Цивільне право

Правочини щодо належного подружжю на праві спільної сумісної власності майна, які потребують обов'язкового нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації , а також правочини щодо іншого цінного майна можуть бути посвідчені нотаріусом при наявності письмової згоди другого з подружжя. Справжність підпису на заяві другого з подружжя про згоду на укладення такої угоди повинна бути засвідчена в нотаріальному порядку.

Якщо в заяві другого з подружжя про згоду на відчуження спільного майна вказано, кому персонально ( прізвище, ім'я, по батькові особи, найменування юридичної особи) він погоджується продати, подарувати, заставити спільно набуте майно, чи вказано ціну продажу, інші умови укладення угоди, нотаріус при її посвідченні зобов'язаний перевірити додержання умов, зазначених у такій заяві.

Якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

На підтвердження факту проживання однією сім'єю осіб, які не перебувають у шлюбі, нотаріусом можуть бути прийняті: договір про спільне проживання та ведення спільного господарства, рішення суду про встановлення факту спільного проживання однією сім'єю осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі, записи в будинкових книгах (паспортах) про постійне проживання або реєстрацію цих осіб за однією адресою, якщо вони разом з іншими документами підтверджують цей факт.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою відповідно до Цивільного кодексу України.

Правочин щодо розпорядження майном, що подається для нотаріального посвідчення, може бути посвідчений нотаріусом без згоди другого з подружжя у разі, якщо з правовстановлюваного документа, договору укладеного між подружжям, акта цивільного стану про укладення шлюбу та інших документів випливає, що зазначене майно є особистою приватною власністю одного з подружжя,тобто набуте до реєстрації шлюбу, за час шлюбу, але на умовах, передбачених шлюбним або іншим договором, укладеним між подружжям, договором дарування або в порядку спадкування, або за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Правочини щодо розпорядження майном можуть бути посвідчені без згоди другого з подружжя також у випадках:

- коли останній не проживає за місцезнаходженням майна і місце проживання його невідоме. На підтвердження цієї обставини подається копія рішення суду, що набрало законної сили, про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім.

- якщо майно набуто одним з подружжя за час окремого проживання з другим з подружжя у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. На підтвердження цієї обставини подається копія рішення суду, що набрало законної сили, про визнання особистою приватною власністю одного з подружжя майна, що є предметом цього договору.

У відповідності до ст. 60 СК України, підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поваж­ної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Підставою виникнення права спільної власності подружжя на майно є реєстрація шлюбу. Договором між подружжям може бути встановлений інший режим майна, набу­того під час шлюбу.

До особливостей спільної власності подружжя відносяться наступні:

* частки кожного з подружжя не визначені;

* вважається, що кожен з подружжя, при здійсненні правочинів щодо цього майна, діє в інтересах подружжя та від імені подружжя;

* розповсюдження на майно, набуте під час шлюбу, режиму спільної сумісної влас­ності не залежить від внеску кожного з подружжя у придбання цього майна, рівність прав подружжя щодо цього майна (навіть якщо під час придбання цього майна один з них з поважної причини не мав самостійного заробітку).

80. Право особистої приватної власності

Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка:

* 1. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:майно, набуте нею, ним до шлюбу;майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

* 2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

* Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги.

* Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню.

* Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди.

* Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них.

* Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

* Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

81. Обов'язки подружжя по взаємному утриманню. Способи надання

Подружжя повинно матеріально підтримувати одне одного. В разi вiдмови в такiй пiдтримцi той з подружжя, який є непрацездатним i потребує матерiальної допомоги, а також дружина, в перiод вагiтностi i протягом трьох рокiв пiсля народження дитини (у разi, коли дружина перебуває у вiдпустцi по догляду за хворою дитиною, - на весь час перебування у такiй вiдпустцi, але не бiльш як до досягнення дитиною шестирiчного вiку) мають право по суду одержувати утримання (алiменти) вiд другого з подружжя, якщо останнiй спроможний його надати. Це право зберiгається i пiсля розiрвання шлюбу.

Один з розведеного подружжя, який потребує матерiальної допомоги, також має право на утримання, якщо вiн став непрацездатним протягом одного року пiсля розiрвання шлюбу. Якщо подружжя перебувало довгий час у шлюбних вiдносинах, суд вправi стягнути алiменти на користь одного з розведеного подружжя i в тому разi, коли вiн досяг пенсiйного вiку не пiзнiше п'яти рокiв з моменту розiрвання шлюбу.

