Принципи цивільного права

5. В установчих документах визначаються джерела формування майна юридичної особи, порядок розпорядження майном, розподілу прибутків, збитків тощо.

6. Юридичні особи відповідають за своїми зобов'язаннями всім належним їм майном. Засновник (учасник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями засновника (учасника), за винятками, передбаченими законодавством чи установчими документами юридичної особи.

Перелік майнових об'єктів, джерела формування власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачені в ЦК України, ГК України, законах України «Про власність», «Про господарські товариства», «Про споживчу кооперацію», «Про сільськогосподарську кооперацію», «Про об'єднання громадян», «Про кооперацію» та ін.

Право власності на землю юридичних осіб закріплене у ст. 82 ЗК України.

Відповідно до цієї статті юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності, тобто для здійснення самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Способами набуття у власність земельних ділянок юридичними особами є:

- придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

- внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

- прийняття спадщини;

- інші підстави, передбачені законом.

65. Право комунальної та державної власності

Право державної власності - це можливість конкретних суб'єкт права державної власності володіти, користуватися та розпоряджатися конкретним майном у межах, встановлених законом.

Для права державної власності характерна множинність суб'єктів, зумовлена багаторівневим характером державної власності.

Суб'єктами права державної власності є держава в особі Верховної Ради України та Автономна Республіка Крим, яка набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи влади Автономної Республіки Крим.

Об'єктами права державної власності визнається сукупність речей та інших цінностей, включаючи цілісні майнові комплекси, які мають варті.! визначення, виробляються чи використовуються в діяльності підприємстві та відображаються в його балансі або враховуються в інших передбаченні законом формах обліку майна цього підприємства, і перебувають у державній власності.

До складу державної власності належать:

- об'єкти, що становлять основу національного багатства (територіальні води, заповідники);

· об'єкти, необхідні для функціонування державних органів владні управління (валютний фонд, майно Збройних Сил України, казна грошові кошти);

· об'єкти оборонного виробництва (ракетні носії, космічні апарати);

- об'єкти галузей, що забезпечують життєдіяльність і функціонування певного господарства (річковий та морський флот).

Суб'єктами управління об'єктами державної власності є:

Кабінет Міністрів України; фонд державного майна України;

_ міністерства та інші органи виконавчої влади;

_ органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами;

_ державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації;

· юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави;

· Національна академія наук України, галузеві академії наук.

Об'єктами управління державної власності є:

· майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління;

· майно, яке передане державним комерційним підприємствам, установам та організаціям;

· майно, яке передане державним господарським об'єднанням;

· корпоративні права, що належать державі в статутних фондах господарських організацій;

· державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України, управління яким здійснюється в порядку, визначеному окремими законами;

· державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію;

· державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не увійшло до їхніх статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій;

· державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національній академії наук України, галузевим академіям наук;

· безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.

Право комунальної власності - це право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і у своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування;

Суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах. Реалізація прав власника (суб'єкта комунальної власності) відбувається в більшості випадків опосередковано через сільські, селищні, міські Ради, які обираються членами територіальних громад (жителів села, селища, міста, району в місті).

Об'єктами права комунальної власності є:

- рухоме і нерухоме майно;

- доходи місцевих бюджетів, інші кошти;

- земля, природні ресурси;

- підприємства, установи та організації, у тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частки в майні підприємств;

- житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування;

- інше майно і майнові права;

- рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону: об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від відчуження.

Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини.

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб'єктами приватної власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органам, місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об'єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності у тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об?єкт права комунальної власності в постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об'єктів, ш приватизуються та передаються в користування і оренду.

Доцільність, порядок та умови відчуження об'єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою.

66. Обмеження права власності

При здійсненні права власності особа має дотримуватися меж здійснення права власності. Загальними засадами меж права власності, що містяться у Конституції (ст. 41), ЦК, інших законах, є наступні: а) встановлення винятково в інтересах загального блага, суспільного інтересу; б) на підставі й у межах закону; в) виходячи з рівності всіх власників перед ними, тобто межі повинні встановлюватися не стосовно окремих власників, а шляхом загального правового регулювання; г) можливості судового заперечування вилучення державою майна; д) справедливої компенсації державою власнику майнових втрат. Зміст права власності не виключає наявність у власника й обов'язків. У цьому випадку звичайно говорять про обмеження права власності. Окремим обов'язком власника є тягар утримання майна (ст. 322 ЦК). Обмеження права власності, право власності як інститут права обмежує волю власника заради інтересів суспільства. З іншого боку -- воно надає суб'єкту права власності визначену сферу волі, на яку не повинні зазіхати інші члени суспільства. Обмеження права власності стосуються можливостей мати певні об'єкти на праві власності, здійснювати правомочності власника. Обмеження щодо об'єктів права власності. Для суб'єктів права приватної власності ст. 325 ЦК передбачає можливість встановлення законом окремих видів майна, які не можуть їм належати. Обмеження можуть стосуватися й особливостей здійснення права власності на певні об'єкти або особливостей їх використання, що значною мірою є обмеженнями права власності. Зокрема це стосується: національних, культурних та історичних цінностей (ч. 8 ст. 319 ЦК); житлового фонду. Поділ обмежень права власності за підставами їх виникнення: обмеження, що випливають із закону; обмеження, що виникають з договорів; обмеження, встановлені судовим рішенням.

