Система міграційного права України

Для ефективної роботи державних органів у сферу міграційної політики, щодо дотримання ними законності й правопорядку є перш за все впорядкування процедур.

Щоб запобігти плутанині між процедурними нормами матеріального і нормами процесуального права, необхідно чітко усвідомити існуючу між ними різницю: процедурні норми матеріального права регламентують оперативно - виконавчу форму застосування права, в той час як норми процесуального права регламентують правозахисну форму застосування права. Основною відмінною ознакою є те, що оперативно - виконавча форма застосування міграційного права спрямована на безпосередню реалізацію права, а правозахисна спрямована на розв'язання справ про правопорушення у сфері міграційного законодавства, на відновлення або компенсацію порушених прав.

На відміну від процедурних норм матеріального права, норми процесуального права створюються для регулювання відносин ніби «ззовні». Вони мають якість універсальності, пристосованості, забезпечують реалізацію юридичних обов'язків, які регулюються різними галузями матеріального права, і отже виконують службову роль - регламентують порядок застосування норм матеріального права та діяльність компетентних органів щодо захисту прав.

Джерела міграційного права України утворюють як за структурою, так і за змістом систему, елементами якої є юридичні (правові) акти, що містять міграційно-правові норми.

Визначальне значення для регулювання міграційних процесів має Конституція України, де зазначається що встановлення міграційного режиму визначаються лише законами України - пункт 8 статті 92, а в пункті 10 цієї статті зазначено, що виключно законами України визначаються засади регулювання міграційних процесів.

Конституція України також визначила систему організаційних, юридичних гарантій забезпечення права у сфері міграційної політики.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною законодавства України. Конституційні положення набули реалізації у численному міграційному законодавстві України.

У сфері міграційного права діє значна кількість законів України. Це, зокрема, закони України: «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про імміграцію», «Про громадянство України», «Про закордонних українців».

Концептуальне значення у сфері міграційного права мають затверджені указами Президента України концепції, стратегії, основні напрямки стосовно подальшого розвитку чи реформування відповідної ланки - це: «Про дипломатичний та службовий паспорт України», «Питання Комісії при Президентові України з питань громадянства», «Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на вільний вибір місця проживання», «Про забезпечення організації співпраці з українцями, які проживають за межами України», «Питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади», «Про Концепцію державної міграційної політики», «Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання».

Найбільш загальні положення у сфері міграційного права встановлюються Постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України № 1768 від 25 березня 1999р. «Про Програму запобігання торгівлі жінками та дітьми», Постанова Кабінету Міністрів України №322 від 8 квітня 2009 р. «Про затвердження Порядку видачі, продовження строку дії та анулювання дозволів на використання праці іноземців та осіб без громадянства», Постанова Кабінету Міністрів України від 1 червня 2011 р. N 567 «Про затвердження Правил оформлення віз для в'їзду в Україну і транзитного проїзду через її територію», розпорядження «Про схвалення Концепції інтегрованого управління кордонами» від 27 жовтня 2010 року, розпорядження «Про затвердження плану заходів щодо реалізації Концепції інтегрованого управління кордонами» від 5 січня 2011 року, розпорядження «Про затвердження плану заходів з реалізації Концепції державної міграційної політики» від 12 жовтня 2011 року, Постанова «Про затвердження Порядку продовження строку перебування та продовження або скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України” від 15лютого 2012 року, Постанова «Про затвердження Порядку провадження за заявами іноземців та осіб без громадянства про добровільне повернення» від 7 березня 2012 року.

Значна роль у впорядкуванні відносин у сфері міграційного права належить відомчим нормативним актам Державної міграційної служби і органів внутрішніх справ: Наказ МВС України від 13.04.2012 № 320 «Про затвердження Порядку оформлення і видачі паспорта громадянина України», Наказ МВС України № 353 від 23 квітня 2012 р. «Про затвердження Інструкції про примусове повернення і примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства», Наказ МВС України № 1603 від 21 грудня 2004 р. «Про затвердження Порядку провадження за заявами про оформлення паспортів громадянина України для виїзду за кордон і проїзних документів дитини», Наказ МВС № 390 від 16 жовтня 2007 року «Про затвердження Положення про пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні», Наказ Міністерства внутрішніх справ України № 363 від 25 квітня 2012 р. «Про затвердження Порядку розгляду заяв іноземців та осіб без громадянства про продовження строку перебування на території України» тощо.

У сфері міграційного права серед міжнародних договорів України щодо міграції фізичних осіб за рівнем їх закріплення вирізняють договори універсального та регіонального характеру, які встановлюють певні принципи й норми. До перших належать Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Декларація ООН про територіальний притулок, Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Підсумковий акт Гельсінської наради з безпеки та співробітництва в Європі, Конвенція про статус біженців; до другої групи - Конвенція про захист прав і основних свобод людини тощо.

Важливим для правотворчості є роль доктрини, яка сприяє удосконаленню нормативно - правових актів, створенню нових правових понять і категорій, розвитку методології тлумачення законів. У галузі теорії права, такі акти є актами - доктринами , які містять концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими і затверджені відповідними державними органами з метою удосконалення законодавства.



Тема 3. Поняття і класифікація міграції та мігрантів

3.1 Поняття, значення та види міграції

1. Міграція (від лат. migratio -- переселення, переміщення, від migro -- переселяюсь) фізичних осіб поширена у світі як складний соціальний феномен, має об'єктивні передумови та носить закономірний характер. Нерідко синонімом поняття міграції фізичних осіб у вузькому розумінні є термін “переселення”.