Способи надання.

1. Утримання одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою.

2. За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі.

3. Аліменти сплачуються щомісячно. За взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед.

4. Якщо платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти можуть бути сплачені наперед за час, визначений домовленістю подружжя, а у разі спору - за рішенням суду.

82. Шлюбний контракт

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки, а також можуть бути визначені майнові права й обов'язки подружжя як батьків.

Доцільно також зазначити, що за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається в письмовій формі та нотаріально засвідчується. Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набуває чинності у день реєстрації шлюбу. У разі укладення шлюбного договору подружжям він набуває чинності у день його нотаріального посвідчення. На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, яка засвідчується відповідно до вимог чинного законодавства нотаріусом.

У шлюбному договорі встановлюється:

-- загальний термін його дії, а також терміни тривалості окремих прав та обов'язків;

-- чинність договору або окремих його умов (прав та обов'язків) і після припинення шлюбу;

-- порядок зміни умов договору.

А також визначається майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім'ї, та правовий режим майна, подарованого подружжю у зв'язку з реєстрацією шлюбу.

Законодавець надав право сторонам домовитися:

-- про непоширення щодо майна, набутого ними за час шлюбу, спільної сумісної власності, й вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них;

-- про можливий порядок поділу майна, у тому числі й в разі розірвання шлюбу;

-- використання належного їм обом або одному з них майна для забезпечення потреб їхніх дітей, а також інших осіб;

-- внесення до шлюбного договору будь-яких інших умов щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства;

-- про проживання у житловому приміщенні, яке належить одному з них чи є їхньою спільною власністю, власністю їхніх родичів. Якщо у зв'язку з укладенням шлюбу один із подружжя вселяється в житлове приміщення, яке належить другому з подружжя, сторони у шлюбному договорі можуть домовитися про порядок користування ним. Подружжя може домовитися про звільнення житлового приміщення тим із подружжя, хто вселився в нього, в разі розірвання шлюбу, з виплатою грошової компенсації або без неї;

-- про надання утримання одному з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріальній допомозі на умовах, визначених шлюбним договором.

Якщо у шлюбному договорі визначені умови, розмір та терміни виплати аліментів, то в разі невиконання одним із подружжя свого обов'язку за договором аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Шлюбним договором також може бути встановлена можливість припинення права на утримання одного з подружжя у зв'язку з отриманням ним майнової (грошової) компенсації.

Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається.

Шлюбний договір може бути змінено подружжям, про що укладається відповідний договір, та нотаріально посвідчується.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають суттєве значення.

Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. Права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від нього. У цьому випадку потрібно у нотаріальному порядку укласти договір про розірвання шлюбного договору.

Шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду.

83. Порядок та випадки розірвання шлюбу в органах РАГСу

Порядок державної реєстрації розірвання шлюбу в органах РАЦС докладно регламентується

Законом України «Про акти громадянського стану». Органи РАЦС не з'ясовують причини розірвання шлюбу, не вимагають доказів неможливості збереження родини, не вживають заходів щодо примирення подружжя, тобто шлюборозлучна процедура спрощена і не вимагає великих витрат часу подружжя. Згідно із Сімейним кодексом України (далі СКУ) органи РАЦС розривають шлюб за заявою обох з подружжя при наявності двох підстав:

1) подружжя виразило взаємну згоду на розірвання шлюбу;

2) подружжя не має спільних неповнолітніх дітей. Відповідно до ч. 3 ст. 106 СКУ шлюб розривається незалежно від наявності між подружжям майнового спору. Розірвання шлюбу проводиться за місцем проживання подружжя або одного з них.

Розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя передбачає особисту присутність кожного з подружжя або письмове підтвердження про згоду відсутнього подружжя на реєстрацію розірвання шлюбу. Якщо один з подружжя з поважної причини не може з'явитися до органів РАЦС ні для подання спільної заяви, ні для реєстрації розірвання шлюбу, він повинен сповістити про це у заяві про розірвання шлюбу. У випадку неявки обох з подружжя до органів РАЦС для реєстрації розірвання шлюбу та відсутності будь-яких пояснень із цього приводу подана заява залишається без розгляду. Розірвання шлюбу в органах РАЦС може здійснюватись за заявою не тільки обох, але й одного з подружжя, причому незалежно від наявності у них спільних неповнолітніх дітей.

