Цивільне право

Якщо заповідач призначив спадкоємцями кількох осіб, виконання заповідального розпорядження може бути покладене на будь-яку з цих осіб на вибір спадкодавця.

Виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом. Це може мати місце у випадку, коли заповіт складено на користь лише однієї особи. Тоді виконавцем призначається інша особа, яка може бути спадкоємцем за законом, а може бути взагалі сторонньою особою, що не є спадкоємцем цього спадкодавця.

2. ЦК передбачає два випадки призначення виконавця заповіту не самим заповідачем, а іншими особами: по-перше, за ініціативою спадкоємців (ст.1287 ЦК); по-друге, за ініціативою нотаріуса (ст.1288 ЦК).

У свою чергу спадкоємці можуть визначити виконавця заповіту у двох випадках:

1) вони мають право пред'явити позов про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача через тяжку хворобу, втрату дієздатності. При цьому в суді вони мають довести неможливість виконання заповіту призначеним виконавцем;

2) вони мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо особа, яка була ним призначена, відмовилася від виконання заповіту або була усунена від його виконання.

Виконавець заповіту призначається за взаємною згодою спадкоємців. Але якщо спадкоємці не можуть досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він на вимогу одного з них може бути призначений судом.

З ініціативи нотаріуса виконавець заповіту може бути призначений, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту або якщо виконавець відмовився від виконання заповіту чи був усунений від його виконання і якщо цього потребують інтереси спадкоємців.

З тексту ст.1288 ЦК випливає, що у даному випадку необхідна наявність таких умов: а) призначення виконавця заповіту потребують інтереси спадкоємців; б) заповідач не призначив виконавця заповіту або він відмовився від виконання заповіту, або виконавець заповіту був усунений від його виконання.

При цьому нотаріус призначає виконавця заповіту за місцем відкриття спадщини. Призначаючи виконавця заповіту, нотаріус повинен керуватися положеннями ст.1286 ЦК щодо того, що виконавець має бути повністю дієздатною фізичною особою чи юридичною особою, зареєстрованою належним чином, тощо.

Повноваження виконавця заповіту в ст.1290 ЦК визначаються як сукупність обов'язків цієї особи, що є дещо незвичним (адже повноваження у приватноправовому сенсі -- це право однієї особи діяти від імені, в інтересах і за рахунок іншої особи --ст.ст.237, 240, 241, ч. З ст.1290 ЦК), але загалом припустимим. 1) вжити заходів щодо охорони спадкового майна. 2) вжити заходів до повідомлення спадкоємців, відказоодержувачів, кредиторів про відкриття спадщини. 3) вимагати від боржників спадкодавця виконання ними своїх зобов'язань (наприклад витребувати майно, яке входить до складу спадщини, але знаходиться в інших осіб);4) управляти спадщиною, якщо до її складу входить майно, яке потребує управління, або майно, для якого встановлено особливий порядок його зберігання. 5) забезпечити одержання кожним із спадкоємців частки спадщини, яка визначена у заповіті, відповідно до змісту останнього, спеціальних заповідальних розпоряджень тощо. Виконуючи обов'язки, спрямовані на забезпечення інтересів інших осіб, виконавець заповіту повинен:1) забезпечити одержання частки в спадщині особами, які мають право на обов'язкову частку в спадщині (ст. 1241 ЦК);2) забезпечити виконання спадкоємцями інших дій, до яких вони були зобов'язані заповітом (щодо заповідального відказу, передачі сервітуту, вчинення певних дій немайнового характеру тощо --ст.ст. 1237-1240, 1246 ЦК).

Стаття 1291 ЦК зазначає право виконавця заповіту вимагати плату за виконання своїх повноважень. Заповідач може одразу зазначити в заповіті, що певна сума або частина майна переходить до виконавця заповіту як плата за виконання ним своїх повноважень. Останній може отримати цю винагороду в натурі або у грошах зі складу спадщини. Якщо виконавець відмовився або був усунений від виконання заповіту, то право на винагороду він втрачає.

Підставами припинення повноважень виконавця заповітує: 1) виконання заповіту (найбільш бажаний варіант); 2) визнання заповіту недійсним (оскільки заповіт визнається недійсним, то зникає і предмет виконання); 3) смерть виконавця або спадкоємця; 4) волевиявлення спадкоємців, їхніх законних представників, а також органів опіки та піклування (у разі коли виконавець заповіту неналежно виконує свої обов'язки, а потім припиняє виконання повноважень на вимогу вказаних осіб); 5) рішення суду, яким виконання заповіту визнається неналежним (у разі коли виконавець діє неналежним чином, але не погоджується припинити свої дії на вимогу спадкоємців, їхніх законних представників, а також органів опіки та піклування); 6) волевиявлення виконавця заповіту(відмова від виконання повноважень).

71. Спадковий договір. Сторони

Новелою в цивільному законодавстві є можливість укладення спадкового договору, який є специфічним засобом оформлення спадкових прав. За спадковим договором одна сторона (набувач) зобов'язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача (ст.1302 ЦК). Сторони у спадковому договорі: Відчужувачем у спадковому договорі може бути подружжя, один із подружжя або інша особа. Набувачем у спадковому договорі може бути фізична або юридична особа. Спадковий договір укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Набувач у спадковому договорі може бути зобов'язаний вчинити певну дію майнового або немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття.

Особливості спадкового договору з участю подружжя. Предметом спадкового договору може бути майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, а також майно, яке є особистою власністю будь-кого з подружжя. Спадковим договором може бути встановлено, що в разі смерті одного з подружжя спадщина переходить до другого, а в разі смерті другого з подружжя його майно переходить до набувача за договором. Забезпечення виконання спадкового договору. На майно, визначене у спадковому договорі, нотаріус, який посвідчив цей договір, накладає заборону відчуження. Заповіт, який відчужувач склав щодо майна, вказаного у спадковому договорі, є нікчемним.

