Систематизація права у візантійській імперії у першій половині VI століття нашої ери (систематизація Юстиніана)

Цією ж конституцією було визначене завдання кодифікаційної комісії. Вона мала переглянути Кодекс Феодосія, виключивши з нього те, що застаріло, натомість, включивши імператорські конституції більш пізнього періоду, зокрема, конституції самого Юстиніана І [127].

Кодифікаційна комісія, яку очолював Трибоніан, працювала швидко, закінчивши підготовку Кодексу вже на початку квітня 529 р., тобто витративши на підготовку, обробку і переробку матеріалу трохи більше року. Високі темпи роботи комісії можна пояснити тим, що кодифікація за своїм характером була вторинною, підсумковою. Тут не йшлося про створення якоїсь цілісної концепції нового законодавчого акту, про розробку нових норм, взаємопов'язаних та узгоджених між собою, а малася на увазі інша мета: обробити, удосконалити і узгодити норми, які вже існують, виявивши принагідно прогалини у правовому регулюванні, що мали бути оперативно ліквідовані конституціями самого Юстиніана І. Завдання, поставлене перед комісією полегшувалося й тим, що вона не мала необхідності відшукувати та збирати окремі конституції імператорів, видані у різний час. Від цього її звільняла наявність Кодексу Феодосія, який був основним, базовим вихідним матеріалом, а також можливість використання матеріалів двох неофіційних збірок імператорських конституцій ? згадуваних вище кодексів Гермогеніана та Григорія [228, С. 53-56; 46, С. 252-253].

Крім того, на думку деяких науковців, кодифікаційна комісія, використала також, можливо, розробки Бейрутської школи щодо аналогічного законопроекту [152, С. 33-34].

Але таке припущення здається недостатньо обґрунтованим. По-перше, тому що у першоджерелах нема достатньо точної вказівки на існування таких розробок і, тим більше, на використання їх комісією. По-друге, тому що до складу кодифікаційної комісії не входили представники Бейрутської школи права. Натомість, поміж її членів був Теофіл ? професор права з Константинопольської школи, яка в науковому плані конкурувала з Бейрутською школою. Це дає підстави припустити, що, якщо наукові розробки якоїсь з візантійських наукових шкіл права і були використані у процесі створення Кодексу, то це, скоріше, були праці правознавців із Константинополя. У кожному разі це, можливо, були праці самого професора Теофіла, оскільки видатних юристів, які б займалися на той час у Візантійській імперії науковою роботою та викладанням права за даними джерел було дуже мало.

7 квітня 529 р. Юстиніан І конституцією “Summa reipublicae” затвердив кодекс, який отримав найменування “Кодекс Юстиніана”, вказавши, що він набуває чинності з 16 квітня цього ж року [126].

Слідуючим етапом систематизації було створення Дигест. Обробка юридичної спадщини класичних римських знавців права конституцією від 15 грудня 530 року “Deo auctore” була покладена на спеціально створену комісію з 17 душ. Очолював її Трибоніан, який вже проявив свої здібності при підготовці Кодексу. Крім нього до складу комісії увійшли: магістр канцелярії заяв та судових справ Костянтин, чотири професори права ? Теофіл та Кратин з Константинополя, Доротей та Анатолій з Бейруту, а також 11 адвокатів при Вищому суді - Стефан, Міна, Просдокій, Євтольмій, Тимофій, Леонід, Леонтій, Платон, Яків, Констянтин та Іоан.

Для опрацювання величезної кількості матеріалу комісія розділилась на три підкомісії, кожна з яких працювала над певним видом творів: перша - над творами, що стосувалися jus civile (маса Сабіна), друга - над творами, що стосувалися преторського права (маса едикту), третя - над творами Папініана казуїстичного характеру, тобто практичним матеріалом (маса Папініана). Результати роботи кожної комісії розглядались на пленарних засіданнях.

16 грудня 533 р. комісія доповіла сенату про завершення роботи (тобто пройшло рівно три роки з дня створення її Юстиніаном І. Конституцією “Tanta” від 30 грудня 533 року Дигести набрали чинності.

В останній рік роботи над Дигестами на підставі конституції Юстиніана “Omnem” від 16 грудня 533 року почалася робота над Інституціями. Безпосередньо цим займались Трибоніан та професори права Теофіл і Доротей.

З метою полегшення роботи було використано прийом, який виправдав себе при створенні Кодексу: Інституції створювалися не як абсолютно новий оригінальний твір, але, швидше, як переробка з модернізацією вже готових зразків, які витримали перевірку часом. З цих міркувань в основу нових Інституцій було покладено Інституції Гая, написані у ІІ ст. н.е. Хоча сам Гай не вважався глибоким теоретиком і не зажив слави Папініана, Павла чи Ульпіана, зате він мав умів викласти матеріал чітко й доступно, що для Інституцій мало вирішальне значення [128, С. 124-125]. Це й послужило чинником того, що Інституції Гая були взяті Комісією Трибоніана за основу, а зміни й доповнення торкнулись, передусім, уточнення структури, а також положень, які застаріли або містили посилання на законодавчі акти, які втратили чинність. Крім того, Інституції Гая було розширено положеннями, запозиченими із Інституцій Флорентіна, Марціана та Ульпіана.

Вирішивши, що Кодекс дещо застарів, Юстиніан І приймає рішення про його доопрацювання, для чого конституцією “Summa reipublicae” створює нову кодифікаційну комісію під головуванням Трибоніана, який на той час вже обіймав високу посаду questor sacra palatii. До складу комісії увійшли професор права з Бейруту Доротей, адвокати при Вищому суді у Константинополі Міна, Костянтин та Іоан. Комісія доопрацювала текст Кодексу, включивши до нього конституції Юстиніана, видані за роки, що пройшли після прийняття Кодексу у першій редакції.

Кодекс другого виправленого видання, був опублікований конституцією “Cordi nobis” від 16 (18) листопада 534 року і набрав чинності 29 грудня того ж року.

Розглянувши хронологічний перебіг робіт, тепер маємо торкнутися деяких недостатньо з'ясованих питань систематизації Юстиніана, на які зверталося увагу у спеціальних дослідженнях з цього питання.

Першим з таких питань є проблема визначення кінцевих термінів систематизації: чи можна вважати її такою, що була завершена з виданням другої редакції Кодексу, чи вона продовжувалася і пізніше?

