Цивільне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Поняття та ознаки зобов'язального права

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання включає в себе наступні елементи:

1) суб'єктів зобов'язань, тобто його учасників (кредитора і боржника), якими можуть бути як фізичні так і юридичні особи;

2) об'єкти зобов'язань - це все те на що спрямовані права і обов'язки суб'єктів (певні дії, щодо речей, грошей, послуг);

3) зміст зобов'язання, під яким розуміють сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків контрагентів, в тому числі в переважній більшості майнового характеру.

За підставами виникнення зобов'язання можуть бути:

- договірними;

- позадоговірними;

- односторонньо-вольовими, які виникають із односторонніх правочинів.

Підставами для припинення зобов'язань є:

- неналежне виконання;

- при виконанні зустрічної однорідної вимоги;

- домовленість сторін;

- неможливість виконання;

- зміна плану;

- передання відпускного і прощення боргу;

- смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи;

- об'єднання боржника і кредитора в одній особі.

майновий страховий моральний спадкування

Законодавець передбачає певні можливості для забезпечення виконання договорів та інших зобов'язань. Методами забезпечення виконання зобов'язань є сукупність засобів, за допомогою яких сторони впливають одна на одну з метою належного виконання передбачених договором економічних завдань під загрозою вчинення певних дій, пов'язаних з настанням негативних наслідків майнового характеру для боржника, незалежно від того, чи понесе кредитор фактично збитки.

В статті 546 ЦКУ передбачені наступні види забезпечення виконання зобов'язань:

- неустойка (ст. 549-552 ЦКУ);

- порука (ст. 553-559 ЦКУ);

- гарантія (ст.560-569 ЦКУ);

- завдаток (ст. 570-571ЦКУ);

- застава (ст. 572-593 ЦКУ);

- притримання (ст. 594-597 ЦКУ).

2. Зобов'язальні правовідносини, його елементи. Відмінність від речового правовідношення

Якщо права на речі опосередковують статику суспільних відносин (стан належності речей) у сфері цивільного обігу, то зобов'язання, передусім, засвідчують його динаміку, регулюючи обов'язки з передачі речей від однієї особи до іншої, виконання дій, надання послуг.

Зобов'язання є одним з видів цивільних правовідносин і мають усі ознаки останніх. Разом з тим вони мають і специфічні риси, що дозволяють виокремити їх із загальної сукупності цивільних правовідносин і, зокрема, відокремити від речових відносин.

До визначальних ознак зобов'язальних правовідносин можна віднести:

1) те, що сторонами зобов'язання є конкретно визначені особи: кредитор - особа, якій належить право вимоги, і боржник (дебітор) - особа, яка несе обов'язок, відповідний праву вимоги кредитора. Цим зобов'язання (відносні правовідносини) відрізняються від абсолютних правовідносин (правовідносин власності тощо), в яких уповноваженій особі протиставлене не конкретне коло зобов'язаних осіб, а "усі й кожен";

2) те, що об'єктами зобов'язальних правовідносин можуть бути дії, пов'язані з передачею майна, виконанням робіт тощо, або утримання від здійснення дій, в той час як об'єктами речових правовідносин є речі;

3) те, що здійснення суб'єктивного права кредитора у зобов'язальних правовідносинах можливе тільки у разі здійснення боржником дій, що становлять його обов'язок, тоді як у речових правовідносинах уповноважена особа може здійснювати свої суб'єктивні права самостійно, не звертаючись за допомогою до інших осіб;

4) те, що зобов'язання опосередковують динаміку цивільного обігу. Речові права - це його статика.

Елементами зобов'язання

Будь яке зобов'язання є цивільним правовідношенням, тому будь яке зобов'язання складається з тих самих елементів, що формують цивільні правовідносини. Таким чином, елементами зобов'язання є: суб'єкти і об'єкти та зміст, т-то суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок. Суб'єктами ЦПВ є їх учасники, а саме: гром-ни Ук., іноземці, особи без гром-ва, юр. особи, Українська держава, інші організації. Гром-ни та юр. особи повинні бути наділені цивільною правосуб'єктністю, т-то цив. праводієздатністю. Цив. правозд-ть - це здатність мати цив. права та обов'язки, а цив. дієзд-ть - це здатність гром-ни своїми діями набувати цив. прав та створювати для себе обв'язки. Але правозд-ть юр. осіб є спеціальною, оскільки встановлюється відповідно до цілей кожної юр. особи, тоді як гром-ни мають однакову для всіх праовзд-ть. Дієзд-ть юрє осіб виникає водночас з правозд-тю. Об'єктами цив. правовід-н є: речі; дії (послуги); результати духовної та інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага. Суб'єктивне цив. право - це міра можливої (дозволеної) поведінки упов. особи, яка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами і можливістю застосування до них державного примусу. Суб'єктивному право властива своя стр-ра. Воно склад. з трьох прав (повноваженя): право на власні дії (користування, розпорядження якоюсь власною річчю); право на чужі дії (користування і розпорядження чужим майном); право вимагати застосування засобів примусу до зобов'язаних осіб. Суб'єктивне право пов'язане з суб'єктивним обов'язком, оскільки його здійснення залежить від поведінки зобов'язаних осіб. Суб'єктивний обов'язок - це міра необхідної поведінки зобов'язаної особи для задоволення інтересів уповн. особи. Залежно від х-ру зв'язку між суб'єктивним правом і суб. обов'язком зобов'язана особа відіграє: - активну роль, тобото виконує певні дії (передає майно, сплачою гроші тощо) - пасивну роль, тобто у відновинах вл-ті зобов'язана особа повинна утримуватися від посягання на право вл-ті, не перешкоджату здійсненню вл-ком своїх прав.

Відмінність зобов'язальних відносин від речових.