Відчужувач має право призначити особу, яка буде здійснювати контроль за виконанням спадкового договору після його смерті. У разі відсутності такої особи контроль за виконанням спадкового договору здійснює нотаріус за місцем відкриття спадщини. Розірвання спадкового договору. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу відчужувача у разі невиконання набувачем його розпоряджень. Спадковий договір може бути розірвано судом на вимогу набувача у разі неможливості виконання ним розпоряджень відчужувача.

72. Сімейне право. Предмет, система. Принципи

Сімейне право - це сукупність правових норм і принципів, які регулюють та охороняють особисті й пов'язані з ними майнові відносини фізичних осіб, що виникають із шлюбу й належності до сім'ї

Предмет СП - це о.о., що виникають із шлюбу, кровної спорідненості, прийняття дітей на виховання в сім'ю. О.О, регульовані СП, підрозділяються по соц.суті на: особисті немайнові і майнові. Думки вчених розділяються на те, що пріоритетні-особисті, інші - пріоритет - майнові,оскільки більшість отн-й не підвладні правовому регулюванню. Більшепереконлива, по-моєму, 1-а, тому що зв'язки особистого хар-ра породжуютьдостойників. відносини м/д S сімейних правовідносин. У ст.2 СК визначеновідносини, що регулюються СП. Сімейний зак-во вуст. умови і порядоквступу в шлюб, припинення шлюбу та визнання його недійсним, рег. особисті незаможних. і достойників. отн. між членами родини: подружжям, батьками ідітьми (усиновителями і усиновленими), а у випадках і в межах, пред. сімейним зак-вом, м/д ін родичами та іншими особами, а також визначає форми і порядок пристрою в сім'ю дітей, які залишилися без піклування батьків.

Принципи сімейного права -- це основні засади, керівні Ідеї, відповідно з якими здійснюється сімейно-правове регулювання суспільних відносин. Одним з принципів сімейного права є одношлюбність (моногамія), тобто громадяни можуть одночасно перебувати тільки в одному шлюбі. Це закріплюється в ст.17 Кодексу про шлюб та сім'ю України.

Принцип свободи і добровільності при укладенні шлюбу визначає ст.51 Конституції України і ст.15 Кодексу про шлюб та сім'ю України. Цей принцип означає, що вибір дружини, чоловіка громадянами України здійснюється за власним бажанням осіб. Разом з тим суть цього принципу і в тому, що держава стане на захист інтересів особи, право якої на вільний вибір дружини, чоловіка буде порушено.

Принцип свободи при укладенні шлюбу нерозривно пов'язаний з іншою основною засадою сімейного права -- із свободою розірвання шлюбу. Але свобода розірвання шлюбу знаходиться під контролем держави (ст.38 КпШС).

Оголосивши першим декретом свободу розірвання шлюбу, держава перш за все мала на увазі надати жінкам, що зареєстрували шлюб у дореволюційний період, можливість розірвати ті кайдани, які їх оплутали, і вийти з-під жорстокої влади чоловіка.

Проте зловживання правом на розлучення не було б сумісне з інтересами держави по зміцненню сім'ї, покращанню справи виховання дітей. Тому розірвання шлюбу поставлено під контроль держави і хоча як при судовому, так і при спрощеному адміністративному, через органи РАГСу, розірванні шлюбу свобода на розлучення зберігається, але попереджається самовільність, в галузі громадських відносин, що завдає великої шкоди подружжю, а особливо дітям.

Четвертим принципом сімейного права є принцип повної рівності чоловіка і жінки в особистих і майнових правах. Це визначають ст.ст.21, 24, 51 Конституції України та ст. З КпШС України.

Ще одним з найважливіших принципів є принцип моральності і матеріальної підтримки нужденних членів сім'ї. Правове освітлення цього принципу здійснюється аліментними зобов'язаннями (п.2 ст.51 Конституції, ст.32 КпШС), а саме: батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків. Крім цього, подружжя повинно матеріально підтримувати один одного на випадок потреби, а в разі відмови в такій підтримці той з подружжя, що потребує матеріальної допомоги, має право по суду одержувати утримання від другого з подружжя, якщо останній спроможний його надати. Це право зберігається і після розірвання шлюбу.

Система сімейного права України

Сімейне право регулює визначене певне коло суспільних відносин і обумовлюється базисом суспільства.

Створюючи єдину і чітку систему, сімейне право входить в якості складової, або самостійної галузі, в загальну систему всього права.

Сімейне право містить в собі ряд інститутів, які органічно пов'язані між собою загальними принципами.

Система сімейного законодавства виражена головним чином в системі сімейного Кодексу і відображає об'єктивно існуючу систему сімейного права.

Наукове пізнання системи права включає в себе пізнання закономірностей, формування і взаємозв'язок окремих його структурних частин. Система сімейного права складається з 2-х частин: загальної і особливої.

Загальна частина містить загальні норми, які розповсюджуються на всі сімейно-правові відносини.

До них відносяться: норми про предмет, законодавство, мету і завдання, принципи, суб'єкти сімейних правовідносин та ін. Особлива частина являє собою сукупність інститутів, кожен з яких регулює визначений різновид сімейних відносин.

Система сімейного права є специфічною, тому що складається з інститутів, яких немає в інших галузях права. До основних із них відносяться: шлюб (порядок його реєстрації і припинення), правовідносини (правовідносини подружжя, правовідносини батьків і дітей, правовідносини інших членів сім'ї), усиновлення, опіка і піклування, реєстрація актів громадянського етану.

Отже, система сучасного сімейного права -- це структура, елементами якої є сімейно-правові норми та інститути, які розміщені у певній послідовності.