У літературі з цього приводу поширена точка зору, що конституції, видані Юстиніаном І після другої редакції Кодексу (Новели - “нові закони”), слугували, ніби, своєрідним продовженням систематизації Юстиніана. Більшість новел стосувалась публічного права, шлюбно-сімейного та спадкового права. Важливе значення мали новели, які тлумачили законодавство, створене у результаті систематизації, оскільки згідно зі ст. 21 конституції “Таntа” неясності, які були виявлені у процесі застосування Дигест, мали подаватися судами імператору, бо лише він “один має право встановлювати й тлумачити закон”.

Дехто з авторів без будь-яких застережень відносить Новели до результатів систематизації, вказуючи, що вони є складовою частиною, так званого, Corpus juris civilis (Корпусу цивільних законів) [29, С. 305].

Інші науковці займають більш обережну позицію, вказуючи, що “деякі особливості систематизації та законотворчості Юстиніана після 534 року дають підстави для припущення про можливе її продовження, яке, втім, не відбулося, оскільки з часом Юстиніан втратив інтерес до таких робіт” [228, С. 75].

На мою думку, припущення про те, що видання Новел слугувало продовженням систематизаційних робіт доби Юстиніана І не мають достатнього обґрунтування. Хоча прихильники включення Новел до систематизації Юстиніана, як правило, посилаються на те, що останні потім об'єднувалися у збірки, що, начебто, свідчить про спроби продовження систематизації, але якихось свідчень таких намірів не збереглося. Зокрема, нема його конституцій, які передували підготовці Кодексу, Дигест та Інституцій та супроводжували їх прийняття. Крім того, слід зазначити, що джерела не містять відомостей про те, що Юстиніан І виражав наміру якось систематизувати новели [231, С. 100-101].

Що ж стосується збірок Новел, то усі вони мали неофіційний, приватний характер [270] і не можуть слугувати підтвердженням намірів Юстиніана І продовжувати систематизацію. Наприклад, приватному порядку професором права з Константинополю Юліаном; офіційно чи напівофіційно ? за імператора Тіберія ІІ (Collectio Marciana ? 168 новел); у середньовіччя ? збірка Anthenticum або Liber anthenticorum: складена, як вважають, в Італії [152, С. 36-37].

Виходячи з того, що Новели не були предметом власне систематизації за Юстиніана І, а мали характер поточної законотворчості, припускають, що вони могли бути частиною матеріалу для підготовки третьої редакції Кодексу [228, С. 57]. Але оскільки остання так і не відбулася, то це припущення залишається лише версією, яку дисертантка не поділяє.

Таким чином, можна зробити висновок, що систематизацію Юстиніана можна вважати завершеною після видання другої редакції Кодексу. Далі вже мала місце поточна законотворчість, що, зокрема, знаходила відображення у, так званих, “Новелах”, які насправді були просто черговими конституціями Юстиніана І. Надання їм якогось особливого значення стало результатом не задуму Юстиніана І, а було наслідком середньовічних обробок результатів систематизації Юстиніана із штучним об'єднанням їх у єдиний Corpus juris civilis, створення якого сам Юстиніан І ніколи не планував, на що неодноразово зверталося увагу в літературі, присвяченій відповідним аспектам систематизації права у Східній Римській (Візантійській) імперії у VІ ст. [211, С. 349].

Іншою проблемою, яка вже тривалий час привертає увагу дослідників, є з'ясування причин дуже коротких строків систематизаційних робіт [221, С. 115-118]. Створення декількох значних актів протягом дуже короткого часу (уся робота по систематизації права - від видання конституції “Haec quae necessaria” про початок робіт по створенню Кодексу до введення в дію його другої редакції зайняла лише шість років - з 13 лютого 528 року до 29 грудня 534 року). Це при тому, що ці роки було насичені різноманітними важливими політичними, військовими, соціальними та іншими подіями, про що йшлося у попередньому розділі.

Найбільшу увагу науковців під таким кутом зору привертають Дигести, де обсяг робіт був просто вражаючим. Про масштаб роботи, зроблений комісією Трибоніана, свідчить той факт, що впродовж трьох років було вивчено 2000 книг, що містить 3000000 строк. З них було відібрано 150000 строк. Вони склали 50 книг, кожна з яких була витримана у певній системі: книги, титули, параграфи [152, С. 45-50].

В історико-правовій літературі існують різні точки зору стосовно стислих термінів створення Дигест.

Умовно їх можна об'єднати у дві групи, обравши в якості критерію позитивне чи негативне ставлення до організації роботи Комісії Трибоніана і відповідно оцінку перебігу робіт та засоби отримання результатів у такі стислі строки.

Науковці, які в цілому схвально оцінюють організацію систематизаційних робіт, пояснюють швидке виконання поставленого перед Комісією завдання здібностями та сумлінністю її членів, вдалою організацією роботи Комісії Трибоніаном ? створення трьох підкомісій, які одночасно готували “масу Сабіна”, “масу едикту” і “масу Папініана” для узагальнюючої обробки головою Комісії, себто, Трибоніаном [18, С. 154-200].

Інші дослідники, навпаки, піддають сумніву добросовісність членів Комісії, і передусім, самого Трибоніана, вважаючи, що стрімкими темпами підготовки Дигест вона завдячує тому, що використала доробок попередників (або, так звані “Протодигести”, проект яких, можливо, існував раніше, або твори узагальнюючого характеру римських правознавців класичного періоду, які не дійшли до нас, але були відомі у Східній Римській імперії) [218, С. 97].

Проте, у літературі зверталося увагу на таку хибу обох наведених точок зору як припущення про прискорення темпів роботи Комісії з ініціативи Трибоніана або самих членів Комісії. При цьому вказується, що таке припущення здається мало вірогідним з слідуючих міркувань. По-перше, очевидно не Комісія і навіть не Трибоніан визначали загальні завдання, строки і кінцевий термін робіт. По-друге, тому що склад Комісії у процесі систематизаційних робіт неодноразово змінювався в залежності від завдань, які ставив перед нею Юстиніан І. При цьому у джерелах немає відомостей про те, що ці зміни визначав Трибоніан. Натомість з тексту конституцій слідує, що відповідні вказівки надходили від самого Юстиніана. По-третє, обсяг робіт був надто великим (Юстиніан І у конституції “Tanta” вказував: “нічого не має бути залишеним за межами Дигест…”) для того, щоб члени Комісії чи сам Трибоніан прагнули скоротити відведений на систематизацію час. Це можливе було лише за рахунок якості роботи, але тоді зростав ризик неналежного виконання прямого розпорядження Юстиніана І про повноту обробки матеріалу.

