Цивільний процес

Поняття сторін в ЦП. Права та обов'язки сторін.

СТ. 30 Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава. Стаття 31. Сторони мають рівні процесуальні права і обов'язки. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися відпозову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково, пред'явити зустрічний позов. Сторони можуть укласти мирову угоду набудь-якій стаді цивільного процесу. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони. Заявник та заінтересовані особи у справах окремого провадження мають права і обов'язки сторін, за винятками, встановленими у розділі IV цього Кодексу.

Співучасть в ЦП. Процесуальні права та обов'язки співучасників. Необхідна та факультативна співучасть

Ст. 32. Позов може бути пред'явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається,якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов'язки. Співучасники можуть доручити вести справу одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність. Співучасть розрізняють на види за 2 критеріями. За формою співучасть буває: 1) активною - кілька позивачів пред'являють позов до одного відповідача. 2) пасивною - один позивач пред'являє позов до декількох відповідачів; 3) змішаною - кілька співпозивачів пред'являють позов до кількох співвідповідачів. За ступінню обов'язковості співучасть буває обов'язкової та факультативною. Обов'язкова співучасть наступає в тому випадку, коли характер спірних майнових правовідносин такий, що питання про права та обов'язки одного із суб'єктів неможливо вирішити без залучення у процес інших субєктів цих правовідносин. Підставою співучасті тут є загальне право та загальний обов'язок. Факультативна співучасть буває тоді, коли в матеріальних правовідносинах немає обов'язковою множинності суб'єктів на тій чи іншій стороні. Тобто виникає процесуальна ситуація, за якої необов'язково залучати всіх суб'єктів правовідносин, щоб вирішити питання про права та обов'язки одного з них.

Неналежний відповідач та порядок його заміни

Ст. 33. Суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача. У разі відсутності згоди на це позивача суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача. Після заміни відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача справа за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розглядається спочатку. 1. Встановлено судом, що даний відповідач є неналежним і встановлено особу яка є належним відповідачем. В даному випадку, якщо позивач клопоче про заміну, суд своєю ухвалою робить заміну неналежного відповідача. 2. за цих же умов, якщо позивач не згодний на заміну відповідача,суд з метою процесуальної економії залучає до процесу і належного відповідача в якості другого відповідача і у позові по відношенню до неналежного відмовляє, а вимоги у відношенні належного відповідача вирішує за обставинами справи. 3. якщо судом не встановлено, хто є належним відповідачем, а позивач згодний на вибуття неналежного, суд припиняє провадження по справі, оскільки в позовному провадженні лишається тільки 1 сторона. 4. за цих же умов, якщо позивач не погоджується на вибуття неналежного відповідача з процесу, суд розглядає справу і відмовляє в задоволенні позову у відношенні даного відповідача.

Процесуальне правонаступництво

Ст. 37. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу. Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив. Універсальне (повне) правонаступництво буде у випадку смерті сторони, припинення ЮО, яка є стороною в справі. В цих випадках спадкоємець громадянина, правонаступник ЮО стає стороною в матеріальних правовідносинах, а, відповідно, і процесуальним правонаступником в цивільній справі. Сингулярне (часткове) правонаступництво наступає у випадку передачі права, поступки вимоги, переводу боргу та інших обставинах, передбачених Цивільним кодексом. У випадку процесуального правонаступництва суд призупиняє провадження до вступу чи залучення до справи правонаступника. Процесуальне правонаступництво можливе на б-я стадії процесу і у б-я виді провадження.

Порядок вступу до процесу правонаступника та його правове становище

Усі дії, вчинені в цивільному процесі до вступу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку він замінив. Таким чином в процесуальному плані, процесуальне правонаступництво, з одного боку являє собою зміну суб'єктного складу учасників спору (заміну відповідної сторони у спірних чи встановлених судом правовідносинах у випадку її вибуття з цивільної справи), з іншого боку судне починає розгляд справи заново, а лише призупиняє провадження до вступу чи залучення у справу правонаступника. це обумовлено тим, що правонаступник ніби продовжує участь в справі тієї особи, яку він замінив. Для настання процесуального правонаступництва правонаступник має довести суду своє право на заняття процесуального становища тієї особи, яку він збирається замінити у справі. При цьому доказами цього права можуть бути відповідне рішення суду, устав підприємства, свідоцтво про право на спадок; інші документи в передбачених законом випадках.