73. Історичний аспект формування сім'ї. Поняття сім'ї. Види сімейних правовідносин

История

В раннем римском праве брак был в значительной степени обусловлен началами родового быта и священных законов. Ни о каком, даже приблизительном, равенстве ни супругов, ни вообще членов семьи в праве речи не шло. Существенными были и внутрисословные различия в брачных институтах.

Инициатива заключения брака принадлежала главам семейств, к которым принадлежали будущие муж и жена (либо мужчине, если он обладал соответствующим статусом сам). Согласия женщины на заключение брака не требовалось - она переходила под власть мужа как нового для себя домовладыки (либо под власть его отца, если муж не был еще самостоятельным). Брак приобретал силу с исполнением ряда условий и обрядов, главнейшей частью которых было символическое «наложение руки» на женщину (родственное процедуре манципации), почему древнейшая форма брака и определялась как брак с наложением руки (cum manu).

Брак cum manu мог оформиться трояким путем, причем различия были существенными для разных категорий жителей Рима. Патрицианство заключало браки в виде священной процедуры (этрусского происхождения) - конфарреации, когда жених и невеста в присутствии домочадцев, глав семейств и обязательно верховного понтифика преломляли особый священный хлебец. Такой брак был священным институтом и означал, по сути, принятие невесты в другой род.

Процедура конфарреации была недоступна плебеям, а позднее недопустима для разнословных браков (в 445 г. до н.э. законом Канулея были разрешены браки между плебеями и патрициями, первоначально запрещенные по Законам XII Таблиц). Поэтому в этих случаях брак оформлялся коэмпцией - символической покупкой невесты, где покупателем выступал муж, а продавцом - отец невесты. Наконец, к признанию браком cum manu вело и длительное совместное проживание даже без формальных процедур: женщина, не желавшая установления над собой власти мужа, должна была три ночи в году проводить вне дома (в доме отца).

При браке «с рукой» право на развод принадлежало только мужу (по Законам XII Таблиц, он просто выставлял виновную жену из дома). Приданое жены также поступало в полное распоряжение мужа, сливалось с семейным имуществом. Правда, для жены, получавшей в такой семье «положение дочери», законом предусматривалось право на наследование семейного имущества, хотя и в самую последнюю очередь.

Около 250 г. до н. э. получает распространение более свободная для женщины форма брака - без наложения руки (sine manu). Заключение его проходило без торжественных процедур, предполагалось, что невеста тем или иным способом выразила свое согласие. Правовые последствия в основном были те же, что у брака cum manu, однако женщина переходила к мужу как бы под опеку, а не под его власть как главы фамилии. Ее приданое и другое полученное ею имущество оставались номинально в ее обладании, муж только управлял имуществом и даже считался ответственным эа возможные потери. Свободен был и развод.

Однако с первой половины II в. до н. э., когда эти браки приобрели статус вполне законных, в случае необоснованного развода цензоры выносили порицание, которое могло влиять на политические права гражданина. Другой существенной особенностью этих браков было то, что в них женщина (в случае смерти мужа возглавив семью) ни в коем случае не приобретала почетный статус матроны (mater familias), к которому вел брак «с наложением руки». Не имела она никаких прав и на наследование семейного имущества: ей только возвращали свое.

Существенные перемены в брачно-семейное право почти единовременно были введены законами Августа (18 г. до - 9 г. н. э.). Усмотрев в семейных отношениях конца Республики «падение нравов», император направил правовую политику на укрепление семьи, и не только на поощрение семейных ценностей, но даже на прямые санкции в отношении нарушителей брачных устоев. Для всех римских граждан в возрасте от 25 до 60 лет (для женщин - с 20 до 50-ти) вступление в брак было признано обязательным; также обязательно было иметь детей. Лица, не следовавшие в этом отношении закону, подвергались ограничениям в наследственных правах.

Женщины, родившие трех и более детей, пользовались покровительством закона: они могли без ограничений получать имущество по завещаниям. Развод был сохранен, но его осуществление стало жестко формальным. За нарушение святости брака, за супружеские измены вводились уголовные наказания (в том числе и для мужчин, которые, по древнему праву, не несли правовой ответственности за прелюбодеяние). Вторые браки не только не запрещались, но прямо поощрялись, хотя вводилось требование соблюсти известный приличный срок - для женщин траурный год (в 10 месяцев).

Расторжение браков без основательных причин влекло теперь имущественные штрафы, а виновная сторона теряла в пользу другой приданое (в пользу мужа), свадебный дар (в пользу жены). Значение юридического института было признано и за сожительством (фактическим браком, в котором жили мужчина и женщина, не имевшие права заключить законного брака - например, сенатор и актриса). Однако с IV в. права детей, рожденных от таких браков - незаконнорожденных, - стали ограничиваться.

С наступлением эпохи христианства и брак в целом снова стал рассматриваться как священный институт - «союз божеского и человеческого права». Заключение брака стало церковным обрядом. Вошли в практику значительные ограничения на браки родственников. Развод стал весьма не одобряемым, а затем и полностью запрещенным.

Во внутрисемейных отношениях главенствующим институтом семейного права была власть домовладыки (patria potestas). Как и в сфере брачных отношений, развитие права здесь шло по пути сокращения полномочий домовладыки и предоставления все большей самостоятельности домочадцам, прежде всего сыновьям. Со времени «больших войн» за Италию (III в. до н. э.) закрепилось самостоятельное право сыновей на распоряжение имуществом, приобретенным на войне.

Император Адриан (II в.) запретил убивать сына даже за нарушение долга по отношению к отцу: было признано, что цель отцовской власти гуманна и не может использоваться во вред детям, и тем более заменять государственную в случае преступлений. С эпохой христианства отцовская власть сократилась: дети стали независимы в делах веры, в подчинении власти епископа, в принятии сана. С IV в. все полученное детьми от матери считалось их собственностью. Стало возможным юридическое освобождение из-под отцовской власти не только через формальную эмансипацию, но и по указу монарха, а также через суд.

