Інституційні механізми і процедури ООН в сфері боротьби з расизмом і расовою дискримінацією

Під расовою дискримінацією слід розуміти проведення відмінностей за расовою ознакою, що носить довільний і необґрунтований характер, і заподіює будь-яку шкоду одній зі сторін (фізичним особам або колективним утворенням), між якими проводиться відмінність [113, c. 6-12].

Расова дискримінація визначається в Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р. як будь-яке розрізнення, виняток, обмеження або перевага, засноване на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, що мають на меті або наслідком знищення або применшення визнання, використання або здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя [265]. Держави-учасниці домовилися засудити расизм і вжити заходів для його ліквідації у всіх формах. Відповідно до згаданої Конвенції також було засновано Комітет з ліквідації расової дискримінації - перший орган подібного роду зі спостереження за здійсненням договору в галузі прав людини, що складається з 18 експертів, який здійснює нагляд за виконанням Конвенції на підставі розгляду доповідей держав - учасниць Конвенції [72, c. 81].

Таким чином, поняття дискримінації отримало своє закріплення в міжнародних актах ще понад півстоліття тому. Проте, в міжнародному праві відсутній міжнародно-правовий акт, який був би повністю присвячений ліквідації всіх форм дискримінації, що розкривав би зміст принципу недискримінації та заходів щодо його реалізації, що, на думку автора, є недоліком, який підлягає усуненню.

Багато держав докладають серйозних правових і політичних зусиль для боротьби з расовою дискримінацією або, щонайменше, декларують їх. Але, не дивлячись на визнання пріоритетності завдання протидії проявам расової дискримінації, вона не тільки не дозволена, але й набуває все більш загрозливого характеру Сучасний політичний та ідеологічний контекст створює сприятливі умови для відродження старих форм расизму, а також для виявлення їх нових видів. Очевидно, що назріла насущна необхідність напрацювання відповідного масштабу проблеми концептуального міжнародно-правового забезпечення протидії расовій дискримінації.

1.2 Сучасні форми расизму і расової дискримінації

Дослідження расових ідей в історії правової думки, аналіз історичного досвіду їх застосування в етнополітичній практиці і узагальнення нормотворчого досвіду міжнародних організацій в даний час залишається важливим для розкриття теоретичних і практичних засад становлення расової дискримінації.

Вперше термін «раса» був використаний в таксономічному значенні у праці Ф. Берньє «Новий розподіл Землі, який ґрунтується на різних видах або расах людей, які її населяють» [241]. Ф. Берньє у 1684 році запропонував вже досить серйозний варіант класифікації антропологічних типів світу, розділивши людство на чотири раси, пов'язані з географічними ареалами (Європа, Північна Африка, Африка на південь від Сахари, Азія, Лапландія). У 1738 році К. Лінней опублікував «Систему природи» ( «System a nature»), в якій розділив людство на чотири раси, описавши їх фізичні та моральні риси [70, c. 15]. Таким чином, перші спроби диференціації включали лише антропологічні риси і були свідченням прагнення вчених поділити людство на видові групи за антропологічними якісними характеристиками. Так, в класифікації І. Канта людство ділиться на чотири раси: білу, негритянську, монгольську і індійську, або індостанську. Згідно з французьким анатомом Ж. Кувье, людських рас три - біла (кавказька), чорна (ефіопська) і жовта (монгольська) [92, c. 70-71]. І. Ф. Блюменбах виокремив п'ять рас - кавказьку, ефіопську, американську, монгольську і малайську [241]. Цей підхід став згодом панівним, хоча серед антропологів намітилися значні розбіжності.

Пізніше було опубліковано ще кілька аналогічних праць, і хоча думка про принципи поділу на раси у різних авторів було різна, вона ґрунтувалася, перш за все, на кольорі шкіри представників рас.

Аналіз теоретичних розробок зарубіжних і російських авторів дозволив виявити різні підходи до визначення «раса» (див.: табл. 1.1).

Таблиця 1.1. Змістовне розуміння поняття «раса»

Особливостями наведених вище визначень є наступні: 1) майже у всіх випадках автори називають расу «популяцією», іноді - конгломератом популяцій, групою популяцій; 2) підкреслюється спадковий характер ознак, які відрізняють раси одна від одної; 3) відзначається зв'язок з певним географічним ареалом; 4) раса визначається популяція, що змішується, та є репродуктивно ізольованою від інших груп, але потенційно здатною до змішування з ними [6, c. 120].

На сьогодні більшість дослідників поділяє ту точку зору, що біологічної реальності, яку можна було б назвати «расою», не існує [128, c. 128]. Наприклад, російський антрополог і етнолог С. Соколовський зазначає, що «переважна більшість сучасних антропологів в світі відмовилася від поняття раси як науково осмисленого; як типологічний конструкт воно продовжує використовуватися. Не відмовилися від поняття раси в іншому сенсі. Оскільки воно досить широко використовується в різних дискурсах - і в політичному, і в інших, - то ігнорувати його як соціальний конструкт неможливо; це компонент кількох ідеологій, який впливає на умонастрої різних суспільств, і його треба в цій якості досліджувати» [139, c. 33].

Те, що раса існує тільки як соціологічна конструкція, не означає, що вона є нереальною. Російський етнолог і антрополог В. О. Шнірельман цитує американських дослідників М. Омі і Х. Уайнента, які стверджують, що «раса - це концепт, який акцентує і символізує соціальні конфлікти і інтереси, пояснюючи їх приналежністю людей до різних фізичних типів» [161, c. 69; 243].

Вказівка на біологічні відмінності як такі між людьми і між групами людей не є расизмом. Расизмом є їх інтерпретація. Як зазначає В. С. Малахов, расизм полягає «у виведенні з антропологічних фактів соціокультурних наслідків. У логічному стрибку від антропології до історії, зі сфери природи в сферу культури» [96, c. 182].

Вважається, що вперше термін «расизм» був застосований у французькому словнику Ларусса у 1932 році і тлумачився як «система, яка стверджує перевагу однієї расової групи над іншими» [221, c. 427].

