Систематизація права у візантійській імперії у першій половині VI століття нашої ери (систематизація Юстиніана)

Для того, щоб встановити справедливість зробленого вище припущення, так само, як і для загальної оцінки особистості Юстиніана, відомого як Юстиніан I Великий, Флавій Петро Саватій імператор у 527-565 р., варто хоча б коротко оглянути його життєвий шлях.

Юстиніан народився 11 травня 482 р. у Тавризі (або “Тауризії”) неподалік Бедриану в Іллірії , що знаходяться на території сучасної Сербії. Іноді вказують, що за походженням він був слов'янином родом із селища Вердяня, біля Средца (нині Софія, столиця Болгарії) [62, С. 7].

Проте вірогідним здається припущення, що легенда про слов'янське походження Юстиніана та про те, що мав він спочатку ім'я “Управда” виникла вже у пізньому середньовіччі [43, С. 56] і не має жодної історичної цінності [47, С. 29]. У всякому разі сучасник Юстиніана Іоанн Малала пише, що Юстиніан був фракійцем з Бедеріани [164, С. 467]. Але, як здається, найбільш важливим є те, що незалежно від своєї національності Юстиніан знав грецьку мову, і разом з тим, прекрасно володів латиною, що дозволило йому з часом опанувати здобутки як грецької, так і латинської культури, зокрема, релігійні тексти та юридичні першоджерела.

Коли його дядько, Юстин, зробив стрімку кар'єру при дворі імператора Анастасія, він наблизив до себе племінника і дав йому різнобічну освіту. Здатний від природи, Юстиніан поступово здобуває вплив при дворі і у 521 р. отримує консульське звання. Потім він стає співправителем свого дядька, що з начальника гвардії при досить темних обставинах перетворюється на Юстина І - наступника Анастасія [47, С. 29], а після смерті останнього у 527 р. - імператором Східної Римської імперії. Втім, Прокопій Кесарійський у своїй “Таємній історії” [164, С. 281], а вслід за ним і деякі дослідники доби правління Юстиніана ведуть відлік володарювання останнього не від 527р., а від 518 р., коли імператором став його дядько Юстин, вважаючи, що Юстиніан уже тоді отримав реальну владу і фактично визначав внутрішню та зовнішню політику візантійської імперії [267, P. 31-69].

Найбільш повний “морально-психологічний” портрет Юстиніана І змалював його головний недоброзичливець поміж авторів того часу - Прокопій Кесарійський. Відповідно і характеристика особистості Юстиніана є суто негативною: Прокопій не жаліє темних фарб і наділяє Юстиніана чи не усіма можливими вадами і рисами, що тільки можуть викликати відразу у читача.

За його словами Юстиніан був людиною лукавою та підступною, відрізнявся нещирістю, добре вмів ховати свій гнів. Як чудовий актор він мав здібність проливати сльози не з радості чи горя, але штучно викликаючи їх у потрібний час у міру необхідності. Він постійно брехав: скріпивши угоду грамотою і найстрашнішими клятвами, відразу відступав від обіцянок. Невірний друг, невблаганний ворог, легко податливий на зло, він дослухався до доносів і був швидкий на покарання.

Але, будучи таким по характеру, він намагався вдавати з себе доступного і милостивого до усіх, хто до нього звертався. Доступ до нього був відкритий для будь-якого, і він ніколи не гнівався на того, хто стояв перед ним чи говорив не так, як личить. Разом з тим, хоча він ніколи не виявляв зовнішньо ні гніву, ні роздратування стосовно тих, хто йому досадив, але не вагався їх погубити [164, С. 283].

У зовнішності його Прокопій Кесарійський не вбачав нічого від царського достоїнства, і підкреслював, що Юстиніан не вважав потрібним виглядати як володар, його, але і мовою, і зовнішнім виглядом, і напрямом думок був подібний варвару [164, С. 282].

Користолюбство Юстиніана, за словами Прокопія, не знало меж: він із усієї землі забирав у свої руки приватне майно римлян, на одних зводячи яке-небудь обвинувачення в тім, чого вони не робили, іншим вказавши, начебто це майно вони йому подарували. Багато хто, викритий у вбивстві чи інших подібних злочинах, віддавав йому усі свої гроші і тим уникав покарання за свої гріхи. Він заснував безліч монополій, продавши благополуччя підданих тим, хто не гребував йти на таку мерзенність. Сам він, одержавши плату за таку угоду, усувався від цієї справи, надавши тим, хто дав йому гроші, можливість заправляти справою так, як їм заманеться [164, С. 312-314].

Так само щедро змальовує Прокопій негативні риси та вади дружини Юстиніана І імператриці Теодори, яку на декількох сторінках поспіль звинувачує у розпусті, хтивості, безсоромності, жадібності, властолюбстві та безлічі інших гріхів [164, С. 284-286].

Надто сувора критична оцінка Прокопія значною мірою спростовується свідченням інших сучасників Юстиніана І, наприклад, Іоанна Малали котрий відзначає тверду руку імператора у галузі внутрішньої та зовнішньої політики, його освіченість, увагу до справ віри, де він намагався дотримувати православ'я [164, С. 466-496].

Ці розбіжності у свідченнях сучасників (а крім Іоанна Малали, як зазначалося вище, дуже схвально про Юстиніана та його діяння відгукувався також Іоанн Лідійський) дають підстави поставити під сумнів таку ґрунтовну, на перший погляд, інформацію Прокопія та його оцінки особистості Юстиніана, його дружини та оточення.

Тим більше, що для необ'єктивності Прокопія існували певні мотиви. Поміж них варто, зокрема, вказати на такі.

По-перше, Прокопій походив з родини провінційної знаті, де однаковою мірою цінували стародавність роду та положення в імперській адміністрації. Юстиніан, що народився у селянській сім'ї, явно не відповідав першому із критеріїв і тому його стрімка кар'єра навряд чи могла надто подобатися родовитому Прокопію. І хоча А.А. Чекалова вважає, що для Прокопія важливим є не стільки спосіб приходу до влади, скільки характер правління базилевса [164, С. 372], але зміст “Таємної історії” свідчить про зворотне, оскільки і серед діянь Юстиніана Прокопій знаходить мало достойного навіть у тих випадках, коли робилося щось таке, що було зумовлене потребами суспільства, наприклад, зміцнення берега моря біля Константинополя, надання фінансових субсидій варварам тощо. Зокрема, слід відзначити, що багато хто із дослідників зазначає, що при неупередженому підрахунку очевидним стає більш раціональне витрачання на вказані цілі коштів державної скарбниці Юстиніаном І порівняно з імператором Анастасієм І, діяльність якого Прокопій оцінює дуже схвально [274, P. 23-30].

