Цивільний процес

Размещено на http://www. allbest. ru/

«Цивільний процес»

Тема 1. Предмет і система цивільного процесуального права

Під формою захисту розуміється комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів із захисту суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів1. Розрізняють дві основні форми захисту - юрисдикційну та неюрисдикційну. Порядок захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних цивільних прав та інтересів, який здійснюється уповноваженими на те державними органами, належить до юрисдикційної форми захисту. Самозахист виступає неюрисдикційною формою захисту порушених суб'єктивних цивільних прав та інтересів. Юрисдикційна форма захисту суб'єктивних цивільних прав полягає у здійсненні відповідних дій у межах визначеної законодавством компетенції судом, органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, а також нотаріусом. У межах юрисдикційної форми захисту виділяють загальний і спеціальний порядок захисту порушених прав. За загальним правилом, захист цивільних прав і охоронюваних законом інтересів здійснюється в судовому порядку. Право особи на звернення до суду за захистом своїх прав передбачене ст. 55 Конституції України. Згідно зі ст. 124 Конституції України та ст. 1 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07. 07. 2010 р. 2 судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Предмет цивільного права

Відповідно до ст. 1 ЦКУ предметом цивільно-правового регулювання є наступні суспільні відносини: 1)майнові відносини - пов'язані із належністю майна певним особам або із переходом майна від одних осіб до інших; 2)пов'язані з майновими особисті немайнові відносини; 3) особисті немайнові відносини не пов'язані з майновими. Майнові ¬- це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу засобів виробництва, предметів споживання та інших матеріальних благ. Майнові відносини поділяються на 2 види: 1) відносини речового характеру; 2) відносини зобов'язального характеру. Речові відносини поділяються на 2 види: а) відносини власності; б) інші відносини речового характеру. Відносини власності пов'язані з належністю майна певній особі (власнику), тоді як інші речові права пов'язані із знаходженням майна у осіб на інших підставах (інші майнові права). Другу групу майнових відносин складають зобов'язальні відносини, які пов'язані з переходом майнових благ від одних осіб до інших. цивільний процесуальний диспозитивність юрисдикція

Метод. цивільно-правового регулювання

Метод цивільно-правового регулювання - це спосіб впливу з боку держави на певні суспільні відносини. Методом ЦП є метод рівності сторін (диспозитивний метод), який полягає в тому, що сторони цив. правовідносин мають формально однакові права та обов'язки. Ознаки методу відображені в: 1) загальному юридичному становищі суб'єктів сучасного ЦП, тобто суб'єкти ЦП перебувають один щодо одного в юридично однаковому становищі. Юридична рівність сторін у цивільно-правових відносинах є правовим виразом економічної рівності учасників товарно-грошових відносин. Зміст юридичної рівності полягає в тому, що кожна зі сторін має свій комплекс прав та обов'язків і не підпорядковується іншій. 2) у специфіці юридичних фактів. Характерними юридичними фактами, які породжують цивільні права та обов'язки, є дії громадян, організацій. Це вияв їхньої волі зовні. Основним видом таких дій є угоди. Для ЦП характерно виникнення цивільно-правових відносин у результаті вольових дій (договорів, односторонніх угод) їх учасників. 3) У диспозитивних началах цивільного законодавства, які надають можливість вибору між кількома варіантами поведінки в межах, встановлених законом, а також у відповідних випадках визначити зміст цивільних прав та обов'язків, розпоряджатися суб'єктивними правами на свій розсуд. 4) в особливостях цивільно-правових санкцій. Майновий характер відносин, які регулюються ЦП, наперед визначає відповідну функцію цивільно-правових санкцій, зокрема відповідальності та її форми: відновлення становища, яке існувало до порушення права, відшкодування збитків, сплата штрафних санкцій. Відновна функція цивільно-правової відповідальності вказує на існування у ЦП в ряді випадків відповідальності без вини. Особливості методу цивільно-правового регулювання - це юридичний вираз економічних особливостей суспільних відносин, що становлять предмет ЦП

Поняття цивільного права

ЦП - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та інших соціальних утворень з метою повнішого задоволення матеріальних і духовних потреб громадян. ЦП властиві особливі ознаки, які тісно пов'язані із специфічними рисами предмета і методу: 1) ЦП як сукупність юр-них норм регулює відносини власності, товарно-грошові відносини та особисті немайнові відносини, тобто певне коло суспільних відносин, що становлять предмет цивільно-правового регулювання; 2) регламентація зазначених відносин здійснюється на засадах юридичної рівності, яка є характерною рисою методу цивільно-правового регулювання суспільних відносин; 3) сторонами в цивільно-правових відносинах є громадяни, організації, держава, АРК, інші соціальні утворення; 4) метою цивільно-правового регулювання є повніше задоволення матеріальних і духовних потреб/громадян.