Всі майнові від-ни прийнято поділяти на дві осн. групи: речові і зоб-ні. Між ними є багато спільного, хоч би те, що в сукупності вони склад. предмет майнового права. Проте між ними є й багато істотних відмінностей. Так, об'єктом реч. прав завжди є річ, а об'єктом зобов'яз. права завжди є дія. Реч. від-ни відрізняються абсол. х-ром, зоб-ні відносним - відносним, що зумовлено х-ром правовід-н. Суб'єкт реч. правовід-шення вступає в правовий зв'язок з усіма, хто його оточує. Напр., власник має право на річ, а всі хто його оточує, зобов'язанні поважати це право, не порушувати його, нести відповід-ть за його порушення. Отже, і порушником права вл-ті може бути будь-хто з тих, що оточують вл-ка, т-то абсолютно кожний, і правовий захист права вл-ті заст. абсолютно проти кожного. Інша справа в зобов'язально-правових від-нах, в яких сторони визначені, відомі і порушником зоб-ня може бути одна із сторін цього зоб-ня, т-то особа конкретна, зазадалегідь визначена і правовий захист заст. відносно цієї конкретної особи, тому цей захист назив. відносним. Реч. права в більшості не обмежені строками, т-то вони безстрокові. Напр., право вл-ті, яке строком не обмежене, може припин. в будь-який час за волею вл-ка. А зобов'язально-правові від-ни встановлюються на певний конкретно-визначений строк. Якщо строку зоб-ня не зазначено, то це не означає, що таке зоб-ня є вічним, воно обмежується строком, що визнач. вимогою кредитора. Речові, зоб-ні права відрізн. також змістом і обсягом. Зміст реч. прав, як правило встановл. з-ном, зобов'язальних - договором. За своїм обсягом реч. права набагато ширші від зоб-них, напр., право вл-ка і право наймача речі. Суб'єкт реч. права має можливість безпосередньо впливати на свою річ. Той же вл-к особисто здійсн. свої правомочності - володіння, корист. і розпорядж. майном. Наймач речі здійсн. надані йому дог. права від імені вл-ка, т-то не безпосередньо. Право вл-ті може припин. тільки сам вл-к, крім випадків, що передбач. з-ном. Зоб-не правовідношення може припин. кожна із сторін. Але при цьому вл-к не несе ніякої від-ті за припин. права вл-ті, а сторони в зоб-ні можуть нести майнову від-ть за припин. зоб-ня по їх волі.

3. Сторони зобов'язання. Зобов'язання із множинністю осіб, їх види та правове значення. Переміна осіб у зобов'язанні

Суб'єктами зобов'язання є кредитор і боржник (дебітор). Кредитор - це особа, яка управомочена вимагати від іншої особи (боржника) виконання певної дії (дій) або утримання від них. Боржник - це особа, яка зобов'язана вчинити на користь кредитора певну дію (дії) або утриматися від вчинення певної дії (дій) на вимогу кредитора.

Якщо кожна зі сторін у зобов'язанні має одночасно і права, і обов'язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов'язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (ч. З ст. 510 ЦК).

Як кредитором, так і боржником у зобов'язанні можуть виступати фізичні особи, юридичні особи, держава та інші соціальні утворення (Автономна Республіка Крим, територіальні громади та інші суб'єкти публічного права).

Множинність осіб у зобов'язанні.

Складними (зобов'язаннями з множиною осіб) є зобов'язання, де на якійсь зі сторін (або на обох сторонах) перебувають декілька осіб. Якщо в зобов'язанні є кілька кредиторів, це активна множина, якщо кілька боржників -- пасивна множина, якщо декілька тих та інших -- змішана множина осіб.

Залежно від характеру розподілу прав або обов'язків між декількома кредиторами чи боржниками розрізняють зобов'язання часткові, солідарні й субсидіарні.

При множинності осіб на боці боржника та (або) кредитора має місце часткове або солідарне зобов'язання. Такі зобов'язання можуть також виникати із договору.

Часткові зобов'язання -- це правовідносини, в яких кожен боржник має виконати зобов'язання в певній частині, а кожен кредитор має право вимагати виконання певної частки зобов'язання.

Солідарні зобов'язання -- це правовідносини, в яких кожному кредиторові в повному обсязі належить право вимагати від будь-кого з боржників виконання зобов'язання в повному обсязі.

Субсидіарні зобов'язання -- це правовідносини, в яких існують основний кредитор або боржник і додатковий кредитор (боржник). За загальним правилом між учасниками зобов'язання встановлюються й існують часткові зобов'язання.

Заміна осіб у зобов'язанні.

Одним з найбільш поширених випадків зміни зобов'язання, спеціально передбачених у ЦК, є заміна його суб'єктів. Це може бути заміна кредитора або заміна боржника.

Заміна кредитора означає, що із зобов'язання вибуває колишній (первісний) кредитор, і його замінює інша особа, що вступила в це зобов'язання. Це можливо у всіх випадках, крім тих, коли така заміна заборонена договором або законом.

Підстави заміни кредитора:

1) цесія (відступлення права вимоги) - передання ним своїх прав іншій особі за правочином;

2) правонаступництво. Воно може бути як універсальним (наприклад, спадкування за загальними правилами), так і сингулярним, тобто частковим (наприклад, у деяких випадках реорганізації юридичних осіб);

3) суброгація - виконання зобов'язання за боржника третьою особою зі вступом зазначеної особи у права кредитора (може мати місце у двох випадках: при виконанні обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем) та при виконанні обов'язку боржника третьою особою;

4) інші підстави, встановлені законом.

Іншим випадком заміни осіб в зобов'язанні є переведення боргу (делегація). На відміну від цієї, тут має місце заміна не управомоченої, а зобов'язаної сторони.

