Цивільний процес

Стадії наказного провадження -- це сукупність процесуальних дій, здійснюваних у порядку, визначеному цивільним процесуальним законодавством, та спрямованих на досягнення самостійної найближчої мети у межах загальної мети наказного провадження. Характерні особливості стадій наказного провадження: 1. Стадії наказного провадження мають скорочений строк спливу. 2. Стадії наказного провадження характеризуються спрощеним порядком: кожна стадія складається з невеликої кількості процесуальних дій. 3. Процесуальні дії у стадіях наказного провадження не протоколюються. 4. У наказному провадженні відсутні стадії, притаманні для інших видів цивільного судочинства (судовий розгляд, апеляційне оскарження тощо). 5. Наказне провадження характеризується особливою стадією скасування судового наказу суддею, який його виніс3. У процедурі наказного провадження необхідно виділити такі З стадії: 1) відкриття наказного провадження; 2) видача судового наказу; 3) скасування судового наказу. Відкриття наказного провадження. У порядку наказного провадження можуть бути захищені не будь-які права, свободи та інтереси заявника, а лише ті, що встановлені законодавцем, за якими може бути видано судовий наказ. Такі вимоги називаються об'єктивними умовами або підставами для видачі судового наказу. Відповідно до ч. 1 ст. 96 ЦПК об'єктивною умовою для видачі судового наказу є заявлення однієї з таких вимог: 1) про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати; 2) про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника; 3) про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг, телекомунікаційних послуг, послуг телебачення та радіомовлення з урахуванням індексу інфляції та 3% річних, нарахованих заявником на суму заборгованості; 4) про присудження аліментів на дитину в розмірі 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, якщо ця вимога не пов'язана із встановленням чи оспорюванням батьківства (материнства) та необхідністю залучення інших заінтересованих осіб; 5) про повернення вартості товару неналежної якості, якщо є рішення суду, яке набрало законної сили, про встановлення факту продажу товару неналежної якості, ухвалене на користь невизначеного кола споживачів. Зважаючи на те, що інститут судового наказу є новелою цивільного процесуального законодавства, детального аналізу вимагають деякі із зазначених у ст. 96 ЦПК підстав видачі судового наказу. Судовий наказ може бути виданий, якщо заявлено вимогу про стягнення нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати. Такі категорії справ досить поширені нині в Україні, тому з метою захисту прав працівників та оперативного стягнення нарахованої, але не виплаченої зарплати запроваджено спрощений порядок розгляду справ у порядку наказного провадження. Положення ст. 43 Конституції встановлюють, що кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. У ст. 115 Кодексу законів про працю України (КЗпП) зазначено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором, але не рідше 2 разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує 16 календарних днів'. Для отримання судового наказу за вимогою про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати необхідно надати до суду документи, що безспірно підтверджують факт перебування заявника в трудових відносинах з боржником (трудову книжку, довідку з місця роботи тощо) та розмір заборгованості роботодавця із заробітної плати (довідку про заборгованість із заробітної плати, яку видає бухгалтерія підприємства, установи, організації або фізична особа-підприємець, де або у якої працює чи працював заявник). Часто працівникам необґрунтовано відмовляють у видачі такої довідки'. Працівник з метою звернення до суду за захистом своїх порушених прав вправі отримати таку довідку з місця роботи відповідно до ст. 1 Закону України від 2 жовтня 1996 р. "Про звернення громадян". Для видачі судового наказу суддя на підставі ознайомлення з наданими заявником документами має встановити такі обставини: --- чи виплачена працівникові нарахована заробітна плата; -- нарахування заробітної плати здійснено відповідно до чинного законодавства та умов трудового договору (контракту), колективного трудового договору і штатного розкладу; -- із наданих заявником документів можна чітко визначити розмір невиплаченої заробітної плати. Працівник (кредитор) може і не дотримуватись наказного порядку і подати до суду звичайну позовну заяву про стягнення заборгованості із заробітної плати на загальних підставах, однак в такому випадку він втратить можливий при отриманні судового наказу виграш у часі. Судовий наказ може бути виданий, якщо заявлено вимогу про компенсацію витрат на проведення розшуку відповідача, боржника, дитини або транспортних засобів боржника. Розшук відповідача передбачений у цивільному процесі ст. 78 ЦПК, якщо місце перебування відповідача невідоме, і здійснюється він лише за окремими категоріями цивільних справ, зокрема за позовами про стягнення аліментів або про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи. У таких випадках суд своєю ухвалою оголошує розшук відповідача, що проводиться органами внутрішніх справ. Водночас