Інституційні механізми і процедури ООН в сфері боротьби з расизмом і расовою дискримінацією

Окремо слід відзначити Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 р., в ст. 2 якої проголошується, що «кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, які проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри» [267].

Зазначені документи були прийняті резолюціями ГА ООН і не мають характеру міжнародних зобов'язань для держав. Таким був і перший документ, присвячений питанням власне расової дискримінації - Декларація про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 20 листопада 1963 р., в якій поняття расової дискримінації викладено в широкому розумінні - «дискримінація, заснована на расі, кольорі шкіри або етнічному походженні» [265].

В цілому, в межах ООН було прийнято понад 50 конвенцій, декларацій і зводів міжнародних норм та інших загальновизнаних принципів у сфері прав людини. Такі стандарти посприяли подальшому доопрацюванню міжнародних юридичних норм з найширшого кола питань, включаючи і заборону расової дискримінації.

Держави - члени ООН поряд з іншими правами людини визнають як базове для вирішення проблем будь-яких форм расової дискримінації право бути захищеним від дискримінації за ознакою раси (див.: Додаток В).

Значний внесок у розвиток і поглиблення міжнародного співробітництва щодо боротьби з расизмом, яке здійснюється під егідою ООН, вносять міжнародні конференції, присвячені досліджуваному питанню. В цілому, було проведено дві Всесвітні конференції з прав людини (1968 і 1993 рр.) та чотири спеціалізовані конференції з боротьби проти расизму і расової дискримінації (1978, 1983, 2001 і 2009 рр.). Всесвітня конференція з боротьби проти расизму і расової дискримінації, яка відбулася у 1978 році в Женеві, в своїй декларації визначила расизм як міжнародний злочин, що загрожує міжнародному миру і безпеці. На Конференції 2001 року була прийнята Дурбанська декларація про ліквідацію всіх форм расової дискримінації і Програма дій, які стали найбільш повними і деталізованими документами в сфері протидії расовій дискримінації. Расизм, расова дискримінація і пов'язана з нею нетерпимість відповідно до положень параграфа 2 Дурбанської декларації проявляються за ознаками раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження.

Крім того, передбачається що людина може бути жертвою багатьох або тяжких форм дискримінації і на підставі інших пов'язаних з цими ознаками, такими як стать, мова, релігія, політичні або інші переконання, соціальне походження, майновий стан, народження чи інше становище, тобто остаточно закріплено розширене тлумачення терміна [63].

Структурно Дурбанська декларація складається з преамбули та 122-х параграфів, які охоплюють такі питання: джерела, причини, форми і сучасні прояви расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості; заходи щодо запобігання, просвітництва і захисту, спрямовані на викорінення расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості на національному, регіональному та міжнародному рівнях; стратегії досягнення повної і ефективної рівності, включаючи міжнародне співробітництво та зміцнення механізмів ООН та інших міжнародних структур з питань боротьби проти расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості.

На думку А.-Я. Нікезб, прийняття Дурбанської декларації і Програми дій ознаменувало утвердження «нового підходу». Незважаючи на те, що зміст зазначених документів принципово не відрізняється від вже існуючих договірних положень з прав людини в контексті боротьби з расизмом і расовою дискримінацією, однак важливим досягненням стала спроба міжнародного співтовариства встановити причини расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості. Більш того, Дурбанська декларація зачіпає серйозні історичні питання розвитку людської цивілізації, такі як колонізація, рабство, визнання негативних наслідків колоніалізму і виплата компенсацій. Разом з тим, комплексний характер зазначених питань в поєднанні з відсутністю зобов'язуючого характеру норм Дурбанської декларації і Програми дій зумовлює виникнення складнощів в контексті забезпечення реалізації таких норм [105, c. 295, 300].

Фундаментальність заборони расової дискримінації неодноразово підкреслював Міжнародний Суд ООН. Так, в консультативному висновку «Правові наслідки для держав, обумовлені триваючою присутністю Південної Африки в Намібії (Південно-Західна Африка) всупереч Резолюції 276 (1970) Ради Безпеки» від 21 червня 1971 р. (Legal Consequences for States of the Contіtіued Presence of South Afrіcaіn Namіbіa (South West Afrіca) notwіthstandіng Securіty Councіl Resolutіon) було відзначено, що «встановлення відмінностей, заборон і обмежень виключно на підставах раси, кольору шкіри, походження, національної або етнічної належності, яке веде до позбавлення основних прав людини, є грубим порушенням цілей і принципів Статуту (ООН)» [223].

Віднесення Міжнародним Судом ООН зобов'язання запобігати расовій дискримінації до зобов'язань характеру erga omnes, враховуючи специфічне ставлення цього органу до концепції jus cogens, можна вважати символічним стартом міжнародної судової практики, яка доводить аксіоматичність імперативності заборони расової дискримінації.

Важливо, що в своїх рішеннях Міжнародний Суду ООН змінив власний формальний підхід і безпосередньо в рішеннях, а не в окремих думках суддів, відзначив норми jus cogens, оскільки більшість традиційно налаштованих (перш за все, західних) вчених-міжнародників в дискусіях про існування норм jus cogens зверталися саме до факту невиразного ставлення Міжнародного Суду ООН до цього питання. У справі «Збройні дії на території Конго (Демократична Республіка Конго проти Руанди)» (Concernіng Armed Actіvіtіes on the Terrіtory of the Congo) було використано таке формулювання: «Суд, розглядаючи аргумент Конго щодо застереження Руанди до статті ІX Конвенції про запобігання геноциду, яке слід вважати таким, яке не має юридичної сили внаслідок того, що воно суперечить імперативній забороні геноциду, встановив, що імперативний характер міжнародної норми не забезпечує підстав для юрисдикції Суду, яка завжди засновується на згоді сторін... Суд вважає за необхідне нагадати, що предметом спору є права і зобов'язання еrga omnes або імперативні норми загального міжнародного права (jus cogens), а тому зазначена норма не може визначати необхідність виключення з принципу, що його (Суду) юрисдикція завжди залежить від згоди сторін» [168].