Міграція фізичних осіб у широкому розумінні крім переселень охоплює всі види переміщень у просторі -- сезонні, епізодичні, маятникові. Вони становлять собою переміщення через кордони тих чи інших держав, пересування територією держави будь-якої тривалості, регулярності й спрямованості зі зміною місця проживання або без такої зміни.

Міграція фізичних осіб складається з міграційних потоків і саме тому її вживають у збірному розумінні та у множині. Сукупність територіальних переміщень фізичних осіб, які здійснюються в певний час у межах тієї чи іншої територіальної системи, називається міграційним потоком.

Форми міграції фізичних осіб залежать від міграційної політики конкретної держави на певний період часу. Нині існують різні підходи до поділу на типи міграції фізичних осіб, а тому загальноприйнята її класифікація відсутня. Залежно від того, який критерій покладено в основу класифікації, постають відповідні схеми диференціації переміщень людей.

За класифікацією радянського вченого Л. Л. Рибаковського, українського вченого І. М. Прибиткової під видами міграції фізичних осіб розрізняють її складові (наприклад, постійна, зворотна); типи міграції залежать від її спрямування (зовнішня, внутрішня тощо); основні форми -- організована та неорганізована (індивідуальна).

Переміщення людей, які мають незворотний характер, називають постійною міграцією, всі інші види міграції, які мають тимчасовий характер, -- зворотною.

Однією з основних ознак міграції фізичних осіб є перетинання державних кордонів або меж адміністративно-територіальних одиниць -- держави, області, міста, району тощо.

На цій підставі вирізняють зовнішню та внутрішню міграції. Зовнішню міграцію фізичних осіб, пов'язану з перетинанням державного кордону, називають також міжнародною.

Для виокремлення потоків мігрантів, які прямують з конкретної країни, застосовується поняття еміграція ((від лат. emigratio -- виселення, переселення) -- масове переселення з батьківщини в іншу державу; тривале перебування за межами батьківщини внаслідок переселення), для потоків у країну -- імміграція ((від лат. immigratio -- вселення) -- в'їзд у державу іноземця чи особи без громадянства на тривале або постійне проживання). Розрізняють міжконтинентальну та внутрішньоконтинентальну міграцію фізичних осіб.

Рееміграція (від лат. re -- зворотна дія та еміграція) -- повернення емігрантів на батьківщину. Цей термін близький до визначення “репатріація”; іноді вони вживаються як синоніми. Реімміграція (від лат. re -- зворотна дія та імміграція) -- зворотний відплив з країни фізичних осіб, які прибули туди в результаті імміграції.

Внутрішня міграція є переміщенням або переселенням людей всередині держави. Якщо вона відбувається в межах адміністративно-територіальних одиниць, то поділяється на внутрішньообласну і міжобласну, внутрішньорайонну та міжрайонну, міжселищну і міжміську тощо.

Сезонна (тимчасова) міграція -- один з основних видів міграції фізичних осіб, для якої характерне сезонне (тимчасове) територіальне переміщення мігрантів, яке може бути внутрішньодержавним і міждержавним. Сезонна міграція передбачає переміщення до місць тимчасової праці й проживання на термін звичайно у кілька місяців, зі збереженням можливості повернення до місць постійного проживання.

Епізодична міграція -- це ділові, культурно-побутові, рекреаційні та інші поїздки, які фізичні особи здійснюють не тільки нерегулярно як у часі, так і в просторі, а й не обов'язково у тих самих напрямках.

До епізодичної міграції належать, зокрема, внутрішньодержавні та транскордонні переміщення людей з метою торгівлі, відвідання родичів або знайомих, лікування, паломництва тощо. Основною ознакою епізодичної міграції є нерегулярність таких переміщень, оскільки вони залежать від політичних, культурних, побутових, комерційних, освітніх, шлюбно-сімейних, релігійних та інших соціальних факторів.

Маятникова міграція -- це масові за своїми розмірами щоденні, щотижневі або місячні переміщення фізичних осіб від місць постійного проживання до місця роботи і водночас систематично -- у зворотний бік. У процесі маятникових міграцій здійснюється територіальне переміщення одного з основних ресурсів виробництва -- робочої сили, яке має зворотний характер, одноденний цикл і не супроводжується зміною постійного місця проживання. Соціально-економічний зміст трудових маятникових міграцій та міжпоселенських культурно-побутових та рекреаційних поїздок людей принципово відмінний: перші перебувають у сфері суспільного виробництва і обміну та обслуговування, другі ж -- у сфері особистого споживання. І якщо маятникові мігранти беруть участь у створенні матеріальних благ або у наданні різного роду послуг, то фізичні особи, які здійснюють міжпоселенські культурно-побутові, соціально-культурні та рекреаційні поїздки, не виробляють ні матеріальних цінностей, ні послуг; вони їх споживають.

Водночас маятникові міграції можуть бути не лише територіальним переміщенням людей до місць роботи. Поїздки для продажу продуктів харчування, товарів широкого вжитку є також різновидом маятникової міграції. У процесі такого виду міграції забезпечується споживчий обмін з використанням ринку товарів та послуг. Маятниковою міграцією можна вважати і від'їзди на навчання, у службові відрядження тощо.

Організована міграція фізичних осіб здійснюється за допомогою та за участю державних органів і громадських організацій, неорганізована -- силами й коштом самих мігрантів без матеріальної та організаційної підтримки з боку будь-яких установ і організацій.

