Цивільне право

Якщо договором не встановлено строк повернення позики або цей строк визначено моментом пред'явлення вимоги, позику позичальник має повернути протягом 30 днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором. Вимогу про повернення позики може бути пред'явлено в усній або в письмовій формі, залежно від форми договору. Позику, надану за договором безпроцентної позики, може бути повернено позичальником достроково, якщо інше не встановлено договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок. У разі порушення договору позичальником настають певні наслідки, які залежать від того, що було предметом позики: якщо предметом позики були грошові кошти, то позичальник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Позичальник, який прострочив виконання зобов'язання з повернення позики, на вимогу позикодавця зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом; якщо предметом позики є речі, що визначені родовими ознаками, то незалежно від того, процентною чи безпроцентною була така позика, позичальник, що прострочив виконання свого зобов'язання, зобов'язаний також виплатити позикодавцеві неустойку.

Якщо позичальник не виконує або неналежним чином виконує обов'язки, що передбачено договором позики щодо забезпечення повернення позики, наприклад, не надає позикодавцеві передбачене в договорі позики забезпечення (предмет застави, поручительство третьої особи, банківську гарантію), то позикодавець може вимагати дострокового повернення позики. Аналогічне право виникає у позикодавця у разі втрати забезпечення виконання зобов'язання, а також погіршення його умов за обставин, за виникнення яких позикодавець не несе відповідальності. Особливістю договору позики також є те, що позиковим зобов'язанням за домовленістю сторін може бути замінено борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави (новація боргу).

29. Договір зберігання. Сторони. Предмет

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яку їй передала друга сторона (поклажодавець), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ст. 936 ЦК). Юридичні ознаки договору: односторонній, реальний та безвідплатний. Однак якщо зберігання здійснюється на засадах підприємницької діяльності (професійним зберігачем), то він перетворюється на взаємний, консенсуальний та відплатний. Сторонами за цим договором є поклажодавець та зберігач. Поклажодавцем є особа, яка передала річ на зберігання. Поклажодавцем може бути фізична чи юридична особа, яка є власником речі, або інша особа, що уповноважена на передачу речі на зберігання. В окремих випадках до поклажедавця та зберігача за деякими різновидами договору зберігання можуть пред'являтись додаткові вимоги. Істотні умови: предмет і строк договору. Предметом договору зберігання є послуга, яка полягає в сукупності корисних дій, що спрямовані на прийняття, зберігання та подальше повернення зберігачем певного об'єкта. Договір зберігання може бути строковим (тобто таким, що укладено на певний визначений у договорі строк) і безстроковим (тобто таким, що припиняється вимогою повернути майно, яке перебуває на зберіганні).

Якщо договір є відплатним, то істотною умовою також є ціна договору. Форма договору зберігання залежить від виду договору і може бути як усною, так і письмовою, в тому числі шляхом видання певних документів (розписка, квитанція чи інший документ), що підписано зберігачем. Змістом договору зберігання є такі, що кореспондують права та обов'язки сторін. До обов'язків поклажодавця належать: обов'язок попередити про властивості речі, яку передано на зберігання, та особливості її зберігання; обов'язок оплатити витрати, що пов'язані зі зберіганням, якщо це обумовлено договором чи законом; обов'язок сплатити за зберігання винагороду, за умови, що її та строки її внесення встановлено договором; обов'язок відшкодувати надзвичайні витрати (ч. 2 ст. 966 ЦК); обов'язок забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання. До обов'язків зберігача належать: обов'язок прийняти річ на зберігання у разі, якщо договір консенсуальний; обов'язок зберігати річ упродовж всього обумовленого договором строку або до моменту витребування речі поклажодавцем; обов'язок забезпечувати схоронність речі; обов'язок піклуватися про річ, як про свою власну, якщо зберігання здійснюється безоплатно; обов'язок надавати послуги зі зберігання особисто; обов'язок не користуватися річчю, яку передано поклажодавцем, а також не передавати її у користування іншій особі; обов'язок негайно повідомляти поклажодавця про необхідність зміни умов зберігання речі та отримати його відповідь; обов'язок повернути поклажодавцеві річ, яку було передано на зберігання або відповідну кількість речей того самого роду та якості у разі зберігання речей, що визначені родовими ознаками (іррегулярне зберігання).

За порушення своїх обов'язків сторони повинні нести цивільно-правову відповідальність. До спеціальних видів зберігання належать: складське зберігання; зберігання речей у ломбарді; зберігання цінностей у банку; зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту; зберігання речей у гардеробі організації; зберігання речей пасажира під час його перевезення; зберігання речей у готелі і др.