Закон припускає таку можливість у випадках:

1) якщо один із подружжя визнаний судом безвісно відсутнім;

2) якщо один із подружжя визнаний судом недієздатним.

Орган державної реєстрації актів цивільного стану складає актовий запис про розірвання шлюбу після закінчення одного місяця від дня подання заяви, якщо вона не була відкликана, та видає свідоцтво про розірвання шлюбу.

84. В судовому порядку

Шлюб розривається у судовому порядку, коли у подружжя не має згоди на добровільне його розірвання або є неповнолітні діти.

Розірвання шлюбу в судовому порядку здійснюється у таких випадках:

а) розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має неповнолітніх дітей (крім випадків, коли один із подружжя визнаний судом безвісно відсутнім, недієздатним);

б) відсутня згода одного з подружжя на розірвання шлюбу;

в) один з подружжя, незважаючи на відсутність у нього заперечень, ухиляється від розірвання шлюбу в органі РАЦСу (наприклад, відмовляється подати спільну заяву);

г) якщо місце проживання одного з подружжя невідоме.

Строк для постанови судом рішення про розірвання шлюбу -- один місяць. Протягом цього часу подружжя може переглянути свої взаємини, досягти примирення і відкликати заяву про розірвання шлюбу. Суд також повинен використовувати право, надане йому законом, відкладати розгляд справи для примирення подружжя, особливо, якщо у подружжя є неповнолітні діти, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства. Закон передбачає шестимісячний строк для примирення. Обидва подружжя чи один з них може подати клопотання про скорочення цього строку.

У випадку, якщо після закінчення встановленого строку заява від подружжя про припинення справи не надійшла і сторони на судове засідання не з'явилися, суд має право залишити справу без розгляду. Якщо після закінчення встановленого судом строку на примирення чоловік і дружина дійдуть згоди щодо продовження шлюбу, провадження у справі припиняється на підставі поданої ними заяви.

Чоловік та дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою. Також чоловік і дружина мають право пред'явити позов про розірвання шлюбу до досягнення дитиною одного року в таких випадках:

а) батьківство щодо неї визнане іншою особою;

б) за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено з актового запису про народження дитини.

Позов кожного з подружжя про розірвання шлюбу може бути пред'явлено тільки через один рік після народження дитини.

Для винесення судом рішення про розірвання шлюбу необхідні наступні підстави:

а) встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження родини неможливі, та це суперечить інтересам одного із подружжя й інтересам їхніх дітей;

б) заходи щодо примирення подружжя виявилися безрезультатними (якщо такі вживалися);

в) подружжя (один з них) наполягають на розірванні шлюбу.

Документом, що засвідчує факт розірвання шлюбу судом, є рішення суду про розірвання шлюбу. В такому випадку шлюб припиняється в день набрання чинності рішення суду про розірвання шлюбу.

85. Порядок встановлення походження дитини

Визначення походження дитини від батьків, які перебувають у шлюбі між собою

Порядок визначення походження дитини залежить, перш за все, від того, перебувають батьки дитини у шлюбі між собою чи ні. Майже не викликає питань визначення походження дитини, коли вона народжується жінкою, яка перебуває у шлюбі, зареєстрованому у встановленому законом порядку. В ч. 1 ст. 122 СК закріплена загальна презумпція щодо визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, вважається такою, яка походить від подружжя. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній -- доводити своє батьківство. Сама наявність шлюбу між матір'ю дитини та чоловіком є доказом походження дитини від цього чоловіка. Батько й мати, які перебувають у шлюбі, записуються батьками дитини в Книзі реєстрації актів про народження за заявою будь-кого з них. Якщо ж мати дитини, яка перебуває у зареєстрованому шлюбі, під час реєстрації народження заявляє, що її чоловік не є батьком цієї дитини, і у зв'язку з цим просить не вказувати його батьком в актовому записі про народження дитини, то її прохання може бути задоволене лише за наявності спільної заяви самої матері та її чоловіка про невизнання його батьком дитини.

