Систематизація права у візантійській імперії у першій половині VI століття нашої ери (систематизація Юстиніана)

У згаданих працях основні положення, що стосуються систематизації Юстиніана, викладено достатньо детально, з використанням першоджерел тощо. Причому, як правило, має місце авторська позиція стосовно визначення сутності цих подій. Проте, обсяг та мета створення підручника чи посібника не дозволяють їх авторам детально висвітлити усі головні положення систематизації Юстиніана. Навіть у тих випадках, коли має місце виклад дискусійних положень, автор підручника або посібника, як правило, викладає лише свою точку зору або ту позицію, яку вважає правильною.

Окремо слід згадати універсальне довідкове видання “Римське Право”, що містить різноманітну інформацію відносно окремих моментів передумов, складових частин та результатів систематизації Юстиніана, а також персоналії, які допомагають скласти більш повну уяву про ті чи інші аспекти систематизаційних робіт [11]. Проте, як довідкове видання, вказана праця призначена слугувати додатковим матеріалом, і не є науковим дослідженням у точному значенні.

Ще одну групу праць, які мають бути враховані при огляді літератури, складають твори присвячені аналізу впливу результатів систематизації Юстиніана на інші правові системи.

Слід зазначити, що оцінка значення результатів систематизації Юстиніана, як матеріалу для рецепції римського права (зокрема, в Україні), виглядає неоднозначною.

З одного боку, загальним питанням рецепції римського права в різні часи було присвячено низку ґрунтовних робіт, поміж яких треба згадати праці М. Модермана [125], С.О. Муромцева [130], кандидатську дисертацію В.О. Бека [12] та ін. [153, С. 108-110; 222, С. 18-23]. Проте в цих працях йшлося, головним чином, про рецепцію римського права у Західній Європі і лише побіжно згадувалась можливість цього феномену в інших країнах. Крім того, автори згаданих праць не висвітлювали спеціально питання встановлення значення систематизації Юстиніана для рецепції римського права.

Наприкінці 90-х років в Україні були захищені кілька дисертацій, спеціально присвячених питанням рецепції римського приватного права, у тому числі, в Україні. З них дві кандидатських дисертації являють собою дослідження проблем рецепції окремих інститутів римського права у цивільному праві України [21; 36]. Докторська дисертація Є.О. Харитонова має більш загальний характер та іншу спрямованість - вона присвячена історико-правовим та теоретичним питанням рецепції римського приватного права і містить ряд висновків методологічного характеру, у тому числі, щодо значення систематизації Юстиніана, котра розглядається як перший випадок рецепції (проторецепція) римського приватного права [231]. У процесі підготовки і у розвиток положень згаданих дисертацій виходять друком відповідні праці цих авторів та інших науковців [22, С. 85-87; 221; 218]. З'являється також низка публікацій, у яких піддається аналізу вплив римського права на сучасне право, насамперед, європейських країн, у тому числі, на право України [217, С. 32-35].

Разом з тим, у згаданих працях та інших публікаціях практично не піддавався аналізу такий згаданий вище важливий аспект вказаної проблеми, як встановлення значення систематизації Юстиніана для рецепції римського права у Східній Європі і зокрема у сучасній правовій системі України.

Таким чином, можна констатувати недостатню вивченість у історико-правовій літературі систематизації Юстиніана, особливо її передумов, юридичної сутності, результатів та значення для більш пізніх правових систем (у тому числі, для правової системи України), що зумовлює необхідність спеціальних досліджень відповідних проблем.

Більш вагомим є доробок у галузі дослідження Візантійської культури та історії, який також має бути врахованим у контексті проблематики даної дисертації у зв'язку з тим, що право є важливою складовою цивілізації.

Усі праці у цій галузі тут перелічити неможливо, так само як і дати їхню, хоча б загальну характеристику. Але варто згадати про твори таких відомих візантиністів як С.С. Аверинцев, П.В. Безобразов, В.Н. Бенешевич, А.А. Васильев, Ш. Діль, А.П. Каждан, Ю.А. Кулаковський, Г.Л. Курбатов, Я.М. Любарський, М.В. Левченко, Д. Оболенський, З.В. Удальцова, К.Н. Успенський, Ф. Шестаков та ін. Ґрунтовним дослідженням є кількатомне видання “Культура Византии”, в якому висвітлено становлення та розвиток цієї цивілізації [88, С. 358-370, 632-667]. Завдяки дослідженням істориків у збірках наукових праць “Византийский Временник” з'явилася низка першоджерел, статей тощо, де тієї чи іншої мірою висвітлено також і деякі питання візантійського права.

З цими дослідженнями тісно пов'язані праці у галузі історії християнства та церковного права, присвячені взаєминам Церви та держави, розподілу між ними компетенції тощо [134; 244, С. 28-63, 337-368; 191, С. 173-284; 149], з'ясуванню історичних підстав поділу Християнської Церкви, особливостям становлення та трансформації ідеології, формування специфічного візантійського світогляду, співвідношення світської та духовної влади [168, С. 240-313]. Думаю, що ці твори певною мірою стосуються проблематики дисертаційного дослідження праці, оскільки дають змогу встановити сутність “ідеологічного стрижня” систематизації Юстиніана. З'ясування філософського та релігійного підґрунтя розуміння права і правосвідомості у Візантії взагалі є важливим для аналізу особливостей останнього, оскільки і в ранньому візантійському праві, і надалі його засади визначалися, насамперед, православною традицією. (Саме цим може бути пояснена недостатня увага науковців радянського періоду до питань візантійського права, яке з часів Юстиніана тісно переплітається з православними догматами).

Слід зазначити, що наприкінці ХХ ст. у Російській Федерації помітно зросла кількість видань, повністю або частково присвячених історії та культурі Візантії. Хоча кількість нових праць у цій галузі незначна [1; 43], але перевидано значну кількість творів, які були підготовані та опубліковані раніше [108; 176; 20; 86; 211; 32; 141].

Стійкий інтерес до візантійської культури спостерігається і на Заході [252], що значною мірою пояснюється спробами зрозуміти “душу” Сходу, яка протиставляється раціоналізму Заходу [255].