30. Договір доручення

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії (ст. 1000 ЦК). Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний та відплатний. Договором або законом може бути передбачено виконання дій повіреним безоплатно. Сторонами договору є повірений - особа, яка зобов'язується виконати юридичні дії, та довіритель - особа, яка доручає повіреному виконати ці дії. Це можуть бути як дієздатні фіз. особи, так і юр. особи. Предметом договору доручення є юридичні дії повіреного (укладення правочинів, вчинення процесуальних дій), які мають бути правомірними, конкретними та здійсненими. Однак повірена особа виконує і фактичні дії - пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна, які підпорядковані меті виконання юр. дій і тому не мають самостійного значення. У договорі може бути визначено строк, протягом якого повірений має право діяти від імені довірителя, а також територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного. У дог. може бути визначено розмір плати повіреному або порядок її виплати. Характерним для договору доручення є те, що повірений виконує юридичні дії від імені й за рахунок довірителя.

Повірений виступає як представник свого довірителя перед третіми особами. Повірений діє на підставі доручення. Форма договору: застосовуються загальні положення про форму правочину. Права та обов'язки повіреного: зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення; має право відхилитися від змісту договору, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит; повинен виконати дане йому доручення особисто; має право передати виконання доручення іншій особі якщо це передбачено договором або повірений був вимушений до цього обставинами з метою охорони інтересів довірителя; зобов'язаний повідомляти довірителеві на його вимогу всі дані про хід виконання його доручення; зобов'язаний після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдані документи, якщо цього вимагають умови договору та характер доручення; зобов'язаний негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення.

Права та обов'язки довірителя: зобов'язаний забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення; зобов'язаний відшкодувати повіреному витрати, пов'язані з виконанням доручення; зобов'язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв'язку з виконанням доручення; зобов'язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить; має право в односторонньому порядку змінити, відмінити свої вказівки чи дати повіреному нові інструкції щодо порядку виконання доручення; має право знати про передоручення; має право контролювати дії повіреного та своєчасно вжити заходів з метою захисту своїх інтересів. Договір припиняється на загальних підставах, а також у разі: відмови довірителя або повіреного від договору; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цив. дієздатності або визнання безвісно відсутнім; смерті довірителя або повіреного; ліквідації юр. особи-повіреного.

31. Договір комісії

За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента (ст. 1011 ЦК). Форма укладення договору - письмова. Залежно від виду договору комісійне доручення може бути оформлено різними документами, зокрема, квитанцією, нарядом тощо. Змістом договору коміссії є права та обов'язки сторін. Права та обов'язки комісіонера: зобов'язаний вчинити правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних ніж ті, що їх визначив комітент, то додатково одержана вигода належить комітентові (ст.1014); має право за згодою комітента укласти договір субкомісії з третьою особою, залишаючись відповідальним за дії субкомісіонера перед комітентом. Якщо цього вимагають інтереси комітента, комісіонер має право укласти договір субкомісії без згоди комітента (ст.1015); має право для забезпечення своїх вимог за договором притримати річ, яку має бути передано комітентові (ст.1019); має право відрахувати належні йому за договором суми з усіх грошових коштів, що надійшли до нього для комітента, якщо інші кредитори комітента не мають переважного перед ним права на задоволення своїх вимог із грошових коштів, що належать комітентові (ст.1020); відповідає перед комітентом за втрату, нестачу або пошкодження майна комітента (ч.1,2 ст.1021); зобов'язаний застрахувати майно комітента за його рахунок, якщо це передбачено договором або звичаями ділового обороту (ч.3 ст.1021); зобов'язаний надати комітентові звіт і передати йому все одержане за договором після вчинення правочину за дорученням комітента (ч.1 ст.1022); має право на відшкодування витрат, зроблених ним у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором комісії, зокрема у разі, якщо він або субкомісіонер вжив усіх заходів щодо вчинення правочину, але не міг його вчинити через обставини, які від нього не залежали (ст.1024). Права та обов'язки комітента: якщо комітент має заперечення щодо звіту комісіонера, то він повинен повідомити про це комісіонера протягом 30 днів від дня отримання звіту. Якщо такі заперечення не надійдуть, звіт вважається прийнятим (ч.2 ст.1022); ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження майна несе комітент як його власник (ст.1018); зобов'язаний прийняти від комісіонера все належно виконане за договором комісії (гроші, речі) (ч.1 ст.1023); оглянути майно, придбане для нього комісіонером, і негайно повідомити комісіонера про виявлені в цьому майні недоліки (ч.2 ст.1023); повинен виплатити комісіонерові винагороду за надані послуги (ст. 1013 ЦК); зобов'язаний відшкодувати витрати, зроблені комісіонером у зв'язку з виконанням своїх обов'язків за договором (ст.1024)

32. Договір банківського рахунку внеску. Факторинг

Договір банківського рахунку укладається сторонами у простій письмовій формі. Предметом договору банківського рахунку є грошові кошти: національна валюта України чи іноземна валюта, що знаходиться на рахунку клієнта.

