріс у клітці з багатьма іншими левами, його особиста територія може обмежуватися буквально декількома футами, що є прямим наслідком перенаселеності сфери проживання.

Подібно до тварини людина має власну оболонку, що оточує її тіло, її розміри залежать від щільності населення людей у місці його проживання. Отже, розміри особистої просторової зони соціально й національно обумовлені. Якщо представники однієї нації, напр., японці, звичні до перенаселеності, інші надають перевагу широким відкритим просторам і люблять зберігати дистанцію.

Соціальний статус людини може також мати значення при описі відстані, на якій людина тримається стосовно інших людей, і це питання буде обговорюватися нижче.

Розміри особистої просторової території середньозабезпеченої людини в принципі однакові незалежно від того, чи проживає вона в Північній Америці, Африці чи Австралії, її можна розділити на 4 чіткі просторові зони.

1. Інтимна зона (від 15 до 46 см). З усіх зон ця найголовніша, оскільки саме її людина охороняє так, начебто це її власність. Дозволяється проникнути в цю зону тільки тим, хто знаходиться в тісному емоційному контакті з людиною. Це діти, батьки, чоловіки, коханці, близькі друзі і родичі. У цій зоні є ще підзона радіусом у 15 см, у яку можна проникнути тільки за допомогою фізичного контакту. Це понадінтимна зона.

2. Особиста зона (від 46 см до 1,2 метри). Це відстань, що зазвичай розділяє нас, коли ми знаходимося на офіційних прийомах і вечорах, на дружніх вечірках.

3. Соціальна зона (від 1,2 до 3,6 метрів). На такій відстані ми тримаємося від сторонніх людей, напр., водопровідника чи слюсаря, що прийшов полагодити кран у нашому будинку, листоноші, нового службовця на роботі й від людей, яких не дуже добре знаємо.

4. Суспільна зона (більш 3,6 метри). Коли ми адресуємо повідомлення до великої групи людей, то зручніше за все стояти саме на цій відстані.

Звичайно, наша інтимна зона порушується тією чи іншою людиною через дві причини. Перша, коли «порушник» є нашим близьким родичем чи ж людиною, яка має щодо нас сексуальні наміри. Друга, коли «порушник» виявляє ворожі тенденції і схильний атакувати нас. Якщо ми можемо терпіти вторгнення сторонніх людей у наші особисті соціальні зони, то вторгнення сторонньої людини в інтимну зону викликає усередині нашого організму різні фізіологічні реакції та зміни. Серце починає битися швидше, відбувається викид адреналіну у кров, і вона надсилає до мозку і м'язів сигнал фізичної готовності нашого організму до бою, тобто стан бойової готовності.

Це означає, що якщо ви дружньо торкнетеся руки чи обіймете людину, з якою ви тільки що познайомилися, то це може викликати в неї негативну реакцію стосовно вас, навіть якщо він чи вона буде вам посміхатися і робити вигляд, що це їй подобається. Якщо ви хочете, щоб люди почували себе у вашому товаристві затишно, дотримуйте золотого правила: «Тримай дистанцію». Чим інтимніші наші відносини з іншими людьми, тим ближче дозволяється нам проникати в їхні зони. Напр., тільки що прийнятий на роботу службовець перший час може подумати, що колектив ставиться до нього дуже прохолодно, але вони просто тримають його на дистанції соціальної зони, тому що мало його знають. Як тільки товариші по службі пізнають його краще, територіальна відстань між ними скоротиться, і, зрештою, йому дозволять пересуватися в межах особистої зони, а в деяких випадках проникати й в інтимну зону інших.

Дистанція між двома, що цілуються, може багато розповісти вам про характер взаємин між цими людьми. Коханці міцно притискаються тілами один до одного й знаходяться всередині інтимної зони один одного. Зовсім інша буде відстань, якщо ви отримуєте поцілунок від сторонньої людини, що поздоровляє вас з Новим роком, чи від чоловіка кращої подруги, оскільки обоє будуть відставляти нижню частину тіла принаймні на відстані 15 см від вашої.

