Цивільне право

Враховуючи особливе положення держаних або територіальних органів самоврядування, вони не мають права відмовитись від спадщини на користь іншої особи. Отже, перехід у власність до зазначених органів речових прав (майна) у таких випадках оформлюється через нотаріальну контору видачею Свідоцтва про право на спадщину за заповітом.

У разі включення спадкодавцем до заповіту частки майна, успадкованої фізичною особою, інша частка за рішенням суду як відумерле майно може перейти до відповідної місцевої територіальної громади.

Заява про визнання спадщини відумерлою розглядається в порядку окремого провадження, відповідно до вимог статей 235, 274-278 ЦПК України.

Заява про визнання спадщини відумерлою подається лише після спливу одного року з дня смерті спадкодавця або з дня оголошення судом його померлим відповідно до вимог ч. З ст. 46 ЦК України. Настання смерті спадкодавця має бути підтверджене свідоцтвом про смерть (актовим записом РАЦС) або судовим рішенням.

Перехід відумерлого майна у комунальну власність надає право територіальній громаді на повне розпорядження ним. Відповідно до закону таке майно може залежно від його призначення бути передане в користування іншим особам, в оренду, відчужене (продане) тощо. Водночас набуття права власності зобов'язує територіальну громаду нести цивільно-правову відповідальність за борги спадкодавця.

Згідно із ч. 4 ст. 1277 ЦК України відповідний орган місцевого самоврядування зобов'язаний задовольнити вимоги кредиторів, що заявлені в установленому законом порядку. Зокрема, цей орган територіальної громади має відшкодувати майнову шкоду (збитки), завдані спадкодавцю за його життя, а також відшкодувати моральну шкоду. Відшкодування якої переходить як обов'язок перед потерпілим лише за умови, якщо шкода (моральна) була присуджена спадкодавцю до його смерті.

Власник відумерлої спадщини тим часом, зобов'язаний сплатити кредитору неустойку (штраф, пеню), якщо вона була стягнена судом за його життя і не відшкодовувалася. Відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої спадкодавцю, може бути лише у межах вартості спадкового майна, яке за судовим рішенням як відмерле майно перейшло у комунальну власність. Розмір відшкодування може бути зменшеним за позовом органу місцевого самоврядування, якщо її вартість виявиться непомірно великою, порівняно із загальною вартістю відумерлого майна.

Визнання відумерлим спадкового майна, якщо воно знаходиться за кордоном, але належало померлому громадянину України є складним.

На практиці виникають труднощі з питанням належності відумерлого майна за кордоном, якщо його власником є громадянин України. За цих обставин враховується положення міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою України. Зокрема, згідно зі ст. 49 Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаною країнами СНД 7 жовтня 2002 р., перехід відумерлого майна до держави, громадянином якої був померлий, поширюється лише на його рухоме майно. Якщо відумерле майно є нерухомим (квартира, будівлі тощо), воно переходить у власність країни за місцезнаходженням такого майна в порядку, встановленому законодавством цієї держави.

Охорона спадкового (відумерлого) майна здійснюється на загальних підставах відповідно до статей 1283-1284 ЦК України, Закону України «Про нотаріат», Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

У разі наявності відомостей про відсутність спадкоємців нотаріус за зверненням територіальної громади або за своєю ініціативою, вживає заходів до охорони спадкового майна. Отже, за місцем відкриття спадщини нотаріус проводить опис спадщини, про що складає акт опису, до якого включається усе майно, що знаходиться в квартирі, будинку, іншому приміщенні. Якщо при описі надходять заяви заінтересованих осіб про належність їм окремих речей, цінностей, нотаріус має робити запис про це в акті опису і роз'яснити про їх право звернутися до суду про виключення такого майна із опису.

У населених пунктах, у яких немає нотаріуса, заходи щодо охорони спадкового майна вживають органи місцевого самоврядування. Гроші та цінні папери здаються в депозит нотаріуса. Якщо у складі спадкового майна є золоті вироби, срібло, інші дорогоцінні вироби, метали, а також акції, векселі, облігації, депозитні сертифікати, боргові розписки, акредитиви тощо, нотаріус, на прохання заінтересованих осіб, здає на зберігання до установи банку.

У разі наявності у померлого цінних рукописів, літературних праць тощо, які мають наукове або історичне значення, нотаріус за окремим описом здає на зберігання до відповідних установ, музеїв, інших місць можливого зберігання, або опечатує і повідомляє орган територіальної громади про необхідність зберігання документів до прийняття судового рішення про відумерлість спадщини.

Включені нотаріусом до опису спадкового майна зброя, боєприпаси, вибухові речовини, засоби самооборони (газові та гумові пістолети тощо) передаються до органів МВС.