Сторонами договору банківського рахунку є клієнт і банк та інші фінансові установи. Банк може укладати договори банківського рахунку у національній валюті України та іноземній валюти за наявності в нього банківської ліцензії НБУ.

Договір банківського рахунку укладається для відкриття клієнтові або особі, яку він визначає, рахунку в банку на умовах, що погоджують сторони. Банк зобов'язаний укласти договір банківського рахунку із клієнтом, який звернувся із пропозицією відкрити рахунок на оголошених банком умовах, що відповідають закону та банківським правилам, окрім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування чи якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами. Уразі необґрунтованого ухилення банку від укладення договору банківського рахунку клієнт має право на захист відповідно до ЦК України.

Банк зобов'язаний вчиняти для клієнта операції, передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунку.

Якщо відповідно до договору банківського рахунку банк здійснює платежі з рахунку клієнта, незважаючи на відсутність на ньому грошових коштів (кредитування рахунку), банк вважається таким, що надав клієнтові кредит на відповідну суму від дня здійснення цього платежу. Права й обов'язки сторін, пов'язані з кредитуванням рахунку, визначаються положеннями про позику та кредит (§§ 1 і 2 гл. 71 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.

За користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, банк сплачує відсотки, сума яких зараховується на рахунок, якщо інше не встановлено договором банківського рахунку або законом. У разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунку клієнта чи порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунку банк має негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити відсотки. Договір банківського рахунку розривається за заявою клієнта в будь-який час. ЦК надає право банку вимагати розірвання договору банківського рахунку. Банк може відмовитися від договору банківського рахунку та закрити рахунок клієнта в разі відсутності операцій за рахунком клієнта протягом трьох років підряд і відсутності залишку грошових коштів на цьому рахунку. Банк гарантує таємницю банківського рахунку, операцій за рахунком і відомостей про клієнта.

Банківського внеску.

Банківським вкладом (депозитом) є кошти в готівковій або в без- готівковій формі,у валюті України або в іноземній валюті,які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання чи без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору (ст. 2 ЗУ «Про банки та банківську діяльність»).

Залежно від умов повернення вкладу банківські вклади поділяються на: а) вклади на вимогу, які передбачають видачу вкладу за першою вимогою вкладника; б) строкові, за якими повернення вкладу відбувається після закінчення встановленого договором строку.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від іншої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та відсотки на неї або дохід в іншій формі на умовах і в порядку, встановлених договором (ст. 1058 ЦК).

Договір банківського вкладу є реальним, одностороннім, оплатним, публічним договором, (якщо вкладником є фізична особа). Договір банківського вкладу є за своєю суттю різновидом договору позики, оскільки грошові кошти передає вкладник, який є кредитором, банку-боржникові.

Договір банківського вкладу укладається у простій письмовій формі, з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. Ощадною книжкою підтверджуються укладення договору банківського вкладу з фізичною особою і внесення грошових коштів на її рахунок за вкладом.

Сторонами договору банківського вкладу є банк і вкладник. Банком є юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних та юридичних осіб і розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб (ст. 1 ЗУ «Про банки і банківську діяльність»). Вкладник -- фізична або юридична особа, на ім'я якої внесено вклад.

Вкладник має право: - самостійно внести вклад на своє ім'я або одержати вклад від третьої особи, при цьому вважається, що вкладник погодився на одержання грошових коштів від іншої особи, надавши їй необхідні дані про рахунок за вкладом; - продовжити договір на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором і не вимагати повернення суми строкового вкладу зі закінченням строку, встановленого договором банківського вкладу, або повернення суми вкладу, внесеного на інших умовах повернення. Банк зобов'язаний: видати банківський вклад або його частину на першу вимогу вкладника, крім вкладів, зроблених юридичними особами на інших умовах повернення, що встановлені договором, виплатити відсотки за ним і виконати розпорядження вкладника про перерахування грошових коштів з рахунка за вкладом іншим особам у разі пред'явлення ощадної книжки, у разі її втрати або приведення у непридатний для пред'явлення стан банк за заявою вкладника видає, йому нову ощадну книжку.

При внесенні вкладу: банк набуває на нього право власності й може розпоряджатися одержаними у такий спосіб коштами на свій розсуд; вкладнику відкривається вкладний (депозитний) рахунок.

Ощадний (депозитний) сертифікат, який є борговим цінним папером, підтверджує суму вкладу, внесеного в банк, і права вкладника (володільця сертифікату) -- фізичної або юридичної особи -- на одержання після закінчення встановленого строку суми вкладу та відсотків, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав. У разі дострокового пред'явлення ощадного (депозитного) сертифікату до оплати банком виплачується сума вкладу і відсотки, що виплачуються за вкладами на вимогу, якщо умовами сертифікату не встановлений інший розмір відсотків.