Принципы неукоснительного сохранения семейной общности предопределяли и основные институты наследственного права. Имущество семьи должно, насколько возможно, переходить к ее членам. Преторское право в особенности оказывало предпочтение кровным родственникам - когнатам. Наследование по закону поэтому занимало преобладающее место. Со времени XII Таблиц признавалось неукоснительным завещательное распоряжение домовладыки в отношении принадлежащего ему имущества (т. е. право на завещание), однако нельзя было без важных причин обходить наследством своих детей, близких родственников, нельзя было даже просто не упомянуть их в завещании.

Гарантиями этому служили особые формы завещательных распоряжений, которые делались или в куриатных народных собраниях, или путем манципации. В преторском праве получает признание и простое устное завещание. С V в. преобладающей формой становится письменное, которое писали при свидетелях, подписывали и заверяли, иногда даже с участием нотариуса.

Попыткой обойти жесткие ограничения на свободу завещаний стал институт завещательных отказов - легатов (не имея возможности завещать имущество в целом по своему усмотрению, завещатель предписывал передать какому-либо лицу - даже рабу, актрисе, учреждению - определенную вещь, т.е. отказывал ее). Широкое распространение легатов стало важной особенностью всего римского наследственного права.

Но закон вскоре и здесь стал на защиту интересов семьи: уже во II в. до н. э. были установлены ограничения на размеры денежных легатов, а также обязанность соразмерять легаты с долей основного наследника. Наконец, по закону Фальцидия (40 г. до н. э.) наследник по закону в любом случае должен был получить не менее 1/4 имущества, каковы бы ни были легаты.

Сім'ям, або Родимна -- соціальна група, яка складається з людей, які зазвичай перебувають у шлюбі, їхніх дітей (власних абоприйомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, кровних родичів, і здійснює свою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей.

Сімейні правовідносини -- це наслідок застосування до конкретних відносин в сфері шлюбу і сім'ї норм шлюбно-сімейного законодавства.

Основу сімейних правовідносин складають немайнові особисті відносини. В сімейному праві особисті права не пов'язані з майновими, але вони займають основне місце в усій системі правовідносин.

Сімейні правовідносини виступають як тривалі. Ця особливість визначається метою правовідносин. Так, реєстрація шлюбу має на меті створення сім'ї, існування якої передбачається, в принципі, на весь період життя подружжя;батьківські правовідносини по вихованню і утриманню дітей.

Тривалий характер сімейних правовідносин в значній мірі визначається тим, що в їх основі лежать не обмежені часом суспільні відносини родства або інші близькі відносини між особами (усиновлення, шлюб).

На вимоги, що випливають із сімейних правовідносин, не поширюється позовна давність, за виключенням випадків, вказаних в законі. Ці обставини не можна обмежувати строком, вони по своїй природі призначені до тривалого існування. Сімейно-правові відносини часто виникають як безстрокові, так як подружні права і обов'язки продовжуються все життя (крім випадків розірвання шлюбу).

В той час є сімейні відносини, які обмежуються строком, але вони характеризуються певною продовженістю. Наприклад, батьківські права і обов'язки по вихованню дітей продовжуються до досягнення дитиною 18 років.

Однією з особливостей сімейних правовідносин є те, що суб'єктами цих відносин можуть бути тільки громадяни, а не юридичні особи.

Для сімейного права характерна відсутність чисто абсолютних правовідносин. По характеру захисту правовідносини можна поділити на три групи.

В першу групу повинні бути включені відносні права, але яким властивий абсолютний характер захисту від посягань зі сторони всіх інших осіб. Таким є право осіб на виховання дітей, а у випадку, якщо немає батьків, право інших законних представників. Воно вважається відносним тому, що звернено лише до дитини. Щодо інших осіб, це право носить абсолютний характер, якщо тільки батьки (інші законні представники) не зловживають цими правами. В той же час і сама особа, яку виховують, має відносне право на отримання виховання від чітко визначених осіб (батьків чи інших законних представників).

В принципі, це право дитини також має абсолютний характер захисту щодо всіх інших осіб, які не мають права на його виховання.

В другу групу входять абсолютні права з деякими ознаками відносних правовідносин. Маються на увазі права подружжя на їх спільне майно, які є абсолютними, коли справа стосується всіх інших осіб, але мають і відносний характер, коли вони розглядаються як сумісне право власників, з яким нерозривно пов'язані взаємні відносини подружжя, які здійснюють це право.

В третю групу входять відносні правовідносини, які не мають ознак абсолютної охорони. Тут повинні бути немайнові особисті права, які виникають у подружжя на основі шлюбу і обмежені лише щодо іншого з подружжя. В цю групу входять і аліментні зобов'язання.

74. Поняття шлюбу за сімейним законодавством. Фактичні шлюбні відносини, їх юр. наслідки. Заручини - юр. характеристика та значення

Стаття 21. Поняття шлюбу. Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у органі державної реєстрації актів цивільного стану.

2. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.

3. Релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки та чоловіка прав та обов'язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану.

На території України дійсним визнається лише шлюб, що належним чином зареєстрований. Одним із принципів регулювання сімейних відносин є визнання шлюбу, укладеного лише в органах реєстрації актів цивільного стану. Лише зареєстрований в органах РАЦСу шлюб породжує правові наслідки. Саме від дня державної реєстрації шлюбу у подружжя виникає цілий комплекс взаємних прав та зобов'язань, а дитина, народження після державної реєстрації шлюбу, вважається народженою у шлюбі з усіма витікаючими звідси наслідками.