Винятком з правила, що вимагає суворого дотримання дистанційної зони, є випадки, коли просторова зона людини обумовлена його соціальним статусом. Напр., керуючий компанією й один з його підлеглих можуть бути компаньйонами по риболовлі, і, знаходячись на риболовлі, вони перетинають і особисту, і інтимну зону один одного. На роботі ж керуючий буде тримати його на відстані соціальної зони, дотримуючи неписаних правил соціальної стратифікації.

Часто можна почути, як людей, що їздять у громадському транспорті на роботу в час пік, називають жалюгідними, нещасними. Ці епітети, звичайно, уживаються через те, що в цих людей невиразні обличчя, але сторонні спостерігачі помиляються у своїх оцінках. Вони просто бачать, як люди сумлінно виконують правила поведінки в умовах неминучого вторгнення сторонніх у їхню інтимну зону.

Розлютована юрба чи агресивна група людей, об'єднаних єдиною метою, реагує на порушення їхньої території інакше, ніж окремі особистості. Реально відбувається наступне: по мірі того, як збільшується юрба і її щільність, особистий простір кожної окремої людини стає все меншим, і він приймає ворожу стійку, тому зі зростанням юрби підсилюється її ворожість і агресивність, і в будь-який момент може початися бійка. Це дуже добре відомо поліції, і вона завжди прагне розігнати юрбу, щоб кожна людина знову знайшла свій зональний простір і заспокоїлася.

Коли людина претендує на місце чи простір, частина якого вже зайнята іншими людьми (напр., місце в театрі, місце за столом у конференц-залі, гачок для рушника на тенісному корті), вона діє передбачуваним чином. Вона, як правило, шукає найширшу відстань між двома присутніми і займає місце посередині. У театрі вона обирає місце, що знаходиться посередині між останнім кріслом і сидячою у цьому ряду людиною.

Просування в інтимну територію людини особи протилежної статі є способом вираження її інтересу до цієї людини й називається заграванням. Якщо загравання не приймається, ця людина відступає й дотримує надалі дистанцію. Якщо ж залицяння приймаються, людина дозволяє «порушнику» залишатися всередині її інтимної зони. Наведемо як приклад випадок, розказаний одним з учасників міжнародної конференції: «Нещодавно на конференції я помітив, що коли зустрічалися й розмовляли два американці, вони стояли один від одного на відстані 90 см й зберігали цю дистанцію протягом усієї розмови. Коли ж розмовляли японець і американець, то вони повільно почали пересуватися по кімнаті. Американець постійно відсувався від японця, а японець поступово наступав, наближаючись до нього. Тим самим кожний з них намагався пристосуватися до звичного, зручного для нього простору спілкування. Японець, чия інтимна зона складає 25 см, постійно робив крок уперед, щоб звузити простір. При цьому він порушивав інтимну зону американця, змушуючи його відступати на крок назад, щоб розширити свій зональний простір. Відеозапис цього епізоду, відтворений із прискоренням, створює враження, що обоє вони танцюють по конференц-залі, і японець веде свого партнера». Стає зрозумілим, чому при бізнес-переговорах азіати й американці поглядають один на одного з деякою підозрою. Американці вважають, що азіати «фамільярні» й надмірно «тиснуть», азіати ж уважають, що американці «холодні й занадто офіційні».

Незнання культурно обумовлених розходжень в інтимних зонах різних людей може легко призвести до непорозуміння й неправильних суджень про поведінку й культуру інших.

Отже, невербальні компоненти відіграють важливу роль у процесі організації, перебігу комунікації, упливають на її результат. Несучи значну частину комунікативної інформації, вони можуть сприяти, перешкоджати або навіть унеможливлювати міжособистісне спілкування.