Банк має право змінити розмір відсотків, які виплачуються на вклади на вимогу, якщо інше не встановлено договором. У разі зменшення банком розміру відсотків на вклади на вимогу новий розмір відсотків застосовується до вкладів, внесених до повідомлення вкладників про зменшення відсотків, після завершення одного місяця з моменту відповідного повідомлення, якщо інше не встановлено договором.

Факторинг.

Договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) - це договір, за яким одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (ст.1077 ЦК). Договір факторингу слід визнавати самостійним цивільно-правовим договором, який належить до групи договорів про надання фінансових послуг. Подібними до цього договірного зобов'язання є правовідносини, які складаються з приводу відступлення права вимоги, а також відносини, основані на кредитному договорі. Враховуючи, що сферою застосування факторингу є, зазвичай, коло підприємницьких відносин, а також спрямованість на усунення недостатності оборотних коштів, договір факторингу також має і окремі риси кредитного договору. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний.

Сторонами договору є фактор і клієнт (ст. 1079 ЦК). Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа-підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Види договорів факторингу: договір купівлі грошової вимоги; договір із метою забезпечення виконання зобов'язання. Предметом договору є право грошової вимоги, причому як зрілої, тобто такої, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також майбутньої вимоги, тобто вимоги, яка виникне в майбутньому (ст.1078). Важливим є положення про те, що клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги перед кредитором і не відповідає, за загальним правилом, за невиконання або неналежне виконання боржником грошової вимоги, право якої відступається і яку пред'явлено до виконання фактором (ст.1081). Фактично ж предметом та суттю цього договору є надання послуги з надання грошових коштів клієнтові, а саме грошова оцінка його вимоги до боржника для поповнення його обігових коштів чи в силу інших чинників (невиконання боржником свого зобов'язання, наявність інших відносин клієнта із банком чи банку із боржником). Зміст договору полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто останній зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка піддягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж. В іншому випадку боржник може виконати зобов'язання клієнту і зобов'язання вважатиметься таким, що виконано належним чином.

33. Договори на використання об'єктів промислової власності

Здійснення науково-технічної діяльності відбувається шляхом укладення цивільно-правових договорів - договорів у сфері створення і використання досягнень науки і техніки - об'єктів права промислової власності. Поряд із загальними рисами, які притаманні всім видам цивільно-правових договорів, договори у сфері створення і використання об'єктів права промислової власності мають свої специфічні ознаки:

* переважна більшість об'єктів промислової власності створюється саме на основі договірних відносин, тоді як об'єкти авторського та суміжних прав - з власної ініціативи автора;

* договори в сфері створення і використання досягнень науки і техніки можуть укладатися лише за умови визнання досягнень науки і техніки у встановленому порядку об'єктами промислової власності (винахід, корисна модель, промисловий зразок тощо). Це означає, що предметом вказаного договору може бути лише той об'єкт, на який видано охоронний документ - патент чи свідоцтво;

* договори у сфері створення та використання досягнень науки і техніки укладаються у письмовій формі (винятки може бути встановлено лише в законі), а недодержання письмової форми робить такий договір нікчемним;

* укладенню договору в сфері створення і використання досягнень науки і техніки, як правило, передують, інші цивільно-правові договори, наприклад, договір на інформаційне забезпечення науково-технічної діяльності.

У цілому, попри специфіку цих договорів, вони все ж таки мають цивільно-правову природу, їх укладення регулюється нормами цивільного законодавства. До таких нормативно-правових актів належать: ЦК України, ЗУ "Про науково-технічну інформацію", "Про наукову і науково-технічну експертизу", "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки" тощо. Договори у сфері створення та використання досягнень науки і техніки - це двосторонні правочини, які укладаються у порядку, передбаченому чинним цивільним законодавством, із метою використання, створення чи передачі виключних прав промислової власності, та спрямовані на виникнення, зміну або припинення між сторонами цивільних прав та обов'язків.

Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. ЦК у ст. 1107 передбачає такі види договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності: 1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.

34. Договір комерційної концесії

Договір комерційної концесії в Україні вперше законодавчо закріплено в ЦК, хоча застосовується у правовій системі нашої держави уже тривалий час. Інша назва комерційної концесії - франчайзинг. Його мета - створення широкої мережі однорідних підприємств, котрі мають знак для товарів і послуг, що об'єднує багатьох підприємців, які дотримуються однакових умов стилю, методів та форм продажу товарів і надання послуг, а в деяких випадках і виробництва товарів. За договором комерційної концесії (франчайзингу) одна сторона (правоволоділець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав із метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Особливістю договору комерційної концесії є наявність конкретної мети, якої сторони мають намір досягти внаслідок його укладення. Сторонами договору комерційної концесії є виключно суб'єкти підприємницької діяльності: юридичні особи та фізичні особи-підприємці, як українські, так і іноземні. Істотною умовою договору є умова про предмет. Предметом договору комерційної концесії є виключні права, які надаються правоволодільцем користувачеві на використання таких об'єктів права інтелектуальної власності, як торговельні марки, промислові зразки, винаходи, твори, комерційні таємниці тощо, а також комерційний досвід та ділова репутація.

