Принципи цивільного права

Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів) і самоврядні (ті, що здійснюють власники без звернення до суду та інших державних органів -- самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором, тощо).

У свою чергу, легітимовані засоби захисту права власності поділяються на судові та адміністративні. Найбільш практичне значення мають легітимовані судові засоби захисту права власності.
Цивільно-правові (легітимовані судові) засоби захисту права власності можуть бути поділені на дві групи: речово-правові та персональні.

Поряд із речово-правовими позовами існують також персональні засоби захисту права власності (тобто спрямовані на припинення його порушення збоку певних осіб). Персональні засоби захисту права власності характеризуються тим, що спрямовані проти порушення прав власника конкретною особою. Іноді такі засоби називають зобов'язальними. До другої групи цивільно-правових засобів захисту відносяться зобов'язально- правові засоби, наприклад: позов про відшкодування заподіяної власнику шкоди; позов про повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна; позов про повернення речей наданих у користування за договором і інші. Для них характерно те, що їх зміст випливає не з права власності як такого, а ґрунтується на інших правових інститутах і відповідних їм суб'єктивних правах. У третю групу засобів захисту права власності можна включити ті з них, що не відносяться ні до речово-правових, ні до зобов'язально-правових засобів, але випливають з різних інститутів цивільного права. У четверту, особливу групу, варто виділити ті цивільно-правові засоби, що спрямовані на захист інтересів власника при припиненні права власності за підставами, передбаченими у законі.

82. Віндикаційний та негаторний позови як засоби захисту речових прав

Віндикаційний позов є основним речово-правовим засобом захисту права власності, сутність якого полягає у витребуванні власником свого майна з чужого володіння. Зокрема, ст. 387 ЦК встановлює, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Віндикаційний позов визначають як позов власника про витребування його майна з чужого незаконного володіння. Характерні ознаки цього позову; 1) його може подати власник (або особа, яку він уповноважив); 2) зміст позову складає вимога повернення речі; 3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншої особи (у чужому володінні); 4) річ знаходиться в чужому володінні незаконно (без достатніх правових підстав для цього); 5) цей позов може бути застосований тільки для захисту права власності на речі, визначені індивідуальними ознаками (або індивідуалізовані родові речі).

Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально-визначена річ. Право на віндикацію належить власникові, який втратив володіння річчю, а також особі, яка хоч і не є власником, але володіє майном за законом або договором (титульний володілець). Це може бути орендар, зберігач тощо. Відповідачем за віндикаційним позовом є фактичний володілець майна, який володіє ним без правових підстав, - незаконний володілець.

Змістом віндикаційного позову є вимога про повернення з чужого незаконного володіння речі, визначеної індивідуальними ознаками, та компенсацію шкоди, завданої при цьому власникові. Тому позивач має право вимагати повернення саме тієї своєї речі, яку він втратив, а не аналогічного майна. Річ, визначена індивідуальними ознаками, є юридично незамінною, і тому загибель її призводить до втрати власником права на віндикаційний позов. Умови задоволення віндикаційного позову залежать від того, яким є незаконне володіння - добросовісним чи недобросовісним. Володілець (набувач речі) вважається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що відчужувач речі не мав права на її відчуження. Володілець вважається недобросовісним, якщо знав чи (міг) мусив знати, що придбав річ в особи, яка не мала права на її відчуження. При цьому діє презумпція правомірності правочину, за яким річ була передана від відчужувача до набувача (ст. 204 ЦК).

У незаконного недобросовісного володільця (набувача) річ вилучається у всіх випадках. Питання про витребування речі у незаконного добросовісного володільця вирішується залежно від того, оплатно чи безоплатно він придбав річ. При безоплатному придбанні майна від особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати майно у всіх випадках (ч. З ст. 388 ЦК).

Якщо майно придбане добросовісним володільцем оплатно то можливість його витребування залежить від характеру вибуття майна з володіння власника або особи, якій власник це майно передав. Зокрема, власник може витребувати таке майно лише в разі, якщо майно: 1) загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі, іншим способом.

Проте в кожному разі майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Добросовісність або недобросовісність незаконного володільця має також важливе значення в разі необхідності витребування грошей та цінних паперів і при розрахунках у разі повернення речі з чужого незаконного володіння.

Так, гроші, а також цінні папери на пред'явника взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набувача (ст. 389 ЦК). Іменні цінні папери можна витребувати від добросовісного незаконного володільця внаслідок їх індивідуалізації.

Негаторний позов -- це вимога власника, який володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження майном.

Умови подання негаторного позову такі:

1) річ знаходиться у власника;

2) інша особа заважає користуванню, розпорядженню тощо цією річчю;

3) для створення таких перешкод немає правомірних підстав (припису закону, договору між власником та іншою особою тощо).

Позивачем за негаторним позовом є власник або інша особа, уповноважена на це законом чи договором, що володіє річчю, але позбавлена можливості користуватися і розпоряджатися нею.

Відповідачем є особа, яка своєю протиправною поведінкою створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню права власності.

Зміст негаторного позову становлять вимоги позивача (власника або іншої особи, уповноваженої законом чи договором) про усунення порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння.