Проте слід зазначити, що й у працях фахівців у галузі візантійської культури витоки та підвалини формування візантійського права взагалі і систематизації Юстиніана, зокрема, практично не піддавалися аналізу, що, як здається, можна пояснити тим, що її традиційно вважають не стільки явищем візантійського права, скільки актом фіксації досягнень римського класичного права.

Оцінка такої позиції буде дана далі у дисертації. А тут, підсумовуючи огляд історіографії з проблематики дисертаційного дослідження, можна зробити загальний висновок про недостатній рівень вивчення більшості питань, що стосуються передумов, чинників та джерел та результатів систематизації Юстиніана, у юридичній та історичній літературі.

Висновки до першого розділу

Розділ 2. Передумови систематизації Юстиніана

2.1 Політична та соціально-економічна ситуація у Східній Римській (Візантійській) імперії на початку VІ ст.

Насамперед, слід зазначити, що оцінка суспільно-економічного ладу Східної Римської (Візантійської) імперії у історико-правовій, так само, як і у історичній, культурологічній, економічній літературі у ХХ ст. залишається неоднозначною.

Деякі науковці кваліфікують його як рабовласницький, вказуючи на те, що рабовласницькі відносини переважали у Візантії аж до VII ст. [105]. Інші просто констатують, що у ІV-VІ ст. Східна Римська імперія була рабовласницькою державою, яка перебувала у стані розкладу [152, С. 10].

Досить поширеною є характеристика Візантійської імперії, як феодальної держави. При цьому деякі автори вважають, що феодалізм стверджувався у Східній Римській імперії, ніби за циклами, що мають піднесення і спади, починаючи з IV ст. і закінчуючи ХV ст. [7, С. 215-229]. Натомість інші вважають, що рабовласницькі і феодальні відносини у Візантії співіснували тривалий час, а відтак підкреслюють, що “зростання феодальних відносин” у Візантії почалося лише з вторгненням слов'ян та їхнім розселенням на Балканському півострові наприкінці VІ ст. [68, С. 36-41].

Враховуючи згадані розбіжності та труднощі з'ясування соціально-економічної сутності Візантії, деякі науковці пропонують взагалі відмовитися від кваліфікації ладу останньої, як рабовласницького чи феодального, акцентуючи, натомість, увагу на тому, що має йтися про самобутню локальну та хронологічну цивілізацію [228, С. 21-22].

Розбіжність та суперечливість позицій з цього питання, а відтак і відсутність чіткої характеристики сутності устрою Візантії у VІ ст., вимагає спеціального розгляду стану економічних відносин у Східній Римській (Візантійській) імперії, передусім, відносин у аграрній сфері, оскільки земельні відносини на той час були основою економіки Східної Римської імперії.

Слід зазначити, що за своїм характером відносини володіння та користування землею у Візантії істотно відрізнялись від традиційних відносин рабовласницького суспільства. Зокрема, це стосується такого інституту як колонат, котрий був перехідним до феодальних відносин. Хоча він зародився у Стародавньому Римі до поділу єдиної Римської імперії на Східну та Західну, однак саме у Візантії набув значного поширення і підтримки з боку державної влади.

Починаючи з IV ст., колон ? це залежний орендар, ступінь залежності якого зростає. Раби, посаджені на землю, юридично залишались рабами, але фактично обертались на кріпаків. У той же час орендарі, які раніше були вільними, поступово опускаються до стану рабів, посаджених на землю. Йде зустрічний процес, внаслідок якого формується нова соціальна група, новий стан, що має особливе юридичне становище. На думку І.С. Перетерського, саме цей процес свідчив про те, що Візантія була останньою стадією рабовласницького суспільства, специфічною особливістю якої можна вважати збереження сильних пережитків рабства за умов розвитку кріпосних форм експлуатації [152, С. 9-10].

Проте пізніше ця позиція була піддана критиці і уточнена іншими авторами. Слушно зверталося увагу на те, що з останньою частиною висновку І.С. Перетерського можна погодитись, але при умові наголошування на тому, що Візантійська імперія має розцінюватися не як остання стадія рабовласницького суспільства, а як початок формування суспільства феодального, у якому ще зберігаються пережитки рабства, які, однак, швидко втрачають свої позиції [228, С. 46-47]. Як здається, саме з такої оцінки соціально-економічного устрою Східної Римської (Візантійської) імперії можемо виходити у процесі подальшого дослідження.

Доба, коли відбувалася систематизації Юстиніана, характерна складною і нестабільною політичною ситуацією, як у внутрішніх справах, так і у відносинах Східної римської імперії з іншими державами.

Політичне життя Східної Римської імперії (Візантії) у добу правління Юстиніана І в VІ ст., який першого квітня 527 р. був співправителем Юстина I, а вже в серпні того ж року став одноособовим володарем, було насичене різноманітними подіями.

У 529 р. починаються переслідування язичників і єретиків, крім монофізитів, яких опікувала імператриця Теодора. У цьому ж році була закрита “Платонівська” академія у Афінах. У 529-532 рр. відбувається війна із самаритянами, які відмовлялися хреститися.

Найбільшим внутрішнім соціальним потрясінням було повстання “Ніка”, яке почалося 14 січня 532 р. і супроводжувалося розгромом в'язниць, пожежами і погромами у Константинополі.

Усе почалося з того, що міські урядовці Константинополя засудили якогось заколотника до смерті. 14 січня 532 р. городяни захопили тих, кого вели на страту, і відразу, ввірвавшись у в'язницю, звільнили всіх ув'язнених там за заколот чи інші злочини. Місто було підпалене. Храм Софії, імператорський палац від пропілей до будинку Ареса та деякі інші будівлі загинули у полум'ї.

Вранці 18 січня сам імператор вийшов з Євангелієм у руках на іподром, умовляючи жителів припинити безладдя. Однак його освистали і вимагали, щоб імператором став Іпатій. До заколоту примкнула значна частина сенаторів [32, С. 345-347; 177, С. 632].