Форма договору комерційної концесії - письмова, наслідком її недодержання є нікчемність договору. Крім цього, цивільне законодавство вимагає державної реєстрації договору тим органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця.ЦК України дає можливість користувачеві укладати договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачеві) право користуватися наданим йому правоволодільцем комплексом прав чи частиною комплексу прав за погодженням із правоволодільцем. Змістом договору є права і обов'язки сторін. Обов'язки правоволодільця: правоволоділець зобов'язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної концесії, а також проінформувати користувача та його працівників із питань, пов'язаних зі здійсненням цих прав; забезпечити державну реєстрацію договору; надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння, включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників; контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляє (виконує або надає) користувач на підставі договору комерційної концесії. Обов'язки користувача: використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця визначеним у договорі способом; забезпечити відповідність якості товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються) договору комерційної концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), які виробляє (виконує, надає) правоволоділець; дотримуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання комплексу наданих прав використанню цих прав правоволодільцем; надавати покупцям (замовникам) додаткові послуги, на які вони могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товар (роботу, послугу) безпосередньо у правоволодільця; інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом про використання ним торговельної марки та інших позначень правоволодільця за договором комерційної концесії; не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану від нього конфіденційну інформацію.

35. Розрахункові правовідносини. Порядок та форма розрахунків в Україні

Відповідно до ст. 1087 ЦК України розрахунки за участю фізичних осіб, не пов'язані зі здійсненням ними підприємницької діяльності, можуть провадитися у готівковій або безготівковій формі за допомогою розрахункових документів в електронному чи паперовому вигляді.

Готівкові розрахунки -- це платежі готівкою підприємств, підприємців та фізичних осіб за реалізовану продукцію (товари, виконані роботи, надані послуги) і за операціями, які безпосередньо не пов'язані з реалізацією продукції (товарів, робіт, послуг) та іншого майна.

Безготівкові розрахунки -- це перерахування певної суми коштів з рахунків платників на рахунки одержувачів коштів, а також перерахування банками за дорученням підприємств і фізичних осіб коштів, що вони внесли готівкою до каси банку, на рахунки одержувачів коштів.

Відповідно до ст. 40 ЗУ «Про Національний банк України» правила і форми розрахунків встановлюються Національним банком України. Порядок проведення готівкових розрахунків встановлений Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, затвердженим Постановою НБУ від 15.12.04 р. Загальні правила здійснення безготівкових розрахунків встановлені інструкцією «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затвердженою Постановою НБУ від 21.01.04 р. № 22. Безготівкові розрахунки провадяться через банки, в яких юридичні та фізичні особи мають рахунки, а також через банки, в яких не відкриті рахунки фізичних чи юридичних осіб, що здійснюють платежі або на користь яких зроблений платіж, які надають такі послуги населенню.

«Інструкцією № 7 про безготівкові розрахунки в господарському обороті України» затвердженою постановою Правління Національного банку України за № 204 докладно регламентуються основні принципи організації безготівкових розрахунків у національній валюті України, їх форми, стандарти ^^ документів і порядок їх обігу, вимоги щодо оформлення розрахункових документів клієнтами, обов'язки банків при прийнятті розрахункових документів, їх обліку та проведенні операцій за ними.

Розрахунки, не пов'язані з підприємницькою діяльністю громадян, дозволяються як готівкою, так і в безготівковому порядку. Розрахунки пов'язані зі здійсненням громадянами підприємницької діяльності, як правило, мають провадитися у безготівковому порядку. Розрахунки готівкою підприємств між собою та з підприємцями і фізичними особами відбуваються як за рахунок коштів, одержаних з кас банків, так і за рахунок готівкової виручки і здійснюються через касу підприємств з веденням касової книги встановленої форми.

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами розрахункових документів: платіжні вимоги-доручення; чеки; акредитиви; векселі; платіжні вимоги; інкасові доручення (розпорядження). Безготівкові розрахунки за товари та послуги можуть здійснюватися також за допомогою банківських, платіжних карток.

Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форгіи розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими Чеками і з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.

Акредитив -- це договір, що містить зобов'язання банку - емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) чи від свого імені проти Документів, які відповідають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж. Розрахунковим чеком (чеком) є документ, що містить нічим не обумовлене письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банкові переказати зазначену в чеку грошову суму одержувачеві (чекодержателеві).

36. Договір про сумісну діяльність. Установчий договір

За теорією цивільного права спільна діяльність в широкому розумінні може здійснюватись у двох формах із виникненням при цьому двох видів зобов'язань. По-перше, учасники можуть обрати організаційно-правову форму здійснення спільної діяльності без створення юридичної особи. В цьому разі відносини, що виникають між учасниками, оформляються договором про спільну діяльність. По-друге, спільна діяльність учасників може бути спрямована на співробітництво в межах самостійного суб'єкта права - юридичної особи. В цьому разі між учасниками укладається засновницький договір (см. вопрос 82), який не тільки регулює їх спільну діяльність, а й визначає правовий статус створеної ними з цією метою юридичної особи.