Найчастіше йдеться про правопорушення, які перешкоджають здійсненню права користування. Наприклад, користування будинком може бути утруднене у зв'язку з тим, що власник сусіднього будинку, прокладаючи собі водопровід, прорив канаву перед виїздом не тільки зі свого двору, а й із сусіднього. За допомогою негаторного позову власник може домогтися, щоб порушник своїми силами усунув створені ним перешкоди (засипав канаву, поновив асфальт тощо).

Трапляються також порушення у вигляді створення перешкод здійсненню розпорядження. Наприклад, хтось з членів сім'ї власника будинку, сховавши документи, які підтверджують право власності на нього, намагається перешкодити відчуженню будинку. В цьому випадку, достовірно знаючи про приховання документів, власник може вимагати припинення порушення і повернення документів.

Підставою негаторного позову є обставини, що обґрунтовують право позивача на користування і розпорядження майном, а також підтверджують, що поведінка третьої особи створює перешкоди у здійсненні цих правомочностей. Обов'язком власника не є доказування неправомірності дій відповідача. Вони припускаються такими, доки сам відповідач не доведе правомірність своєї поведінки.

Негаторний позов може бути пред'явлений лише під час існування правопорушення. З усуненням перешкод у здійсненні правомочностей користування і розпорядження речами відпадають і підстави для заявлення негаторного позову. В зв'язку з цим негаторний позов не підпадає під дію позовної давності: доки порушення існує, негаторний позов може бути подано, незалежно від моменту виникнення права на нього; якщо правопорушення припинене, немає підстав для звернення з таким позовом.

83. Поняття та види речових прав на чуже майно

Речові права -- це права, що забезпечують задоволення інтересів власника шляхом безпосереднього впливу на річ, яка перебуває у сфері його господарювання.

Головне місце в системі речових прав посідає право власності, оскільки право власності -- це право на свою річ, тому воно і породжує повне панування над річчю. Суть права на чужі речі полягає в тому, що особа може користуватися чужою річчю, а інколи навіть розпоряджатися нею. До речових прав належать права, похідні і залежні від права власності, які виникають як за волею власника, так і відповідно до закону. ЦК до речових прав, крім права власності, відносить і речові права на чуже майно (статті 395--417).

Право на чужу річ має наступні особливості:

- є похідним від права власності;

- має обмежений характер і його обсяг вужче, ніж право власності;

- зберігається при зміні власника;

- захищається такими ж способами, як і право власності;

- може захищатися і від власника.

У ст. 395 ЦК наведено перелік прав на чуже майно, який не є вичерпним:

а) право володіння;

б) право користування (сервітут);

в) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);

г) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право на чужу річ є важливим речовим правом. В цьому випадку право власності на річ належить одній особі, в той час як інша особа має на цю річ певне речове право, але обмежене за змістом. Скажімо, ми маємо посеред поля ділянку, на якій посадили картоплю. Оскільки у нас з вами, як правило, гелікоптера немає, для того, щоб восени вивезти картоплю, необхідно отримати дозвіл на проїзд вантажівкою у власника сусідньої земельної ділянки, тобто своєрідний дозвіл на використання чужого майна, оскільки без допомоги сусіда наше право власника може перетворитися на своєрідну фікцію, мертве право.

Право володіння. Володільцем чужого майна є особа, яка фактично утримує його у себе. Володіння може бути як законним, так і незаконним. Право володіння виникає внаслідок договору, який укладено із власником.

84. Право володіння чужим майном у системі речових прав

Інститут права володіння чужим майном, тобто вид права на чужі речі регулюється главою 31 ЦК.Під правом володіння чужим майном мається на увазі тільки те володіння, яке виникає на підставі договору з його власником або з інших підстав, встановлених законом (ст. 398 ЦК). Іншими словами, це таке володіння, яке має під собою правову підставу або "титул". Тому воно нерідко також іменується "титульним володінням".

Разом з тим, у ч. З ст. 397 ЦК згадується фактичне володіння майном і зазначається, що воно вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Виникає питання про співвідношення цих понять.

"Фактичне володіння" охоплює і ті ситуації, коли існує підстава встановлення володіння, і ті, коли відсутня будь-яка підстава для встановлення володіння або володілець не може довести наявність такої підстави. Отже фактичне володіння може бути і законним, і незаконним. Встановлена ст. 397 ЦК презумпція правомірності фактичного володіння є не більше ніж припущенням, котре може бути спростоване доведенням факту відсутності законної підстави його придбання володільцем.

Таким чином, зіставлення зазначених вище норм глави 31 ЦК дозволяє зробити висновок, що розрізняється "право володіння" як вид прав на чужі речі і "фактичне володіння" як поняття, що позначає стан знаходження речі в якоїсь особи. Розрізнення цих понять відбувається у деяких нормах ЦК. Наприклад, законному володінню присвячені норми ч. 2 ст. 397 і ст. 398; фактичному володінню - частини 1 та 3 ст. 397, ст. 400 ЦК та ін.

Поняття "право володіння" має стосуватися лише випадків законного володіння чужим майном, тобто такого, що має під собою достатню правову підставу.

Суб'єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Це може бути як фізична, так і юридична особа. При цьому право володіння чужим майном може належати одночасно двом або більше особам. Це не означає виникнення відносин спільної власності, а свідчить лише про те, що надання одній особі права володіння на певне майно не позбавляє власника або уповноважену ним особу права надати таку можливість й іншій особі.

Об'єктом права володіння може бути будь-яка річ, стосовно якої можливе встановлення права власності.