У разі потреби догляду за майном чи утримання його в належному стані (квартира, будинок тощо) нотаріус за заявою місцевого територіального органу (за відсутності спадкоємців) укладає договір на управління спадщиною, який діє до прийняття судом рішення про визнання спадщини відумерлою або до скасувальної обставини, що припиняє дію договору (ч. 2 ст. 212 ЦК України).

Договір на управління спадщиною може бути припиненим у разі подання заяви спадкоємців про прийняття спадщини, постанови судового рішення про визнання за фізичною особою права на спадщину, про визначення додатного строку для прийняття спадщини, відмови суду у визнанні спадщини відумерлою. Договір науправління спадщиною може бути також припиненим, якщо нотаріусом буде прийняте рішення про вжиття заходів до охорони спадкового майна, або відповідний орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, там, де немає нотаріуса, візьме на себе обов'язок щодо охорони такого майна.

56. Поділ та перерозподіл спадкового майна

Спадкоємці, які прийняли спадщину, мають право поділити її за згодою між собою. Необхідність укладення угоди про поділ пояснюється тим, що спадкові частки, належні спадкоємцям, які прийняли спадщину, є переважно не реальними, а ідеальними, тобто вираженими чисельно (1/2, 1/3 тощо). Лише у випадку чіткого визначення у заповіті того майна, яке переходить до спадкоємців, це майно поділу не підлягає, а є об'єктом особистої власності того спадкоємця, якому воно призначено.

Частина 1 ст. 1278 ЦК встановлює законодавчу презумпцію рівності часток спадкоємців, яка може бути спростована лише волею спадкодавця, вираженою у заповіті. Слід відзначити, що ст. 1267 ЦК, навпаки, дозволяє спадкоємцям за законом за угодою між собою змінити розмір частки у спадщині когось із них (частини 2, 3). У нотаріальній практиці укладення спадкоємцями за законом правочину про зміну розміру частки у спадщині за ст. 1267 ЦК і правочину про поділ спадщини розглядається як окремі юридичні дії. Таким чином, спадкоємці за законом мають право змінити розмір спадкових часток на підставі окремого договору про це. Водночас, змістом договору про поділ є визначення конкретного майна, яке відповідає часткам спадкоємців і належить кожному з них. У договорі про поділ спадщини спадкоємці позбавлені права вказувати про зміну часток у спадщині.

У разі якщо вартість майна, яке належить спадкоємцеві в результаті поділу, та вартість спадкової частки є різними, за згодою спадкоємців допускається грошова компенсація.

Стаття 1279 ЦК встановлює два випадки, коли спадкоємець має переважне право на отримання певного майна у натурі при здійсненні поділу в межах своєї спадкової частки: а) предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку - якщо спадкоємець протягом не менш як одного року до часу відкриття спадщини проживав разом із спадкодавцем однією сім'єю; б) майна, яке було об'єктом спільної часткової або спільної сумісної власності спадкоємця зі спадкодавцем.

За відсутності згоди спадкоємців щодо поділу спадщини поділ здійснюється в судовому порядку і оформляється судовим рішенням, яке вступило в законну силу.

57. Оформлення прав на спадщину

Під час спадкування права та обов'язки переходять від спадкодавця до спадкоємця (спадкоємців). Цю процедуру має бути належним чином оформлено, що дасть можливість у повному обсязі захистити права та охоронювані законом інтереси спадкоємців. Оформленню спадкових прав передує відкриття спадщини, що відбувається у день смерті спадкодавця або у день оголошення його померлим. Спадщина відкривається за місцем останнього проживання, а у разі, коли воно невідоме, -- за місцем знаходження нерухомого майна чи його частини. Під час процедури оформлення спадкових прав може виникнути необхідність у вжитті заходів з охорони спадкового майна, які здійснюються в інтересах спадкоємців, відказоодержувачів та кредиторів спадкодавця з метою збереження спадкового майна до прийняття спадщини спадкоємцями. Ці заходи вживають за заявою спадкоємців або за ініціативою нотаріуса, органу місцевого самоврядування у місцевості, де немає нотаріальної контори. Для охорони спадкового майна проводять опис майна і передають його на зберігання спадкоємцям або іншим особам.

Триває охорона спадкового майна до закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини, а витрати на неї (охорону) відшкодовують спадкоємці. Спадкові права оформляються шляхом видачі нотаріусом свідоцтва про право на спадщину, яке буває двох видів: свідоцтво про право на спадщину за законом та свідоцтво про право на спадщину за заповітом. Нотаріус, видаючи свідоцтво про право на спадщину за законом, перевіряє факт смерті спадкодавця, час і місце відкриття спадщини, наявність підстав для закликання до спадкоємства за законом осіб, які подали заяву про видачу свідоцтва, та склад спадкового майна. Видаючи свідоцтво про право на спадщину за заповітом, нотаріус перевіряє факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Якщо спадщина приймається кількома особами, то кожному із них видається свідоцтво із зазначенням їх частки. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Однак ЦК зобов'язує спадкоємців звернутися за свідоцтвом про право на спадщину на нерухоме майно. За загальним правилом, свідоцтво про право на спадщину видається після закінчення 6 місяців із часу відкриття спадщини. Якщо заповіт складено на користь зачатої, але ще не народженої дитини, свідоцтво може бути видано лише після народження дитини. До закінчення строку на прийняття спадщини нотаріус може видати спадкоємцеві дозвіл на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі), якщо це зумовлено обставинами, що мають істотне значення. Цивільне законодавство передбачає державну реєстрацію права на спадщину в разі, якщо до спадкового майна входить нерухоме майно, - право власності спадкоємця на таке майно виникає з моменту держ. реєстрації. Свідоцтво про право на спадщину може бути визнано недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що особа, якій воно видане, не мала права на спадкування, а також в інших випадках, передбачених законом.