Здійснення процесуального правонаступництва можливе на будь-якій стадії процесу і будь-якому виді провадження

Відмінність заміни неналежного відповідача від процесуального правонаступництва

Від заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесуальне правонаступництво (ст. 25 ГПК). Заміна в господарському процесі особи, яка є стороною або третьою особою, іншою особою (правонаступником) називається правонаступництвом. Процесуальне правонаступництво передбачає правонаступництво в матеріальному праві, яке можливе при зміні осіб зобов'язання, при переході прав кредитора до іншої особи на підставі закону. В Україні процесуальне правонаступництво в господарському процесі обмежене лише одним випадком, що закріплено у ст. 25 ГПК, а саме у разі вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Згідно з роз'ясненнями Вищого господарського суду України в господарському процесі має застосовуватися процесуальне правонаступництво, яке випливатиме з матеріально-правових відносин (переведення боргу, відступлення вимоги). На відміну від заміни неналежного відповідача правонаступництво можливе на будь-якій стадії господарського процесу. Про правонаступництво суддя вказує в рішенні або ухвалі. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього. Процесуальне правонаступництво завжди є загальним: універсальний правонаступник продовжує участь у процесі правопопередника за всім обсягом його процесуальних прав і обов'язків незалежно від того, є правонаступництво в матеріальному праві універсальним чи сингулярним. Види правонаступництва в матеріальному праві мають значення лише як його підстава, тоді як заміна неналежного відповідача не передбачає будь-якого матеріально-правового зв'язку між особами, які змінюють одна одну.

Тема 5. Треті особи у цивільному процесі

У процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем третя особа може вважати, що саме їй належить право на предмет спору. З метою захисту свого права така особа може звернутися до господарського суду, який розглядає справу, із заявою про вступ у справу як третя особа із самостійною вимогою. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін, за умови вжиття заходів досудового врегулювання спору у передбачених законодавством випадках (ст. 26 ГПК). Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються всіма правами і несуть усі обов'язки позивача. З позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами стягується державне мито. Про прийняття позовної заяви та вступ такої третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу. Якщо третю особу із самостійними вимогами допущено до участі у справі без достатніх підстав, перевірці підлягає рішення, винесене на її користь, а не ухвала про вступ третьої особи у справу. Третіх осіб із самостійними вимогами слід відрізняти від співпозивачів, які можуть вступити в процес одночасно з порушенням справи. Вимоги співпозивача завжди спрямовані до відповідача за первісним позовом, самостійні ж вимоги третьої особи можуть бути звернені як до позивача або відповідача, так і одночасно до обох. До того ж вимоги співпозивачів завжди пов'язані між собою, тоді як самостійні вимоги третьої особи і позивача (співпозивача) обов'язково взаємовиключні. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї зі сторін. їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду (ст. 27 ГПК). Така третя особа виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою у неї існують певні правові відносини. У заявах про залучення третіх осіб і заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі. Вступ таких третіх осіб у справу або залучення їх до участі у справі відбувається незалежно від вжита ними заходів досудового врегулювання спору зі сторонами. Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, права на збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також права на відмову від позову або визнання позову. Ухвали про прийняття позовної заяви та вступ третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, у справу та про допущення або залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, не можуть бути оскаржені -- це не передбачено Господарським процесуальним кодексом України. ким процесуальним кодексом України.

Будь співучасник повинен відповідати тільки за свої діяння і в межах своєї провини. Тому відповідальність Соучасників визначається характером і ступенем фактичного навчаючистия кожного з них (ч. 1 ст. 34 КК). Кваліфікація їх дій залежить від форми співучасті і від тієї ролі, яку вони виконували при скоєнні злочину.

Закон встановлює чотири форми співучасті і стосовно до них визначає підстави і межі відповідальності співучасників.

Перша форма співучасті - співучасть з виконанням відмінності-них ролей передбачає кримінальну відповідальність кожного співучасника в залежності від тієї ролі, яку він виконував. Якщо співучасник здійснював (повністю або частково) об'єктивно сторону злочину, тобто був виконавцем, то його дей-наслідком кваліфікуються за нормою Особливої ??частини КК, передба-чає відповідальність за даний злочин. Посилання на ч. 2 ст. 33 КК не потрібно. Таким же чином відповідають по-безпосередніх виконавці та співвиконавці злочину (ч. 2 ст. 34 КК).

Коли співучасники не виконують об'єктивну сторону преступления безпосередньо, а тільки допомагають йому або іншим способом створюють умови для його вчинення, виступаючи в ролі організатора, підбурювача чи пособника (ч. 3 ст. 34 КК) , то їх дії кваліфікуються за статтею Особливої частини КК і совідповідності частини ст. 33 КК. Об'єктивна сторона їх пре-ступнях діяльності складається з ознак, зазначених у нормах Загальної та Особливої частин КК.

Незважаючи на те, що співучасники відповідають за самостоятельні дії, кваліфікація їх дій все-таки залежить від дій виконавця. Якщо виконавець не довів до кінця за-дума спільно з іншими співучасниками з причин, не залежних від нього, він притягується до відповідальності за покушеніе або приготування (якщо запланований злочин було тяжким або особливо тяжким) . Інші співучасники теж відповідатимуть відповідно за готування або замах на злочин (ч. 5 ст. 34 КК). Наприклад, була запланована квартирна крадіжка, але виконавцю злочину не вдалося довести її до кінця - він був затриманий господарем квартири в момент вилучення цінностей. Дії виконавця кваліфікуються за ч. 3 ст. 30 і ч. 3 ст. 158 КК (замах на крадіжку чужого майна з проникненням у житло потерпілого). Органи-затор цього злочину, який не брав безпосередньої участі в замаху на крадіжку, повинен відповідати за ч. 3 ст. 33, ч. 3 ст. 30 і ч. 3 ст. 158 КК. У тому випадку, якщо організатор одно-тимчасово керував вчиненням злочину під час його виконання і був затриманий разом з виконавцем на місці преступления, то він є співвиконавцем. Обидва злочинця будуть притягнуті до кримінальної відповідальності за замах на крадіжку групою осіб за попередньою змовою, з незаконним проникненням у житло (за ч. 3 ст. 30 та п. «а» ч. 2 і ч. 3 ст. 158). Той факт, що один з співвиконавців був одновремен-но організатором злочину, буде врахований судом при назначе-ванні покарання, з посиланням на п. «г» ч. 1 ст. 63 КК.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору

Третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можна визначити як суб'єктів цивільно-процесуальних відносин, які входять у цивільний процес на стороні або позивача, або відповідача у вже розпочату цивільну справу з метою захисту своїх суб'єктивних прав, свобод та інтересів у сфері цивільно-правових відносин. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: по-перше, мають право за наявності бажання увійти в цивільну справу в суді першої інстанції до ухвалення судом рішення; по-друге, вони можуть бути залученими до участі у цивільному процесі за вмотивованим клопотанням сторін у справі, інших осіб, які беруть участь у справі, чи за ініціативою суду.

З огляду на це, третіх осіб без самостійних вимог можливо поділити на осіб, які вступають у цивільний процес самостійно, та які залучаються до участі у цивільній справі. Одна й та сама третя особа, яка не заявляє вимог щодо предмета спору, може брати участь у цивільному процесі тільки на одній стороні. Цей вид третіх осіб не є суб'єктом спірного правовідношення. Тобто між третьою особою, яка не заявляє вимог щодо предмета позову, і протилежною стороною немає матеріально-правових відносин. Стимулом до участі у цивільному процесі зазначеного виду третіх осіб є юридична заінтересованість в цивільній справі. Заінтересованість третіх осіб без самостійних вимог щодо результатів розгляду судом цивільної справи між сторонами визначається тим, що ухвалене судом у цивільному процесі рішення може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї зі сторін. Метою безпосередньої участі у розгляді цивільної справи третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є їх допомога при обстоюванні інтересів та захисту прав тієї особи, на стороні якої вони беруть участь при розгляді цивільної справи, та унеможливлення процесуальними засобами ухвалення для сторони такого рішення суду, яке для третьої особи, яка не заявляє вимог щодо предмета спору, буде мати значення. Однак необхідно враховувати, що виходячи зі змісту принципів диспозитивності і змагальності цивільного процесу, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, може виявити бажання не брати участь у розгляді цивільної справи. Знаходження в цивільному процесі третьої особи з самостійними вимогами надає можливість встановити суду всебічно, об'єктивно та у повному обсязі всі дійсні обставини справи та головне -- сприяння суду в ухваленні законного та обґрунтованого рішення у цивільній справі. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, при вступі за власною ініціативою до цивільного процесу повинні підготувати письмову заяву, а не цивільний позов, як це роблять треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, з аргументуванням того, яка мета та мотиви у розгляді цивільного позову та на якій стороні вона бажає брати участь у цьому процесі. Коли така заява потрапить до суду, необхідно провести аналіз з відповідними висновками, чи підлягає така заява задоволенню та чи є дійсно підстави для її вступу в цивільний процес для захисту прав та особистих інтересів, а також яким чином може вплинути на зазначену особу рішення у цивільній справі між сторонами. Заява такої третьої особи не оплачується судовим збором. Вступ в цивільний процес третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, не зобов'язує суд при розгляді цивільної справи повертатись до її початку. Достатньо суттєвою різницею між третіми особами, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, та особами з самостійними вимогами є підхід законодавця у наданні останнім ширших процесуальних прав в цивільному процесі. Треті особи без самостійних вимог щодо предмета спору не мають процесуального права вимагати в суду повторення для них особисто процесуальних дій, що були здійснені в цивільному процесі сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, до їх вступу у розгляд цивільної справи. Законодавцем передбачено, що сторона, в якої за рішенням суду виникне право заявити вимогу до третьої особи або до якої у такому випадку може заявити вимогу сама третя особа, зобов'язана повідомити суд про цю третю особу. Однак необхідно враховувати, що як цивільний позивач, так і цивільний відповідач можуть не знати про існування таких третіх осіб, місця їх перебування чи знаходження. Також щодо виконання вищезазначених вимог процесуального закону можуть мати місце переслідування деяких інших цілей сторонами: сторони в цивільному процесі можуть бути заінтересовані в тому, щоб така особа взагалі не брала участі в цивільній справі, та на підставі цього будуть намагатися уникнути виконання такого обов'язку. Заява про залучення третьої особи до розгляду цивільної справи повинна мати відповідну форму. В цій заяві повинно бути зазначено ім'я (найменування) третьої особи, яка залучається до розгляду справи. До того ж, на заявника покладається обов'язок зазначити місце проживання (перебування) або місцезнаходження такої третьої особи, оскільки суд, у провадженні якого знаходиться відповідна цивільна справа, повинен знати точну адресу особи для уникнення затягування розгляду цивільної справи та, відповідно, порушення встановлених законодавцем процесуальних строків її вирішення. Також у заяві до суд)' заявнику потрібно розкрити її суть, а саме підстави залучення такої третьої особи до розгляду цивільної справи. Це е головним критерієм складання заяви, оскільки суд повинен розуміти, чи необхідно взагалі цю особу залучати до розгляду цивільної справи, чи не помиляється особа, яка подала таку заяву, щодо доцільності такого залучення. Суд, який розглядає відповідну цивільну справу, спрямовує на адресу третьої особи копію заяви про її залучення. Окрім того, суд у своєму листі до такої третьої особи роз'яснює їй, що вона має право заявити про свою участь у розгляді цивільної справи. З цього можливо зробити висновок, що третя особа наділена правом вибору щодо взяття участі у розгляді цивільної справи або відмови від цього. Копія заяви надсилається особам, які беруть участь у розгляді цивільної справи. У випадку ненадходження від третьої особи повідомлення про згоду на взяття участі у розгляді цивільної справи, така справа розглядається без неї. На практиці відбувається ситуація, коли у цивільному процесі особи, які беруть участь у розгляді цивільної справи, заперечують проти залучення або допуску третьої особи до участі в цивільній справі. В такому разі вони фактично виступають проти того інтересу, який мала захищати у цивільному процесі така третя особа. Отже, у такій ситуації у справі останнє слово залишається за судом. Законодавець зобов'язує суд надати питанню про залучення або допуск до участі в цивільній справі третьої особи закону форму у вигляді відповідного процесуального документу -- ухвали суду. Однак у разі суперечностей позиції у цивільній справі осіб, які беруть участь у її розгляді, суду необхідно навести відповідні мотиви такої ухвали з зазначенням, чому саме такого висновку дійшов суд.