ст. 78 ЦПК зазначає, що витрати на його проведення стягуються з відповідача в дохід держави за рішенням суду. Отже, крім позовного провадження, тут можливе й наказне провадження, коли стягнення витрат на розшук буде здійснюватися з відповідача і за судовим наказом. Заяву про видачу судового наказу вправі подавати органи внутрішніх справ, що здійснювали розшук відповідача, до якої додається документально підтверджений розрахунок витрат на розшук. У виконавчому провадженні розшук боржника, дитини або транспортних засобів боржника здійснюється у порядку ст. 42 Закону "Про виконавче провадження", який здійснюється також органами внутрішніх справ. Залежно від категорії винесеного судом рішення розшук боржника, його транспортних засобів або дитини у виконавчому провадженні може бути обов'язковий та факультативний. Залежно від цього критерію можна визначити суб'єкта звернення із заявою про видачу судового наказу, яким не завжди буде орган внутрішніх справ. Обов'язковий розшук здійснюється лише за виконавчими документами, що видані на підставі судових рішень винятково з категорій, перерахованих у Законі "Про виконавче провадження". Так, до них віднесені рішення судів про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я або у зв'язку з втратою годувальника, а також рішення про відібрання дитини, якщо у виконавчому провадженні розшукується дитина. Розшук за такими категоріями справ може бути оголошений як за заявою стягувача, так і з ініціативи державного виконавця, проте у будь-якому випадку державний виконавець зобов'язаний звернутися до суду за зазначеними категоріями рішень за наявності для цього відповідних підстав. У разі обов'язкового розшуку витрати, пов'язані з розшуком боржника-громадянина, його транспортних засобів та розшуком дитини, належать до витрат, пов'язаних з проведенням виконавчих дій, та стягуються з боржника за ухвалою суду. У таких випадках можлива й видача судового наказу, при цьому заяву про видачу судового наказу, як і під час розшуку у цивільному процесі, вправі подавати органи внутрішніх справ, що здійснювали розшук відповідача, до якої додається документально підтверджений розрахунок витрат на розшук. Факультативний розшук можливий за виконавчими документами, що не зазначені в Законі "Про виконавче провадження", за умови письмової згоди стягувача на відшкодування витрат на розшук та авансування їх, чому передує клопотання стягувача про оголошення розшуку. Стягувачеві пропонується вимагати від боржника компенсації витрат, пов'язаних з проведенням розшуку, в судовому порядку. Узагальнюючи правові ознаки вимог, які можуть бути задоволені в порядку наказного провадження, слід зазначити, що всі вони виникають з цивільно-правових зобов'язань або відносин, які мають подібну до зобов'язань правову конструкцію, тобто складаються між кредитором (особою, яка має право вимоги) та боржником (зобов'язаною особою) з приводу виконання боржником на користь кредитора дії у вигляді передачі певної грошової суми або майна1. Розглядаючи перший етап наказного провадження -- відкриття наказного провадження, слід визначити, хто саме може бути ініціатором подачі заяви про видачу судового наказу. Суб'єктами, що мають право ініціювання відкриття справи про видачу судового наказу, виступають: 1) особа, якій належить право вимоги згідно зі ст. 96 ЦПК, тобто заявник -- кредитор за зобов'язанням, працівник тощо. При цьому можлива активна співучасть на стороні заявника, зокрема кілька кредиторів можуть звертатися за видачею судового наказу в разі, якщо вони пов'язані з боржником єдиним матеріальним правовідношенням. Співучасть можлива й на стороні боржника; 2) від імені та в інтересах заявника може виступати його представник, який подає заяву про видачу судового наказу. У таких випадках до заяви має бути доданий документ, що посвідчує повноваження представника. Спірним є питання щодо участі у наказному провадженні прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування як суб'єктів, що можуть ініціювати наказне провадження. Слід враховувати, що як прокурор, так і органи державної влади та місцевого самоврядування можуть звертатися до суду лише "у випадках, встановлених законом", як це зазначено у ст. 45 ЦПК. Для відкриття наказного провадження кредитор-заявник має подати до суду письмову заяву про видачу судового наказу з її копіями та копіями доданих до неї документів, що підтверджують вимоги кредитора, відповідно до кількості боржників. Подача заяви про видачу судового наказу здійснюється до суду першої інстанції за загальними правилами підсудності, встановленими ЦПК. Це означає, що заява може бути подана до районного, районного у місті, міського або міськрайонного суду за місцем проживання фізичної особи-боржника, місцезнаходженням юридичної особи. Крім того, можуть застосовуватися правила альтернативної підсудності за вибором заявника -- стягувача -- ст. ПО ЦПК. Так, позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтися також за їх місцезнаходженням. Позови про стягнення аліментів, про визнання батьківства відповідача, позови, що виникають з трудових правовідносин, можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача. При