2. Наведена систематизація міграції фізичних осіб дає змогу визначити мігранта (від лат.migrans, migrantis -- переселенець; той, хто переселяється) як людину, яка свідомо та з власної волі перетинає державні або адміністративно-територіальні кордони з метою зміни місця проживання або без такої зміни.

Різниця між окремими категоріями мігрантів виділяється через існування відповідної класифікації. Кожний з дослідників проблеми міграцій прагне внести свій внесок у класифікацію мігрантів. Зокрема, за територіальною ознакою виділяють внутрішніх і зовнішніх мігрантів. Внутрішні мігранти - певна категорія осіб, які з різних причин, перш за все, економічних та екологічних, перетинають внутрішні адміністративні кордони (міста, району, області).

Зокрема, за територіальною ознакою виділяють внутрішніх і зовнішніх мігрантів. Внутрішні мігранти - певна категорія осіб, які з різних причин, перш за все, економічних та екологічних, перетинають внутрішні адміністративні кордони (міста, району, області) своєї країни і оселяються постійно або тимчасово в нових місцях. Їхній статус визначається внутрішнім законодавством, тобто вони мають права і несуть обов'язки, які відрізняють- ся від прав та обов'язків зовнішніх мігрантів.

Мігранти зовнішні, або міжнародні, - це особи, які перетинають міжнародні кордони незалежно від місця їх постійного проживання. Їхній статус визначається законодавством країни, що приймає, а також міжнародним законодавством.

За правовою ознакою мігрантів поділяють на легальних, напівлегальних та нелегальних [1; 2 с. 45; 7, с. 24]. Мігранти легальні - це ті, які перетинають міжнародні кордони на законних підставах, тобто мають в'їзну візу на певний термін, або, перебуваючи в іншій країні, продовжили термін її дії. Нелегальні мігранти - це ті, що, покинувши країну постій- ного проживання, проникли на територію іншої держави без офіційного дозволу, тобто без візи на в'їзд до неї. Напівлегальні мігранти - це ті, що в'їхали до якоїсь країни на закон- них підставах, тобто - маючи візу, але через різні обставини відмовляються покинути цю країну і залишаються в ній після завершення терміну, обумовленого в'їзною візою. Аналіз наведеного змісту понять “легальний”, “нелегальний”, “напівлегальний” мігрант дозволяє зробити висновок про те, що основу такої класифікації складає не правова ознака (як визначено автором цієї класифікації), а ознака наявності юридичного факту - порушення норм чинного законодавства, яке регулює міграційні процеси.

Однак, слід зауважити, що означений поділ має достатньо умовний характер, оскільки чинне адміністративне законодавство передбачає відповідальність громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства, біженців і не виділяє прямо дефініцію “нелегальний мігрант”. Більше того, зовсім нечітким є визначення “напівлегальний мігрант” тому, що постає незрозумілим питання відповідальності за порушення встановлених правил в'їзду-виїзду на (з) території України.

За часовою ознакою мігрантів ділять на чотири великі групи: а) ті, що перебираються до іншої країни чи регіону на постійне місце проживання; б) ті, які виїздять на тривалий час; в) ті, які прибувають до нового місця поселення на нетривалий час (до одного року); г) кочівники.

Крім того, у сучасній науковій літературі та міжнародному праві мігранти поділяються на кілька типів: мігранти транзитні і зворотні; мігранти трудові, етнічні, політичні та інше. Так, мігранти політичні - ті особи, які виїздять із своєї країни з політичних мотивів. Виїзд може бути примусовим, вимушеним або добровільним. У випадку примусового виїзду за межі своєї країни людей оголошують дисидентами та позбавляють громадянства. У випадку вимушеної міграції люди покидають країну через репресії і переслідування політичної діяльності, через збройні конфлікти, громадянські війни. Добровільна міграція - виїзд з країни постійного проживання з огляду на політичну нестабільність. Мігранти трудові - ті особи, які перетинають внутрішні і міжнародні кордони у пошуках роботи або з метою придбання чи продажу невеликих партій товару.

Трудових мігрантів ділять на три великі групи: а) ті, які покидають країну проживання назавжди; б) ті, які працюють в іншій країні тривалий час; в) так звані трудові туристи, які перетинають кордон на нетривалий час (кілька днів, місяців).

Але кожна з груп мігрантів має специфічні права і несе специфічні обов'язки, а також статус кожної групи мігрантів набувається за окремою процедурою. Разом з тим, особами, які в'їжджають, виїздять на (з) території окремої держави, прибувають на постійне місце проживання і таке інше, можуть бути окремі групи осіб, статус яких вже визначений законодавством країни, яка приймає, та міжнародним законодавством. Крім того, враховуючи достатньо умовний характер поділу мігрантів на окремі групи, слід передбачити, що люди можуть швидко переходити з однієї групи мігрантів до іншої, внаслідок чого облік і характеристика міграційних процесів набуває складного характеру. Виходячи з позиції А. Ейде, а також з вищенаведених міркувань, вважаємо, що є певний сенс виокремлення понять, адже кожна категорія осіб, які здійснюють окремий вид переміщення, має специфічні права та обов'язки, що відрізняються. За таких обставин, доцільним є виділення таких категорій осіб (учасників міграційного процесу): емігрант, іммігрант, внутрішній мігрант.

Що стосується поняття “нелегальний мігрант”, то аналіз положень сучасних теоретичних досліджень у галузі міграцій, а також аналіз норм чинного законодавства дозволяє зробити висновок, що це поняття має ще характер дискусійного на теоретичному рівні [2, с. 46] передбачає внесення низки змін і доповнень до чинного законодавства.