ЛЕКЦІЯ 5. РИТОРИКА І МИСТЕЦТВО ПРЕЗЕНТАЦІЇ

5.1 Поняття про ораторську (риторичну компетенцію)

У першій лекції ми детально зупинялися на професійній мовнокомунікативній та комунікативній, мовленнєвій компетенціях. Наразі звернемося до мовної, мовленнєвої, термінологічної та риторичної компетенцій. Більшість дослідників кваліфікує мовну компетенцію як сукупність знань про систему мови, уміння послуговуватися нею для досягнення комунікативної мети. Відтак мовна компетенція ширша за традиційне розуміння граматики мови й невіддільна від інших інтелектуальних здібностей людини, як знання мови, тобто правил, за якими породжуються правильні мовні конструкції та речення. З поняттям мовної компетенції логічно, у сенсі причинно-наслідкової парадигми та діалектичного зв'язку між загальним та окремим, теорією та практикою пов'язане поняття мовленнєвої компетенції, оскільки природною в лінгвістиці є дихотомія мова/мовлення. Мовцеві потрібно опанувати закономірності й функціонування мовних форм у конкретних мовленнєвих ситуаціях і використовувати їх у різних продуктивних видах фахової мовленнєвої діяльності - аудіюванні, читанні, говорінні. Ключовою компетенцією для фахової діяльності є термінологічна компетенція - сукупність знань про смислове значення термінів, їх правильне вживання й сполучення, утворення нових термінів на основі знань про існуючі терміноелементи.

Подальшою логічною ланкою в парадигмі фахової освіти в сучасній Україні маємо назвати риторичну компетенцію - це система знань про ефективні переконуючі стратегії.

Відсутність/недостатність риторичної культури помітно знижує рейтинг фахівця, позбавляючи його професійної перспективи, бо знання з риторики й мистецтва ефективної усної переконуючої комунікації (пригадаємо, що основним завданням професійного діалогу/полілогу є переконання, котре досягається завдяки аргументації), безперечно, становить фундамент освіченості та професіоналізму.

Отже, фахова освіта на сучасному етапі вимагає не тільки оволодіння комунікантами знаннями про систему мови, її мовні одиниці та їхні функції, термінологічний склад, але й про комунікативні стратегії.

5.2 Види публічного мовлення. Мистецтво аргументації. Техніка і тактика аргументування. Мовні засоби переконування

Перш ніж розглянути види публічного мовлення звернемося до поняття риторики.

Науку, яка вивчає закони ораторського мистецтва, називають риторикою, або красномовством. Риторика - сукупність засобів побудови виразного мовлення, типів непрямих повідомлень (мовленнєвих актів), непрямих дискурсів (напр., маніпулятивних), переносних значень (значень мовця); сукупність засобів творення «поетики тексту», зокрема функціонування текстів як цілісних утворень.

Розрізняють п'ять основних видів красномовства:

· юридичне (судове);

· академічне;

· політичне;

· суспільно-побутове.

Судове (юридичне) красномовство - ораторські виступи учасників судочинства у процесі розгляду судової справи з позиції законодавства. Виникло воно в Давній Греції у зв'язку з необхідністю апологій - промов на захист, які для населення писали спеціальні майстри - логографи-софісти.

Система законів давніх греків стала підґрунтям для системи законів римлян. У деяких випадках римляни зверталися до інституту «божого» права. Оскільки той був малорозвинений, то вся система римського права переміщувалася на систему справедливих законів. Звичаї, що базувалися в давнину на релігії, поступово відійшли на другий план, бо розпочався розпад самої релігії (VII ст. до н.е.).

У Римі основна надія покладалася на суд та юридичні норми. Античний суд займався захистом самого себе та обставин справи, важливою стороною якого були дебати.

Сучасний суд - складна процедура, де чітко розподілено ролі прокурора, адвоката, свідків. Особливої уваги заслуговує судова промова. Важливо визначити її предмет, види та функції, специфіку словесного оформлення.

Судова промова - промова, звернення до суду, інших учасників судочинства й присутніх при розгляді кримінальної чи цивільної справи.

Особливість судової риторики полягає в тому, що це промова офіційного характеру. Вона вирізняється полемічністю, спрямованістю (до суду), має попередню обумовленість змісту й підсумковий характер.

У суді з промовами виступають прокурор (звинувачував) та адвокат (захисник). Іноді в суперечках беруть участь громадянський обвинувачував, громадський захисник, цивільний позивач, потерпілий та його представник і, нарешті, - підсудний. У ролі захисників можуть виступати родичі, опікуни. Важливим моментом судової промови є реальне підґрунтя. Аморальний суд є недопустимим. У суді слід дотримуватися спокою, використовувати виважені жести, висловлюватися конкретно - строга логіка повинна відповідати моральному пафосу суду.