Загальні положення щодо права суб'єктів господарювання на ведення спільної господарської діяльності на умовах, визначених договором про спільну діяльність, містяться у главі 77 ЦК України (ст. 1130, 1131). За договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство - см. вопрос 80) або без об'єднання вкладів учасників. Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі.

Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Установчий договір.

Відповідно до ст. 87 ЦК діяльність юридичної особи здійснюється на основі установчих документів, які розробляють учасники (засновники) з дотриманням письмової форми. Установчі документи мають бути підписані всіма учасниками. Установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом. Під засновницьким слід розуміти такий договір, за яким засновники зобов'язуються створити юридичну особу, встановлюють порядок та умови спільної діяльності щодо її створення, а також умови передання юридичній особі майна та участі в її діяльності. Статут відрізняється від засновницького договору тим, що він врегульовує відносини між учасниками товариства (в тому числі корпоративні) з моменту його державної реєстрації і до моменту припинення, а також питання правового статусу товариства. Засновницький договір врегульовує відносини між учасниками ще до створення та реєстрації юридичної особи, які мають зобов'язальний характер. Відповідно до цивільного законодавства на основі засновницького договору створюються: а) повні та командитні товариства (ст. 120, 134 ЦК); б) товариства з додатковою та обмеженою відповідальністю (ст. 142, 151 ЦК). Причому для командитних та повних товариств засновницький договір є єдиним установчим документом. Для товариств із додатковою чи обмеженою відповідальністю установчим документом є статут. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний. Учасниками засновницького договору, за загальним правилом, можуть бути фізичні та юридичні особи, а також публічно-правові утворення. Однак у низці випадків закон встановлює спеціальні вимоги до суб'єктного складу договорів про створення окремих видів юридичних осіб. Наприклад, засновницький договір про створення повного товариства вправі укладати тільки особи (як фізичні, так і юридичні), зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності. До істотних умов засновницького договору належать вимоги стосовно зобов'язань учасників щодо створення товариства, порядку їх спільної діяльності щодо його створення, умови про передання товариству майна учасників, якщо додаткові вимоги щодо змісту засновницького договору не встановлено ЦК або іншим законом (ст.88 ЦК). Засновницький договір, як один із установчих документів, укладають у письмовій формі, його вважають укладеним із моменту досягнення згоди між його учасниками за всіма істотними умовами. Обов'язковою умовою укладення договору є його підписання сторонами. Припинення засновницького договору відбувається внаслідок ліквідації створеної на основі нього юридичної особи або в разі визнання договору недійсним. Визнання засновницького договору недійсним має наслідком визнання недійсним факту державної реєстрації юридичної особи та ліквідацію останньої.

Засновницький договір був ще за часів римського права. З XIX ст. такий договір називають установчим і використовують при створенні торгових товариств. ЗУ "Про господарські товариства" термін "установчий договір" було офіційно закріплено. У ЦК категорію "установчий договір" було змінено на "засновницький договір".

37. Зобовязання із заподіянням шкоди

За зобов'язанням із відшкодування шкоди особа, яка завдала шкоди неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також майну фізичної або юридичної особи, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування завданої шкоди в повному обсязі. Зобов'язання із відшкодування шкоди завдячують своїм походженням римській юриспруденції, тому їх традиційно називають деліктними і відповідно відповідальність за завдану шкоду - деліктною. Правове регулювання зобов'язання здійснюється гл.82 ЦК та іншими актами. Деліктні зобов'язання, як і інші цивільно-правові зобов'язання, виникають за наявності юридичних фактів, пов'язаних із завданням шкоди, тобто деліктом. Оскільки деліктні зобов'язання містять відповідальність за завдану шкоду, то підстави виникнення деліктного зобов'язання збігаються з підставами деліктної відповідальності.

Визначаючи заходи деліктної відповідальності, законодавець виходить із принципу генерального делікту, згідно з яким завдання шкоди однією особою іншій є підставою виникнення обов'язку відшкодувати завдану шкоду. Відповідальність за завдану шкоду може наставати лише за наявності підстав, до яких законодавець у ст. 1166 ЦК відносить: наявність шкоди; протиправну поведінку заподіювача шкоди; причинний зв'язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вину. Перераховані підстави визнають загальними, оскільки їх наявність необхідна для всіх випадків відшкодування шкоди, якщо інше не передбачено законом. Якщо закон змінює, обмежує або розширює коло підстав, необхідних для покладення відповідальності за завдану шкоду, то йдеться про спеціальні підстави відповідальності, що характеризують особливості тих чи інших правопорушень.