Зміст права володіння охоплює право на власну поведінку володільця щодо певного майна (здійснення права володіння), прано вимагати від інших осіб не перешкоджати такій поведінці, право звернутися за захистом до суду або інших державних органів.

У свою чергу, зміст права на здійснення права володіння охоплює:

1) право мати майно у фактичному володінні;

2) право користування майном;

3) обмежене право розпорядження майном.

"Фактичний володілець" за певних умов може мати:

- право залишити собі доходи, отримані від майна, що належить іншій особі (ч. 2 ст. 390 ЦК);

- право на відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна (ч. З ст. 390 ЦК);

- право залишити собі здійснені ним поліпшення майна (ч. 4 ст. 390 ЦК).

Підставами виникнення права володіння є:

1) Договори з власником або іншою особою, якій майно було передано власником. Сторонами такого договору є володілець і власник або особа, якій власник передав майно разом з повноваженнями на передачу права володіння цим майном іншій особі;

2) односторонні правочини, наприклад заповіт, якими спадкодавець передає спадкоємцям своє право володіння;

3) юридичні вчинки. Наприклад, суб'єкт, якому передали на зберігання знайдену річ, на законних підставах володіє нею протягом часу, поки триває пошук власника речі (ст. 337 ЦК);

4) правові акти суб'єктів публічного права;

5) рішення суду.

Можливе також виникнення права володіння з інших підстав, встановлених законом.

Право володіння припиняється у разі:

1) відмови володільця від володіння майном;

2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

3) знищення майна;

4) вилучення речі з цивільного обігу;

5) поєднання в одній особі володільця і власника речі. Право володіння у цьому разі припиняється, оскільки право володіння майном є однією з правомочностей власника.

85. Загальна характеристика права користування чужим майном (сервітут): поняття, види, підстави виникнення та припинення, зміст

Поняття "сервітут", або право користування, відоме вітчизняній правовій традиції ще з дореволюційних часів. Однак свого повноцінного юридичного закріплення у цивільному праві воно набуло лише з прийняттям ЦК.

За своєю природою сервітути бувають приватноправовими та публічними. До приватних належать ті, які покликані забезпечувати інтереси окремих приватних осіб. Такими є, наприклад, право прогону худоби шляхом, що проходить сусідньою земельною ділянкою, чи право забору води із сусідньої криниці тощо. Щодо публічних сервітутів, то це права користування чужими нерухомими речами, які полягають у обмеженому користуванні з метою забезпечення суспільних інтересів. Наприклад, право прокладання через чужу земельну ділянку ліній електропередач чи газопроводу тощо. Варто зауважити, що приватні сервітути своїм предметом можуть мати як рухомі речі (особистий сервітут), так і нерухомі. Публічні ж, натомість, завжди пов'язані з нерухомими речами. Норми про сервітут, крім ЦК України, регламентуються ще деякими нормативно-правовими актами: Земельним кодексом України, Лісовим кодексом України.

У загальному значенні під сервітутами прийнято розуміти право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою у межах, визначених договором чи законом.

Суб'єктами сервітутних правовідносин є власник (володілець) сусідньої земельної ділянки (таку земельну ділянку в науці називають службовою або підпорядкованою) та володілець пануючої земельної ділянки, в інтересах якого встановлюється сервітут (сервітуарій), і ними можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Такий суб'єктний склад характерний насамперед для земельних сервітутів (за термінологією різних авторів їх називають речовими, предіальними). З іншого боку, суб'єктом сервітуту може бути не лише власник сусідньої ділянки, а й інша конкретно визначена особа. В такому випадку йдеться про особистий (персональний) сервітут. Відмінність між названими видами сервітутів полягає в тому, що якщо особистий сервітут встановлюється стосовно конкретної особи, то земельний - стосовно предмета (земельної ділянки, будівлі, споруди тощо). Звідси випливає і та відмінність, що зі зміною власника особистий сервітут припиняється, а земельний продовжує діяти. Разом із тим, якщо говорити про вітчизняну конструкцію, то її особливістю є те, що предметом сервітуту може бути тільки нерухоме майно.

Сервітут не підлягає відчуженню. Він може переходити до правонаступників лише разом із земельною ділянкою, на користь якої він встановлений. Обов'язки за сервітутом також переходять до правонаступників обслуговуючої земельної ділянки разом з ділянкою. Це положення не поширюється на відносини за особистим сервітутом, де права, які випливають з такого сервітуту, належать тільки сервітуарію і не можуть бути передані іншим особам навіть у випадку смерті останнього в порядку право наступництва. Однак, обидва види сервітуту зберігаються і не припиняються з переходом майна до третьої особи, оскільки в силу такої ознаки речового права, як "слідування" право сервітуту пов'язане зі своїм предметом і слідує за ним.

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Серед названих підстав варто виділити два типи способів встановлення: добровільний та примусовий. Добровільний спосіб встановлення опосередковує встановлення сервітутного права на підставі договору, а також заповіту.

Встановлення сервітуту на підставі договору означає, що сторони висловлюють свою згоду на встановлення права користування чужим майном шляхом погодження умов договору безпосередньо при його посвідченні. Тому питання про істотні обтяження права власності постає одразу ж при укладенні такого договору. При цьому згода обох сторін має бути повною і безумовною.