Наслідками переведення боргу є:

а) вибуття первісного боржника із зобов'язання (звільнення його від боргу);

б) вступ у зобов'язання нового боржника;

Оскільки платоспроможність боржника, наявність у нього майна, на яке може бути звернене стягнення, грають істотну роль, переведення боргу можливе тільки за згодою кредитора (ст 520 ЦК).

У зв'язку з цим переведення боргу можна вважати багатостороннім правочином (договором), в силу якого первісний боржник за зобов'язанням за згодою кредитора переводить свій обов'язок на нового боржника (вибуваючи, таким чином, з нього зобов'язання).

Новий боржник у зобов'язанні має право висунути проти вимог кредитора всі заперечення, що ґрунтуються на відносинах між кредитором і первісним боржником. При цьому висування заперечень проти вимог кредитора - це право, а не обов'язок нового боржника. Тому він може беззастережно (наприклад, з морально-етичних міркувань) виконати зобов'язання первісного боржника в межах боргу, який до нього перейшов.

4. Поняття цивільно-правового договору, види договорів. Відмінність договору від угоди. Зміст договору

Ст. 626 ЦК 2003 р. визначає договір як домовленість двох або більше сторін, спрямовану на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Загальновживаних значень терміна "договір" три: договір як правочин, договір як зобов'язання й договір як документ. Звідси випливає, що термін "договір" застосовується для позначення хоча й схожих, але разом з тим різних понять.

Договір як правочин являє собою різновид юридичного факту, дії, в основі якого лежить погоджена воля двох і більш сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків (частини 1 і 4 ст. 202 ЦК України).

Договір як зобов'язальні правовідносини - це юридичний зв'язок, установлюваний між двома або більше суб'єктами, що породжує їхні суб'єктивні права й обов'язки відносно один до одного. Тісний зв'язок між цими двома іпостасями договору не нівелює відмінностей між ними, адже ясно, що договір як дія осіб і як сукупність прав і обов'язків, що існують у них, відрізняються.

Договір як документ являє собою форму договору-правочину, як правило, письмову, але не обов'язково, тому що все частіше договори укладають в електронній формі, іменованій іноді бездокументарною, хоча вірніше її йменувати безпаперовою.

Види договорів.

Договором визнається угода двох і більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Оскільки договір є різновидом угоди, то класифікація дог-рів може проводитися за тими ж критеріями, що й клас-я угод. Так, дог-ри поділяються на платні і безоплатні. У платному дог-рі дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію, пов'язану з наданням будь-якого майна. У безоплатному обов'язок здійснити те чи інше майнове надання покладається на одну сторону. Напр., перадача майна за дог-ром дарування. В залежності від моменту виникнення дог-ри поділ. на консесуальні і реальні. Для укладення консе-го дог-ру достатньо погодження волі уч-ків дог-ру. В момент, коли узгодження волі проведено відносно всіх суттєвих умов, угода вважається укладеною. Більшість угод є консе-ми. Для уклад. реального дог-ру одного волевиявлення сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії і лише після їх вчинення дог-р вваж. укладеним.(передати річ). За значенням підстав для дійсності дог-ру вони поділ. на казуальні та абстрактні. Напр, дог-р майнового найму дає можливість наймачеві одержати чужу річ у тимчасове користування за плату, а за дог-ром дарування дарівник передає безоплатно другій стороні майно у власність. Ці договори, а також більшість є казуальними, оскільки мають на меті досягенння певного правового результату. В абстактному дог-рі допускається замовчування мети дог-ру. Але дог-м властиві й певні особливості, що зумовлюють наступний їх поділ. Так, за правилами формування змісту дог-ри поділ. на іменні і безіменні. Іменні дог-ри це ті, які мають легальну назву, представлені в ЦКУ або в інших н.а., що визнають їх поняття, коло прав та обв'язків сторін. Безименні дог-ри безпосередньо зак-вом не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються (агентський дог-р, інжиринг.) За ознакою розподілу прав та обв'язків між сторонами розрізняють односторонні і двосторонні. В односторонньому дог-рі одна сторона має лише суб”єктивні права, а інша лише суб'єктивні обов'язки (дог-р позики, дарування). У двосторонніх дог-рах права та обов'язки поклад. на обидві сторони (к-продаж, поставка). Розрізняють також дог-ри комутативні і алеаторні. Комутативні - це дог-ри, при укладенні яких сторонам відоме співвідношення та обсяг прав та обов'язків сторін. Алеаторні - це дог-ри на ризик, тобто при укладенні дог-ру сторони не можуть чітко визначити межі вионання своїх обов'язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежіть від випадку.

Відмінність договору від угоди.

Соглашение же используется как синоним договора, но оно может носить неофициальный характер.

Юридические отличия: И всё же, несмотря на то, что договор и соглашение часто считают взаимозаменяемыми понятиями, есть между ними и некоторая разница. Но они «всплывают» только в процессе трудовых отношений. Заключаются отличия в следующем. Договор между нанимателем и исполнителем, как правило, заключается на длительный срок, при этом издаётся приказ, идёт начисление стажа и отпуска. При заключении трудового договора оформляется заявление о приёме на работу.

Под трудовым соглашением обычно понимается работа по гражданско-правовому договору.

Зміст договору.