По-друге, на настрій Прокопія не могли не вплинути невдачі Візантійської імперії, які накопичилися до 550 р., а також опала Велізарія, у якого Прокопій формально був секретарем, а фактично - членом сім'ї. Це, а також невдоволення поведінкою дружини, яка, на думку Прокопія, провокувалася покровительством жінкам з боку Теодори, дуже серйозно налаштовували його і проти імператриці, і проти самого імператора Юстиніана [165, С. 448-450].

Однак, можливо, головним доказом необ'єктивності Прокопія є визнання тієї обставини, що, незважаючи на беззаконня, яке начебто скрізь панує в імперії, саме у період царювання Юстиніан були проведені важливі реформи у галузі права, котрі, значною мірою, належать до проблематики даного дисертаційного дослідження.

Як згадувалося вище, Юстиніан, котрий “усе своє життя залишався більше римлянином, ніж греком” [164, С. 346], реалізуючи свої великі плани відродження колишньої величі Рима, не міг обійтися без наведення порядку в юридичних справах. І хоча Прокопій, будучи юристом за освітою, висловлюється проти законотворчої діяльності Юстиніана, але цей супротив викликає подив навіть у тих, хто загалом довіряє даним його творів [164, С. 369], - надто вже помітною тут стає упередженість історика проти державницьких потуг імператора.

Критично оцінивши інформацію Прокопія, слід зазначити, що Юстиніану довелося затверджувати свою владу не тільки законом, але і прямим насильством. На початку VI ст. населення столиці ще не мало до імператора тієї поваги, що установилося пізніше. Столичні жителі, особливо на іподромі, не соромилися викрикувати свою невтішну думку про правителів, а іноді бралися і за зброю.

Слід зазначити, що боротьба з непокорою мешканців міста не була проблемою і завданням лише Юстиніана. Свого часу імператори Зенон і Анастасій багато років вели з жителями Константинополя фактичну війну і відсиджувалися у своїх палацах, немов у обложених фортецях. Тому Юстиніан довелося зміцнювати авторитет своєї силою, що особливо яскраво відобразилося у придушенні згадуваного вище повстання “Ніка”.

Після установлення миру столиця стала перед очима жителів спотвореною пожежами і руйнуваннями. Місто являло собою купу пагорбів, було наповнене димом і золою, усюди поширювався запах гару. Весь його вид уселяв глядачам жах, змішаний з жалістю. Особливо городяни шкодували про загибель храму святої Софії, заснованого Костянтином Великим. Але не пройшло і сорока днів, як робітники по велінню імператора приступили до спорудження нового храму. Десять тисяч чоловік, під керівництвом кращих архітекторів трудилися на цьому грандіозному будівництві протягом п'яти років і одинадцяти місяців. Сам імператор, одягшись у полотняну туніку, щодня спостерігав за ходом робіт і заохочував їхню ретельність. Відроджений храм вражав своїми розмірами, і небаченою по красі і багатству внутрішньою обробкою [32, С. 363-367].

Відродження Софії поклало початок небаченої по своїх розмірах будівельної діяльності Юстиніана. Пошкоджений пожежею константинопольський палац був відреставрований з небувалою розкішшю. На азіатському березі Пропонтиди, неподалік від Халкедону, був зведений палац Герея ? літня резиденція імператора. В одному лише Константинополі й у сусідніх передмістях Юстиніан побудував двадцять п'ять церков в ім'я Христа, Святої Діви і святих.

Але не тільки столиця відчула на собі турботу імператора - у багатьох містах імперії були збудовані мости, госпіталі і водогони, а Карфаген і Антіохія, зруйновані війнами і землетрусами, були відбудовані цілком. На кордонах імперії звели безліч фортець і зміцнень для стримування напору варварів. Тільки на дунайському кордоні побудували вісімдесят замків. У Фракії і Дакії, перетворених гунами в пустелю, були знову засновані і заселені колоністами міста. Могутні укріплення були зведені на перському кордоні, у Херсонесі Фракійському, у Криму та Ефіопії [164, С. 310-312].

Незважаючи на, здавалося б, нездоланні перешкоди, незважаючи на поразки, заколоти, набіги варварів, руйнування держави і зубожіння народу, незважаючи на величезні жертви, Римська імперія усе-таки відродилася. Заплачена за це ціна була величезна, і, як вважають деякі дослідники, вже сучасники Юстиніан усвідомлювали, що вона невиправдано велика [177, С. 632].

Втім ця точка зору не є загально визнаною, як зазначає Г. Кенігсберг, хибність зовнішньої політики Юстиніана на тих чи інших напрямках, недоцільність окремих воєн, що він вів, стала очевидною з часом. А тоді, у 530-х роках такої ясності ще не існувало і не могло існувати [75, С. 58]. Такий висновок здається більш зваженим і таким, що більше відповідає сутності досягнень та прорахунків Юстиніана.

Схоже, що і сам Юстиніан був невдоволений цими здобутками і до кінця життя значною мірою охолонув до честолюбних мрій своєї молодості. Він захопився теологією й усе менше і менше звертався до справ держави, волів проводити час у палаці в суперечках з ієрархами церкви чи навіть простими ченцями. Улітку 565 р. він розіслав для обговорення по єпархіях догмат про нетлінність тіла Христа, але результатів його вже не дочекався: він помер між 11 і 14 листопада.

Торкнувшись тут питань впливу особистості Юстиніана на стан релігійних справ у Східній Римській імперії, до викладеного у попередньому підрозділі матеріалу про особливості світоглядних засад візантійської культури слід додати деякі відомості про його релігійні погляди та політику у цій галузі, що мали значення для наступного проведення систематизації права.

Передусім, варто зауважити, що оскільки життя церкви було невіддільним від життя держави, уся діяльність Юстиніана так чи інакше мала відношення до церкви. Наприклад, коли він вів війни в Північній Африці, Італії, Іспанії для відновлення імперії в колишньому обсязі, це мало неминучі церковно-історичні наслідки: знищення аріанства у всіх областях, де воно було насаджено німецькими завойовниками Західної Римської імперії і ствердження православ'я [164, С. 214-215].