67. Особливості здійснення права власності на житло

Право особи на житло полягає в її можливості мати у власності чи отримувати за договором найму з державного фонду житло, а також право користуватися житлом та вимагати від уповноважених органів реалізації цього права в повному обсязі. Житлом фізичної особи визнається житловий будинок, квартира чи інше приміщення, які призначені та придатні для постійного проживання. Житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання. Садибою є земельна ділянка разом із розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. У разі відчуження житлового будинку вважають, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

Квартирою є ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного у ньому проживання. Власник житлового будинкк (квартири) має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва. Він може на свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших квартир у багатоквартирному житловому будинку та не порушать сан.-технічних вимог і правил експлуатації будинку. Якщо будинок споруджено або придбано житлово-будівельним (житловим) кооперативом, то він є його власністю. Тому член житлово-будівельного (житлового) кооперативу, який не викупив квартири, має право володіння і користування, а за згодою кооперативу - і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу.

У разі викупу квартири член житлово-будівельного кооперативу стає її власником. Власники квартир для забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку можуть створювати об'єднання власників квартир (житла). Об'єднання власників квартир, житлових будинків є юр. особою, яка створюється та діє відповідно до статуту та Закону Укр. "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку".

68. Особливості здійснення права власності на землю

Право власності на землю, як і будь-яке інше суб'єктивне право, може набуватись лише за наявності певних юридичних фактів, з якими закон пов'язує виникнення земельних правовідносин. Ч. З ст. 373 ЦК вказує на те, що «власник земельної ділянки може використовувати його за власним розсудом у відповідності з цільовим призначенням». Підстави виникнення українськими суб'єктами права власності на землю встановлені ст. 81 Земельного Кодексу України. Права та обов'язки суб'єктів права власності на землю встановлені ст. 90-91 Земельного Кодексу. В ЦК окремо не встановлюються підстави виникнення права власності на землю (земельну ділянку) і найзагальніше визначаються підстави припинення права на неї (ст. 378 ЦК). Згідно із ЗК підстави набуття суб'єктивного права власності на земельні ділянки поділяються залежно від правового статусу громадян (громадяни України, іноземні громадяни і особи без громадянства), а також від правового статусу юридичних осіб (юридичні особи України, іноземні юридичні особи). Ст. 111 Земельного Кодексу встановлює обмеження щодо здійснення права власності на земельну ділянку. Порядок здійснення права власності на землю (тобто своїх повноважень щодо цього об'єкта) в ЦК зведений до забудови земельної ділянки (ст. 375).

69. Підстави виникнення права власності (первинні і похідні, загальні та спеціальні)

Правовідносини власності виникають, змінюються та припиняються на підставі визначених юридичних фактів.

Первинними визнаються такі способи набуття права власності, де права власника не ґрунтуються на правах інших осіб. Похідні способи, навпаки, припускають, що право набувача ґрунтується на праві відчужувача речі.

Первісні підстави набуття права власності передбачають заволодіння майном, також набуття права на речі, від яких власник відмовився; на загальнодоступні дари природи; на знахідку; скарб; бездоглядну домашню тварину; безхазяйну річ.

Первинними способами виникнення права власності є:

- виробництво - такий спосіб виникнення права власності, коли воно виникає у зв'язку з виготовленням або створенням якоїсь речі, що не існувала раніше.

- специфікація, або переробка, -- це створення нової речі за допомогою переробки матеріалу, що належить іншій особі, а не тій, яка створила річ; привласнення плодів і доходів. Плоди, приплід тварин, доходи від речі належать власникові речі, коли інше не встановлено законом або договором.

- привласнення загальнодоступних дарів природи (ягоди, дичина, риба тощо).

- набуття права власності на безхазяйну річ (майно), тобто майно, що не має власника або власник якого невідомий);

- набуття права власності на рухому річ, від якої власник відмовився, здійснюється за спеціальними правилами, встановленими ст. 336 ЦК: особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею;

- знахідка -- це виявлення речі, що вибула з володіння власника або іншої уповноваженої на володіння особи попри їхню волю; затримання бездоглядної домашньої тварини, яка вибула з володіння власника або особи, якій вона була передана у володіння, поза їхньою волею; скарб (тобто, закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, валютні цінності, інші цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право власності), як правило, переходить у власність особи, яка виявила його;

- набуття права власності за набувальною давністю

Універсальною первісною підставою набуття права власності можна назвати з оволодіння, оскільки право власності на річ збувається у будь - якому разі, якщо володіння особи не оскаржено іншою особою, якою доводиться її право на річ.