У зв'язку з цим висловлюється припущення, що високі темпи систематизації були встановлені безпосередньо Юстиніаном І, який змушений був прагнути такого прискорення внаслідок політичної та соціальної нестабільності Східної Римської імперії у перші роки його врядування і, оскільки намагався виграти час, то готовий був пожертвувати якістю [228, С. 73-75].

З такими міркуваннями можна погодитися. Проте, як здається, вони не пояснюють повною мірою, що ж допомогло Комісії впоратися із завданням у стислі строки, визначені Юстиніаном І. Адже визначення строків - це лише відправний момент роботи. Довести її вчасно і якісно до кінця набагато складніше, про що свідчить невдала спроба Теодосія ІІ організувати загалом аналогічні систематизаційні роботи [152, С. 37-39]. Тому, на мою думку, мають бути враховані і такі обставини, як вдала організація робіт Трибоніаном (створення трьох підкомісій з окремим завданням для кожної), а також можливість використання Комісією матеріалів, створених раніше. Адже кожен акт, створений у процесі систематизації, мав свій “прототип”: для Кодексу - це був Кодекс Феодосія та збірки Гермогеніана та Григорія; для Інституцій - Інституції Гая та інших авторів; для Дигест - можливо, праці Алфена Вара [11, С. 330], Цельза - сина [11, С. 332], Модестіна Геренія [11, С. 339].

Слід також торкнутися питання про “паралелізм” створення трьох великих збірок: Кодексу, Дигест, Інституцій, які стосувалися правового регулювання майже одного кола відносин, на що звертають увагу практично усі історики права, які торкалися цієї проблематики [218, С. 100; 173, С. 49].

Щодо цього в історико-правовій літературі висловлені різні точки зору.

Наприклад, І.С. Перетерський висловив точку зору, згідно з якою комісії, створені Юстиніаном І, просто виявилися неспроможними скласти єдиний кодекс римського права, як це було задумано і не вдалося свого часу зробити у Кодексі Феодосія ІІ. Натомість комісіями під головуванням Трибоніана були створені два законодавчих акти, які виявилися досить різнорідними. З цього приводу він писав, “кодифікація Юстиніана не відтворила спроб Феодосія ІІ скласти єдиний звід римського права та висловлювань правників і конституцій, бо ці два джерела права були вже надто різнорідні, і, звичайно, важко було б охопити єдиною системою догмат про Трійцю та щонайтонші правила про сервітути” [264, С. 154].

Проте, іншими авторами зазначалося непереконливість такої позиції і зверталося увагу на те, що Юстиніан І, обираючи між римським правом та можливістю оперативної нормотворчості, свідомо обрав два паралельні шляхи: римсько-правовий та Візантійський, які могли привести до однієї мети. В результаті було створено три самостійні законодавчі акти, кожний із яких мав не тільки особливі джерела, але і своє особливе призначення: популярне викладення основних положень приватного права (Інституції), зібрання досягнень римсько-правової думки (Дигести), збірник кодифікованих законодавчих актів, призначений для “щоденного юридичного вживання” - Кодекс [221, С. 102].

Друга з наведених позицій здається більш виправданою, оскільки підтверджується даними джерел, зокрема, концепцією систематизації, відображений у конституціях Юстиніана, проаналізованих у попередньому розділі дисертації.

Проте для більш аргументованої відповіді на це питання доцільно звернутися до характеристики структури та змісту юридичних актів (документів), створених у процесі систематизації Юстиніана. Що і буде зроблено у наступному підрозділі.

4.2 Кодекс, Дигести та Інституції, як юридичний результат систематизації Юстиніана

Оскільки перша редакція Кодексу не збереглася, судити про його зміст та структуру можна лише за його другою редакцією, що і буде робитися надалі.

В подальшому рукописи Кодексу дуже рано почали підлягати різним скороченням: випускалися грецькі конституції, викреслювалося й багато латинських. Тоді ж були зовсім вилучені три останні книги, і таким чином під назвою “Кодекс” малися на увазі тільки перші дев'ять книг. Коли ж ці три останні книги почали знову циркулювати у юридичному обігу, то ще довго вони носили особливий заголовок “трикнижжя”. Загалом рукописів Кодексу існує достатньо для того, щоб після співставлення усунути усі скорочення та пропуски і встановити, більш чи менш автентичний текст. Кращими із рукописів визнаються Веронський VIII століття, Паризький та Дармштадський [166, С. 61].

Кодекс містить близько 4600 конституцій, починаючи з конституцій імператора Адріана. Найбільша кількість з них належить Адріану ? 1200, Северам ? 880, Юстиніану ? 400. Усі конституції, які увійшли до її видання, набули сили, ті ж, які з нього були вилучено, ? втратили чинність.

Характерним є те, що конституції наведено у скороченому вигляді: з них виокремлено головне юридичне правило і подано у вигляді витягу. Внаслідок цього вони виглядають точними і лаконічними, що загалом є не дуже типовим для конституцій Імператорів, особливо Східної Імперії, у тому числі ? для самого Юстиніана І.

У зв'язку з цим слід зазначити, що, хоча конституцій самого Юстиніана І, небагато (менше 0,1 загальної кількості), але їхня питома вага у загальному обсягу текста досить велика. Це пояснюють тим, що у той час, коли тексти конституцій інших імператорів дано у вигляді скорочених витягів з оригіналів, то досить багатослівні конституції Юстиніана наведено повністю, без будь-яких скорочень, у тому вигляді як вони були видані. Існує припущення, що оскільки Юстиніан І цінував саму форму свого викладу, то комісія, доопрацьовуючи текст Кодексу, не наважилась застосовувати до словесної форми його конституцій надане їй Юстиніаном І право змінювати та скорочувати видане [228, С. 54].

В цілому, безумовно, можна погодитись з висновком, що хоча Кодекс містить конституції імператорів, як Східної, так Західної Римської імперій, але насамперед, він відображає положення норм права, характерні саме для Візантії. До того ж положення законодавчих актів, виданих західно-римськими імператорами викладені з позицій “візантизму”, що найбільш яскраво відобразилося у першій книзі Кодексу Юстиніана [152, С. 35-36].

Але відмінності між вказаними кодексами полягають не лише у різних підходах до подачі матеріалу, але й у визначенні логіки та структури самих цих законодавчих актів.