Академічне красномовство - ораторська діяльність науковця й викладача, який доповідає про результати дослідження або популяризує досягнення науки.

Академічне красномовство має бути невимушеним. В Європі академічне красномовство започатковувалося в університетах. У ньому домінували лекції та диспути. В Україні академічне красномовство пов'язане з Острозькою школою та Києво-Могилянською академією. Видатними представниками академічного красномовства стали М. Максимович,
М. Костомаров, В. Єрмаков та ін.

Основні риси академічного красномовства - доказовість, логічність, точність мислення, чітка термінологія. Результати наукових досліджень мають бути донесені до людей зрозумілою мовою у спрощеній формі.

До жанрів академічного красномовства належать:

· наукова доповідь;

· наукове повідомлення;

· наукова лекція;

· реферат, виступ на семінарському занятті, наукова публічна лекція, бесіда.

Лекція - основний жанр академічного красномовства. Це монологічний вид виступу, проблемний виклад, успіх якого забезпечується переважно міцним зв'язком зі слухачами, висвітленням різних поглядів на проблему, інтересом до знань, розумовою активністю.

Політичне красномовство - ораторські промови, виступи, присвячені політичним темам.

Види політичного красномовства:

· інформаційне;

· пропагандистське;

· переконуюче;

· дискусійне (обговорення спірних питань, проблем).

Кожне з видів політичного красномовства може стати імпровізаційним. Це виступи на мітингах, демонстраціях тощо.

Політичне красномовство - зброя демократії.

Діапазон тематики політичного красномовства - боротьба за міжнародні та міжнаціональні питання, економічні, соціальні, культурні, правові, освітні, релігійно-конфесійні та ін. проблеми, пов'язані з життям суспільства й громадян.

Політичне красномовство започаткувалося та розвинулося ще в античній Греції (слово «політика» походить від грецького слова «поліс» - «багато людей»); у грецьких містах-державах було створено кілька політичних моделей: тиранія, олігархія, демократія.

Політичне красномовство ґрунтується на урочистій риториці. У VI ст. до н.е. римські державні діячі, ритори спричинили виникнення літературного жанру нового типу - публіцистики. Політичний оратор є ангажованим (завербованим). Сама промова політичного оратора завжди надособистісна. Популістський оратор щоразу апелює до маси, пропонує оманливо легкі рішення.

Політична риторика поділяється на такі жанри:

· політична промова;

· політичний виступ;

· політична доповідь;

· політична інформація;

· політичний огляд;

· політична бесіда.

Політична промова поділяється (за сферою функціонування) на парламентську, мітингову й воєнну.

Церковне красномовство - це проповіді, бесіди, настанови, коментування Біблії у практиці різних конфесій. У Стародавній Греції про богів розповідали переважно поети та релігійні мислителі (Гомер, Піфагор, Сократ). Особливим жанром церковного красномовства є проповідь - коментар до Біблії, Святого письма, Старого та Нового Завіту.

Церковне красномовство має три аспекти:

· богословський - тлумачення духовного змісту Біблії;

· історичний - історико-археологічний коментар подій Біблії;

· літературний аспект - показ краси біблійного слова як вираз духовного ідеалу.

Соціально-побутове красномовство охоплює соціально-побутові ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну, надмогильну промови, усну побутову оповідь, тост, анекдот тощо. Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні традиції, виступає частиною національної духовної культури народу.

Фахівці відзначають велику роль побутового красномовства в розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя, котрий повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати комунікативну культуру своїх слухачів, учнів.

Деякі дослідники виокремлюють також і похвальне красномовство. Серед усіх жанрів красномовства, які досягли значного розквіту в античні часи, чільне місце посідало так зване епідейктичне або похвальне, урочисте красномовство, навчанню якого приділялася велика увага в давніх риторичних школах.