Похідні підстави набуття права власності - це такі, за яких набуття права власності даною особою ґрунтується на праві попереднього власника.

При переході права власності має місце правонаступництво, бо права на придбану похідним способом річ по сул такі, якими вони були у попереднього власника, та ніяк не більше того. Похідне набуття права власності випливає з: а) договорів (купівлі-продажу, міни, дарування тощо); 6) односторонніх правочинів (заповіт), в) закону; г) актів органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування (передача державних підприємств з державної до комунальної власності) тощо.

Перехід права власності в порядку спадкування можливий за заповітом або внаслідок прямої вказівки закону. У цих випадках підставою виникнення права власності в спадкоємця є юридична сукупність: а) смерть спадкодавця + заповіт + прийняття спадщини спадкоємцем; або 2) смерть спадкодавця + прийняття спадщини спадкоємцями за законом.

Спеціальні способи застосовуються лише для набуття права власності окремими суб'єктами. Держава Україна може набувати право власності на підставах, не характерних для його виникнення у фізичних або юридичних осіб. До таких “спеціальних підстав виникнення права державної власності відносяться: націоналізація, конфіскація (ст. 354 ЦК), реквізиція (ст. 353 ЦК); передача майна, яке за законом не може належати окремій особі (ст. 348 ЦК), якщо ця особа не здійснить відчуження цього майна у встановлені строки; викуп пам'яток історії та культури, що утримуються безгосподарно (ст. 352 ЦК); скарб, що містить пам'ятки історії та культури (ст. 343 ЦК).

Спеціальним способом набуття виключно права комунальної власності є можливість набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК).

До спеціальних способів виникнення державної і комунальної власності належать: викуп земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю (ст. 350 ЦК); викуп нерухомого майна у зв'язку з викупом земельної ділянки, на якій воно розміщене (ст. 351 ЦК); стягнення податків та інших зборів. Шляхом націоналізації майно вилучалось безоплатно на підставі спеціальних законодавчих актів. Нині націоналізація практично не застосовується, але пропонується прийняти нові законодавчі акти, які б визначали націоналізацію як примусове, але оплатне вилучення у власників майна, яке доцільно було б передавати у державну власність.

70. Знахідка та скарб як підстави виникнення права власності

Набуття права власності на знахідку в особи, яка знайшла чужу річ, може мати місце за певних умов.

Це, зокрема, здійснення негайного сповіщення про знахідку особи, яка ЇЇ загубила, або власника речі, і повернення знайденої речі цій особі або особі, яка представляє володільця приміщення чи транспортного засобу, якщо річ знайдено у приміщенні або транспортному засобі. В останньому випадку особа, якій передана знахідка, набуває прав та обов'язків особи, яка знайшла загублену річ. Якщо власник речі або особа, якій слід передати річ, невідомі, необхідно заявити про знахідку міліції або відповідному органу місцевого самоврядування. Для можливості набуття у подальшому права власності на загублену річ враховуються певні правила, а особа, яка її знайшла, повинна додержуватися певних вимог. Ними, зокрема, є: а) відкрите утримування речі; б) сплив шестимісячного строку з моменту заявленим про знахідку; в) невстановлення власника або іншої особи, яка має право вимагати повернення загубленої речі; г) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявили про своє право на річ особі, яка знайшла загублену річ, або органу міліції чи відповідному органу місцевого самоврядування.

Набуття права власності на скарб передбачено ст. 343 ЦК. Відповідно до положень цієї статті скарбом є закопані у землі чи приховані іншим способом гроші, цінні речі, власник яких невідомий або за законом втратив на них право. Набути право власності на скарб може: особа, яка виявила скарб; вона та власник майна, в якому скарб був прихований, як співвласники (за умов наявності згоди на розшук скарбу чи користування відповідним майном); власник майна, в якому був прихований скарб, - за відсутності його згоди на використання цього майна іншою особою для розкопок чи пошуку цінностей; держава - на речі, що є пам'ятками історії та культури, та у разі, якщо скарб виявлено особами під час виконання ними своїх трудових (договірних) обов'язків (наприклад, археологами).

При виявленні скарбу, який складають речі, що є пам'ятками історії та культури, особа має право на одержання від держави винагороди у розмірі до 20 відсотків від його вартості на момент виявлення, якщо вона негайно повідомила міліцію або органи місцевого самоврядування про скарб і передала його відповідному державному органу або органу місцевого самоврядування. Якщо пам'ятка історії та культури була виявлена у майні, що належить іншій особі, ця особа, а також особа, яка виявила скарб, мають право на винагороду в розмірі до 10 відсотків від вартості скарбу кожна.