Дог. є осн. підставою виникн. зобов'язально-правових від-н, який встановл. певні суб'єктивні права і суб'єктивні обов'язки для сторін, що їх уклали. Змістом будя-якого договору є права та обов'язки сторін встановлені ним. Зміст будь-якого дог. характерез. його умовами. Прийнято розрізняти істотні, звичайні і випадкові умови дог. Істотними визнаються таки умови дог., без яких дог. не може вважатися укладеним. Відсутність істотних умов означає, що сторони не досягли угоди з цього приводу, отже нема й дог. Істотними є ті умови дог., які визнані такими за з-ном або необхідні для дог. даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін досягнуто згоди. Зміст кожного конкретного дог. визнач. тими ек. від-нами, які опосередковані цим дог. Так, в дог. купівлі-продажу іст. ум-ми будуть предмет, ціна і строк, а в дог. дарування ціна знач. немає. В ряді випадків іст. умови як обов'язкові передбач. типовими дог-ми. До звичайних умов віднос. ті, які самі по собі передбач., напр., місце викон-ня дог. Якщо вони не включені до дог., то діє заг. норма ЦК. Якщо сторони забажають встановити інше місце вик-ня дог., то це повинно бути обумовлено в дог. Випадковими визначаються таки умови дог., які звичайно в дог. такокго виду непередбач., але можуть бути встановлені дог. сторін. Напр., винагорода повіреному в дог. дарування за вик-ня доручення йому дій не передбачаються, але, якщо сторони передбачають умрву про винагороду, то повірений має право вимагати її виплати. Т.ч. і випадкова умова яка включена до дог. має бути виконана.

5. Принципи і умови належного виконання зобов'язання

Виконання зобов'язання полягає у здійснені боржником на користь кредитора обумовленої зобов'язанням дії або в утриманні від здійснення певних дій. Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов'язання на користь іншого, називаються предметом виконання. Особливості предмета виконання повністю залежать від особливостей конкретного зобов'язання, а відтак вони визначаються підставами виникнення зобов'язання (договором, адміністративним актом, на яких засновані зобов'язання) і тими нормами, що регламентують зобов'язання певного виду. Предметом зобов'язання є те що зобов'язаний надати боржник (речі, роботи, послуги). Принципи виконання зобов'язань: 1. принципи належного виконання (виконати зобов'язання належним чином означає виконати належною особою належні дії в належному місці, в належний строк, належним способом, передати належний предмет належної якості. Цей принцип передбачений ЦКУ зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.). 2. принцип реального виконання (означає, що стягнення штрафних санкцій не звільняє боржника від виконання зобов'язання і боржник зобов'язаний надати кредиторові саме той предмет, який перед зобов'язанням, а не заміняти його грошовою компенсацією. До грошових зобов'язань принцип реального виконання недійсний). 3. принцип ділового співробітництва та взаємодопомоги учасників зобов'язання. 4. принцип економічності.

6. Способи забезпечення виконання зобов'язання

Способами забезпечення виконання зобов'язань - є передбачені законом або договором спеціальні заходи, які спрямовані на додаткове стимулювання належного виконання зобов'язання боржником.

В юридичній літературі проведено класифікацію способів забезпечення виконання зобов'язання за різними ознаками. Так, враховуючи юридичну конструкцію способів забезпечення виконання зобов'язання, їх поділяють на:

а) такі, що пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника;

б) такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника;

До першої групи належать застава та завдаток, до другої - неустойка та порука.

За правовою природою способи поділяються на :

а) такі, що є засобами юридичної відповідальності;

б) такі, які не є засобами юридичної відповідальності.

До першої групи належать неустойка та завдаток, до другої - застава та порука.

У новому ЦК України способи забезпечення виконання зобов'язань поділяються на дві великі групи :

1) зобов'язально-правові способи, до яких належать неустойка, завдаток, порука та гарантія;

2) речово-правові способи, що об'єднують заставу і утримання.

7. Види та форма застави

Відповідно до ст.1 Закону України “ Про заставу”, застава - це спосіб забезпечення зобов'язань. Існує декілька підстав виникнення застави : договір ; закон ; судове рішення ; заповіт.

Сторонами договору застави є заставодавець і заставодержатель. Відповідно до ст.. 11 Закону України “Про заставу” сторонами договору застави ( заставодавцем і заставодержателем ) можуть бути фізичні особи та держава. Заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель). Застава майна означає також і надання заставодержателю права звертати стягнення на предмет застави у разі, якщо в момент настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконане.

Заставодавцем може бути і сам боржник, а також третя особа (майновий поручитель). При цьому відносини між таким заставодавцем і основним боржником мажуть мати різну природу і значення для застави не мають.

Предметом застави не можуть бути:

- національні культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національного культурного надбання;

- вимоги, які мають особистий характер, а також інші вимоги, застава яких забороняється законом;

- об'єкти державної власності, приватизація яких заборонена законодавчими актами, а також майнові комплекси державних підприємств та їх структурних підрозділів, що знаходяться у процесі корпоратизації.

Як самостійні види застави Закон України “По заставу” виділяє наступні : іпотеку. Договір про іпотеку повинен бути нотаріально посвідчений. Державний нотаріус, якщо це передбачено договором, одночасно з посвідченням договору накладає заборону на відчуження предмета іпотеки ; заставу товарів в обороті або у переробці. Договір застави товарів в обороті або у переробці повинен визначати вид товару, інші його родові ознаки, а також види товарів, якими може бути замінено предмет застави. При заставі товарів в обороті або у переробці заставодавець зберігає за собою право володіти, користуватися та розпоряджатися предметом застави ; заклад - застава рухомого майна, при якій майно, що складає предмет застави, передається заставодавцем у володіння заставодержателя. ; заставу майнових прав У договорі застави прав повинна бути вказана особа, яка є боржником по відношенню до заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідомити свого боржника по здійснену заставу прав. Строкове право вимоги, яке належить заставодавцю-кедитору, може бути предметом застави тільки до закінчення строку його дії. У договорі застави прав, які не мають грошової оцінки, вартість предмета застави визначається угодою сторін; заставу цінних паперів. Застава цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодежателя і особи, на ім'я якої було видано цінний папір. За угодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на зберігання в депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса або банку.