Зокрема, слід звернути увагу на те, що оскільки Юстиніан готувався до державної діяльності, то він одержав таку освіту, де латинська культура займала не менше місце, ніж грецька. Вже в той час досить глуха межа пролягла між грецьким і латинським християнством, і Юстиніан був одним з небагатьох людей, що у своїй особі поєднували ці два світи. Він однаково добре знав і східне, і західне богослов'я. А це означало також, що він мав непогано уявляти морально-етичні основи, як римського, так і давньогрецького права.

Прагнення органічно поєднати морально-етичні та правові елементи помітне у підходах до вирішення деяких проблем у галузі релігії. Так, з одного боку, Юстиніан надає велике значення церковно-законодавчій діяльності. Але, з іншого боку, він розуміє, що для дійсної перемоги над єресями недостатньо засобів державного примусу, і тому намагається вжити інших заходів для ствердження “правильного” напрямку у християнстві. Наприклад, у 532 чи 533 р. у Константинополі був влаштований диспут православних з монофізитами, у якому брало участь по шість єпископів з кожної сторони. І хоча успіхи диспуту для православних оцінюють досить скромно, але усе-таки вважається, що він закінчився на їх користь, оскільки один з монофізитських єпископів ? учасників диспуту перейшов у православ'я. Крім того, Юстиніан скликає в Константинополі кілька помісних соборів, що мають велике значення. (Хоча більшість з них припадає на період “після систематизації”. (У 536 р., 543 р., у 553 р. V Всесвітній собор). Для успішного проведення V Всесвітнього собору Юстиніану довелося вчинити сильний тиск на римського папу Вігілія. Свого часу, коли війська Юстиніана захопили Рим, тодішній римський папа був зміщений за його наказом , а замість нього поставлений на престол Вігілій, що дав Юстиніану таємну присягу підтримувати його церковну політику.

У літературі згадується про те, що Юстиніан наприкінці життя поглибився в єресь афтартодокетизма. Проте ця інформація піддається сумніву, оскільки протягом усього свого правління цей імператор прагнув повернути у Церкву монофізитів, а афтартодокетизм ? це крайнє монофізитське вчення, що викликало запеклий опір з боку більшості самих монофізитів. Крім того, історичні джерела не підтверджують згадуваний у літературі факт, що за кілька місяців до смерті Юстиніан видав едикт на користь афтартодокетизма. Ні цього едикту, ні його фрагментів ніхто не бачив [121, С. 108, 309, 327-330, 332-334, 336-337, 371].

Іноді деякі події, вчинки, невдачі пізнього правління Юстиніана пояснюють перебігом його особистого життя. Наприклад, існує думка, що завершенню грандіозних планів Юстиніана завадила передчасна смерть його дружини ? Теодори, яка фактично була його співправителькою [48, С. 35-37].

Наостанок варто ще раз згадати про те, що деякі науковці в цілому оцінюють правління Юстиніана досить критично, зазначаючи, що він “встиг наробити багато шкоди і зробити лише трохи корисного” [169, С. 242]. Разом з тим, слід враховувати, що серед цього корисного було проведення систематизації права, що визнають і критики Юстиніана [169, С. 8].

У будь-якому разі слід визнати, що саме Юстиніан виявився тим державцем, чиї особисті якості вирішальною мірою співпадали з об'єктивним процесом спроб часткового відродження давньоримської цивілізації.

Висновки до другого розділу

Аналіз соціально-економічної та політичної ситуації, що склалася у Східній Римській (Візантійській) імперії на початку VІ ст., дозволяє зробити висновок, що численні проблеми, які поставали перед державою, вимагали, крім вжиття інших засобів, адекватного правового забезпечення.

Специфіка становища Східної Римської імперії, яка виступала як частина колишньої єдиної Римської імперії, відчувала і офіційно виголошувала себе наступницею Риму, полягала в тому, що право також розглядалося як фундамент для відновлення єдиної держави, додатковий чинник єдності земель, що колись належали Риму і тепер були знову відвойовані у “варварів” Юстиніаном І.

Оскільки йшлося про колишні землі Римської імперії, то таким єдиним, прийнятним для усіх правом, могло бути тільки римське право. Разом з тим, це право мусило відображати зміну світоглядних засад, які для Східної Римської імперії визначалися християнством у його орієнтальному трактуванні. Тому існування східної гілки християнства також варто розглядати, як важливу передумову систематизації Юстиніана.

Крім того, передумовою проведення систематизації, без якої вона в умовах конкретного місця і часу була б неможливою, слід визнати суб'єктивний фактор. В умовах авторитарної системи врядування, що існувала у Східній Римській імперії, це, передусім, вимагало наявності особистості, яка могла б організувати систематизацію і чиї власні уподобання співпадали б з об'єктивними процесами у державі. Крім того, необхідна була наявність фахівців, котрі б добре зналися на римському праві і розуміли потреби Східної Римської імперії у систематизації права та прагнення у цій галузі Юстиніана І.

Саме співпадіння сукупності вказаних вище факторів і створило передумови для проведення систематизаційних робіт у Східній Римській (Візантійській) імперії першої половини VІ ст.

РОЗДІЛ 3. КОНЦЕПЦІЯ ТА ДЖЕРЕЛА СИСТЕМАТИЗАЦІЇ ЮСТИНІАНА

3.1 Причини систематизації

Підсумовуючи оцінки політичного та соціально-економічного становища Східної Римської імперії, викладені у попередньому розділі, можна зробити висновок, що практично усі напрямки реалізації зовнішньої та внутрішньої політики, яку проводив імператор Юстиніан І, досягнення мети відновлення Римської наддержави на оновленому світоглядному підґрунті, поставленої ним перед собою і суспільством Візантії першої половини VI ст. вимагали адекватного правового забезпечення.

Можна погодитися з висловленою в літературі характеристикою ситуації, яка полягає в тому, що перед Юстиніаном І постала альтернатива: або створювати повністю нове законодавство, покладаючись лише на свої сили, або використати готові зразки, запозичивши їх з римського права чи з давньогрецької, чи близькосхідних правових систем, з якими право, що діяло у Східній Римській імперії, також було пов'язане генетично, хоча й меншою мірою [228, С. 48].