Система цивільного права України

Базовим елементом будь-якої системи права є правова норма. Базовим елементом ЦП є цивільно-правова норма, тобто певне правило поведінки, встановлене або санкціоноване компетентним державним органом. Цивільно-правовий інститут - це сукупність цивільно-правових норм, що регламентують відносно самостійну систему суспільних відносин. Підгалузями ЦП є право власності та зобов'язальне право. Від системи ЦП потрібно відрізняти систему цивільного законодавства як сукупність нормативних актів. ЦП поділяється на 2 частини: загальна і особлива. В загальній частині містяться норми, що визначають предмет і метод ЦП, правовий статус суб'єктів ЦП, відносини представництва та довіреності та інші аспекти участі суб'єктів цивільно-правових відносин. Особлива частина ЦП містить норми, що регулюють відносини власності та інші речові права, зобов'язальні відносини, відносини пов'язані із спадкуванням, відносини інтелектуальної власності, питання застосування іноземного ЦП на території України.

Поняття та види джерел цивільного права України, їх характеристика

Джерела ЦП - це спосіб вираження норм права, що приймаються компетентними органами держави і призначені регулювати майнові відносини, пов'язані з майновими особисті немайнові відносини та особисті немайнові відносини не пов'язані з майновими. Найважливішими нормативними актами є закони. Вони поділяються на основні (конституційні) і звичайні. До основних законів належить КУ (28. 06. 96). КУ має найвищу юр-ну силу. Закони та інші нормативні акти приймаються на основі КУ і мають відповідати їй. КУ містить у собі норми різних галузей права, втому числі норми ЦП. Після КУ вищу юр-ну силу мають закони. Закон - це нормативно-правовий акт, що приймається ВРУ. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України, затверджений ВРУ 16. 01. 03, що вступив в дію з 01. 01. 04. він є єдиним кодифікованим актом цивільного законодавства. ЦК складається з 6 книг, норми кожної окремої книги становлять окремі цивільно-правові інститути. Актам цивільного зак-ва є також інші кодекси і закони: Сімейний кодекс, Земельний кодекс, „Про власність”, „Про заставу” тощо. Також до джерел цивільного права відносяться підзаконні акти: укази ПУ, постанови КМУ, відомчі нормативно-правові акти.

Дія цивільних законів

Дія у часі. Закон набирає чинності після 10 днів з його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом. але не раніше дня його опублікування, Закон публікується державною та російською мовами Президією ВР у “Відомостях ВРУ”, а також у газеті “Голос України” і є офіційною публікацією. Укази і розпорядження Президента України набирають чинності через 10 дня після їх опублікування в газеті “Урядовий кур'єр”, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. Укази і розпорядження, які не підлягають опублікуванню, набирають чинності через 3 дні після їх підписання, якщо інше не встановлено в самому указі чи розпорядженні. В постановах КМ У нормативного характеру має бути вказаний строк введення їх у дію. Якщо в постановах уряду не вказано строк введення у дію, вони набирають чинності з моменту їх прийняття. Розпорядження КМУ набирають чинності з моменту їх прийняття і опублікуванню у Зібранні постанов Уряду не підлягають. Нормативні акти, які видають міністерства, інші органи державної виконавчої влади, органи господарського управління та контролю і які стосуються прав, свобод і законних інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації. Державну реєстрацію зазначених актів здійснює міністерство юстиції У. Нормативні акти відділів, управлінь, інших служб обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а також органів господарського управлінь і контролю набирають чинності через10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Дія у просторі і за колом осіб. Закони ВРУ, укази президента У, постанови і розпорядження КМУ, нормативні акти міністерств і відомств поширюють свою дію на всю територію України. Разом з тим орган, що видав цивільно-правовий нормативний акт може обмежити територію дії даного акта. Дія цивільного законодавства України поширюється на всіх осіб, що перебувають на їй території, тобто громадяни У, юр особи, держава, територіальні громади, іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юр особи. Якщо дія цивільно-правового нормативного акта поширюється на певну територію України, то він діє тільки щодо тих осіб, які перебувають на даній території. Іноді в акті передбачено або випливає з його змісту, що він застосовується лише до певної групи суб'єктів.

Аналогія закону і аналогія права

Цивільному законодавству відомий інститут аналогії. У ЦКУ сказано, що цивільні права та обов'язки виникають з дій громадян та організацій, які хоч не передбачені законом, але внаслідок загальних засад і змісту цивільного законодавства породжують цивільного права та обов'язки. Із змісту зазначеної норми випливає, що цивільні правовідносини виникають також з дій, зокрема угод громадян і організацій, хоч і не передбачених законом, але таких, що відповідають загальним засадам і змісту цивільного законодавства. Отже, в таких випадках керуються не конкретною нормою цивільного законодавства, а лише загальними засадами, змістом цивільного законодавства. Такий засіб заповнення прогалин закону називається аналогією права. Поряд з цим застосовується і аналогія закону - поширення на відносини, які безпосередньо не врегульовані в законі, правових норм, що регламентують подібні відносини. Цивільне законодавство регулює правомірну, суспільно корисну діяльність громадян та організацій. При цьому важливо передбачені всі можливі випадки вчинення правомірних дій. До того ж обмеження правомірної діяльності суворими межами закону призвело б до скасування розумної господарської ініціативи учасників цивільного обороту, що негативно позначилося б на розвитку майнових відносин, які виникають з метою задоволення мат і дух потреб громадян і організацій. В умовах радикальної економічної реформи законодавець заохочує ділову заповзятливість в економічній, комерційній діяльності. Аналогія права і закону в ЦП знаходить нове обґрунтування в принципі: дозволено все, що не заборонено законом.

