Порівнявши тести конституцій “Deo auctore” і “Tanta”, та тлумачення відповідних положень у літературі і враховуючи подальший характер історичного розвиту Візантії, зокрема, ставлення до “права Юстиніана”, можна, як здається, зробити такий висновок.

Очевидно, що чинником заборони коментування був, передусім, намір забезпечити єдиний підхід до тлумачення законодавчих актів, створених у процесі систематизації, в першу чергу, Дигест та Кодексу.

На користь такого пояснення свідчить, зокрема, той факт, що обмеження права тлумачення стосувалось, насамперед, Дигест і діяло саме щодо Дигест. Коли йшлося про Кодекси або Інституції, цього обмеження дотримувалися менш суворо. Так , відомими є тлумачення Інституції - Parafrasis Institutionem Theophili ? автором яких є один з учасників Комісії, професор права з Костянтинополя Теофіл, коментарі до Кодексу професора права Талалея. І те, й інше побачило світ ще за Юстиніана І, що говорить про не дуже ретельний контроль за дотриманням заборони на коментування. Разом з тим, коментарі до Дигест, які було б створено за часів Юстиніана І, невідомі (деякі автори помилково називають “Парафраз Теофіла” коментарем до Дигест [52, С. 75]. Однак ця праця присвячена Інституціям). Натомість “Index”, що був підготований професором права Стефаном, повністю відповідав вимогам конституції “Tanta”, оскільки містив витяги з Дигест, а не коментарі до них. Достовірний парафраз коментарів до Дигест “Anonimus” був створений невідомим юристом вже у VII ст.

Певною мірою спроби збереження Дигест у їх первісному вигляді відображені також у конституції “Omnem” [50, С. 34-47], яка стосується методичних та організаційних питань вивчення права взагалі та Дигест, зокрема, без будь-яких оцінок останніх. Це не дивно, оскільки такі оцінки, сутність Дигест тощо викладені у двох згаданих вище спеціальних конституціях: “Deo auctore” і “Tanta”, котрі і слід визнати найбільш важливими для встановлення концепції не лише Дигест, але й усієї систематизації права, проведеної за вказівками Юстиніана І.

Визначивши характерні риси концепції систематизації права, варто також коротко торкнутися питання про авторство цього документу.

Як здається, відразу треба відкинути припущення про те, що авторами проектів конституцій, у яких було визначено засади систематизаційних робіт, міг бути хтось із згадуваних вище професорів права або практикуючих юристів (адвокатів). Мало вірогідним є також і авторство голови комісій Трибоніана.

По-перше, згадки про це не містять відомі джерела. Не згадується про участь когось із правознавців у підготовці хоча б проекту концепції систематизації (кодифікації) також і у творах авторів, котрі присвятили чимало зусиль і часу опису подій, які відбувалися у Східній Римській імперії під час правління Юстиніана І (Агафія, Прокопія, Талали та ін.).

По-друге, вдача Юстиніана І, про яку йшлося у попередньому розділі дисертації, була такою, що він не терпів радників у державницьких питаннях, де він вважав себе компетентною людиною. Достойними співбесідниками у обговореннях тих чи інших питань ним могли вважатися хіба що ченці, але і їхню точку зору, як показує досвід, Юстиніан І не надто часто враховував навіть при вирішенні питань релігійних, порядку церковного врядування тощо.

Що стосується оцінки можливості участі у складанні конституцій, якими визначалася концепція систематизації, голови комісій по підготовці Кодексу та Дигест ? Трибоніана, то цей здібний правознавець і придворний, за свідченням Прокопія, отримував надто великий зиск від свого придворного становища [164, С. 315], щоб ризикувати ним, даючи підказки своєму володарю. Та й сам Юстиніан І чи не найбільше цінував у Трибоніані те, що він “нічого не ставить вище наших наказів” [48, С. 106]. Отже, це був насамперед, кваліфікований виконавець. Його участь у розробці концепції систематизації Юстиніана нічим не підтверджена, а напроти спростовується відомостями про нього.

Очевидно, можна вказати єдину особу, яка, крім Юстиніана І, могла впливати на концепцію систематизації права. Це імператриця Теодора, яка, за свідченням сучасників, приймала участь у вирішенні багатьох, якщо не більшості державних справ [164, С. 288-289]. Її участь у розробці концепції здається вірогідною, але й вона не підтверджена даними джерел, а тому такий висновок залишається лише припущенням, який ще чекає свого доведення на підставі даних, що може будуть віднайдені в архівах пізніше.

Тому залишається зробити висновок, що головним (і скоріше за все, єдиним) творцем систематизації права був сам Юстиніан І, який керувався при цьому тією метою, що ставив перед собою, як державець, і ґрунтувався на власних знаннях та уявленнях про римську та грецьку культуру, моральність і правознавство.

Виходячи з такого методологічного посилання, маємо враховувати фактори, що виплинули і на загальну концепцію систематизації Юстиніана і на кінцеві результати, тобто зміст підсумкових актів ? Кодексу, Дигест, Інституцій Юстиніана:

1) християнська релігія, як ідеологічна (світоглядна) основа організації та проведення систематизації Юстиніана та визначення концептуальної основи створених при цьому кодифікованих законодавчих актів;

2) римське право, головним чином, класичного періоду;

3) власні законодавчі акти Східної Римської імперії, а також певною мірою норми місцевого звичаєвого права.

Що стосується східного християнства, як ідеологічної основи систематизації, то оскільки воно одночасно визначало світоглядні засади візантійської культури у цілому і таким чином слугувало передумовою систематизації, його характерні риси були розглянуті у попередньому розділі дисертації.

У зв'язку з цим надалі будуть розглянуті такі джерела систематизації, як класичне римське право (римське право у власному значенні слова) і нове “римське” право, тобто, власні законодавчі акти Східної Римської імперії, прийняті на основі і у розвиток норм класичного римського і місцевого звичаєвого права. При цьому християнські догмати будуть тут враховуватися у тій мірі, наскільки вони вплинули на положення законодавства Східної Римської імперії.