71. Набуття права власності на новостворене майно та перероблену річ

Створення речей (шляхом індивідуального виготовлення або у виробництві) є одним із найважливіших первісних способів набуття права власності. При наданні матеріалу чи речі іншої форми змінюється її економічне значення. З'являється нова річ або суттєво покращуються властивості існуючої речі. Законодавство, норми якого регулюють відносини у сфері підприємництва в Україні, містить нормативно визначені заходи щодо заохочення розвитку саме такого способу набуття права власності.

Суб'єктом права власності на виготовлену річ є особа, яка виготовила нову річ (зокрема, за умов, якщо вона є власником матеріалів); інші особи, визначені договором (наприклад, підряду) або законом. Особливості регулювання набуття права власності на майно, створене на підставі договору будівельного підряду, містить ст. 876 ЦК, якою передбачається, що власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

При характеристиці цієї підстави набуття права власності слід зазначити деякі правила, які обумовлені необхідністю врахування того, що власник матеріалів та їх переробник не завжди поєднуються в одній особі. За загальним правилом, при визначенні права власності на виготовлену річ перевага надається її виготовлювачу. Норма абз. 1 ч. І ст. 331 ЦК щодо його прав є диспозитивною, а стосовно виготовлювачів, які є власниками матеріалу, - імперативною (абз. 2 ч. 1 ст. 331 ЦК). Крім цього, права інших осіб на новостворену річ (насамперед маються на увазі власники матеріалу) можуть передбачатись як договором, так і законом.

Окремі правила набуття права власності встановлюються для самочинного будівництва (ст. 376 ЦК). Умовами набуття права власності на самочинно збудоване майно є позитивне вирішення питань про право власності на земельну ділянку, на якій воно знаходиться, або отримання згоди власника земельної ділянки (за відсутності першої умови), а також винесення судом рішення про встановлення права власності. Суб'єктами права власності на самочинно побудоване майно можуть бути: особа, яка здійснила самочинне будівництво, якщо вона має чи набула право на земельну ділянку; або власник земельної ділянки; держава чи територіальна громада, якщо самочинне будівництво здійснено на земельній ділянці, що є державною або комунальною власністю.

Набуття права власності на перероблені речі (ст. 332 ЦК).

Схожою зі створенням речі є її переробка як використання однієї речі (матеріалу), в результаті чого створюється нова річ. Суб'єктом права власності на перероблену річ може бути власник матеріалу або особа, яка переробила цю річ, за умов узгодження своїх дій із переробки речі. Самочинність переробки чужої речі не тягне набуття особою, яка її здійснила, права власності на нову річ. За загальним правилом, особою, яка стає власником переробленої речі, є власник матеріалу, за умов, якщо його вартість перевищує вартість переробки (інше може передбачатися договором або законом). Окремо врегульовується випадок, коли вартість переробки і створеної нової речі істотно перевищує вартість матеріалу, - право власності на нову річ набуває особа, яка здійснила таку переробку.

72. Набуття права власності на безхазяйну річ

Безхазяйною е річ, яка не має власника або власник якої не відомий. Безхазяйні нерухомі речі бере на облік орган, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації.

Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона, за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду до комунальної власності. Безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, окрім випадків, встановлених Цивільним кодексом України (ст. 335).

Особа, яка заволоділа рухомою річчю, від якої власник відмовився, набуває право власності на цю річ з моменту заволодіння нею (ст. 336 Цивільного кодексу України).

Особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заяви про знахідку міліції або органові місцевого самоврядування, якщо;

1) не буде встановлено власника або іншої особи, яка має право вимагати повернення загубленої речі;

2) власник або інша особа, яка має право вимагати повернення загубленої речі, не заявить про свої права на річ особі, яка її знайшла, міліції або органові місцевого самоврядування.

Якщо протягом шести місяців з моменту заяви про затримання бездоглядної робочої або великої рогатої худоби і протягом двох місяців -- щодо інших домашніх тварин -- не буде виявлено їхнього власника або він не заявить про свої права на них, право власності на ці тварини переходить до особи, в якої вони були на утриманні та в користуванні (ст. 337, 338 Цивільного кодексу України).

73. Виникнення права власності у набувача майна за договором. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна

За загальним правилом, момент набуття права власності за договором пов'язується з переданням майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 2 ст. 334 ЦК). Переданням майна є його вручення однією особою іншій з наміром перенести право власності. Тобто підставою для цих дій є їх узгодженість, а тому наявність правочину. Самі дії є результатами реалізації правочину. Правила щодо передачі як умови виникнення права власності свідчать про розмежування зобов'язання (договору) і речового права (власності). Домовленість, що закріплена у договорі, стосується обов'язку продавця в майбутньому передати річ, тобто перенести право власності на неї на іншу особу -- набувача. Вони виникають не одномоментно, за консенсуальними правочинами. Проте ст. 334 ЦК містить і норму, якою закріплюється збіг договору і передачі речей за ним (у випадку нотаріального посвідчення, а також при вчиненні реальних правочинів). Передачі потребують як рухомі, так і нерухомі речі.