Кодекс Феодосія, як зазначалось, складався з 16 книг. Перша з них була присвячена джерелам права, 2-5 ? приватному праву, 6-15 ? публічному, 16 ? церковному праву. Отже основна частка змісту Кодексу припадала на публічне право (10 книг з 16, до яких треба додати ще одну, ? присвячену питанням церковного права). Це дозволяє зробити висновок, що у даному випадку ми маємо справу, насамперед, з кодифікацією не приватного, а публічного права.

Кодекс Юстиніана поділено на 12 книг. Причому, матеріал в них розміщено за іншим концептуальним підходом. Перед усім, впадає у вічі істотне збільшення обсягу матеріалу, який стосується питань приватного права. Йому відведено книги з 2 по 8 (сім з дванадцяти, тобто більше половини загальної кількості) (Для порівняння: у Кодексі Феодосія приватному праву відведено менше 1/3 загального обсягу, у Кодексі Юстиніана ? майже 2/3 обсягу). 9 книга присвячена кримінальному праву, 10-12 ? адміністративному.

Світоглядний підхід, а точніше його динаміка, знайшли відображення у перенесенні конституцій з питань церковного права з останньої книги у першу. Хоча ця книга називалась дещо ширше “Церковне право та права і обов'язки державних службовців”, але її 13 титулів, головним чином регламентували відносини, пов'язані з релігією. Досить вказати хоча б назви перших з них: І ? “Про верховну Трійцю та віру католицьку і щоб ніхто не смів публічно змагатись з нею”, ІІ ? “Про церкви”, ІІІ ? “Про єпископів та кліриків і їхні привілеї”, IV ? “Про судову владу єпископів”, V ? “Про єретиків, манихеїв та самаритів” і т.д. До цього слід додати, що у 8 першого титулу увійшов виклад віри, зроблений самим Юстиніаном І та схвалений папою Іоаном. Таким чином, християнство було закладено в основу всього державного життя.

Характеризуючи структуру Кодексу, слід звернути увагу на те, що книги поділяються на титули, останні на конституції, які розміщено у хронологічному порядку. Конституція, зазвичай, містить ім'я імператора, який її видав, та вказівку на того, кому вона адресована (Конституції імператорів мали конкретного адресата або адресатів, могли бути адресовані до усіх підданих. Але після включення до Кодексу всі конституції набули загальнообов'язкового характеру).

Зміст, логіка, а також структура і методика обробки та подачі матеріалу свідчать про те, що Кодекс Юстиніана був спробою систематизації, передусім, законодавчих актів з практичною метою створити кодекс чинного, придатного для повсякденного застосування права.

Зараз невідомо, чи відразу Кодекс був задуманий таким чином, щоб потім його приватноправовий ухил врівноважити виданням нових законів, чи то такий ухил був несвідомим, який потім прийшлось виправляти виданням актів публічно-правового характеру. У всякому разі конституція Cordi відображала передбачення можливості видання Юстиніаном І законодавчих актів з питань, які входили тематично у коло, окреслене при створенні Кодексу, встановивши, що якщо пізніше перемінлива природа речей створить щось нове, потребуюче затвердження імператором, то будуть видані нові конституції (Novellae constitutiones).

Якщо Кодекс Юстиніана мав характер збірки законів “повсякденного” характеру і загалом ґрунтувався на реаліях та законодавстві Східної Римської Імперії (Візантії), то Дигести мали яскраво виражений давньоримський генезис: практично усі правознавці, чиї твори тут були використані, жили у добу принципату.

У Дигестах зібрані були твори 38 чи 39 знавців права [52, С. 35-36], неповний список яких прикладений до давнього рукопису. Структурою Дигести у загальному вигляді нагадують Кодекс Юстиніана. Матеріал поділений на 50 книг, які крім 30-32 книг розпадаються на титули. Книга 1 слугує вступом, а також містить загальні положення про право та державу; книги 2-46 присвячені питанням приватного права та слідують системі преторського едикту із значними змінами та доповненнями; книги 47-48 відведені кримінальному праву та процесу; книга 49 - оскарженню, фінансам та військовому праву; остання 50 книга - муніципальному праву та особливим доповненням.

Книги не мають власних найменувань, в той час як титули, на які поділяються книги, опоряджені заголовками, які у багатьох випадках відтворюють рубрики “постійного едикту”, а також нерідко співпадають з назвами відповідних титулів Кодексу Юстиніана.

Титули, в свою чергу, поділяються на фрагменти, кожен з яких є витягом з одного із творів одного з правників. Якоїсь субординації (за авторитетом, часом написання твору, його обсягом тощо) не просліджується, але великі фрагменти для зручності поділено на параграфи. Специфічною рисою викладу матеріалів в Дигестах є те, що кожен фрагмент починається з вказівки на те, хто є автором витягу і з якого твору.

Думається, що та подібність структури цих двох кодифікованих актів не випадкова і відображає загальну концепцію права як її уявляли у Східній Римській імперії у VІ ст.

Поділ Дигест на книги є основним і згадується уже в 1 Конституції “Deo auctore”. Разом з тим, у тій же конституції ( 2) передбачено поділ матеріалу Дигест на більші за розміром частини: 1) Prota (кн. 1-4) ? загальні положення; 2) De judicies (кн. 5-11) ? про речеві позови; 3) De rebus (кн. 12-19) ? зобов'язальне право; 4) Umbilicas (кн. 20-27) ? “середина (пуп)” ? об'єднує матеріали про заставу, укладення шлюбу, посаг, розлучення та ін.; 5) De testamentis (кн. 28-36) ? заповіти; 6) без назви (кн. 37-44) ? містить, головним чином положення стосовно спадкового права; 7) без назви (кн. 45-50) ? може найбільш дивна частина, оскільки надто вже різноманітні положення, що стосуються як приватного (кн. 45-46), так і публічного (кн. 48-50) права (книга 47 стосується як приватного, так і публічного права).

У самому тексті Дигест цей поділ на 7 частин відображення не знайшов, що викликає питання про його призначення. Деякі історики права вважають, що це пов'язане з намаганням передати схему коментарів до преторського едикту, інші схиляються до думки, що це мало значення, скоріш за усе, для викладання права [52, С. 70-73]. Друга точка зору здається більш обґрунтованою, оскільки Юстиніан І, як відомо, крім реформи права, мав на меті й реформування юридичної освіти, що було закріплено у конституції “Omnem”, виданої у один день з конституцією “Tanta” (Про затвердження Дигест). Тоді більш логічним здається не лише додатковий поділ Дигест (не лише на книги, а й на сім згаданих частин), але й відсутність назв чи специфічні назви деяких частин, а також об'єднання в останній частині положень приватного та публічного права.