3.3 Римське право як джерело систематизації

Для того, щоб визначити особливості відбору матеріалу для систематизації, передусім, варто розглянути специфіку форм права, які існували у класичному римському праві.

Найдавнішою і тривалий час головною формою права у Стародавньому Римі був звичай. Звичай - був основною формою регулювання поведінки у додержавному суспільстві за умов родового ладу, а з виникненням держави він стає формою права.

Закони XII таблиць, прийняті у 450 р. до н.е., - найперше римське писане право і перший запис давніх звичаїв [295, С. 475]. Вони мали величезний вплив на подальший розвиток римського суспільства і права. Як писав Цицерон, “...для всякого, хто шукає основ і джерел права, одна книжечка XII таблиць вагою свого авторитету і корисністю воістину переважає усі бібліотеки філософів” [241].

Варто згадати, що існує версія грецького походження Законів XII таблиць [49, Д. 1.2.2.1-9]. Але більш слушною здається точка зору, згідно якій така легенда виникла вже тоді, коли в Римі існувала мода наслідувати грецьку культуру [172, С. 38].

Пізніше римські юристи високо оцінили звичаї, як джерело і форму права. Юліан писав, що колишній укорінений звичай заслужено застосовується як закон, і це називається “правом, що встановлено звичаями”. Самі ж закони зв'язують нас лише в силу того, що вони прийняті за рішенням народу. Однак і те, що народ схвалив, хоча й не записав, так само пов'язує всіх. Оскільки немає значення, чи виголосив народ свою волю шляхом голосування, чи шляхом справ і діянь [49, Д. 1.3.32.1.]. Разом з тим, Ульпіан вказував на необхідність обережного застосування звичаю: його слід дотримуватися у тих випадках, коли немає писаного закону [49, Д. 1.3.33.].

Звичаї довго зберігали своє значення форми права у Стародавньому Римі. Проте їх характер починає змінюватися. З'явилися судові звичаї, судова практика. У період імперії звичаї стали засобом скасування застарілих норм цивільного і квіритського права, розчищаючи місце для нових норм права, для позначення звичаю з'являється узагальнюючий термін соnsuetudo.

Іншим видом норм римського права були закони та плебісцити. Поміж них, зокрема, варто згадати Закон Петелія 326 р. до н.е. про заборону перетворення римських громадян у боргових рабів, Закон Аквілія 286 р. до н. е. про майнову відповідальність за окремі види деліктів та ін. [11, С. 179-201].

Розуміння закону, тобто акту найвищої юридичної сили, як форми права, зазнало за час існування римського права трансформацій. Закони у Римі мають кілька різновидів, котрі іноді співіснують поряд, іноді витісняють одне одного, а іноді, зберігаючи назву, змінюють сутність. Головними різновидами законів були: а) постанови народних зборів; б) сенатус-консульти; в) конституції імператорів.

Постанови народних зборів (lex - leges) могли прийматися куріатними, центуріатними або трибутними коміціями. Проте функції цих коміцій чітко не розмежовувались, а наприкінці І ст. народні збори взагалі припинили приймати закони. Починаючи з Октавіана Августа, сенат стає єдиним законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження [166, С. 34; 120, С. 156-160; 214, С. 6, 335-336].

З І до середини III ст. сенатус-консульти стають головною формою законодавства. Сенат при цьому не мав права законодавчої ініціативи і своїми постановами фактично лише оформляв пропозиції принцепсів, які мали право проголошувати свою волю у вигляді усних або письмових промов у сенаті.

З часів домінату правотворча діяльність повністю зосереджується у імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Ульпіан надав цьому відповідне обґрунтування, пов'язавши акти принцепсів з наявністю у останніх повноважень, наданих римським народом. У його інтерпретації це звучало таким чином: “Те, що вирішив принцепс, має силу закону, бо народ ...надав йому вищу владу і повноваження” [49, Д. 1.4.1.]. Всі інші форми правотворчості відтоді фактично припинилися.

Постанови імператора дістали назву “конституцій” [11, С. 87]. Конституції могли бути чотирьох видів: едикти (постанови обов'язкові для всього населення Римської імперії), декрети (рішення імператорів у конкретних судових справах), рескрипти (письмові відповіді на запити, які надійшли імператору з різних питань), мандати (інструкції чиновникам з адміністративних і судових питань) [11, С. 212].

У період домінату мандати вибувають з практики правотворчої діяльності імператорів. Декрети та рескрипти застосовувались як рішення імператорів у конкретних справах. Отже, основною формою імператорської правотворчості залишається едикт. Зберігається також загальна назва імператорських постанов - конституції.

Оскільки наявність великої кількості несистематизованих конституцій створювала незручності для практики, було проведено кілька кодифікацій.

Зокрема, наприкінці ІІІ ст. (295 р.) з'являється “Кодекс Григорія”, у якому було зібрано імператорські конституції, починаючи від Адріана і закінчуючи тими, що були видані за життя укладача Кодексу. Цей Кодекс зберігся лише у фрагментах, однак є достатньо вірогідні відомості про його структуру та зміст [11, С. 336].

Цікаво, що на структурі відобразилась згадана вище тенденція наслідування римської правової традиції, котра однак має на собі сліди формування нового підходу. Так, укладач не виробив оригінальної системи розташування нормативних актів, і у 19 книгах, на які поділено Кодекс, частково слідував системі преторського едикту останньої редакції (книги 1-13), а потім перейшов до викладу джерел з кримінального права та процесу.

Проте було зроблено спробу систематизувати матеріал усередині книг. Вони поділялись на титули з предметними рубриками, хоча матеріал в останніх було розміщено не досить послідовно і рівномірно [160, С. 230].

Попри ці недоліки Кодекс Григорія, разом з Кодексом Гермогенія, що доповнював його, хоча й були неофіційними збірками, користувалися визнанням та авторитетом аж до скасування їх Кодексом Юстиніана [173, С. 36-37].