Зазначене рішення Суду, яке, тим не менш, не привело до практичних наслідків у справі, було прокоментовано суддею Д. Дугард, який зазначив наступне: «Це перший випадок, коли Міжнародний Суд надав свою підтримку поняттю jus cogens. Дивно, що Суду знадобилося стільки часу, щоб прийти до цього, адже він не вагаючись використовував концепцію зобов'язань erga omnes, яка разом з jus cogens підтверджує існування нормативної ієрархії міжнародного права. Сам Суд ввів теорію зобов'язань erga omnes у 1970 році в справі Barcelona Tractіon... і підтвердив свою позицію щодо неї в справі Legal Consequences of the Constructіon of a Wall іn the Occupіed Palestіnіan Terrіtory» [224]. До цього рішення Суд ретельно і свідомо уникав використання поняття jus cogens, незважаючи на численні можливості. На думку судді Д. Дугард, підтримка концепції імперативних норм міжнародного права сприятиме підвищенню ефективності та цілісності міжнародного права шляхом заохочення до прийняття рішень, які відповідають загальним цілям міжнародного правового порядку [167].

У рішенні 2007 року у справі про застосування Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього (Боснія і Герцеговина проти Сербії і Чорногорії) (Concernіng the Applіcatіon of the Conventіon on the Preventіon and Punіshment of the Crіme of Genocіde (Bosnіa and Herzegovіna v. Serbіa and Montenegro)) Міжнародний Суд ООН підтвердив свою прихильність щодо норм jus cogens, зазначивши, що аргумент Боснії стосовно актів геноциду та інших протизаконних дій, вчинених проти «несербів» поза територією Боснії і Герцеговини (як і на її території) «може стосуватися постраждалих небоснійців, що викликає запитання про існування права передання спору на розгляд з боку заявника щодо таких актів та важливості характеру jus cogens відповідних норм і характеру erga omnes відповідних зобов'язань» [181].

Однією з останніх резонансних справ, розглянутих у Міжнародному Суді ООН, є справа, що стосується застосування Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (Грузія проти Росії) (Сoncerning Application of the International Convention on the Elimination of All Forms of Racial Discrimination (Georgia v. Russian Federation)). У позові, який був представлений грузинською стороною 12 серпня 2008 р., стверджувалося, що Російська Федерація не дотрималась зобов'язань, взятих на себе згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р. (ст. 2, 3, 4, 5 і 6). У позові наголошується, що порушення положень Конвенції було скоєно Російською Федерацією тричі в період з 1990 по 2008 роки під час інтервенцій на території Абхазії і Південної Осетії за підтримки місцевих сепаратистських сил. Зустрічні аргументи російської сторони, крім юрисдикційних, також містять претензії щодо порушення норм міжнародного права Грузією, роблячи акцент на її дискримінаційне поводження стосовно жителів Абхазії і Південної Осетії [180]. Незважаючи на те, що Міжнародний Суд ООН прийняв рішення десятьма голосами проти шести про те, що згідно з Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації він не володіє юрисдикцією для вирішення спору по суті, справа зберігає історичне значення як перший спір за участю Російської Федерації, яка постала перед Міжнародним судом ООН. Це був також перший випадок, коли Міжнародний Суд ООН повинен був безпосередньо інтерпретувати положення Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р.

Зростання кількості випадків посилань на норми jus cogens Міжнародним Судом ООН, їх підтримка і певне розширення відповідного змістовного наповнення підтверджує тенденцію до «імперативізації» міжнародного права в цілому, яка має також важливий юрисдикційний вимір. Це доводить, що еволюція правової думки і гуманізація міжнародно-правової свідомості привели до того, що заборона расової дискримінації у всіх її формах і проявах стала глобальним етичним і правовим імперативом.

На підставі викладеного в цьому розділі можна зробити такі висновки:

1. Значний вклад у розвиток протидії расизму та расовій дискримінації вносять органи ООН, до сфери діяльності яких належать досліджувані питання. Це головні і допоміжні органи самої Організації: Управління Верховного комісара ООН з прав людини, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, Рада з прав людини, а також конвенційні органи, які контролюють виконання окремих угод: Комітет з ліквідації расової дискримінації, створений відповідно до Конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Комітет з прав людини та Комітет з економічних, соціальних і культурних прав, створені відповідно до Міжнародного пакту ООН про громадянські і політичні права та Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права.

2. Можливості органів інституційного механізму ООН в контексті забезпечення належної ефективності боротьби з расизмом і расовою дискримінацією використані не повною мірою, що підтверджується прикладом Ради ООН з прав людини. Завдяки різноманіттю використовуваних інституційних механізмів, які нею використовуються, проактивному підходу у своїй діяльності і спадщині Комісії, Рада ООН з прав людини зайняла важливе місце в механізмі міжнародно-правового співробітництва з питань боротьби з расизмом і расовою дискримінацією. Разом з тим, на нашу думку, її потенціал у відповідній сфері співробітництва ще не задіяний повністю, що підтверджується прикладом Консультативного комітету, який до сьогодні не надавав центральної уваги питанням боротьби з расизмом і расовою дискримінацією, розглядаючи їх крізь призму суміжних проблем.

3. Аналіз діяльності конвенційних органів ООН дозволив виділити ряд проблем в реалізації ними контрольних функцій:

1) недотримання державами своїх зобов'язань щодо періодичності подання доповідей;

2) недостатньо висока якість представлених державами доповідей;

3) відсутність механізму подальших заходів щодо контролю за виконанням державами заключних зауважень і рекомендацій, прийнятих за підсумками розгляду доповідей;

4) рекомендаційний характер рішень Комітету ООН з прав людини, який не є достатньо ефективним для здійснення всеосяжної захисту прав людини.

4. Проблема боротьби з расизмом досягла універсального рівня обговорення та співпраці з моменту створення ООН. Її органами прийнято ряд документів, які тим чи іншим чином стосуються питання расової дискримінації в розрізі закріплення рівності всіх як принципу міжнародного співробітництва. В межах ООН прийнято понад 50 конвенцій, декларацій і зводів міжнародних норм та інших загальновизнаних принципів в галузі прав людини. Такі стандарти посприяли подальшому доопрацюванню міжнародних юридичних норм з найширшого кола питань, включаючи і заборону расової дискримінації. Найважливішими документами сучасності, прийняття яких у 2001 році сприяло розширенню і поглибленню міжнародно-правового співробітництва з питань боротьби з расизмом і расовою дискримінацією, стали Дурбанська декларація і Програма дій.