Отже виникає два питання. По-перше, чим була зумовлена систематизація права взагалі? По-друге, чому з двох можливих варіантів був вибраний той, який полягав у обробці та переробці римського права, що вимагало досить значних організаційних та інтелектуальних зусиль від Юстиніана І та його оточення?

Кожне з поставлених питань має певнийступінь незалежності. І разом з тим вони є тісно пов'язані одне з одним, оскільки друге з них постає лише у випадку позитивної відповіді на перше питання.

Враховуючи вказані обставини, спробуємо розглянути ті причини, що зумовили проведення з ініціативи Юстиніана І систематизації права у візантійській (Східній Римській імперії) і до того ж саме систематизації римського права.

Насамперед, слід згадати точку зору, що набула помітного поширення у вітчизняній юридичній романістиці ще за радянських часів і зберігається до останнього часу, згідно якій систематизація права, проведена Юстиніаном І відбулася внаслідок його намагань врятувати рабовласницький спосіб виробництва шляхом створення сильного й жорсткого законодавства, здатного утримувати підвалини рабовласницької імперії, утримувати в покорі рабів, що часто повставали і розхитували її [154, С. 14, 32]. Останнім часом така позиція доповнюється згадкою про необхідність впорядкувати численні законодавчі акти [155, С. 63].

Крім того, дотичною до наведеної точки зору є позиція, прихильниками якої припускається, що чинником систематизації права, проведеної імператором Юстиніаном І, було прагнення забезпечити створення умов для існування дисциплінованого та слухняного бюрократичного апарату, бажання наведення порядку у судах і надання усій величезній Візантійській імперії єдиної та стрункої правової основи [81, С. 83].

Наведені точки зору, на мою думку, об'єднує те, що головний акцент у них робиться на необхідності впорядкування (систематизації, кодифікації тощо) права незалежно від його генетичного коріння з метою вирішення тих чи інших соціальних завдань.

Разом з тим, у багатьох випадках йдеться не просто про систематизацію, а саме про систематизацію римського права.

Саме під таким кутом зору розглядають систематизацію Юстиніана багато науковців, що намагалися дати відповідь не стільки на питання, чому мала місце систематизація права, скільки на питання: чому була необхідна систематизація саме римського права.

На цьому тлі достатньо логічною виглядає дещо інакше сформульована, хоча й на тому самому методологічному підґрунті, досить поширена до останнього часу точка зору, згідно з якою Юстиніан І мав головною метою пристосування до умов Візантії положень римського права, як найбільш досконалої системи права, котра ґрунтується на приватній власності [261, С. 105].

Втім, слід зазначити, що аналізуючи чинники систематизації римського права, багато з дослідників історії держави та права Східної Римської імперії не згадували про соціальні та класові мотиви, про прагнення рабовласників зберегти існуючий суспільний лад, обмежуючись лише вказівкою на такі причини систематизації, як необхідність впорядкування існуючих норм права, оновлення застарілих нормативних актів, прийнятих у Стародавньому Римі, забезпечення правопорядку і таке ін. [152, С. 9-11; 52, С. 68].

З врахуванням наявності різних думок щодо чинників систематизації Юстиніана, спробуємо далі дати оцінку їхньої виправданості та обґрунтованості.

Насамперед, зазначимо, що недостатньо обґрунтованим здається особливе наголошування на вирішальному значенні соціальних чи класових цілей. Адже наведення порядку, зміцнення дисципліни чиновництва, вдосконалення судової процедури, необхідність засобами законодавства рятувати рабовласницький спосіб виробництва, захищати інтереси панівного класу тощо, можна було б і без вивчення творів давніх авторів (багато з яких до того ж були створені в умовах не автократичної, а демократичної держави). Аби зусилля, яких вимагала кодифікація римського права, були спрямовані лише на створення нових законопроектів, можливо кінцевий результат мав би ненабагато гірший вигляд. Особливо, якщо врахувати, що комісія, призначена Юстиніаном І, мала можливість використати матеріали римського права без вказівки на джерело, а просто запозичивши ті чи інші його положення при створенні нових законодавчих актів (частково це було зроблено при створенні Кодексу Юстиніана).

До того ж і сам Юстиніан І не уникав видання законів, про що свідчить значна кількість його едиктів, конституцій та інших нормативних актів, що з'явилися до проведеної ним систематизації, під час неї та протягом наступних років його володарювання.

Крім того, якщо виходити з того, що причинами систематизації були спроби захистити інтереси пануючого класу, прагнення вдосконалити законодавство та навести порядок у судочинстві, намагання врятувати залишки рабовласницького ладу тощо ? то врахування жодної з цих причин не дає відповіді на питання: чому систематизаційні роботи провадилися у такі стислі строки. Адже для вирішення жодного з цих завдань систематизація права не є найкращим засобом, оскільки вона не може дати достатньо швидкий результат. Це підтверджується і тим, що для невідкладного вирішення як зовнішніх, так і внутрішніх проблем, Юстиніан І охоче використовував не правників, а війська Велізарія та Нарсеса ? будь то повстання “Ніка”, релігійні зворушення, викликані смертю патріарха Тимофія ІV, чи суперництво з персами, готами та ін. [86, С. 75, 103, 199].

Що стосується бажання пристосувати до умов Візантії положень римського права з метою поліпшити регулювання приватної власності, то й ця теза не видається надто переконливою.

По-перше, тому, що Візантія того часу була суспільством, де приватна власність ще не займала панівного положення. Як свідчить аналіз норм Землеробського закону для візантійського села було характерним наявність громадських форм власності (ст. 81), обмеження права землеволодільців на відчуження землі (ст. 3,4,5), збереження окремих пережитків родового ладу (ст. 61,78) [23]. Тому навряд чи такою вже відчутною була потреба вдосконалення законодавства у цьому напрямку шляхом модернізації норм римського права.

По-друге, досягнення цієї мети було можливе шляхом оригінального законотворення, що, як слушно зазначалося у літературі, і було зроблено при створенні у VI-VII ст. Землеробського закону, у якому враховувались не стільки положення римського права, скільки норми звичаєвого права, головним чином, слов'янських громад [228, С. 50-51].