За загальним правилом, сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку (ч. 2 ст. 403 ЦК). Строковий характер завжди притаманний особистим сервітутам. Причому, з огляду на характер та специфіку останніх, він може бути визначений будь-яким строком, не більшим ніж довічно. Це пов'язано з тим, що сервітут встановлюється на користь особи, а відтак максимальний строк тривалості такого сервітуту - тривалість життя сервітуарія.

Щодо земельних сервітутів найпоширенішим є встановлення їх на невизначений строк.

Законодавцем встановлено наступні підстави припинення сервітуту ст. 406 ЦК: 1) поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут, і власника майна, обтяженого сервітутом; 2) відмова від нього особи, в інтересах якої встановлений сервітут; 3) сплив строку, на який було встановлено сервітут; 4) припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту; 5) невикористання сервітуту протягом трьох років поспіль; 6) смерть особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут (ст. 406 ЦК). Сервітути можуть бути припиненні і в інших випадках, серед яких необхідно назвати насамперед підстави припинення речових прав: загибель об'єкта сервітуту; визнання недійсним правочину, яким встановлено сервітут, або заповіту; скасування судового рішення, яким встановлено сервітутне право.

Стосовно першої наведеної підстави слід сказати, що вона є класичною підставою припинення прав користування чужим майном. У разі коли сервітуарій стає власником майна, щодо якого встановлений сервітут, останній припиняє свою дію. Це пов'язано з тим, що, як відомо, конструкція сервітуту передбачає обмежене користування чужою річчю протягом певного строку чи безстроково. В даному випадку, при поєднанні власника і сервітуарія в одній особі ці ознаки відсутні, а відтак не можна говорити і про наявність сервітутних прав.

Відмова сервітуарія від права користування також є відомою підставою припинення сервітутних прав. Так, коли сервітуарій вважає, що задоволення його потреб можливе без накладення обтяження на чужу річ чи у зв'язку з припиненням потреби задовольняти такі інтереси, він може оголосити про припинення сервітуту. При цьому важливо звернути увагу на те, що відмова має здійснюватись у письмовій формі. Якщо договір про встановлення сервітутних прав був нотаріально посвідчений, то відмова також має підлягати посвідченню нотаріусом. Якщо ж встановлення сервітуту супроводжувалося державною реєстрацією, відповідні зміни у зв'язку з відмовою також мають бути внесені до відповідного державного реєстру. Дана підстава припинення пов'язана з такою підставою, як припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту. Єдина відмінність полягає в тому, що за цією підставою право вимагати припинення сервітуту має ще й власник обслуговуючої речі.

Закінчення строку також у всіх випадках призводить до припинення сервітутних прав. Звісно, йдеться про припинення строкового сервітуту. Такою ж безумовною підставою є смерть особи, на користь якої було встановлено особистий сервітут. Така підстава, як зазначалося вище, пов'язана з персональним характером особистого сервітуту і вказує на неможливість правонаступництва за цим видом сервітутних прав.

Останньою підставою є невикористання сервітуту протягом трьох років поспіль.

Крім вищенаведених підстав, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Серед таких обставин можна назвати порушення договірних умов, використання всупереч досягнутим домовленостям, порушення меж користування, способу тощо. Так само, право вимагати припинення сервітуту має власник, якщо сервітут перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим призначенням. Таке право пов'язане з тим, що встановлення сервітуту не повинно супроводжуватися значним обмеженням прав власника майна. Так, порушенням є встановлення права черпання води у криниці шляхом встановлення сервітуарієм електричного насосу для забору води, якщо в процесі такого водокористування сервітуарій використовує практично всю воду, лишаючи власника криниці можливості повноцінно використовувати воду для потреб своєї сім'ї.



86. Загальна характеристика права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітезис)

Емфітевзис -- це право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення або її частиною,яке є довготривалим, відчужуваним і таким, що

переходить у спадщину.

Емфітевзис характеризується такими ознаками:

1) це -- речове право користування чужою земельною ділянкою. Суб'єкт емфітевзису може розпоряджатися цим правом на свій розсуд -- може відчужувати його будь-яким цивільно-правовим способом: продавати, дарувати, здавати в оренду тощо. При цьому слід мати на увазі -- суб'єкт емфітевзису (емфітевта) може відчужувати не земельну ділянку він не має на неї права власності, а отже, не може її відчужувати), а лише право користування нею.

Як речове право емфітевзис може бути припинено лише за волею самого суб'єкта емфітевзису;

2) об'єктом емфітевзису може бути лише земельна ділянка сільськогосподарського призначення, яке емфітевта не може змінювати;

3) за загальним правилом емфітевзис встановлюється на невизначений строк, але допускається визначення конкретного строку користування;

4) надання земельної ділянки в емфітевзис може бути платним1 безплатним. У переважній більшості емфітевзис встановлюється за певну плату. Розмір, характер, порядок виплати передбачаються Угодою між сторонами;

5) право користування чужою ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) є успадковуваним, тобто це право переходить у спадщину як за законом, так і за заповітом;

6) право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) встановлюється договором між власником ділянки й особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб(землекористувач). Але цим договором встановлюється речове право на чужу ділянку;

7) емфітевзис, так само як і сервітут, обмежує право власності -- він позбавляє власника земельної ділянки права користуватися нею. Власник обмежений також і в розпорядженні цією ділянкою,він є лише номінальним власником;

8) власник земельної ділянки не може обмежити права емфітевти чи відмінити їх;

9) на відміну від сервітутів, які в переважній більшості встановлюються на безплатній основі, емфітевзис надає однакову вигодувід використання земельної ділянки обом сторонам: власник одержує відповідну плату, а землекористувач -- доходи від використання цієї ділянки;

10) істотною відмінністю між сервітутом й емфітевзисом є те,що сервітут -- це право обмеженого користування чужою земельною ділянкою однією чи кількома особами. Емфітевзис -- право користування чужою земельною ділянкою в повному обсязі без будь-яких обмежень, але в межах прав, визначених договором.