Способами передачі є: а) вручення речі як фізичний акт, яким здійснюється перенесення володіння самими речами; б) надходження речі у розпорядження набувача іншим способом -- яким без фізичної доторканості до речей надається їх набувачеві можливість вважати їх своїми -- вручення складського свідоцтва, коносамента; в) здавання речей на пошту, організації зв'язку перевізникові для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Право власності виникає: за набувальною давністю; зі спливом встановленого строку або з моменту державної реєстрації нерухомого майна; при створенні нової речі -- у момент її створення; на новостворене нерухоме майно (будівлі, споруди тощо) -- з моменту завершення будівництва (створення майна); з моменту його прийняття до експлуатації, якщо законом або договором передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації; з моменту державної реєстрації, якщо право власності на нерухоме майно, відповідно до закону, підлягає такій реєстрації; на самочинне будівництво -- з моменту набрання законної сили рішенням суду.

Випадкове знищення чи пошкодження речі - це загибель речі чи її пошкодження за відсутності вини з боку будь-яких осіб. Ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження (псування) майна несе його власник, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 323 ЦК). Тобто усі невигідні наслідки у цьому випадку покладаються на власника незалежно від того чи фактично володів він на даний момент тим чи іншим майном, чи перебувало воно у нього в користуванні, чи ні.

Водночас, ця норма має диспозитивний характер, тобто сторони мають право по-іншому визначити, на кого покладаються збитки на випадок втрати (пошкодження) речі.



74. Підстави припинення права власності: загальна характеристика та характеристика окремих видів

Підставами припинення права власності є юридичні факти, з якими закон пов'язує ліквідацію права власності взагалі або перехід його до іншої особи. При цьому одні й ті ж юридичні факти можуть одночасно бути підставами припинення права власності у однієї особи й підставами виникнення права власності у іншої.

Відповідно до ст.346 ЦК право власності припиняється у разі: 1) відчуження власником свого майна; 2) відмови власника від права власності; 3) припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; 4) знищення майна; 5) викупу пам'яток історії та культури; 6) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю, 7) викупу нерухомого майна у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене, 8) звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, 9) реквізиції; 10) конфіскації.

Відчуження власником свого майна як підстава припинення права власності здійснюється на підставі цивільно-правових договорів, які одночасно є підставами його виникнення у набувача. Ці договори можуть бути як оплатними, так і безоплатними.

У випадках, визначених законом, можливим є припинення права власності на майно проти волі його власника, наприклад, при банкрутстві підприємця, при суспільній необхідності в такому майні або у припиненні права на нього. В останніх випадках законодавець вживає термін "викуп", який застосовується як спосіб примусового вилучення належного власнику майна. У такому разі договір із власником не укладається і право власності набувається не похідним, а первісним способом, тобто без правонаступництва.

Відмова власника від права власності раніше не передбачалася на рівні закону як підстава припинення цього права. Разом з тим ця підстава є природною для реалізації власником правомочності розпоряджання стосовно майна, в якому він більше не зацікавлений. При з'ясуванні факту відмови власника від свого права на майно слід враховувати таке. По-перше, однозначність у розумінні того, що від майна власник відмовився, а не загубив його. Тобто стан майна, обставини, за яких його виявлено, мають свідчити про те, що власник добровільно позбавився свого майна. Наприклад, власник виставив за межі своєї садиби старі меблі, щоб їх не везти на смітник, а надати можливість бажаючим забрати їх.

Важливим є також визначення моменту, коли у власника припиняється право на таке майно. Стосовно більшості рухомого майна це може бути момент, коли власник реалізував свій намір і вчинив фактичні дії, які свідчать про відмову від права власності (викинув майно). Якщо ж йдеться про відмову від права власності на майно, права на яке підлягають державній реєстрації, таким моментом є внесення змін до відповідного реєстру за заявою власника. При цьому ч. З ст. 347 ЦК слід тлумачити не тільки таким чином, що нею встановлюється момент припинення права власності, а й що це є обов'язком власника, до здійснення якого він, незважаючи на інші способи відмови від своєї власності (наприклад, пішов з дому), залишається його власником, а тому в нього зберігаються всі обов'язки власника (з утримування свого майна) і відповідальність (якщо цим майном буде завдано шкоди іншій особі). І (е випливає із загального принципу про те, що власність зобов'язує.

Знищення майна також є підставою для припинення права власності. У разі випадкового або навмисного знищення рухомого майна, як правило, не потрібно здійснювати якісь формальні дії. Стосовно нерухомих речей або майна, право на які підлягають державній реєстрації, встановлюються правила і вимоги, аналогічні тим, що передбачаються для відмови власника від свого майна. Зокрема, це стосується обов'язку власника у таких випадках звернутися до органу, який здійснює державну реєстрацію прав на нерухомість, із заявою про внесення змін до відповідного реєстру (ст. 349 ЦК). Заборон щодо можливості знищення власником належного йому майна ст. 349 ЦК не містить. Проте слід виходити із загальних меж здійснення власником своїх прав (у тому числі на знищення майна), відповідно до яких він не може завдавати шкоди іншим особам, у тому числі тим, хто має інші речові права на його майно (ст. 405 ЦК).