58. Спадкування за заповітом

Спадкування за заповітом відбувається звичайно на підставі заповіту спадкодавця з врахуванням вимог, щодо права на обов'язкову частку у спадщині. Так, Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок

своєї смерті. Спадкування за заповітом відбувається у випадку,

якщо померлою особою до смерті було складено заповіт і він є

дійсним. Заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем, якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 Цивільного Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 Цивільного Кодексу.

Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування. Заповідач не може позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Право на обов'язкову частку у спадщині мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка). Розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення. До обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені у заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку у спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку. Чинність заповіту щодо осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, встановлюється на час відкриття спадщини. У разі смерті особи, яка була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність. Діти (внуки) цієї особи мають право на спадкування на загальних підставах. У разі відсутності заповіту спадкування відбувається за законом.

59. Заповіт

Заповіт - це особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Вчинення заповіту через представника не допускається. За своєю юридичною природою заповіт є одностороннім правичоном, який дійсний за умови додержання встановленої законом форми та змісту. ЦК висуває такі вимоги до форми заповіту: ? складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складання; ? має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, його підписує інша особа, що засвідчується у відповідному порядку із зазначенням причин, за яких текст заповіту не міг підписати заповідач власноруч; ? має бути посвідчений нотаріусом або уповноваженою на це посадовою, службовою особою відповідного органу місцевого самоврядування - якщо у населеному пункті немає нотаріуса. До нотаріального посвідчення прирівнюється посвідчення заповіту: головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, а також начальником шпиталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та інвалідів - осіб, які перебувають на лікуванні у лікарні, шпиталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, а також осіб, які проживають у будинках для осіб похилого віку та інвалідів; капітаном судна - осіб, які перебувають під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України; начальником експедиції - осіб, які перебувають у пошуковій або іншій експедиції; командиром (начальником) військової частини, з'єднання, установи або закладу - військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин, з'єднань, установ, військовонавчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, а також робітників, службовців, членів їхніх сімей і членів сім'ї військовослужбовців; начальником місця позбавлення волі - осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі; начальником слідчого ізолятора - осіб, які тримаються під вартою.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, який нотаріус на прохання особи записав з її слів власноруч чи за допомогою загальноприйнятих технічних засобів, то посвідчення заповіту має відбуватися при свідках. У такому самому порядку посвідчується заповіт, що прирівнюється до нотаріально посвідченого. При посвідченні заповіту при свідках вимагається присутність не менше двох, які мають повну цивільну дієздатність. Не можуть бути свідками: нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; спадкоємці за заповітом; члени сім'ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. В текст заповіту заносяться відомості про особу свідків. ЦК України проголошує принцип свободи заповіту, відповідно до якого заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин. Крім того, він може без зазначення будь-яких причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. Але свобода заповіту має певні межі: не можна позбавити права на спадкування осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Свобода заповіту стосується не лише визначення кола спадкоємців, а й визначення обсягу спадкової маси, яку заповідають.

Заповідач має право охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які можуть йому належати у майбутньому. Можна скласти заповіт щодо усієї спадщини або лише щодо її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Слід наголосити на тому, що чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини, оскільки з моменту складання заповіту до моменту відкриття спадщини її обсяг може змінитися.

60. Види заповідальних розпоряджень

До таких відносяться: підпризначення спадкоємця (ст. 1244 ЦК); заповідальний відказ (статті 1237-1239 ЦК); покладання (ст. 1240 ЦК); встановлення сервітуту (ст. 1246 ЦК); призначення виконавця заповіту (статті 1286-1295 ЦК).

Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, зазначена уст. 1222 ЦК.

До числа особливих заповідальних розпоряджень заповідача належить і заповідальний відказ (легат). Заповідальний відказ (легат) - це покладення на спадкоємця обов'язку передати третім особам (відказонабувачам) у власність або за іншим речовим правом майнове право або річ, що входить або не входить до складу спадщини. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Спадкодавець має право встановити сервітут щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (ст. 1246 ЦК). Якщо, наприклад, на спадкоємця, до якого перейшов жилий будинок, заповідач поклав обов'язок надати відказоодержувачу право довічного користування цим будинком або його частиною, то смерть легатарія після відкриття спадщини і після того, як почалося користування будинком або його частиною, потягне припинення заповідального відказу. У даному випадку сервітут, який виник на боці легатарія, носить особистий характер і зі смертю легатарія припиняється.