Суб'єкт права користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Ним може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Це може бути громадянин України, громадянин іншої держави або особа без громадянства. Юридична особа також може бути суб'єктом цього права незалежно від місця свого знаходження.

Об'єктом права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення може бути лише ділянка, придатна для сільськогосподарського виробництва. Емфітевта не має права змінювати призначення земельної ділянки, характер її використання. Вона може використовуватися тільки для сільськогосподарських потреб,під якими слід розуміти лише сільськогосподарське виробництво. Поняття "сільськогосподарські потреби" не варто тлумачити ширше, ніж сільськогосподарське виробництво.

Зміст права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення

1. Він визначається договором І законом. Умови договору не можуть виходити за межі чинного законодавства.

Власник земельної ділянки має право вимагати використовувати земельну ділянку за призначенням. Землекористувач (емфітевта) зобов'язаний дотримуватися вимог власника, він не має права змінювати характер і зміст користування чи призначення земельної ділянки. Власник ділянки має право на одержання плати за користування нею. Розмір плати, її форми, умови, порядок та строки її виплати встановлюються договором.

Власник земельної ділянки зобов'язаний не чинити перешкод землекористувачеві у здійсненні його права на користування.

2. Землекористувач (емфітевта) має право користуватися чужою ділянкою в повному обсязі без будь-яких обмежень, якщо таке користування не виходить за межі умов, визначених договором чи законом. Землекористувач зобов'язаний своєчасно вносити плату за користування чужою земельною ділянкою. Він зобов'язаний вносити також інші платежі, встановлені законом для цієї земельної ділянки.

Землекористувач (емфітевта) передусім зобов'язаний ефективно використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення. Він зобов'язаний також підвищувати родючість земельної ділянки, застосовувати природоохоронні технології виробництва, утримуватися від дій, які можуть призвести до погіршення екологічної ситуації.

Основним правом землекористувача є право безперешкодно користуватися земельною ділянкою в повному обсязі, відповідно до умов договору. Землекористувач має право відчужувати своє право користування чужою земельною ділянкою: продавати це право, дарувати та вчиняти Інші цивільно-правові правочини, не пов'язані з позбавленням власника цієї земельної ділянки. При продажу свого права користування земельною ділянкою землекористувач зобов'язаний повідомити її власника про це у письмовій формі. Власник має переважне право перед Іншими особами на її придбання за ціною, що оголошена для продажу, та на інших рівних умовах. Якщо протягом місяця власник не надішле письмової згоди на купівлю, право користування земельного ділянкою може бути продане будь-якій третій особі.

3. Якщо землекористувач -- продавець права відхилиться від дотримання зазначених правил, то для нього настають невигідні наслідки, встановлені ЦК. У разі продажу права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення з порушенням вказаних правил її власник має право звернутися з позовом до суду про переведення на нього права користування цією ділянкою та інших прав і обов'язків землекористувача. При цьому власник земельної ділянки зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець.

При продажу права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення іншій особі власник цієї ділянки має право на одержання відсотків від ціни продажу (вартості права), встановленої договором.

Виникнення і припинення права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення

1. Право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення встановлюється договором між власником ділянки й особою, яка виявила бажання користуватися цією ділянкою. Договором визначається строк користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення.

Якщо договір про надання права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення укладено на невизначений строк, кожна із сторін може відмовитися від договору, попередивши про це другу сторону не менш як за рік з моменту укладення договору. Договір про встановлення права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) підлягає державній реєстрації в порядку, передбаченому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

У разі недосягнення домовленості про встановлення емфітевзису та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка бажає встановлення права користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення.

2. Право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) припиняється в таких випадках:

1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача;

2) спливу строку, на який було встановлено право користування;

3) викупу земельної ділянки її власником;

4) викупу земельної ділянки у зв'язку із суспільною необхідністю;

5) відмови землекористувача від подальшого користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення з попереднім попередженням про відмову власника ділянки не менш як за рік до припинення користування.

Право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення може бути припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом. На сьогодні чинне цивільне чи земельне законодавство таких випадків не передбачає. Але можна припустити, що порушенням будь-якою стороною умов користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення є: використання ділянки не за призначенням, погіршення її якісного стану, несвоєчасна плата за користування або відмова від плати, несплата податків та платежів тощо. Власник земельної ділянки також може припуститися порушення умов користування, чинити перешкоди до нормального користування ТОЩО.

3. Право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення за низкою якісних характеристик наближається до сільських земельних сервітутів. Водночас між ними існують істотні відмінності. Земельний сервітут -- це право користування чужою земельною ділянкою в обмеженому обсязі. Право користування чужою земельною ділянкою сільськогосподарського призначення (емфітевзис) -- це право користування чужою земельною ділянкою для виробництва сільськогосподарської продукції в повному обсязі.