По-перше, доповнення Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУпАП) [3] статтею 204-1, якою передбачена відповідальність за не- законне перетинання державного кордону України. Санкцією цієї статті передбачено, що будь-яку особу може бути притягнуто до відповідальності, якщо вона вчинила дії, передбачені ст.204-1. При цьому не вказується, що ця особа - нелегальний мігрант. Таким чином, можна розгляда- ти нелегальну міграцію як порушення загальнообов'язкових правил у сфері міграцій (відповідальність за порушення встановлена нормами частини 3 ст.24, ст.ст.203, 204, 204-1 КУпАП, а також ст. 32 Закону України “Про правовий статус іноземців”), а питання щодо визначення дефініції “нелегальний мігрант” потребує додаткового дослідження. Емігрант - особа, яка виїжджає з країни постійного проживання вимушено або добро- вільно. Еміграційні процеси (від лат. emigratio - масове переселення з батьківщини в іншу країну, тривале перебування за межами батьківщини внаслідок переселення) - процеси переселення, вимушеного чи добровільного переміщення людей зі своєї вітчизни в іншу країну світу з економічних, політичних або релігійних причин. Іммігрант - це іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підста- вах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання [6, с. 38]. Імміграційний процес (від лат. immigratio - в'їзд у країну іноземця чи особи без громадянства на тривале або постійне проживання) - процес в'їзду на територію держави іноземного грома- дянина або особи без громадянства. Внутрішній мігрант - громадянин Укра- їни, який здійснює переміщення усередині

3. Спроби щодо класифікації основних категорій міжнародних мігрантів здійснювалися з кінця XIX століття. 1891 року у Відні під егідою Інституту міжнародної статистики відбувся Перший міжнародний конгрес, який прийняв рекомендації стосовно розробки основних термінів з міжнародної міграції, в тому числі міжнародних мігрантів. 1932 року з ініціативи Міжнародного бюро праці відбулася конференція з проблем статистики міжнародної міграції, на якій, зокрема, було ухвалено рішення про те, що всі переміщення строком більш як один рік вважати постійною міграцією, менше одного року -- тимчасовою міграцією.

Дослідження у цій сфері отримали істотний розвиток після Другої світової війни, що зумовлювалося не лише збільшенням обсягу міждержавних переміщень населення, а й включенням у дослідження інших міжнародних організацій: ООН, у межах якої були сформовані спеціальні підрозділи з народонаселення, у справах біженців, Міжнародної організації з міграції, Світового банку, Міжнародної організації з туризму тощо.

Сьогодні існує кілька класифікацій міжнародних мігрантів. Нижче наводиться перелік таких мігрантів за версією Міжнародної організації праці, який не є повним, що зазвичай характерно і для інших таких класифікацій.

Міжнародні мігранти, зважаючи на їх статус громадянина, іноземця чи особи без громадянства, класифікуються таким чином:

1) щодо громадян -- мігранти, які повертаються (це люди, які перебували за межами держави свого громадянства як мігранти у державі, що не є їх державою громадянства, і які повертаються до держави свого громадянства для постійного проживання);

2) щодо іноземців та осіб без громадянства:

* етнічні групи, які повертаються: це групи людей, які завдяки історичним, етнічним або іншим зв'язкам з цією державою мають право в'їзду до неї, що не є їх власною, і яким надається право постійного проживання чи право набуття громадянства цієї держави (наприклад, етнічні німці, яких приймає Німеччина, євреї, яких приймає Ізраїль, понтійські греки, яких приймає Греція, кримські татари, яких приймає Україна);

* мігранти з правом вільного пересування -- це особи, які на підставі міжнародних договорів, укладених між державою громадянства або державою постійного проживання, мають право в'їзду, перебування і працевлаштування на території держави, яка не є державою їх громадянства або державою постійного проживання;

* іноземці та особи без громадянства, допущені з особливою метою, -- студенти, стажисти, пенсіонери тощо;

* постійні іммігранти -- це особи, яким надається право протягом невизначеного терміну перебувати на території держави, що не є державою їхнього громадянства або державою постійного проживання, і користуватися тими самими правами і свободами, що й громадяни цієї держави, за винятками, встановленими конституцією, законами чи міжнародними договорами;

* трудівники-мігранти, які поділяються на сезонних робітників-мігрантів, трудівників-мігрантів, пов'язаних з виконанням визначених робіт, трудівників-мігрантів, які працюють за контрактом, тимчасових трудівників-мігрантів, осілих трудівників-мігрантів, висококваліфікованих трудівників-мігрантів; це люди, допущені державою, яка не є державою їхнього громадянства або державою постійного проживання, для здійснення економічної діяльності;

* економічні мігранти -- це особи, які переїжджають до іншої держави з метою економічної діяльності, яка не оплачується в цій державі або вимагає певних капіталовкладень з боку самого мігранта. З-поміж них розрізняють мігрантів з діловою метою, іммігрантів-інвесторів тощо;

* мігранти, яким надається притулок. Міграція, пов'язана з наданням притулку, охоплює цілу гаму міжнародних переміщень, зумовлених переслідуваннями і конфліктами. До них належать: біженці; особи, прийняті з гуманітарних причин (перебувають у статусі, подібному до статусу біженця, оскільки не повністю відповідають критеріям Конвенції про статус біженців 1951 року); особи, які шукають притулку, -- люди, які подали клопотання про надання їм притулку в державі, яка не є державою їхнього громадянства або державою постійного проживання; особи, яким надано статус тимчасового захисту; особи з відкладеним рішенням про депортацію (видворення);

* мігранти з неврегульованим статусом -- це особи, які перебувають у державі, що не є державою їхнього громадянства або державою постійного проживання, яких не задовольняють умови і вимоги, встановлені цією державою, щодо в'їзду, перебування або здійснення економічної діяльності;

* мігранти для возз'єднання сімей. Оскільки більшість мігрантів для возз'єднання сімей -- це родичі інших мігрантів, вони мають розглядатися як окрема підкатегорія тієї категорії, до якої належить первинний мігрант.