75. реквізиція та конфіскація як підстави припинення права власності

Реквізиція (ст. 353 ЦК) застосовується у випадках, коли мають місце надзвичайні обставини, а саме: стихійні лиха, аварії, епідемії, епізоотії, які обумовлюють вилучення майна як суспільну необхідність. Органи, за рішенням яких можлива реквізиція, ЦК не визначаються. Виходячи із сутності реквізиції, яка полягає у тому, що її застосування можливе лише за надзвичайних обставин, коли слід приймати рішення негайно, можна припустити, що цими органами можуть бути органи державної влади, органи влади АРК, органи місцевого самоврядування, оскільки для звернення до суду і отримання відповідного рішення, може не вистачити часу.

Конфіскація згідно зі ст. 354 ЦК визначається як безоплатне вилучення у власника належного йому майна за рішенням суду у вигляді санкції за вчинене правопорушення. Відповідно до ст. 4ГКонституції України право приватної власності є непорушним і ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Проте конституційні норми не виключають конфіскацію майна, про яку зазначається, що вона може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Отже, адміністративний порядок конфіскації майна законодавством не допускається. Чинне законодавство, зокрема ст. 322 Митного кодексу2, передбачає конфіскацію як вид стягнення за порушення митних правил.

Обсяг та порядок конфіскації майна встановлюються законом. Тобто конфіскація в іншому розумінні може розглядатися як різновид майнової відповідальності особи. Саме це і відрізняє її від реквізиції, яка не є санкцією, що застосовується до правопорушника, і яка здійснюється без винесення рішення судом. Однак реквізиція і конфіскація мають схожість, яка полягає у примусовому характері їх застосування.

76. Загальна характеристика та види права спільної власності

Право спільної власності як право двох або більше осіб за спільною згодою володіти, користуватися та розпоряджатися належним їм майном, що становить єдине ціле. Виникають два види правовідносин спільної власності: 1) внутрішні - між самими співвласниками; 2) зовнішні - між співвласниками з однієї сторони і не власниками - з іншої сторони. Інститут спільної власності визначається як система правових норм, які регламентують відносини співвласників щодо володіння, користування та розпорядження належним їм майном.

Закон розрізняє два види спільної власності: 1) спільну часткову власність (ст 356-367 ЦК) - власність, у якій наперед визначена частка кожного з її учасників і є точно відомою (яка визначається у вигляді дробу та в процентному відношенні) в праві власності на спільний об'єкт у цілому; 2) спільну сумісну власність (ст. 368-372 ЦК) - власність, у якій частки заздалегідь не визначені, а визначаються лише при припиненні відносин спільної власності для всіх або одного з учасників, тобто це «безчасткова власність». У зв'язку з цим зазначені види спільної власності відрізняються одна від одної особливостями внутрішніх правовідносин між співвласниками. Правовідносини спільної власності можуть виникати за участю фізичних осіб, юридичних осіб, держави, територіальної громади. Оскільки право спільної сумісної власності виникає з визначених у законі підстав, тому при виникненні спільної власності вона вважається спільною частковою власністю.

77. Загальна характеристика права спільної часткової власності

Спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

У спільній частковій власності кожному її учаснику належить право на визначену частку (1/2, 2/3, 3/5 тощо).

Право спільної часткової власності передбачає:

· що право кожного співвласника не обмежується якою-небудь конкретною часткою спільної речі;

· що об?єктом цього права власності є річ;

· що права інших співвласників також поширюються на все майно в цілому, а ця власність є багатосуб?єктною;

· що кожному співвласнику належить визначена частка у праві власності. Саме в цьому виявляється специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності.

Суб?єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі цивільному праву суб?єкти майнових правовідносин: громадяни, юридичні особи, держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада.

Підстави виникнення спільної часткової власності фізичних осіб різноманітні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі речі, отримання спадкового майна кількома спадкоємцями. Спільна власність з участю фізичних осіб може виникнути як результат їх спільної праці (наприклад, на відведеній земельній ділянці кількома особами було збудовано будинок). Виникнення спільної часткової власності фізичних осіб може відбуватися й на інших підставах.

З виникненням спільної часткової власності фізичних осіб виникає багато питань з приводу володіння, користування і розпорядження спільним майном. Деякі з цих питань врегульовані правовими нормами, вирішення інших не повинно суперечити загальним правилам. У ЦК України правовому регулюванню відносин між фізичними особами, які є учасниками спільної часткової власності.

Правовий режим спільної часткової власності визначається з урахуванням інтересів всіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності на нього, здійснюється за згодою всіх його співвласників, а за відсутності згоди - спір вирішується судом. Співвласники мають рівне право голосу у здійсненні правомочностей щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.