Суб'єктом земельного сервітуту може бути власник пануючої земельної ділянки, суб'єктом емфітевзису -- будь-яка особа. Земельні сервітути можуть бути платними і безплатними. Емфітевзис -- це право, яке завжди надається за певну плату.

87. Загальна характеристика права користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)

Власник земельної ділянки може передати право користування нею іншим особам не тільки для сільськогосподарських потреб, а й для забудови. Суперфіцій полягає у наданні землекористувачу земельної ділянки її власником для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (ч. 1 ст. 413 ЦК).

Суб'єктами відносин землекористування для забудови можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, одна з яких є власником земельної ділянки, а інша - суперфіціарій, здійснює землекористування для забудови.

Закон не визначає можливого місцезнаходження земельної ділянки, що передається для забудови, але, враховуючи призначення вказаних споруд і будівель, очевидно, що вона повинна бути розташована у межах відповідних населених пунктів.

Підставами виникнення суперфіцію можуть бути договір або заповіт. При встановленні суперфіцію на підставі договору сторони можуть самостійно визначити умови договору, керуючись загальними засадами договірного права України. При виникненні суперфіцію на підставі заповіту, основні права та обов'язки власника і землекористувача визначаються у відповідності з визначеною належним чином останньою волею заповідача. Однак це не виключає можливості наступного визначення умов суперфіцію на договірних засадах між спадкоємцем, який успадкував земельну ділянку і став її власником, і землекористувачем.

Неможливість існування відповідних будівель (споруд) відокремлено від земельної ділянки, на якій вони розташовані, а також відносно довгостроковий характер використання названих об'єктів нерухомості за призначенням впливають на строки, протягом яких землекористувач має право на здійснення суперфіцію. Строк здійснення права користування чужою земельною ділянкою для забудови встановлюється у договорі або заповіті та може бути визначеним (строковим) або невизначеним (безстроковим). Разом з тим строк користування земельною ділянкою державної та комунальної власності для забудови не може перевищувати 50 років (ч. 5 ст. 413 ЦК).

Власник земельної ділянки, переданої під забудову, має такі права: вимагати від землекористувача внесення плати за користування нею, а також своєчасного здійснення інших обов'язкових платежів, встановлених законом; здійснювати володіння та користування земельною ділянкою в обсязі, визначеному договором.

Володілець має право отримувати відповідну частку від доходу землекористувача від промислових об'єктів, розташованих на переданій земельній ділянці, якщо це обумовлено домовленістю сторін.

У випадку переходу права власності на передану під забудову земельну ділянку до іншої особи обсяг наданих володільцю прав на неї залишається незмінним. Однак це не перешкоджає новому власнику і землекористувачу внести зміни у договір, яким встановлено право землекористування, керуючись загальними положеннями договірного права.

Землекористувач має такі права: право користування чужою земельною ділянкою в обсязі, визначеному договором або заповітом; право власності на відповідні будівлі (споруди), споруджені на земельній ділянці, переданій йому для забудови; право на відчуження земельної ділянки, переданої йому для забудови; право заповідати земельну ділянку, передану йому для забудови.

До обов'язків суперфіціарія слід віднести такі: використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення; внесення плати за користування земельною ділянкою, а також інших платежів, встановлених законом; забезпечення будівництва і після його завершення здійснення утримання споруд і будівель на чужій земельній ділянці з урахуванням екологічних, санітарно-гігієнічних, протипожежних та інших встановлених правил; повернення земельної ділянки власнику після закінчення строку землекористування у належному стані; знесення споруди (будівлі) у зв'язку із закінченням строку землекористування у випадках, встановлених законом.

Право користування чужою земельною ділянкою для забудови припиняється у випадку поєднання в одній особі власника земельної ділянки і землекористувача, спливу строку права землекористування для забудови, відмови землекористувача від права користування земельною ділянкою, а також у разі невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Право користування земельною ділянкою для забудови може бути примусово припинено за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом (ст. 416 ЦК).

Правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою, на якій була споруджена будівля (споруда). Власник земельної ділянки та власник названого об'єкта нерухомості визначають правові наслідки такого припинення. Якщо домовленість між ними не досягнута, власник земельної ділянки має право вимагати від власника будівлі (споруди) її знесення та приведення земельної ділянки у відповідність із станом, у якому вона була до надання її у користування.

Якщо знесення такої будівлі (споруди) заборонено законом (жилі будинки, пам'ятки історії та культури) або є економічно недоцільним, враховуючи співвідношення вартості земельної ділянки і будівлі (споруди), правові наслідки припинення права користування земельною ділянкою для її власника та землекористувача може визначити суд. З урахуванням підстав припинення права користування земельною ділянкою суд може постановити рішення про викуп власником будівлі (споруди) земельної ділянки, на якій вона розташована. У випадку спливу строку права землекористування, враховуючи неплатоспроможність землекористувача, суд може постановити рішення про викуп власником земельної ділянки розташованої на ній будівлі (споруди). Враховуючи надані однією із сторін або визначену законом заборону можливості знесення будівлі (споруди), або інші обставини і докази можливості подальшого продовження відносин сторін по землекористуванню спірною земельною ділянкою, суд також може постановити рішення, у якому визначити умови користування земельною ділянкою власником будівлі (споруди) на новий строк (ст. 417 ЦК).

88. Поняття та види спадкування. Склад спадщини

Під спадкоємством розуміється перехід прав і обов'язків (спадок) від фізичної особи (спадкодавця), після його смерті, до інших осіб (спадкоємцям) відповідно до норм спадкового права (ст. 1216 ЦК України).