Змістовне визначення поняття «расизм» різними дослідниками наведено в табл. 1.2.

Таблиця 1.2. Змістовне визначення поняття «расизм»

Ряд видатних істориків і антропологів погоджуються з думкою, що расизм - породження епохи капіталізму. Однак окремі елементи расизму, такі як твердження про «вроджену неповноцінність» народів, з'явилися ще в епоху рабовласницького ладу [129, с. 152]. Так, Аристотель зазначав: «Полювати слід як на диких тварин, так і на людей, які, хоча від природи призначені до покірності, не бажають підкорятися. Така війна за своєю природою справедлива». А китайський історик Бань Гу вважав, що «у варварів людські обличчя і серця диких звірів, тому мудрий правитель ставиться до них, як до тварин» [133, c. 76].

Більшість дослідників вважає, що об'єктивним підґрунтям поділу людства за расовою ознакою була епоха Великих географічних відкриттів. До цього часу «білі» люди (європейці, араби, бербери, євреї) майже не зіштовхувались з людьми, які відрізнялися від них на візуальному рівні. Саме з відкриттям Америки та Індії і початком колонізаційної політики расова дискримінація виступила як виправдувальна ідеологія відносин панування і підкорення.

На думку автора, логічно було б припустити, що сплеск расистських упереджень припав на епоху Великих географічних відкриттів. Але це припущення є далеким від дійсності. Ні в епоху середньовіччя, ні протягом раннього Нового часу (XVI ст. - середина XVII ст.) подібні ідеї не отримали розвитку. А питання щодо «неповноцінності» неєвропейських народів тоді взагалі не виносилося на «порядок денний» європейського наукового співтовариства. Більше того, деякі мислителі (зокрема, М. Монтень) взагалі вважали їх соціальний устрій більш досконалим, ніж європейський [79].

Необхідно відзначити, що перші расистські концепції зародилися в надрах природничих наук (фізіології, біології, антропології). Все почалося з роботи голландського лікаря і краніолога П. Кампера, який займався порівняльним вивченням скелетів людей і людиноподібних мавп, ввів у науковий обіг поняття «лицьовий кут» під час дослідження черепів. Чим гостріший кут, тим далі та чи інша раса віддаляється від типу, який, на думку П. Кампера, є вершиною досконалості (такими він вважав античні статуї). Учений з'ясував, що в деяких видів мавп лицьовий кут досягає 40-50 градусів. За ними йде голова африканського негра, яка так само, як голова калмика, відрізняється кутом в 70 градусів. У європейця цей кут доходить до 80 градусів [33, c. 362]. У 1781 році П. Кампер видав книгу, присвячену цьому питанню. Дивним є те, що П. Кампер не був расистом і видав свою книгу як посібник для художників. Але його послідовники почали вважати, що величина лицьового кута визначає міру розвиненості раси.

У праці Ч. Уайта «Облік регулярної градації в людині, і в різних тваринах і рослинах» («An Account of the Regular Gradation in Man, and in Different Animals and Vegetables»), стверджується, що європейці перевищують африканців не тільки у фізичному, але і в розумовому аспекті. Американський лікар Дж. Сміт поширив расистську теорію і на індіанців, яка полягає в тому, що на найбільшій відстані одні від інших в розвитку знаходяться європейці і африканці, індійці ж знаходяться між ними, проте ближче до африканців [4, c. 67].

Таким чином, перші концепції класифікації народів за расами зародилися в надрах природничих наук (фізіологія, антропологія, біологія). Вони здебільшого виступали як вчення про антропологічні класифікації народів і були нейтральні щодо дискримінаційної забарвлення.

На початку работоргівлі та під час її розвитку як вільної, легальної сфери торгівлі не виникало питання щодо неповноцінності, недорозвиненості африканців порівняно з європейцями. Коли ж знадобилось доводити необхідність її продовження, а економічні та релігійні причини виявилися недостатньо переконливими, були покликані до життя расистські теорії [4, c. 69]. Як зауважив Г. Аптекера, «оскільки негр потрапляв у власність нарівні з конем або коровою, то було б пречудово, якби його... можна було вважати створінням, яке не відрізняється головним чином від цих тварин» [15, c. 84].

Расизм став ідеологією плантаторів і работорговців, - одним словом, всіх тих, хто отримував вигоди від рабської праці, і таким чином, був зацікавлений в збереженні рабства і продовженні работоргівлі. Ідеологічне навантаження градація людства за ознакою раси отримала у XIX ст. У початковому вигляді класичний расизм з'явився як опозиція боротьби з трансатлантичної работоргівлею і плантаційним рабством на Півдні США. Расизм був народжений необхідністю доведення «правильності» рабства і став ідеологією работорговців і плантаторів [205, c. 66]. Саме в цей період расизм як теорія переваги однієї раси над іншою отримує своє «наукове доведення».

Американський антрополог C. Дж. Мортон в роботі «Американські черепи» (1839 р.), а пізніше його учні Дж. Р. Гліддон і Дж. К. Нотт в роботі «Типи людства» (1860 р.), перекручуючи і фальсифікуючи наукові дані, прагнули закріпити погляд на негрів як на особливий, примітивний різновид людей. C. Дж. Мортон писав про негрів таким чином: «Як і більшість інших варварських націй, їх спосіб життя характеризується забобонами і жорстокістю. Вони люблять войовничі справи, але, ставши переможеними, адаптуються до зміни обставин з дивною швидкістю» [235]. Він був твердо переконаний, що африканці завжди будуть нижчими істотами порівняно з європейцями. Дж. К. Нотт був одним з прихильників ідеї про різне походження людських рас. На думку Дж. К. Нотта, «негри, серед інших нижчих істот, створені раніше «білошкірих» Адама і Єви. Негри, згідно з Дж. К. Ноттом, належали до найбільш варварських племен землі, які могли приносити якусь користь цивілізації, тільки перебуваючи в рабстві [138].