5. Важлива роль в утвердженні заборони расової дискримінації відведена в практиці міжнародних судових установ, зокрема, Міжнародного Суду ООН. У цьому контексті слід особливо відзначити консультативний висновок від 21 червня 1971 р. «Правові наслідки для держав, обумовлені триваючою присутністю Південної Африки в Намібії (Південно-Західна Африка) всупереч Резолюції 276 (1970) Ради Безпеки» (Legal Consequences for States of the Contіtіued Presence of South Afrіcaіn Namіbіa (South West Afrіca) notwіthstandіng Securіty Councіl Resolutіon). Слід погодитися з думкою про те, що вказаний висновок можна вважати відправною точкою розвитку міжнародної судової практики, спрямованої на утвердження імперативності заборони расової дискримінації, оскільки саме в ньому Міжнародний Суд ООН відніс зобов'язання запобігати расовій дискримінації до зобов'язань erga omnes.

3. Спеціальні процедури інституційних органів ООН щодо викорінення всіх форм расової дискримінації

3.1 Процедури Конвенції з ліквідації всіх форм расової дискримінації

Конвенція з ліквідації всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1965 р. передбачає три процедури, які дозволяють розглядати правові, судові, адміністративні та інші заходи, що вживаються конкретними державами з метою реалізації їх зобов'язань щодо боротьби з расовою дискримінацією [80].

Перша процедура передбачає вимогу про те, що всі держави, які ратифікували Конвенцію або приєдналися до неї, повинні подавати Комітету з ліквідації расової дискримінації періодичні доповіді (див.: Додаток Г).

Як зазначає А. Х. Абашидзе, з початку своєї діяльності Комітету доводилося спростовувати ряд помилкових поглядів, які стосуються характеру і мети цих доповідей. У зв'язку з цим, Комітет вказував на те, що навіть якщо уряд вважає, що на території його країни не існує расової дискримінації, відповідна країна, як держава-учасниця Конвенції, повинна подавати всеосяжні та інші періодичні доповіді [1, с. 117].

Ще однією помилкою була думка про те, що держава не зобов'язана виконувати Конвенцію, якщо вона вважає, що на його території не існує расової дискримінації. З цієї причини КЛРД вказав на те, що Конвенція стосується не тільки існуючої натепер практики, але і проблем, які можуть виникнути в майбутньому, і що під час ратифікації Конвенції всі держави-учасниці зобов'язалися включити її положення в національне законодавство [9, c. 388].

На підставі деяких доповідей держав складалося враження про те, що якщо Конвенція є складовою частиною основного закону країни, то це означає відсутність необхідності в ухваленні будь-яких додаткових заходів законодавчого характеру. Однак в Конвенції міститься вимога про те, щоб в законодавстві передбачалися покарання за вчинення певних дій, а також заклик про вжиття заходів у галузі освіти, культури та інформації.

У деяких випадках в доповідях держав основна увага приділялася законодавчим заходам і нічого не говорилося про судові, адміністративні та інші заходи, спрямовані на ліквідацію расової дискримінації, або не містилося текстів антидискримінаційних законів. З огляду на подібні обставини КЛРД представив державам-учасницям керівні принципи, які стосуються підготовки їх доповідей, і часто подає до них запити щодо додаткової інформації. Комітет також робив державам-учасницям загальні рекомендації, коли він вважав, що інформація щодо конкретних статей Конвенції, необхідна для експертів з метою встановлення фактів і узагальнення їх точок зору, є в значній мірі недостатньою. Так, в параграфі 10 заключних зауважень щодо об'єднаних 19-ої і 21-ої доповідей Венесуели, прийнятих КЛРД на своїй 83-й сесії (12-30 серпня 2013 р.), Комітет висловив свій жаль з приводу відсутності інформації про те, який відсоток бюджету відведено для розробки і прийняття заходів задля соціальної інтеграції представників корінних народів і осіб африканського походження в таких сферах як освіта, здоров'я, соціальна захищеність, харчування тощо [184].

На підставі поданої державами-учасницями інформації Комітет переходить до процедури подальших заходів, з огляду на розгляд звітів, які надаються державами-учасницями відповідно до ст. 9 Конвенції.

Так, за період після завершення вісімдесятої сесії подальші доповіді про виконання рекомендацій, щодо яких Комітет просив надати інформацію, були отримані від таких держав-учасниць: Вірменії, Ірландії, Іспанії, Литви, Марокко, Норвегії, Польщі, Словенії та Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. На своїй вісімдесят першій сесії Комітет розглянув доповіді про подальші заходи Вірменії, Ірландії, Литви, Марокко, Норвегії та Польщі і продовжив конструктивний діалог з цими державами-учасницями, спрямувавши їм листи з коментарями і проханнями стосовно подання додаткової інформації [48].

Описана процедура періодичних доповідей, за умови своєчасної і належної реакції з боку держави-учасниці, дозволяє оперативно і комплексно здійснювати моніторинг дотримання договірних положень щодо боротьби з расизмом і расовою дискримінацією. При цьому слід зазначити, що КЛРД в цьому випадку грає проактивну роль, формулюючи на підставі періодичних доповідей держав - учасниць Конвенції зауваження і рекомендації, які спрямовані на удосконалення механізму боротьби з расизмом і расовою дискримінацією. Так, за результатами розгляду об'єднаних 22-ї і 23-ї періодичних доповідей України на своєму 2479-му засіданні, яке відбулося 23 серпня 2016 р., КЛРД надав свої заключні зауваження, виділивши при цьому ряд особливо важливих рекомендацій (п. 14, 22, 26 і 30) [66]. До них належать такі:

1) вжити належних заходів з метою:

- забезпечення реєстрації та ефективного розслідування всіх повідомлень про злочини на ґрунті ненависті відповідно до ст. 161 Кримінального кодексу України та притягнення, у відповідних випадках, винних до кримінальної відповідальності і, у випадку визнання їх провини, призначення їм належного покарання;

- засудження практики відмови деяким групам в доступі до громадських місць і розслідування всіх повідомлень про відмову в доступі до місць громадського користування;