Виходячи з понять, що містяться у національному законодавстві України, можна класифікувати іноземців та осіб без громадянства:

* які в установленому порядку прибувають в Україну на постійне місце проживання (іммігранти);

* які тимчасово перебувають на території України з метою: 1) службової діяльності; 2) ділової діяльності; 3) наукової діяльності; 4) представництва релігійних місій; 5) навчання; 6) представництва засобів масової інформації; 7) культурного та спортивного обміну; 8) туризму; 9) лікування; 10) у приватних справах; 11) приватного відвідання України особами українського походження; 12) тимчасового працевлаштування (трудові мігранти); 13) обслуговування транспортних засобів міжнародного сполучення; 14) транзитного проїзду через територію України до третьої держави; 15) транзитного здійснення перевезення вантажним автотранспортом і пасажирським автобусним транспортом;

* які відповідно до законодавства України і міжнародних договорів України захищені дипломатичними і консульськими імунітетами та привілеями;

* яким може бути надано притулок, у порядку, встановленому законом;

* яким надано статус біженця в порядку, встановленому Законом України “Про біженців”;

* які мають невизначений статус і не відповідають вимогам в'їзду, перебування на території України (незаконні мігранти).



Тема 4. Міграційне право України як наука та навчальна дисципліна

4.1 Наука міграційного права України: сучасний стан та перспективи розвитку

Наука міграційного права має подвійний предмет вивчення. По-перше, це загальні принципи, інститути і норми регулювання міграційних процесів у міжнародному праві. По-друге, - відповідні галузі, окремі інститути й норми національних правових систем.

Як і відповідна галузь, вона має інтегративний характер, відчуває вплив і взаємодію права в цілому та міжнародного права зокрема, різних суміжних дисциплін: історії, демографії, соціології, етнології, географії, економіки тощо.

Міграційне право є наукою, яка досліджує загальні закономірності виникнення, розвитку, призначення і функціонування цього права у міжнародному праві та національному праві окремих держав, взаємозв'язок з іншими галузями права, структуру і взаємодію його складових між собою: регулювання процесів переміщення населення та становлення міграційного права в Україні, а також здійснює порівняння з досвідом такого регулювання у міжнародному праві.

Об'єктом дослідження цієї науки є інститути міграційного права, діяльність міжнародних і державних (національних) інституцій, які розробляли і розробляють міжнародні (конвенції, протоколи, угоди) та національні правові акти, формували і форму-ють міжнародну та внутрішньодержавну політику в галузі міграції, міграційного права та реалізовують її.

Наука міграційного права пройшла тривалий шлях розвитку. Перші згадки про регулювання, а значить, і про вивчення міграційних процесів, знаходимо в законодавстві стародавнього світу - Єгипту, Індії, Китаю, Греції, Риму; середньовічних держав - Візантії, Київської Русі, Франкської імперії, Англії, Німеччини та інших. Першими дослідниками міграційного права можна вважати стародавніх літописців та авторів хронік.

У радянський період міграційну проблематику досліджували переважно географи, демографи, економісти, історики, соціологи: А.Я. Боярський, М.Б. Денисенко, А.Ф. Загребська, Т.І. Заславська, Ж.А. Зайончковська, В.І. Переведенцев, Л.Л. Рибаковський, О.У. Хомра, Б.С. Хорев, Н.Н. Чебоксаров, І.А. Чебоксарова, А.М. Шлепаков. Певні аспекти регулювання міграційних процесів, становлення і розвитку окремих інститутів міграційного права досліджувалися і представниками юридичної науки: Ю.Р. Боярсом, Л.Н. Галенською, А.С. Довгертом, В.І. Кисілем, В.І. Потаповим, Г.І. Тункіним, С.В. Філліповим.

Особливо активні дослідження міграційних процесів та міграційного права у XX столітті пов'язані зі становленням і діяльністю міжнародних організацій: Ліги Націй, Організації Об'єднаних Націй, Міжнародної Організації Праці, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців. Міжнародної Організації з Міграції. Наукові та дослідницькі інституції міжнародних організацій систематично здійснюють аналіз міграційних потоків, розвитку міграційного законодавства та різноманітних аспектів регулювання міграції.

4.2 Міграційне право: поняття, предмет, методи та система

Галузь міграційного права є комплексною, інтегративною, похідною від національних правових систем та міжнародного права. З одного боку, міграційне право взаємодіє з відповідними галузями національних правових систем, з іншого, - міграційне право тісно пов'язане, переплітається й узгоджується з міжнародним правом. Міграційне право, як і інші галузі права, можна розглядати як окрему галузь права, науку та навчальну дисципліну.

Міграційне право - це система норм, котрі пов'язують суб'єкти міграційного права у їхніх відносинах між собою щодо врегулювання статусу особи під час і в результаті переміщення, а також впорядкування самих міграційних процесів.