І.С. Перетерський шукав причини систематизації Юстиніана у “добротності” давньоримського права, котре вирізнялося високим ступенем юридичної техніки, детальною розробкою окремих положень правових норм, ґрунтовним аналізом казусів, підказаних юридичною практикою, згадуючи при цьому “класові мотиви”, як того вимагав час його наукової розвідки, але, разом з тим, не надаючи їм вирішального значення. Він, зокрема, писав: “Криза рабовласницької системи господарства мала одним з наслідків численні і практично важливі зміни у правовій частині надбудови стародавнього Риму. Однак це ще не означало, що можна було відмовитись від оповитого величчю старовини колишнього права, що треба було наново створювати усе законодавство. Із збереженням добротного матеріалу стародавнього Риму треба було внести (або закріпити) низку доповнень, скорочень та змін. Та обставина, що застосовувати старе законодавство було недоцільно, а створювати нове не було можливим, й примусило римських юристів^** Маються на увазі, звісно, правознавці Східної Римської імперії йти проміжним шляхом ? шляхом кодифікації” [152, С. 10].

Така позиція загалом отримала підтримку у літературі, присвяченій дослідженням історії греко-римського (візантійського) права. Однак при цьому слушно звертається увагу на те, що такий підхід у кінцевому підсумку все ж таки не дає відповіді на питання: чому “створювати нове законодавство не було можливим”?

Натомість пропонувався такий варіант вирішення відповіді на це питання: визначальним слід визнати те “надзавдання”, що його ставив перед собою Юстиніан І, починаючи кодифікаційні роботи: через єдине право, як один з феноменів суспільного життя, як елемент культури, прокласти шлях до відновлення єдиної Римської імперії. При цьому зазначається, що Юстиніан І виявився саме тим державцем, чиї особисті якості та уподобання співпали з об'єктивним процесом часткового відродження давньоримської культури. Його політика у сфері права була підпорядкована цій меті, виступаючи як частина загального процесу, що відбувався тоді у візантійському суспільстві [228, С. 52].

Таке пояснення, на перший погляд, виглядає досить обґрунтованим.

Проте повністю погодитися з ним, на мою думку, не можна. Як здається, у ньому дещо перебільшуються прагнення та готовність візантійського суспільства до відродження давньоримських старожитностей, культурних цінностей, досягнень у галузі права тощо.

Дійсно, на перший погляд, жителі Східної Римської імперії щиро вважали себе наступниками стародавніх римлян, ніколи не називаючи себе ні візантійцями, ні греками, а лише римлянами, ромеями [2, С. 214].

Проте, насправді вони вже давно не були ними ні за віруваннями, ні за характером, ні за ментальністю, ні (і це тут головне) за рівнем правосвідомості.

Це твердження спробуємо проілюструвати такими положеннями. По-перше, слід зазначити, що сам Юстиніан І, дійсно, демонстрував шанобливе ставлення до надбань класичного римського права, що знайшло відображення у підходах до визначення концепції систематизації, зокрема, у його конституції від 15 грудня 530 р. “Deo auctore” та від 16 грудня 533 р. “Tanta”.

Проте погляди імператора не відображали адекватно ментальність суспільства. Тому проведена ним систематизація права взагалі мала незначний резонанс у суспільстві, а створені у її процесі законодавчі акти виявились мало придатними для юридичної практики. Про це свідчать, зокрема, історичні джерела та подальший розвиток правової системи Східної Римської імперії.

Наприклад, візантійський історик та правознавець (підкреслено мною - Т.Х.) Агафій Миринейський, який дуже доброзичливо ставився і до самого Юстиніана І, і його діяльності, характеризуючи його як “єдиного римського імператора поміж усіма, хто володарював у Східній Римській імперії”, при викладі події, що сталися за володарювання останнього, навіть не згадує (хоча б у вигляді загальної характеристики) про роботи із систематизації римського права [5, С. 6-10, 39].

Крім того, й сам характер систематизаційних робіт та їхні наслідки свідчили про невідповідність теоретичного рівня класичного римського права, римської юриспруденції класичного періоду візантійській правовій культурі. Це підтверджує та обставина, що вже через сто років після створення Кодексу, Дигест та Інституцій Юстиніана з'являється потреба у спрощених, більш придатних для потреб візантійської судової практики збірках. Тому за імператора Лева ІІІ створюють так звану “Еклогу”, котра являє собою суміш витягів з Дигест, Інституцій, Кодексу, а також компіляцій сільського, господарського, морського та військового законодавства, до яких додано заповіді Мойсея, відредаговані та подані як юридичні норми. За своїм змістом, а надто духом, Еклога істотно відрізняється від права, котре намагався створити Юстиніан шляхом систематизації, відступаючи не лише від класичного римського права, але й від того візантійського права, що намагався створити Юстиніан і котре існувало на початку “післяюстиніанової доби” [258, С. 11-12].

З врахуванням викладеного, можна зробити принципово важливий висновок, що на перший план тут має виступати саме така причина, як прагнення Юстиніана, реалізуючи вже згадувану формулу своєї державницької діяльності - “Єдина держава, єдиний закон, єдина церква” [20, С. 213], створити на підґрунті класичного (старого) римського права оновлене римське (“єдине греко-римське”) право, котре мало стати ще одним фактором, що підкреслював би наступність Східної Римської (Візантійської) імперії після Стародавнього класичного Риму, а відтак, слугувало б дієвим чинником консолідації Східної та відвойованої полководцями Юстиніана Західної Римських імперій.

Проте, зробивши такий висновок, необхідно уточнити, що досягнення мети, про яку йшлося вище (консолідація Східної та відвойованої Західної Римських імперій, а надалі відновлення єдиної Римської імперії) можливе лише за умови обрання належного юридичного матеріалу для переробки, а головне ? за умови існування відповідної концепції відбору, систематизації та обробки такого матеріалу.

3.2 Концепція систематизації та засади визначення її правових джерел

Приступаючи до характеристики концепції систематизації Юстиніана та джерел останньої, слід, передусім, зазначити, що поняття “джерело право” є полісемантичним і вже тривалий час викликає дискусії у теорії права. Оскільки метою дисертації не є спеціальний розгляд цього питання, варто лише коротко згадати деякі з них, котрі можуть являти інтерес з точки зору аналізу проблематики даного дисертаційного дослідження.