- збору і надання дезагрегованих статистичних даних про кількість зареєстрованих випадків ненависницьких висловлювань чи злочинів на ґрунті ненависті, кількості і характеру допущених ненависницьких висловлювань та скоєних злочинів на ґрунті ненависті, кількості справ, переданих до суду, а також про першопричини і результати розгляду цих справ;

- активізації інформаційно-просвітницьких кампаній та інших заходів для боротьби з підбурюванням до ненависті і злочинами на ґрунті ненависті, а також продовження підготовки співробітників правоохоронних органів в цій галузі;

2) рекомендувати:

- активізувати зусилля для здійснення рішучої боротьби з расовою дискримінацією та расовими забобонами щодо ромів та вирішення проблем, які роми продовжують відчувати в багатьох сферах, наприклад проблем доступу до зайнятості, освіти і житла;

- рішуче боротися з проблемами зайнятості ромів, особливо жінок;

- проводити консультації з громадами ромів під час здійснення таких заходів в сфері інтеграції, у тому числі на місцевому рівні;

- забезпечити достатнє фінансування всіх програм, стратегій та інших заходів політики, пов'язаних з інтеграцією ромів;

- активізувати свої зусилля щодо безоплатного надання всім ромам документів, які засвідчують особу;

- активізувати заходи щодо розширення доступу до освіти для дітей ромів, знизити рівень неписьменності і показники відсіву дітей ромів зі шкіл;

3) удосконалити внутрішні процедури надання притулку шляхом:

а) забезпечення доступу на свою територію для осіб, які потребують міжнародного захисту;

б) виділення достатніх ресурсів для забезпечення присутності професійних перекладачів на всіх етапах процедури визначення статусу біженця;

в) проведення підготовки співробітників Державної міграційної служби України. Крім того, КЛРД рекомендує поліпшити умови прийому прохачів притулку та надати особам, яким не може бути забезпечено розміщення, альтернативні варіанти проживання і підтримку. КЛРД далі рекомендує державі-учасниці вжити заходів щодо боротьби з будь-якими злочинами на ґрунті ненависті та ненависницькими висловлюваннями і захисту від них біженців і прохачів притулку та сприяти інтеграції біженців, зокрема шляхом розширення їх доступу до ринку праці, освіти, вивчення мови, професійної підготовки та послуг з працевлаштування;

4) рекомендувати вжити заходів з метою:

а) перегляду чинного режиму регулювання і сприяння свободі пересування осіб, які хотіли б перетнути адміністративний кордон між територіями, які контролюються неурядовими силами, і територіями, що знаходяться під контролем уряду;

б) скасування прив'язки соціальних пільг до статусу внутрішньо переміщених осіб і обов'язку реєструватися або проживати в районах, що знаходяться під контролем держави-учасниці;

в) сприяння реєстрації внутрішньо переміщених осіб і зміцненню зусиль з надання допомоги внутрішньо переміщеним особам щодо отримання документів;

г) полегшення доступу внутрішньо переміщеним особам до житла чи надання їм необхідної допомоги в пошуку альтернативного житла;

д) сприяння інтеграції і пошуку довгострокових рішень проблем внутрішньо переміщених осіб;

е) прийняття національної політики стосовно внутрішньо переміщених осіб і створення національного механізму щодо запобігання внутрішньому переміщенню і захисту від нього.

Така роль КЛРД сприяє не тільки посиленню механізму боротьби з расизмом і расовою дискримінацією в межах конкретної держави-учасниці, а й формуванню єдності в підходах до тлумачення та застосування положень Конвенції з урахуванням властивих кожній з держав-учасниць специфіки та особливостей. Разом з тим, процедура періодичних доповідей не позбавлена і ряду проблемних аспектів з точки зору її застосування. Так, А. Є. Зубарєва, відштовхуючись від досліджень Дж. Донеллі, виокремлює такі недоліки процедури періодичних доповідей: 1) значна частина доповідей є недостатньо інформативною, адже їх зміст зводиться до витягів з нормативно-правових актів або містить спотворені (неповні) дані; 2) незалежно від якості періодичної доповіді, процес контролю найчастіше припиняється до наступної періодичної доповіді, що позбавляє всю процедуру такої важливої характеристики як безперервність контролю [69, c. 81].

Друга закріплена в Конвенції процедура полягає в тому, що будь-яка держава може подавати скарги, які стосуються дій іншої держави.

Всі держави - учасниці Конвенції визнають компетенцію КЛРД отримувати скарги тієї чи іншої держави-учасниці про те, що інша держава-учасниця не виконує норми Конвенції, і вживати у зв'язку з цим відповідних заходів. Однак ця процедура не виключає інших процедур, якими можуть скористатися відповідні держави-учасниці. Дотепер жодна держава-учасниця не використовувала цієї процедури, яка передбачає створення погоджувальної комісії, якщо питання, яке розглядалося, не вдалося врегулювати будь-яким іншим шляхом [80].

Процедура, яка передбачає отримання КЛРД скарг від окремих осіб або груп осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення Конвенції, вступила в силу у 1982 році, після того як десять держав-учасниць заявили про те, що вони визнають компетенцію Комітету в цій галузі. Комітет у конфіденційному порядку доводить такі повідомлення до відома відповідної держави-учасниці, проте не називає особу або групу осіб, які стверджують про наявність порушення, без його або їх згоди. Після того як держава надала роз'яснення своєї позиції і, можливо, запропонувала рішення, Комітет розглядає це питання і може робити пропозиції та рекомендації, які надсилаються як відповідній особі або групі осіб, так і державі-учасниці [80]. Скарги згідно з Конвенцією можуть подаватися не тільки окремими особами або від імені окремих осіб, але і групами осіб або від імені цих груп. Скарги повинні подаватися протягом шести місяців з моменту прийняття остаточного рішення у справі національним органом влади.