Якщо ж йдеться про правомочності учасника спільної часткової власності стосовно не об?єкта спільної власності, а частки у праві, що належить власнику, тоді діє не загальна воля співвласників, а індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої права стосовно належної йому частки в спільному майні.

Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе відповідальність перед третіми особами за зобов?язаннями, пов?язаними із спільним майном, і зобов?язаний брати участь у сплаті податків і платежів, а також у витратах на утримання і зберігання спільного майна. Але це не означає, що співвласники не можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов'язків.

Учаснику спільної часткової власності надається право на оплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення договорів купівлі-продажу, дарування, міни). Після смерті співвласника його частка може переходити до спадкоємців як за законом, так і за заповітом. Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сторонні особи.



78. Особливості здійснення права спільної часткової власності. Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

Спільна часткова власність - це власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності.

Право спільної власності пов'язане з обмеженням права власника, але у законі встановлені також і гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчуженні частки у спільній власності стороннім особам. Однією із таких гарантій є переважне право купівлі частки в спільній власності (ст. 362 ЦК України). У разі продажу одним із співвласників своєї частки в спільній власності сторонній особі, решта учасників спільної часткової власності має переважне перед іншими особами право купівлі частки, що продається, за ціною, оголошеною на продажу, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.

Переважне право купівлі має місце тоді, коли співвласник за своєю волею вирішив продати свою частку в праві спільної власності. Але у випадках продажу частки співвласника не за його волею це право не діє. Хоча закон зазначає лише один випадок такого продажу (не за волею співвласника) - із прилюдних торгів, сюди слід також віднести всі форми реалізації прав кредиторів, пов'язаних з примусовим стягненням майна боржника. Застосування в цих випадках переважного права купівлі надзвичайно ускладнило б процес примусового стягнення, що призвело б до порушення прав кредиторів одного із співвласників.

Переважне право купівлі не застосовується при відчуженні частки шляхом укладання договорів дарування, довічного утримання, міни. Це можна пояснити тим, що співвласнику не байдуже, хто набуде права на його частку. В одному випадку він хоче, щоб його частка перейшла безоплатно тим, а не іншим особам, в іншому - він передає свою частку в обмін на довічне утримання, а за договором міни він бажає отримати необхідну йому річ, якої може не виявитись у співвласників. Обмежувати такі бажання власника було б безпідставним.

Стаття 362 ЦК України встановлює також умови здійснення співвласниками переважного права купівлі, а також наслідки їх неодержання. Так, співвласник-продавець зобов'язаний письмово повідомити решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких він її продає. Якщо співвласники (співвласник) відмовляться від здійснення переважного права купівлі або не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів з дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку будь-якій особі. Якщо бажання придбати частку у праві спільної власності виявили кілька співвласників, продавець має право вибору покупця. Незгода співвласників із запропонованими продавцем умовами повинна прирівнюватися до відмови реалізувати своє переважне право купівлі.

Слід зауважити, що це положення може дати підставу порушити переважні права співвласників на купівлю. Змовившись із покупцем, продавець може назвати більшу суму, ніж він отримує насправді. Оплата мита за оформлення договору може бути встановлена також відповідно до завищеної суми, що фактично ускладнює виявлення правопорушення. Але у разі виявлення цього або іншого порушення інші учасники спільної власності можуть звернутися до суду з позовом про перевід на них прав і обов?язків покупця. Такий позов може бути заявлений протягом трьох місяців з дня, коли позивачі дізналися про порушення їх прав. Це один із випадків скороченого строку позовної давності.

При розгляді цього позову суд повинен перевірити реальність вимог позивачів.

Доказом бажання і реальних можливостей позивача щодо переводу на нього прав і обов?язків покупця є внесення позивачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов?язаний сплатити покупець. Невиконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови в позові про перевід на нього прав і обов?язків покупця.

79. Загальна характеристика права спільної сумісної власності

На відміну від права спільної часткової власності, право спільної сумісної власності може виникнути тільки на підставах, передбачених законом чи договором.

В сумісній власності, як і в частковій, право кожного із співвласників не обмежене якою-небудь конкретною частиною спільного майна і поширюється на все майно в цілому. Водночас у сумісній власності, на відміну від часткової, кожному із співвласників до виділу або поділу не належить заздалегідь визначена частка в праві власності на спільне майно. Це основна ознака сумісної власності. Відповідно до п. 1 ст. 368 спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них. Право одного співвласника на все майно, що є у спільній сумісній власності, таке ж, як і права інших співвласників цього майна. Крім того, зазвичай учасники спільної сумісної власності пов?язані між собою ще й особистими правами: реєстрацією шлюбу, родинними зв?язками тощо.