Базові норми традиційного міграційного права покликані регулювати однорідні суспільні правовідносини, що виникають у сфері міграції, а саме - відмінності статусу громадянина й іноземця, що відрізняються внаслідок переміщення особи з однієї держави до іншої. Отже предметом міграційного права є врегулювання статусу особи під час і в результаті переміщення, а також урегулювання самих міграційних процесів.

Особливістю міграційного права є його базування на врегулюванні статусу особи у відносинах з державою (державами) у процесі міграції. Водночас, особливим предметом регулювання у даному праві виступають міждержавні відносини з регламентування статусу особи у результаті її переміщення, а також впорядкування самих міграційних процесів як міжнародно-правового феномену.

Спеціальним принципом міграційного права є загальновизнаний міжнародний стандарт прав людини - право на свободу пересування, зафіксований низкою міжнародних та національних правових актів.

Розглядаючи проблему взаємодії та співвідношення національного і міжнародного міграційного права, слід виокремити те, що саме громадянство є принципово важливою, особливою ланкою, яка пов'язує внутрішньодержавні та міжнародну правові системи. Тому багато держав, особливо зі значним досвідом регулювання міграційних процесів, базують національне міграційне (імміграційне) законодавство на власних законах про громадянство. Розуміння принципів громадянства є головною умовою порівняльного аналізу міграційного законодавства.

Відповідно до предмету міграційного права до принципових прав осіб, які беруть участь у міграційних процесах, належать:

право на громадянство;

право вільно залишати будь-яку країну, включаючи власну;

право повертатися до власної країни;

право залишатися у своїй країні.

Методи функціонування міграційного права - це сукупність принципів, способів, засобів, характерних для реалізації міжнародно-правових та національних норм у галузі міграційного права.

Основними складовими елементами методу є: визначення кола суб'єктів та їхнього правового статусу; встановлення меж регульованих стосунків, сфери дії міграційного права; створення юридичних норм, що породжують для суб'єкта права і обов'язки; встановлення заходів правового захисту, юридичних засобів забезпечення виконання норм міграційного права.

Із загального методу можна виокремити особливі специфічно-похідні методи:

1) політико-правовий, під яким розуміється система впровадження норм міграційного права за допомогою політичних засобів;

2) організаційно-правовий, що має два аспекти: національний і міжнародний.

Передовсім це - уконституювання норм національного міграційного права, виходячи з історичного розвитку та нагальності внутрішніх потреб щодо регулювання міграцій, а також прийняття організаційних заходів, спрямованих на реалізацію норм міжнародного міграційного права як на рівні окремих держав, так і в міжнародних стосунках;

3) спеціально-правовий метод, який передбачає застосування специфічно-правових засобів впливу на міжнародні відносини і є методом саморегулювання, самоуправління окремих держав, а відтак, має координаційний характер. У міграційному праві все більше зростає кількість елементів субординаційного регулювання, що стає особливо помітним у діяльності міжнародних організацій, однією з важливих функцій яких є сприяння здійсненню норм міжнародного права, та у правових актах, створених у рамках міжнародних інституцій, які працюють у сфері міграції;

4) інтегративний метод - передбачає розгляд міграційного права як цілісної системи, що поєднує норми, інститути як національного, так і міжнародного права і носить на-скрізний характер.

Норми міжнародного міграційного права діють, використовуючи різні методи в їх поєднанні та взаємопроникненні. Відповідно до завдань, що випливають із масштабів міграційних проблем, функціонують і основні принципи. У міжнародно-правовому регулюванні проблем міграції основу складає принцип співробітництва, що реалізується за допомогою політичних і моральних засобів. Іншим важливим принципом є добросовісне ви-конання державами своїх зобов'язань.

Міграційне право переважно ґрунтується на правах людини. Важливими для визна-чення міграційного права є юридичні документи, що стосуються прав людини, а також ті, які визначають права та свободи окремих категорій мігрантів (мігрантів-робітників, біженців, іммігрантів) та стандарти поводження з ними.

Розглядаючи систему міграційного права України з погляду внутрішньої побудови, необхідно структурно виокремити її елементи - міграційно-правові норми та інститути міграційного права. Проте міграційне право важко структурувати за аналогією з іншими галузями національної правої системи, що пояснюється кількома факторами.

По-перше, дуалістичною природою предмета міграційно-правового регулювання. Так, безпосередньо міграційним правом регулюються процеси виїзду з держави, в'їзду на її територію, повернення в Україну як історичну батьківщину осіб, які, зважаючи на різні обставини, опинилися за її межами, свобода пересування по території України, імміграція в Україну іноземців та осіб без громадянства. А гарантії свободи пересування, її обмеження, статус мігрантів тощо впорядковуються опосередковано, оскільки регла-ментуються іншими галузями права: конституційним, адміністративним, кримінальним, екологічним. Отже, наявність власної сфери регулювання у поєднанні з широкою сферою суміжного регулювання ускладнює процес систематизації міграційного права України.

По-друге, тяжінням норми одного й того самого міграційно-правового інституту одночасно до норм інших його інститутів. Наприклад, у праві притулку присутні норми про допущення на територію України іноземців та осіб без громадянства, права, свободи і юридичні обов'язки шукачів притулку, осіб, які отримали статус біженців, порядок їх перебування на території держави, юридичну відповідальність, повноваження державних органів.

По-третє, міжгалузевим характером багатьох міграційно-правових інститутів. Так, у регламентації інституту видворення іммігрантів за межі України присутнє адміністративне право; інституту видачі фізичних осіб -- кримінальне право; інституту трудової міграції -- трудове, міжнародне право.