У праці «Риторика» Арістотель описує такі важливі моменти похвального красномовства, як умови творення похвали; він вважає, що варто звертати увагу на те, серед кого виголошується похвала; радить враховувати такі якості, які цінуються конкретним народом і конкретною аудиторією. На його думку, при похвалі допускаються перебільшення певних достоїнств людини, оскільки похвала має справу з поняттям переваги, а перевага належить до речей прекрасних. Прийом перебільшення притаманний похвальному красномовству тому, що тут оратор має справу з діяннями, які визнані беззастережно: йому залишається надати цим фактам величі й краси.

Свої міркування щодо похвальної промови залишив і Феофан Прокопович, котрий зазначив, що розмір промови залежить від кількості осіб, які виголошують похвальну промову: вона є короткою, коли виголошується від однієї особи; буває довшою, фундаментальнішою, коли йде від імені багатьох людей (держави, суспільства).

Публічний виступ будь-якого виду обов'язково спирається на закони риторики. Науковці виокремлюють сім законів риторики: концептуальний (винайдення задуму, ідеї, створення концепції), закон моделювання аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий, закон ефективної комунікації, системно-аналітичний. Змістовий план риторики виражений у риторичній формулі, запропонованій Г. М. Сагач, як цілісній системі семи взаємообумовлених законів риторики, розташованих у логічній послідовності:

Позначення:

Р - риторика;

К - концептуальний закон;

А - закон моделювання аудиторії;

С - стратегічний закон;

Т - тактичний закон;

М - мовленнєвий закон;

ЕК - закон ефективної комунікації;

СА - системно-аналітичний закон.

Перший закон (концептуальний) формує й розвиває в людини вміння всебічно аналізувати предмет дослідження й вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

Другий закон (закон моделювання аудиторії) формує й розвиває в людини вміння вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь-якої аудиторії:

· соціально-демографічні;

· соціально-психологічні;

· індивідуально-особистісні.

Третій закон (стратегічний) формує й розвиває в людини вміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

· визначення цільової установки діяльності (навіщо?);

· виявлення й дослідження суперечностей у досліджуваних проблемах;

· формування тези (головної думки, власної позиції).

Четвертий закон (тактичний) формує й розвиває в людини вміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мислиннєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

П'ятий закон (мовленнєвий) формує й розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

Шостий закон (закон ефективної комунікації) формує й розвиває в людини вміння встановлювати, зберігати та закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мислиннєво-мовленнєвої діяльності.

Сьомий закон (системно-аналітичний) формує й розвиває в людини вміння рефлексувати (виявляти й аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших, тобто визначатися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його діяльність, а також навчитися наслідувати цінний досвід іншого.

Закони риторики, представлені в риторичній формулі, засвідчують системність мислиннєво-мовленнєвої діяльності (що, навіщо, як), що головним чином визначає результативність цієї діяльності, від чого багато в чому залежить успіх будь-якої іншої діяльності людини.

Детальніше зупинимося на стратегічному та тактичному законах риторики.

Реалізація концепції промови для досягнення мети потребує загального планування на перспективу й конкретного планування найближчих поетапних дій, тобто стратегії й тактики. Термін «стратегія» (з герц. вести військо) нині став загальнонауковим (мистецтво керівництва чим-небудь, що ґрунтується на правильних і довготривалих прогнозах) і позначає більшу гнучкість, динамічність, варіативність дій, на відміну від концепції, що позначає загальніше, стабільніше думання. Для реалізації однієї концепції можна розробити кілька стратегій залежно від конкретної мети, вихідних позицій і умов спілкування, навчального середовища.

Стратегія виступу складається з кількох компонентів:

· визначення цільової настанови (комплекс настанов, що містять мету - загальну і конкретну, далеку і близьку, - спонукання до дій і співпереживань; завдання явні, які будуть стояти перед аудиторією і завдання наскрізні, які промовець ставить перед собою);

· виокремлення основних питань предмета мовлення;

· формулювання тез.