Солдати не виявляли відданості імператору, але й не підтримували заколотників, очікуючи, який буде результат. Юстиніан І зібрав у палаці нараду придворних, щоб вирішити як краще діяти: залишитися в столиці чи втікати на кораблях. Чимало було сказано мов на користь і того й іншого. Багато хто схилявся до втечі, але імператриця Теодора переконала Юстиніана такими словами: “По-моєму, тікати, навіть якщо коли-небудь, і приносило порятунок, і, можливо, принесе його зараз, негідно. Тому, хто з'явився на світ, не можна не вмерти, але тому, хто один раз царював, бути втікачем нестерпно... У нас багато грошей, і море поруч, і судна є. Але дивися, щоб тобі, якщо врятуєшся, не довелося віддати перевагу смерті. Мені ж подобається давній вислів про те, що пурпур кращий саван” [32, С. 346].

Слова Теодори надихнули Юстиніана І на дії. Він доручив Велізарію і Мунду напасти на заколотників, які зібралися на іподромі, що й було зроблено під час коронації Іпатія. У результаті страшної різанини було перебито біля тридцяти тисяч чоловік. Іпатія стягнули з трону і відвели разом з Помпеєм до імператора. Наступного дня солдати убили їх, а тіла кинули у море. Юстиніан І конфіскував їхнє майно, а також майно всіх інших членів сенату, що прийняли сторону заколотників. Рішучість, з якою було придушене повстання, надовго забезпечила Юстиніану І спокій, оскільки “Ніка” стала останнім внутрішньою кризою часів його правління [75, С. 55].

Як зазначалося, усе царювання Юстиніана І пройшло в запеклих війнах з варварами і сусідами. Він мріяв розширити межі своєї держави до границь колишньої Римської імперії, відновивши колишню велич і могутність [47, С. 31]. І хоча його плани здійснилися далеко не цілком, масштаби зроблених при ньому завоювань були вражаючими.

Після укладення у 532 р., миру з Персією, Юстиніан І зосередив зусилля на поверненні захопленої вандалами Африки. Як привід для початку війни були використані внутрішні чвари у Вандальському королівстві, зокрема, те, що у 531 р. владу в Карфагені захопив узурпатор Гелимер. Юстиніан І оголосив йому війну, хоча більшість сенатів висловилося проти цього. У червні 533 р. в Африку було відправлено 15-тисячне військо під командуванням Велізарія. У вересні ромеї висадилися на африканському березі, восени й узимку 533-534 р. під Дециумом і Трикамаром. Гелимер був розбитий, а у березні 534 р. здався Велізарію.

Відразу слідом за тим почалася Італійська війна. Улітку 535 р. дві невеликі, але добре навчені й оснащені армії вступили у межі остготської держави: Мунд захопив Далмацію, а Велізарій ? Сицилію. З заходу Італії грозили підкуплені римським золотом франки. Зляканий король готів Теодат почав було переговори про мир, погоджувався уже відректися від престолу, але наприкінці року Мунд загинув у сутичці, а Велізарій спішно відплив в Африку на придушення солдатського заколоту. Теодат, осмілівши, перервав переговори.

Згаданий солдатський заколот в Африці був викликаний рішенням Юстиніана І приєднати всі землі вандалів до скарбниці, у той час як солдати сподівалися, що імператор розділить їх між ними. Легіони повстали, проголосивши командуючим простого солдата Стоцу. Майже вся армія підтримала його, і Стоца осадив Карфаген, де замкнулися нечисленні вірні імператору війська. З прибуттям Велізарія, заколотники відступили від міста, але війна на цьому не припинилася. Зібравши під свої прапори рабів і вцілілих вандалів, Стоца ще десять років вів війну проти імператорських військ.

Ситуацію Прокопій змальовує так: Лівія була до такого ступеню розорена, що годі було намагатися зустріти там живу людину. А тим часом, у цій найбагатшій провінції до війни одних вандалів проживало біля восьми мільйонів чоловік, не рахуючи нащадків тих, хто прибув сюди в часи римського панування. Провина за цей розгром цілком на імператорі, який, не подбавши про міцне забезпечення своєї влади, спішно відкликав з Африки Велізарія, безпідставно звівши на нього обвинувачення в тиранії. Після цього він негайно послав оцінювачів землі і наклав небувалі податки [164, С. 272-275].

Одночасно з Африканською війною продовжувалося завоювання Італії. Узимку 536 р. Велізарій повернувся на Сицилію. У середині листопада римляни штурмом узяли Неаполь. Готський король Теодот був убитий змовниками, а престол захопив Витигас. Але ця зміна вже не могла врятувати готів. У ніч з 9 на 10 грудня 536 р. Велізарій вступив у Рим. Спроба Витигаса відбити місто назад, незважаючи на більш ніж десятикратну перевагу в силах, виявилася невдалою. Наприкінці 539 р. Велізарій обложив Равену, а наступною весною столиця готів упала. Готи запропонували Велізарію бути їх королем, але полководець відмовився. Проте Юстиніан І відкликав Велізарія з Італії і відправив боротися з персами, що у 540 р. раптово напали на східні провінції Візантії. Наступні десять років, коли імперії довелося одночасно вести три важкі війни, були самими важкими в царюванні Юстиніана І.

Напад персів на Сирію у 540 р. був раптовим і приголомшуючим. Посланий проти них племінник імператора Юст загинув. Варвари осадили місто. Слов'яни, що брали участь у цих походах спочатку як союзники гунів, надалі продовжували свої набіги вже самостійно. Ніякі укріплення не могли стримати їхнього страшного натиску. За свідченням Прокопія, гуни, слов'яни й анти майже щороку робили набіги на Іллірію і Фракію і чинили жахливі насильства стосовно тамтешнього населення. Тут було убито і захоплено у неволю стільки людей, що вся ця область стала подібна до Скіфської пустелі [164, С. 309-310].

В Італії справи також йшли невдало. У 541 р. готським королем став Тотила. Йому удалося зібрати розбиті дружини й організувати опір нечисленним і погано забезпеченим загонам Юстиніана І. За п'ять наступних років Візантійська імперія втратила в Італії майже усі своїх завоювання. Велізарій у 545 р. прибув на Апенніни, але без грошей і військ. Залишки його армії не змогли пробитися на допомогу обложеному Риму і 17 грудня 546 р. Тотила зайняв і розграбував Вічне місто. Незабаром готи самі пішли відтіля, і Рим ненадовго повернувся під владу Юстиніана I. Знекровлена римська армія, що не одержувала ні підкріплень, ні грошей, ні продовольства, стала підтримувати себе грабежем мирного населення. Це, як і відновлення суворих римських законів, привело до масової втечі рабів і колонів, що безупинно поповнювали військо Тотили. У 550 р. він знову захопив Рим і Сицилію, а під контролем Константинополя залишилися лише чотири міста ? Равенна, Анкона, Кротон і Отранте. За свідченням Прокопія, Італія до цього часу була розорена ще більше, ніж Африка [164, С. 310].