Складачі Дигест, керуючись вказівкою Юстиніана І, намагались уникнути повторів та протиріч, але повного успіху в цьому не досягли. В тексті є і те, і інше.

Для розгляду існує прекрасний рукопис VI чи початку VII століття. До 1406 року він знаходився в місті Тезі, але згодом був віднятий Флоренцією, де й зберігається до сих пір, чому і називається “Florentina”. Коли в XI ст. відновилося вивчення римського права і виник великий запит на списки Дигест, з'явилася велика кількість рукописів, багато із яких дійшли і до нас [32, С. 97]. Джерелом своїм вони мають Флорентіну, але є сліди користування поряд з Флорентіною і іншого рукопису, нам невідомого. В цей час, однак, Дигести циркулюють не як щось єдине, а як три розірвані частини: від початку до титулу 24.3, від титулу 24.3 до 38 книги включно та від 39 книги до кінця. Чим викликаний такий поділ, невідомо [160, С. 240].

Що стосується змісту Дигест, то тут є особливості, пов'язані з відбором матеріалу.

Зокрема, комісія була обмежена у можливості вибору. Але це обмеження було скоріше формальним. Фактично ж вона могла використовувати висловлювання будь-якого автора, на кого посилався юрист, який мав jus respondendi. Разом з тим, Дигести являють собою приклад досить чіткого та послідовного відбору з наданням переваги деяким авторам, чинники та критерії чого до останнього часу залишаються спірними у літературі. Так, з 39 цитованих юристів лише 3 жили у республіканський період (Квінт Муцій Сцевола, Елій Галл, Алфен Вар) і двоє ? у період пізньої імперії ? IV ст. (Гермогеніан, Аркадій Харізій), решта ? у І-ІІІ ст., тобто у період принципату.

Звідси логічно слідує висновок, що у Дигестах відтворено тексти переважно трьохсотрічної давності на момент їх створення. А оскільки у IV-V століттях законодавча діяльність тривала, то вийшло так, що Дигести містять поряд з іншими також матеріали, які напевне застаріли. Отже, Дигести є не найкращим джерелом знань про реальне греко-римське право.

Дослідники також звертають увагу на різну питому вагу у Дигестах матеріалу належного тому чи іншому правникові.

Так, за приблизними підрахунками фрагментів, що припадають на того чи іншого автора, звичайно, зазначають, що частка Ульпіана складає третину Дигест (усього фрагментів ? 9200), Павла ? одну шосту загальної кількості фрагментів, Папініана ? одну вісімнадцяту, Юліана ? одну двадцяту, Помпонія та Цервідія Сцеволи ? одну двадцять п'яту, Гая ? одну тридцяту, Модестіна ? одну сорок п'яту і т.д. [196, С. 90].

За більш точними підрахунками Ульпіану належить 27 процентів усіх фрагментів, Павлу ? 22,8 %. Загалом, правникам, згаданим у законі 426 року “Про цитування” (Ульпіану, Павлу, Папініану, Гаю та Модестіну) належить близько 66 % усіх фрагментів.

У романістичній літературі проводились також підрахунки питомої ваги обсягу тексту, яка припадає на долю різних авторів. Результати виявились не менш цікавими. У такому випадку частка Ульпіана складає близько 40 %, Павла ? 20 %. Решті 37 (36) юристам, згаданим у Дигестах залишається лише близько 40 % на всіх.

Існують різні припущення щодо чинників такої диспропорції.

Зокрема, було висловлено точку зору, згідно з якою комісія при підготовці Дигест скористалась матеріалами, які з'явилися раніше. Це могли бути коментарі Ульпіана по едикту та до положень цивільного права, а також матеріали комісії Теодосія ІІ, до завдань якої спочатку входило не лише створення Кодексу, але й загальна обробка (кодифікація) різноманітного юридичного матеріалу: як законодавчих актів, так і відповідей знавців права.

Інша точка зору полягає в тому, що надання переваги творам вказаних авторів пояснюється тим, що видатні юристи завше згадували у своїх творах погляди попередників, погоджуючись або полемізуючи з ними. Таким чином, вони ніби дали підсумок розвитку юридичної думки на ІІІ ст. Тому комісія не повторювала з давніших правників те, що можна було запозичити безпосередньо і у більш досконалій формі з нових юристів. Консерватизм римських правників призвів до того, що і в Ульпіана, і у Павла ми знаходимо більш або менш повні картини римської юриспруденції з окремих питань [152].

Як здається, повністю погодитись з такою позицією не можна. Звичайно, консерватизм римського права, створював умови для цитування творів, написаних не лише роки, а й століття тому (цим пояснюється та обставина, що у Дигестах більша кількість юристів згадана у цитатах, ніж є авторами фрагменти (51 проти 39). Разом з тим, така теза не спростовує припущення про підготовку Дигест на матеріалах творів небагатьох правників, насамперед, - Ульпіана та Павла, частка фрагментів (текстів) з творів яких за будь-яких умов складає не менше половини загального обсягу.

На підтвердження цього можна навести такі докази.

По-перше, згадані юристи жили й творили на рубежі ІІ-ІІІ ст., що надавало їм можливості узагальнювати висловлювання попередників. Наступний “за популярністю” у компіляторів Дигест Папініан жив, приблизно, у той самий час, однак його твори, як такі, що мали практичну спрямованість, склали самостійну групу фрагментів (так звана, маса Папініана). Тому його одна вісімнадцята частка має особливу вагу і, на нашу думку, має стояти за загальною шкалою порівнянь.

Що ж стосується наступних за “ступенем цитованості” Юліана, Помпонія, Цервідія Сцеволи, то вони жили у ІІ ст. і до того ж у своїх творах, як правило, не давали, широких оглядів позицій попередників.

Цей момент є, як здається, другим доказом правдивості припущення, що Дигести складено, насамперед, на матеріалах вказаних творів Ульпіана та Павла. Для того, щоб розвинути це положення, торкнемось особливостей творчої манери одного та другого.

Ульпіан досконало знав усі галузі права та всю попередню літературу і намагався вичерпати її настільки повно, щоб надалі до неї вже не було потреби повертатись. Головна праця Ульпіана ? 83 книги коментарів ad edictum ? характерна бездоганним добором матеріалу, проблематики, а також незалежною точкою зору. Вона містить точні цитати з едиктів та позовних формул; єдину модель розроблено надзвичайно ретельно, фраза за фразою, іноді слово за словом. Власне, це неформальна кодифікація класичного викладу едикту, одне з найбільш видатних творінь усієї науки римського права.