8. Поняття неустойки та її види

Неустойка завжди вважалася одним з найбільш поширених і популярних способів забезпечення виконання зобов'язання. Відповідно до ЦК України неустойкою ( штрафом, пенею) визнається законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Неустойкою (штрафом, пенею) може забезпечуватися лише дійсна вимога. Кредитор не вправі вимагати

В новому ЦК України додатково визнається, що неустойкою може бути не тільки грошова сума, а й інша майнова цінність. У зв'язку із формою неустойки (грошової або майнової ), що хоч в основних нормах про предмет завдатку, відступного неустойки йдеться тільки про грошову оцінку, це робиться у зв'язку з потребами викладення, тобто юридико-технічними аспектами, а також і тому, що здебільшого їх дійсно виплачують у грошах. Однак і завдаток, і відступне, і неустойка можуть полягати у будь-якому роду речах і діях, причому відносини, що виникають в цьому випадку нічим по суті не відрізняються від відносин грошового характеру, а тому на них поширюються відповідні правила.

Види неустойки.

Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема,в разі прострочення виконання. Угода про неустойку (штраф, пеню) повинна бути укладена в письмовій формі. Недодержання письмової форми тягне недійсність угоди про неустойку (штраф, пеню).

Залежно від джерела встановлення неустойка поділяється на :

а) законну, тобто встановлену в нормативному порядку - в законі або іншому правовому акті ;

б) договірну, яка встановлюється безпосередньо і нормах договору (угоди), укладеного між сторонами.

ЦК України встановлює класифікацію неустойок залежно від можливого стягнення збитків. Відповідно до цього критерію неустойки поділяються на чотири види :

1) залікова ( неустойка, що передбачає можливість стягнення як неустойки, так і збитків, але в тій частині, яка не покрита сумою неустойки).

2) штрафна (неустойка, яка підлягає сплаті понад розмір збитків, які заподіяні невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання);

3) виключна (неустойка обмежує відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язань тільки сплатою неустойки і взагалі виключає можливість стягнення збитків);

4) Альтернативна (неустойка передбачає можливість стягнення або неустойки, або збитків ; але в цьому випадку кредитор повинен зробити вибір ще до того, як буде допущено порушення зобов'язання і встановлено розмір збитків. Кредитор відповідно має визначитися з тим, чи буде стягуватися неустойка, чи будуть стягуватися збитки ще до того, як боржником було допущено порушення виконання зобов'язання).

9. Поняття та види гарантії, її правові наслідки. Поняття поруки, відмінність гарантії від поруки

Поняття поруки

Порука належить до традиційних способів забезпечення виконання зобов'язання, що застосовуються як у відносинах з участю громадян, так і юридичних осіб. Відповідно до ЦК України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині. Порука може забезпечувати лише дійсну вимогу. Договір поруки повинен бути укладений у письмовій Фомі. Недодержання письмової Фоми тягне недійсність договору поруки.

Як видно із визначення, закріпленого у ЦК України, забезпечувальний механізм поруки полягає в залученні додаткового боржника, який поряд з основним відповідає перед кредитором за виконання зобов'язання.

ЦК України передбачає, що в разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо інше не встановлено договором поруки. Поручитель відповідає в тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, відповідає за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які разом поручились, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Таким чином, при укладенні договору поруки виникає множинність осіб на боці боржника, і законодавець визначає солідарні обов'язки для цих боржників. Хоч договір може передбачати й інший характер відповідальності - часткову або субсидіарну.

Якщо у зв'язку з невиконанням основного зобов'язання боржником кредитор звертається до поручителя, який виконає зобов'язання, поручитель за таких умов набуває всіх прав кредитора по цьому зобов'язанню. Таким чином, поручитель як новий кредитор у зобов'язанні зберігає право вимоги до боржника. У цілому зобов'язання не припиняється, в ньому лише змінюється кредитор, який має право вимоги до боржника.

Якщо кілька поручителів виконали зобов'язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

Гарантія. Відмінність гарантії від поруки.

У чинному цивільному законодавстві гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов'язання фактично не має чіткого визначення, але формально, виходячи із ЦК України, гарантія зберігає статус самостійного способу забезпечення виконання зобов'язання, фактично правовий режим застосування забезпечувальних механізмів передбачає субсидіарне застосування правил, які регулюють поруку , що призводить до того, що гарантія практично майже не застосовується.

Разом з тим, на відміну від поруки, гарантія встановлювалася лише у відносинах між соціалістичними організаціями, для застосування гарантії характерним був спеціальний суб'єктний склад учасників.

Відрізняється від поруки і характер відповідальності у відповідальності гарантії. На відміну від поручителя, гарант виступає не солідарним, а субсидіарним боржником. Тобто гарант несе відповідальність лише за умови, коли основний боржник не може відповідати за невиконання зобов'язання у зв'язку з відсутністю у нього майна.

У новому Цивільного кодексу гарантії як способу забезпечення виконання зобов'язання надано новий зміст. Гарантією визнається письмове зобов'язання банку, іншої кредитної установи, страхової організації тощо (гаранта), яке видається на прохання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов'язується сплатити кредиторові принципала (бенефіціарові) відповідно до умов гарантійного зобов'язання грошову суму після подання бенефіціаром письмової вимоги про її сплату.

Гарантія, на відміну від поруки, є самостійним і незалежним від основного зобов'язання зобов'язанням. Гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не передбачено інше. Належне бенефіціарові за гарантією право вимоги до гаранта не може бути передане іншій особі, якщо в гарантії не передбачено інше.

З цього слідує, що гарантію в контексті нового ЦК України слід розглядати як стороннє зобов'язання, відповідно до якого гарант зобов'язаний сплатити бенефіціарові - кредитору за забезпеченим гарантією зобов'язанням відповідну грошову суму. Право бенефіціара може бути реалізоване шляхом подання позовної вимоги, що має відповідати умовам, передбаченим у самій гарантії.