У 552 р. Юстиніан І направив в Італію тридцятитисячну армію на чолі з Нарсесом. У червні в битві під Тагинах військо Тотили були розгромлене, а сам він загинув. Залишки готів на чолі з Тейєю, відійшли до Везувію, де в другому бою були остаточно знищені. У 554 р. Нарсес здобув перемогу над 70-тисячною армією франків і алеманів [5, С. 11-21].

У тому ж році, скориставшись міжусобною війною вестготів, ромеї захопили південний схід Іспанії з містами Кордовою, Картахеною і Малагою [242, С. 301-302].

Тим часом, придунайським провінціям загрожували варвари. Наприкінці 559 р. болгари і слов'яни завоювали Фракію. Коли варвари підступили до стін столиці, Юстиніан I змушений був мобілізувати усіх здатних носити зброю, виставити до бійниць фортеці міське ополчення циркових партій, палацеву варту і навіть членів сенату. Командувати обороною він доручив Велізарію. Для організації кавалерії Велізарій збирав коней з імператорського іподрому, з богоугодних закладів і навіть брав їх у заможних городян. Імператор наказав готувати кораблі для того, щоб відправитися на Дунай і відняти у варварів переправу. Довідавшись про це, болгари і слов'яни просили через посла дозволити їм безперешкодно повернутися на свою сторону Дунаю, що Юстиніан I і зробив. Таким чином вирішення традиційного для взаємин Візантії і слов'ян того часу питання: “Хто - кого?” було відкладене на майбутнє [108, С. 592].

Нарешті, у 562 р. був укладений мир з персами. Причому після двадцятилітньої спустошливої війни кордони обох імперій залишилися практично без змін [32, С. 597-602].

У 563 р. намічаються зрушення у стосунках з тюркськими племенами: з'являється перший тюркський посланець у Константинополі.

Незабаром (у березні 565 р.) помирає видатний полководець Велізарій, який багато зробив для зміцнення могутності Візантійської імперії. Переживши його трохи більше ніж на півроку, 14 листопада 565 р. відходить у кращий світ і сам Юстиніан I. Закінчується “доба Юстиніана”, котру багато хто з дослідників вважає самостійним етапом розвитку Східної Римської (Візантійської) імперії [48, С. 1-2] і навіть усієї Східноєвропейської (Візантійської) цивілізації [228, С. 24-25].

Враховуючи ці та інші події у житті Східної Римської (Візантійської) імперії, спробуємо визначити головні напрямки її зовнішньої та внутрішньої політики.

Зовнішня політика Візантії була агресивною, що значною мірою пояснюється як прагненням Юстиніана І продовжувати політику Римської імперії просування на Схід та побережжя Чорного моря [56, С. 161-166], повернути землі, які колись належали Риму, у часи його найвищої могутності, а відтак, відновити колишню єдину могутню Римську імперію.

Багато хто з науковців, розглядаючи цей період історії Візантії, відмічають ту обставину, що імперські устремління Юстиніана І негативно відбивалися на соціально-економічному становищі держави, оскільки тягар військових витрат покладався на населення Візантії, руйнуючи економіку її та суміжних країн [218, С. 92-93].

Разом з тим, політику Юстиніана І не можна розглядати у цілому лише як прагнення завоювати нові території, відвоювати старі тощо.

Слід визнати, на мою думку, що об'єктивно його політичні потуги мали певний позитивний зміст, оскільки він певною мірою діяв у руслі загальної тенденції змагання античної культури із варварським світом, що насувався з північного сходу, загрожуючи повністю знищити залишки давньоримської та давньогрецької культур. Його спроби відстояти землі колишньої Західної Римської імперії, що, як пізніше і вся Європа, за виразом Марка Блока були “затоплені ордами завойовників і звідусіль обложені” [14, С. 21].

Якщо у останні століття існування Західної Римської імперії стосунки останньої з варварськими племенами за рубежами дунайських провінцій складали чи не головний зміст в історії як самого Риму, так і цих племен [77, С. 6], то у добу Візантії початку VІ ст. її стосунки з північними та східними сусідами, що найчастіше виглядали як збройне та дипломатичне протистояння, були стрижнем історичного розвитку Східної Римської імперії.

Тому зовнішня політика Юстиніана І, як здається, на той час і не могла бути іншою. З точки зору проблематики даного дисертаційного дослідження важливим є те, що його імперські устремління вимагали не лише збройних зусиль, але й потребували відповідного законодавчого (нормативного) забезпечення, оскільки єдність права на єдиній території об'єктивно виступає як консолідуючий фактор, про що детальніше мова піде далі.

Головними напрямками внутрішньої політики імператора Юстиніана І були: поступова ліквідація останніх республіканських інституцій та посилення одноособової влади імператора; розбудова авторитарної держави, що спиралась на величезний, централізований апарат управління та проведення пов'язаних з цим адміністративних реформ; досягнення єдності віри (конфесійної єдності) у державі з визнанням імператора головним провідником у цій сфері; здіснення економічних заходів, спрямованих на збільшення товарообігу та пожвавлення виробництва; обмеження права приватної власності на землю щодо великих землевласників, економічний вплив яких іноді переростає у політичну владу. Обмеження прав великих землевласників супроводжуються заходами, спрямованими на заохочення розвитку дрібного землеволодіння (наприклад, шляхом встановлення податкових пільг).

Юстиніан І проводить також політику заохочення до освоєння нових земель, а також до заселення земель, які раніше були освоєні, але потім кинуті. Ця політика в свою чергу тягла соціальну диференціацію та розклад сільської громади у візантійському селі [197, С. 27-47].