Після реєстрації скарги у держави-учасниці є три місяці для спрямування подань щодо прийнятності скарги або, за відсутності заперечень з цього питання, по суті справи. Якщо держава-учасниця оскаржує прийнятність, у заявника є шість тижнів для подання коментарів щодо заперечень держави-учасниці. Після цього КЛРД приймає рішення щодо прийнятності. Якщо КЛРД зробить висновок про те, що справа є прийнятною, у держави-учасниці є ще три місяці для подання заперечень по суті справи. Після цього заявник має шість тижнів для подання коментарів до прийняття КЛРД остаточного рішення по суті цієї справи. Якщо, як альтернативний варіант, держава-учасниця не має заперечень щодо неприйнятності і подає заперечення виключно по суті справи, заявник також має шість тижнів для надання коментарів до прийняття КЛРД остаточного рішення по суті справи.

У випадках, коли КЛРД приймає рішення по суті скарги, він часто робить пропозиції і/або рекомендації, навіть якщо він дійшов до висновку про відсутність порушення Конвенції. Ці пропозиції або рекомендації можуть бути загальними або конкретними і адресовані або відповідній державі-учасниці, або всім державам - учасницям Конвенції [126].

Відповідно до третьої процедури, окремі особи або групи осіб, які стверджують, що вони є жертвами расової дискримінації, можуть подати Комітету з ліквідації расової дискримінації скаргу проти своєї держави. Це може бути зроблено лише в тому випадку, якщо відповідна держава є учасницею Конвенції і заявила про своє визнання компетенції Комітету з ліквідації расової дискримінації приймати такі скарги [80]. Так, за станом на 20 січня 2012 р. таку заяву зробили 54 держави [118]. Конвенція також передбачає, що держави, які зробили цю заяву, можуть утворити або вказати на національні органи, які компетентні приймати петиції окремих осіб або груп осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення їх прав, і які вичерпали інші місцеві засоби правового захисту. Заявники можуть передати це питання на розгляд Комітету тільки в тому випадку, якщо вони не задоволені діями вказаного органу.

У Програмі дій, прийнятій Другою Всесвітньою конференцією щодо боротьби проти расизму і расової дискримінації у 1983 році державам було запропоновано забезпечити якомога ширший доступ до їхніх національних процедур з розгляду таких скарг. Існуючі процедури повинні бути оприлюднені, а жертви расової дискримінації повинні отримувати допомогу у використанні цих процедур. Правила подачі скарг мають бути простими, і скарги повинні розглядатися якомога швидше. Малозабезпеченим жертвам дискримінації повинна забезпечуватися правова допомога в межах цивільного або кримінального судочинства, і має бути передбачене право домагатися компенсації за завдані збитки [80].

Нехарактерною для інших договірних органів формою роботи Комітету є процедура раннього запобігання і негайних дій. Ця діяльність провадиться з 1993 року і передбачає втручання Комітету з метою недопущення переростання існуючої проблеми в сфері расової дискримінації в конфлікт (заходи раннього запобігання) або з метою припинення порушень (негайні дії) [264]. Так, на вісімдесят першій та вісімдесят другій сесіях Комітет, крім розгляду доповідей держав-учасниць, також розглянув становище в деяких державах-учасницях згідно зі своєю процедурою раннього запобігання і негайних дій, включаючи, зокрема, такі [48]:

1) 31 серпня 2012 р. Комітет спрямував уряду Японії лист щодо будівництва військових баз США на Окінаві. Комітет з вдячністю взяв до відома відповідь, надану державою-учасницею на його попередні листи, і просив державу-учасницю повідомити в своїх сьомій, восьмій і дев'ятій періодичних доповідях, які подаються 14 січня 2013 р., оновлену та детальну інформацію про заходи, заплановані або вже здійснені для того, щоб заручитися підтримкою і згодою місцевих громад щодо проектів, що реалізуються на території Окінави. У березні 2013 року Комітет спрямував уряду Японії лист, в якому він подякував йому за отриману 14 січня 2013 р. відповідь на попередній лист Комітету та повідомив державі-учасниці про те, що інформація, яка міститься у відповіді, буде обговорена в контексті розгляду сьомої, восьмої і дев'ятої періодичних доповідей держави-учасниці на вісімдесят п'ятій сесії Комітету у серпні 2014 року;

2) 31 серпня 2012 р. Комітет спрямував уряду Словаччини лист щодо становища народу ромів в м. Плавецкі-Штврток. Комітет, взявши до уваги відповідь держави-учасниці на попередній лист, водночас висловив прохання про те, щоб оновлена і докладна інформація про заплановані або вже здійснені для усунення дискримінації щодо ромів заходи була повідомлена під час подання державою-учасницею своїх дев'ятої і десятої періодичних доповідей, запланованих до розгляду на вісімдесят другій сесії Комітету у лютому і березні 2013 року;

3) 01 березня 2013 р. Комітет спрямував уряду США лист з висловленням своєї занепокоєності з приводу потенційно дискримінаційного впливу будівництва прикордонної стіни між Техасом і Мексикою на території громад таких корінних народів, як техаське традиційне плем'я кікапу, іслета дел сюр пуебло (тігуа) і ліпан-апачі (нде), зокрема наслідки щодо їх доступу до племінних земель, розташованих на північ і південь від кордону, і до ресурсів, необхідних для здійснення традиційних обрядів. Комітет також висловив занепокоєння з приводу того, що прикордонна стіна була імовірно побудована без вільної, попередньої і обґрунтованої згоди зачеплених громад і що аж до тепер внаслідок труднощів, пов'язаних з оскарженням практики використання державою-учасницею своїх прав на примусове відчуження приватної власності в суді, ніяких ефективних засобів судового захисту або компенсації забезпечено не було. Крім того, Комітет також розглянув отриману 29 серпня 2012 р. відповідь держави-учасниці з приводу двох справ, проаналізованих Комітетом в межах процедури раннього запобігання і негайних дій, які стосувалися наслідків для громад корінних народів будівництва гірськолижного курорту в Сан-Франциско-Пікс, а також становища західних шошоне. Схваливши відповіді, подані державою-учасницею, Комітет водночас просив повідомити додаткову інформацію щодо низки неврегульованих питань у наступній періодичній доповіді держави-учасниці, яка була прострочена з листопада 2011 року.