Оскільки закон визнає лише зареєстрований (цивільний або світський) шлюб, укладений в органах РАЦСу, перебування громадян у фактичних шлюбних відносинах або укладення ними шлюбу за релігійним обрядом є особистою справою кожного громадянина, але не тягне жодних правових наслідків законного шлюбу. Встановлення обов'язкової державної реєстрації шлюбу означає, що фактичні шлюбні відносини, незалежно від того, наскільки вони є тривалими, не являються шлюбом в юридичному значенні та не породжують правових наслідків. Майнові відносини, що виникають поміж фактичним подружжям, регулюються ст. 74 СК та нормами про спільну власність, встановленими ЦК України.

Зараз поняття фактичних шлюбних відносин поширилося на ті сімейні союзи, які не визнані не тільки церквою, а й державою. Маємо на увазі те, що виникнення спільного бажання в чоловіка й жінки - це тільки перший крок на шляху до становлення законного шлюбу.

Тривалість спільного проживання як критерій наявності сім'ї на законодавчому рівні не визначений, що може бути спірним моментом з точки зору кваліфікації взаємин подружжя. Видається, що такий строк має бути достатнім для того, щоби стверджувати, що між чоловіком та жінкою склалися усталені відносини, які притаманні подружжю.

Правові наслідки фактичного шлюбу

Згідно із ч. 1. ст. 74 СК «якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними». Частиною 2 ст. 74 СК встановлено правовий режим майна, набутого чоловіком та жінкою під час проживання сім'єю: «На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу».

Інакше кажучи, фактичні шлюбні відносини, тобто проживання чоловіка та жінки однією сім'єю, породжують ті самі юридичні наслідки майнового характеру, що і перебування у зареєстрованому шлюбі. Зокрема все майно, набуте фактичним подружжям, належить їм на праві спільної сумісної власності, частки фактичного подружжя у разі поділу їхнього спільного майна вважаються рівними, вони мають рівні права щодо користування, володіння та розпорядження спільним майном і т. д. Винятки із вказаних правових норм, встановлені главою 8 СК, застосовуються до фактичного подружжя так само, якби ці особи перебували б у зареєстрованому шлюбі.

Водночас, ст. 74 СК закріплено право фактичного подружжя відступити від положень глави 8 СК та встановити, що їхнє спільне проживання однією сім'єю не породжує правових наслідків відповідно до ст. 74 СК, тобто не породжує виникнення справа спільної сумісної власності на майно, що набуте ними під час фактичного шлюбу. Для цього фактичне подружжя повинно укласти письмовий договір, яким врегулювати свої майнові відносини.

Особливості розпорядження спільним майном фактичного подружжя

Як було вказано раніше, згідно зі ст. 74 СК фактичний шлюб породжує такі ж юридичні наслідки майнового характеру, що і зареєстрований шлюб. Однак відсутність його державної реєстрації може призвести до порушення прав та законних інтересів фактичного подружжя. Через відсутність державної реєстрації такого шлюбу факт спільного проживання однією сім'єю може заперечуватися одним із фактичного подружжя, або він (вона) можуть розпоряджатися спільним майном, набутим під час фактичного шлюбу, без згоди іншого тощо.

У названих ситуаціях сторона, права якої порушені або не визнаються, вимушена звертатись до суду з позовом. Йдеться про позови щодо визнання права спільної сумісної власності, про поділ майна, що є спільною сумісною власністю, та про визнання договорів недійсними через відсутність згоди співвласника на розпорядження майном.

Слід наголосити, що на відміну від подружжя, спільне проживання чоловіка та жінки однією сім'єю підлягає доказуванню з погляду всіх ознак фактичного шлюбу, про які згадувалося раніше. І лише за умови, що один із фактичного подружжя доведе в суді, що між фактичним подружжям склалися усталені відносини, які притаманні подружжю, майно, набуте ними за час спільного проживання, може бути визнано їхньою спільною сумісною власністю.

Трапляються також і інші випадки зловживання правами, наданими фактичному подружжю ст. 74 СК. Наприклад, особа, що перебуває у нетривалих «романтичних» відносинах з іншою, вселяється до неї напередодні запланованого укладення значної угоди останньою, і через деякий час розриває відносини і домагається в судовому порядку права на 50 % вартості майна, придбаного за час їхнього спільного проживання. Тому в багатьох випадках від добросовісності кожного із названих осіб залежить те, чи будуть дотримані права іншого.

З метою уникнення майбутніх спорів у суді при укладенні договорів, що підлягають нотаріальному посвідченню, на практиці деякі нотаріуси вимагають підтвердження «самотнього» статусу сторін договору. Прикладами такого підтвердження може бути заява покупця такого змісту: «Я, покупець, доводжу до відома майбутнього продавця про те, що на день укладення цього договору купівлі-продажу у фактичних шлюбних відносинах не перебуваю; гроші, що передаються мною за цим договором, не є спільною власністю; осіб, які б могли порушити питання про спільність переданої мною суми грошей, немає». Відчужувач майна підписує таку заяву: «Я, продавець, доводжу до відома покупця про те, що вказане майно належить мені на праві особистої приватної власності, оскільки на час його придбання у фактичних шлюбних відносинах не перебував; осіб, які б могли порушити питання про спільну сумісну власність на вказане майно, немає. Зі змістом статті 74 Сімейного кодексу України ознайомлений». У договорі також може зазначатися положення про доведення нотаріусом змісту заяви однієї сторони іншій.

Особливості спадкування фактичного подружжя за законом

За загальним правилом ст. 1258 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) «спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу». Той із подружжя, який пережив спадкодавця, належить до першої черги спадкоємців (ст. 1261 ЦК). Уточнимо, що йдеться лише про зареєстрований шлюб. Таким чином, проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без укладення шлюбу не є підставою для виникнення в них права на спадкування за законом у першу чергу на підставі ст. 1261 ЦК.