Важливе значення мало поновлення усталеного порядку землеволодіння та землекористування у римських провінціях (зокрема, у північно-африканських), захоплених варварами, але відвойованих Юстиніаном І. Таку ж політику він проводить і в Італії.

Державницькі потуги Юстиніана І досягти єдності віри, а відтак - єдності світської та релігійної влади у імперії однозначної оцінки не отримали.

Оцінюючи його політику і зусилля у цій сфері, деякі науковці зазначають, що піклування про справи церковні, яке Юстиніан І (у всякому разі офіційно - зовні) ставив понад усе, свідчать про його надмірну ортодоксальність і недостатню гнучкість у цьому питанні [169, С. 320].

На думку інших, такий підхід містив і значний позитивний потенціал, оскільки головним тут можна вважати те, що Юстиніан І розглядав релігію як підґрунтя соціальної та етнічної єдності, опору міцної і стабільної політичної влади [228, С. 48].

Друга позиція здається більш обґрунтованою, а тому й більш прийнятною для використання у процесі подальших досліджень. Політична ситуація, яка склалася на то час у країні, проблеми, що поставали перед державною владою взагалі і перед Юстиніаном І, як державцем, зокрема, вимагали концентрації усіх зусиль на головних напрямках, мобілізації усіх потенціальних можливостей державної влади. В таких умовах розбіжності у трактуванні різноманітних питань державного життя провідниками духовної та світської влади могли призвести до тяжких наслідків, а тому виглядали неприпустимими. На користь такого висновку додатково свідчать розмірковування Агафія Миринейського, який писав: “...ніколи не може бути міцного товариства між тими, хто притримується різних релігійних вірувань. За відсутності залякування і вигоди постійна та міцна вірність зберігається лише при узгодженні поглядів. Навіть родичі, товариші та земляки, якщо втрачають єдність поглядів, використовують тільки поняття дружби, а насправді один щодо одного стають абсолютно чужими людьми...” [5, С. 101].

Власне, досвід Заходу (Західної Римської імперії), де сильна духовна влада існувала поряд із світською, не підкоряючись останній, а нерідко і змагаючись з нею, показав небезпечність роздвоєння влади, яке лише набагато пізніше набуло раціональних форм, конституювавшись у так званій “теорії двох мечів” [109, С. 197-198].

Звісно, концентрація церковної та світської влади в одних руках мала свої негативні сторони, тягнучи іноді трагічні наслідки для розвитку системи врядування, перешкоджаючи формуванню демократичних інституцій тощо. Проте, у тих умовах, які склалися на початок VІ ст. у Східній Римській (Візантійській) імперії, така політика виглядає виправданою, хоча й дала лише тимчасовий позитивний результат. Як зазначав Жак Ле Гофф “Візантія продовжила життя Риму до 1453 року, але попри усю видимість процвітання та могутності це була лише агонія римського світу” [93, С. 10].

2.2 Світоглядні засади буття Східної Римської (Візантійської) імперії

Право є складовою частиною цивілізації. Будь-які зміни у правовій системі мають бути або зумовлені трансформаціями цивілізації, або узгоджуються з ними, або мають метою спровокувати останні (за умови, що наявні інші необхідні чинники - соціальні, економічні, політичні тощо) [187, С. 561; 144, С. 63].

Сказане вимагає при з'ясуванні передумов систематизації Юстиніана, передусім, охарактеризувати цивілізацію, до якої належала Східна Римська імперія, зокрема, потребує встановлення особливостей візантійського світогляду.

При цьому слід мати на увазі, що поняття “цивілізація” є синонімом поняття “культура” [115, С. 11-12; 89, С. 22-49], а тому її у літературі, присвяченій відповідним проблемам, нерідко визначають як історичний тип культури (тобто, сукупності матеріальних та духовних умов життя, ментальності, звичок народу, групи народів, етносів тощо), локалізований у часі та просторі [231, С. 23].

У літературі відсутня єдність щодо оцінки Візантійської культури, як самостійного явища чи як складової частини іншої цивілізації.

Так, багато хто із науковців західних країн [201, С. 374-375] взагалі не згадує візантійську культуру у якості самостійної цивілізації. Разом з тим, самостійність, оригінальність та загальноєвропейське значення візантійської цивілізації не викликає жодних сумнівів у культурологів, істориків та правознавців з країн, які беззастережно чи з певною мірою умовності можна віднести до тієї спільноти, яку Д. Оболенський називав “Візантійською співдружністю націй” [141, С. 13-15].

Отже, щоб визначитися у цьому питанні, розглянемо характерні риси світогляду, культури, ментальності населення Східної Римської (Візантійської) імперії [41, С. 101], що виникла у ІІІ ст. н.е. у процесі природних трансформацій античного Риму.

Тут слід вказати на те, що властивості візантійської культури від початку її формування визначалися низкою специфічних факторів.

Зокрема, поміж рис оригінальної культури, що сформувалися у період розквіту Візантійської імперії, (Л.М. Гумільов називає його “акматичною фазою розвитку” і відносить для Візантії на ІV-VІ ст. [41, С. 165, 261]) звичайно називають: наявність християнства як фундаментальної основи світогляду; тісне єднання держави і релігії; тенденція до монізму філософських вчень, які є підґрунтям існування держави; тенденція до всебічного державного регламентування різних аспектів особистого та суспільного життя; тяжіння до просвітництва, обмежене, однак, незначною соціальною базою; фрагментарне, спорадичне звернення до надбань античності; відсутність збалансованих політичних та соціальних інституцій, що у деяких випадках компенсується містичним поривом, але іноді просто веде до політичної пасивності, апатії широких верств населення та ін. [2, С. 210-220; 3, С. 227-239].

Отже, найпершою і найголовнішою рисою оригінальної візантійської культури називають наявність християнства як фундаментальної основи світогляду.

Але тут слід взяти до уваги, що, аналізуючи названі вище риси візантійської культури, багато хто з науковців підкреслює, що у добу Юстиніана І, панування християнства ще не могло бути повним, враховуючи незначний проміжок часу, що пройшов з моменту визнання християнства державною релігією. (Тут варто згадати, що на час видання Міланського едикту у 313 р., коли християнській церкві було надано законний статус, за підрахунками фахівців, кількість християн складала не більше однієї сьомої частини населення імперії [168, С. 145]).