У той же час перехід права власності на будинок до іншої особи в силу притаманного сервітуту права прямування (ст. 401 ЦК) не тягне припинення права довічного користування. Так, якщо спадкоємець, який отримав у спадщину будинок, продасть чи подарує його іншій особі, відказоодержувач зберігає право користування цим будинком або його частиною відповідно до змісту легату. Але якщо спадкодавець поклав на спадкоємця обов'язок передати легатарію будь-яку річ у власність, то у разі смерті легатарія після відкриття спадщини його спадкоємці мають право вимагати від спадкоємця, обтяженого легатом, його виконання, тобто передачі їм цієї речі у власність.

Правила ч. 1 ст. 1224 ЦК щодо негідних спадкоємців, які усуваються від права на спадкування, застосовуються і до відказоодержувачів (ч. 6 ст. 1224 ЦК). Якщо відказоодержувач шляхом умисних протиправних дій, які підтверджені судом, сприяв складанню на його користь заповідального відказу, то він на нього права не має.

До особливих заповідальних розпоряджень спадкодавця відноситься призначення виконавця заповіту. Виконання покладається на призначених у заповіті спадкоємців. У той же час виконання заповіту може бути покладено і на спеціальну особу, яка не є спадкоємцем. Така особа називається виконавцем заповіту. Для цього вимагається письмова згода виконавця, яка виражається на тексті самого заповіту або додається до нього. Заява про згоду бути виконавцем заповіту подається нотаріусу за місцем відкриття спадщини після смерті заповідача (ст. 1289 ЦК). Виконавець заповіту може відмовитись від здійснення своїх повноважень, але повинен негайно повідомити спадкоємців про таку відмову. Виконавець заповіту не може відмовитися від здійснення своїх повноважень у разі необхідності вчинення невідкладних дій, зволікання з якими загрожує завданням збитків спадкоємцям. За збитки, завдані ним у зв'язку з невиконанням вимог, виконавець заповіту несе відповідальність. Повноваження виконавця заповіту тривають до повного здійснення волі спадкодавця, вираженої у заповіті.

Виконавець заповіту може бути призначений заповідачем, спадкоємцями, нотаріусом.

Заповідач може доручити виконання заповіту фізичній особі з повною дієздатністю або юридичній особі. Якщо заповіт складено на користь кількох осіб, виконання заповіту може бути доручено комусь із них. Якщо заповіт складено на користь однієї особи, виконання заповіту може бути покладено на особу, яка не є спадкоємцем за заповітом (ст. 1286 ЦК).

Спадкоємці можуть звернутися з позовом про усунення виконавця заповіту, призначеного заповідачем, від виконання ним своїх повноважень, якщо він не може забезпечити виконання волі заповідача. Спадкоємці також мають право обрати виконавця з числа спадкоємців або призначити виконавцем заповіту іншу особу, якщо заповідач не призначив виконавця заповіту; особа, яка була призначена заповідачем, відмовилася від виконання заповіту; була усунута від виконання заповіту. Якщо спадкоємці не змогли досягти згоди щодо призначення виконавця заповіту, він може бути призначений судом на вимогу одного з них (ст. 1287 ЦК).

У таких же випадках, а також коли призначення виконавця заповіту потребують інтереси спадкоємців, він може бути призначений нотаріусом за місцем відкриття спадщини.

Виконавець заповіту має право здійснювати всі дії, необхідні для його виконання. Повноваження виконавця заповіту посвідчуються документом, який видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини . Дії виконавця заповіту контролюють спадкоємці. Після виконання заповіту виконавець заповіту подає спадкоємцям звіт про виконання своїх повноважень. Спадкоємці мають право оскаржити до суду дії виконавця заповіту, якщо вони не відповідають ЦК, іншим законам або порушують інтереси спадкоємців. До вимог про визнання неправомірними дій виконавця заповіту застосовується позовна давність в один рік (ст. 1293 ЦК).

Після припинення повноважень виконавець заповіту повинен повернути нотаріусу виданий йому документ. Виконавець заповіту має право вимагати плату за виконання своїх повноважень. Спадкодавець може визначити у заповіті певне майно (в натурі або у грошах), яке має право одержати виконавець заповіту із складу спадщини як плату за виконання своїх повноважень. Якщо плата не визначена заповідачем, вона визначається за домовленістю виконавця заповіту та спадкоємців, а в разі спору - судом. Виконавець заповіту має право вимагати від спадкоємців відшкодування витрат, зроблених ним для охорони спадщини, управління нею та виконання заповіту (ст. 1291 ЦК).