У 40-50-х роках XІX ст. в США виникла особлива школа расистської антропології, серед апологетів якої був С. Картрайт. Він стверджував, що чорний колір шкіри є ознакою «неповноцінності» африканців [179, c. 82]. Слід зазначити, що протягом середини XIX - початку XX ст. концепція кольорового расизму в США отримала значну підтримку і практичне втілення на рівні держави. Проявами цього стали так звані «чорні кодекси» рабовласницьких штатів, де на законодавчому рівні закріплювалася дискримінація і безправ'я чорношкірого населення: «Раб не може звертатися до суду або бути свідком. Останнє можливе лише тоді, коли він повинен свідчити проти рабів. Але і в цьому випадку він не може складати присягу, оскільки присяга занадто благородна, щоб проходити крізь підлі уста негрів» [149, c. 76]. І найбільш типовим прикладом «расизму в мантії» слугує рішення Верховного Суду США у справі Дреда Скотта (березень 1857 р.). Цей афро-американець подав прохання про звільнення на тій підставі, що з 1846 року проживав з господарем у вільних від рабства штатах. Верховний Суд відмовив у визнанні його вільним. Формулювання рішення було пронизане відвертим цинізмом: «...Ми вважаємо, що... вони (негри) не мають права претендувати ні на які права і привілеї, які їх Конституція надає громадянам Сполучених Штатів... Право власності на раба є ясним і підтвердженим Конституцією» [158, c. 263].

У Конфедерації США (1861-1865 рр.) расизм став державною ідеологією. Згідно з Конституцією Конфедерації, яка була прийнята 11 березня 1861 р., рабство не тільки визнавалося, але й захищалося законом. А один з лідерів Конфедерації, А. Стефенс, стверджував: «Наш новий уряд базується на тій великій істині, що негр не рівний білій людині, що рабське підкорення вищій расі є його природним і нормальним станом... Негр і за своєю природою, і за божественними установками відповідає тому становищу, яке він займає в нашій системі» [158, c. 273]. Вперше расизм став «наріжним каменем» державної ідеології і однією з рушійних сил державної та міжнародної політики.

Деякі сучасні дослідники вважають, що і президент США А. Лінкольн був «помірним расистом» [90, c. 102]. А Прокламація про звільнення рабів від 22 вересня 1862 р. стала вимушеним кроком. На це вказують, зокрема, такі рядки з листа Лінкольна редактору «Нью-Йорк Трибюн», написаного за місяць до появи Прокламації: «Якби я зміг врятувати Союз, не звільняючи при цьому жодного раба, я пішов би на це» [158, c. 286].

Таким чином, в цілому справедливим є висновок С. Хантінгтона про те, що «більшу частину своєї історії США були расистською країною. Білі американці завжди ставили себе вище негрів, індіанців, азіатів і мексиканців і не вважали їх всіх повноправними членами суспільства» [155, c. 423]. Жахливим символом ставлення американців до інших народів слугувало рабство афро-американців.

З виданням Декларації про заборону рабства у 1863 році, кольоровий расизм в США не зник, а отримав розвиток в інших формах: обмеження на законодавчому рівні прав чорношкірого населення, сегрегація в різних сферах життєдіяльності (білі і чорні школи, виділення місць або рейсів окремо для чорношкірих).

Концепції, які обґрунтовували расову дискримінацію в епоху колоніалізму, отримали розвиток і в Європі. Виступаючи на захист європейської колоніальної експансії, вони прагнули аргументувати перевагу одних рас (білих) відносно інших. Зокрема, концепція расової дискримінації набула поширення в Європі завдяки расистській теорії Ж.-А. Гобіно «Досвід про нерівність людських рас» (1855 р.), в якій расові відмінності визначаються як основний фактор руху історії і доводиться етнічна схильність до рабства або волі, та інші культурно-історичні аргументації расової дискримінації [33, c. 148]. На думку Е. Саїда, певний вплив на розвиток расових ідей Ж.-А. Гобіно здійснила концепція орієнталізму, яка в той час активно розвивалася як система осмислення західною цивілізацією Сходу [252, c. 8]. Роздуми Ж.-А. Гобіно становили аргументовану опозицію гуманістичним ідеалам свободи, рівності і братерства, які на той час активно поширювалися в світі. У своїй фундаментальній праці він доводив, що визначальний вплив на рух історії здійснюють саме расові відмінності. Він стверджував, що «певна частина людства споконвіку позбавлена здатності до самоцивілізації навіть в найменшій мірі» [33, c. 153].

На думку автора, апогеєм расистських міркувань Ж.-А. Гобіно є ідея про споконвічну схильності народів до свободи або рабства: «Природна схильність до свободи або рабства завжди закладена в етнічній сутності». На його думку, «біла людина створена тільки для незалежності і влади». Ж. А. Гобіно зазначає, що в історії бували випадки поневолення білих, але «рабство було для них гірше смерті» [33, c. 162]. Але хто ж тоді схильний до рабства? Відповідь була така: представники чорної раси, «схильні до абсолютного рабства, які з готовністю піддаються абстрактним ідеям» [33, c. 178]. Цю думку він обґрунтовував за допомогою двох аргументів. По-перше, так склалося історично: «В Індії в стародавні часи раби у арійців були чорної раси. В Єгипті нижчі касти майже цілком і повністю складалися з негрів. У хаміто-семітських державах, в Тирі, Карфагені обставини розвивалися так само» [33, c. 182].

По-друге, Ж.-А. Гобіно посилався на негативні риси менталітету африканських племен: «Більшість африканських негрів так і не змогли вийти зі стану безсилля і живуть немов би накладені один на одного і цілком незалежно від світу. Сильні знищують слабких, останні ж прагнуть по можливості далі «відсунутися» від сильних. Цим і обмежується вся політика таких ембріонів суспільства, які з моменту появи людини на землі знаходяться в такому пригніченому стані, не знайшовши нічого кращого впродовж всієї своєї довгої історії... Найбільше задоволення для них - лінощі, найвищий їх розум складається в прагненні до вбивства» [33, c. 183].