Факт перебування жінки у шлюбі встановлюється, як правило, на момент народження дитини. Однак, якщо на момент народження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, її чоловік помер до народження дитини або шлюб визнаний недійсним), при визначенні батьківства юридичне значення має факт зачаття дитини у шлюбі.

Статтею 124 СК України передбачено, якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство ж попереднього чоловіка може бути визначене наступним чином:

-- у добровільному порядку при подачі до органу реєстрації цивільного стану спільної заяви попереднього чоловіка та чоловіка у повторному шлюбі;

-- у примусовому порядку за наявності судового рішення про визначення батьківства попереднього чоловіка.

Визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка регулюється ст. 123 СК України. Виходячи з того, що у спільній заяві-зобов'язанні подружжя бере на себе рівні права і обов'язки батьків з виховання і утримання майбутньої дитини, у разі застосування до них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій вони обоє записуються батьками дитини. При цьому один із них може усвідомлювати, що він не є біологічним батьком (матір'ю) народженої дитини. Так, у разі штучного запліднення дружини, проведеного за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини, яка народжена його дружиною. Якщо зародок, зачатий чоловіком, який перебуває у шлюбі, та іншою жінкою, імплантовано до організму його дружини, дитина вважається такою, що походить від подружжя. У разі ж імплантації до організму іншої жінки зародка, зачатого подружжям, батьками дитини є подружжя. У разі народження дитини жінкою, якій було імплантовано зародок, зачатий подружжям, реєстрація народження провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на імплантацію. При цьому одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається посвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини. В графі «Для відміток» робиться відповідний запис: матір'ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження форми № 103/0-95 є громадянка (прізвище, ім'я, по батькові).

Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою.

Згідно зі ст. 52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Шлюбно-сімейне законодавство України не передбачає різниці між дітьми, батьки яких перебувають у шлюбі між собою, та дітьми, народженими матір'ю, яка не перебуває у шлюбі. Ніяких моральних та правових обмежень будь-які діти не знають. Існує лише різний порядок визначення походження дитини.

Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою, може відбуватися:

-- за спільною заявою матері та батька дитини (ст. 126 СК України);

-- у судовому порядку (ст. 128 СК України).

Отже, законодавець закріплює два порядки визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою:

-- добровільний;

-- судовий.

Спільна заява жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, про реєстрацію їх матір'ю та батьком дитини (ст. 126 СК України) свідчить про добровільність їх рішення. Й тому реєстрація походження дитини проводиться в органах реєстрації актів цивільного стану без будь-яких попередніх процедур, зокрема судового розгляду. Така заява може бути подана вказаними особами до органу реєстрації актів цивільного стану як до, так і після народження дитини. Особиста присутність їх при подачі заяви не є обов'язковою. Батько (мати) може подати заяву про визнання батьківства через представника або надіслати її поштою. Єдиною обов'язковою умовою у цих випадках є нотаріальне засвідчення заяви або повноважень представника.

Право на визнання себе батьком (матір'ю) дитини не обмежується віковим критерієм. Однак, якщо заява про визнання себе батьком дитини подана неповнолітнім, державний орган реєстрації актів цивільного стану повідомляє батьків, опікуна, піклувальника неповнолітнього про запис його батьком дитини. Така конструкція ч. 2 ст. 126 СК України дозволяє зробити висновок, що повідомлення відповідних осіб про запис неповнолітньої особи матір'ю дитини законодавством не передбачений. Необхідність повідомлення вказаних осіб, які за законом піклуються про неповнолітню особу, зумовлена тим, що згідно з ч. 1 ст. 35 ЦК України неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, може бути надана повна цивільна дієздатність.

86. Встановлення батьківства. Визнання батьківства. Заперечення батьківства

Можна виділити два способи встановлення батьківства:

* шляхом подачі позовної заяви в суд;

* встановлення батьківства в добровільному порядку.

У разі добровільного рішення батьків визнати факт батьківства, згідно ст. 134 Сімейного кодексу України, необхідно підготувати заяву, яку слід надати до органів РАГСу. Це можливо зробити і в разі, якщо мати дитини перебуває у шлюбі з іншим чоловіком, але бажає зареєструвати дитину на справжнього батька при взаємній з ним згоді. При цьому можлива подача документів про встановлення батьківства не тільки після народження дитини, а й заздалегідь, в період вагітності матері.