61. Заповіт з умовою

Заповіт з умовою ст.1242 ЦК. Заповідач може обумовити виникнення права на спадкування у особи, яка призначена у заповіті, наявністю певної умови, як пов'язаної, так і не пов'язаної з її поведінкою (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо). Умова, визначена у заповіті, має існувати на час відкриття спадщини. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона суперечить закону або моральним засадам суспільства. Особа, призначена у заповіті, не має права вимагати визнання умови недійсною на тій підставі, що вона не знала про неї, або якщо настання умови від неї не залежало.

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК).

Однією з особливостей цього правочину є забезпечення його таємниці. Таємниця заповіту може мати для заповідача велике значення, тому нотаріус, інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт, свідки, а також фізична особа, яка підписує заповіт замість заповідача, не мають права до відкриття спадщини розголошувати відомості щодо факту складення заповіту, його змісту, скасування або зміни заповіту. Як один із способів забезпечення таємниці заповіту можна розглядати секретний заповіт, тобто заповіт, який посвідчується та оголошується за спеціальними процедурами. Процедура посвідчення секретного заповіту полягає в тому, що нотаріус посвідчує без ознайомлення з його змістом. При цьому особа, яка склала секретний заповіт, подає його в заклеєному конверті. На конверті має бути підпис заповідача.

Нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний напис, скріплює печаткою і в присутності заповідача поміщає його в інший конверт та опечатує. Порядок оголошення секретного заповіту полягає в такому, одержавши інформацію про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про день оголошення заповіту він повідомляє членів сім'ї та родичів спадкодавця, якщо їхнє місце проживання йому відоме, або робить про це повідомлення в друкованих засобах масової інформації. У присутності заінтересованих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверт, у якому зберігався заповіт, та оголошує його зміст. Про оголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. У протоколі записується весь зміст заповіту.

62. Заповідальний відказ, встановлення сервітуту та покладення

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ (ст.1237 ЦК). Заповідальний відказ (легат) - це покладення на спадкоємця обов'язку передати третім особам (відказонабувачам) у власність або за іншим речовим правом майнове право або річ, що входить або не входить до складу спадщини. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

Одним з розпоряджень заповідача може бути встановлення у заповіті сервітуту, тобто надання третій особі, зазначеній або не зазначеній у заповіті, права користування майном, яке перейшло до спадкоємців (ст. 401 ЦК). Сервітут може стосуватися земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна.Оскільки сервітут передбачає покладення на спадкоємців обтяжень на користь третіх осіб, він має зовнішню схожість із заповідальним відказом (див. коментарі до ст. ст. 1237, 1238 ЦК). Проте разом з тим встановлення у заповіті сервітуту має низку істотних відмінностей від заповідальних відказів, а саме:1) відказоодержувачем є завжди чітко визначений суб'єкт, в той час як при встановленні сервітуту сервітуарій має визначатися тільки в особистих сервітутах (ч. 2 ст. 401 ЦК);2) предметом відказу є ширше коло обов'язків спадкоємців щодо третьої особи, ніж при сервітуті, зокрема, за рахунок можливості покладення на них обов'язку щодо передачі майна у власність відказоодержувача;3) порушені права відказоодержувача захищаються за допомогою зобов'язально-правових способів захисту, в той час як права сервітуарія - за допомогою речових способів, оскільки за ст. 396 ЦК особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист свого права тими ж способами, що і власник.

Поряд із заповідальним відказом заповідач може зробити ще одне розпорядження, яке має назву "покладання". Відповідно до покладання заповідач, не обтяжуючи спадкоємця заповідальним відказом, може покласти на нього обов'язок виконати певні дії для загальнокорисної мети.

Так, заповідач може покласти на спадкоємця обов'язок здавати всім бажаючим можливість оглянути зібрану ним колекцію картин, мінералів тощо. Один із професорів столичного університету побажав, щоб його бібліотекою мали можливість користуватися викладачі кафедри, на якій він тривалий час працював.

63. Заповідальній відказ, предмет

Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ (ст.1237 ЦК). Заповідальний відказ (легат) - це покладення на спадкоємця обов'язку передати третім особам (відказонабувачам) у власність або за іншим речовим правом майнове право або річ, що входить або не входить до складу спадщини. Відказоодержувачами можуть бути особи, які входять, а також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом. Предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини.

На спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном, одержане за заповідальним відказом, є таким, що не відчужується, не передається та не переходить до спадкоємців відказоодержувача. Право користування житловим будинком, квартирою або іншою будівлею, надане відказоодержувачеві, не є підставою для проживання у них членів його сім'ї, якщо у заповіті не зазначено інше.

Спадкоємець, на якого заповідачем покладено заповідальний відказ, зобов'язаний виконати його лише у межах реальної вартості майна, яке перейшло до нього, з вирахуванням частки боргів спадкодавця, що припадають на це майно. Відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу відкриття спадщини. Заповідальний відказ втрачає чинність у разі смерті відказоодержувача, що сталася до відкриття спадщини.