Стратегія залежить від змісту й завдань концепції, наукової гіпотези. Вичленовуючи основне коло питань, промовець має передбачити, яким є його власний підхід до розв'язання їх, які відповіді є можливими, чого можна й треба чекати від слухачів. Концепт представлення якогось питання називають викладом, який має дві можливі моделі розгортання:

Перша модель має відображати природний порядок елементів, ніби нагадуючи природний плин подій у житті, коли попередні події є причиною наступних, а наступні - наслідком попередніх. Тобто це лінійна схема побудови повідомлень, спрямована на сам виклад предмета, де мовець виконує роль реєстратора фактів, літописця чи хронікера подій, не втручаючись у їх хід. Виклад за першою моделлю, що одержав назву «aв ovo» («від яйця»), зручний як для промовця, так і для слухача. Для останнього він прозорий, легко сприймається, запам'ятовується, не виникає напружень думки. Однак такий комфортний виклад думки діє на слухачів заспокійливо, через що втрачається інтерес до промовця, який не може розраховувати на досягнення комунікативної мети. Коли з'являється загроза втрати слухачів, то краще обрати другу модель викладу.

Друга модель викладу вимагає від промовця мистецтва групування фактів не за послідовністю їх виникнення, а за сутністю. Ця модель, що одержала назву «in medias res» («у середину речей»), передбачає різне комбінування, перестановку частин викладу для стимулювання інтересу слухачів до повідомлюваного. Для другої моделі викладу характерним є поняття «інтриги» та «фабули», коли попередня й наступні події можуть мінятися місцями, щось пропускатися, членуватися на епізоди або об'єднуватися, розвиватися в обох напрямках - до фіналу й до початку. Текст може починатися з висновку, конфлікту, незначної деталі. Друга модель викладу потребує як від автора більшої підготовки, так і від слухача, які повинні зуміти «прочитати» хід подій, їх причини й наслідки, бути готовими до несподіваних змін, тримати під контролем розвиток думки, розгадувати таємниці тощо.

Наступним етапом розробки стратегії є формулювання тез, тобто стислого вираження думок про виокремлені питання. Тези ніби синтезують у собі відповідні елементи концепції. Стратегія потрібна для того, щоб усю діяльність підпорядкувати концепції, уникнути відхилень і успішно досягти мети, але стратегія не є конкретною. Це входить до сфери дії наступного етапу (закону) - тактичного.

Тактичний закон полягає в конкретизації дій для подальшої реалізації стратегії. Термін «тактика» має три значення: 1) складова частина воєнного мистецтва; 2) засоби, методи, що забезпечують стратегічний успіх;

3) прийоми, засоби досягнення будь-якої мети; ліня поведінки кого-небудь.

Серцевиною цього етапу підготовки промови, на якому панує вже тактичний закон, є аргументація - наведення аргументів, обґрунтування будь-якого положення, судження. В основі аргументації лежить складна логічна операція, що є ланцюжком або комбінацією суджень як елементів доказу: теза, аргумент, демонстрація. Детальніше на них і зупинимося. Теза потребує доказу, а часто й додаткового розгортання. Теза створює базу для наступних міркувань. Практично більшість тез приймаються без доказів, як істинні. Арістотель уважав, що треба вміти розвивати й аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони й під різними кутами зору. Проте в реальних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку - істинності або неістинності.

Аргумент (у перекладі з латинської доказ) - це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), у ролі яких можуть виступати аксіоми, погляди та думки авторитетних людей.

Розрізняють два типи аргументації: логічну й аналогічну. Основою логічної аргументації є силогізми (дедуктивні умовисновки) - єдність двох суджень з проміжним: якщо А є В, а В є С, то А є С, де А - менший термін, С - більший термін, В - середній термін, що залишається поза межами висновку. Відношення між термінами можуть бути такими:

· Будь-який… є … (загальностверджувальне судження).

· Ні один … не є… (загальнозаперечне судження).

· Деякий… є (частково стверджувальне судження).

· Ніякий… не є (частково заперечне судження).

Логічна аргументація базується на чотирьох основних логічних законах: закону тотожності; закону суперечності; закону виключення третього та законі достатньої підстави, з якими ви будете знайомитися під час вивчення дисциплін «Філософія» та «Логіка».

...