У разі незгоди біологічного батька або його смерті матір дитини має право написати заяву і, подавши документи, встановити батьківство в судовому порядку, що регулюється ст.ст. 129, 130 Сімейного кодексу України. Як показує практика, через суд встановлення батьківства відбувається найчастіше за заявою матері дитини.

Законодавством не обмежені терміни, протягом яких можна написати позов до суду, з чого випливає: подача документів до суду і розгляд даної справи можливе в будь-який проміжок часу після народження дитини.

При розгляді справи в суді відповідними органами в якості доказів приймаються будь-які достовірні відомості, наприклад, показання свідків, різного роду документація, а також результати ДНК-експертизи. Проведення подібної експертизи буде найбільш важливим і достовірним доказом: чи вважати певну людину біологічним батьком дитини чи ні.

Визнання батьківства за рішенням суду

За відсутності спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою, чи особистої заяви чоловіка, який не перебуває у шлюбі з матір'ю дитини, але вважає себе батьком дитини, батьківство щодо дитини, яка народилася, може бути визнане за рішенням суду. Відповідно до п. 3 ст. 128 СК України позов про визнання батьківства може бути пред'явлений:- матір'ю дитини;- опікуном дитини;- піклувальником дитини;- особою, яка утримує та виховує дитину;- самою дитиною, якщо вона досягла повноліття;- особою, яка вважає себе батьком дитини.

На відміну від попередньо існуючого законодавства, яке встановлювало формальні підстави для підтвердження походження дитини від конкретного чоловіка, ст. 128 СК України закріплює положення, відповідно до якого підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до вимог ЦК України.

Таким чином, походження дитини встановлюється судом з урахуванням усіх обставин. При цьому можуть застосовуватися будь-які засоби доказування, передбачені цивільним процесуальним законодавством: пояснення сторін та третіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновок експерта. В основу рішення суду не можуть бути покладені лише докази, отримані з порушенням закону, які не мають юридичної сили.

Як докази для встановлення батьківства в суді можуть бути досліджені листи, телеграми відповідача, в яких він повідомляє про можливість народження чи народження його дитини певною жінкою; заява відповідача за місцем роботи про надання йому відпустки у зв'язку з народженням дитини; показання свідків про виявлення відповідачем турботи про дитину та її матір, обрання імені дитини тощо. Очевидно, що при підготовці справ про встановлення батьківства до судового розгляду і під час їх розгляду суд вправі з урахуванням думки сторін і обставин справи призначити експертизу. Висновок експертизи у справі про народження дитини, в тому числі експертизи, проведеної методом генної дактилоскопії, повинен бути оцінений судом у сукупності з іншими доказами у справі.

Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ч. 1 ст. 135 СК України. Підбиваючи підсумок викладеного, можна визначити умови, за яких буде мати місце визначення батьківства за рішенням суду. До них належать:

- відсутність зареєстрованого шлюбу між батьками дитини на момент її народження;

- відсутність спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою;

- відсутність особистої заяви чоловіка про визнання себе батьком дитини.

Від визнання батьківства за рішенням суду слід відрізняти встановлення факту батьківства за рішенням суду (ст. 130 СК України).

Останнє можливе у разі смерті чоловіка, який перебував у шлюбі з матір'ю дитини. За необхідності факт його батьківства може бути встановлений рішенням суду. Заява про встановлення факту батьківства може бути подана матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Оспорювання батьківства (материнства) - це невизнання особою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка записана батьком дитини згідно з положеннями СК України, має право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була записана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Однак заперечення кровного споріднення не завжди є підставою для оспорювання батьківства. У окремих випадках особа, яка записана батьком дитини, повинна також довести, що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини. Оспорювання батьківства можливе також із боку наступних осіб: - спадкоємців особи, яка записана батьком дитини (ст. 137 СК України); - матері дитини щодо батьківства свого чоловіка (ст. 138 СК України). Спадкоємці мають право оспорювати батьківство цієї особи після її смерті за наявності однієї з наступних обставин: - подання цією особою ще за життя заяви до нотаріуса про невизнання свого батьківства; - пред'явлення цією особою позову про виключення свого імені як батька із акту запису про народження дитини; - ця особа не знала про те, що вона записана батьком дитини, через поважні причини.