Стаття 368 ЦК України передбачає можливість виникнення спільної сумісної власності з участю громадян, юридичних осіб, держави та територіальних громад. Що ж до чинних суспільних відносин у сфері спільної сумісної власності, то ст. 368 ЦК України безпосередньо встановлює дві підстави виникнення спільної сумісної власності:

- набуття майна подружжям за час шлюбу;

- набуття майна в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім?ї, якщо інше не встановлене договором, укладеним в письмовій формі.

Крім того, ст. 74 Сімейного кодексу України встановлює правило, за яким майно, набуте за час спільного проживання однією сім?єю жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлене письмовим договором між ними.

На підставі Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передача займаних квартир у спільну сумісну чи часткову власність здійснюється за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім?ї, які постійно мешкають у даній квартирі.

При здійсненні права спільної сумісної власності співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, повинні дотримуватись вимог, встановлених ст. 369 ЦК України.

За загальним правилом володіння та користування таким майном здійснюється спільно. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, але законодавець виходить з презумпції наявності такої згоди у разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном. Щодо вчинення правочину по розпорядженню спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, то повинна мати місце згода всіх співвласників, висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Таке уповноваження повинно оформлятись з дотриманням вимог, встановлених ч. З п. 2 ст. 369 ЦК України.

Співвласникам надається право на свій розсуд в будь-який час заявляти вимогу щодо виділу в натурі частки із майна, що є у спільній сумісній власності.



80. Особливості здійснення права спільної сумісної власності. Виділ частки та поділ майна, що є у спільній сумісній власності

Основною рисою права спільної сумісної власності є те, що воно не має часток. Останні можуть визначатися лише у випадку припинення спільної сумісної власності при виділі з майна частки одного зі співвласників, при поділі майна, а також у разі пере, творення спільної сумісної власності у спільну часткову власність.

Виділ частки з майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється поетапно. На першому етапі визначаються частки кожного зі співвласників у спільному майні, на другому -- здійснюється виділ майна в натурі відповідно до розміру визначеної у праві власності частки на майно. У законодавстві встановлено загальне правило, відповідно до якого у разі виділу частки з майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного зі співвласників є рівними. Інший розмір часток може бути встановлено домовленістю між співвласниками, законом або рішенням суду (ч. 2 ст. 370 ЦК). Насамперед нерівність часток може бути встановлена самими співвласниками за взаємною згодою. Як правило, розмір часток визначається співвласниками залежно від зробленого кожним із них грошового вкладу у придбання спільного майна, трудової участі у спільній праці, кваліфікаційного рівня працівника тощо. Такі ж критерії можуть бути покладені в основу рішення суду, яким буде визначено розмір часток учасників спільної сумісної власності, наприклад, членів селянського господарства, членів сім'ї, які набули майно спільною працею, тощо.

Визначення часток у праві власності на майно є першим етапом припинення спільної сумісної власності. Після цього постає питання про виділення частки майна в натурі. Воно має проводитися таким чином, щоб частка у майні ближче збігалася з часткою власника у праві на майно. Якщо виділ у натурі частки спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим, співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від ^^^ інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки (ч. З ст. 370, ст. 364 ЦК). При припиненні спільної сумісної власності враховується все майно, яке належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, а не окремі речі.

Виділ частки майна одного зі співвласників не припиняє права спільної власності на майно інших співвласників. Здійснюється лише зміна режиму спільної сумісної власності належного їм майна на режим спільної часткової власності. Виділ майна можливий за ініціативою кожного зі співвласників (ст. 370 ЦК) або за ініціативою кредитора співвласника уразі звернення стягнення на частку майна, що суспільній сумісній власності (ст. 371 ЦК).

У разі поділу майна право спільної сумісної власності співвласників на нього припиняється (ч. З ст. 372 ЦК). Майно може бути поділений між співвласниками за домовленістю між ними.

Договір про поділ й нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (ч. 4 ст. 372 ЦК). У деяких випадках частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення, за рішенням суду (ч. 2 ст. 372 ЦК). Так, відповідно до ч. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна між подружжям суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї тощо.

81. Речово-правові засоби захисту права власності

Захист права власності охоплює комплекс правових засобів, які застосовує суд, уповноважений на те органами держави, або cам власник для забезпечення реалізації і відновлення порушеного суб'єктивного права власності. Захист права власності і забезпечується нормами саме Цивільного права і саме тими, які спеціально призначенні для його захисту.

Речово-правові засоби захисту права власності, що характеризуються тим, що вони спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, не зв'язані з якими-небудь конкретними зобов'язаннями і мають на меті або підновити володіння, користування і розпорядження власника належною йому річчю, або усунути перешкоди чи сумніви у здійсненні цих повноважень. До речово-правових позовів відносяться: позов про витребування майна з чужого незаконного володіння; позов про усунення порушень, не поєднаних з позбавленням володіння; позов про визнання права власності. Речово-правові засоби захисту права власності спрямовані безпосередньо на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права, забезпечення реалізації здійснення правомочностей власника (володіння, користування, розпорядження тощо) відносно речі, що йому належить.

...