Відповідно до ст. 1217 ЦК України виділяють 2 види спадкоємства: по заповіту і згідно із законом. Різниця спадкування за заповітом від спадкування за законом полягає втому, що призначення спадкоємців і порядку розподілу майна між ними залежить від волі самого заповідача.

Спадщина -- це права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті. Всі майнові права, що входять до складу спадщини, становлять так званий спадковий актив. Сукупність обов'язків спадкодавця, що переходять до спадкоємців, становить спадковий пасив (ст. 1218 ЦК).

Особливості складу спадщини:

1. До спадщини входять лише ті права та обов'язки, носієм яких за життя був сам спадкодавець. Права та обов'язки, що виникають зі смертю спадкодавця, ґрунтуються на інших підставах. Так, у випадку смерті застрахованої особи, якщо у договорі особистого страхування не зазначений інший вигодонабувач, страхова сума сплачується спадкоємцям застрахованої особи (ст. 1229 ЦК). У даному випадку спадкового наступництва не відбувається, оскільки право на отримання страхової суми виникає лише внаслідок смерті спадкодавця.;

2. Не всі права та обов'язки, які належали спадкодавцеві за життя, здатні за своєю природою переходити до інших осіб. Так, не переходять у спадщину права, які є невід'ємними від особи спадкодавця (ст. 1219 ЦК), наприклад: право авторства; право на участь у товариствах та право членства в об'єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди у зв'язку із каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов'язки особи як кредитора або боржника; права та обов'язки, що виникають із договору доручення, крім тих, які набуті спадкоємцем внаслідок виконаного доручення.

3. Перехід у спадщину окремих прав та обов'язків, які належали спадкодавцеві за життя та спроможні переходити у спадщину, можуть бути виключені або обмежені на підставі прямої вказівки закону. Так, ст. 1227 ЦК передбачає, що заробітна плата, пенсія, стипендія, аліменти, допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, суми відшкодувань у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, інші соціальні виплати, нараховані спадкодавцеві, але не одержані ним за життя, передаються членам його сім'ї, а у разі відсутності -- входять до складу спадщини.

4. У спадщину можуть переходити права та обов'язки не тільки з майновим, але із немайновим змістом, як це має місце при успадкуванні голосуючих акцій в акціонерному товаристві, коли до спадкоємців переходить не тільки право на одержання дивідендів, а й право на участь в управлінні справами акціонерного товариства.

5. У випадках, прямо передбачених законом, у спадщину можуть переходити охоронювані законом інтереси. Наприклад, коли громадянин почав приватизувати своє житло, та не встиг завершити цей процес до кінця -- перешкодила смерть. У таких випадках спадкоємці мають право завершити розпочатий спадкодавцем процес приватизації та стати власниками майна. Якщо спадкодавець ніяких дій, спрямованих на приватизацію житла, не здійснював і помер, то право на приватизацію до спадкоємців не може перейти, оскільки за життя спадкодавця це право не вийшло за межі його правоздатності, тобто не було реалізоване.

89. Відкриття спадщини. Час і місце

Відкриття спадщини -- це наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов'язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають (підстави) зі смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим.

Згідно з правилами ст. 1220 ЦК та ст. 249 ЦПК часом відкриття спадщини слід вважати день смерті особи, зазначений у свідоцтві про смерть, виданим відповідним державним органом реєстрації актів цивільного стану.

Законодавець не надає правового значення годинам та хвилинам настання смерті, правові наслідки пов'язані лише з днем смерті.

Якщо ж громадянин пропав безвісти за обставин, які загрожували йому смертю або давали підстави припускати, що він загинув від нещасного випадку, суд може в своєму рішенні визначити день його смерті -- тобто день припустимої загибелі. Сам факт зникнення громадянина безвісти або визнання його безвісно відсутнім у судовому порядку не тягне за собою відкриття спадщини.

Часом відкриття спадщини посмертно реабілітованих осіб є день прийняття рішення районною комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна реабілітованого або відшкодування його вартості спадкоємцям першої черги. Коло спадкоємців першої черги визначається на день винесення цього рішення. Визнання особи безвісно відсутньою не відкриває спадщини.

На день відкриття спадщини визначається коло спадкоємців, що закликаються до спадкування, і склад спадкового майна. З цього дня починається перебіг терміну на прийняття спадщини, на пред'явлення претензій кредиторами спадкодавця і настають деякі інші правові наслідки.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, яке визначається за правилами ст. 29, ч. 2 ст. 1221 ЦК. Якщо спадкодавець мав кілька місць проживання, місцем відкриття спадщини вважається останнє місце реєстрації спадкодавця.

Якщо місце проживання невідоме -- то місце знаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна -- місцезнаходження основної частини рухомого майна.

З часом та місцем відкриття спадщини пов'язане встановлення таких істотних обставин, як: визначення кола спадкоємців; визначення строку для прийняття спадщини чи відмови від неї; склад спадкового майна; закон, яким потрібно керуватися.

90. Спадкоємці. Право на спадкування. Усунення від права на спадкування

Спадкоємцями можуть бути як суб'єкти приватного права, так і суб'єкти публічного права. Що стосується фізичних осіб, то при спадкуванні як за заповітом, так і за законом спадкоємцями можуть бути лише ті, які є живими на момент смерті спадкодавця.