Важливою формою римського права були едикти преторів, які спочатку своїми позовами підкріплюють норми jus civile, потім заповнюють прогалини в ньому, і нарешті, включають положення, які змінюють та доповнюють jus civile.

У період республіки поширеною формою римського права стають едикти магістратів (консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій та ін.) Однак найбільш помітною була правотворча діяльність преторів (міського претора і претора перегрінів).

Загалом завдання преторів полягало у наданні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони виконували обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в Римі. Претор перегрінів вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або перегрінами - з одного боку, і римськими громадянами - з другого.

Для здійснення своїх функцій і в межах своєї компетенції претор перед вступом на посаду видавав едикт, в якому викладав правила судочинства, обов'язкові для населення і самого претора протягом року. Після закінчення його повноважень зазначені правила втрачали свою силу. Новообраний претор перед вступом на посаду оголошував власний едикт, вивчивши едикти своїх попередників. Правила, що довели свою ефективність у практиці їх застосування і виявлялися придатними для захисту нововиниклих відносин, використовувались в новому едикті. Невдалі правила відмирали, не діставши застосування в наступних едиктах. Отже, кожний новообраний претор видавав свій едикт, який був наслідком творчості не тільки його автора, а й колективним творінням багатьох попередників, який увібрав в себе їхній практичний досвід.

Поступово створені претором правила в силу їх відповідності інтересам рабовласників і адекватності вимогам часу почали застосовуватися в едиктах наступних преторів, переходячи з покоління в покоління, перетворюючись у спеціальний масив правових норм - преторське право. Керуючись принципом справедливості (aequitas), претор мав право відмовити в захисті там, де відповідно до норм jus civile її належало надавати, і захистити нові відносини у випадках, коли за нормами jus civile це не передбачалося.

Така фактично “незаконна” діяльність претора не лише дістала визнання суспільства, а й стала прогресивною формою оновлення та удосконалення правового регулювання відносин у республіканському Римі. Однак правовою нормою ставали тільки запропоновані претором правила, які повністю відповідали інтересам суспільства і держави.

Прикладом тут може слугувати модернізація форми укладення договорів про передачу речей. Так, за jus civile при відчуженні особливо важливих, цінних речей вимагалось виконання певного формального ритуалу - манципації. Вона полягала в тому, що при відчуженні зазначених речей мали бути присутніми не менше п'яти свідків і вагар з терезами. Дотримання цієї форми вимагалося для засвідчення в пам'яті свідків факту відчуження даної речі на випадок, якщо в майбутньому виникне сумнів у цьому, тобто спір про право на річ. Завданням манципації було засвідчення факту відчуження речі. Крім цього, правило манципації передбачалося для речей, які становили економічну основу рабовласницького суспільства. Складна передача давала змогу контролювати, до кого переходить річ: до римського громадянина чи перегріна (в ті часи він не міг набувати речі, які відносилися до основних засобів виробництва). Якщо ця формальність не виконувалась і ритуалу не дотримувались, право власності до набувача не переходило. Власником залишався продавець (хоча фактично він передавав річ набувачу, отримуючи за це гроші), який міг на підставі формального права витребувати продану ним річ назад.

Отже, формалізм jus civile вступав у протиріччя з потребами обігу: дотримання зазначеного обряду при кожному продажу, хай навіть особливо важливих речей, почало стримувати, обтяжувати обіг. Частіше практикувався продаж без манципації, що, в свою чергу, призводило до зловживань з боку продавця. Внаслідок цього претор Публіцій в останньому столітті до н.е. оголосив у своєму едикті, що буде захищати інтереси добросовісного набувача речі. Формально право власності на спірну річ відповідно до норм цивільного права належало відчужувачу, проте оскільки було б несправедливим на цій підставі вимагати річ від набувача назад, римське суспільство мовчазно сприйняло рішення претора.

Оперативність у розв'язанні назрілих правових проблем, можливість швидко і ретельно перевірити відповідність знайденого рішення потребам практики і в разі непридатності замінити іншим зробили правотворчу діяльність преторів найдосконалішим засобом правотворення республіканського Риму. Саме завдяки преторській діяльності римлянам вдалося досягти неперевершеного удосконалення правової культури, а преторів називали живим голосом приватного права (viva vox juris civilis) [185, С. 124-128].

За часів принципату правотворча діяльність преторів помітно занепадає, оскільки не узгоджується з новими формами державного ладу. У ІІ ст. н.е. за наказом імператора Адріана юрист Сальвій Юліан здійснює остаточну редакцію постійного преторського едикту, провадить кодифікацію преторського права. На пропозицію Адріана спеціальним сенатус-консультом едикт був затверджений і визнаний незмінюваним. Тільки імператор мав право доповнювати едикт. Кодифікація преторського едикту - перша велика кодифікація після створення Законів XII таблиць [52, С. 51-54].

Крім того, істотно змінюється характер та значення діяльності юристів. Вона здійснюється у різних формах: cavere - складення ділових паперів, формулярів угод і т. п.; agere - поради відносно подання позову і введення його у суді; respondere - консультації, відповіді на запитання, які надходять від приватних осіб, а формою правотворення стають висновки правознавців, які мають jus respondendi - право офіційних консультацій, що надається принцепсами відомим юристам, думка яких стає обов'язковою для суду.

Наприкінці принципату форми правотворення набирають більш стабільного (застиглого) характеру. Настає доба кодифікацій, створення узагальнених збірок нормативних актів. Зокрема, створюється “Постійний преторський едикт” [52, С. 51-52] та інші важливі кодифіковані акти.

Але найбільш важливим джерелом римського права, яке послужило матеріалом для систематизації Юстиніана стали консультації римських правознавців “класичного періоду”.

За найдавніших часів юристами були жерці - служителі храмів (понтифіки). Після обнародування Гнеєм Флавієм позовів [49, Д. 1.2.7.] юриспруденція поступово почала переходити до рук світських юристів.