Наприклад, завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, володілець якого відповідає незалежно від наявності вини (ст.1187 ЦК).

38. Моральна шкода

Відшкодування моральної шкоди - новий і водночас найдієвіший спосіб захисту цивільних прав. Відшкодування моральної шкоди має низку особливостей, які, насамперед, полягають у чітко визначених протиправних діяннях, до яких законодавець відносить:

* заподіяння каліцтва та іншого ушкодження здоров'я, що призвело до фізичного болю та страждань фізичної особи;

* протиправну поведінку щодо фізичної особи, членів її сім'ї чи близьких родичів, яка призвела до душевних страждань фізичної особи;

* знищення чи пошкодження майна фізичної особи, що призвело до її душевних страждань;

* приниження честі, гідності фізичної особи та ділової репутації фізичної і юридичної особи.

Особливість моральної шкоди полягає в тому, що вона має немайновий характер та може полягати у фізичному болі та/або стражданнях фізичної особи, а також інших негативних наслідках немайнового характеру, які було спричинено внаслідок приниження честі, гідності фізичної особи та ділової репутації фізичної та юридичної особи, а також інших протиправних діянь.

Певна специфіка є у вині заподіювача. За загальним правилом, завдана моральна шкода відшкодовується за наявності вини заподіювача. Однак відшкодування моральної шкоди може бути здійснено і незалежно від вини особи, що заподіяла її, у таких випадках: * якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; * якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; * якщо шкоди завдано фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування чи посадової або службової особи цих органів при здійсненні ними своїх повноважень, а також унаслідок прийняття вказаними органами нормативно-правового акта, що було визнано незаконним і скасовано; * в інших випадках, встановлених законом.

Умови.

За загальним правилом, моральну шкоду відшкодовує заподіювач на користь особи, що має право вимагати такого відшкодування. Заподіювачем моральної шкоди може бути орган державної влади, орган влади АРК, орган місцевого самоврядування, фізична або юридична особи. Однак у випадках, що прямо передбачено законом, заподіювач моральної шкоди та особа, що несе за неї відповідальність, можуть не збігатися, напр., за шкоду, завдану держ. органами чи їх посадовими особами, відповідальність несе держава Україна. Своєю чергою, особою, що має право вимагати відшкодування завданої їй моральної шкоди, як правило, є особа, якій таку шкоду завдано. Не підлягає відшкодуванню моральна шкода, яка завдана особі, що померла. Відшкодовується лише моральна шкода, яку було завдано смертю фізичної особи безпосередньо чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю (п.2 ст.1168). Від цього випадку слід відмежовувати надану законом можливість спадкоємця вимагати переходу права на відшкодування моральної шкоди, яке було присуджено судом спадкодавцеві за його життя (п.3 ст.1230). Передбачено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Щодо розміру грошового відшкодування моральної шкоди, то ЦК залишає питання про встановлення розміру відшкодування моральної шкоди без належного правового врегулювання і лише зазначає, що його визначає суд залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, що мають істотне значення. А це означає, що при встановленні розміру такого відшкодування ані суд, ані сторони не матимуть жодних законодавчих передумов для його визначення. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. За загальним правилом, нарахований розмір моральної шкоди відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом. Наприклад, моральну шкоду, завдану каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодовано шляхом здійснення щомісячних платежів.

В окремих випадках умови та порядок відшкодування моральної шкоди може бути встановлено законом, наприклад, "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", "Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів", "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання попереднього слідства, прокуратури і суду" та ін.

39. Відповідальність організації за шкоду,заподіяну з вини працівника

Одним із спеціальних деліктів є відповідальність за шкоду, завдану працівником юридичної або фізичної особи. За загальним правилом, шкоду, що завдано працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків, відшкодовує юридична чи фізична особа, з якою цей працівник перебував у трудових відносинах (ч.1 ст.1172). Особливість цього делікту полягає, насамперед, у тому, що особа має вчинити протиправне діяння лише за таких умов: * якщо між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові (службові) правовідносини, що визначено трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на службу, про переведення на тимчасову роботу в певну організацію, актом обрання на виборну посаду, а також наказами керівного органу, або ж рішенням суду та іншими юридичними актами; * якщо шкоди завдано безпосередньо під час виконання трудових (службових) обов'язків, тобто коли особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом), іншим локальним чи адміністративним актом роботу, як правило, на території юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу. Окрім цих ознак, до складу протиправного діяння за цим деліктом можуть належати: * наявність цивільних правовідносин підряду, за яких працівник діє за дорученням замовника; * наявність правовідносин участі (членства) в підприємницьких товариствах, за яких учасник здійснює підприємницьку чи іншу діяльність від імені товариства. Проте найістотнішою особливістю цього деліктного зобов'язання є те, що відмежовано особу, яка фактично завдала шкоди, та особу, яка повинна нести деліктну відповідальність. Безпосереднім заподіювачем шкоди за ст. 1172 ЦК є: * працівник (службовець); * підрядник; * учасник (член) підприємницького товариства чи кооперативу. Однак відповідальність за шкоду, якої завдано внаслідок виконання відповідних обов'язків, законодавець покладає відповідно на: * юридичну або фізичну особу, з якою він перебуває в трудових (службових) відносинах; * замовника за цивільно-правовим договором підряду; * підприємницькі товариства, кооперативи, учасником (членом) яких він є.