Питання про необхідність залучення цих процедур в кожному конкретному випадку спочатку розглядається в закритому форматі робочою групою Комітету, що складається з п'яти його членів. Потім Комітет аналізує тему і пропозиції робочої групи і приймає рішення, які можуть містити рекомендації зацікавленій державі щодо виправлення ситуації, запити про подання Комітету додаткових відомостей, прохання про включення відповідної інформації в періодичні доповіді тощо. Крім того, в своєму рішенні Комітет може прямо або через Генерального секретаря звернутися до органам ООН, компетенція яких стосується справи, (Ради з прав людини і її механізмів, Секретаріату, Ради Безпеки та інших.) або запропонувати відрядити одного або декількох своїх членів до зацікавленої держави для сприяння у виправленні ситуації.

Комітет не проводить розслідувань у зв'язку з повідомленнями про конкретні випадки порушень державами прав, закріплених в Конвенції. Разом з тим, деякі елементи цієї діяльності присутні в процедурі раннього запобігання і негайних дій.

Вступ в силу Конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації і періодичний розгляд КЛРД доповідей про вжиті державами-учасницями з метою виконання їх зобов'язань заходи привели до досягнення позитивних результатів. У різних країнах до числа цих результатів належать [254]:

- внесення змін конституцій з метою включення в них норм, що забороняють расову дискримінацію;

- систематичний перегляд існуючих законів і окремих норм з метою внесення змін до тих з них, які спрямовані на збереження расової дискримінації або прийняття нових законів, які відповідають вимогам Конвенції;

- внесення змін до законодавства за пропозицією КЛРД;

- оголошення расової дискримінації карним злочином;

- закріплення правових гарантій проти дискримінації в галузі правосуддя, безпеки або політичних прав;

- розробка навчальних програм;

- створення нових установ, які займаються проблемами, пов'язаними з расовою дискримінацією і захистом інтересів вразливих груп, зокрема корінних народів;

- завчасне проведення консультацій з КЛРД з питання запланованих змін до законодавства або адміністративної практики з вказівкою на те, що його рекомендації будуть взяті до уваги.

На окрему увагу заслуговує передбачений в ст. 22 механізм вирішення спорів між державами - учасницями Конвенції з ліквідації всіх форм расової дискримінації: «Будь-який спір між двома або кількома державами-учасницями щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, який не вирішено шляхом спеціально передбачених у цій Конвенції переговорів або процедур, передається за вимогою будь-якої зі сторін цього спору на вирішення Міжнародному Суду, якщо сторони в спорі не домовилися про інший спосіб урегулювання». Цей механізм був успішно використаний Україною під час передання у січні 2017 року спору з Російською Федерацією, який стосується, серед іншого, порушення останньою вимог щодо кримських татар і етнічних українців, які опинилися з 2014 року. на території окупованого Криму (раніше подібна спроба Грузії в спорі з Російською Федерацією щодо дій останньої в Абхазії і Південній Осетії у 2008 році не вдалася). Українська сторона зазначає: «Політика Російської Федерації стосовно культурного знищення в Криму, спрямована, зокрема, на кримських татар і етнічних українців, порушує ст. 2, 3, 4, 5 і 6» відповідного договірного механізму (п. 133 заяви України від 16 січня 2017 р. [166]). Крім цього, нею стверджується, що такі порушення підтверджуються такими діями російської сторони: 1) проведення незаконного референдуму в атмосфері насильства і залякування етнічних груп, які не вважають себе росіянами, без здійснення будь-яких спроб досягти консенсусного та інклюзивної рішення, яке б захищало такі групи, і як першого кроку на шляху до позбавлення відповідних спільнот захисту за допомогою українського права, а також підпорядкування їх режиму російського верховенства; 2) грубе позбавлення кримських татар можливості політичного і культурного самовираження шляхом переслідування їхніх лідерів і заборони ключового установи - Меджлісу кримськотатарського народу; 3) перешкоджання зборам кримських татар для відзначення свят і пам'ятних дат, які є важливими для їхньої культури, зокрема річницю депортації; 4) бездіяльність щодо зникнень і вбивств представників кримських татар; 5) переслідування кримських татар шляхом диспропорційного кількості довільних обшуків і затримань; 6) закриття кримськотатарських медіа; 7) обмеження можливості отримання освіти кримськотатарською мовою і здійснення тиску на кримськотатарські освітні установи; 8) обмеження можливості отримання освітніх послуг українською мовою; 9) перешкоджання проведенню зборів для відзначення свят і пам'ятних дат для етнічних українців; 10) закриття україномовних медіаресурсів.

Наразі складно передбачити результат розгляду спору, однак, на підставі ст. 41 Статуту Міжнародного Суду ООН, у квітні 2017 року на вимогу української сторони було прийнято позитивне рішення щодо необхідності застосування тимчасових заходів. Російська сторона зобов'язана: 1) утриматися від збереження або запровадження обмежень для кримськотатарського населення щодо їх власних представницьких установ, зокрема, Меджлісу (тринадцять голосів «за» і три - «проти»); 2) забезпечити можливість освіти українською мовою (одноголосно) [244]. На думку О. В. Зеркаль, останнє «рішення Суду є важливим для міжнародного права, адже воно доводить свою дієвість щодо відновлення справедливості в світі... Це рішення визнало серйозність ситуації, до якої призводять дії Російської Федерації, і те, що громадяни України потребують захисту» [68].

Таким чином, тривалість практики застосування і широта охоплення процедурних механізмів на підставі Конвенції з ліквідації всіх форм расової дискримінації свідчить про їх значний потенціал в контексті забезпечення ефективності боротьби з расизмом і расовою дискримінацією, однак наразі такий потенціал використовується не в повній мірі у зв'язку з наявністю низки недоліків самих процедурних механізмів, таких як, наприклад, об'єктивність даних, що надаються державами-учасницями в межах процедури періодичних доповідей.

3.2 Процедури Пактів про права людини і Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права

Однією з основних процедур Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП) є розгляд доповідей держав. Як підкреслював Б. Г. Манов, «розгляд доповідей є основним методом в механізмі сприяння реалізації Міжнародного пакту про громадянські і політичні права» [97, c. 71]. У свою чергу Т. Л. Сироїд вважає, що «розгляд доповідей є найбільш важливою формою спостереження за виконанням державами своїх зобов'язань відповідно до Пакту» [135, c. 228].