Схожа оцінка його коментарів до цивільного права у 51 книгах, де теж дуже багато цитат з попередників. Обидва твори до того ж аналогічні за тенденціями та технікою.

Отже припускають, що Комісія взяла за основу саме ці праці Ульпіана, саме у них “запозичивши” й більшість цитат (фрагментів), належних іншим юристам. Це цілком задовільно пояснює стрімкі темпи її роботи ? адже їй довелось опрацювати близько трьох мільйонів рядків за дуже короткий термін (три роки), що навряд чи в людських силах. Крім того, така версія пояснює не зовсім логічний вибір матеріалу для компіляції: маса цивільного права та маса едиктна, згруповані й вміщені підряд одна за іншою по окремих титулах. Якщо головними джерелами були коментарі Ульпіана до цивільного права та до преторського едикту, то так і було подано цей матеріал [228].

Але якщо праці Ульпіана були основою, то чому досить широко використані роботи Павла (причому з таким великим відривом від решти цитованих юристів)?

Відповідь, як здається, полягає не лише в тому, що вони були сучасниками, але й у особливостях творчості Павла та його стосунків з Ульпіаном.

Як зазначає М. Бартошек, Павло був самим плідним з усіх римських юристів [11, С. 341]. Тонкий, глибоко освічений теоретик, вирізнявся критичним підходом. Написав примітки до творів Юліана, Нерація, Сцеволи та Папініана, витяги з Pitham Лабеона та Digesta Алфена. Його твори охоплювали всі галузі права, особливо приватного. Відомі коментарі ad Plautium, ad Edictum (76 книг) та ad Sabinum.

Таким чином, Павло теж був цікавий не лише сам по собі, але й тією інформацією про інших правників та точки зору останніх, яка містилась у його творах. Крім того, маємо справу з коментарями до тієї ж маси (за тією ж схемою), яка лягла в основу Дигест: коментар до цивільного права, коментарі до едикту.

Втім компілятори, мабуть, не змогли б обійтись без посилань на Павла (точніше, без використання його творів) ще з однієї причини. Є достатні підстави припускати, що між ними та Ульпіаном існувало наукове суперництво, внаслідок чого вони, хоча і жили в один час і писали на подібні теми, ніколи не цитували одне одного.

З вказаних міркувань цілком логічним здається припущення про те, що саме твори двох вказаних видатних правників слугували підґрунтям “теоретичної” частини Дигест, в той час як твори Папініана забезпечували сторону “практичну”. В кінцевому підсумку вони були й джерелом більшості фрагментів.

Особливістю Дигест є, так звані “інтерполяції”. Суть їх полягає в тому, що при складанні Дигест за вказівкою Юстиніана І, було зроблено низку правок, змін і доповнень у текстах оригінальних праць римських юристів класичного періоду. Такі зміни і доповнення (інтерполяції) істотно змінили у деяких випадках зміст (а іноді і дух) першоджерел. Це зумовило критичне ставлення багатьох романістів до Дигест Юстиніана як першоджерела римського права, оскільки багато хто вважав, що в результаті кодифікації з'явилася праця, що відображала дух не стільки римського, скільки візантійського права [152, С. 53-60].

Інтерполяції дійсно являють певну небезпеку помилки при встановленні автентичності положень Дигест римським першоджерелам, однак ця небезпека може бути подолана за допомогою звернення до юридичних пам'яток класичного та післякласичного періоду, які дійшли до нас. Зокрема, такими пам'ятками є праці Павла, Ульпіана [262], Ватиканська книга фрагментів, співставлення Законів Мойсея та римських [193, С. 164-191] і, звичайно - Кодекс Феодосія, складений фактично у добу завершення формування класичного римського права [137, С. 30].

Від інтерполяцій слід відрізняти глоси, тобто пояснення незрозумілих слів та термінів переписувачами та читачами, які потрапляли в тексти у рукописах та до компіляторів [11, С. 140, 347].

Інституції займають особливе місце у систематизації Юстиніана. Зі слів самого Юстиніана, вони були покликані слугувати вступним піврічним курсом для студентів, з якого слід починати, щоб підготувати їх до більш поглибленого вивчення римської юриспруденції. Саме слово Institutiones означає латиною “елементарні викладення”, тобто мова йде про навчальний посібник або, простіше, підручник з римського права.

Хоча роботою по створенню Інституцій займалися Трибоніан, Теофіл та Дорофей, однак написані вони від особи самого Юстиніана І. Мабуть, тому, що сам імператор редагував текст, вносячи свої зауваження та думки, що видно із самого тексту Інституцій. Сам текст, як вважають деякі автори, готували по першим двом книгам - Доротей, а по третій та четвертій книзі - Теофіл. Перу Теофіла належить ще коротке викладення інституцій, яке грецькою має назву парафраза [173, С. 43].

Головним джерелом Інституцій Юстиніана ? і за структурою, і за змістом ? за власним визнанням Юстиніана І слугували Інституції Гая. Додатковим джерелом підручника слугували Інституції Флорентіна, Ульпіана та Марціана. Нерідко автори підручника також посилаються на власні конституції Юстиніана, на імператорські конституції Марка Аврелія (ІІ ст. н.е.), Антоніна Пія (ІІ ст. н.е.), співправителів Півночі та Антоніна (ІІ-ІІІ ст. н.е.), Зенона (V ст. н.е.) і, нарешті, Юстина (VI ст. н.е.). Достатньо часто зустрічаються посилання на закони ХІІ таблиць, бо Юстиніан І взагалі був відомий своєю повагою до цього давнього зводу. Далі зустрічаються посилання на республіканські закони (особливо на закон Аквілія) та деякі сенатус-консульти імператорського часу. Нарешті, зустрічаються посилання на окремих римських юристів: Муція Сцеволу, Сабіна, Папініана та інших. Безперечно, Юстиніан І прагнув показати свою освіченість, іноді цитуючи навіть Одіссею Гомера та Енеїду Вергілія.