Вина відповідальних осіб полягає в тому, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб, якщо їх вчинено на виконання певних трудових (службових) та інших обов'язків, юридично прирівнюються до дій юридичної, фізичної особи та інших зобов'язаних суб'єктів, то і вину безпосереднього заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою уповноваженою особою має бути визнано виною останніх. Відшкодувавши завдану працівником (службовцем) чи іншою особою шкоду, фізична чи юридична особа, а також інші суб'єкти відповідальності мають право зворотної вимоги (регресу) до безпосереднього заподіювача, з вини якого було завдано шкоди, у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не передбачено законом.

40. Відповідальність за шкоду, заподіяну ОВС, прокуратури та суду

Суб'єктом заподіювачем шкоди за цим видом делікту є правоохоронні та судові органи, до яких чинний ЦК відносить:

* органи дізнання, тобто органи, які наділені правом проводити слідчі дії, що є початковою формою досудового розслідування в кримінальних справах (міліція, податкова міліція, органи безпеки, командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ, митні органи, начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових профілакторіїв і виховно-трудових профілакторіїв, органи держ. пожежного нагляду, органи охорони держ. кордону, капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні, у випадках, що передбачено ст.101 КПК Укр.);

* органи попереднього (досудового) слідства, тобто органи, наділені правом проводити досудове слідство у кримінальних справах (слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки) у випадках, що передбачено ст.102 КПК; * органи прокуратури, тобто органи, які визначені такими відповідно до ЗУ "Про прокуратуру" (Ген. прокуратура Укр., прокуратури АРК, областей, міст Києва і Севастополя, міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури); * органи суду, тобто органи, на які покладено здійснення функцій правосуддя (КСУ та суди загальної юрисдикції (місцеві суди; апеляційні суди, Апеляційний суд Укр.; Касаційний суд Укр.; вищі спеціалізовані суди; ВСУ). Від імені вказаних органів безпосередньо діють їх посадові та службові особи. Проте особу заподіювача шкоди відмежовано від особи, яка несе відповідальність за завдання шкоди, оскільки посадові та службові особи правоохоронних та судових органів, діяннями яких безпосередньо завдано шкоди, вчиняють їх не лише від імені зазначених органів, а й від імені держави. І саме тому відповідальність за завдану ними шкоду несе держава Україна в особі відповідних фінансових органів за рахунок майна, в тому числі грошових коштів, які належать їй на праві власності.. Визначено вичерпний перелік протиправних діянь, що є умовою настання відповідальності: * незаконне засудження; * незаконне притягнення до кримінальної відповідальності; * незаконне застосування як запобіжного заходу тримання під вартою; * незаконне застосування як запобіжного заходу підписки про невиїзд; * незаконне затримання; * незаконне накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт. Якщо ж шкоди завдано фізичним чи юридичним особам внаслідок іншої незаконної дії або бездіяльності чи незаконного рішення органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, вона відшкодовується на загальних підставах. Наявність протиправності як характерної ознаки вказаних вище діянь, має бути підтверджено певною реабілітацією особи, шляхом постановления судом виправдувального вироку, скасування незаконного вироку суду, закриття кримінальної справи органом попереднього (досудового) слідства, а також винесення відповідного акту про закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.

Якщо ці діяння не підтверджено обставинами, що реабілітують особу, (наприклад, кримінальну справу закрито на підставі закону про амністію або акту помилування), то право на відшкодування завданої шкоди не виникає (ч.3 ст.1176). Не має права на відшкодування завданої шкоди також і фізична особа, яка у процесі дізнання, попереднього (досудового) слідства або судового розгляду шляхом самообмови перешкоджала з'ясуванню істини і цим сприяла завданню їй шкоди (ч.4 ст.1176), окрім випадків, якщо фізична особа вчинила самообмову внаслідок застосованих до неї фізичного чи психічного насилля, погроз, обману чи інших незаконних засобів, які доведено в належному порядку. Істотною специфікою цього делікту є те, що шкода, яку завдано фізичним та юридичним особам за цим деліктом, відшкодовується незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів. У разі, якщо держава відшкодувала шкоду, завдану посадовою чи службовою особою органу дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, то вона наділяється правом зворотної вимоги до цієї посадової чи службової особи тільки у разі встановлення в її діях складу злочину за обвинувальним вироком суду щодо неї, який набрав законної сили (ч.3 ст.1191)