Стосовно обсягу відповідальності гаранта, то передбачене гарантією зобов'язання обмежується сплатою суми на яку видано гарантію.

Підставами для припинення гарантії визнаються :

1) сплата бенефіціарові суми, на яку видано гарантію ;

2) закінчення визначеного в гарантії строку, на який її видано ;

3) відмова бенефіціара від своїх прав за гарантією і повернення її гарантові ;

4) відмова бенефіціара від своїх прав за гарантією за допомогою письмової заяви по звільнення від його зобов'язань.

Такими є основні положення нового ЦК України про гарантію як самостійний спосіб забезпечення зобов'язання.

Така оновлена гарантія може розглядатись як один з надійніших способів, які гарантують права кредиторові.

10. Поняття та підстави цивільно-правової відповідальності. Цивільне правопорушення та його склад

ЦП - як система правових норм регулює майнові і особисті немайнові відносини. В св. нормах воно містить ряд засобів впливу на поведінку громадян і організацій через їхні інтереси і за допомог. цих інтересів. 1 з засобів впливу - застосування до правопорушників майнових санкцій (напр. ЦП відповідальності). ЦП відповід - покладення на порушн. основаних на ЗУ невигідних П наслідків, які виявляються в позбавленні його певн. П або в заміні невиконаного обов'язк. новим (чи приєднанні додаткового обов'язк) - напр. при пред'явл вимог про відшкод шкоди (збитків) або сплату неустойки (штрафу, пені). Міра ЦП відповід. - також є втрата завдатку 1 стороною або повернення його 2 стороні в подвійному розмірі. Від ЦП відповід. слід відрізняти засоби оперативного впливу (оперативні санкції - не відновлюють майнового стану потерпілої сторони, а спрямовані на запобігання конкретн П-пор в майбутньому, мають застережний хар-р, можуть застосовув в оперативн порядку 1-сторонньо у П-моченою стороною). Значення ЦП відпов розкривається через функції: * встановл обов'язок П-пор відшкод збитки і відновити порушене П -) компенсаційна роль ЦП відпов; * загроза застосув засобів відповід -) попереджувальна функція; * як вид юр-відповідальності ЦП відпов -) негативна реакція Д на скоєне П-пор (кара для П-порушника); * застосування мір відповідальності до особи, що поруш зобов'яз) може негативно позначитись на її мат. становищі -) є сигналом про фін. Неблагополуччя організації; Ефективність ЦП відпов залежить від її застосування, реалізації до конкретних осіб, винних у скоєні П-пор. Застосування ЦП відповід за Ц ЗУ є П, а не обов'язок суб'єкта ЦП відносин.

Умови цивільно-правової відповідальності.

Юр підстава для застосування ЦП відпов є ЗУ, фактична підстава - склад ЦП- порушення. Умови: 1. ПротиП поведінка суб'єкта (яка порушує приписи ЗУ чи інш., та виявляється у невик. або неналежн вик зобов'яз - напр. прострочення вик Кт і Бр); 2. Шкідливий результат поведінки особи (шкода - зменш або втрата певн особистого чи майнового блага - є майнова (грн вираз є збитки) і немайнова шкода); 3. Причинний зв'язок між (1) і (2) (проти П дія чи поведінка є причина виникн збитків). 4. Вина особи П-порушника (психічне ставлення особи до св. протиП поведінки і її наслідків) - в ЦП діє презумпція вини особи, яка вчинила П-пор). 1, 2, 3 - є об'єктивні умови; 4 - суб'єктивна. Іноді невиконання зобов'яз є наслідок поведінки обох сторін - змішана вина (тоді суд може зменшити відповід Бр). Шкода може бути заподіяна з необережності. Вона буває - легка і груба (критеріїв розподілу немає). Відповідальність може настати і без вини - напр. Бр який прострочив вик зобов'з, відповідає перед Кт за завдані збитки і за неможливість його вик, навіть якщо вини Кт в невиконанні немає. Підстави звільнення від ЦП відпов: * випадок - коли псих стан особи порушн хар-ся відсутністю вини. * Неперборна сила (форс-мажор) надзвичайна і невідворотня за даних умов подія (стихійні явища).

Склад цивільного правопорушення.

Склад цивільного правопорушення - сукупність типових умов, характерних для нього: 1) протиправність поведінки (дії чи бездіяльності) особи; 2) наявність шкоди або збитків; 3) причинний зв'язок між протиправною поведінкою правопорушника та наслідками, що наступили; 4) вина правопорушника. Перші три складові є об'єктивними, а четверта - суб'єктивною підставою цивільно-правової відповідальності. Протиправною вважається така поведінка особи, яка порушує приписи закону чи іншого нормативного акту, або виявилася у невиконанні або неналежному виконанні договірного зобов'язання. Шкода є другою неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитків. Під шкодою розуміють зменшення або втрату (загибель) певного особистого чи майнового блага. Залежно від об'єкта правопорушення розрізняють майнову та немайнову (наприклад, моральну) шкоду. Грошовий вираз майнової шкоди називають збитками. Наступною умовою є наявність причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи і збитками потерпілої сторони, тобто протиправна дія або бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, що виникли у потерпілої особи - наслідком протиправної поведінки заподіювача. Для покладення відповідальності за цивільне правопорушення необхідна ще одна умова - вина, тобто психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки та її наслідків. Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що вона може настати і без вини, якщо це передбачено законом або договором. Для притягнення особи до цивільно-правової відповідальності потрібен або повний склад правопорушення, що складається з чотирьох елементів, або у випадках, зазначених у законі або договорі, - неповний, усічений склад - протиправність та вина (при стягненні неустойки тощо). За відсутності хоч би одного з цих елементів цивільна відповідальність не настає. Але у випадках, прямо передбачених законом, навіть за наявності всіх ознак вчиненого правопорушення особа не несе відповідальності. Випадок (казус) має місце тоді, коли психічний стан особи, що порушила зобов'язання, характеризується відсутністю її вини, тоді відповідальність не настає, якщо тільки законом або договором не передбачено відповідальність без вини. Непереборна сила (форс-мажорні обставини) - надзвичайна і невідворотна за даних умов подія, тому при дії непереборної сили теж нема вини боржника. Цивільне право виходить з презумпції вини правопорушника, це означає, що потерпілий не зобов'язаний доводити вину порушника, оскільки вона і так передбачається законом, а правопорушник повинен довести відсутність вини.