поданні заяви про видачу судового наказу можливе застосування підсудності кількох вимог, пов'язаних між собою (ст. І ІЗ ЦПК). Якщо заява ґрунтується на вимозі, пов'язаній з правочином щодо нерухомого майна, може мати місце застосування виключної підсудності (ст. 114 ЦПК). При виявленні порушення правил про підсудність при зверненні із заявою про видачу судового наказу суд за аналогією з п. 4 ч. З ст. 121 ЦПК може відмовити у прийнятті цієї заяви і повернути її заявникові, про що постановляє відповідну ухвалу. Таку ухвалу може бути оскаржено в апеляційному порядку. Заява про видачу судового наказу подається особисто заявником (його представником) до суду першої інстанції, де вона реєструється, оформлюється і передається судді в порядку черговості або надсилається поштою. Заява про видачу судового наказу має бути подана у письмовій формі. У заяві відповідно до ст. 98 ЦПК необхідно зазначити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) заявника та боржника, а також ім'я (найменування) представника заявника, якщо заява подається представником, їх місце проживання або місцезнаходження, тобто у заяві про видачу судового наказу необхідно зазначити основні дані, що ідентифікують зазначених осіб; 3) вимоги заявника і обставини, на яких вони ґрунтуються; 4) перелік документів, що додаються до заяви. До заяви про видачу судового наказу необхідно додати документи, які доводять обґрунтованість та безспірність вимог заявника. Також до цієї заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору (державного мита) та оплату витратна інформаційно-технічне забезпечення (ч. 1 ст. 99 ЦПК); заява підписується заявником або його представником і подається з її копіями та копіями доданих до неї документів відповідно до кількості боржників (ч. З ст. 98 ЦПК); а у разі подання заяви про видачу судового наказу представником -- документ, який посвідчує його повноваження (ч. 4 ст. 98 ЦПК). У заяві про видачу судового наказу має бути зазначена дата її подання до суду. Таким чином, у заяві слід чітко виділяти 3 важливі компоненти -- вимогу стягувача, обставини, на яких вона ґрунтується, і документи, які підтверджують обґрунтованість вимоги. Від наявності та якості наданих документів залежить зміст виданого в майбутньому судового наказу. У випадку, якщо заява має недоліки змісту, а також не оплаченим залишається судовий збір чи витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (неналежно оформлена заява), суд залишає заяву без руху і надає заявнику строк для усунення недоліків. Про це суд постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, та повідомляє заявника. Якщо заявник відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає визначені вимоги, сплатить суму судового збору, а також оплатить витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявникові. За подання заяви про видачу судового наказу сплачуються судовий збір відповідно до ч. 1 ст. 99 ЦПК у розмірі 50% ставки, яка визначається з оспорюваної суми у разі звернення до суду з позовом у порядку позовного провадження, а також витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи. Сьогодні порядок і розмір сплати судового збору регулюється в порядку і розмірах, установлених для державного мита Декретом Кабінету Міністрів "Про державне мито", який має силу закону. Стаття 4 Декрету "Про державне мито" встановлює пільги зі сплати державного мита за подання заяв. Зокрема, від сплати державного мита звільняються позивачі за позовами про стягнення заробітної плати. Від сплати судового збору звільняються заявники, що подають заяви про видачу судового наказу з вимогами про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати. Враховуючи майновий стан заявника, суд може відстрочити або розстрочити сплату судового збору (ч. 1 ст. 82 ЦПК) на певний строк, але не більше як до ухвалення судового рішення у справі. У ч. 2 ст. 99 ЦПК зазначається, що у разі відмови в прийнятті заяви про видачу судового наказу або в разі скасування судового наказу внесена сума судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи стягувачу не повертається. У разі пред'явлення стягувачем позову до боржника у порядку позовного провадження сума судового збору, сплаченого за подання заяви про видачу судового наказу, зараховується до суми судового збору, встановленої за позовну заяву. Що стосується витрат на правову допомогу, то за умови належного та достатнього обґрунтування факту надання правової допомоги, документально підтвердженого стягувачем, ці витрати мають стягуватися з боржника відповідно до загальних правил, передбачених ЦПК. Сплата судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи підтверджується відповідними квитанціями (платіжними дорученнями), які подаються до суду разом із заявою про видачу судового наказу. Після отримання заяви про видачу судового наказу суд може ухвалити одне із таких рішень: * відмовити у прийнятті заяви про видачу судового наказу; * повернути заяву про видачу судового наказу; * видати судовий наказ. Відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу означає відсутність у заявника права на звернення із такою заявою. Можна виокремити 