Статус спадкоємця, зазначеного в заповіті до смерті спадкодавця -- «формальний». Перехід формального спадкодавця до «потенційного» відбувається зі смертю спадкодавця.

Діти спадкодавця, зачаті за його життя, але народжені вже після його смерті, можуть бути спадкоємцями як за заповітом, так і за законом, а інші особи -- тільки спадкоємцями за заповітом -- ст. 1222 ЦК.

Правовий статус спадкоємців характеризується такими правами: можуть давати згоду на прийняття спадщини особи, які пропустили строк для прийняття спадщини (ст. 1272 ч. 2 ЦК України); можуть давати згоду на включення до свідоцтва про право на спадщину спадкоємців за законом, які позбавлені можливості подати документи, що підтверджують наявність підстав для закликання їх до спадкування (ст. 68 Закону України «Про нотаріат»); на прирощення в передбачених законом випадках належних їм часток (утому числі й за рахунок відмови інших спадкоємців на їх користь) та в деяких випадках на спадкування частини майна, що залишилася не охоплена заповітом (ст. 1245,1260 ЦК України); на ознайомлення зі змістом заповіту та зі спадковою справою; на ознайомлення зі складом спадщини; участю у визначенні конкретної частки спадщини, а за окремим бажанням й у відокремленні і виділенні в натурі належної спадкоємцю частки (а. 1278 ЦК країни); можуть захищати безпосередньо або через представника свої права на спадщину та конкретну її частку в суді; відповідати по боргах спадкодавця в межах дійсної вартості успадкованого ними майна (ст. 1281, 1282 ЦК України); вимагати від виконавця заповіту відповідний звіт (ст. 1290 ЦК України); при наявності підстав звертатись до суду із заявою про визнання іншого або інших спадкоємців негідними (ст. 1224 ЦК); на видачу свідоцтва про право на спадщину (ст. 1296 ЦК України), в передбачені законом строки (ст. 1298 ЦК України); право спадкоємців змінювати розмір часток при спадкуванні за законом (ст. 1267).

Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Право на спадкування мають особи, які мають спадкувати за законом (ст. 1222). Право на спадкування мають особи, які мають спадкувати обов'язкову частку у спадщини + до обов'язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку (ст. 1241).

При здійсненні своїх прав особа може діяти як особисто, так і через свого представника. Деякі дії можуть здійснюватись уповноваженою особою лише особисто, наприклад, складання заповіту (ст. 1223 ЦК). У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадку або відмови від його ухвалення спадкоємцями по заповіту, а також у разі випадку, коли частина спадщини, не охоплена заповітом, право на спадкування згідно із законом отримують осіб, визначених у ст.ст. 1261-1265 ЦК.

Для набуття статусу спадкоємця від особи вимагається ще й добропорядна поведінка. У зв'язку з цим ст. 1224 ЦК передбачає перелік обставин, за наявності яких право на спадкування у певних осіб не виникає, тобто вони усуваються від права на спадкування як за заповітом, так і за законом та називаються негідними спадкоємцями. До моменту прийняття спадщини або до видачі свідоцтва «негідним» спадкоємцям закон не порушується, бо це здійснюється на етапі видачі свідоцтва. Для визнання особи «негідним» спадкоємцем необхідно рішення суду за заявою зацікавлених спадкоємців. Справи розглядаються у порядку позовного провадження.

Усунення від права на спадкування відображено у правилі абз. 2 ч. З ст. 1224 ЦК стосується особи, яка зобов'язана була утримувати спадкодавця згідно з нормами СК. Факт ухилення особи від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого невиконання такою особою встановленого законом обов'язку. Непред'явлення спадкодавцем, який мав право на утримання, позову про стягнення аліментів до особи, яка претендує на спадщину, не є достатньою підставою для відмови в позові про усунення від права на спадкування. Правило ч. 5 ст. 1224 ЦК стосується всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК не були зобов'язані утримувати спадкодавця.

91. Заповіт

Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Дійсність заповіту безпосередньо пов'язана з додержанням відповідних умов щодо його форми. Заповіт має бути складений письмово і посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою. Не допускається посвідчення заповіту через представника. Також не може бути посвідчений заповіт від імені кількох осіб, крім заповіту подружжя відносно спільного майна. Заповіт повинен бути складений у письмовій формі з вказівкою місця і часу його складання, власноручно підписаний заповідачем і нотаріально засвідчений (посвідчений нотаріусом або іншою посадовою чи службовою особою. Якщо особа у зв'язку з хворобою чи інтими фізичними вадами, або неграмотна особа не може підписатися власноручно, текст правочину за її дорученням в її присутності підписує інша особа (рукоприкладник) фізична особа за правилами, викладеними в п. 16 цієї Інструкції.

Право заповідача на скасування та зміну заповіту

Заповідач має право у будь-який час скасувати заповіт. Заповідач має право у будь-який час скласти новий заповіт. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або у тій частині, в якій він йому суперечить.

Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, чинність попереднього заповіту не відновлюється, крім випадків, встановлених статтями 225 і 231 цК

Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни.

Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться заповідачем особисто.

Скасування заповіту, внесення до нього змін провадяться у порядку, встановленому цим Кодексом для посвідчення заповіту і підлягають державній реєстрації у Спадковому реєстрі в порядку , затвердженому Кабінетом Міністрів України.

...