При розгляді цивільної справи може виявитись, що третя особа без самостійних вимог щодо предмета спору залучена помилково. В такому разі вірним буде постановлення судом ухвали, якою буде звільнено таку третю особу від участі у цивільному процесі. У тому випадку, якщо суд дійде висновку, що достатнім буде просто не закликати таку особу до розгляду цивільного позову та не повідомляти її про час слухання справи, такі дії можуть стати основою скасування рішення суду першої інстанції вищестоящими судами.

Тема 6. Участь у цивільному процесі органів і осіб, яким законом надано право захищати права,свободи та інтереси інших осіб

Участь прокурора в цивільному процесі

Прокурор вирізняється специфікою участі в цивільному процесі, що пов'язано із особливим становищем органів прокуратури у системі влади. Особлива роль прокуратури (порівняно з іншими державними органами) дістає вияв у 2 аспектах. По-перше, прокуратура здійснює цю діяльність у разі вчинення правопорушень. По-друге, вона представляє інтереси громадян чи держави у притаманних лише їй процесуальних формах, зокрема у формі представництва. Прийняття Конституції в 1996 р. докорінно змінило роль прокурора в цивільному процесі. Зокрема, ст. 121 Конституції передбачає нову функцію прокуратури -- представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Однак на прокуратуру не покладається функція судового нагляду. Єдиною процесуальною формою, в якій може виступати прокурор у цивільному процесі, є представництво (ч. 2 ст. 45 ЦПК), що включає і можливість звернення до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, державних чи суспільних інтересів та участь у цих справах, як це передбачено ч. І ст. 45 ЦПК. Тому прокурор може подавати заяви до суду на захист "чужих" інтересів, представляючи ті або інші інтереси громадянина, держави, які можуть бути як позивачами, так і відповідачами або третіми особами, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору. Виступати як "нейтральна" особа він не може. Єдиним винятком із цього правила є приписи ст. 281 ЦПК, а також ст. 22 Закону України від 22 лютого 2000 р. "Про психіатричну допомогу", в яких передбачено, що справа за заявою про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку або про припинення надання амбулаторної психіатричної допомоги, госпіталізацію в примусовому порядку розглядається в присутності особи, щодо якої вирішується такі питання, її представника за обов'язкової участі прокурора, лікаря-психіатра чи представника психіатричного закладу, який подав заяву. Фактично цим передбачається вступ прокурора в цивільний процес для надання висновку в справі (ст. 35 Закону "Про прокуратуру"), хоча така форма участі прокурора в цивільному процесі не передбачена ч. 2 ст. 45 ЦПК. Прокурор здійснює в суді представництво інтересів громадянина чи держави від імені держави на будь-якій стадії і повільного пронесу (ч. 2 ст. 45 ІІПК. ч. 1 ст. 36-1 Закону "Про прокуратуру"). Представницька діяльність прокурора в процесі відбувається у конкретних формах. У юридичній літературі існують різні погляди на форми представництва прокуратурою інтересів громадянина й держави в суді. Наприклад, вважається, що судово-представницька функція прокуратури має бути закріплена в 3 основних формах: звернення прокурора до суду з метою захисту порушених прав та законних інтересів громадян і держави; участь прокурора в розгляді справ у судах; досудове провадження'. На думку інших, представництво прокуратури в суді також має 3 форми, але інші, а саме: звернення до суду в установленому законом порядку; підтримання позовних вимог у суді; порушення апеляційного і касаційного провадження та участь у розгляді справ у апеляційній та касаційній інстанціях2. Згідно зі ст. 36-1 Закону "Про прокуратуру" такими формами представництва є: а) звернення прокурора до суду з позовами чи заявами про захист прав і свобод інших осіб, невизначеного кола осіб, прав юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій або рішень органів і посадових осіб; б) участь прокурора в розгляді судами справ; в) внесення прокурором апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами. Як бачимо, законодавчо визначені 3 форми представництва прокурором інтересів держави і громадянина в суді. Однак вважаємо, що існує 2 форми представництва прокурором інтересів держави і громадянина в суді. Так, зазначені в Законі "Про прокуратуру" форми представництва прокурора в процесі можуть охоплюватися однією формою -- звернення до суду з позовною заявою або із заявою про відкриття провадження у справі, тобто звернення прокурора до суду з позовом або заявою в інтересах держави чи фізичних осіб (ч. 2 ст. З, ч. І ст. 45 ЦПК), право апеляційного оскарження (ст. 292 ЦПК), подання касаційної скарги (ст. 324 ЦПК); оскарження судових рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинами, участь у розгляді цих справ. Характерною ознакою такої форми є те, що прокурор подає апеляційну, касаційну скарги на підставі того, що брав участь у розгляді справи особисто в попередніх інстанціях, а отже, підпадає під категорію "інші особи, які беруть участь у справі", що згадується в ст. ст. 292, 324 ЦПК. Таким чином, перша форма представництва прокурором інтересів громадян і держави -- подання позовної заяви, заяви про відкриття провадження -- характеризується тим, що прокурор сам вирішує питання про необхідність ініціювання процесу і подає до суду позов, заяву, в разі необхідності оскаржує рішення чи ухвалу суду в справі, у якій сам брав участь. Розгляд цих справ передбачено в позовному, наказному й окремому провадженнях.