2 групи підстав для відмови у видачі судового наказу: загальні та спеціальні. Загальними підставами для відмови у видачі судового наказу є підстави для відмови у відкритті позовного провадження (ч. 2 ст. 122 ЦПК), які застосовуються щодо наказного провадження за аналогією, а саме: 1) заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства, тобто не підпадає під цивільну юрисдикцію суду; 2) є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін у спорі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Відмова від позову не позбавляє другу сторону права пред'явити такий самий позов до особи, яка відмовилась від позову; 3) у провадженні цього чи іншого суду є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав; 4) є рішення третейського суду, прийняте в межах його компетенції, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду або скасував рішення третейського суду і розгляд справи в тому самому третейському суді виявився неможливим; 5) після смерті фізичної особи, а також у зв'язку з припиненням юридичної особи, які є однією із сторін у справі, спірні правовідносини не допускають правонаступництва. Спеціальні підстави для відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу визначені у ч. І ст. 100 ЦПК: 1) заявник у встановлений судом строк не усунув недоліки заяви про видачу судового наказу; 2) до моменту відкриття наказного провадження надійшло звернення заявника про повернення заяви про видачу судового наказу; 3) наявні обставини, зазначені у пунктах 2--4 ч. З ст. 121 ЦПК. Зазначений перелік загальних і спеціальних підстав для відмови у прийнятті заяви є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Правовими наслідками відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказує неможливість повторного звернення заявника з такою самою заявою в порядку наказного провадження, що не виключає його звернення з тими самими вимогами у позовному порядку. Рішення судді про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу оформлюється ухвалою, яка може бути оскаржена у апеляційному порядку (п. 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК). Ухвала про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу має бути обґрунтованою і в ній потрібно зазначити конкретну підставу для такої відмови, передбачену ЦПК. У випадку, якщо апеляційний суд відхилить апеляційну скаргу і залишить вказану ухвалу без змін (п. 1 ч. 1 ст. 312 ЦПК), ухвала суду першої інстанції про повернення заяви та ухвала апеляційного суду про відхилення апеляційної скарги та залишення ухвали суду першої інстанції без змін може бути оскаржена у касаційному порядку (ч. 1 ст. 324 ЦПК). Заявник також може звернутися зі скаргою на ухвалу суду про відмову у прийнятті заяви про видачу судового наказу до апеляційного суду (ч. 1 ст. 293 ЦПК). Заява про видачу судового наказу повертається заявникові, якщо він відповідно до ухвали суду про залишення заяви без руху у встановлений судом строк не виконає вимоги ст. 98 ЦПК, не сплатить судовий збір або не оплатить витрати на інформаційно-технічне забезпечення (ч. 2 ст. 121 ЦПК). Окрім того, хоч це прямо не передбачено ЦПК, заява про видачу судового наказу повертається заявникові і у випадках, аналогічних встановленим у ч. З ст. 121 ЦПК, а саме якщо: І) позивач до відкриття провадження у справі подав заяву про повернення йому позову; 2) заяву подано недієздатною особою; 3) заяву від імені позивача подано особою, яка не має повноважень на ведення справи; 4) справа не підсудна цьому суду. Правовими наслідками повернення заяви про видачу судового наказу є можливість повторного звернення із заявою до суду, якщо зникнуть обставини, що стали підставою для повернення заяви. Про повернення заяви про видачу судового наказу суддя виносить ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційній інстанції (п. З ч. 1 ст. 293 ЦПК). Отже, перевірка всіх обставин, необхідних для виникнення і руху наказного провадження, здійснюється судом на стадії прийняття заяви про видачу судового наказу. У випадку, якщо всіх вимог закону, які стосуються звернення до суду для видачі судового наказу, дотримано, суд повинен прийняти заяву про видачу судового наказу та видати судовий наказ. Судовий наказ у разі прийняття заяви про його видачу видається судом у 3-денний строк по суті заявлених вимог. Законодавцем чітко не визначено, з якого саме моменту слід обчислювати встановлений у законодавстві 3-денний строк. Однак, враховуючи те, що наказне провадження є спрощеним видом судочинства у цивільних справах, вбачається, що початком перебігу цього строку є дата подання заяви про видачу судового наказу до суду. Процедура видачі судового наказу відбувається у спрощеному порядку: -- не відбувається судового засідання; -- заявник і боржник не викликаються; -- не заслуховуються їх пояснення; -- доказами можуть бути тільки певні документи. Вирішуючи питання про видачу судового наказу, суд лише перевіряє, чи дотримано заявником формальних вимог для видачі судового наказу, тобто чи відсутні підстави для повернення заяви про видачу судового наказу і для відмови у видачі судового наказу. Розгляд питання про видачу судового наказу