Види суб'єктів цивільного права України

Суб'єктами цивільного права можуть бути фіз. особи(громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації),держава, інші організації(релігійні, спільні підприємства, за участю укр. та іноземних юридичних осіб, іноземні організації). Правовий статус суб'єктів цивільних правовідносин визначається їх правосуб'єктністю (правоздатністю і дієздатністю). Активний суб'єкт - це суб'єкт права, пасивний суб'єкт - це суб'єкт обов'язку. Проте таких цивільно-правових відносин, у яких є лише суб'єкт права і лише суб'єкт обов'язку дуже мало. Як правило, кожен з учасників має суб'єктивні права і несе обов'язки.

Цивільне судочинство і його види

Стаття 1. Законодавство про цивiльне судочинство

Порядок провадженвя в цивiльних справах у судах Украiни визначається Цивільним Процесуальним Кодексом.

Законодавство про цивiльне судочинство встановлю порядок розгляду справ по спорах, що виникають з цивiльних, сімейних, трудових та колгоспних правовідносин, справ, що виникають з aдмiнiстpaтивно-правових відносин, i справ окремого провадження. Справи, що виникають з aдмiнiстpативно-правових відносин, i справи окремого провадження розглядаються загальними правилами судочинства, кpiм окремих винятків, встановлених Цивільним Процесуальним Кодексом . та іншими законами України.

Стаття 2. Завдання цивільного судочинства

Завданнями цивiльноro судочинства є охорона прав та законних iнтepeciв фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебiчноro розгляду та вирішення цивiльних справ у повній вiдповiднocтi з чинним законодавством.

Провадження і стадії цивільного процесу

Цивільне судочинство (цивільний процес) -- це врегульований нормами цивільного процесуального права порядок провадження в цивільних справах, що визначається системою взаємопов'язаних цивільних процесуальних прав та обов'язків, а також цивільних процесуальних дій, за допомогою яких вони реалізуються їх суб'ектами -- судом і учасниками процесу. Відповідно до сг. 1 ЦПК завданнями цивільної о судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного справедливого, неупередже-ного та своєчасного розгляду і вирішення цивільних цивільних справ у повній відповідноси і чинним законодавством, справ і метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних пран, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Законодавство про цивільне судочинство встановлює єдиний порядок розгляду цивільних справ, об'єднаних за матеріальними ознаками в три види проваджень (ч. З ст. 15 ЦПК):позовне;окреме;наказне. Справи позовного провадження характеризуються наявністю двох сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду. Справи окремого провадження спрямовуються на встановленим певних обставин, наявністю юридичних фактів або юридичного статусу громадян, необхідних для реалізації суб'єктивних прав. Справи наказного провадження полягають у спрощеній процедурі розгляду ряду матеріально-правових вимог, які характеризуються явною очевидністю. Цивільне судочинство складається з окремих етапів, або стадій. Стадія -- це сукупність процесуальних правовідносин і дій, об'єднаних найближчо» метою. В теорії цивільного процесуального права немає єдиного підходу до класифікації стадій цивільного процесу, їх виділення та термінологічного визначення. Стадіями цивільного процесу можна назвати: відкриття провадження у цивільній справі,підготовку справи до судового розгляду,судовий розгляд. Ці стадії об'єднуються у провадження в суді першої інстанції і визнаються обов'язковими, що означає їх наявність у всіх цивільних справах. Іншими, факультативними стадіями і:* апеляційне провадження,касаційне провадження,перегляд цивільної справи у зв'язку з винятковими обставинами,перегляд справи за нововиявленими обставинами,виконання рішення.