64. Підпризначеня та спадкування частки, що не охоплена заповітом

1. Заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті (стаття 1242 цього Кодексу).

2. Підпризначеним спадкоємцем може бути будь-яка особа, визначена у статті 1222 цього Кодексу.

Складаючи заповіт, заповідач має право не тільки призначити спадкоємців, але також вказати особу або осіб, до яких перейде спадкове майно у випадку смерті першого спадкоємця раніше відкриття спадщини, неприйняття її, відмови від неї, усунення від спадкування, а також в разі відсутності умов при складанні заповіту з умовою. Не можна призначити спадкоємців до спадкоємців, що прийняли спадщину.

Під неприйняттям спадщини розуміють і той випадок, коли спадкоємець пропустив строк на прийняття спадщини і такий строк судом не поновлений.

Може трапитися так, що спадкоємець за заповітом не відмовився від спадщини, але помер, не встигнувши прийняти її. В цьому випадку спадкоємці померлого мають право вступити до спадщини. Таке право на прийняття спадщини здійснюється на загальних підставах на протязі строку, що залишився (див. коментар до ст. 1276 ЦК). Тільки за умови неприйняття спадщини цими спадкоємцями, або за їх відсутності до спадкових прав можуть вступити під-призначений за заповітом спадкоємець.

Підпризначеним спадкоємцем може бути як фізична, так і юридична особа, а також інші учасники цивільних правовідносин.

Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується спадкоємцями за законом на загальних підставах. До числа цих спадкоємців входять також спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом.

Заповідач має право розпорядитися як усім майном, що йому належить, так і тільки його частиною. Відповідно до ст. 1245 ЦК частина майна, що не охоплена заповітом, розподіляється між спадкоємцями за законом тієї черги, що закликається до спадкування. При цьому слід враховувати, що до кола таких спадкоємців входять і ті спадкоємці за законом, яким інша частина спадщини була передана за заповітом. Спадкоємці за законом, які шляхом прямого зазначення про це в заповіті позбавлені права на спадкування, не можуть спадкувати частину майна, що не охоплена заповітом.

65. Загальні вимоги до форми заповіту

ЦК містить низку норм, присвячених порядку складання і посвідчення заповіту. Умовно їх можна розмежувати на дві групи: а) ті, які встановлюють загальні вимоги до форми заповітів та загальні засади посвідчення заповітів нотаріусом (ст. ст. 1247, 1248 ЦК); б) ті, які визначають особливості нотаріального посвідчення секретних заповітів (ст. 1249 ЦК), посвідчення заповітів при свідках (ст. 1253 ЦК), а також компетенцію щодо посвідчення заповітів іншими посадовими, службовими особами, які виконують функцію нотаріусів (ст. ст. 1251, 1252 ЦК).2. Ст. 1247 ЦК пред'являє наступні вимоги до форми та змісту заповіту: 1) письмова форма; 2) нотаріальне посвідчення або посвідчення особами, уповноваженими на це законом (ст. ст. 1251, 1252 ЦК); 3) зазначення у заповіті місця та часу його складення; 4) підписання заповіту заповідачем. Аналіз змісту Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України дозволяє стверджувати, що законодавство приєднує до даних вимог також вказівку у тексті заповіту про дату та місце народження заповідача (абзац перший пункту 157 Інструкції).В деяких випадках на практиці для надання додаткової легітимності заповіту у випадку його підписання іншою особою замість заповідача нотаріус також запрошує не менш ніж двох свідків, які беруть участь у посвідченні. Слід мати на увазі, що за спадковим законодавством присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою у таких випадках:1) при посвідченні заповіту іншою посадовою, службовою особою, перелік яких наведений у ст. 1252 ЦК;2) якщо заповідач не може через фізичні вади сам прочитати заповіт (абзац третій ч. 2 ст. 1248 ЦК). Крім того, будь-який заповіт може бути посвідчений при свідках за бажанням заповідача (ч. 1 ст. 1253 ЦК). Якщо заповідач не може підписати складений ним заповіт, його текст підписує інша особа за його дорученням, в його присутності за правилами ч. 4 ст. 207 ЦК. У випадках підписання заповіту рукоприкладачем присутність свідків закон не вимагає, тому відсутність свідків при посвідченні таких заповітів порушенням законодавства не вважається. Разом з тим не можна не відзначити, що практика посвідчення таких заповітів в присутності свідків існує, і це не можна розглядати жодним іншим чином, крім як намагання нотаріуса додатково юридично захистити цей заповіт. Дійсно, свідки можуть стати в майбутньому у пригоді, адже нерідко зустрічаються випадки оспорювання таких заповітів. Для того щоб залучення свідків при посвідченні заповіту, який підписує рукоприкладач, повною мірою відповідало закону, нотаріусу слід правильно зорієнтувати заповідача, повідомивши йому про його право вимагати присутності свідків при посвідченні заповіту і отримавши його згоду на це.3. За загальним правилом заповіт має бути підписаний заповідачем особисто, однак у випадках, коли він не може підписати заповіт внаслідок хвороби або фізичної вади, за його дорученням і в його присутності дозволяється підписання заповіту іншою особою. Підпис цієї особи засвідчується нотаріусом або посадовою особою, що має право на здійснення нотаріальних дій. Поряд із посвідченням підпису, нотаріус зобов'язаний також в тексті заповіту зазначити причини, які зумовили необхідність у підписанні заповіту третьою особою (ч. 4 ст. 207 ЦК). Регламентуючи порядок підписання заповітів іншою особою замість заповідача, ЦК не передбачає заборони щодо підписання заповіту особою, на користь якої було складено заповіт. Тому в даному випадку необхідно керуватися нормою абзацу п'ятого пункту 157 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, яка таку заборону передбачає.