здійснюється суддею одноособово (ч. 1 ст. 18 ЦПК). Судовий наказ є особливим видом судових рішень. Судовий наказ видається за наявними у справі матеріалами у письмовій формі згідно з вимогами, передбаченими положеннями ст. 103 ЦПК. Формальні вимоги до судового наказу: 1) дата видачі наказу; 2) найменування суду, прізвище та ініціали судді, який видав судовий наказ; 3) ім'я (найменування) стягувача і боржника, їх місце проживання або місцезнаходження; 4) посилання на закон, на підставі якого підлягають задоволенню заявлені вимоги; 5) сума грошових коштів, які підлягають стягненню, а також рахунок боржника (юридичної особи) в установі банку, з якого повинні бути стягнуті грошові кошти, якщо такий повідомлений заявником; 6) сума судових витрат, що сплачена заявником і підлягає стягненню на його користь з боржника; 7) відомості про порядок та строки подання заяви про скасування судового наказу. У судовому наказі, крім положень, передбачених у ч. 1 ст. 103 ЦПК, можуть бути також зазначені: -- найменування (для юридичних осіб) або ім'я (прізвище, ім'я та по-батькові за їх наявності для фізичних осіб) стягувача і боржника, їх місце знаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб); -- ідентифікаційний код суб'єкта господарської діяльності -- стягувача і боржника за його наявності (для юридичних осіб), індивідуальний ідентифікаційний номер стягувача і боржника за його наявності (для фізичних осіб -- платників податків); -- інші відомості, якщо вони відомі суду, які ідентифікують стягувача та боржника чи можуть сприяти примусовому виконанню, такі, як дата і місце народження боржника та його місце роботи (для фізичних осіб), місцезнаходження майна боржника тощо; -- дата набрання чинності судовим наказом і строк його пред'явлення до виконання. Судовий наказ складається і підписується суддею у 2 примірниках, один з яких залишається у справі, а другий скріплюється печаткою суду і видається стягувачу після набрання ним законної сили. /Для боржника виготовляється копія судового наказу. Після видачі судового наказу його копія невідкладно надсилається боржникові рекомендованим листом із повідомленням, разом з яким боржник отримує й копію заяви стягувача з копіями доданих до неї документів. При цьому боржникові письмово роз'яснюється його право на подання заяви про скасування судового наказу в разі, коли боржник не погоджується з вимогами стягувача, протягом 10 днів з дня отримання копії судового наказу. Судовий наказ видається судом стягувачеві після набрання ним законної сили, що здійснюється за дотримання певних, встановлених законом вимог. Якщо від боржника протягом З днів після закінчення строку на подання заяви про скасування судового наказу (10 днів з дня отримання копії судового наказу) не надійшла відповідна заява, суд перевіряє, чи була отримана боржником копія судового наказу, тобто встановлює, чи надійшла до суду розписка про одержання копії судового наказу боржником з поміткою про дату її вручення. Якщо у справі є відповідні дані, суд видає судовий наказ стягувачеві для пред'явлення до виконання. Що стосується процедури видачі судового наказу стягувачеві, доцільно застосовувати положення ст. 222 ЦПК. Оскільки присутність стягувача при видачі судового наказу не передбачена ЦПК, копії повного судового рішення надсилаються судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення протягом 2 днів з дня його складання або за його зверненням вручаються йому під розписку безпосередньо в суді. У ЦПК не зазначено, що судовий наказ може направлятись судом безпосередньо державному виконавцеві, але у правозастосовній діяльності не повинно існувати для цього перешкод. Так, якщо стягувач просить суд про передачу судового наказу державному виконавцеві у зв'язку з тим, що з поважних причин він не може його отримати особисто для пред'явлення до виконання, суд може направити судовий наказ на виконання за аналогією, як направляє виконавчий лист. Слід звернути увагу на те, що згідно з п. 2 ч. 1 ст. 367 ЦПК судовий наказ про присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше як за один місяць підлягає негайному виконанню. Суд, видаючи судовий наказ, може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу із заробітної плати (ч. 2 ст. 367 ЦПК). Негайне виконання не скасовує дії правил щодо повідомлення боржника про видачу судового наказу і його скасування у випадку подання боржником заяви про скасування судового наказу. Якщо судовий наказ, який був пред'явлений до негайного виконання, в майбутньому буде скасований, то питання про його виконання вирішуватимуться з урахуванням норм ЦПК. Судовий наказ має силу виконавчого документа, стягнення за ним проводиться в порядку, передбаченому для виконання судових рішень, тобто всі загальні правила виконавчого провадження, передбачені Законом "Про виконавче провадження", повинні діяти і щодо виконання судового наказу. Судовий наказ, як й інші судові акти, що набрали чинності, відповідно до ст. 14 ЦПК є обов'язковим для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, -- і за її межами.

Тема 21. Окреме провадження

Загальна характеристика окремого провадження в цивільному судочинстві.