Крім того, сам процес християнізації у Константинополі від самого початку перебував під дужим впливом язичеської філософської думки. Правлячі кола, як і раніше поділяли поганські ідеали людської доброчинності та громадянського обов'язку, а серед освіченої частини суспільства деякі язичеські ритуали відкрито зберігалися аж до кінця шостого століття [133, С. 338].

Отже, з одного боку, грецька “пайдейя” раннього християнського суспільства обов'язково передбачала знання освіченою людиною давньогрецьких (тобто, язичеських) міфів, історії та філософії. Але з іншого боку, неосвічені візантійці продовжували вірити у чудотворців та різних напівбогів, що дуже добре пов'язувалося з культом святих. У підсумку практично усі жителі імперії, починаючи з імператора та імператриці і закінчуючи останнім злидарем, були не стільки віруючими, скільки забобонними, і магія та окультні науки процвітали навіть поміж риторів та філософів [291, P. 147-168].

Але першою у ряду забобонів, властивих людям тієї епохи, була глибока віра в силу диявола, в те, що могутність диявола майже дорівнює могутності божественній. Цьому сприяло існування безлічі сект, що виникали на Сході, де із різноманітних джерел з'являлась маса релігійних ідей та вчень. В результаті постійного та безпосереднього спілкування у побуті прихильників різних віровчень багато в чому сприяло виникненню того синкретизму релігійних забобонів, видобутих із, здавалося б, несумісних джерел, котрий був характерним для візантійців, що належали до різних верств [245, С. 648-650; 215, С. 118-126].

Проте, на мою думку, запропоноване пояснення чинників формування та особливостей прояву візантійського світогляду виглядає дещо спрощеним.

Для того, щоб з'ясувати, яке значення мало християнство у Східній Римській імперії у VІ ст., та які обставини впливали на особливості його інтерпретації у цій культурі на той час, доцільно, як здається, торкнутися проблеми взаємин держави і церкви у Візантії доби Юстиніана І, особливо у трактуванні останнього.

Передусім, як здається, необхідно виходити з того, що має йтися про вплив на світоглядні засади буття Візантійської імперії не просто християнства, як такого, а його східної гілки. Адже у V-VІ ст. відбувається формування східної течії у християнстві. Це стало, як слушно зазначається у літературі, логічним наслідком того, що дві культури - Сходу і Заходу породили два види богослов'я, які відображали розбіжності у поглядах, що завше існували між східною і західною половинами християнського світу. Причому не поділ Римської Імперії на Східну і Західну був чинником відокремлення цивілізацій, а навпаки, ? формування особливої Східноєвропейської (Візантійської) культури зумовило поділ Римської Імперії на дві частини, яким судилося стати підґрунтям виникнення двох самостійних цивілізацій.

Східне християнство зросло на підґрунті еллінізму та його культурної спадщини, у той час як західне християнство мало основою духовні цінності латинського Заходу. Отже сформувалися два світогляди, які не могли бути зведені до одного знаменника [168, С. 19].

Однією з особливостей східної гілки християнства є її більша містичність, внаслідок чого головний акцент тут припадає не на індивідуальне виправдання людей Церквою, як на Заході, а на їхнє обожування, визнання божественного начала у людства, яке однак затьмарене гріховними ділами і помислами. Внаслідок такого підходу східне християнство, очевидно, досить швидко мало завоювати достатньо широке коло прихильників і таким чином, можна було очікувати зростання темпів його поширення у Візантійській імперії порівняно з відповідним процесом у Західній Римській імперії.

Але для зміцнення позицій східної течії християнства у Східній Римській імперії вирішальне значення мала не ця обставина і не інші відмінності у трактуванні релігійних догматів. Визначальним для встановлення ролі східного християнства у формуванні світоглядних засад візантійської культури, на мою думку, є те, що воно, разом з тим, слугувало також підґрунтям виникнення специфічного розуміння характеру взаємин державця, церкви та населення держави [183, С. 176-195].

Головним ідеологічним принципом буття Візантійської імперії поступово стає сентенція: “Одна держава - одна церква”. Церква при цьому ставиться на службу політичній владі і її завданням стає нав'язування у єдиній державі єдиної догми. Підпорядкування церкви державі у свою чергу тягне за собою встановлення жорсткого контролю останньої в усіх сферах, припинення тенденцій до розмаїття в культурній та науковій сферах, фактичну відмову від гнучкості, експериментування та творчості у мистецтві [86, С. 109-110].

Оскільки формування таких взаємин припадає якраз на VІ ст., особливої уваги заслуговує з'ясування ставлення до церкви імператора Юстиніана І, яке, на думку багатьох науковців, відповідно до тези про вплив “суб'єктивного фактору” багато в чому визначило подальшу долю Візантії [239, С. 78-79]. Формула “Єдина держава, єдиний закон і єдина церква” стає ніби короткою програмою усієї державної діяльності Юстиніана І. [20, С. 213].

Визначальним тут можна визнати те, що, будучи природженим політиком, імператор Юстиніан І, можливо, як ніхто інший, розумів значення забезпечення єдності церковної і світської влади. Виходячи з цього, він, з одного боку, всіляко зміцнював становище церкви, надаючи їй нові економічні пільги, даруючи землі і майно, але, з іншого боку, при цьому неодноразово підкреслював, що джерелом усіх багатств церкви є щедрість імператора, який є “і імператором, і священиком” [47, С. 41].

Слід зазначити, що оцінка державницьких (або державницько-релігійних) потуг Юстиніана І у цій галузі є дуже неоднозначною. Так, деякі автори оцінюють його діяльність у цьому напрямку суто позитивно, вказуючи, що церква завжди прославляла його за великі заслуги перед православ'ям. При цьому вказується, що Юстиніан I ревно прагнув до поширення християнства і викорінюванню язичества. Схвально оцінюється те, що він повелів, закривши язичеські (філософські) школи в Афінах, з тим, щоб надалі викладання наук провадилося ченцями. У заслугу йому ставлять також і те, що у Малій Азії посланий Юстиніаном I єпископ Іоанн Ефеський охрестив до 70 тисяч язичників.