Наприклад, Г.Ф. Шершеневич, розрізняв такі види джерел права: 1) силу, що творить право. Наприклад, воля Бога, воля народу, правосвідомість, ідея справедливості, державна влада; 2) матеріали, покладені в основу того чи іншого законодавства. Наприклад, римське право послужило джерелом для німецького цивільного кодексу, праці Потьє для французького кодексу Наполеона, Литовський статут для Уложення Олексія Михайловича; 3) історичні пам'ятки, що колись мали значення чинного права. Наприклад, так говорять про працю по джерелам - по Corpus juris civilis, по Руській Правді тощо; 4) засіб пізнання чинного права. Наприклад, коли говорять, що право можна узнати із закону [253, С. 368-370].

Останнім часом стала помітною тенденція до розрізнення джерел права у спеціальному юридичному та інших значеннях. Так, деякі автори розрізняють матеріальні, ідеальні та юридичні джерела права. При цьому матеріальними джерелами вважаються об'єктивні потреби суспільного розвитку, спосіб виробництва, базисні відносини; ідеальними - фактори, що коригують рішення законодавця відповідно до рівня його правосвідомості, політичної орієнтації тощо; юридичними - власне юридичні акти [199, С. 329-330].

Деякі автори підкреслюють, що від джерел права слід відрізняти “джерела правознавства” або джерела пізнання права, які охоплюють і офіційні та неофіційні збірки норм, й історичні пам'ятки, і праці науковців [206, С. 340-342].

Перелік різних тлумачень поняття “джерела права” можна продовжити [137, С. 14-16], але для характеристики розбіжностей у розумінні згаданого терміну сказаного вище здається достатнім.

Отже, констатувавши цю обставину, з'ясування витоків систематизації Юстиніана наведеного переліку, відкинемо розуміння джерел права, як форм права та як джерела інформації про стародавнє право, котрі мають менше значення для з'ясування сутності систематизацію Юстиніана, і далі розглянемо їх у сенсі тих обставин (чинників, факторів), що мали значення для визначення концепції систематизації права, відбору вихідного матеріалу відповідними комісіями у процесі систематизаційних робіт, трактування, обробки та переробки цього матеріалу.

Для встановлення таких чинників, передусім, як здається, необхідно визначити можливі напрямки дії різних джерел та характер їхнього можливого впливу на перебіг і результати систематизаційних робіт Юстиніана.

Почнемо з визначення можливих напрямків впливу різних обставин на систематизацію Юстиніана та її результати, а потім з'ясуємо котрі з різноманітних чинників, факторів буття тодішнього візантійського суспільства є визначальними.

Найголовнішими поміж них, на мою думку, є два напрями впливу: 1) вплив на визначення концепції систематизації права; 2) вплив на зміст законопроектів, а відтак на зміст законодавчих актів, створених у процесі систематизаційних робіт.

Визначальним поміж них є перший напрям: формування концепції систематизації права, котра мала вирішити безліч великих та дрібних питань, зокрема, встановлення спрямованості таких робіт, їх мети та завдання, принципів відбору вихідного юридичного матеріалу, порядку його використання та обробки відповідними комісіями, очікуваного кінцевого результату, строків завершення робіт тощо.

Враховуючи особливості державного ладу Східної Римської імперії доби Юстиніана [86, С. 216-223], специфічні риси Східної традиції права [219, С. 48-49] та непересічну, харизматичну особистість Юстиніана І, що дало підстави Ф.І. Успенському охарактеризувати цього імператора як “першого європейського державця, що довів до крайньої межі централізацію у своїй неозорій імперії” [211, С. 348], можна зробити висновок, що логічним є визначення саме ним концепції систематизаційних робіт (що й дає підстави говорити саме про “Систематизацію Юстиніана”). На цей висновок не впливає наявність у Юстиніана І юридичних радників (зокрема, Трибоніана та ін.), оскільки, як свідчать першоджерела, Юстиніан І у цій галузі волів більшість справ робити самостійно [68, С. 23], практично ніколи, навіть під тиском обставин, не приймав рішень, які були б не до вподоби йому особисто та не відображали б його погляди на право і його ставлення до римського права.

Ці погляди та уподобання Юстиніана І, його розуміння значення римського права та настанови щодо проведення систематизаційних робіт та їхнього характеру відображені у конституціях Юстиніана “Haec quae necessaria”, “Summa reipublicae”, “Cordi nobis”, “Deo auctore”, “Omnem”, “Tanta”, якими, головним чином, і була визначена концепція конкретних напрямків систематизації, а відтак і концепція систематизації, в цілому, та порядок впровадження її результатів у практику після завершення систематизаційних робіт.

З точки зору визначення концептуальних засад систематизації права згадані конституції є нерівноцінними, що, як здається, відображає і загальне бачення самим Юстиніаном І завдань і мети організованих ним систематизаційних робіт.

Конституція “Summa reipublicae” від 7 квітня 529 р. головним своїм змістом мала розпорядження про опублікування Кодексу, підготовленого за вказівкою Юстиніана І комісією під головуванням Трибоніана, створеною 13 лютого 528 року. Конституція “Cordi nobis” від 16 листопада 534 року містила розпорядження Юстиніана про опублікування Кодексу у новій редакції і заміну таким чином старої редакції Кодексу. Оскільки останні дві конституції були видані по завершенню певного етапу законопроектних робіт, то якихось спеціальних вказівок відносно порядку відбору та обробки матеріалу практично не містили [270, P. 7-12].

Конституція “Haec quae necessaria” від 7 лютого 528 року про початок робіт по створенню Кодексу мала більше значення для з'ясування концептуального підходу до законодавчих робіт у Візантії доби Юстиніана І. Зокрема, вона визначала завдання комісії, створеної Юстиніаном І для проведення кодифікації, вказуючи, що комісія має обробити матеріали, які увійшли до Кодексу Феодосія, виключити з нього те, що застаріле, а також доповнити його законодавчими актами більш пізнього періоду [270, P. 15-17]. Таким чином, ця конституція містила два методологічно важливих положення: 1) визначала вихідний матеріал кодифікації (у даному випадку це Кодекс Феодосія, який відображав спробу першої офіційної кодифікації конституцій римських імператорів); 2) визначала характер завдання, яке поставало перед комісією (обробити матеріали Кодексу, виключивши з нього те, що застаріле, і доповнивши новими законодавчими актами).

Слід зазначити, що ці методологічні засади систематизаційних робіт надалі ще більш виразними виглядають у конституціях “Deo auctore” і “Tanta”, які стосуються створення Дигест.