Винятком із правила про факультативність ініціювання процесу у справі є ст. 33 Закону "Про прокуратуру", яка має імперативний характер і встановлює, що з метою захисту інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права, прокурор або його заступник подає чи підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, завданих злочином1. У разі, якщо прокурор не брав участі у розгляді справи в попередніх інстанціях, він може подати відповідні скарги на підставі ч. 2 ст. 45. ЦПК -- за правом здійснювати представництво на бдь-якій стадії процесу. Таким чином, другою формою представництва прокурором є вступ прокурора в цивільний процес на будь-якій стадії для представництва інтересів громадян і держави, якщо прокурор не брав участі в розгляді справи в попередніх інстанціях. Друга форма представництва прокурором інтересів громадян і держави, виходячи з ч. 2 ст. 45 ЦПК, характеризується тим, що прокурор незалежно від участі у розгляді справи в суді першої інстанції наділений правом оскарження рішень суду як у апеляційному, так і в касаційному порядку. Звичайно, вступ прокурора в цивільний процес на будь-якій стадії зовсім не означає його право, наприклад, вступити у справу, яка розглядається судом першої інстанції, на стадії судових дебатів. Щодо питання про правову природу представництва прокурором існує кілька точок зору. Деякі процесуалісти розглядають представництво прокурором інтересів громадянина чи держави як один із видів представництва в суді. Причому ряд дослідників знаходить місце прокурора-представника серед законних представників у класифікації процесуального представництва. На думку інших, представництво прокурором -- це представництво особливого роду, передбачене Конституцією, яке здійснюється на підставі відповідної заяви до суду (позовної заяви) та службового посвідчення, тому й називається офіційним представництвом. У межах такої точки зору пропонується також називати представництво прокурором офіційним представництвом, що ґрунтується безпосередньо на Конституції4. М. Й. Штефан говорить про представництво прокурором як про офіційне представництво конституційного рівня. Аналіз чинного законодавства та різних наукових підходів дає підстави дійти висновку, що представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді не можна віднести до представництва на підставі закону, договору чи адміністративного акта. Прокурорське представництво як і представництво, передбачене ст. 38 ЦПК, за своєю природою є цивільним процесуальним, оскільки у суді прокурор вчиняє процесуальні дії на захист порушених чи оспорюваних прав, свобод та інтересів громадян і держави, проте воно суттєво відрізняється від закріпленого чинним законодавством інституту представництва в суді. По-перше, представництво в судах інтересів громадян чи держави у випадках, передбачених законом, є самостійною формою діяльності, що здійснюється особливим органом, який не має особистого інтересу, виступає від імені держави в інтересах громадянина, держави, суспільства. По-друге, прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді від свого імені, тому отримання довіреностей на ведення справи, на відміну від судового представника, йому не потрібне. По-третє, прокурор не перебуває в матеріально-правовому зв'язку з особою, яку вій представляє. По-четверте, прокурор може представляти в суді інтереси громадянина чи держави лише за наявності підстав, зазначених у законі. По-п'яте, прокурор наділений усіма процесуальними правами та обов'язками особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду, обмежити процесуальні права прокурора особа, яку він представляє, не може, а судовий представник наділений усіма процесуальними правами й обов'язками особи, в інтересах якої він діє, без винятків, якщо інше не передбачено довіреністю. Із питанням правової природи прокурорського представництва пов'язані і проблеми визначення процесуального становища прокурора в цивільному судочинстві. Для захисту прав громадян, інтересів суспільства й держави із позовом до суду може звернутися прокурор як й інші особи, зазначені в ст. 45 ЦПК, який діє як посадова особа і який не є суб'єктом спірних матеріальних правовідносин. Згідно з принципом диспозитивності прокурор наділяється правами, які дають йому можливість домагатися поновлення порушених суб'єктивних прав, свобод та інтересів, що охороняються законом, тобто