І насамкінець, статусним характером галузі. Так, носіями міграційно-правового статусу є широке коло різних суб'єктів міграційного права. Їхній статус у процесі міграції змінюється з одного на інший, що є предметом міграційного права України.

Норми міграційного права України є первинними структурними компонентами системи. Вони видаються або санкціонуються уповноваженими на це державними органами, є загальнообов'язковими правилами поведінки для всіх суб'єктів міграційно-правових відносин.

Другими за рівнем є міграційно-правові інститути. Виокремлюють внутрішні та змішані інститути. Так, внутрішніми інститутами є: інститут імміграції, інститут виїзду за межі України, інститут свободи пересування територією України, інститут повернення репресованих осіб, раніше депортованих народів тощо. Прикладом змішаного правового інституту може бути інститут видачі фізичних осіб, оскільки суспільні відносини, що складаються у цій сфері, не можуть бути врегульовані лише однією галуззю права. Саме здійснення видачі фізичної особи, яке пов'язано з перетинанням державного кордону, є предметом міграційного права України, інші питання - кримінального та кримінально-процесуального права.

Міграційно-правові інститути розрізняються змістом, структурою, методами й завданнями правового регулювання. Існують прості й складні правові інститути. Наприклад, інститут свободи пересування містить такі інститути, як свобода пересування в суб'єктивному розумінні, вільний вибір місця проживання, процеси, пов'язані із залишенням території України та поверненням, правовими обмеженнями свободи пересування. До простих інститутів даного права належить інститут сприяння єдності сімей біженців.

За рівнем нормативного закріплення міграційно-правові інститути умовно можна поділити на конституційно-правові інститути (притулку, свободи пересування, невидачі громадян України тощо) та їх своєрідне продовження - інститути, які в межах змісту Конституції України та конкретизації відповідних конституційних положень встановлені поточним міграційним законодавством України (в'їзду, виїзду, імміграції, трудової міграції, біженців тощо).

Норми правових інститутів відрізняються між собою територією дії, ступенем визначеності й чіткості правових приписів, призначенням у механізмі правового регулювання та іншими ознаками.

4.3 Концепція, завдання та структура навчального курсу

Навчальний курс „Міграційне право України” покликаний дати знання про галузь і науку міграційного права. У курсі використовуються і вивчаються міжнародні правові норми, законодавство низки держав світу, нормативні акти України.

Завдання навчального курсу: на основі наукового порівняльного аналізу вітчизняних та зарубіжних джерел надати можливість

з'ясувати місце міграційного права в системі міжнародного та національного права;

вивчити й узагальнити засади регулювання міграційних процесів у міжнародному праві та праві окремих країн;

дослідити становлення інститутів міграційного права;

проаналізувати міжнародні правові акти та діяльність міжнародних організацій у сфері міграції;

дослідити розвиток міграційного права в Україні;

розкрити передумови становлення міграційної служби в Україні та міграційної політики української держави;

з'ясувати з точки зору міжнародного права відповідність загальновизнаним міжнародним стандартам національного міграційного законодавства;

проаналізувати перспективи розвитку міграційного права.

Вивчення даного курсу має кілька функціональних аспектів.

Пізнавальний аспект полягає у пізнанні і поясненні історії та розвитку міжнародного та національного міграційного права. Оскільки міграційне право має комплексний інтегративний характер, то при цьому досліджуються й аналізуються дані історії, економіки, політики, демографії, інших дисциплін, що безпосередньо не стосуються юридичних наук. Одночасно вивчення міграційного права неможливе без дослідження низки суміжних юридичних дисциплін як національного, так і міжнародного права. Аналіз теорії і практики регулювання міграційних процесів у світі дає можливість їх передбачати і відповідно реагувати.

Прогностичний аспект виражається у визначенні загальних тенденцій розвитку міграційних процесів, політики і права, покликаний допомогти у виробленні власної міграційної політики і права, має сприяти інтеграції України у міжнародну систему регулювання міграційних процесів.



Тема 5. Правовий статус іноземців і осіб без громадянства в Україні та юридичні підстави його зміни у процесі міграції

5.1 Загальні конституційні засади правового статусу іноземців та осіб без громадянства

Положення про права, свободи й обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства зафіксовані у статті 26 Конституції України, яка встановлює: "іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України".

Поняття "іноземець" визначається статтею 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р. Іноземець -- це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав. Особа без громадянства -- це особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Зазначений Закон визначає правовий статус іноземців в Україні, закріплює основні права, свободи та обов'язки іноземних громадян і осіб без громадянства, які проживають або тимчасово перебувають в Україні, і визначає порядок вирішення питань, пов'язаних з їх в'їздом в Україну чи виїздом з України, а також встановлює підстави відповідальності за порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду її територією.

Згідно із Законом України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" засади правового статусу іноземців полягають у такому:

- іноземці мають такі самі права й свободи і виконують такі самі обов'язки, що й громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією України, цим Законом та іншими законами України, а також міжнародними договорами України;

- іноземці є рівними перед законом незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду й характеру занять, інших обставин;

- якщо іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадянами України, Кабінет Міністрів України може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянами цієї держави на території України. Це рішення набирає сили після його опублікування. Воно може бути скасовано, якщо зникнуть підстави, за яких воно було прийнято;

- здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;

- іноземці зобов'язані поважати Конституцію і закони України й дотримуватися їх, шанувати традиції і звичаї народу України.

Основні права, свободи та обов 'язки іноземців викладені в розділі II Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства".