Згідно зі ст. 40 МПГПП, його держави-члени «зобов'язуються подавати доповідь про здійснені ними заходи для втілення в життя прав, визнаних у цьому Пакті, і про досягнутий в застосуванні цих прав прогрес» [208]. Крім доповіді, під час її розгляду Комітет з прав людини може вимагати від держав надання додаткової інформації у вигляді додаткової доповіді [97, c. 73]. Основною функцією подання та розгляду цих доповідей є проведення регулярних і систематичних перевірок досягнутого прогресу в реалізації договірних зобов'язань з метою налагодження діалогу між відповідними міжнародними контрольними органами та відповідною державою, щоб надати останній допомогу щодо внесенню змін до її внутрішнього законодавства і практики, які необхідні згідно з діючими міжнародно-правовими зобов'язаннями.

Кожна держава - член МПГПП надсилає свою доповідь Комітету з прав людини в обов'язковому порядку протягом року після вступу стосовно неї МПГПП в дію, а у всіх інших випадках - на вимогу Комітету з прав людини. Згідно з пп. 2 п. 66 Правил процедури, Комітет самостійно визначає періодичність подання доповідей. На своїй 13-й сесії Комітетом з прав людини було прийнято рішення, згідно з яким такі доповіді держави повинні подавати на його розгляд кожні п'ять років, починаючи з моменту розгляду першої доповіді або додаткової інформації.

Однак, у перспективі допускалася можливість скорочення термінів, протягом яких держави зобов'язані подавати Комітету періодичні доповіді. Як підкреслював Б. Г. Манов, «п'ятирічна періодичність встановлена Комітетом з огляду на його завантаженість роботою. Надалі він вважав за можливе перехід до трирічної або чотирьохрічної періодичності» [97, c. 76].

Згодом були розширені повноваження Комітету щодо витребування доповідей від держав - членів Пакту. Як зазначає В. В. Мицик, «з 1992 року Комітет надав собі повноваження вимагати додаткові доповіді в будь-який час, коли вважатиме за потрібне, і повноваження головуючого вимагати за необхідності спеціальні доповіді» [100, c. 119].

З метою надання державам допомоги щодо виконання покладених на них відповідно до ст. 50 МПГПП завдань і полегшення процесу підготовки доповідей, Комітет розробив Керівні принципи щодо форми й змісту доповідей держав. Ці принципи були прийняті на 308-му засіданні під час ХІІІ сесії 27 липня 1981 р. і з часом вони переглядалися на 1002-му засіданні (XXXІX сесія) 24 липня 1999 р.; 1089 засіданні (XLІІ сесія) 25 липня 1991 р.; 1415-му засіданні (LІІІ сесія) 07 квітня 1995 р.

В межах співпраці між договірними органами системи ООН в галузі прав людини було ініційовано створення уніфікованих Керівних принципів щодо форми й змісту доповідей держав-членів. Цю ідею було реалізовано на П'ятій міжкомітетній нараді договірних органів з прав людини, яка проходила 21-26 липня 2006 р. в Женеві. За результатами цієї наради були прийняті Узгоджені Керівні принципи подання доповідей органам з нагляду за дотриманням міжнародних договорів з прав людини (далі - Узгоджені Керівні принципи). Згідно п. 1 цих принципів, вони повинні слугувати орієнтиром, зокрема, і для держав - членів МПГПП.

Відповідно до Узгоджених Керівних принципів, доповідь держав повинна складатися з двох основних частин: загального базового документа та документа за конкретним договором. Загальний базовий документ містить загальні відомості про державу і становище в ній та може використовуватися для доповідей щодо будь-якого міжнародного договору з прав людини, відповідно до якого така доповідь вимагається. В цей документ включаються відомості щодо демографічних, економічних, соціальних і культурних особливостей держави, її конституційної, політичної і правової структури, а також загальна інформація про систему захисту прав людини та механізми її реалізації на національному рівні.

Слід підкреслити, що включення такої інформації до тексту доповідей держав обумовлене об'єктивними факторами, які супроводжують виконання державами - членами МПГПП зобов'язань, що в ньому закріплені. Одним з найскладніших аспектів контролю за виконанням державами рішень Комітету та розгляду їх доповідей є необхідність враховувати ті об'єктивні обставини і фактори, які існують в кожній окремій державі.

Як зазначав Р. О. Куликов, аналізуючи законодавчі положення держав щодо обмеження прав людини, на які вони посилаються в своїх доповідях Комітету, можна дійти до висновку, що переважно при виконанні своїх зобов'язань щодо захисту прав людини, вони «...застосовують застереження про публічний порядок, згідно з яким таке виконання зобов'язань не повинно завдавати шкоди або суперечити засадам соціального порядку відповідної країни» [89, с. 47].

Аналогічну думку з цього приводу висловлював під час своєї роботи і Комітет. Так, в своїй доповіді ГА ООН у 1977 році Комітет зазначив, що обговорення ним доповідей держав буде повноцінним лише в тому випадку, якщо під час розгляду законодавчих і адміністративних положень будуть враховуватися економічні, соціальні і культурні умови, які існують в кожній окремій державі [250].

Доцільність врахування всіх цих факторів, як окремо, так і в сукупності, знайшла своє відображення в правових актах, які є юридичними підставами діяльності Комітету. Пунктом 2 ст. 40 МПГПП було встановлено, що держави можуть вказувати в своїх доповідях «чинники і труднощі, які впливають на реалізацію Пакту, якщо такі існують» [208].

На думку автора, такий підхід є правильним. В цьому випадку необхідно враховувати, що, приймаючи рішення, Комітет безпосередньо не займається його виконанням, як і не визначає форми і порядок імплементації положень МПГПП. Вчинення дій, пов'язаних з практичною реалізацією і забезпеченням виконання зобов'язань згідно з МПГПП, покладається на держави. Вони повинні досягти конкретної мети: виконати рішення Комітету або ж імплементувати положення МПГПП, а спосіб досягнення цих цілей держави визначають вже самостійно.

Другою частиною доповідей держав є документ за конкретним договором МПГПП, який містить відомості щодо виконання державами положень МПГПП і конкретних питань з цього приводу. Крім того, в нього включається також інформація, яку запитує Комітет, а також відомості про заходи, що застосовуються для вирішення питань, на які вказував Комітет у своїх зауваженнях до попередньої доповіді держави.