забезпечувати права заінтересованих осіб. Проте можливе виникнення колізії між позиціями суб'єктів, визначених ст. 45 ЦПК, та матеріально заінтересованої особи в процесі розгляду справи. Ця колізія буде вирішуватися на користь сторони у справі. Згідно з ч. З ст. 46 ЦПК якщо особа, яка має цивільну процесуальну дієздатність та в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених вимог, суд залишає заяву без розгляду. Процесуальна правосуб'єктність прокурора не може зводитись до сторони позивача. Стороною в процесі може бути лише особа, яка має матеріально-правовий інтерес у справі та щодо якої судове рішення може встановити наявність чи відсутність прав і обов'язків. Щоб бути позивачем, недостатньо ініціювати відкриття провадження у справі. Прокурор на відміну від сторони у справі має не особисту матеріально-правову заінтересованість, а державну (службову), процесуальну; він не є учасником спірного матеріального правовідношення; захищає не свої права та інтереси, а права та інтереси інших осіб; рішення суду за позовом прокурора поширюється не на нього, а на особу, в інтересах якої було відкрито провадження у справі; органи прокуратури звільняються від сплати судових витрат. Частина І ст. 46 ЦПК чітко зазначає, що органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 ЦПК звернулись до суду в інтересах інших осіб або в державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні прана та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурора не можна вважати позивачем у процесі, оскільки у цьому випадку, зокрема особи, які беруть участь у справі, не могли б заявити прокурору відвід, або до нього міг би бути пред'явлений зустрічний позов. Отже, представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді -- це процесуальна діяльність, відповідно до якої прокурор, реалізуючи визначені Конституцію і законами України повноваження, вчиняє в суді процесуальні дії з метою захисту інтересів держави чи громадянина. Згідно з ч. 5 ст. 36-1 Закону "Про прокуратуру" прокурор самостійно визначає підстави для представництва у судах, форму його здійснення. Це положення підтверджене Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді. Конституція і ЦПК наділяють прокурора правом звернення з позовами про захист фізичних осіб і держави, але робити це він може у випадках, спеціально передбачених законом. Відповідні підстави зазначені в ст. 36-1 Закону "Про прокуратуру", наказах Генерального прокурора України. Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захисти свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави -- наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних чи юридичних осіб, які вчиняються у відносинах між ними або з державою. Прокурор звертається до суду із заявою на захист прав та інтересів неповнолітніх, непрацездатних утриманців, безвісно відсутніх осіб, якщо батьки, усиновлювачі, опікуни чи піклувальники, а також органи місцевого самоврядування ухиляються від їх захисту. Разом із пред'явленням позову прокурор має право вжити передбачених законом заходів щодо притягнення винних посадових осіб до відповідальності (п. З ч. 2 ст. 20 Закону "Про прокуратуру"). Наказ Генеральної прокуратури України від 29 листопада 2006 р. "Про організацію представництва прокурором в суді інтересів громадянина або держави та їх захисту при виконанні судових рішень" визначає порядок здійснення представництва в суді. Підстави представництва прокурором в суді визначають, зокрема, ст. 12 Закону від 5 жовтня 1995 р. "Про боротьбу з корупцією", ст. 21 Закону від 5 квітня 2001 р. "Про політичні партії в Україні", ст. 8 Закону від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ", ст. 22 Закону "Про психіатричну допомогу", ст. ст. 30--32 Закону від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян", ст. 34 Закону від 16 квітня 1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність", ст. 16 Закону від 23 квітня 1991 р. "Про свободу совісті та релігійні організації", ст. 37 Закону від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища", ст. 42 (звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним), ст. 165 (звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав), ст. 170 (відібрання дитини у батьків без позбавлення їх батьківських прав), ст. 240 (звернення до суду з позовом про скасування усиновлення чи визнання його недійсним) СК.