66. Недійсність заповіту

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми, є нікчемним (ст. 1257 ЦК).

При цьому на заповіт як односторонній правочин поширюються загальні правила про вчинення правочинів та їх недійсність. Заповіт, складений недієздатною особою, представником від імені заповідача, тобто особами, що не мають право на його складання, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його посвідчення та форми, є нікчемним (абсолютно недійсним). Тому у визнанні такого заповіту недійсним у судовому порядку необхідності немає (ст. 215 ЦК).

Заповіт з вадами волі, тобто складений особою, волевиявлення якої не відповідало її дійсним намірам (внаслідок помилки, обману, насильства), може бути визнаним недійсним за позовом заінтересованої особи (ст.ст. 229, 230, 231 ЦК).

Заповіт може бути визнаним недійсним як повністю, так і частково. При цьому недійсність окремих частин заповіту не тягне недійсності його в цілому. Наприклад, якщо заповідач своїм заповітом порушує права спадкоємців за законом на обов'язкову частку (ст. 1241 ЦК), то заповіт у цій частині є недійсним. Однак в решті заповідальних розпоряджень воля заповідача зберігає своє юридичне значення.

Якщо заповіт визнається недійсним у цілому, то настає спадкування за законом. Спадкоємець, який позбавлений права на спадкування таким заповітом, закликається до спадкування на загальних підставах.

Право на подання позову про недійсність заповіту виникає тільки після смерті заповідача.

67. Обов'язкова частка у спадщині

Спадкування - це перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців) (ст. 1216 ЦК). Сукупність правових норм, які регулюють правовідносини, що виникають внаслідок переходу прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців), становить підгалузь спадкового права. Спадкування буває двох видів: спадкування за заповітом; спадкування за законом.

Існує категорія осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині. Це неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Вони спадкують незалежно від змісту заповіту половину частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом (обов'язкова частка).

Розмір обов'язкової частки в спадщині може бути зменшено судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, що мають істотне значення. До обов'язкової частки в спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця. Будь-які обмеження та обтяження, встановлені в заповіті для спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині, дійсні лише щодо тієї частини спадщини, яка перевищує його обов'язкову частку.

В цілому право на обов'язкову частку в спадщині є певною соціальною гарантією для осіб, які не можуть забезпечувати самостійне існування.

68. Спадкування за законом. Черги

Спадкування за законом відбувається у випадках, якщо: * спадкодавець не залишив заповіту; * заповіт визнано недійсним; * заповідано лише частину майна або заповіт визнано недійсним в одній із частин; * спадкоємець за заповітом відмовився від спадщини або її не прийняв; * спадкоємець за заповітом помер раніше спадкодавця; * спадкоємець за заповітом усунутий від права на спадкування відповідно до закону. Порядок спадкування за законом визначається черговістю закликання спадкоємців до права на спадкування. Кожна наступна черга одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків зміни черговості одержання права на спадкування. Черговість одержання права на спадкування може бути змінено після відкриття спадщини шляхом укладання нотаріально посвідченого договору заінтересованими спадкоємцями. Цей договір не може порушити прав спадкоємця, який не бере у ньому участі, а також спадкоємця, який має право на обов'язкову частку в спадщині. Фізична особа, яка є спадкоємцем за законом наступних черг, може за рішенням суду одержати право на спадкування разом із спадкоємцями тієї черги, яка має право на спадкування, за умови, що вона протягом тривалого часу опікувалася, матеріально забезпечувала, надавала іншу допомогу спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