Ж.-А. Гобіно вважав, що негри не здатні розпорядитися своєю свободою. Як приклад він наводив відомості про важке становище на Гаїті після відступу французів і проголошення незалежності: «Історія Гаїті, демократії Гаїті - це лише довга низка вбивств: мулатів вбивали негри, коли були сильніші; негрів вбивали мулати, коли тримали в руках владу». Навіть у місцевих вельможних осіб «ви помітите примітивний розум і первісну гординю, з якою може зрівнятися хіба що така ж глибока і безсмертна недбалість» [33, c. 186].

Таким чином, «Досвід про нерівність людських рас» став дійсно новим словом в апології расизму. Расову нерівність було вперше обґрунтовано з такою повнотою за допомогою культурно-історичних аргументів. Надалі расистська концепція Ж.-А. Гобіно стала засобом обґрунтування колоніальної експансії. Апологети ж нацизму пристосували її для обслуговування ідеологічних потреб гітлерівського режиму [35]. Тому автору видається в цілому справедливою оцінка, яку дав Ж.-А. Гобіно К. Маркс, назвавши його «лицарем варварства» [116].

Формою класичної расової дискримінації є і нацистська ідеологія, одним з послідовних теоретиків і сумнозвісним практиком якої був А. Гітлер. Концепція стратифікації людства за расовою ознакою, яка в подальшому лягла в основу державної ідеології нацистської Німеччини, також ґрунтувалась на ідеї переваги одних рас над іншими, тим не менш, акцент робився на антисемітизмі, оскільки семіти вважалися окремою, «найбільш низькою» расою людства. Гітлер був переконаний в тому, що людство ділиться на представників трьох рас: засновників культури (арійці), розповсюджувачів культури (неарійські народи, наприклад, слов'яни), і руйнівників культури (перш за все, євреї та цигани).

Політика німецького антисемітизму, заснована на расовій концепції поділу людей, яка призвела до трагедії Голокосту, інспірованого нацизмом, окреслила кордон в історії і теорії расової дискримінації. Расизм як ідеологія і як практика був підданий загальному світовому остракізму.

Однією з форм расової дискримінації є геноцид (від грец. genos - рід, плем'я і лат. сaedere - вбивати), що означає знищення окремих груп населення за расовою, національною, релігійною ознаками, а також умисне створення умов життєдіяльності, розраховане на повне або часткове знищення цих груп [142, c. 74]. На сьогодні можна нарахувати десятки наукових визначень геноциду. У 1990 році канадські соціологи Ф. Чалк і К. Йонассон, автори одного з перших університетських курсів і підручника з геноциду, запропонували таку його дефініцію: «Геноцид - це форма одностороннього масового вбивства, за допомогою якого держава або інша владна установа прагне знищити групу, і при цьому визначає її і коло її членів» [182, c. 23].

У цьому визначенні є надзвичайно важливим акцент на тому, що межі групи і приналежність до неї можуть визначати виконавці геноциду, тобто вони не повинні бути самоідентифікацією людей (приклад тому - ліквідація радянською владою «куркулів»). Таке визначення групи є принциповим: це дає можливість назвати геноцидом масові вбивства в Камбоджі у 1975-1979 роках і в Ефіопії у 1974-1991 роках, які були спрямовані проти груп, виокремлення яких революційної владою часто виходило за межі етнічної, класової та гендерної приналежності [219, c. 311].

У 1994 році С. Кац визначив геноцид, під яким він розумів виключно нацистське знищення євреїв, як «...актуалізацію наміру, в результаті успішно втіленого, повністю фізично знищити всіма можливими засобами певну національну, етнічну, расову, релігійну, політичну, соціальну, гендерну або економічну групу, наскільки ці групи визначені виконавцем» [215, c. 18].

А. Джонс, автор одного з підручників з вивчення геноциду, погоджується з акцентованим в дефініції С. Каца широким підходом до визначення кола жертв і різних засобів реалізації геноциду, але пропонує доповнити його одним істотним уточненням, а саме: пом'якшенням тези про тотальність ліквідації шляхом додавання слів «повністю або в значній мірі знищити» певну групу людей» [215, c. 22].

Термін «геноцид» належить юристу Р. Лемкіну, вихідцю з польсько-єврейської сім'ї з Волковиська [145, c. 134]. Відповідаючи на зауваження Уінстона Черчіля, що під час Другої світової війни людство постало перед «злочином, який не має назви», Р. Лемкін у книзі «Нацистський режим в окупованій Європі» запропонував термін «геноцид», утворений з об'єднання давньогрецького genos (раса, плем'я) і латинського cіde (вбивство) [225]. Під геноцидом Р. Лемкін розумів «знищення націй або етнічної групи як цілісності», причому мова йшла не тільки про фізичне знищення, а й про різні заходи, спрямовані на руйнування «підстави життя національної групи» [259, c. 19]. Запропонований Р. Лемкіним термін застосований в постановах Нюрнберзького процесу, який визнав підсудних винними в «...проведенні спланованого і систематичного геноциду, тобто екстермінації расових і національних груп, проти цивільного населення певних окупованих територій з метою руйнування окремих рас і класів людей і національних, расових і релігійних груп, особливо євреїв, поляків і циган», але в цих постановах акцент зроблений на фізичне знищення, а не на більш широке і принципово важливе для Р. Лемкіна знищення соціальне [259, c. 22].

Прикладом геноциду, нарівні з діями нацистів щодо єврейського населення, для Р. Лемкіна є голод 1932-1933 років на території сучасної України, з якою у нього був особливий зв'язок, оскільки в період з 1921 по 1926 роки він був студентом юридичного факультету Львівського університету імені Яна Казимира (сьогодні - Львівський національний університет ім. Івана Франка) [134, c. 229-230]. Відповідно до розробленої ним на початку 1940-х років концепції геноциду «Лемкін розглядав Українську катастрофу “не просто як приклад масового вбивства”, але “приклад геноциду, знищення не лише індивідів, а й культури і народу”» [257, c. 205]. У своїй роботі «Радянський геноцид в Україні» (1953 р.) Р. Лемкін виділив чотири стадії руйнування українського народу [237, c. 120].