Наука цивільного процесуального права

Наука цивільного процесуального права виступає складовою юридичної науки, її предметом є цивільне процесуальне право, цивільне судочинство і теорія цивільного процесуального права. Наука вивчає закономірності виникнення, функціонування і розвитку цивільного процесуального права, його суть, роль у виконанні соціальних функцій, його обумовленість волею народу, яка визначається економічною основою суспільства. Вивчення цивільного процесуального права здійснюється в діалектичному зв'язку з практикою цивільного судочинства, з практикою застосування процесуальних норм. Це дає можливість визначити ефективність і недоліки цивільного судочинства, повноту закріплення нормами цивільного процесуального права його принципів і правового регулювання правил судочинства, правового становища суб'єктів процесу; виявити результативність механізму процесуальних гарантій, встановити прогалини в регулюванні цивільних процесуальних правовідносин. Таке вивчення норм цивільного процесуального права (в статиці і динаміці) відкриває можливість для науки цивільного процесуального права робити висновки, пропозиції і рекомендації по правильному їх застосуванню і необхідності вдосконалення, чим впливати на судову і законодавчу практику. До предмета науки входять також історія і теорія цивільного процесуального права, норми й інститути цивільного права зарубіжних країн, міжнародного цивільного процесу. Цивільна процесуальна форма - це встановлений цивільним процесуальним правом порядок розгляду і вирішення цивільних справ судами загальної юрисдикції. Визначальною рисою цивільної процесуальної форми як моделі будь-якої цивільної справи є система вимог, закріплених нормами цивільного процесуального права. Це послідовний порядок розгляду і вирішення цивільної справи, діяльності всіх без виключення осіб, які беруть участь у процесі, який включає визначену систему гарантій і спрямований на досягнення кінцевої мети - відновлення права чи захисту охоронюваного законом інтересу. Цивільно-процесуальна форма викладена в ЦПК, у зв'язку з цим вона повинна сприйматися як система правових вимог, які пред'являються до кожного здійснюваного в цивільному судочинстві процесуального акта.

Як вказує В. І. Тертишніков, цивільна процесуальна форма характеризується наявністю трьох ознак: провадження, стадій і процесуального режиму. Ці три ознаки свідчать, у свою чергу, про наявність цивільної процесуальної форми в тій чи іншій діяльності.

Провадження - це система цивільних процесуальних дій, об'єднаних кінцевою процесуальною метою (розгляд і вирішення цивільної справи).

Стадія - це система цивільних процесуальних дій, об'єднаних найближчою процесуальною метою. Наприклад, відповідно до СТ. 143 ЦПК метою підготовки цивільних справ до судового розгляду є забезпечення своєчасного і правильного розгляду і вирішення справи.

Процесуальний режим - це ступінь урегульованості, напруженості судової процедури. Залежно від процесуального режиму і розрізняють цивільну процесуальну, господарсько-процесуальну, громадсько-процесуальну та інші процесуальні форми. Не може бути загальної процесуальної форми для всіх юрисдикційних органів.

Цивільна процесуальна форма має два різновиди: усний та письмовий. Усна процесуальна форма визначає порядок усного викладення в суді відповідних вимог, які згодом відображаються у протоколі судового засідання. Письмова процесуальна форма встановлює склад процесуальних документів, які подаються до суду учасниками процесу, вказує реквізити кожного з них, визначає послідовність викладення тексту, а також умови, за яких процесуальні документи залишаються без руху чи повертаються заявнику.

Цивільна процесуальна форма структурно складається з приватних процесуальних форм (сукупності форм окремих процесуальних правовідносин), що у системі складають цивільні процесуальні форми окремих стадій, а останні, у свою чергу, входять до системних утворень - цивільних процесуальних форм окремих видів провадження. Для того, щоб у суді виникла цивільна справа, зацікавлена особа звертається до суду із заявою (позовом, скаргою, заявою у справах окремого провадження), у якій викладає свої вимоги й обґрунтовує їх. Суддя перевіряє, чи відноситься до ведення суду розгляд і вирішення спірних правовідносин.

Якщо на зазначені в заяві вимоги поширюється судова форма захисту, суддя виносить ухвалу про прийняття позовної заяви до свого провадження, і з цього моменту виникають цивільна справа і судочинство по цій справі.

Суд, зацікавлені особи, інші учасники (свідки, експерти, перекладачі, представники) у процесі розгляду і вирішення справи здійснюють ряд дій (беруть участь у засіданні суду, дають пояснення, показання, заявляють клопотання і т. д. ). Всі дії суду, осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу, пов'язані з розглядом справи, ухваленням рішення, його оскарженням, виконанням, можуть відбуватися тільки в рамках норм чинного процесуального закону, і тому є процесуальними діями, сукупність яких утворює цивільний процес (цивільне судочинство).

Тема 2. Принципи цивільного процесуального права. Поняття принципів цивільного процесуального права та їх класифікація

Цивільне процесуальне право України і врегульоване ним цивільне судочинство побудовані на принципах (від лат. ргіп-сіріит -- основа, начало, засади), у яких відображені основні засади функціонування права та здійснення судочинства. Значення принципів цивільного процесуального права полягає в тому, що в них відображені найбільш характерні демократичні риси, якісні особливості цивільного судочинства і загальна (соціально-юридична) спрямованість права та його найважливіших інститутів. Принципи сприяють правильному пізнанню і застосуванню норм цивільного процесуального права, є основою для законодавчої практики, для підготовки, розроблення і прийняття відповідних їм за змістом правових норм та їх удосконалення. Розвиваючись разом із суспільством в умовах політичних та соціально-скономічних перетворень, принципи вдосконалюються та створюють додаткові умови для забезпечення гарантій захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Тому їх порушення, як правило, призводить до зміни або скасування судових рішень. В юридичній літературі існує кілька підходів до визначення поняття принципів цивільного процесуального права. Вони розглядаються як:основні (або правові) засади організації і діяльності суду;основні положення галузі права;основні ідеї, положення, керівні засади;правові погляди на завдання і засоби діяльності суду із розгляду і вирішеній цивільних справ;