Окреме провадження -- це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про: 1) обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; 2) надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності; 3) визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; 4) усиновлення; 5) встановлення фактів, що мають юридичне значення; 6) відновлення прав на втрачені цінні папери на пред'явника та векселі; 7) передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність; 8) визнання спадщини відумерлою; 9) надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; 10) обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу; 11) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб. У порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом. У випадках, встановлених пунктами 1, 3, 4, 9, 10 частини другої цієї статті, розгляд справ проводиться судом у складі одного судді і двох народних засідателів. Стаття 235. Порядок розгляду справ окремого провадження Під час розгляду справ окремого провадження суд зобов'язаний роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні та охороні гарантованих Конституцією і законами України прав, свобод чи інтересів фізичних або юридичних осіб, вживати заходів щодо всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. З метою з'ясування обставин справи суд може за власною ініціативою витребувати необхідні докази. Справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду. Інші особливості розгляду цих справ встановлені цим розділом. Справи окремого провадження суд розглядає за участю заявника і заінтересованих осіб. Справи окремого провадження не можуть бути передані на розгляд третейського суду і не можуть бути закриті у зв'язку з укладенням мирової угоди. Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. При ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

Розгляд судом справ про обмеження ЦДЗ, визнання ФО недієздатною та поновленням ЦДЗ ФО.

ЦКУ. Стаття 36. Обмеження цивільної дієздатності фізичної особи Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Порядок обмеження цивільної дієздатності фізичної особи встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Цивільна дієздатність фізичної особи є обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. ЦПКУ. Стаття 236. Підсудність Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, -- за місцезнаходженням цього закладу. Стаття 237. Особи, які можуть бути заявниками Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки та піклування, наркологічним або психіатричним закладом. Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки та піклування. Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки та піклування, психіатричним закладом. Стаття 238. Зміст заяви У заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинні бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього здійснення ним цього права. У заяві про визнання фізичної особи недієздатною повинні бути викладені обставини, що свідчать про хронічний, стійкий психічний розлад, внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Стаття 239. Призначення експертизи Суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово-психіатричну експертизу. У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу. Стаття 240. Розгляд справ Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я. Судові витрати, пов'язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави. Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати. Стаття 241. Рішення суду Суд, ухвалюючи рішення про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми доходами) чи визнання фізичної особи недієздатною, встановлює над нею відповідно піклування або опіку і за поданням органу опіки та піклування призначає їй піклувальника чи опікуна. Суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної піклувальником або опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу. Суд за заявою особи, над якою встановлено піклування, може звільнити піклувальника від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншого піклувальника, про що постановляє ухвалу. Суд розглядає питання про звільнення опікуна або піклувальника в судовому засіданні з повідомленням заінтересованих осіб. Неявка цих осіб не перешкоджає розгляду питання про звільнення опікуна або піклувальника. Скасування рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, здійснюється за рішенням суду за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклування. Скасування рішення суду про визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи, яка була визнана недієздатною, в разі її видужання або значного поліпшення її психічного стану здійснюється за рішенням суду на підставі відповідного висновку судово-психіатричної експертизи за заявою опікуна, органу опіки та піклування. Рішення суду після набрання ним законної сили надсилається органу опіки та піклування.

Розгляд судом справ про надання неповнолітній особі повної ЦДЗ.

ЦКУ. Стаття 35. Надання повної цивільної дієздатності Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. За наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування така особа може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця. Повна цивільна дієздатність, надана фізичній особі, поширюється на усі цивільні права та обов'язки. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається. Стаття 242. Підсудність Заява неповнолітньої особи, яка досягла шістнадцятирічного віку, про надання їй повної цивільної дієздатності у випадках, встановлених Цивільним кодексом України, за відсутності згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника подається до суду за місцем її проживання. Стаття 243. Зміст заяви У заяві про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності повинні бути викладені дані про те, що неповнолітня особа працює за трудовим договором або є матір'ю чи батьком дитини відповідно до актового запису цивільного стану. Стаття 244. Розгляд справи Справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності суд розглядає за участю заявника, одного або обох батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а також представників органів опіки та піклування. Участь представників органів опіки та піклування у розгляді справи є обов'язковою. Стаття 245. Рішення суду Суд, розглянувши заяву про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності по суті, ухвалює рішення, яким задовольняє або відмовляє у задоволенні вимоги заявника. У разі задоволення заявленої вимоги неповнолітній особі надається повна цивільна дієздатність після набрання рішенням суду законної сили. Рішення суду про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності після набрання ним законної сили надсилається органові опіки та піклування.