Нездатність Міжнародного військового трибуналу засудити те, що називають «геноцидом в мирний час», викликала негайні дії в межах ГА ООН. На першій сесії, що відбулася наприкінці 1946 року, Куба, Панама та Індія представили проект резолюції, переслідуючи дві цілі: оголосити, що геноцид є злочином, який може відбуватися в мирний час, так само як під час війни, і визнати, що геноцид знаходиться під універсальною юрисдикцією (тобто може переслідуватися будь-якою державою, навіть за відсутності територіального або персонального зв'язку). У своїй Резолюції 96 (I), прийнятій 11 грудня 1946 р., ГА ООН підтвердила, «що геноцид, з точки зору міжнародного права, є злочином, який засуджується цивілізованим світом» [122]. Ця резолюція вперше надала диференційоване визначення геноциду як міжнародного злочину. Зокрема, зазначалося: «Геноцид означає відмову у визнанні права на існування цілих людських груп подібно до того, як вбивство людей означає відмову у визнанні права на життя окремих людських істот; така відмова у визнанні права на існування викликає значні втрати для людства, яке втрачає культурні та інші цінності, представлені цими людськими групами і суперечить моральному закону, духу і меті ООН» [76, c. 214]. У резолюції проголошувалося, що геноцид, з точки зору міжнародного права, є злочином, за здійснення якого головні винуватці й співучасники підлягають покаранню незалежно від того, є вони приватними особами або державними діячами. Не мають значення і мотиви здійснення злочину: релігійні, расові, політичні тощо.

Слід зазначити, що перша резолюція ООН з питання боротьби з геноцидом, хоча й мала ряд позитивних моментів (зокрема визнання геноциду міжнародним злочином, пропозиція про включення до внутрішнього законодавства норм, які переслідують геноцид, заклик до міжнародної співпраці в боротьбі з геноцидом), але і не була позбавлена певних недоліків. До їх числа слід віднести те, що резолюція певним чином відмежувала боротьбу з геноцидом від боротьби за заборону пропаганди расизму [104, c. 357].

Інтерес для сучасного дослідження геноциду, еволюції правових поглядів на цей злочин проти людства має, на думку автора, проект, представлений Генеральним Секретарем ООН і проаналізований визнаним знавцем правового визначення злочину геноциду М. М. Андрюхіним [12]. У проекті до фізичного геноциду включалося не тільки безпосереднє знищення людей шляхом розстрілу, але і інші засоби позбавлення життя. Ці положення в проекті конвенції формулювалися таким чином:

Спричинення смерті членам групи або завдання шкоди їх здоров'ю, або тілесних ушкоджень шляхом:

а) групового знищення або індивідуальних страт;

б) створення таких умов життя, які полягають в нестачі необхідного житла, їжі, гігієнічного та медичного обслуговування або в примусі до надмірної роботи або фізичного напруження, яке спричиняє індивідуумам смерть;

в) завдання каліцтва або проведення біологічних експериментів, які не мають на меті лікування;

г) позбавлення всіх засобів існування шляхом конфіскації майна, пограбування, заборони на роботу, відмови в наданні житла та постачання, які доступні для інших жителів даної території.

Хоча, на думку автора, спроба визначити дії геноцидного характеру становлять певний інтерес, все ж слід зауважити, що в їх складі є і такі, які можуть проявлятися як в геноцидних діях, так і бути засобом для досягнення мети, яка не має нічого спільного з геноцидом. Зокрема, формулювання пункту, який містить як ознаку геноциду конфіскацію майна або пограбування, є досить дискусійним. А. Н. Трайнін зазначав, що такий підхід до визначення геноциду є «політичним і правовим збоченням дійсності: конфіскація є зазвичай покаранням за вчинення злочину, а пограбування є самостійним злочином, яке вимагає покарання» [150, c. 49].

Поряд з фізичним, конвенційного затвердження потребував і біологічний геноцид, який став зрозумілим людській спільноті після активного його застосування гітлерівськими загарбниками під час Другої світової війни. Був створений арсенал засобів біологічного геноциду і накопичений небачений до цього часу людством досвід створення умов для вимирання рас і націй. Біологічним геноцидом стала боротьба з дітонародженням шляхом повного відокремлення осіб різної статі, заборона шлюбів, насильницьке здійснення абортів, злочинна стерилізація і кастрація, а також інші засоби фізичного калічення людей з метою недопущення подальшого розвитку переслідуваної раси або нації [261, c. 502-503].

В перших проектах конвенції формулювання складу злочину біологічного геноциду було досить неоднозначним. Зокрема, це стосувалося пункту, який проголошував геноцидом «створення перешкод для шлюбу» [150, c. 64]. Останнє могло отримати неоднозначне тлумачення під час кваліфікації злочину як в міжнародному, так і національному праві.

Після розгляду численних проектів і дискусій, ООН прийняла ряд міжнародно-правових актів щодо заборони геноциду, серед яких основними є:

?? Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 року (далі - Конвенція), яка набрала чинності у 1951 році [85];

? Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства 1968 року [84].

Конвенція визначає геноцид як дії «з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку», до яких належать: вбивство членів цієї групи, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень, умисне створення для групи таких умов існування, які розраховані на її повне або часткове фізичне знищення, заходи, спрямовані на запобігання дітонародження серед цієї групи, насильницька передача дітей з однієї групи іншій.