Участь у цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб як захисників прав, свобод та інтересів інших осіб

Участь у цивільному процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування можлива в 2 процесуальних формах. Так, ч. 1 ст. 45 ЦПК передбачає можливість у випадках, встановлених законом, звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах органам державної влади, органам місцевого самоврядування. Частина 3 ст. 45 ЦПК передбачає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі або брати участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень. Участь зазначених органів у цивільному процесі для подання висновків у справі є обов'язковою у випадках, встановлених законом, або якщо суд визнає це за необхідне. Щодо інших осіб, зазначених у ч. 1 ст. 45 ЦПК, тобто фізичних і юридичних осіб, які можуть у випадках, установлених законом, звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів і брати участь у цих справах, їх участь у процесі обмежується лише поданням позовної заяви або заяви та участю в розгляді певної справи. На відміну від прокурора, який, як уже зазначалося раніше, самостійно визначає підстави для представництва в судах і форму його здійснення, органи державної влади і місцевого самоврядування управомочені подавати позовні вимоги на захист прав і свобод інших осіб лише у випадках, передбачених законом, якщо це відповідає їх функціям. Такі випадки передбачені, зокрема, чинним сімейним законодавством. Наприклад, органи опіки та піклування управомочені пред'являти позови: про визнання шлюбу недійсним (ст. 42 СК); про позбавлення батьківських прав (ст. 165 СК); про відібрання дітей без позбавлення батьківських прав (абз. 2 ч. 2 ст. 170 СК); про визнання усиновлення недійсним або про скасування усиновлення (ст. 240 СК). Цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість органу опіки і піклування, наркологічного чи психіатричного закладу звертатися до суду із заявою про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 237 ЦПК). Заява про визнання спадщини відумерлою у випадках, установлених ЦК (ст. 1277), подається до суду органом місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ст. 274 ЦПК).

Відповідно до ст. 21 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" громадські об'єднання в галузі навколишнього природного середовища мають право звертатися до суду з позовами про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, у тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань. Таким чином, підставами для участі в процесі органів державної влади, органів місцевого самоврядування та осіб, яким законом надане право захищати права і свободи інших осіб, є відповідні норми матеріального права, а також ініціатива цих органів. Зазначені в ч. 1 ст. 45 ЦПК органи державної влади та інші особи беруть участь у цивільному процесі так само, як і прокурор, -- шляхом подання позовної заяви, заяви. Відкриття провадження у цивільній справі в суді з ініціативи зазначених у ст. 45 ЦПК органів державної влади і місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб можливе за наявності певних передумов. Насамперед, необхідно, щоб у особи, в чиїх інтересах здійснюється звернення до суду, було право на пред'явлення позову (подання заяви), зокрема відсутність підстав у відкритті для відмови провадження, зазначених в ч. 2 ст. 122 ЦПК. Водночас необхідно, щоб як передумова права на порушення провадження у справі існувала пряма вказівка в законі щодо можливості пред'явлення позову в інтересах інших осіб особами, зазначеними в ст. 45 ЦПК. Стаття 46 ЦПК передбачає, що зазначені в ст. 45 ЦПК органи й особи, які звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права і обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, крім права укладати мирову угоду. Правове становище суб'єктів, зазначених у ст. 45 ЦПК. -- осіб, які захищають "чужі" інтереси, інколи розглядають як різновид громадського представництва. Але інститут захисту інтересів у порядку ст. 45 ЦПК не можна ототожнювати з інститутом представництва в цивільному процесі. Участь органів державної влади та інших суб'єктів, зазначених у ст. 45 ЦПК, здійснюється лише у випадках, прямо зазначених у законі, з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб чи держави, що обумовлено покладеними на них обов'язками. Такий захист здійснюється з власної ініціативи зазначених осіб, жодного доручення чи прохання заінтересованої особи не вимагається, право на пред'явлення позову надане цим особам не стороною спірного матеріально-правового відношення чи третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, а насамперед, законом. Судове представництво відрізняється від участі органів державної влади та інших суб'єктів, які беруть участь у справі з метою захисту прав інших осіб, також за підставами участі, колом осіб, які мають право бути представниками, формами участі, обсягами і порядком оформлення повноважень. За обсягом процесуальних прав і характером вчинення окремих процесуальних дій зазначені особи подібні до інших осіб, які беруть участь у справі, однак цивільне процесуальне законодавство називає їх самостійними суб'єктами цивільних процесуальних відносин і тим самим визначає їх самостійне процесуальне становище. За своїм процесуальним становищем зазначені органи мають ряд спільних із позивачем ознак, але позивачами не є, оскільки не перебувають із відповідачем у спірних матеріально-правових відносинах, не є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин і беруть участь у справах не в своїх власних інтересах, а в інтересах інших осіб. Разом із тим вони мають процесуальні права, спрямовані на розпорядження предметом спору (ч. 1 ст. 46 ЦПК). На таких осіб не поширюються суб'єктні межі дії законної сили судового рішення. Так, ч. З ст. 223 ЦПК зазначає: якщо справу розглянуто за заявою осіб, визначених ч. 2 ст. З нього Кодексу, рішення суду, то набрало законної сили, є обов'язковим для особи, в інтересах якої було розпочато справу. Відмова зазначених осіб від поданої ними заяви чи зміна заявлених ними вимог не позбавляє особу, на захист прав, свобод та інтересів якої подано заяву, права вимагати від суду розгляду справи та вирішення вимоги в первісному обсязі (ч. 2 ст. 46 ЦПК). Це правило є гарантією захисту прав матеріально заінтересованих осіб у процесі та виявом диспозитивності цивільного процесуального права. Отже, процесуальне становище органів державної влади, місцевого самоврядування та інших зазначених у ст. 45 ЦПК осіб у тих випадках, коли вони подають позовну заяву або заяву про відкриття провадження у справі, є аналогічним процесуальному становищу прокурора, який здійснює представництво інтересів громадянина або держави. Юридична заінтересованість зазначених органів за своїм характером є близькою до заінтересованості прокурора. Щодо другої форми участі органів державної влади та місцевого самоврядування у цивільному процесі -- надання висновків у справі з метою здійснення покладених на них обов'язків -- треба зазначити, що чинне цивільне процесуальне законодавство не містить вказівки про те, при розгляді яких саме цивільних справ участь органів державної влади й місцевого самоврядування для надання висновків є обов'язковою. Норма ч. З ст. 45 ЦПК є відсильною. У судовій практиці найчастіше зустрічаються справи за участю органів опіки і піклування. Обов'язкова участь зазначених органів передбачена у деяких справах окремого провадження. Наприклад, участь представників органів опіки і піклування є обов'язковою при розгляді справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності (ст. 244 ЦПК); у справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним (ст. 240 ЦПК); наявність висновку органів опіки і піклування вимагається у справах про усиновлення (ч. 2 ст. 253 ЦПК).