ЦК встановив п'ять черг спадкоємців. 1- діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той із подружжя, який його пережив, та батьки. 2- рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька і з боку матері. 3- рідні дядько та тітка спадкодавця. 4- особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менше ніж 5 років до часу відкриття спадщини. 5- інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення; утриманці (неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менше ніж 5 років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування) спадкодавця, які не були членами його сім'ї. У межах однієї черги спадкування розмір частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є однаковим. Усиновлені та їх нащадки щодо усиновителів та їх родичів прирівнюються у всьому комплексі прав та обов'язків до родичів за походженням. Усиновлений та його нащадки не спадкують за законом після смерті батьків усиновленого, інших його родичів за походженням по висхідній лінії. Батьки усиновленого та інші його родичі за походженням по висхідній лінії не спадкують за законом після смерті усиновленого та його нащадків. Якщо за рішенням суду про усиновлення збережено правовий зв'язок між усиновленим та його бабою, дідом, братом та сестрою за походженням, то у разі смерті його баби, діда за походженням усиновлений має право на спадкування за правом представлення, а у разі смерті його брата, сестри за походженням - має право на спадкування.

У разі смерті усиновленого його баба, дід, брат, сестра за походженням, з якими було збережено правовий зв'язок, спадкують на загальних підставах. Спадкування за правом представлення. В разі смерті спадкоємця за законом після прийняття спадщини, цю частину спадщини спадкують: внуки та правнуки спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, бабі, дідові, якби вони були живими на час відкриття спадщини; прабаба, прадід спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини; племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (сестрі, братові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини; двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові (тітці, дядькові спадкодавця), якби вони були живими на час відкриття спадщини. При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення.

69. Спадкування за правом представлення

Особливим випадком спадкування є спадкування за правом представлення, передбачене ст. 1266 ЦК.

Суть спадкування за правом представлення полягає в тому, що хоча деякі родичі спадкодавця (його внуки, правнуки, прабаба, прадід, племінники, двоюрідні брати та сестри) не включаються до складу жодної з черг спадкоємців за законом, про те вони не усуваються повністю від спадкування і за певних умов набувають права спадкування. Спадкоємцями вони виступають, ніби представляючи більш близького родича спадкодавця, який на момент відкриття спадщини помер (звідси й назва - "спадкування за правом представлення").

За правом представлення онуки (правнуки), прабаба, прадід, племінники спадкодавця, двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку, яка належала б їх відповідному родичу, якби він був живий. Тобто це батько чи мати, дід чи баба, брат чи сестра спадкодавця, дядько чи тітка спадкодавця, що повинні були б успадковувати, але померли до відкриття спадщини. Основні засади спадкування за правом представлення: - онуки (правнуки) спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім матері, батькові, (бабі, дідові), якби вони були живими на момент відкриття спадщини; прабаба, прадід, спадкують ту частку спадщини, яка б належала за законом їхнім дітям (бабі, дідові спадкодавця), якби вони аули живими на момент відкриття спадщини;

- племінники спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (братові або сестрі спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини;

- двоюрідні брати та сестри спадкодавця спадкують ту частку спадщини, яка належала б за законом їхнім батькові, матері (дядькові та тітці спадкодавця), якби вони були живими на момент відкриття спадщини.

- якщо спадкування за правом представлення здійснюється одночасно кількома особами, частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

При спадкуванні по прямій низхідній лінії право представлення діє без обмеження ступеня споріднення. Наприклад, успадковуючи в порядку права представлення, внуки (правнуки) закликаються до спадкування разом зі спадкоємцями першої черги. При розподілі спадкового майна вони ніби представляють своїх батька та (або) матір, що померли раніше. При цьому вони виступають як безпосередні спадкоємці спадкодавця, а не як спадкоємці тих осіб, яких вони "представляють". Це означає, що внуки (правнуки) відповідають за борги спадкодавця, але не відповідають за борги своїх батьків, які померли до відкриття спадщини. (За борги батьків вони відповідають у тому випадку, якщо виступають як спадкоємці останніх).

Онукам і правнукам спадкодавця порівну належить та частка, яка б переходила за законом до їхніх батьків, що померли до відкриття спадщини. Ці правила поширюються на всі випадки спадкування за правом представлення, зазначені у ст. 1266 ЦК.

70. Виконання заповіту

Заповідач має право призначити виконавця заповіту -- особу, яка стежитиме за додержанням розпоряджень, що містяться у заповіті, і виступатиме своєрідним гарантом здійснення волі спадкодавця. Метою призначення виконавця заповіту є захист інтересів спадкоємця за заповітом, який може не дізнатися своєчасно про відкриття спадщини (наприклад, перебуваючи у відрядженні, проживаючи в іншій країні тощо). Натомість виконавець заповіту до появи спадкоємця виконує дії щодо охорони спадщини, управляє нею, вживає інших заходів для охорони інтересів спадкоємця.

Виконавцем заповіту може бути фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ст.ст.31, 32 ЦК) або юридична особа. Правоздатність останньої виникає з моменту її створення та реєстрації в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України і припиняється з моменту її ліквідації або реорганізації та виключення із зазначеного Реєстру (ст.91 ЦК).