Протягом десятиліть Конвенція фактично залишалася декларативним документом. Міжнародна політика часів «холодної війни» керувалася більше міркуваннями геополітичної цілісності, ніж дотриманням базових прав людини. Втім, наведене в Конвенції визначення геноциду має юридичну силу, і західна наука, всупереч дуже поширеному критичному ставленню до нього (перш за все за виключення з переліку жертв політичних груп, які вважають сталінською умовою підписання Конвенції з боку СРСР [258, c. 118]), вельми від нього залежить. Ця залежність полягає в сприйнятті більшістю дослідників двох важливих засад Конвенції: розуміння геноциду як, перш за все, масового фізичного знищення. Саме завдяки тому, що офіційне визнання будь-яких подій геноцидом передбачає політичну дію і активне втручання світової спільноти, вживання даного слова щодо окремих (особливо сучасних) подій нерідко заперечується провідними державами світу.

Змістовну критику залежності більшості істориків від нормативного визначення «геноциду» в Конвенції ООН викладено в книзі британського юриста-міжнародника М. Шоу «Що таке геноцид?» («What is Genocіde?»). Він критикує колег за прихильність до дефініції в категоріях «намірів виконавців» і недостатню увагу до самої структури конфлікту. М. Шоу зазначає, що геноцид у вигляді одностороннього вбивства є завжди частиною ситуації багатостороннього конфлікту і насильства. Дослідник пропонує радикальний відхід від образу «однобокості» геноциду і «безпорадності» жертв, розглядаючи геноцид як тип соціального конфлікту, а також категорично заперечує те, що геноцид - це лише одноразовий аномальний збій в розгортанні історії. Його визначення, яке він вважає поверненням до широкої дефініції Р. Лемкіна, наступне: «Геноцид - це форма насильницького соціального конфлікту або війни між збройними владними організаціями, які спонукають до знищення цивільних соціальних груп, а також груп і інших соціальних елементів, які протидіють цьому знищенню» [260 c. 154].

За логікою М. Шоу, природа геноциду як конфлікту залежить від типу дії, спрямованої на цивільне населення. Цю геноцидну дію він визначає як «...дію, в якій збройні владні організації сприймають громадянські соціальні групи як ворогів і прагнуть знищити їх справжню або уявну соціальну владу за допомогою вбивства, насильства і примусу проти індивідів, яких вони сприймають як членів певної групи» [260, c. 154].

Критика М. Шоу узагальнює і загострює віддавна висловлюване невдоволення багатьох дослідників нормативною дефініцією Конвенції. Поява критики основних тенденцій вивчення геноциду відображає поступове, але до цих пір далеке від завершення формування наукового напряму.

До різновиду геноциду дослідники відносять етнічні чистки, які означають вигнання, витіснення одного народу іншим. Прикладом можуть бути події, пов'язані з розпадом Югославії у 1990-х роках, особливо в Боснії і Косово [120, c. 106]. І якщо в Боснії етнічні чистки носили більш конфесійний характер, інакше розвивалися події в Косово, де етнічні чистки, спрямовані проти албанського населення (у 1980-1990-х роках), спричинили геноцид сербів (з 45 тис. сербів в столиці Косово Пріштіні залишилося 130 чол.) [101, c. 384].

Перше наукове визначення «етнічної чистки» запропонував у 1996 році Е. Белл-Фіалкофф: «сплановане, продумане переміщення з певної території небажаного населення на підставі етнічних критеріїв» [172, c. 84]. Різницю між «етнічною чисткою» і «геноцидом» докладно провів Н. Наймарк: «Геноцид - це умисне вбивство частини або всієї етнічної, релігійної або національної групи... Мета етнічної чистки - вигнати людей і знищити всі сліди їх перебування на конкретній території» [236 c. 3].

Концептуальним публікаціям з питань «етнічних чисток» притаманний акцент на модерності цього явища, його транснаціональності, глобальності і органічних зв'язків з демократією. Соціолог М. Манн в книзі з провокаційною назвою «Темна сторона демократії» («The Dark Sіde of Democracy») доводить, що вбивчі етнічні чистки «належать нашій цивілізації і кожному з нас» [231, c. 241]. М. Манн розвиває тезу про те, що модерність структурована за етнічними і націоналістичним принципами, а етнічні чистки - явище історичне і динамічне, властиве всьому світу в процесі модернізації і демократизації. Більшість «демократичних європейських держав пройшли колись через етнічні чистки» [231, c. 242]. Базовий концепт свого аналізу соціолог визначає наступним чином: «Етнічна чистка - це усунення членами однієї групи (самовизначеної або визначеної іншими такими ж, які мають спільне походження і культуру) іншої такої групи з території, яка визначається ними як їх власна» [231, c. 244].

Провокаційний зв'язок вбивчих чисток з модернізацією породив серйозні дискусії. Критики теорії М. Манна підкреслювали, що книгу слід було б назвати «Темна сторона процесу демократизації» (з чим сам М. Манн погодився); а також вказували, що автор приділив невиправдано мало уваги комуністичним злочинам (з чим Манн не погодився, стверджуючи, що комунізму етнічні чистки не були притаманні) [186].

Н. Наймарк також підкреслює зв'язок етнічних чисток з модерністю і расовим націоналізмом і некоректність приписування якійсь окремій нації особливої культурно-історичної схильності до подібних дій [236].

На тлі тріумфального прогресу в середовищі учасників міжнародно-правового спілкування і юристів-міжнародників прозвучали і поодинокі голоси щодо пізнавальних обмежень концепту «етнічної чистки». На думку М. Шоу, поширення цього поняття є наслідком загального прийняття вузького розуміння геноциду в категоріях суто фізичного насильства [260, c. 37]. Разом з тим, для нього геноцид є не просто однією з форм насильства проти цивільних груп населення, але загальними рамками його розуміння [260, c. 63].

М. Шоу закликає замість продукування нових додаткових термінів таких як «етноцид», «гендерцид», «політицид», «класицид» і «урбіціи», говорити про етнічний, гендерний, політичний, класовий і урбаністичний виміри геноциду [260, c. 67]. Проте, на думку інших вчених, перевагами концепту «етнічна чистка» є «коректне відтворення бачення ситуації виконавцями», а також можливість розмежування і адекватної класифікації різних випадків масових злочинів залежно від їх мети і розмаху [232, c. 824].