87. Особисті права та обов'язки батьків. Право батьків на виховання

Відповідно до ст.141 СК мати та батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Діти також мають рівні права та обов'язки щодо батьків, незалежно від того, чи перебували їхні батьки у шлюбі між собою (ст.142 СК).

Загалом батьки і діти мають такі особисті немайнові права та обов'язки:

Мати, батько дитини, які перебувають у шлюбі чи не перебувають у ньому, зобов'язані забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я. Однак дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров'я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування (ст.143 СКУ).

Батьки зобов'язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст.144 СКУ). Реєстрація народження дитини є необхідною для того, щоб, по-перше, підтвердити походження дитини від певних батьків, і, по-друге, визначити ім'я, прізвище та по батькові дитини. Факт державної реєстрації народження дитини засвідчується Свідоцтвом про народження. Конвенція ООН 1989 р. про права дитини, яка ратифікована Україною, і, відповідно, є обов'язковою, передбачає, що дитина має бути зареєстрована одразу ж після народження. Ст. 144 СК зобов'язує батьків зареєструвати народження дитини в державному органі РАЦСу невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня її народження.

Батьки визначають прізвище, ім'я та по батькові дитини. При цьому прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, ім'я дитини визначається за їх згодою, а по батькові - за іменем батька. Спір між батьками щодо прізвища чи імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років. Якщо дитина досягла семи років, прізвище змінюється за її згодою.

Батьки зобов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Батьки зобов'язані поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Вони мають право обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства.

Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування, зокрема якщо хтось із них перебуває у надзвичайній ситуації (лікарні, місці затримання та позбавлення волі тощо).

Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Батьки мають право звернутися за захистом прав та інтересів дітей і тоді, коли відповідно до закону вони самі мають право звернутися за таким захистом.

Батьки мають право на визначення місця проживання дитини. При цьому місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається також за згодою самої дитини. Батьки також мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Вони навіть мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

Дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.

Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень.

Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.

Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров'ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.

Мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав. Поновлення батьківських прав неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом, якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

88. Специфіка майнових правовідносин батьків та дітей. Права б.. та д.. на майно

Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу майна та 2) аліментні правовідносини. Перш за все необхідно розглянути перший вид правовідносин -- ті, що виникають між батьками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідносини поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками і призначеного для потреб усієї сім'ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.

Кожна сім'я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право власності дитини на таке майно (cт. 174).

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встановлюються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюється на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).

89. Аліментні правовідносини. Умови та порядок стягнення

Аліментні правовідносини (зобов'язання) батьків та дітей щодо утримання -- це правовідносини, в яких одна сторона зобов'язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов'язку.

Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи.

По-перше, це аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять:

1. зобов'язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК);

2. зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК);

3. зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК);

4. зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обставинами (ст. 185 СК).

По-друге, це аліментні зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобов'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, немічністю (статті 203, 206 СК).

Закон передбачає два порядки сплати батьками аліментів на дитину: добровільний та примусовий.

СК передбачає два способи визначення розміру аліментів:

1) у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини;

2) у твердій грошовій сумі. Треба зазначити, що правове регулювання аліментних відносин у цьому аспекті зазнало кардинальних змін.

СК відмовився від традиційних для сімейного права фіксованих аліментних часток (ј, 1/3, Ѕ). За СК, визначення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні до заробітку (доходу) батьків, однак сам розмір такої частки законом не встановлюється. Він визначається судом у кожному конкретному випадку примусового стягнення аліментів (ст. 183 СК). Суд при визначенні частини заробітку (доходів), стягуваної як аліменти, може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом. Аліменти, спрямовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом із тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов'язання. Відповідно до ст. 182 СК при визначенні розміру аліментів суд враховує: а) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; б) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; в) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; г) інші обставини, що мають істотне значення.

У СК збережена ідея встановлення мінімального розміру аліментів. Так, у ч. 2 ст. 182 СК закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні при яких обставинах не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Максимального розміру аліментів СК не встановлює.