Зокрема, конституція: “Deo auctore” встановлювала засади проведення систематизаційних робіт, містила низку методологічних вказівок щодо визначення кола юридичних першоджерел, які слід було проаналізувати та піддати обробці (і переробці) та принципові положення стосовно порядку обробки матеріалів.

Концепцію створення Дигест було чітко визначено у конституції Юстиніана від 15 грудня 530 року “Deo auctore” [49, С. 26-33].

Підсумки законодавчих робіт по створенню Кодексу та головне завдання у галузі систематизації права сформульовані вже у ст. 1 та 2 цієї Конституції, де зазначено: “1. Тоді як поміж усіх справ нема нічого настільки важливого, як влада законів, котра впорядковує божественні та людські справи та усуває всіляку несправедливість, ми, разом з тим, знайшли, що усі галузі законів, створені від заснування міста Риму, від часів Ромула, перебувають у такому хаосі, що не можуть бути охоплені жодними здібностями людської природи. Нашою першою турботою було почати з тих священних принципів, які жили раніше, виправити їхні конституції і зробити їх ясними; ми їх зібрали в один кодекс і звільнили від зайвих повторів та неправдивих суперечностей, щоб їх правдивість надавала усім людям швидку допомогу.

2. Труд цей був завершений і об'єднаний у одному томі, прикрашеному нашим ім'ям, коли, звільнившись від дрібних та незначних справ, ми приступили до загального і повного виправлення права, щоб зібрати і виправити усі непорушні римські закони і включити у одну книгу численні розрізнені книги різних авторів. І цей труд, на який ніхто не наважувався і ніхто не насмілювався покладати сподівання, здавався нам надзвичайно важким і навіть неможливим. Але, піднявши руки до неба і закликавши вічну допомогу, ми зайнялись цією справою, поклавшись на Бога, котрий може зробити справу безнадійною, а може завершити його могутністю своєї сили”. (Аналогічне положення про необхідність об'єднання усього відібраного матеріалу в один том міститься також у статтях 4 та 5 вказаної Конституції).

Аналізуючи ці положення конституції “Deo auctore”, слід зазначити, що ними встановлено декілька принципових, концептуальних аспектів систематизації.

По-перше, визначено юридичний матеріал для подальшої обробки і систематизації, яким у даному випадку є римське право взагалі і твори римських правознавців, зокрема.

По-друге, вказано яким шляхом має проводитися систематизація: норми римського права, відображені у творах різних авторів, мають бути відібрані з різних творів, виправлені і об'єднані у одну книгу.

Нарешті, (і це, як здається, чи не найважливіше методологічне положення, що складає тут і надалі ідейне підґрунтя систематизації) - чітко виражене сподівання на Бога у вдалому проведенні і завершенні систематизаційних робіт, бо Він “може зробити справу безнадійною, а може завершити його могутністю своєї сили”.

Думаю необхідно підкреслити, що має місце не просто звична фраза, а принципове підкреслювання вимог до комісії та й до себе самого з боку імператора. Такий висновок можна обґрунтувати тим, що Юстиніан завжди приділяв велику увагу діянням у галузі релігії (про що детально мова піде далі), розглядаючи її як складову частину своїх поглядів на сутність призначення імператора, що знаходило відображення у лаконічній формулі його політики: “Єдина держава, єдиний закон і єдина церква” [20, С. 213].

Згадані вище методологічні положення загального характеру отримали розвиток у наступних статтях конституції “Deo auctore”.

Зокрема, у статтях 4-6 визначено принципи відбору з численних творів римських авторів тих частин матеріалу, що підлягають систематизації.

Згідно з вказівками Юстиніана І при відборі матеріалу слід було уникати “подвійного” використання творів різних авторів, де розглядаються схожі питання, “щоб уникнути повторів та суперечностей” (ст. 4). (До речі, спеціальне застереження відносно неприпустимості дублювання положень, що увійшли в Кодекс, міститься в окремій - 9 статті конституції “Deo auctore”). Формально, пошуки членів кодифікаційної комісії мали б обмежитись працями правознавців, що були свого часу наділені jus respondendi “…наказуємо вам зібрати та виокремити книги древніх мудреців, котрим священні принцепси надавали владу складання та тлумачення законів…”. При цьому усім авторитетам у галузі права (минувшини) мала приділятися однакова увага, ? “і нікому з них не повинні надаватися ніяких переваг, оскільки ніхто не визнається кращим або гіршим у всіх питаннях, але деякі кращі у тому чи іншому”(ст. 5). Цей принцип демократичного відбору матеріалу з творів правознавців минувшини знаходить відображення і у наступному положенні: “І не судіть про те, що є кращим і більш справедливим за більшістю авторитетів: бо думка одного й гіршого може переважити у якомусь питанні думки багатьох і більш високих…” (ст. 6). Втім тут же слідує уточнення, яке стосується необхідності враховувати точку зору, передусім, найбільш видатних знавців права класичної доби: Юстиніан І вказує, що особлива увага та повага має бути приділена навіть раніше мало відомим положенням та витягам з творів “найяснішого, найбільш блискучого” (splendidissimi) Емілія Папініана, котрим треба “не гаючись надавати силу закону”.

Таким чином, у даному випадку йдеться про методологічні основи відбору із загального масиву правового матеріалу, що обраний підґрунтям систематизації, конкретних положень з творів конкретних авторів.

З врахуваннями викладеного, принципами відбору конкретного матеріалу як слідує з аналізу наведених вище положень конституції “Deo auctore”, на мою думку, можна вважати: 1) повноту охоплення творів давньоримських знавців права (до числа “донорів” належать ті, хто згадуються у Законі “Про цитування”, а також ті, на кого вони посилаються у свої творах); 2) демократичність (однаковість підходу) відбору творів для пошуку в них вихідного матеріалу для систематизації; 3) прагнення досягти максимальної ясності положень створюваної збірки, для чого пропонується уникати дублювання, повторів, суперечливих висловлювань різних авторів.

Крім того, ще одна групу методологічних засад проведення систематизаційних робіт комісією складають визначені у конституції “Deo auctore” принципи обробки відібраного матеріалу.

До них можна віднести вказівки Юстиніана І щодо форми Дигест та його розпорядження відносно їхнього змісту.

Що стосується принципу визначення структури Дигест, то він достатньо чітко визначений у ст. 5 конституції “Deo auctore”, де комісії приписується поділити оброблений матеріал на 50 книг, а книги - на титули, а при розташуванні матеріалу керуватися як структурою “нашого Кодексу конституцій”, так і структурою Постійного едикту [11, С. 116].