Водночас, відповідно до ст. 1264 ЦК «у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу відкриття спадщини». Отже, у питанні черговості спадкування за законом особи, що перебувають у зареєстрованому шлюбі, і такі, що фактично проживають однією сім'єю, належать до різних черг спадкування - першої та четвертої відповідно. А тому чоловік чи жінка, що проживали спільно однією сім'єю, спадкуватимуть лише за відсутності спадкоємців першої, другої та третьої черг.

Також необхідно звернути увагу на те, що право на спадкування у четверту чергу належить не лише чоловікові (жінці), що проживали спільно однією сім'єю, таке право належить також іншим особам, наприклад, вітчиму, мачусі, пасинкам, пасербицям, іншим особам, що проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше як п'ять років до відкриття спадщини (Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 р. № 7).

До спадкоємців четвертої черги не належить особа, яка хоч і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у зареєстрованому шлюбі з іншою особою.

Згідно з ч. 2 ст. 1259 ЦК «фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування,за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані». Таким чином, за наявності обставин, вказаних у ст. 1259 ЦК, чоловік (жінка), що проживали спільно зі спадкодавцем однією сім'єю, можуть отримати право на спадкування разом з спадкоємцями попередніх черг. Спір про таке право вирішуватиметься в судовому порядку.

Заручини

1. Зарученими вважаються особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу. 2. Заручини не створюють обов'язку вступу в шлюб. 3. Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов'язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв'язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо). 4. У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв'язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом.

У разі розірвання договору особа зобов'язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася -- відшкодувати її вартість.

75. Умови вступу в шлюб та перешкоди до укладання шлюбу

Під умовами укладення шлюбу слід розуміти обставини, наявність яких необхідна для того, щоб шлюб мав юридичну силу.

В теорії сімейного права розрізняють позитивні та негативні умови укладення шлюбу. Наявність позитивних дає можливість укладення шлюбу, що ж стосується негативних, то саме їх відсутність дає таку можливість (перешкоди до укладення шлюбу).

Спочатку розглянемо умови вступу в шлюб, відповідно до Сімейного кодексу України.

Досягнення шлюбного віку (ст. 22 СК). Відповідно до ст. 23 СК право на шлюб мають особи, які досягли шлюбного віку. СК, як і КпШС, встановлює особливе шлюбне повноліття тільки для жінок. Відповідно до ч. 1 ст. 22 шлюбний вік для жінки встановлюється у сімнадцять, а для чоловіка -- у вісімнадцять років.

СК передбачає можливість надання права на шлюб особі, яка ще не досягла шлюбного віку. Так, відповідно до ч. 2 ст. 23 за заявою особи, яка досягла чотирнадцяти років, за рішенням суду їй може бути надано таке право, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам.

Добровільність шлюбу (ст. 24 СК). Це означає, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, примушення їх до укладення шлюбу не допускається. Діяти вільно може лише дієздатна особа, тобто та, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Виходячи з цього, недієздатна особа, а також особа, що формально була дієздатною, але на момент реєстрації шлюбу страждала на тяжкий психічний розлад, перебувала у стані алкогольного, токсичного, наркотичного сп'яніння, в результаті чого не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, не має права на укладення шлюбу.

Перешкоди до укладення шлюбу

Перешкоди для вступу в шлюб визначено в ст. 25, 26 та ч.2 ст. 24 Сімейного кодексу України

Перебування хоча б однієї з сторін в іншому зареєстрованому шлюбі. Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному зареєстрованому у відповідних органах шлюбі, а право на повторний шлюб виникає в кожного з них лише після припинення попереднього шлюбу (ст. 25 СК).

Знаходження жінки та чоловіка між собою у родинних зв'язках прямої та в деяких випадках побічної (бокової) лінії споріднення та відносинах, що прирівнюються до родинних. Так, відповідно до ст. 26 СК не допускається укладення шлюбу: між родичами прямої лінії споріднення; між рідними (повнорідними і неповнорідними) братами і сестрами; між двоюрідними братами і сестрами; між рідними тіткою, дядьком і племінником, племінницею; між усиновлювачем і усиновленим; між дітьми, що були усиновлені усиновлювачем.

Визнання особи недієздатною (п. 3 ст. 39 СК). Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Дана заборона належить до абсолютної. Згода -- обов'язкова умова одруження, а особа, визнана недієздатною, не усвідомлює значення своїх дій, а отже, і не може усвідомлювати наслідки даної згоди на одруження.

76. Порядок укладання шлюбу. Держ реєстрація шлюбу

Порядок укладення шлюбу можна звести до наступних етапів.

1. Звернення до державного органу РАЦСу жінки та чоловіка, що бажають укласти шлюб.

Новий СК передбачає можливість подання відповідної заяви як особисто, так і через представників. Заява у разі подання її представниками осіб, що бажають зареєструвати шлюб, засвідчується нотаріально, а також до органів РАЦСу подається нотаріально посвідчена довіреність, що засвідчує право представників на подання такої заяви. Причиною подання заяви через представників може бути: неможливість жінки і(або) чоловіка подати заяву особисто через поважні причини.

Сімейний кодекс не дає переліку таких причин, але можна припустити, що ними можуть бути хвороба або відрядження.

Заява про реєстрацію шлюбу є чинною протягом 3 місяців від дати її подання.

2 Ознайомлення осіб, які бажають зареєструвати шлюб, з їхніми правами та обов'язками.

3. Прийняття державними органами РАЦСу заяви за наявності всіх необхідних документів.

При поданні заяви особи, які бажають зареєструвати шлюб, зобов'язані подати паспорти чи інші паспортні документи, а також документи про припинення попередніх шлюбів (якщо вони були). Такими документами відповідно до п. 4.1 Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні є свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення про визнання шлюбу недійсним. При цьому у заяві про реєстрацію шлюбу робиться відмітка із зазначенням документа, що підтверджує припинення попереднього шлюбу.