Особливою заслугою Юстиніана I вважають також його боротьбу за “чистоту православної віри”, у процесі якої він достатньо активно переслідував несторіан, монофізитів [35, С. 59] та інших єретиків. Так само схвально оцінюється те, що “ревнитель православ'я і благочестя, Юстиніан I у своєму зводі законів помістив закон про обов'язкове святкування Різдва Христового, Водохрещі Господньої і Воскресіння, Благовіщення Пресвятій Богородиці та ін.” Але ще більш важливим поміж діянь імператора Юстиніана І вважають прибічники його державницько-церковної діяльності, розробку православної державної ідеології. При цьому вказують, що “вже у православному Візантійському царстві ще при імператорі Костянтині матеріальна сила держави і духовна сила Церкви вперше об'єдналися на підґрунті принципу “симфонії” цих двох видів влади. Проте лише Юстиніан I у преамбулі до Шостої новели дав цьому таке обґрунтування: “Найбільші дарунки Бога людині, даровані Вищим людинолюбством ? священство і царство: одне служить речам Божественним, інше керує людьми і піклується про справи людські; і те, і інше походить від того самого витоку і прикрашає людське життя... Якщо те (священство) буде у всім бездоганне і причетне відваги до Бога, а це (царство) буде правильно упорядковувати вручене йому суспільство, то буде панувати симфонія...” [182, С. 27].

Така оцінка результатів діяльності Юстиніана I у цій галузі має місце і серед істориків, які вважають, що візантійська теократія є втіленням східно-християнського ідеалу імперії, “котрий зберігає свою актуальність і у наші дні рівною мірою, що для росіян, що для жителів Югославії” [168, С. 6].

Проте, інші фахівці займають більш критичну позицію, вказуючи, що реальні взаємини церкви і держави у Візантії виглядали інакше, підкреслюючи при цьому, що хоча формально Юстиніан І і дотримувався принципу “симфонії влади”, який припускає рівне і дружнє співіснування церкви і держави, однак, насправді він “лише добудовував той величезний будинок імперського абсолютизму, необхідною частиною якого повинна була стати Церква” [122, С. 315]. При цьому імператор привласнив собі право вільно призначати і зміщати єпископів, встановлювати зручні для себе церковні закони. Як зазначав Ш. Діль, Юстиніан І вмів керувати церквою, як правитель, а взамін деспотично приписував їй свою волю [47, С. 41].

Таким чином, для Юстиніана І роль церкви зводилася, передусім, до обслуговування держави. Такі взаємини церкви та держави з часом одержали назву цезарепапизму, а сам цей принцип формально був закріплений у Кодексі у процесі систематизації Юстиніана.

На думку багатьох істориків, філософів, культурологів, цезарепапизм фактично паралізував духовну силу релігії і майже позбавив її справжньої соціальної значимості. Церква розчинилася в мирських справах, обслуговуючи потреби правителів держави, і разом з тим, практично замкнулася в собі, надавши мирському світу можливість прямувати власним шляхом [202, С. 318-320; 85, С. 80].

Все це у сукупності з територіальними змінами, що зумовлювали переважання у Візантійській імперії впливу Сходу, тягне кардинальні зміни у характері візантійської культури, котра усе більше віддаляється від філософських цінностей античного світу [170, С. 215].

Слід зазначити, що такі трансформації у галузі державного та суспільного життя Візантії: непевність релігійних орієнтирів; приниження ролі духовного начала, порівняно з началом державницьким; разом з дією таких факторів як ріст багатства імперії; посилення необмеженої влади монарха, що стояв над законами; підлеглість йому церкви; принизливі церемонії поклоніння імператору тощо, зумовили своєрідне “роздвоєння” духовного життя у Візантійській імперії.

З одного боку, духовні запити значної частини населення Візантії були досить вбогими. Жителі Константинополя проводили дні в цирках, де вони в азарті поділялися на партії, що провокують безладдя і кровопролиття. Проте розбещеність дивним чином уживалася з повсюдною демонстрацією благочестя. Населення Візантії виявляло дивну схильність до богослов'я. За словами Агафія [5, С. 238], юрби ледарів на базарі міркували про Бога та його сутність. Як зазначав В. Соловйов, “у Візантії було більше богословів, чим християн” [122, С. 278].

У місті процвітали злодійські кубла, шинки, повальне пияцтво, розпуста. З непомірною розкішшю імператорської знаті і вищого духівництва сусідила жахаюча бідність [164, С. 280-281; 176, С. 130-142].

Але з іншого боку, своєрідною реакцією на суєтне життя у містах було прагнення покинути світ, зайнятися благочестивими роздумами, присвятити себе служінню Богу, яке породило одне з найбільш примітних явищ візантійської цивілізації цього періоду ? аскетизм та різноманітні форми пустельництва. Цей рух охопив Єгипет, Сірію, Палестину, Константинополь [176, С. 83, 120-121]. Чутки про подвиги пустельників справляють велике враження на суспільство. Імператори ведуть листування з найбільш відомими анахоретами, питають їхніх порад в державних і церковних справах. З ченцями полюбляє вести бесіди Юстиніан І, а імператриця Теодора, привітно приймала ченців-монофізітів [245, С. 651].

Слід зазначити, що, як вважає багато хто з дослідників, саме ця прихильність Теодори сприяла тому, що у всі періоди боротьби Юстиніана І за “єдність віри” гоніння не торкалися тільки монофізитів.

Щоправда, недоброзичливі сучасники (зокрема, Прокопій) вважали, що Юстиніан І і Теодора просто вважали за доцільне робити вигляд, що у справах релігійних йдуть протилежними шляхами [164, С. 289].

Думається, що остання оцінка є необ'єктивною і не враховує (а точніше, просто ігнорує) реалії того часу, коли Юстиніан І змушений був, поряд із спробами налагодження стосунків з Римською церквою, у той же час турбуватися про доброзичливе ставлення до його релігійної політики східних провінцій. Тут і стало у нагоді те, що Теодора до заміжжя провела кілька років у Єгипті і мала там великі зв'язки серед монофізитського духівництва. Ці зв'язки згодом придалися подружжю у їхній церковній політиці, що ґрунтувалася на прагненні примирити монофізитів з церквою, але, звичайно, на непорушній основі православного сповідання. Тому більш точним здається таке бачення ситуації: “Уряд Юстиніана у церковній політиці являло собою дволикого Януса, одне обличчя котрого було звернене до Заходу, очікувало директив у Риму, а друге на Схід, шукала істини у сірійського та єгипетського чернецтва” [54, С. 52].