Необхідно відзначити, що найбільш крайньою формою расової дискримінації є апартеїд. Саме слово «апартеїд» (апартхеід) є поєднанням елементів двох мов - англійської та африкаанс. Корінь «Апарт» походить від англійського «apart», що означає «окремо». Суфікс «eid» на африканській вказує на стан чого-небудь [159]. Хоча відповідний термін можна перекласти як окремий або відокремлений, його зазвичай не вживають в значенні географічного або територіального відокремлення. Навпаки, його асоціюють з цілісним комплексом відносин переваги і підпорядкування між європейцями і не європейцями [227].

Слід зазначити також появу терміна «академічний апартеїд», введення якого обґрунтовує К. Абушедід з Університету Нотр-Дам в Лівані: «Епістемологічна сегрегація, що відмовляє вченим у можливості змінити або оновити їх відособлений світ, позначає зростаючу тривогу щодо етосу “академічного апартеїду” в арабських освітніх установах. Зміщення акцентів в терміні “апартеїд” з його семантичних расових конотацій на епістемологічні може бути проілюстровано трьома аспектами сегрегації в арабській освітній системі: 1) відмежування від незалежної епістемології (indigenous epistemology); 2) невдача в спробі звільнення освіти від колоніального минулого; 3) нездатність розвитку в сучасній інформаційній епосі. Ці умови, які створюють те, що ми об'єднуємо в термін “академічний апартеїд”, пов'язані з трьома структурними або ситуаційними чинниками, які спотворюють роль вищої освіти в соціальних і політичних змінах. До них належать: 1) нездатність соціальних і політичних інститутів відповідати очікуванням суспільства щодо вищої освіти; 2) повільність університетів в адаптації їхніх програм до мінливих політичних, економічних, соціальних і культурних умов; 3) надмірна залежність від західних моделей освіти» [164, c. 1]. Теоретичні напрацювання К. Абушедіда щодо «академічного апартеїду» лягли в основу критичних зауважень І. Маккави з Бірзейтського університету, спрямованих на палестинські вищі навчальні заклади [229, c. 15-16].

Витоки доктрини апартеїду - теорії роздільного проживання різних расово-етнічних груп - беруть початок ще з моменту заснування Капської колонії голландцями у середині XVII ст. і пов'язуються з особливим шляхом формування бурів як південноафриканської нації. Бури, або африканери, формувалися на просторах Південної Африки як переселенський етнос, чия господарська діяльність була спрямована на пряме освоєння захоплених територій своєю працею. При цьому захоплення земель супроводжувалось позаекономічним примусом місцевого африканського населення, в результаті чого склалися класи керівних і підлеглих, розділених расовим кордоном «ми - вони».

У західних дослідників склалася традиція розділяти апартеїд за виявами дискримінації на два типи, а саме: виділяють «малий» апартеїд, який полягає перш за все в расовій сегрегації в повсякденному житті, а також «великий» апартеїд, який торкався відносин власності і політичних прав [171, c. 125]. При цьому внаслідок того, що «малий» апартеїд перебував постійно на поверхні, саме його прояви були найбільш доступні для засудження світовою суспільною думкою. Водночас саме система «великого» апартеїду містила в собі основні загрози. Расовий поділ на групи (білі; банту - тубільці; азіати - індійці; кольорові - змішані раси) був небезпечним не сам по собі, а саме в контексті пов'язаного з ним перерозподілу земельного фонду і позбавлення політичних прав небілого населення. Так, африканцям було виділено для проживання лише 13 % не найкращої території, хоча вони становили 70 % населення. При цьому влада довільно розділила африканців на 10 етнічних груп-націй, кожній з яких виділили свою територію - хоумленд або бандустан. З початку 1970-х років процес бандустанізації чорношкірого населення набув форсованого характеру [14]. Він відповідав прагненням ідеологів апартеїду, які стверджували, що всі управлінські служби і функції кожної національної групи повинні знаходитися в руках виключно членів цієї групи. В економічному плані це дозволяло б уникнути конкуренції з білими людьми, а отже бандустанізація сприяла б зростанню середнього класу банту. При цьому звучали твердження про те, що банту вже володіють значною частиною худоби і хорошими землями [189, c. 63]. Саме такі пояснення давались тоді світовій суспільній думці.

Кінцева мета, яку переслідували расисти, полягала в поступовому переведенні всіх бандустанів на рейки незалежності. Це автоматично повинно було зняти питання про громадянство ПАР для африканців, оскільки ті стануть громадянами «незалежних» банду станів [5, c. 13]. Як інші цілі передбачалося зупинити процес національної консолідації африканців; відродити трібалізм і розколоти національно-визвольний рух; створити корумпований верхній прошарок, який залежав би від білих, який забезпечив би видимість вирішення расових проблем для обману міжнародної суспільної думки. В економіці передбачалося увічнити безконтрольну експлуатацію африканської робочої сили [14, c. 12]. Таким чином, апартеїд став своєрідною реакцією на національно-визвольні рухи епохи.

В історіографії досі точаться суперечки, коли точно з'явився термін «апартеїд»; дослідники в цілому погоджуються, що це мало місце у середині 1930-х років. Трансформація апартеїду з розпливчастої концепції в практичну програму сталася у 1945 році завдяки книзі професора соціології університету Преторії Г. Кроне «Будинок для потомства» (Cronje G. 'n Tuiste vir die Nageslag), в якій автор виступив за систему повного поділу расово-етнічних і національних груп, які проживали в країні, виходячи з того, що африканери виконують «волю бога». Багато з ідей професора згодом стали складовою частиною політики апартеїду [251].

Під час аналізу поняття «апартеїд», його, на думку автора, слід розглядати в трьох аспектах - як суспільне явище, як політичний режим і як злочин. Якщо говорити про апартеїд як про суспільне явище, то допустимо використання терміну «сегрегація» як синоніму. Існує точка зору, згідно з якою сегрегацію можна розглядати як родове відносно апартеїду поняття, а апартеїд - як один з різновидів сегрегації [98, c. 74].