Що стосується принципу обробки відібраного матеріалу, встановленого Юстиніаном І, то саме він викликав з часом найбільше докорів на адресу цього імператора з боку дослідників [68, С. 26]. Суть бачення Юстиніаном І засад обробки матеріалу полягала в тому, що він вважав виправданим і необхідним модернізацію застарілого матеріалу. Відповідно до такого підходу статею 7 конституції “Deo auctore” Юстиніан І дозволив комісії робити скорочення та заміну застарілих термінів та понять новими: “Якщо ви знайдете щось невірно написане, ви повинні виправити й навести порядок; що наче б то написаним з самого початку, і ніхто не повинен насмілюватись на підставі порівняння зі старими томами доводити хибність (вашого) писання…”. Особливо важливим виглядає таке положення: “Ми бажаємо зберегти все, що включено, таким чином, щоб навіть якщо у древніх було щось записане інакше і знаходиться у протиріччі з композицією, то це не буде ставитися у вину запису, але хай приписують нашому вибору”. І далі: “Таким чином, в усіх частинах книги^** Маються на увазі Дигести не буде місця жодним антиноміям (адже це так із стародавніх часів називається грецькою мовою), але буде одна злагода, одна послідовність, без встановлених протиріч” (ст. 8).

Відповідно до цього принципу (назвемо його “принцип модернізації та оновлення використаних текстів”) комісією було зроблено низку інтерполяцій, котрі одні автори вважають злочинними, а інші - цілком виправданими.

Нарешті, ще одна група принципів систематизації визначала засади впровадження Дигест у юридичну практику та повсякденне життя Східної Римської імперії.

Вони отримали закріплення частково вже у конституції “Deo auctore” і потім ? більш детально ? у конституції “Tanta”.

Зокрема стаття 12 конституції “Deo auctore” містила адресовану юристам заборону Юстиніана І писати коментарі до Дигест, щоб “своїм багатослів'ям не заплутували лаконічність цього Кодексу” і “щоб ніякого дефекту не виникло внаслідок їхньої інтерпретації”. Крім того, щоб надалі не виникало непорозумінь щодо тексту цієї збірки, статтею 13 цієї ж конституції заборонялися неясні скорочення та абревіатури при відтворенні тексту, “навіть якщо це стосується номеру книги або чогось подібного”.

Попри важливість згаданих вище вказівок Юстиніана І щодо тлумачення та майбутнього коментування Дигест, вони все ж таки мали надто загальний характер. Цю ваду необхідно було усунути, що й було зроблено у спеціальній конституції про затвердження Дигест від 16 грудня 533 р. (конституція “Tanta”).

Якщо конституція “Deo auctore”, головним чином, визначала засади проведення систематизації римського права та окреслювала коло можливих юридичних джерел, то конституція “Tanta”, підтверджуючи ще раз деякі положення конституції “Deo auctore” (наприклад, засади відбору та обробки матеріалу, оцінки значення творів різних правознавців минувшини тощо - ст. 10, 20 а), чітко окреслювала принципи використання Дигест, складених у результаті систематизації, після завершення систематизаційних робіт. Зокрема, ще більш категорично були заборонені коментування Дигест, порівняння Дигест із раніше чинним законодавством, порівняння останнього з Дигестами на предмет пошуку вад, помилок, розбіжностей між ними тощо.

Статтею 19 конституції “Tanta” виголошувалося: “Схиліться перед цими законами і дотримуйтесь їх, давши спокій всім попереднім. І хай не наважиться хтось з вас порівнювати їх з попередніми або шукати суперечностей між попередніми і новими; бо все, що встановлено цими законами, ми визнаємо єдиним, що має бути дотриманим. Ні на суді, ні в іншому спорі , де закони є необхідними , ніхто не повинен посилатися або вказувати на інші книги , крім складених і опублікованих Нами Інституцій, Дигест і Конституцій. Порушник буде підлягати найсуворішій відповідальності за фальшування разом із суддею, котрий допустить розгляд справи по старим законам” (ст. 19).

Заборонялося також коментування, “оскільки маємо вже сумний досвід коментаторів Постійного едикту, котрі розтягнули раціонально складений твір у різні боки, зробили його непридатним, внаслідок чого майже усе римське законодавство стало заплутаним”, а також робити при переписуванні законів незрозумілі скорочення, цитувати у суді книги з вадами скорочення чи перекручення. Вимога точного відтворення тексту законодавчих актів при переписуванні тут же підкріплювалася вказівками на санкції за порушення: несумлінний переписувач підлягав карній відповідальності і до того ж мав повернути хазяїну книги законів з вадами подвійну вартість останньої (ст. 21, 22). В усіх непевних випадках судді повинні були звертатися до імператора, котрий мав виключне право видання нових та тлумачення уже прийнятих законів.

Проте статтею 21 допускалися витяги, зведення декілька титулів разом, складання предметних покажчиків та переклад грецькою мовою (“те, що греки називали субтитруванням”). Існувала також деяка можливість обійти сувору заборону на коментування, спираючись на положення тієї ж статті 21конституції “Tanta”, котрими допускалося “відмічати щось для ясності титулів та складати те, що називається паратитлами” [11, С. 238]. Таким чином, існувала можливість акцентування тих чи інших положень Дигест та Кодексу, а також провадити своєрідний порівняльний аналіз названих законодавчих актів.

Мотиви принципової заборони Юстиніаном І коментарів до законодавчих актів, створених у результаті систематизаційних робіт, тлумачать в історико-правовій літературі по-різному.

Іноді таку заборону пояснюють тим, що Юстиніан І розглядав Дигести як законодавчий збірник, тобто офіційний акт, а отже намагався зберегти його “у первісній чистоті та ясності” [49, С. 115].

Проте, на думку інших науковців, таке пояснення є хибним. Свої критичне ставлення до точки зору, викладеної вище вони обґрунтовують посиланням на те, що коментування офіційних актів взагалі є справою досить поширеною у юридичній практиці, в тому числі, і у Візантії. На їхню думку, має йтися не про неприпустимість коментування взагалі, а про заборону коментарів, котрі були б авторитетними чи обов'язковим для суду (на кшталт давніх коментарів римських юристів, котрі мали свого часу “jus respondendi”) [228, С. 103].