Щодо інших категорій справ участь у процесі органів місцевого самоврядування дія надання висновку передбачена нормами матеріального права. Зокрема, ч. 4 ст. 19 СК містить правило, згідно з яким при розгляді судом спорів щодо участі одного із батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону чи рішення сулу, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки і піклування.

Вступ у процес органів державної влади та місцевого самоврядування або залучення їх у процес за ініціативою суду оформляється ухвалою. Висновок органу державної влади чи органу місцевого самоврядування подається до суду в письмовій формі. Він складається на підставі попереднього вивчення матеріалів справи та дослідження, яке здійснюється органом державної влади або місцевого самоврядування і підписується керівником цього органу. Висновок указаних у ч. З ст. 45 ЦПК органів має важливе значення для правильного вирішення справи, але не є обов'язковим для суду. Водночас суд у рішенні має зазначити підстави, з яких він не згоден із висновком. Беручи участь у процесі для надання висновку у справі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є ініціаторами порушення провадження у цій справі і, відповідно, мають менший обсяг процесуальних прав. Вони не можуть змінити предмет позову, підстави позову, уточнити позовні вимоги тощо, ці процесуальні права належать заявникам. Представники органів державної влади та місцевого самоврядування, які вступили у процес з власної ініціативи або залучені судом для надання висновку в справі, користуються процесуальними правами осіб, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК).

Тема 7. Представництво у цивільному процесі

Поняття судового представництва

Представництвом є правовідносини, в силу якого одна особа (представник) виступає в суді від імені та в інтересах іншої особи (тієї, яку представляють). В ЦП представництво можливе в б-я справі, яка розглядається судом в порядку цивільного судочинства на всіх стадіях його розвитку, починаючи з порушення справи і закінчуючи виконанням судового рішення. В представництві необхідно розрізняти 2 сторони: зовнішню та внутрішню. Зовнішню сторону складають відносини представника і суду, які складаються з приводу розгляду і вирішення конкретної ЦС. Ці правовідносини мають цивільно-процесуальну природу і регулюються ЦПЗ. Внутрішню сторону складають правовідносини, які виникають між тим, кого представляють і представником. Дані відносини, як правило, не регулюються нормами ЦПП, вони ають характер матеріально-правових відносин і регулюются цивільним, сімейним, трудовим, адміністративним та іншим законодавством. Стаття 38. Участь у справі представника Сторона, третя особа, особа, яка відповідно до закону захищає права, свободи чи інтереси інших осіб, а також заявники та інші заінтересовані особи в справах окремого провадження (крім справ про усиновлення) можуть брати участь у цивільній справі особисто або через представника. Особиста участь у справі особи не позбавляє її права мати в цій справі представника. Юридичних осіб представляють їхні органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники. Стаття 40. Особи, які можуть бути представниками Представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу. Одна й та сама особа не може бути одночасно представником іншої сторони, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору або беруть участь у справі на другій стороні. Стаття 41. Особи, які не можуть бути представниками Не можуть бути представниками в суді особи, які діють у цьому процесі як секретар судового засідання, перекладач, експерт, спеціаліст, свідок. Судді, слідчі, прокурори не можуть бути представниками в суді, крім випадків, коли вони діють як представники відповідного органу, що є стороною або третьою особою в справі, чи як законні представники.