11. Підстави та способи припинення зобов'язань

Під припиненням зобов'язання слід розуміти припинення існування прав та обов'язків його учасників, які становлять зміст зобов'язання. Зобов'язання може бути припинено не тільки тоді, коли його мета досягнута, тобто при виконанні зобов'язання, а й тоді, коли ця мета не досягнута. Наприклад, у зв'язку з неможливістю виконання, при прощенні боргу. Для припинення зобов'язання необхідна наявність певної підстави - юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов'язують припинення зобов'язання. У главі 19 ЦКУ містяться загальні способи припинення зобов'язань: виконання, зарахування, збіг боржника і кредитора в одній особі, угода сторін, зміна плану, неможливість виконання, смерть громадянина або ліквідація юридичної особи. Деякі підстави передбачені в інших главах ЦКУ, що регулюють окремі види зобов'язань (невиконання продавцем обов'язку передати річ, продаж речі неналежної якості, попередження про розірвання безстрокового договору тощо). Одні правоприпиняючі факти виникають з волі учасників зобов'язання, причому, як правило, задовольняючи майновий інтерес кредитора. До них належать: належне виконання, зарахування, угода сторін. Інші припиняють зобов'язання незалежно від волі учасників і стадії його виконання: смерть громадянина, що є учасником зобов'язання особистого характеру, ліквідація юридичної особи - учасника зобов'язання, збіг боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання. Крім наведеної класифікації, способи припинення зобов'язань розрізняють в залежності від підстав, які характерні для всіх зобов'язань, і підстави, характерні для окремих видів зобов'язань; підстави, що є угодами і підстави, що не є угодами; підстави, для яких необхідна згода обох сторін зобов'язання, і підстави, для яких досить бажання однієї сторони, та ін.



12. Договір про передачу майна у власність

Серед договорів виділяється такий їх вид, до якого належать договори, які опосередковують передання майна у власність від однієї особи до іншої. Відповідно, у відчужувача майна право власності припиняється, а у набувача - виникає. До них належать: договори купівлі-продажу (у тому числі поставки, міни тощо), дарування, ренти, довічного утримання (догляду).

Договір купівлі-продажу є найпоширенішим договором про набуття права власності. Він укладається з приводу різного майна і не тільки.

Не є купівлею-продажем і передача об'єктів права державної власності в комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах або у спільну власність територіальних громад сіл, селищ, міст, а також об'єктів права комунальної власності в державну власність, що здійснюється на підставі Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності", який визначає основні засади такої передачі і наголошується, що вона відбувається безоплатно або шляхом обміну майна. При цьому відсутній договір на його передачу, хоча сама процедура максимально наближена до договірної.

Договір дарування (гл. 55 ЦК) нині є не лише реальним, а може бути й консенсуальним (ч. З ст. 719 ЦК). Можливість встановлення в договорі обов'язку передати дарунок в майбутньому (ст. 723 ЦК) означає не лише те, що цей договір став консенсуальним, а й що він став двостороннім.

Договір ренти (ст. 731 ЦК) відрізняється від купівлі- продажу і, зокрема, від найму-продажу (з чим найбільш схожий цей договір) насамперед тим, що вартість майна, яке переходить у власність набувача, безпосередньо не пов'язана з рентними платежами, які в сукупності можуть значно перевищувати вартість майна. При ренті можливі два варіанти: 1) з оплатною передачею набувачеві майна у власність, коли крім його вартості ще й сплачуються рентні платежі; 2) з безоплатною передачею майна, яке не підлягає оплаті, тобто сплачуються лише рентні платежі. Утім їх розмір, на відміну від орендних або лізингових платежів, не пов'язаний із вартістю майна. Залежно від оплатності або безоплатності передачі майна при ренті мають застосовуватися, відповідно, загальні положення про купівлю-продаж або дарування (ст. 734 ЦК). Окремих норм про особливості переходу права власності на майно за цим договором не встановлено, отже, воно переходить при передачі речі або при нотаріальному посвідченні та державній реєстрації правочину (ст. 334 ЦК).

Довічне утримання (догляд) регулюється гл. 57 ЦК. Предмет цього договору становить не будь-яке майно, а лише те, що має значну цінність (ст. 744 ЦК). Договір довічного утримання слід нотаріально посвідчити незалежно від його предмета (ст. 745 ЦК), а якщо у власність за цим договором передається нерухомість, він підлягає державній реєстрації.

При регулюванні спадкового договору (ст. 1302 ЦК), на відміну від договору довічного утримання, законодавець не висуває ніяких вимог до предмета договору та сутності розпоряджень відчужувача. Предметом договору може бути охоплена вся спадкова маса або її частка, а розпорядження відчуження можуть стосуватися чого завгодно, в той час коли за договором довічного утримання набувач має нести витрати лише по догляду та утриманню відчужувача). Моментом виникнення права власності за цим договором є смерть відчужувача (сам цей юридичний факт по собі), що також відрізняє його від договору догляду.