обумовлені базисом суспільства і виражені в змісті цвіль Аби сформулювати поняття принципів цивільного процесуального права, потрібно, в першу чергу, визначити (проаналізувати) їх ознаки:принцип включає (виражає) в собі певну ідею (погляд), яка складає його зміст;така ідея завжди прямо чи опосередковано повинна бути закріплена в нормативно-правових актах;принцип повинен бути безпосередньо пов'язаним з цивільним процесом, визначати його основні властивості;принцип повинен мати загальне значення для всього цивільного процесу;принцип визначає типові риси цивільного судочинства і може мати винятки, які не с принципом;принципи характеризуються значною стійкістю та стабільністю;принципами не можуть бути звичайні вимоги (правила), які не складають одну з відомих альтернативних вимог;принципами не можуть бути положення, які дублюють інші принципи або які з них виходять.

Конституційні принципи цивільного процесуального права

У Конституції України закріплені такі принципи:здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124);принцип територіальності (ст. 125);участь народу в здійсненні правосуддя (ст. 124). Цей принцип не реалізований у цивільному процесуальному праві, оскільки розгляд цивільних справ здійснюється професійними суддями;виборність і призначуваність суддів (ст. 128). Вперше на посаду професійного судді (на 5 років) призначає Президент України. Надалі судді судів загальної юрисдикції обираються Верховною Радою України безстроково;здійснення правосуддя суддею одноособово, колегією суддів, судом присяжних (ч. 2 ст. 129);незалежність та недоторканість суддів і підпорядкованість їх тільки закону (ст. ст. 126, 129). Незалежність суддів є проявом самостійності судової гілки влади, яка діє незалежно від законодавчої та виконавчої влад. У своїй діяльності судді незалежні й нікому не підзвітні. Вимоги і розпорядження суддів, при здійсненні ними своїх повноважень, обов'язкові для всіх. Але законодавець, проголошуючи незалежність суддів, встановив їх обов'язок дотримуватись Конституції та законів України здійснення правосуддя професійними суддями (ст. 127). На посаду судді може бути рекомендований громадянин України, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту, певний стаж роботи в галузі права, володіє українською мовою та склав кваліфікаційний іспит;законність (ст. 129). Правосуддя в Україні здійснюється у точній відповідності із законом. Дотримання законності при здійсненні правосуддя знаходиться в прямому зв'язку із чіткістю формулювань закону, які повинні виключати можливість їх різного трактування. Всі інші принципи, їх реалізація є гарантією принципу законності, оскільки порушення будь-якого із принципів є порушенням принципу законності, адже кожен із них закріплений у законі;рівність усіх учасників процесу перед законом і судом (ст. 129). Всі громадяни мають рівну можливість брати участь у цивільному судочинстві, перебувати в правовому становищі позивача, відповідача, третьої особи і здійснювати свої суб'єктивні права й обов'язки. Правосуддя здійснюється на основі єдиного для всіх законодавства, в одному й тому самому процесуальному порядку, в точній відповідності із законом і з рівними гарантіями для кожної особи;змагальність сторін (ст. 129);гласність судового процесу (ст. 129);державна мова судочинства (ст. 10). Судочинство в Україні здійснюється українською мовою. Особи, які беруть участь у справі і не володіють національною мовою, мають право робити заяви, давати показання, виступати в суді рідною мовою, користуватися послугами перекладача і знайомитися за його допомогою з усіма матеріалами справи. Особи, які входять до складу суду, повинні володіти мовою судочинства. Важливою гарантією даного принципу є обов'язок суду пояснити особам, які беруть участь у справі, їх право виступати в суді рідною мовою, користуватися послугами перекладача. Порушення принципу національної мови судочинства є серйозним порушенням процесуального закону;забезпечення апеляційного оскарження рішення суду (ст. 129);доступність і гарантованість судового захисту прав і свобод людини (ст. ст. 8, 32, 55, 59, 129);публічність (ст. ст. 3, 19, 121);недоторканість людини (ст. ст. 3, 29). У цивільному судочинстві України забороняється посягати на свободу й гідність учасників процесу. Не допускаються такі примусові заходи, як арешт боржника, його особистий обшук, обмеження територіального пересування тощо. таємниця листування, телефонних розмов і т. д. (ст. 131).