В період республіки, як і в інші часи, юристи належали до пануючого стану і були виразниками його світогляду, в основному, посідаючи високе службове становище. Свої консультації та іншу юридичну допомогу вони здійснювали у вигляді порад - як належить поступити в тих чи інших спірних ситуаціях (respondere); сavere - консультації з питань укладення договорів та інших правочинів, складання ділових документів тощо; аgere - керівництво процесуальними діями сторін при розгляді спорів.

Юристи користувалися авторитетом і популярністю, оскільки мали глибокі знання права, були майстрами юридичного аналізу конкретних правовідносин, хоча їх консультації в цей період носили ще чисто практичний характер. Своїми тлумаченнями законів вони надавали окремим нормам потрібного змісту, необхідного напряму і цим самим фактично створювали нові норми. В силу авторитету юристів та їхніх консультацій такі тлумачення набули загальнообов'язкового характеру і вже в республіканський період стали окремою формою права. Консультаційна практика юристів, науково-практичні висновки їх безпосередньо впливали на розвиток права [64, С. 12-40].

Проте найвищого розквіту римська юриспруденція досягла за часів принципату, коли центр ваги правотворчої діяльності переноситься від преторів до знавців права у зв'язку з тим, що Август для надання стійкості своїй владі вирішує залучити їх на свій бік, для чого найвидатнішим юристам надає право офіційних консультацій (jus publici respondendi) [64, С. 20-21].

Юристи, отримавши таке право, давали консультації ніби від імені принцепса, спираючись на його авторитет, що надавало консультаціям офіційного характеру, а судді обґрунтовували свої рішення, приймаючи їх як обов'язкові. В такому союзі були зацікавлені обидві сторони - і принцепси, і юристи. Принцепси через авторитет юристів дістали опору своєї влади і активних провідників політики.

За умов станових протиріч юристи засобами права зміцнювали рабовласницький лад, вишукували нові рішення правових колізій повсякденного життя, правові засоби задоволення потреб обігу, який швидко розвивався.

Юристи були зацікавлені в підтримці принцепсів. В переважній більшості вони поділяли їхню політику в силу спільності їх станових інтересів і всіляко їм допомагали. Крім того, держава надавала юристам широкий простір для правотворчої діяльності, у чому вони були зацікавлені як професіонали. Внаслідок такого союзу їхня діяльність у галузі правотворчості та вдосконалення філософії права отримала новий могутній імпульс [231, С. 58-59]. Втім деякі автори ставлять під сумнів філософські вправи римських знавців права, зазначаючи, що останні були, передусім, правниками і навряд чи ставили перед собою мету виробити політичну філософію [183, С. 170].

Практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалося аж до V ст.

Однак після встановлення абсолютної монархії правотворча активність їх помітно занепадає. Спочатку імператор Костянтин вжив заходів, спрямованих на впорядкування посилань на точку зору правників, у яких було таке право. Для цього у 321 р. ним було видано так званий “Закон про касацію”, метою якого було забезпечення безпосереднього посилання на праці Папініана.

Пізніше право посилання на праці видатних юристів було істотно обмежене законом Валентіана ІІІ 426 року “Про цитування”. Хоча цей Закон, стосувався Західної Римської Імперії, де правив Валентіан, але Східно-римський імператор Феодосій у 438 році санкціонував Закон “Про цитування”, який, таким чином, став нормою права і для Сходу [166, С. 60].

Згідно із Законом “Про цитування” щодо стосунків, які не були врегульовані конституціями імператорів, сторони та суди при вирішенні спорів могли посилатись на рішення, вислови, сентенції п'яти знаних правознавців: Папініана, Ульпіана, Павла, Гая та Модестіна, а також на тих юристів, на кого посилалася згадані знавці права.

Щоби уникнути непорозумінь у тлумаченні позицій згаданих правознавців зі схожих питань, було встановлено певну ієрархію точок зору.

Як правило, приймалася до уваги позиція, яку підтримувала більшість із вказаних авторів. За рівності голосів перемагала сторона, на якій був Папініан. Співпадаюча точка зору двох згаданих правників була більш авторитетною, ніж думка Папініана, але у змаганні позицій “один на один” точка зору Папініана переважала над будь-якою іншою [76, І. 4.3].

Отже формами правотворення у класичному римському праві були законодавчі акти - конституції імператорів, едикти, мандати, рескрипти тощо, а також ними залишалися: закони народних зборів та плебісцити, прийняті у Республіканський період, сенатус-консульти доби Принципату тощо [30, І. 2-5], едикти магістратів, кодифіковані у 130 р. н.е. за дорученням імператора Адріана юристом Юліаном у вигляді “постійного едикту” [11, С. 336-337], а також відповіді на запити правознавців, які мали право офіційних консультацій - jus respondendi.

Якщо спробувати згрупувати ці джерела в залежності від їхньої правової сутності, то можна зробити висновок про існування на цьому етапові розвитку права поділу його на jus та leges.

Jus - складало собою частину правового порядку і охоплювало усі юридичні встановлення, створені раніше і не скасовані імператорами, які внаслідок цього були нормами права, обов'язковими до виконання незалежно від часу виникнення, джерела походження, рангу та ін. Саме jus були присвячені, головним чином, твори класичних юристів [166, С. 57].

Разом з тим, правове поле у цій галузі формувалося не творчістю юристів взагалі, хоча остання й мала велике значення і суттєво впливала на тенденції розвитку права, а ґрунтувалося на творах лише тих юристів, котрі мали “jus respondendi” - право офіційних консультацій.

Поряд з охарактеризованою вище, другою частиною права були leges, котрі складали право, яке ґрунтувалось на конституціях імператорів [59, С. 268-271]. Але якщо едикти преторів та консультації знавців права були формами, більш характерними для римського (класичного) права, то leges значною мірою відображали специфіку оновленого права Східної Римської (Візантійської) імперії, де цьому виду джерел права приділялося набагато більше уваги, ніж іншим формам і ніж це мало місце у Стародавньому Римі та у Західній Римській імперії.