13. Права та обов'язки сторін у договорі купівлі-продажу. Момент виникнення права власності у покупця. Ризик випадкової загибелі майна

Договір купівлі-продажу - це угода, за якою продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Це оплатний двосторонній консенсуальний договір, спрямований на безповоротне відчуження продавцем майна і перехід його у власність покупця. Вартість відчужуваного майна сплачується лише у грошовому вигляді. Права та обов'язки сторін виникають у момент досягнення згоди щодо всіх істотних умов, хоча існують і певні види види договорів, щодо яких передбачені спеціальні вимоги до оформлення, без додержання яких договір є недійсним. Сторонами договору купівлі-продажу є продавець і покупець. Ними можуть бути будь-які и цивільних правовідносин - громадяни, юридичні особи або держава. Однак умови участі кожного з цих суб'єктів у договорі купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу правоздатності і дієздатності конкретного суб'єкта, форми власності відчужуваного майна, його правового режиму та інших обставин. Право продажу майна крім випадків примусового продажу належить власникові, який може діяти через представника. Для певних видів договорів законом може бути встановлено особливий правовий статус продавців і покупців. Істотними умовами договору є умови про предмет і ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на досягнення згоди щодо інших умов. Інші умови можуть набувати значення істотних якщо щодо них за заявою 1 із сторін має бути досягнуто згоди. Предметом договору є будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу. Це можуть бути як як окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), так і певні зобов'язальні права, пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод (зафіксованих, зокрема, у цінних паперах). Змістом договору є права і обов'язки сторін. Так, одним з найважливіших обов'язків продавця є передача майна у власність покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець має право відповідної вимоги. У сторін можуть виникнути й інші обов'язки, зумовлені предметом та різновидом договору купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання та іншими обставинами, які визначені актами законодавства чи договором або випливають із змісту останнього.

Момент виникнення права власності у покупця. Ризик випадкової загибелі майна.

Право власності у покупця за договором купівлі-продажу виникає з моменту передачі речей (вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки; до передання майна прирівнюється вручення коносамента або ін. товарно-розпорядчого документа), якщо інше не передбачено договором чи не встановлено законом. Право власності на майно за договором, який підлягає нотар. посвідченню, виникає у набувача з моменту посвідчення. Якщо договір про відчуження майна підлягає держреєстрації, право власності виникає з моменту реєстрації.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту передання йому товару, якщо інше не встановлено договором або законом (ст.668). Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару, проданого під час його транспортування, переходить до покупця з моменту укладення договору купівлі-продажу, якщо інше не встановлено договором або звичаями ділового обороту. Умова договору купівлі-продажу про те, що ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження товару переходить до покупця з моменту здачі товару першому перевізникові, на вимогу покупця може бути визнана судом недійсною, якщо в момент укладення договору продавець знав або міг знати, що товар втрачено або пошкоджено, але не повідомив про це покупця.

14. Договір поставки. Правове регулювання

Поставка належить до найпоширеніших договорів у підприємницькій діяльності. За договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього грошову суму (ст.712). Правове регулювання здійснюється спец. правилами, закріпленими в §3 гл.54 ЦК, ГК, ЗУ "Про поставки продукції для державних потреб", Положеннях про поставки продукції виробничо-технічного призначення та про поставки товарів народного споживання, а також ін. актами. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Сторони договору: постачальник (юр. або фіз. особи, які займаються підприємницькою діяльністю) та покупець (фіз. або юр., які набувають товар для здійснення підприємницької діяльності). Предметом договору є товар, що покупець набуває для використання у підприємницькій діяльності або інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або ін. подібним використанням. Щодо ціни поставки, то застосовують загальні правила купівлі-продажу. А щодо строку поставки, то договір може бути укладено на 1 рік, на строк більше 1 року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений домовленістю сторін. Якщо строк не визначено, то договір вважається укладеним на 1 рік. Форма договору - письмова. Він може оформлятися такими способами: складається один документ, який підписують сторони (класичний); обмін листами, телеграмами, телетайпами тощо, підписаними стороною, яка їх надсилає; прийняття до виконання замовлень.

Під час укладення договорів застосовують уніфіковані форми замовлень, протоколів розбіжностей, придатні для машинної обробки. За загальним правилом, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (ч.1 ст.651). Однак у Положеннях про поставки продукції передбачено випадки, коли покупець має право в односторонньому порядку відмовитися від виконання договору, попередивши про це контрагента за 1 місяць: у разі поставки продукції з відхиленнями за якістю від стандартів, технічних умов, іншої документації, а також зразків (еталонів); у разі визнання банком покупця неплатоспроможним; у разі завищення постачальником ціни на продукцію та в інших випадках, передбачених законодавством.

15. Договір дарування. Права та обов'язки сторін

За Д. дарування одна сторона (дарувальник) передає (зобов'язується передати в майбутньому) другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Юридичні ознаки Д.: односторонній, реальний або консенсуальний, безоплатний. Сторонами Д. є дарувальник та обдаровуваний. Підприєм. товариства можуть укладати Д. дарування, якщо це прямо передбачено засновницьким документом. Форма Д. - усна або письмова. Д. дарування укладають: предметів особистого користування та побутового призначення - усно; нерухомої речі та валютних цінностей на суму, яка перевищує 50 н.м.д.г. - у письмовій формі, підлягає нотар. посвідченню; майнового права та Д. з обов'язком передати дарунок у майбутньому - в письмовій формі; рухомих речей, які мають особливу цінність, - усна або письмова форма. Як правило, реальний Д. не породжує ніяких зобов'язальних відносин. Зобов'язання виникає лише із консенсуального Д. Обов'язком дарувальника є передання дарунка обдарованому, яке може бути здійснено шляхом: безпосереднього вручення; символічної передачі (вручення ключів); передачі документів, які посвідчують право власності.

...