Принципи цивільного процесуального права, закріплені законодавством про судочинство в Україні. Диспозитивність

Цей принцип є багатоплановим і має декілька складових -- ініціювання судового процесу заінтересованою особою; сторони судового процесу самостійно надають судові докази, здійснюють їх пошук і звертаються за допомогою до держави лише в тому випадку, коли особа не може самостійно розв'язати проблему отримання і надання доказів; сторони самостійно доводять суду переконливість своїх доказів і здійснюють попередній правовий аналіз; сторони зобов'язуються законом попередньо повідомляти суд та іншу сторону про наявність доказів, джерела їх надходження, аргументи заперечень; передбачається відповідальність у різних формах за порушення будь-якою зі сторін обов'язків, викладених у попередньому пункті;об'єктивна істина (ст. 202 ЦПК). Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи;раціональна процесуальна форма. Вона полягає у створенні найбільш сприятливого порядку для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний процес по справі заінтересованих осіб та їх процесуальної діяльності (стадійність, змагальність, усність, безпосередність);неможливість процесуального сумісництва. Суб'єкт цивільних процесуальних правовідносин не може в одній і тій самій справі перебувати більше, ніж в одному процесуальному становищі;усність (ст. 160 ЦПК). Розгляд справи провадиться усно, процесуальна діяльність суддів і учасників процесу відбувається в словесній формі. Усна форма судового розгляду сприяє реалізації вимог принципу гласності й безпосередності;безпосередність. Суди при розгляді справи повинні, як правило, сприймати докази по справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо;

процесуальна рівність сторін (ст. 103 ЦПК). Цей принцип встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав і виконання обов'язків . Порушення будь-якого із принципів цивільного процесуального права призводить до відміни судового рішення.

Принцип диспозитивності

Диспозитивність (від лат. сіізропо -- розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (статті 3, 27 ЦПК України), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на відкриття, розвиток і припинення справи у суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, не порушуючи при цьому прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб. Таким правом користуються і особи (за винятком недієздатних і обмежено дієздатних), в інтересах яких заявлені вимоги (ч. 2 ст. 11, ст. 46 ЦПК України). Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначно1. Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене у статтях 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності має конституційну основу. Його положення відтворені в п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, яким закріплена свобода сторін в доказовій діяльності. Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 31 ЦПК України, за якою позивач може протягом усього розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою на будь-якій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити свої права, повинен сам потурбуватися про це; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі; немає судді без позивача; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін, за винятками, встановленими законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу. Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають усі права позивача (ст. 34 ЦПК України). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші особи -- профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, мають права сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою (ст. 46 ЦПК України). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин у наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.

Принцип гласності судового розгляду і його повної фіксації технічними засобами

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Закріплений п. 7 ст. 129 Конституції України принцип гласності характеризує демократизм цивільного судочинства і сприяє здійсненню ним запобіжної і виховної функцій. Відкритий розгляд справ дає змогу громадянам безпосередньо стежити за роботою суду, а це підвищує його відповідальність за законне і правильне вирішення цивільних справ. Гласність цивільного процесу забезпечує правову пропаганду чинних законів, обізнаність населення з діяльністю суду, отже, сприяє зміцненню його авторитету. Присутні у залі переконуються в гуманності і справедливості законів. Гласність цивільного процесу позитивно впливає на осіб, які беруть участь у справі, процесуальні дії яких перебувають під контролем громадян, що перебувають у залі судового засідання. Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. У закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також свідки, експерти, перекладачі (ст. 6 ЦПК України). Рішення суддів проголошуються прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. До залу судового засідання не допускаються громадяни, молодші 16-ти років, якщо вони не є особами, які беруть участь у справі, або свідками. Встановлене ст. 6 ЦПК України визначення змісту принципу гласності як відкритого розгляду справ у суді не є повним. Гласність означає також відкритість усіх матеріалів справи для осіб, які беруть участь у справі, їх право знайомитися з матеріалами, обов'язкове інформування учасників справи про час і місце судового засідання, про результати розгляду відповідної справи і про виконання окремих процесуальних дій (статті 27, 140 ЦПК України). Гласність судового розгляду полягає також у праві публікувати звіти і повідомлення про судові процеси у пресі, інформувати по радіо, телебаченню, в кіно та з використанням інших засобів масової інформації, обговорювати матеріали справи у трудовому колективі тощо. Проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання, допускається з дозволу суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. При розгляді справ перебіг процесу фіксується технічними засобами у порядку, визначеному процесуальним законом (ст. 9 Закону України «Про судоустрій України», статті 197-200 ЦПК України).

Принцип змагальності

Змагальність (ч. 4 ст. 129 Конституції України) полягає у забезпеченні можливості сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Змагальністю визначається весь процес відбору (подання, витребування, за лучення) фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, встановлюються форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки. Утвердження своїх міркувань і оспорювань та заперечень доводів іншої сторони визначають зовнішню форму цивільного процесу, надаючи йому змагального вигляду -- спору сторін перед судом. Отже, змагальність характеризується змогою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати у доказовій діяльності передбачені ЦПК України необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Процес ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у процесі -- ргіпсі-ріитп іпзігисііоп'з ргосеззив асі іпвіапііит рагііит. Необхідні судові дані про юридичні факти у справі, що становлять предмет доказування, а. також докази, якими вони підтверджуються, подають, насамперед, сторони. Кожна з них повинна довести (опіі8 ргоЬапсіі) ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 2 ст. 10 ЦПК України). У зв'язку з цим вони мають право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у судових засіданнях, подавати докази і брати участь у їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати судові усні і письмові пояснення, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож зміст принципу змагальності складають права і обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, у сфері судового доказування. Принцип змагальності визначає змагальну форму цивільного судочинства -- такий процесуальний порядок, що забезпечує сторонам й іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави. Змагальна форма процесу забезпечується активним процесуальним становищем суду, який зобов'язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'ясняти їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ч. 4 ст. 10, п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України) тощо. Отже, принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін.