Розгляд судом справ про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

ЦКУ. Стаття 43. Визнання фізичної особи безвісно відсутньою Фізична особа може бути визнана судом безвісно відсутньою, якщо протягом одного року в місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування. У разі неможливості встановити день одержання останніх відомостей про місце перебування особи початком її безвісної відсутності вважається перше число місяця, що йде за тим, у якому були одержані такі відомості, а в разі неможливості встановити цей місяць -- перше січня наступного року. Порядок визнання фізичної особи безвісно відсутньою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Стаття 46. Оголошення фізичної особи померлою Фізична особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її перебування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку, -- протягом шести місяців. Фізична особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення воєнних дій. З урахуванням конкретних обставин справи суд може оголосити фізичну особу померлою і до спливу цього строку, але не раніше спливу шести місяців. Фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це. Фізична особа, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави припустити її загибель від певного нещасного випадку або у зв'язку з воєнними діями, може бути оголошена померлою від дня її вірогідної смерті. Порядок оголошення фізичної особи померлою встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. ЦПКУ. Стаття 246. Підсудність Заява про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою подається до суду за місцем проживання заявника або за останнім відомим місцем проживання (перебування) фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, або за місцезнаходженням її майна. Стаття 247. Зміст заяви У заяві про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою повинно бути зазначено: для якої мети необхідно заявникові визнати фізичну особу безвісно відсутньою або оголосити її померлою; обставини, що підтверджують безвісну відсутність фізичної особи, або обставини, що загрожували смертю фізичній особі, яка пропала безвісти, або обставини, що дають підставу припускати її загибель від певного нещасного випадку. Стаття 248. Підготовка справи до розгляду Суд до початку розгляду справи встановлює осіб (родичів, співробітників тощо), які можуть дати свідчення про фізичну особу, місцеперебування якої невідоме, а також запитує відповідні організації за останнім місцем проживання відсутнього (житлово-експлуатаційні організації, органи внутрішніх справ або органи місцевого самоврядування) і за останнім місцем роботи про наявність відомостей щодо фізичної особи, місцеперебування якої невідоме. Одночасно суд вживає заходів через органи опіки та піклування щодо встановлення опіки над майном фізичної особи, місцеперебування якої невідоме, якщо опіку над майном ще не встановлено. Стаття 249. Розгляд справи Суд розглядає справу за участю заявника, свідків, зазначених у заяві, та осіб, яких сам суд визнає за потрібне допитати, і ухвалює рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або про оголошення її померлою. Після набрання законної сили рішенням про оголошення фізичної особи померлою суд надсилає рішення відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для реєстрації смерті фізичної особи, а також до нотаріуса за місцем відкриття спадщини, а в населеному пункті, де немає нотаріуса, -- відповідного органу місцевого самоврядування для вжиття заходів щодо охорони спадкового майна. У разі наявності в населеному пункті кількох нотаріусів, а також у випадках, коли місце відкриття спадщини невідоме, рішення надсилається до державного нотаріального архіву з метою передачі його за належністю уповноваженому нотаріусу для вжиття заходів з охорони спадкового майна. Стаття 250. Дії суду в разі появи фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою У разі одержання заяви про появу фізичної особи, яку було визнано безвісно відсутньою або оголошено померлою, або відомостей про місцеперебування цієї особи суд за місцеперебуванням особи або суд, який ухвалив рішення про визнання особи безвісно відсутньою або оголосив її померлою, призначає справу до слухання за участю цієї особи, заявника та інших заінтересованих осіб і скасовує своє рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою. Заяву може бути подано особою, яку було визнано безвісно відсутньою або померлою, або іншою заінтересованою особою. Копію рішення суд надсилає відповідному органу державної реєстрації актів цивільного стану для анулювання актового запису про смерть.

Розгляд судом справ про усиновлення.