Інституції складаються із чотирьох книг, які в свою чергу поділяються на титули та параграфи. Саме в цьому підручнику дано відоме визначення права: “Юстиція заключається в постійній та твердій волі надавати кожному своє. Юриспруденція це пізнання божеських та людських справ, розуміння справедливого та несправедливого” [62, С. 6]. У першій книзі після римського права та його джерел, даються визначення різноманітних статусів осіб, викладаються інститути сімейного права. У другій книзі розглядаються категорії речей, права власності та володіння, сервітути, а також заповіти. Третя книга розглядає спадкування за законом та зобов'язальне право, в тому числі різноманітні види контрактів та квазі-контрактів. У четвертій книзі викладаються зобов'язання із деліктів, система позовів, преторських інтердиктів, екстраординарний судовий процес та державні злочини.

Текст Інституцій дійшов до нас в декількох рукописах ІХ-ХІІ ст., серед яких можна відзначити Берлінський манускрипт ІХ ст., Бамбергенський манускрипт ІХ-Х ст., Верселленський рукопис ІХ-Х ст., Афінський рукопис ІХ-Х ст., Паризький рукопис ХІ ст. тощо.

Оцінюючи “юридичні” результати систематизації Юстиніана варто з'ясувати сутність проведених робіт, враховуючи при цьому, що в історико-правовій літературі існують різні точки зору щодо ступеню єдності створених у її процесі законодавчих актів, вживаються поняття “кодифікація Юстиніана” [166, С. 61; 46, С. 249; 188, С. 32; 283, С. 79], “компіляція Юстиніана” [152], “систематизація Юстиніана” [221, С. 76-78]. Отже, варто, насамперед, визначити, яка із згаданих позицій є найбільш точною.

Передусім, варто торкнутися питання про коректність вживання поширеного терміну “Corpus juris civilis” для позначення сукупності результатів систематизації Юстиніана, як єдиного цілого. Чимало авторів виходить з того, що можна вести мову про “Звід Юстиніана” [20, С. 211-212], котрий характеризують як “...результат кодифікації Юстиніана - систематичний виклад римського та візантійського права” [29, С. 304]. Іноді йому приписують саму ідею створення єдиного “Corpus juris civilis”, що мав охоплювати три частини [75, С. 55]. А деякі автори вважають, що “всі частини юстиніанівського “Зводу” були об'єднані загальним задумом і складали єдине ціле, хоча спочатку не мали узагальнюючої назви” [91, С. 199].

Проте виправданість такого об'єднання викликає сумніви.

Адже ні сам Юстиніан, ні тим більше створені ним комісії з питань систематизації римського права не мали на меті створення якогось єдиного “Суперкодексу”. Як зазначав Д.І. Азаревич, “те, що нам відомо під іменем “корпус” містить у собі ...джерела друг від друга незалежні, які єдність назви одержали від новітніх видавців” [6, С. 199].

Тому вірним здається висновок, що існували три самостійних законодавчих акти, кожен з яких мав не лише особливі джерела, але й своє особливе призначення: популярний виклад засад та основних положень приватного права ? Інституції, зібрання вищих досягнень римської правової думки ? Дигести, збірка кодифікованих законодавчих актів “повсякденного вжитку, прикладного характеру” - Кодекс [228, С. 78].

У зв'язку з існуванням трьох самостійних актів, які з'явилися в результаті систематизаційних робіт, здається, що ці роботи не можна оцінювати, як кодифікацію.

Адже за сутнісними ознаками лише створення Кодексу Юстиніана може вважатись кодифікацією, оскільки остання припускає зведення актів законодавства у єдину збірку, нову не лише за формою, але й за змістом. При цьому норми переглядаються з точки зору переоцінки їх значення на новому етапі розвитку суспільства.

Що стосується Дигест, то тут не було перегляду чинного законодавства та його переоцінки. Не було руйнування старої та створення нової системи норм, створення Дигест не означало скасування розрізнених нормативних актів вже тому, що багато фрагментів належали правникам, не згаданим у законі “Про цитування”, і отже не були нормами права. Вони стали такими лише після включення їх у Дигести. Крім того, як зазначав І.С.Перетерський, Дигести взагалі не схожі на кодекс у сучасному розумінні, оскільки не є чіткою системою правових норм [152, С. 50].

Тому Дигести точніше оцінювати як компіляцію, тобто визнати, що вони є несамостійною науково-прикладною працею, побудованою на використанні чужих творів, за якою визнано силу закону [221, С. 119-120].

Особливе становище займають Інституції Юстиніана. Вони, на мою думку, попри офіційне затвердження їх Юстиніаном, взагалі не можуть розглядатися як законодавчий акт. Як слідує з Конституції “Omnem”, їх створення взагалі не переслідувало мету врегулювання якихось відносин, а завдання їх полягало у забезпеченні умов для засвоєння студентами-юристами положень права. Про мотиви створення Інституцій Юстиніан І писав: “Угледівши, що люди, котрі ще не призвичаїлись, а також ті, хто, стоячи у передпокоях законів, поспішають увійти до таїн законів, але не в змозі витримати таку велич мудрощів, ми вирішили, що необхідно дати попередню освіту, щоб розсмакувавши й начебто просякнувши основами усього, вони могли дістатись до глибин й сприймати зачудованими очима прекрасну форму законів” [276, С. 1.17.2.11].

Можна припустити, що правова сила Інституціям була надана вже при більш пізніх переробках результатів систематизації Юстиніана, про що мова піде у наступному підрозділі.

Якщо з врахуванням цих висновків оцінити усю роботу по систематизації права, проведену за вказівкою Юстиніана І, то її, як здається, можна оцінити, як сукупність кодифікації (Кодекс) та компіляції з римських джерел (Дигести та Інституції).

4.3 Значення систематизації Юстиніана для подальшого розвитку систем права

Слід зазначити, що в історико-правовій літературі систематизація Юстиніана протягом багатьох років оцінюється неоднозначно. Не зупиняючись на усіх її різновидах, згадаємо лише крайні точки зору: суто негативну та цілком позитивну оцінки.

Негативна оцінка систематизації Юстиніана ґрунтується на тому, що в ній вбачають відсутність творчих засад, лише “переписування” старих норм, яке супроводжувалося “знищенням і забуттям книг чудових римських юристів, на кістках котрих була зведена пухка будівля “Дигест” [68, С. 26]. Варто підкреслити, що саме у порушенні первісного змісту творів римських знавців права більшість авторів вбачають головний недолік систематизації Юстиніана [231].

Проте такий підхід був би виправданим, а критика справедливою, аби Юстиніан І мав метою створити збірник норм виключно “старого”, класичного римського права у його первісному вигляді, як музейний експонат або законсервований зразок творчості стародавніх правознавців.