У разі подання заяви про реєстрацію шлюбу особами, що не досягай шлюбного віку, вони зобов'язані подати свідоцтво про народження, а також довідку з місця проживання (п. 4.2 Правил реєстрації актів громадянського стану).

4. Заручини.

З моменту подання заяви про реєстрацію шлюбу до органів РАЦСу особи вважаються зарученими (ст. 31 СК). При цьому Сімейний кодекс підкреслює формальне значення заручин, тобто як такого стану, який не породжує у осіб обов'язку вступу в шлюб. Отже, заручини не породжують у заручених осіб сімейних прав та обов'язків.

Сімейним кодексом встановлено правові наслідки відмови заручених осіб від шлюбу.

Підставами для звільнення від відшкодування понесених затрат є :

- протиправна, аморальна поведінка нареченої (нареченого);

- приховання нею (ним) обставин, що мають для особи, що відмовилася від шлюбу, істотне значення.

5. Реєстрація шлюбу.

Для розгляду порядку реєстрації шлюбу важливе юридичне значення має дослідження питань часу та місця реєстрації шлюбу. Час реєстрації шлюбу. Відповідно до ст. 32 СК реєстрація шлюбу здійснюється після спливу одного місяця від дня подання заяви про реєстрацію шлюбу. До спливу цього строку реєстрація шлюбу може бути здійснена за наявності поважних причин та з дозволу керівника державного органу РАЦСу. При цьому в ст. 32 СК відсутній перелік таких поважних причин. Можна припустити, що такими причинами можуть бути: переїзд на постійне проживання до іншої місцевості, довгострокове відрядження, перебування на стаціонарному лікуванні у зв'язку з тяжкою хворобою чи проведеною операцією тощо.

За наявності наступних випадків шлюб може бути зареєстрований у день подання відповідної заяви:

- вагітність нареченої;

- народження нею дитини;

- безпосередня загроза для життя нареченого чи нареченої (п. 2 ст. 32 СК).

Відкладення реєстрації шлюбу можливе як за спільною заявою заручених осіб, так і за рішенням керівника державного органу РАЦСу. При цьому у разі відкладення реєстрації шлюбу за заявою заручених осіб термін відкладення обмежується тримісячним строком від дня подання такої заяви (ст. 28 СК). Відкладення реєстрації шлюбу у другому випадку здійснюється у разі наявності відомостей про перешкоди до реєстрації шлюбу, причому строк відкладення не може перевищувати 3 місяці. Порядок відкладення реєстрації шлюбу за рішенням керівника органу РАЦСу регламентується п. 4.8 Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні. Відповідно до цих Правил реєстрація шлюбу відкладається у разі одержання органом РАЦСу письмової інформації про наявність передбачених законом перешкод до укладення шлюбу. При цьому перевірка наявності таких перешкод може бути покладена як на заявника, який повідомив про наявність таких перешкод орган РАЦСу, - він у місячний термін повинен подати відповідні докази, або на орган РАЦСу. Про відкладення реєстрації шлюбу орган РАЦСу зобов'язаний повідомити заручених осіб. У разі підтвердження наявності перешкод до укладення шлюбу орган РАЦСу відмовляє в реєстрації шлюбу і видає письмове роз'яснення зарученим. Якщо обставини не підтвердяться, реєстрація шлюбу здійснюється на загальних підставах.

Місцем реєстрації шлюбу є державний орган РАЦСу, який здійснює реєстрацію шлюбу в урочистій обстановці. Новий СК встановлює можливість реєстрації шлюбу в інших місцях за заявою наречених.

Так, відповідно до п. 2 ст. 33 СК реєстрація шлюбу може відбутися:

- за місцем їхнього проживання;

- за місцем надання стаціонарної медичної допомоги;

- в іншому місці, якщо вони не можуть прибути до органу РАЦСу з поважних причин.

При здійсненні реєстрації шлюбу нареченим надається право на вибір прізвища:

- обрати прізвище одного з наречених як спільне прізвище або залишити свої дошлюбні прізвища;

- приєднати до прізвища нареченого (нареченої) прізвище нареченої (нареченого) та за взаємною згодою визначити порядок їх приєднання. При цьому складання більше двох прізвищ не допускається за винятком, коли таке складання дозволяється за звичаями національної меншини, до якої належить наречена (наречений);

- змінити одну з частин подвійного прізвища, яке є у нареченого (нареченої), на прізвище другого з них.

Документом, що підтверджує реєстрацію шлюбу, є Свідоцтво про шлюб, зразок якого затверджується Кабінетом Міністрів України. Особливості реєстрації шлюбу із засудженою особою. Реєстрація шлюбу із засудженими, які відбувають покарання у виправно-трудових установах, провадиться відділом реєстрації актів цивільного стану за місцезнаходженням таких установ на загальних підставах, передбачених чинним законодавством України, з дозволу відповідного управління юстиції.

77. Визнання шлюбу недійсним. Правові наслідки

Недійсність шлюбу - це правова санкція, яка застосовується до подружжя внаслідок порушення ними встановлених законом умов укладення шлюбу і яка передбачає втрату таким шлюбом правової сили. Конкретний перелік підстав недійсності шлюбу визначений у законодавстві й має вичерпний характер.

СК поділяє всі шлюби, укладені з порушенням вимог закону, на три категорії: 1) це так звані абсолютно недійсні шлюби (ст. 39 СК); 2) шлюби, які визнаються недійсними судом (ст. 40 СК) на тій підставі, що шлюб є фіктивним або шлюб було зареєстровано без вільної взаємної згоди жінки чи чоловіка; 3) шлюби, які можуть бути визнані судом недійсними за наявності порушень, перерахованих у ч. 1 ст.4ї СК.

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв'язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена. На позов про визнання шлюбу недійсним не поширюється строк позовної давності. Шлюб може бути визнаний недійсним і після його розірвання, а також у разі смерті дружини або чоловіка (ст. 43 СК).