СКУ. Стаття 208. Особа, яка може бути усиновленою Усиновленою може бути дитина. У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення. Стаття 211. Особи, які можуть бути усиновлювачами Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п'ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Усиновлювачами можуть бути подружжя. Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі. Особи, які не перебувають у шлюбі між собою, не можуть усиновити одну і ту ж дитину. Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Якщо дитина має лише матір, вона не може бути усиновлена чоловіком, з яким її мати не перебуває у шлюбі. Якщо дитина має лише батька, вона не може бути усиновлена жінкою, з якою він не перебуває у шлюбі. Якщо такі особи проживають однією сім'єю, суд може постановити рішення про усиновлення ними дитини. Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв'язку з усиновленням втрачають правовий зв'язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка. Кількість дітей, яку може усиновити один усиновлювач, не обмежується. ЦПКУ. Стаття 251. Підсудність Заява про усиновлення дитини або повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування, подається до суду за місцем їх проживання. Стаття 252. Зміст заяви Заява про усиновлення дитини повинна містити: найменування суду, до якого подається заява, ім'я, місце проживання заявника, а також прізвище, ім'я, по батькові, вік усиновлюваної дитини, її місце проживання, відомості про стан здоров'я дитини. Заява про усиновлення дитини може також містити клопотання про зміну прізвища, імені, по батькові, дати, місця народження дитини, про запис заявника матір'ю або батьком дитини. До заяви про усиновлення дитини за наявності мають бути додані такі документи: 1) копія свідоцтва про шлюб, а також письмова згода на це другого з подружжя, засвідчена нотаріально, -- при усиновленні дитини одним із подружжя; 2) медичний висновок про стан здоров'я заявника; 3) довідка з місця роботи із зазначенням заробітної плати або копія декларації про доходи; 4) документ, що підтверджує право власності або користування жилим приміщенням; 5) інші документи, визначені законом. До заяви про усиновлення дитини особами без громадянства, що постійно проживають за межами України, або іноземцями, крім документів, зазначених у частині другій цієї статті, додаються дозвіл уповноваженого органу виконавчої влади, висновок компетентного органу відповідної держави про умови їх життя і можливість бути усиновлювачами, дозвіл компетентного органу відповідної держави на в'їзд усиновленої дитини та її постійне проживання на території цієї держави, зобов'язання усиновлювача, оформлене в нотаріальному порядку, про надання представникам дипломатичної установи України за кордоном інформації про усиновлену дитину та можливості спілкування з дитиною. До заяви громадян України про усиновлення дитини, яка є громадянином іншої держави, крім документів, зазначених у частині другій цієї статті, додаються згода законного представника дитини та згода компетентного органу держави, громадянином якої є дитина. Документи усиновлювачів, які є громадянами інших держав, мають бути у встановленому законодавством порядку легалізовані, якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі документи повинні бути перекладені українською мовою, а переклад має бути засвідчений нотаріально. Заява про усиновлення повнолітньої особи повинна містити відомості, зазначені у частині першій цієї статті, а також дані про відсутність матері, батька або позбавлення піклування. До заяви мають бути додані документи, зазначені у пункті 1 частини другої цієї статті, а також згода особи на усиновлення. Стаття 253. Підготовка справи до розгляду Суддя під час підготовки справи про усиновлення дитини до розгляду вирішує питання про участь у ній як заінтересованих осіб відповідного органу опіки та піклування, а у справах, провадження в яких відкрито за заявами іноземних громадян, -- уповноваженого органу виконавчої влади. Орган опіки та піклування повинен подати суду висновок про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини. До висновку органу опіки та піклування мають бути додані: 1) акт обстеження умов життя заявника, складений за місцем його проживання; 2) свідоцтво про народження дитини; 3) медичний висновок про стан здоров'я дитини, про її фізичний і розумовий розвиток; 4) у випадках, встановлених законом, згода батьків, опікуна, піклувальника дитини, закладу охорони здоров'я або навчального закладу, а також самої дитини на усиновлення. Суд у разі необхідності може вимагати подання інших документів. Стаття 254. Розгляд справи Суд розглядає справу про усиновлення дитини за обов'язковою участю заявника, органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати. Суд розглядає справу про усиновлення повнолітньої особи з обов'язковою участю заявника (заявників), усиновлюваної особи, з викликом заінтересованих та інших осіб, яких суд визнає за потрібне допитати. Для забезпечення таємниці усиновлення у випадках, встановлених Сімейним кодексом України, суд розглядає справу в закритому судовому засіданні. Суд перевіряє законність підстав для усиновлення, в тому числі наявність згоди усиновлюваної дитини, якщо така згода є необхідною, або наявність згоди усиновлюваної повнолітньої особи. Стаття 255. Рішення суду За результатами розгляду заяви про усиновлення суд ухвалює рішення. У разі задоволення заяви суд зазначає у резолютивній частині рішення про усиновлення дитини або повнолітньої особи заявником (заявниками). За клопотанням заявника (заявників) суд вирішує питання про зміну імені, прізвища та по батькові, дати і місця народження усиновленої дитини, про зміну імені, прізвища, по батькові усиновленої повнолітньої особи, про запис усиновлювачів батьками. 4. Судові витрати, пов'язані з розглядом справи про усиновлення, відносяться на рахунок заявника (заявників). Якщо після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили батьки дитини відкликали свою згоду на її усиновлення, суд скасовує своє рішення і поновлює розгляд справи. У разі відкликання заяви про усиновлення після ухвалення рішення про усиновлення, але до набрання ним законної сили, суд скасовує своє рішення і залишає заяву без розгляду. Усиновлення вважається здійсненим з дня набрання законної сили рішенням суду. Для внесення змін до актового запису про народження усиновленої дитини або повнолітньої особи копія рішення суду надсилається до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення, а у справах про усиновлення дітей іноземцями -- також до уповноваженого органу виконавчої влади.