У той же час, переконання Юстиніана I у необхідності мати в державі єдину віру зумовлювало нетерпиме ставлення до нехристиян у цілому. Юстиніан I висловлювався гранично суворо: “Язичників не повинно бути на землі!” Реалізуючи цю ідею, проти самаритян, що відмовилися хреститися, імператор спрямував військо. У результаті трирічної запеклої війни (529-532 р.) більш 20000 з них було вбито, ще двадцять тисяч продано в рабство за кордон, а інші прийняли насильницьке водохрещення. Деякі дослідники цього періоду розвитку Східної Римської імперії, що у Самаритянській війні загинуло близько 100000 римських підданих, а родюча провінція перетворилася в пустелю, покриту попелом і руїнами [32, С. 498-499].

Отже, з одного боку вплив християнства, зокрема, чернецтва, на мораль Візантії того часу був незаперечним. З іншого, ? вже згадувані забобони, а також традиції (у тому числі ? дохристиянські), як греко-римські, так і місцеві ? східні, мали велике значення. Зокрема, укладення шлюбу, народження тощо продовжували відзначати з проведенням звичних обрядів. Церква, виявивши певну гнучкість, санкціонувала багато які зі старих звичаїв (наприклад, пов'язаних з церемоніями заручин, вінчання та ін.).

Так, хоча вінчання у церкві провадилось за церковним обрядом і стало звичним явищем, необхідність якого не викликала сумніву, але навіть християни не вважали себе подружжям, поки не було виконано традиційний весільний обряд ? помпа (весільний поїзд), що завершувався веселим бенкетом з танцями, жартами, зміст та характер яких був дуже далекий від християнської стриманості та офіційно визнаних чеснот [215, С. 79-94].

Тривалий час застосовувалися також засоби підшукування нареченої, які відображали скоріше пережитки язичництва, ніж відповідали християнським догматам [27, С. 51-54].

Трансформації світоглядних засад існування візантійського суспільства відображаються на рейтингу моральних цінностей. Зокрема, докорінно змінюється ставлення до сімейного і громадського життя. Якщо раніше, наприклад, у Стародавній Греції чи Стародавньому Римі вільний громадянин жив, насамперед, інтересами міста, держави, то тепер, у зв'язку із занепадом полісного ладу, суспільне життя втрачає свою привабливість для міського жителя. Тепер для нього все, що відбувається за межами сім'ї, складає непотрібні турботи та зайві хвилювання [70, С. 319-334]. Саме сім'я опиняється на вершині шкали цінностей. Лише заради неї людина працює і намагається просунутись вгору суспільними сходинками [245, С. 655].

Загалом можна зробити висновок, що здається виправданою позиція, згідно якій візантійська цивілізація має трактуватися як важливий самостійний культурологічний феномен. З одного боку, вона була особливим політичним та культурним світом, де традиції античності перетнулись з не менш впливовим спадком стародавніх східних та елліністичних монархій і де з цього сплетіння виникла власна державна і правова традиція. Ця традиція, в свою чергу, справила вплив на становлення та розвиток державності у південнослов'янських та причорноморських народів. Охопивши у добу свого розквіту під єдиною владою середземноморські та близькосхідні народи, Візантія стала історичним посередником у контакті нових західних суспільств феодальної доби з державами і традиціями Азії. Разом з тим, вона виявилась й ареною прямої історичної та ідеологічної конфронтації Заходу та Сходу, яка багато що визначила у наступній всесвітній історії і до того ж прискорила занепад самої імперії [143, С. 423].

2.3 Особистість Юстиніана І як суб'єктивна передумова організації систематизації

Юстиніан вважав своєю першочерговою задачею посилення військової і політичної мощі Візантії. Він поставив перед собою честолюбну мету ? відновити Римську імперію в її колишніх межах ? і, треба сказати, досить успішно цю мету здійснив. У той час основна погроза імперії була зі сходу, від могутнього Ірану Сасанидів, війни з яким складали стрижень східної політики Юстиніана аж до укладення “вічного миру” у 532 р. За мирним договором кордони між Візантією та Іраном залишалися колишніми, але імперія домоглася включення в сферу свого впливу Лазики, Вірменії, Криму й Аравії, де затверджувалося панування християнства.

Територія Візантії збільшилася майже вдвічі, її межі почали наближатися до кордонів Римської імперії. Вона перетворилася у могутню державу Середземномор'я, верховну владу якого до створення імперії Карла Великого, нехай і номінально, визнавали європейські королівства. У своїх едиктах Юстиніан іменував себе імператором франкським, алеманським та іншими титулами, підкреслюючи свої претензії на панування в Європі. Він налагодив зв'язки з Папою Римським Іоанном, якого з пошаною зустрічав у своїй столиці [122, С. 291-293].

В умовах існування у Східній Римській (Візантійській) імперії сильної одноособової влади східного типу організація та проведення систематизації права можлива була лише за наявності відповідної державної волі, тобто, бажання або, у всякому разі, згоди імператора на її проведення. Крім того, імператор мусив мати достатньо харизми [259, С. 19-22], щоб довести систематизацію до кінця, долаючи безліч перешкод об'єктивного та суб'єктивного характеру, чого не вдалося зробити, наприклад, імператору Феодосію на століття раніше.

Тому можна зробити припущення, що важливим чинником і передумовою систематизації римського права у Візантії було бажання імператора Юстиніана провести її та наявність у нього здібностей організувати відповідні роботи.

Попередньо слід зазначити, що про правління Юстиніана сучасники висловлювалися неоднозначно. Так, якщо Іоанн Лідійський всіляко схвалював діяння Юстиніана, то патрицій Прокопій Кесарійський потайки ненавидів “плебейського” імператора, що добре видно з його “Таємної історії”. Проте більшість авторів, навіть тих, хто ставиться до цього імператора упереджено або відверто недоброзичливо, у всякому разі визнає його заслуги у цій справі [169, С. 320].