Принцип державної мови судочинства

Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦПК цивільне судочинство здійснюється державною мовою. Згідно з ст. 12 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судочинство і діловодство в судах України провадиться державною мовою. Мова судочинства визначається також ст. 21 Закону У PCP від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Українській PCP". Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 р. № 8-рп/2008 у справі про мову судочинства визнання української мови як державної є складовою конституційного ладу держави нарівні з її територією, столицею, державними символами.

Тема3. Цивільні процесуальні правовідносини

Поняття цивільних процесуальних правовідносин

Володіючи суб'єктивними правами, особа не може їх реалізувати, не вступивши у відповідні правовідносини, що вони є вираженням правових норм у житті. Для правовідносин характерною с наявність суб'єктів правовідносин, об'єктів цих правовідносин, а також їх змісту. Ці загальнотеоретичні положення поширюють свою чинність і на цивільні процесуальні правовідносини. Цивільні процесуальні правовідносини мають низку ознак, які їх характеризують. Поряд із загальними ознаками, що притаманні всім правовідносинам, цивільні процесуальні:врегульовані нормами цивільного процесуального права;завжди виникають між судом як органом державної влади та іншими учасниками процесу (відносини субординації");оформлюють поведінку учасників процесу, яка складається з приводу відправлення правосуддя у цивільних справах;мають відносний характер, тобто визначений конкретний суб'єктний склад правовідносин із чітким визначенням правового статусу кожного з них;виражаються у спеціальній, встановленій законом, цивільній процесуальній формі;постійно перебувають у русі, що в цілому склада» певну їх систему.

Отже, насамперед, цивільні процесуальні правовідносини -- це врегульовані цивільним процесуальним правом суспільні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу і приводу розгляду та вирішення цивільної справи.

Як правило, виникнення цивільних процесуальних правовідносин зумовлено наявністю між сторонами матеріально-правових відносин, які набули спірного характеру, або між сторонами взагалі є спір з приводу наявності таких (матеріально-правових) відносин. Однак специфіка цивільних процесуальних правовідносин полягає в тому, що вони обов'язково виникають через суд, який є обов'язковим їх учасником. Існує думка, що цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати і поза судом, наприклад, укладення мирової угоди (ст. 31 ЦГІК), визначення договірної підсудності (сг. 112 ЦПК), відносини процесуальної о представництва (ст. 38 ЦПК), однак здебільшого ці правовідносини мають не цивільний процесуальний характер, а с відносинами, врегульованими нормами матеріального права. Також відома позиція щодо наявності одного (єдиного) цивільного процесуального правовідношення у конкретній цивільній справі. В цьому аспекті заслуговує на увагу те, що усі правовідносини, що виникають у справі, мають взаємозалежний характер. Концепція єдиного правовідношення може ускладнивши його розуміння в силу своєї громіздкості та нагромадження правового статусу різноманітних його учасників.

Передумови виникнення цивільних процесуальних правовідносин

Передумовами виникнення цивільних процесуальних правовідносин слід тині і п наявність відповідної норми цивільного процесуального права та цивільну процесуальну правосуб'єктивність, а підставою є псиний юридичний факт (конкретна дія або подія, з якою цивільний процесуальний закон пов'язує виникнення, зміну або припинення цивільних процесуальних правовідносин). Норми цивільного процесуального права визначають нормативну передумову виникнення цивільних процесуальних правовідносин, оскільки у разі відсутності відповідної правової норми про можливість участі даної особи як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин або ж прямої заборони участі, ці процесуальні правовідносини виникнути не можуть. Наприклад, не можуть бути свідками священнослужителі з приводу відомостей, які одержані ними на сповіді віруючих (ст. 51 ЦПК). Цивільна процесуальна правосуб'єктність особи означає її здатність бути суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин і визначається законом по-різному для кожного із суб'єктів. Наприклад, правосуб'єктність суду визначена Конституцією України, Законом "Про судоустрій України", ЦПК га іншими нормативно-нравовими актами. У цивільному процесуальному законодавстві найбільше уваги приділяється основним учасникам цивільного процесу -- сторонам та третім особам, оскількі спір між ними і є безпосереднім предметом судового розгляду та вирішення. Юридичними фактами, внаслідок яких виникають, змінюються або припиняються цивільні процесуальні правовідносини, є, як правило, процесуальні дії його учасників (подання заяви, заявлення клопотання, призначення експертизи та ін).

Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин

Цивільні процесуальні правовідносини мають триелементну структуру: суб'єкт, об'єкт та гчіст. Субъект цивільних процесуальних правовідносин -- це носій цивільних процесуальних прав та обов'язків. ЦПК поділяє суб'єктів на дві ірупи: суд та учасники цивільного процесу, а останніх своєю чергою,-- на осіб, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК), та інших учасників процесу (ст. 47 ЦПК). Основним критерієм визначення належності тою чи іншого суб'єкта цивільних процесуальних відносин до тої чи іншої ірупи, є зміст його діяльності та наявність юридичної заінтересованості. Тому доцільно провести поділ суб'єктів на три групи:суд;особи, які беруть участь у справі;особи, які сприяють судовому розгляду та вирішенню справи (інші учасники цивільного процесу). Суд є обов'язковим суб'єктом цивільних процесуальних правовідносин. Специфіка його діяльності, призначення га правового статусу потребує віднесення його до окремої групи суб'єктів. Особливою властивістю цього суб'єкта є те, що він повинен бути безстороннім та об'єктивним. Для забезпеченим цього у законодавстві закріплений інститут відводу (самовідводу). Основним призначенням сулу як суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин є відправлення правосуддя, яке належить до його виключної компетенції. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами та особами не допускається. Відповідно до ст. 18 ЦПК від імені суду виступає й суддя, який одноособово розглядає цивільну справу. Повноваження ми судді користуються також народні засідателі, які беруть участь у вирішенні справ, визначених законом. Особи, які беруть участь у справі, -- це учасники (суб 'ск-ти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юридичною заінтересованістю, що визначає їхній правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи. У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними с заявники та інші заінтересовані особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, однієї особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб (сі. 26 ЦПК). Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною. Матеріально-правова заінтересованість -- цс особиста ознака суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), яка полягає у прагненні за допомогою судової діяльності поновити порушене, оспорене чи невизнане право, законний інтерес (отримати певне майно, благо, встановити певний стан, обставини) або навпаки, не допустити їх порушення. Матеріальпо-правовою заінтересованістю наділені виключно суб'єкти спірних матеріальних правовідносин. Процесуальна заінтересованість -- це функціональна ознака суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин (особи, яка бере участь у справі), що полягає у прагненні досягти певного процесуального результату у формі відповідного судового рішення, що відповідає функціональному призначенню участі цього суб'єкта у розгляді та вирішенні цивільної справи. Процесуальною заінтересованістю наділені як суб'єкти матеріальних правовідносин, так і ряд учасників цивільного процесу, які беруть участь у справі, для виконання покладених на них функцій в силу закону, договору чи з іншої підстави. Тому, зважаючи на наявність чи відсутність матеріально-правової заінтересованості у справі, осіб, які беруть участь у справі, можна поділити на дві групи:особи, які захищають у процесі особисті інтереси -- сторони та треті особи, оскільки вони наділені ш матеріально-правовою, так процесуальною заінтересованістю у справі;особи, які захищають інтереси держави, громади, групи осіб або конкретної особи. Такі суб'єкти мають виключно процесуальну заінтересованість у справі, не мають і, як правило, не повинні мати матеріально-правової. Якщо вони мають таку заінтересованість, то виступати у відповідному процесуальному статусі не можуть, а повинні бути залучені у процес як сторона чи третя особа

Особи, які беруть участь у справі, їх процесуальні права та обов'язки

Особи, які беруть участь у справі, -- це учасники (суб'єкти) цивільних процесуальних правовідносин, які наділені юридичною заінтересованістю, що визначає їхній правовий статус при розгляді та вирішенні цивільної справи. У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони та треті особи. У справах наказного та окремого проваджень ними с заявники та інші заінтересовані особи. Також особами, які беруть участь у справі, є їхні представники, однієї особи, яким законом надано право захищає права, свободи та інтереси інших осіб (сі. 26 ЦПК). Особи, які беруть участь у справі, відрізняються від інших суб'єктів тим, що вони мають юридичну заінтересованість у результатах вирішення судом справи і у реалізації ухваленого по ній рішення. Заінтересованість особи може бути матеріально-правовою та (або) процесуальною. Права та обов'язки осіб, які беруть участь у справі, поділяють на загальні та спеціальні. До загальних прав слід віднести права та обов'язки, якими наділені усі особи, шо беруть участь у справі, незалежно від змісту юридично! заінтересованості. Ними « право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати коші з документів, долучених до справи, одержані копії рішень, ухвал, браги участь у судових засіданнях, подавати докази, браги участь у дослідженні доказів, ставити запитання іншим особам, які беруть участь у справі, а також свідкам, експертам, спеціалістам, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб, користуватися правовою допомогою, ознайомлюватися ч журналом судового засідання, знімати з нього копії та подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, прослуховувати запис фіксування судового засідання технічними засобами, робити з нього копії, подавати письмові зауваження з приводу його неправильності чи неповноти, оскаржувати рішення і ухвали суду, користуватися іншими процесуальними правами, встановленими законом (ст. 27 ЦПК). Обсяг спеціальних прав визначається залежно від процесуального статусу учасника у цивільному процесі. Наприклад, правовий статус позивача визначений ст. 31 ЦПК, відповідно до якої він мас право протягом усього часу розгляду справи зміниш підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову чи укласти із відповідачем мирову угоду.