На думку Д. Чамбо, слід розділяти два поняття: апартеїд і сегрегація [159]. Незважаючи на те, що відповідні поняття характеризуються расовою дискримінацією, вони, на його думку, мають і істотні відмінності. Апартеїд не допускає контактів між расами. Крім того, він передбачає елементи влади для кожної з рас, в той час як сегрегація допускає контакти рас в державному і громадському житті країни. Як приклад Д. Чамбо наводить расистське законодавство США XIX - початку XX ст., яке, на відміну від Південно-Африканського, підтримує сегрегацію більш «завуальовано». З цією думкою автор не може погодитися, оскільки з аналізу законів окремих штатів видно їх прямий дискримінаційний підтекст. Автор підтримує позицію К. Р. Ловелла, який вважає, що в більшості випадків слово «сегрегація» має негативну конотацію, викликаючи асоціацію з таким серйозним злочином проти людства, як апартеїд [227]. Необхідно відзначити, що ці два поняття хоча і перетинаються, але не є тотожними.

У процесі характеристики апартеїду автор погоджується з Д. В. Терешкіним, який дає таке визначення апартеїду: «Це расова диктократія, вид авторитарного режиму з науково обґрунтованою расовою ідеологією, де політичний процес є демократичним лише відносно представників расової меншини, але за якого більшість населення юридично або фактично виключена з політики за расовою ознакою, причому з використанням насильства і доведенням до символізму основних політичних, громадянських і соціально-економічних прав і свобод» [146, c. 10].

Поворотним у боротьбі з апартеїдом став 1973 рік. 30 листопада цього року ГА ООН прийнята Конвенцію про припинення злочину апартеїду і покарання за нього. Цим міжнародним договором надано міжнародно-правове визначення цього поняття. Апартеїд кваліфікований як злочин проти людства, який суперечить принципам міжнародного права, а його вчинення представлено таким, що тягне за собою настання кримінальної відповідальності. Особи, організації, винні в скоєнні злочину апартеїду, підлягають судочинству будь-якої держави, яка є учасницею Конвенції, і до юрисдикції якої належать звинувачені, або ж - за рішенням країни-учасника - передаються міжнародному кримінальному трибуналу. Контроль за виконанням Конвенції покладено на Спеціальний комітет ООН проти апартеїду [86].

Необхідно відзначити, що в міжнародному праві акти апартеїду розцінюються як прояви геноциду. Так, в положеннях зазначеної конвенції 1973 року держави-учасники відзначають, що «...в Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього деякі акти, які також можуть бути кваліфіковані як акти апартеїду, є злочинами згідно з міжнародним правом» [86].

Однак, деякі дослідники стверджують, що «внаслідок різних об'єктивних і суб'єктивних проявів геноциду і апартеїду останній не можна розцінювати як частковий вияв геноциду» [77, c. 36-37].

На перший погляд, деякі елементи апартеїду збігаються з формами здійснення геноциду. До них відносяться вбивство, заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу, умисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне її знищення (пп. «і» та «ii» п. «а», п. «b» ст. II Конвенції 1973 р.): «a) позбавлення члена або членів расової групи або груп права на життя і свободу особистості: i) шляхом вбивства членів расової групи або груп; ii) шляхом заподіяння членам расової групи або груп серйозних тілесних ушкоджень або розумового розладу і зазіхання на їх свободу або гідність або в результаті застосування до них тортур або жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, поводження чи покарання; b) умисне створення для расової групи або груп таких життєвих умов, які розраховані на її або їх повне або часткове фізичне знищення» [86].

Тут необхідно враховувати, що у випадку апартеїду жертвами є тільки расові групи. Якщо зовні апартеїд і геноцид можуть проявлятися в подібних формах, то суб'єктивна сторона у цих злочинів різна. Реалізація політики апартеїду не переслідує обов'язкової мети знищення певної демографічної спільності. Мета апартеїду - встановлення і підтримання панування однієї расової групи над іншою і її систематичне пригнічення. До того ж мотив не грає ролі для кваліфікації діянь як апартеїду [262, c. 293]. Стаття III Конвенції 1973 року зазначає: «Міжнародній кримінальній відповідальності, незалежно від мотиву, підлягають особи, члени організацій і установ та представники держав, які проживають як на території держави, де відбуваються ці дії, так і в будь-якій іншій державі...» [86].

Враховуючи договірні положення згаданих конвенцій, слід зазначити також різні підходи до конструкції об'єктивної сторони таких злочинів як геноцид і апартеїд. Як зазначає М. Т. Гігінейшвілі, «Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року не криміналізує замах на вчинення апартеїду, а Конвенція про запобігання злочину геноциду і покарання за нього 1948 року не виділяє сприяння, заохочення і співробітництво в скоєнні геноциду як злочин» [27, c. 20].

Деякі відмінності існують і в контексті запропонованого кола суб'єктів, якщо порівнювати конвенційні підходи до закріплення таких складів злочинів як геноцид і апартеїд. Так, згідно з положеннями ст. 4 Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього відсутнє чітке визначення поняття «особа» (person), що сприяє виникненню дискусії про можливість притягнення до відповідальності не тільки індивідів, але і таких юридичних осіб як компанії [218, c. 345-346]. У випадку з Конвенцією 1973 року коло осіб визначено більш чітко й однозначно: «Міжнародній кримінальній відповідальності, незалежно від мотиву, підлягають особи, члени організацій і установ та представники держав, які проживають як на території держави, де відбуваються ці дії, так і в будь-якій іншій державі...». Слід зазначити, що в російськомовній версії, на нашу думку, використаний не зовсім коректний термін «особа», оскільки його аналог в англомовній версії (individual) є більш конкретним за своїм змістовним наповненням і не передбачає можливості поширення на юридичні особи.

З огляду на сказане вище, автор поділяє точку зору О. Г. Кібальник і І. Г. Соломоненко про те, що апартеїд не є окремим проявом геноциду. Ключова їх відмінність полягає у визначенні кола жертв і змісті суб'єктивної сторони.