Тому цю групу форм права і динаміку її розвитку здається доцільним розглянути при характеристиці візантійського права, як джерела систематизації Юстиніана, у наступному підрозділі.

3.4 Візантійське право як джерело систематизації

Як слідує з концепції систематизації Юстиніана, однією з важливих складових частин юридичного матеріалу для неї і, зокрема, головним джерелом змісту Кодексу, мали стати конституції імператорів.

Проте, приступаючи до аналізу цієї частини джерел систематизації, слід звернути увагу на таку обставину. Як зазначалося у попередньому підрозділі, конституції імператорів (точніше, принцепсів) визначальною формою права стають у добу домінату, тобто з 284 по 476 р., початок якого певною мірою співпадає з першим періодом розвитку Східної Римської Імперії (ІV-VІ ст., формально - з 395 р.) [33, С. 235-236; 38, С. 172, 185]. Отже, можна припустити, що, передусім, джерелом обробки слугували законодавчі акти цього періоду, зокрема, ті, які були створені християнськими імператорами [126, С. 504, 516] (тобто після Нікомедійського едикту Ліцинія та Міланського едикту Костянтина 313 р. [33, С. 496], за винятком правління Юліана [213, С. 217-223]), передусім, у Східній Римській (Візантійській) імперії. Іншими словами, може йтися про те, що одним із джерел систематизації було, головним чином, законодавство Східної Римської імперії (“Візантійське” право), яке на той час вже пройшло перший етап свого формування.

Отже тут виникає питання про зміст поняття конституції “римських імператорів”.

Звертаючись до нього слід враховувати, що багатовікові традиції римського права, яке для Візантії, що вважала себе єдиною законною спадкоємицею Римської імперії, начебто, давали її державцям вважати римське право своїм власним правом, котре разом з тим, мало бути пристосоване до нових умов життя суспільства.

І тут слід звернути увагу на такі трансформації у правосвідомості ромеїв.

Особливістю давньоримської цивілізації, наступником якої стала цивілізація візантійська, було те, що право не лише належало до елементів соціально-політичного устрою, але й слугувало елементом суспільної свідомості [221, С. 16]. Проте, Візантія, виголосивши себе наступницею Риму, сприйняла лише окремі політичні та соціальні інституції останнього. Що ж стосується світогляду, права, то вони, як зазначалося, мали істотні особливості, зумовлені догматами східного християнства.

Загалом слушним здається висновок, що роль права у Візантії була більш “приземленою”, ніж колись у Стародавньому Римі. Тепер воно вже не відіграє функції елементу суспільної свідомості. Не цікавить жителів Візантійської імперії V-VІ ст. і філософська основа права. Для них більш важливим є соціально-політичний аспект та морально-етичний аспекти - право відіграє роль політичного та соціального регулятора у державі, яка централізує законотворчість, зосереджує її в руках центральної влади [228, С. 34-35].

Тому, розглядаючи місце права у структурі візантійської культури ІV-VІ ст., можемо визначити його саме як елемент соціально-політичного устрою. Разом з тим, воно певною мірою є морально-етичним фактором, закріплюючи положення християнського вчення стосовно становища особи, відносин чоловіка та жінки, дітей та батьків тощо.

У Візантії право співіснує і впливає на суспільну свідомість разом з релігією.

Це істотно впливає на сутність і зміст його норм, які мають, з одного боку, врегулювати стосунки людей між собою, а з іншого, ? регламентує стосунки між Богом і людьми.

Отже з одного боку, відбувається запозичення надбань римського права, а з іншого, ? має місце запозичення скоріше форми, а не змісту. Сенс багатьох правових норм докорінним чином коригується догматами християнського вчення у його Східній інтерпретації.

Саме цим, у кінцевому підсумку, визначаються трансформації візантійського права, яке тепер, по-перше, виступає як елемент суспільної свідомості, що ґрунтується на догматах християнської віри і втілює їх етичні норми, а, по-друге, виступає як суміш норм канонічного та світського права, що визначають перелік, ієрархію, сутність головних державних та громадських інституцій, їхнє значення у структурі суспільства як фундаменту християнської православної держави.

Врахувавши цю обставину, далі для того, щоб встановити ступінь самобутності такої правової системи, необхідно уточнити періоди та етапи її розвитку.

При цьому доцільно виходити з достатньо усталеного в літературі з питань історії держави і права розуміння періоду, як більш чи менш точно визначеного проміжку часу протягом якого відбуваються ті або інші якісні зміни, а етапу - як того чи іншого явища, поняття або категорії, певна якість, яких формується в даний відрізок часу.

Необхідність їх розрізнення пояснюється тим, що у рамках періоду реальне відбувається з випадковостями, тут відображаються й перехідні, проміжні характеристики права, часом нетипові для даного періоду обставини, а закономірності заховані за розмаїттям дійсності. Натомість етапи відображають вирішальні факти, провідні тенденції. У них складність історії спрощується, але закономірності стають більш очевидними. Тому при характеристиці окремих етапів розвитку права може виникнути необхідність окремі явища розглядати не в тій послідовності, як цього вимагала б хронологія [81, С. 10-12].

З таким уточненням щодо доцільності розрізнення періодів та етапів історичного розвитку маємо підстави, по-перше, виділити перший період розвитку Східної Римської імперії, що охоплює ІV-VІ ст. Протягом цього проміжку часу, як згадувалося у попередньому розділі, відбувається формування самобутньої Візантійської культури із специфічним світоглядом, державними та політичними інституціями, а відтак і притаманою їй правовою системою. По-друге, з врахуванням викладеного вище, стосовно співвідношення періодів та етапів, у розвитку візантійської правової системи можна виокремити два етапи, які відображають характерні особливості становлення власного “візантійського” права Східної Римської імперії [228, С. 29-32].

Перший з цих етапів відображає перехід від класичного римського права, спільного для колишньої єдиної Римської імперії, до двох нових правових систем - Західної Римської імперії та Східної Римської (Візантійської) імперії з поступовим переважанням в останньої характерних рис Східної традиції права.