Правові наслідки визнання шлюбу недійсним визначені в ст. 45 Сімейного кодексу України і полягають у тому, що визнання шлюбу недійним анулює всі правові наслідки шлюбу, тобто ніяких прав та обов'язків між особами, що уклали шлюб, не виникає. При цьому права і обов'язки анулюються не на майбутнє, а з дня укладання такого шлюбу.

Негативні правові наслідки визнання шлюбу недійсним цілком обґрунтовані, якщо особи, які укладають шлюб, вчиняють протиправні дії. Застосування санкцій до осіб, які свідомо порушують чинне сімейне законодавство ( наприклад, не розриваючи попередній шлюб, укладають новий; реєструють шлюб без наміру створити сім'ю тощо), є виправданим.

По - перше, до майна, набутого такими особами в шлюбі, застосовуються не норми сімейного права щодо спільної власності подружжя, а норми цивільного законодавства щодо спільної часткової власності, тобто розмір часток на майно визначається відповідно до участі таких осіб своєю працею і коштами у придбанні майна. Частка кожного з подружжя щодо такого майна може бути визначена угодою або рішенням суду.

По - друге, той з подружжя, який обрав прізвище іншого з подружжя, або спільне прізвище, вважається таким, що іменується цим прізвищем без достатньої правової підстави і зобов'язаний повернутися до свого дошлюбного прізвища. По - третє, один з подружжя, який є непрацездатним, позбавляється права на отримання аліментів від іншого з подружжя. Сума вже одержаних аліментів вважається такою, що одержана без достатньої правової підстави, і підлягає поверненню відповідно до Цивільного кодексу України, але не більш як за останні три роки.

По - четверта, особі, яка вселилася у житлове приміщення іншої особи у зв'язку з реєстрацією з нею недійсного шлюбу, не набуває права на проживання у ньому і може бути виселена.

Недійсність шлюбу обумовлює і недійсність укладеного шлюбного договору з моменту його укладення.

Визнання шлюбу недійсним не впливає на права дітей, які народилися в такому шлюбі. Щодо таких дітей зберігається презумпція батьківства чоловіка, якщо дитина народилася під час шлюбу чи протягом десяти місяців після визнання такого шлюбу недійсним.

78. Особисті немайнові права подружжя

- право на материнство (ст. 49 СК);

- право на батьківство (ст. 50 СК);

- право дружини, чоловіка на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань (ст. 51 СК);

- право дружини, чоловіка на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку (ст. 52 СК);

- право на зміну прізвища (ст. 53 СК);

- право на розподіл обов'язків та спільне вирішення питань життя сім'ї (ст. 54 СК);

- право на особисту свободу (ст. 56 СК) та ін. До дій як об'єктів сімейних правовідносин, зокрема шлюбних, відносяться:

- обов'язок подружжя турбуватися про сім'ю;

- виховання, розвиток та утримання дітей (ст. 2 СК);

-обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в державних органах РАЦСу та ін.

Водночас особисті немайнові права подружжя мають певні особливості порівняно з особистими немайновими правами, що становлять предмет цивільно-правового регулювання.

По-перше, особисті немайнові права подружжя виникають не від народження, а у зв'язку зі вступом у шлюб, зареєстрований в установленому порядку. Вони діють лише в сімейних відносинах.

По-друге, особисті немайнові права подружжя є не абсолютними, як у цивільному праві, а відносними. Вони можуть бути порушені не будь-ким, а лише іншим із подружжя. Тому особистим правам одного із подружжя протистоїть обов'язок іншого з подружжя не перешкоджати їх здійсненню, не порушувати їх.

По-третє, особисті немайнові права подружжя є визначальними в сімейних правовідносинах. Саме з цих прав виникають УСІ інші права подружжя. В їх основі лежать одвічні духовні Цінності, без яких неможливо створити міцну, щасливу сім'ю.

По-четверте, здійснення особистих немайнових прав одним із подружжя можливе не тільки за умови погодження своїх дій з іншим із подружжя, а й з урахуванням інтересів сім'ї в цілому (дітей, батьків, інших її членів).

По-п'яте, припинення особистих немайнових прав відбувається разом із припиненням шлюбу. Припинення шлюбу може відбутись не тільки з настанням смерті одного з подружжя, а й з інших підстав. Тому особисті немайнові права подружжя на відміну від особистих немайнових прав інших громадян припиняються як природним шляхом, так і з волі учасників шлюбних відносин - шляхом розірвання шлюбу.



79. Майнові відносини подружжя. Режим власності. Право спільної сумісної власності

Усе майно, набуте подружжям за час шлюбу, відповідно до ст. 60 Сімейного Кодексу України належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба) самостійного заробітку. При цьому не має жодного значення, якими були юридичні підстави його набуття - купівля, обмін, придбання в кредит ( крім випадків отримання майна в подарунок чи у спадщину). Також все одно, на ім»я кого з подружжя було придбане майно, важливим є лише те, що це сталося під час шлюбу.

Режим спільності майна подружжя означає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, завжди вважатиметься спільним (якщо інше не встановлено домовленістю сторін); подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності ; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; доти, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.

Слід мати на увазі, що сімейним законодавством передбачені обставини, за яких майно кожного з подружжя, тобто те, що належить їм на праві приватної особистої власності (придбане до реєстрації шлюбу, отримане в дар, успадковане), може бути визнане їх спільною сумісною власністю. Так у ст. 62 Сімейного Кодексу України зазначено, що у випадку, коли майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно може бути визнано судом спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, будинок який до реєстрації шлюбу належав одному з подружжя, але потім, вже під час шлюбу, був перебудований чи капітально відремонтований внаслідок спільних трудових та матеріальних затрат як чоловіка, так і дружини).

...