Але ж систематизація права у Східній Римській (Візантійській) імперії VІ ст. мала іншу мету і призначення, про що йшлося у попередніх розділах. Йшлося, передусім, про вирішення проблем сьогодення та про перспективу. Тому римське право, при всьому демонстративно шанобливому ставленні до нього Юстиніана І, не могло бути збережене у незмінному вигляді, а мало бути “модернізованим” відповідно до вимог часу.

У тому чи іншому вигляді на цю обставину звертали увагу різні автори, які заперечували необґрунтовану критику Юстиніана І та організованої ним систематизації [20, С. 212].

На мою думку, ці міркування здаються цілком обґрунтованими. Виходячи з такого принципового висновку, розглянемо далі додаткові аргументи на користь позитивної оцінки систематизації Юстиніана.

Значення систематизації Юстиніана може бути оцінене з трьох точок зору.

По-перше, з погляду її оцінки значення для досягнення мети, яку ставив перед собою Юстиніан І: вдосконалення тогочасного візантійського права з наступною реалізацією максими - “Через єдине право до єдиної держави”.

По-друге, з точки зору оцінки її значення для розвитку права, зокрема, для рецепції римського права у більш пізніх правових системах.

По-третє, з погляду оцінки її значення як досвіду значної за масштабами і вдалої з точки зору досягнутих юридичних результатів (створення комплексних актів) систематизації права.

Що стосується оцінки значення для досягнення мети, яку ставив перед собою Юстиніан І: вдосконалення тогочасного візантійського права з наступною реалізацією максими - “Через єдине право до єдиної держави”, то тут слід зазначити, що значення проведеної ним систематизації у цьому напрямку виявилися найменше відчутними. Її результати майже не привернули увагу сучасників. Як згадувалося вище, ні Агафій Миринейський, ні Прокопій Кесарійський про роботу Комісії Трибоніана не згадують, так само, як не пишуть і про її результати [5; 164]. Одним з небагатьох свідчень сучасників є оцінка результатів систематизації самим Юстиніаном І, який з гордістю писав про створення templum juris Romanum [49, С. 56-59].

Що стосується наступних років існування Кодексу, Дигест та Інституцій Юстиніана, то, попри високу якість вихідного матеріалу і достатньо кваліфіковану їхню обробку, то й тут доля цих актів була не надто щасливою. Дигести виявилися надто складним актом для юридичного побуту Візантійської імперії, право якої все далі відходило від класичного римського права, і внаслідок цієї обставини їхнє застосування не набуло належного поширення [152, С. 78].

Кодекс виявився більш придатним для повсякденного юридичного ужитку, хоча свідчень про його активне застосування збереглося дуже небагато [141, С. 333-334].

Найбільш щасливою виявилася доля Інституцій Юстиніана, які відповідно до вказівок, що містилися у конституції Юстиніана “Omnem” слугували основним підручником при вивченні юриспруденції у візантійських школах права [62, С. 5-6]. На мою думку, значною мірою аналогічну роль виконували і Дигести, які відповідно до конституції Юстиніана “Deo Auctore” підлягали вивченню майбутніми юристами. Спеціально чи мимоволі, але Юстиніан І сам визначив таку їхню долю, заборонивши коментувати та тлумачити Дигести і приписавши вивчати їх протягом усього періоду отримання юридичної освіти у відповідній послідовності. Проте і вивчення Дигест мало свої особливості: оскільки коментувати і критикувати їх заборонялося, то могло мати місце лише догматичне заучування положень сентенцій римських класичних знавців права, які були включені під час систематизації до цього ґрунтовного законодавчого акту.

Внаслідок такої фактичної непридатності актів, створених у результаті систематизації Юстиніана, до практичного застосування, вже через відносно невеликий проміжок часу виникла потреба у їхній модернізації відповідно до потреб практики.

Отже, можна зробити висновок, що, як законодавчий матеріал, результати систематизації Юстиніана виявилися мало придатними для повсякденного юридичного вжитку, так само, як не стали тією основою, що мала об'єднати Західну та Східну Римську імперії.

Проте, її значення для розвитку європейських правових систем виявилося набагато більшим. Тут вона тісно пов'язана з таким явищем як рецепція римського права, під якою мається на увазі, відродження римського класичного права, сприйняття духу, ідей і головних засад та основних положень тією чи іншою цивілізацією на певному етапі її розвитку у контексті загального процесу циклічних ренесансів [82, С. 206].

Рецепцію римського права пояснюють закономірностями загального історичного розвитку, внаслідок чого історія людства розглядається, як зміна низки цивілізацій, кожна з яких являє собою кластер (жмут) локальних цивілізацій, які відображають історичний ритм рухів народів, етносів з близьким генетичним корінням та долями. При цьому також враховується, що саме римське приватне право виявилось вперше вищою фазою розвитку правової системи, що регулює відносини на підґрунті приватної власності, а встановлення суверенітету особи ? власника як однієї з головних засад стало одним з визначальних моментів для подальшої долі приватного права Стародавнього Риму. Саме тому римське право виявилось предметом неодноразових рецепцій у наступних цивілізаціях, виступаючи як універсальне явище правового розвитку [265, P. 1-3].

Як зазначалося у спеціальних дослідженнях цього явища, рецепція римського права може бути у різних формах. Зокрема, виокремлюють такі форми рецепції римського права: вивчення в навчальних закладах як юридичної загальноосвітньої дисципліни з метою формування світогляду майбутніх правників; вивчення римського права, як надбання культури; дослідження, аналіз та коментування юридичних джерел; безпосереднє застосування норм та положень норм раніше чинного права; використання норм позитивного права як взірця при створенні нормативних актів (особливо при реалізації кодифікаційних проектів); використання методики створення нормативних актів або їхнього застосування; сприйняття та використання головних засад, ідей та категорій, накопичених попередніми системами права. Найчастіше має місце сполучення декількох форм з переважанням якоїсь із них [229, С. 41-44].

Крім того, рецепція римського права може бути прямою (первинною) та похідною (вторинною), явною або прихованою. Це пов'язане з тим, що ідеї римського права, окремі його положення можуть реципуватися прямо або опосередковано, наприклад, шляхом запозичення ідей з правничої системи або законодавства окремої країни, де рецепція вже відбулася раніше (“похідна” рецепція). Явна рецепція має місце тоді, коли запозичення римського права робиться усвідомлено і офіційно. Прихована рецепція означає, що офіційно оголошується про відмову про рецепцію, але практично запозичення норм чи ідей римського права має місце [171, С. 120].