У літературі таке розрізнення проводиться не завжди і нерідко йдеться про римське право, як таке, без врахування вказаного вище розгалуження на східну і західну гілки. При цьому вживається достатньо стереотипний термін: ”римське право післякласичного періоду” [81, С. 42; 173, С. 251-258].

Однак, в літературі зверталося увагу на те, що більш точно було б вести тут мову про “греко-римське” або візантійське право, оскільки у цей час вже відбувається коригування римського права нормами місцевого права, запозиченими у країн, які входили до складу Східної Римської імперії - Сирії, Єгипту, Греції та ін. і не могли не впливати на долю класичного римського права, надаючи йому своєрідного забарвлення [105, С. 20].

Тут слід зазначити, що нерідко історики права ведуть відлік існування візантійського права “від Юстиніана Великого”, що пояснюється тим, що законодавство Юстиніана зробилося загальним надбанням і Заходу, і Сходу Європи. Проте А. Енгельман вважав, що історію греко-римського права потрібно починати з Костянтина Великого [260, С. 52-57].

З початком систематизації Юстиніана починається другий етап розвитку візантійської правової системи. Це етап формування так званого “права Юстиніана”, коли в процесі систематизаційних робіт 528-534 рр. та подальшого видання цим імператором новел відбувалося переосмислення вже існуючих правових установлень. Нова правова система ґрунтується на праві римському, але має вже іншу світоглядну основу - християнство. Хронологічні межі цього етапу охоплюють правління Юстиніана І, тобто 527-565 р. н.е.

Іноді цей етап, іменуючи його “періодом єдиного імператорського римського права” визначають у межах від едикту імператора Каракали 212 р. - до року смерті імператора Юстиніана І [166, С. 5].

Але таке розширення хронологічних меж здається невиправданим, оскільки охоплює правові системи різної якості. З цих же міркувань не можна погодитися з віднесенням “права Юстиніана” до власне римського права, хоча це є досить поширеним явищем у романістичній літературі [52, С. 13; 166, С. 5; 283, С. 79]. У літературі із загальної історії права і держави такий не дуже точний підхід тягне розгляд питань систематизації Юстиніана у розділі (темі), присвяченому викладу питань формування та розвитку римського права [38, С. 213-217; 143, С. 215], що видається некоректним з наукової та методичної точок зору.

З врахуванням сказаного можна вважати, що самобутня візантійська правова система у головних своїх рисах почала формуватися у першому періоді розвитку Східної Римської імперії (Візантії), тобто, практично відразу після поділу Римської імперії на Західну і Східну складаючи своєрідне “візантійське право доюстиніанової доби”.

Аналіз загального стану джерел права цього етапу розвитку візантійського права ускладнюється тим, що збереглось їх дуже мало. Про більшість з них відомо або вже з матеріалів систематизації Юстиніана, або завдяки більш пізнім глосам (коментарям) та обробкам середньовічних романістів [9, С. 307-333; 11, С. 215]. Крім того, деяка частина положень цього “пізнього або ж модернізованого римського” права збереглась завдяки включенню до так званих “варварських правд” або “варварських законів” [80, С. 59-83].

Ґрунтуючись на цих даних, проаналізуємо склад та загальні положення джерел права Східної Римської імперії ІV-V ст., маючи при цьому на увазі, що воно певною мірою за своїми засадами та зовнішніми формами ще співпадає з так званим “післякласичним” римським правом, в той же час набуваючи нового, “орієнтального” забарвлення.

Як зазначалося, на цьому етапі розвитку візантійського права імператор є єдиним активним джерелом створення юридичних норм. Всі інші форми правотворення зберігали своє значення у якості накопиченого матеріалу, але не могли оновлюватись, відтворюватись і поповнюватись.

Натомість, імператор не був, навіть формально, обмежений будь-якими іншими приписами чи установленнями. Діяло вже згадуване загальне правило, яке пізніше було закріплене у Дигестах, як концептуальне положення: “Те, що принцепс постановив шляхом написання та підпису або приписав, розглянувши справу, або взагалі висловив чи приписав шляхом едикту, як відомо, є законом...” [49, Д. 1.4.1.1.].

Після утворення Західної та Східної Римської Імперій, крім звичайних конституцій імператорів, які існували ще у часи єдності Риму, з'являються так звані “прагматичні санкції”. Їхня поява була пов'язана з поділом імперії на дві частини, а суть полягала у тому, що вони являли собою акти, якими дія конституції, прийнятої у одній частині Імперії, поширювалась володарем другої частини і на неї. Завдяки своєму значенню вони й отримали таку назву [11, С. 281].

Велика кількість імператорських конституцій, що накопичилася протягом століть, зумовили необхідність їхньої кодифікації. Як згадувалося у попередньому підрозділі, спроби таких кодифікацій мали місце ще у часи існування єдиної Римської імперії, коли були створені Кодекс Григорія і Кодекс Гермогеніана. Однак і перший, і другий були неофіційними збірками конституцій. До того ж вони були проведені, головним чином, на матеріалі римського права класичної доби, і внаслідок цього не вдовольняли потреби нової правової системи, яка формувалася у Східній Римській (Візантійській) імперії.

У зв'язку з цим у V ст. була проведена кодифікація права, організована східно-римським імператором Феодосієм ІІ, яка є не тільки першою офіційною кодифікацією імператорських конституцій, але й за хронологічними та географічними координатами була ближчою до Східної Римської Імперії за усі попередні.

Імператор Феодосій у Вступі до Кодексу так охарактеризував законодавство та обґрунтував необхідність кодифікації: “Коли ми поглянемо на величезну кількість книг, різні способи процесу і складність юридичних справ, далі ? на величезну масу імператорських постанов, які наче б то оповиті покровом туману, темряви, що не допускає людський розум до їхнього пізнання, ми відчуваємо, що ми зустрічаємося з дійсною потребою нашої доби і що, розсіюючи темряву, ми дали світло законам шляхом короткого (стислого) їх зберігання” [254, С. 95].