Іноземці мають право:

- займатися в Україні інвестиційною, зовнішньоекономічною та іншими видами підприємницької діяльності, передбаченими законодавством України;

- на трудову діяльність (мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях або займатися іншою трудовою діяльністю на підставах і в порядку, встановлених для громадян України);

- на відпочинок;

- на охорону здоров'я;

- на соціальний захист (у тому числі на одержання пенсії та інших видів соціальної допомоги відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України);

- на житло (на підставах і в порядку, встановлених для громадян України);

- мати у власності будь-яке майно, успадковувати й заповідати його, а також мати особисті немайнові права;

- на освіту (при цьому вони оплачують своє навчання, якщо інше не передбачене законодавством України та міжнародними договорами України);

- на користування досягненнями культури;

- вступати на загальних із громадянами України підставах до легалізованих об'єднань громадян, якщо інше не передбачене законами України й це передбачено статутами зазначених об'єднань;

- на свободу совісті;

- укладати й розривати шлюби з громадянами України та іншими особами відповідно до законодавства України;

- пересуватися територією України й вибирати місце проживання в ній відповідно до порядку, встановленого Кабінетом Міністрів України;

- на звернення до суду та інших державних органів для захисту своїх особистих, майнових та інших прав.

Іноземці зобов 'язані:

- поважати і дотримуватися норм Конституції України та законів України;

- шанувати традиції та звичаї народу України;

- здійсненням своїх прав і свобод не завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні;

- дбайливо ставитися до наданого їм житла, дотримуватися правил користування житловими приміщеннями;

- під час навчання в закладах освіти України дотримуватись обов'язків учнів і студентів відповідно до законодавства України;

- дбайливо ставитися до пам'яток історії, культури, інших культурних цінностей;

- поважати почуття громадян України та інших осіб у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями;

- дотримуватися визначених законодавством України обов'язків у шлюбних і сімейних відносинах.

На іноземців згідно із законом поширюються певні обмеження. Так, вони не можуть бути призначені на окремі посади чи здійснювати певну трудову діяльність, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади чи виконання такої діяльності пов'язане з належністю до громадянства України; не можуть бути членами політичних партій України; можуть бути обмежені в пересуванні та виборі місця проживання, коли це необхідно для забезпечення безпеки України, охорони громадського порядку, охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів її громадян та інших осіб, які проживають в Україні; не можуть обирати й бути обраними до органів державної влади та самоврядування, а також брати участь у референдумах; на них не поширюється загальний військовий обов'язок; вони обкладаються податками і зборами відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України.

Законодавством України іноземцям гарантуються недоторканність особи, житла, невтручання в особисте й сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, повага їхньої гідності нарівні з громадянами України.

Законом регулюється порядок в'їзду іноземців в Україну та їх виїзду з України. Так, іноземці можуть в'їжджати в Україну за паспортними документами (національними паспортами або документами, які їх замінюють). При цьому вони повинні одержати у встановленому порядку в'їзну візу, якщо інше не передбачене законодавством України. Разом з тим закон передбачає обмеження на в'їзд іноземців в Україну. В'їзд в Україну іноземцю забороняється:

- в інтересах забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку;

- якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;

- якщо, порушуючи клопотання про в'їзд в Україну, він подав про себе завідомо неправдиві відомості чи підроблені документи;

- якщо його паспортний документ, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають встановленому зразку або належать іншій особі;

- якщо він у пункті пропуску через державний кордон України порушив правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконав законних вимог посадових осіб Державної прикордонної служби України, митних та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;

- якщо встановлено факти порушення ним законодавства України під, час попереднього перебування в Україні.

Іноземці виїжджають з України за паспортними документами (національними паспортами або документами, які їх замінюють). Виїзд з України іноземцю забороняється в таких випадках:

- коли щодо нього ведеться дізнання чи попереднє слідство або судом розглядається кримінальна справа -- до закінчення провадження у справі;

- якщо його засуджено за вчинення злочину -- до відбування покарання чи звільнення від нього;

- якщо його виїзд суперечить інтересам забезпечення безпеки України -- до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Виїзд іноземця з України може бути відкладений до виконання ним майнових зобов'язань перед фізичними та юридичними особами в Україні.

Транзитний проїзд іноземців через територію України у країну призначення дозволяється за наявності транзитних віз, якщо інше не передбачено законодавством України. За правопорушення і порушення порядку перебування в Україні, транзитного проїзду її територією іноземці відповідають на загальних підставах.

За порушення іноземцями встановленого порядку перебування в Україні, тобто проживання без документів на право проживання в Україні або проживання за недійсними документами, недотримання встановленого порядку реєстрації або пересування і вибору місця проживання, працевлаштування, ухиляння від виїзду після закінчення терміну перебування, а також за недотримання Правил транзитного проїзду територією України до них застосовуються заходи відповідно до законодавства України. Іноземцю, який порушує законодавство України, якщо ці порушення не передбачають адміністративної або кримінальної відповідальності, може бути скорочено визначений йому термін перебування в Україні (відповідне рішення приймають органи внутрішніх справ), а іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопорушення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання адміністративного стягнення може бути видворений за межі України.

Таке рішення приймає орган внутрішніх справ за місцем перебування іноземця з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави його прийняття. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років (його порядок визначається законодавством України).

Крім того, іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону (стосовно осіб, затриманих у межах контрольованих прикордонних районів) або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення, якщо дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іноземців або суперечать інтересам забезпечення безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України. Такі рішення зазначених органів можуть бути оскаржені до суду. міграційний правовий біженець віза

...