Позов про стягнення аліментів може бути заявлений:

а) матір'ю або батьком;

б) усиновлювачем;

в) опікуном чи піклувальником;

г) патронатним вихователем;

д) самою дитиною по досягненні нею 14-річного віку.

СК передбачає можливість зменшення та збільшення розміру аліментів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 192 СК розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів.

Додаткові витрати на дитину можуть бути викликані тривалими або тимчасовими за своєю природою обставинами, і, відповідно, мати разовий або регулярний характер. Тому закон передбачає їх разове, періодичне або постійне покриття. Крім того, один із батьків, залежно від ситуації, що виникла, може за своїм вибором вимагати відшкодування вже понесених ним додаткових витрат на дитину, або вимагати фінансування іншим із батьків таких витрат наперед (ч. 2 ст. 185 СК). Розмір додаткових витрат визначається судом у твердій грошовій сумі. Сторона, що звертається з вимогою про відшкодування вже зроблених додаткових витрат або з вимогою про їх попереднє фінансування, повинна надати суду докази фактично понесених або майбутніх витрат, їх розрахунки та обґрунтування.

90. Утримання батьків дітьми

Обов'язок повнолітніх дітей піклуватися про своїх непрацездатних батьків встановлений ст. 51 Конституції України. Більш детально це положення регламентується сімейним законодавством.

Так, відповідно до ст. 172 СК України дитина, повнолітні дочка, син, зобов'язані піклуватися про батьків, виявляти турботу про них та надавати їм допомогу. Важливо, що обов'язок піклуватися про батьків може покладатися як на дітей (малолітніх або неповнолітніх осіб), так і повнолітніх сина, дочку. Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники без спеціальних на те повноважень.

Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них за рішенням суду можуть бути стягнуті кошти на покриття витрат, пов'язаних із наданням такого піклування.

Окремим інститутом (глава 17 СК України) у законодавстві закріплено обов'язок повнолітніх дочки, сина утримувати батьків та регламентується виконання цього обов'язку.

У більшості випадків дорослі діти надають своїм батьку, матері матеріальну підтримку добровільно. Це відповідає вимогам ст. 202 СК України. Повнолітні дочка, син зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги.

Факт нужденності встановлюється судом залежно від конкретних обставин справи.

Обов'язки батьків та дітей по утриманню є взаємними, тож важливий і факт ставлення батьків та дітей до цього. Розглядаючи питання про утримання дітьми непрацездатних і таких, що потребують матеріальної допомоги, батька, матері, закон вимагає враховувати, як вони свого часу ставились до виконання обов'язку по утриманню своїх дітей. Так, якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав, і ці права не були поновлені - обов'язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає.

В інших випадках, наприклад, коли батько, мати не позбавлялися батьківських прав, але ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків, дочка, син можуть бути звільнені судом від обов'язку їх утримувати, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків. Лише у виняткових випадках суд може присудити з дочки, сина аліменти на строк не більше як три роки.

Досить частими є випадки, коли діти не усвідомлюють своїх обов'язків по утриманню батьків. Тому закон припускає можливість примусового здійснення такого обов'язку через суд. Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і(або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін (п. 1 ст. 205 СК України).

Крім сплати аліментів, дочка, син зобов'язані брати участь у додаткових витратах на батьків, зумовлених тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю. Суд може звільнити їх від цього обов'язку, якщо буде встановлено, що мати, батько ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків.

Обов'язок утримання батьків покладається на всіх повнолітніх дітей сім'ї. При визначенні розміру аліментів та додаткових витрат суд бере до уваги можливість одержання утримання від інших дітей, до яких не пред'явлено позов про стягнення аліментів, дружини, чоловіка та своїх батьків.

Обов'язок по утриманню батьків може покладатися не лише на повнолітніх сина, дочку, а й на малолітніх або неповнолітніх. Щоправда, такі можливості досить обмежені законом. Відповідно до ст. 206 СК України у виняткових випадках, якщо мати, батько є тяжко хворими, інвалідами, а дитина має достатній дохід (заробіток), суд може постановити рішення про стягнення з неї одноразово або протягом певного строку коштів на покриття витрат, пов'язаних з лікуванням та доглядом за ними.

Размещено на Allbest.ru

...