У 428 році імператором було призначено комісію з 8 душ, на яку було покладено два завдання: по-перше, зібрати докупи усі конституції від Костянтина до сучасних, у тому числі, застарілі й скасовані, щоб ця збірка могла слугувати основою для навчання правників; по-друге, скласти збірку чинних конституцій, додавши до них витяги з консультацій та трактатів правознавців, аби таким чином з'єднати в одному зібранні обидві частини дихотомічного права, щоб воно було придатне для практичного застосування. Тут привертає увагу та обставина, що відлік почато від початку Східної Римської Імперії. І хоча це іноді пояснюють тим, що свою кодифікацію Феодосій ІІ розглядав як доповнення до кодексу Григорія та кодексу Гермогеніана [293, P. 60-61], але думається, що, насправді, він цілком свідомо обрав точкою відліку початок формування Візантії і її права.

Оскільки робота комісії тривалий час не давала очікуваних результатів, в 435 р. було утворено нову комісію з 16 душ під головуванням головного імператорського юридичного радника Антиоха. Перед цією комісією було поставлено вже більш скромне завдання: кодифікувати не усі правові акти, а лише конституції, видані імператорами, починаючи з Костянтина Великого.

На цей раз робота йшла більш успішно і за два роки її було завершено. 15 лютого 438 р. Кодекс було затверджено імператором Феодосієм ІІ, а з 1 січня 439 р. він набрав чинності у Східній Римській імперії [79, С. 247-261].

Крім Кодексу Феодосія, відомі ще дві збірки імператорських конституцій, створених у Візантії V ст.

По-перше, це “новели Феодосія”, які є доповненням до Кодексу. Вони складаються з конституцій, виданих Феодосієм після прийняття Кодексу, а також конституцій імператорів Валентина ІІ та Майоріана [37, С. 95; 61, С. 232-259]. Тут слід згадати, що існує точка зору, що після кодексу Феодосія, незважаючи на безперервну законотворчу діяльність, нових збірок конституцій не видавалось [152, С. 20]. Але дані останніх років свідчать про існування такої збірки [166, С. 60].

По-друге, це так звані “Конституції Зирмонда”- збірка, яка складається з 16 конституцій релігійного правового змісту, створена вірогідно у V ст. Знайдена вона була у 1631 р. Якобом Зирмондом [166, С. 60].

Зроблений тут огляд стану джерел права Східної Римської Імперії (Візантії) дозволяє зробити висновок, що “римське” (як його скоріше по інерції іменують) право V- початку VІ ст. значно відрізняється від права класичного періоду, оскільки у ньому усе помітнішим стає вплив місцевого права та християнства. Це зумовлює необхідність враховувати вплив грецького сірійського, вірменського та слов'янського права [211, С. 243-256].

Тут знову слід згадати про особливості світоглядного підґрунтя візантійської культури, а відтак, і права, які впливали на формування та розвиток його у Візантії.

Як згадувалося вище, хоча до остаточного ствердження християнських цінностей було ще досить далеко, оскільки значна частина освіченої аристократії ставилася до християнства байдуже і зверхньо, надаючи перевагу античним культурним цінностям [5, С. 227], але вже поступово зростає байдужість широкого загалу ромеїв до традиційних римських релігії і порядків, Саме це, на думку деяких фахівців у галузі історії Риму та Візантії, робило неможливим безпосереднє застосування римського права у Візантійській імперії і зумовлювало вплив, крім римського, ще й місцевого звичаєвого права [190, С. 11-17, 38-63].

Разом з тим, вплив місцевого звичаєвого права на формування права Візантії був зумовлений не лише специфічністю і деякою архаїчністю римського права, але й розмаїттям Східної Римської Імперії. Тому слід торкнутися питання впливу патріархальних уявлень складових частин імперії. Ці уявлення, будучи виражені у нормах звичаєвого права, взаємодіяли, співіснували з римським правом, іноді доповнюючи його, іноді конфліктуючи з ним, однак в підсумку створюючи ту суміш, яка викристалізувалась вреш- ті-решт у візантійське право.

Особливо це було помітно у країнах з сильними національними традиціями або таких, які складали своєрідні “околиці” імперії, перебуваючи на значній відстані від столиці. Як зазначала Є.Е. Ліпшиць, “...у слабо романізованих районах просторої Візантійської Імперії, яка охоплювала у ранній період своєї історії Сірію, Єгипет, Малу Азію, Грецію, Фракію... маси населення говорили не латиною, а грецькою, сірійською, єгипетською, та іншими мовами. Ці райони мали давні традиції місцевого права та звичаї, котрі не могли не впливати на долю римського правового спаду, надаючи йому своєрідного забарвлення. Тому вже імператор Костянтин у своїх законодавчих актах офіційно визнає в імперії не лише ідеї грецького права (іноземного для Риму), але й ідеї так званого “вульгарного” (тобто місцевого звичаєвого) права” [105, С. 1].

Ще однією характерною рисою візантійського права був традиціоналізм. Як зазначає О.П. Каждан, “навіть всевладний візантійський автократом при здійсненні адміністративно-законодавчої функції натикається на опір могутньої сили - традиції. Відданість традиції взагалі складала надзвичайно суттєвий елемент візантійського суспільного життя” [69, С. 108]. Традиціоналізм тут давав подвійний результат. З одного боку, він зумовлював вплив класичного римського права на правову систему Візантії. Але, з іншого, - він же зумовлював ту обставину, що місцеві традиції та звичаї мали настільки великий авторитет, що нерідко їх санкціонували не лише влада, але й церква, запроваджуючи таким чином відповідні корективи до канонів старого римського права.

На сутність права Східної Римської імперії права впливали також особливості візантійського світогляду, про які частково вже йшлося у попередньому розділі. Оскільки світоглядні засади Візантійської локальної цивілізації не могли не відобразитись на відповідній системі права тут доцільно ще раз піддати аналізу специфіку цього світогляду, але уже з точки зору з'ясування його значення для формуванні самобутньої шкали соціальних цінностей, відповідних інституцій, а відтак, для формування власної (візантійської) системи права.

З врахуванням цих міркувань, важливим фактором, що зумовив характер відбору джерел систематизації Юстиніана має бути визнаною християнська релігія, яка на той час, як зазначалося вище, помітно, хоча поки що неоднозначно та непослідовно, впливала на систему моральних цінностей візантійського суспільства [181, С. 142-143].

При цьому маємо враховувати, що, хоча VІ ст. у Східній Римській імперії характеризується боротьбою релігій та релігійних сповідань, але у будь-якому разі головним залишається те, що ідеологічні опоненти, незважаючи на те, що вони належали до різних віросповідань, були віддані ідеї імперії як авторитарної вселенської держави, яка охоплює собою релігійні, державні та культурні цінності. Провідною була ідея священної держави, невіддільності держави та віри. Не просто імперія, але “благовірна імперія”; не просто релігія, але “пануюча” релігія. Зрозуміло, що такий підхід, як ця взаємна невідривність обмежили свободу духовних пошуків [4, С. 44-45].

Втім, у даному випадку значення християнської ідеології зумовлюється тим, що вона слугує не лише підґрунтям державницької та політичної думки, але виступає також у якості моральної і етичної основи правової системи Візантії [90, С. 98-118]. Саме цей християнський коректив послідовно намагався запроваджувати Юстиніан І під час організованої ним систематизації римського права та пізніше - при виданні новел.

При аналізі особливостей візантійської правової системи привертає увагу повна відсутність юридичних творів проблемного характеру, популярних у римських знавців права. Аналіз правових проблем витісняється сухими абстрактними формулами, які іноді набувають античної форми сентенцій чи афоризмів [107, С. 369].

Такий стан речей виглядає цілком логічним. Як зазначалося, формування моністичного підходу у світогляді на підґрунті православ'я, котре отримало офіційне завершення після закриття Юстиніаном у 529 р. кафедри філософії в Константинополі [169, С. 242], логічно мало потягнути за собою такий самий монізм у формуванні філософії права. Прагнення Юстиніана створити сильну державу, яка б ґрунтувалася на авторитарності державної влади імператора не лише у сфері світській, але й релігійній, означало реальний занепад теорії природного права і надання переваги праву позитивному.

Тому слушним здається висновок, що попри зовнішню повагу Юстиніана до творів давньоримських юристів, фактично перевагу він віддавав не їм, а Кодексу. На користь такого висновку свідчить, зокрема, та обставина, що на відміну від Кодексу, який був більш точним за формулюваннями, більш компактним, а отже і більш зручним для практичного застосування, Дигести виглядали архаїчними, нагадуючи “консервацію” для майбутніх правників. Про збереження їхнього “архаїзму” подбав і Юстиніан, який заборонив конституцією “Таntа” коментарі, критику і дискусії щодо положень Дигест. Отже проблемні твори правознавців, якщо і були можливі, то формально лише у відношенні положень, які містились у Кодексі. Але оскільки положення Кодексу ґрунтувались на конституціях імператорів, то їх коментувати особливої потреби не було. Саме це значною мірою зумовлювало специфічність візантійської правової думки [278, P. 167-169].

Таким чином, можна зробити висновок, що ще однією із характерних рис візантійського права є надання переваг законодавчій діяльності перед усіма іншими формами правотворчості. Візантійські імператори не прагнули тонкого юридичного аналізу казусів, як стародавні римляни. Натомість, вони вирішували правові проблеми шляхом видання нових конституцій, які у свою чергу у разі невдачі відмінялись, змінювались або замінювались іншими [107, С. 370].

Отже, характерними рисами правової системи Східної Римської (Візантійської) імперії можна визнати: наявність християнського світоглядного підґрунтя і відповідного корективу змісту правових норм, яскраво виражене тяжіння до традиціоналізму, надання переваг законодавчій діяльності, кодифікації законодавчих актів (конституцій імператорів).

Ці особливості візантійського права, безумовно, мали відбитися й на перебігові та меті систематизації Юстиніана. Вірність цього припущення буде проаналізована у наступному розділі.

Висновки до третього розділу

Підсумовуючи викладене вище, можна зробити висновок про існування у ІV-VІ ст. трьох важливих джерел формування права Візантії: християнства; класичного римського права; греко-римського або ж візантійського права, яке охоплює законодавчі акти імператорів Східної Римської імперії, перероблені та модернізовані норми римського права, норми місцевого, у тому числі, провінційного звичаєвого права.

При цьому християнство у його східному варіанті мало слугувати ідеологічним підґрунтям систематизації Юстиніана, а римське класичне та греко-римське (візантійське) право постачали для неї юридичний матеріал.

Оцінка взаємодії цих факторів у підсумку дає підстави стверджувати, що праву відводилося особливе місце у Візантійській імперії і візантійській культурі взагалі, особливо враховуючи те значення, яке надавав йому Юстиніан. Саме такий підхід і було відображено при систематизації права у процесі обрання її концепції, визначенні характеру відбору та обробки джерел.

Розділ 4. Перебіг та результати систематизаційних робіт

4.1 Організація і перебіг систематизаційних робіт

7 лютого 528 року Юстиніан І видав конституцію “Haec quae necessaria”, якою було оголошено про створення кодифікаційної комісії у складі 10 душ. П'ятеро з них свого часу були удостоєні консулату і мали сан патриціїв: колишній квестор двору Іоан, колишній магістр армії і префект преторія Леонтій, колишній магістр армії Фока, колишній префект Сходу Базилід та квестор двору Фома. Інші члени комісії таких високих рангів не мали, але займали, хоч і нижчі за значенням, але відповідальні посади: Трибоніан був магістром відомства імперських агентів, Костянтин ? магістром канцелярії заяв та судових справ, професор права з Константинополя Теофіл був, крім того, комітом консисторія. Практикуючих юристів у комісії представляли адвокати Діоскор та Презентін.