В Узгоджених Керівних принципах передбачається, що обсяг доповідей держав повинен складати, за можливістю, не більше 100-140 сторінок. З них 60-80 сторінок повинен займати загальний базовий документ, а іншу частину складає документ за зобов'язаннями згідно МПГПП. Перший звіт повинен мати не менше 60 сторінок, всі наступні періодичні доповіді - 40 сторінок.

У цілому, очевидно, що можуть виникати проблеми щодо періодичності подання державами доповідей до Комітету ООН з прав людини. Зокрема, М. М. Антонович вказує, що уряди держав подають свої доповіді про виконання договірних зобов'язань із запізненням або зовсім не подають [13].

Як зазначає А. Х. Абашидзе, існуюча процедура розгляду доповідей держав була розроблена у 2002 році і складається з двох основних етапів, які проводяться протягом двох сесій [1, с. 113]. На першій сесії доповідь вивчається спеціальною групою, яка складається з 4-6 експертів, один з яких представляє той самий регіон, що і держава-доповідач. Робоча група визначає одного з членів Комітету як відповідального за поглиблене вивчення доповіді. Крім того, робоча група контактує з державою, яка подала доповідь і за потреби - зі спеціалізованими установами ООН для уточнення тих чи інших питань, які можуть виникнути під час розгляду доповіді [36, c. 78].

З 2010 року Комітет ООН з прав людини може застосовувати і дещо іншу процедуру розгляду доповідей держав. Альтернативний варіант полягає в тому, що державам попередньо надсилається перелік питань, і доповідь власне є відповіддю на ці питання. Як зазначає А. Х. Абашидзе, застосування цієї процедури дає можливість заощадити час і ресурси Комітету, оскільки при цьому не застосовується процедура попереднього розгляду та аналізу доповіді [1, c. 114].

На думку автора, варто позитивно оцінити застосування цієї процедури. По-перше, вона є свідченням того, що Комітет ООН з прав людини є відкритим для реформ і внесення прогресивних змін в процедури своєї діяльності. По-друге, вона є відповіддю на реальні проблеми, які виникають під час функціонування Комітету і покликана сприяти оптимізації його діяльності. Можна очікувати, що надалі вона стане більш широко застосовуваною.

Якщо говорити про особливості та процедуру розгляду доповідей держав, то слід зазначити, що в цьому випадку Комітет покликаний виконувати не репресивні функції (притягнення до відповідальності за порушення), а моніторинг - їх виявлення та сприяння протидії їм. Цей аспект підкреслюють і представники науки міжнародного права, зокрема Б. Г. Манов, який вказує: «У Комітеті ... було досягнуто загальної згоди щодо того, що основною метою розгляду доповідей повинно стати надання допомоги державам» [97, c. 48].

Дуже часто прямим результатом розгляду доповідей ставали позитивні зміни в сфері дотримання прав людини державою. Серед прикладів позитивних наслідків розгляду доповідей держав Комітетом ООН з прав людини Дж. Донеллі згадує, зокрема, Канаду, яка внесла зміни до законодавства щодо прав корінного населення - індіанців, а також Нідерланди, які змінили дискримінаційне законодавство щодо соціального забезпечення [57].

Іншою процедурою є розгляд двох видів повідомлень про порушення прав і свобод, закріплених в МПГПП: тих, які надходять від держав - членів МПГПП та індивідуальних повідомлень від громадян держав-членів. Обидва ці механізми спрямовані на забезпечення дотримання державами взятих на себе зобов'язань відповідно до МПГПП щодо викорінення расової дискримінації.

Згідно зі ст. 41 МПГПП, всі держави визнають компетенцію Комітету «отримувати і розглядати повідомлення про те, що якась держава стверджує, що інша держава не виконує своїх зобов'язань за цим Пактом» [208].

Положення ст. 41, яке було передбачене п. 2 цієї статті, вступило в силу 28 березня 1979 р. після того як десять держав дали згоду на його дію [208]. Станом на 2013 рік понад шістдесят держав дали згоду на дію щодо себе цього положення, проте деякі з них зробили це із застереженнями. Так, під час ратифікації МПГПП у 1973 році СРСР заявив, що не визнає компетенцію Комітету розглядати повідомлення щодо фактів, які мали місце до дати подання заяви про визнання і що держава, яка подає до Комітету повідомлення зі скаргою проти СРСР, також має визнавати дію положень ст. 41 щодо себе [115, с. 76].

Необхідно підкреслити що, розглядаючи повідомлення від держав, Комітет ООН з прав людини стає посередницькою інстанцією, яка наділена повноваженнями сприяти добровільному врегулюванню спору. Якщо проаналізувати зміст ст. 41 і 42 МПГПП, то можна констатувати, що ці положення встановлюють два способи розгляду поданих до Комітету ООН з прав людини скарг:

- «добрі послуги», які надаються в межах існуючих процедур та інституційного механізму Комітету (ст. 41);

- розгляд повідомлень спеціально створеною з цією метою Комісією (ст. 42) [208].

У першому випадку перед поданням повідомлення до Комітету ООН з прав людини держава зобов'язана не тільки надіслати повідомлення про порушення тій державі, чия дія і бездіяльність оскаржується, а й, в свою чергу, повинна надати відповідь протягом трьох наступних місяців (п. «a» ст. 41) [208]. У випадку, якщо на цьому етапі між сторонами не було прийнято рішення, то кожна з держав може звернутися до Комітету ООН з прав людини протягом шести місяців після отримання державою першого повідомлення (п. «b» ст. 41) [208].

Перш ніж прийняти повідомлення до розгляду, Комітет встановлює чи були вичерпані всі внутрішні засоби для відновлення порушених зобов'язань згідно з МПГПП. Існує і застереження, яке дозволяє ухилитися від цієї норми, але лише в тому випадку, якщо застосування цих засобів невиправдано затягується (п. «c» ст. 41) [208]. У випадку, якщо повідомлення визнано прийнятним, то, як встановлено в ст. 41, Комітет «надає свої добрі послуги зацікавленим державам з метою дружнього вирішення питання» [208]. Держави повинні робити відповідні заяви, а також зобов'язані надавати на вимогу Комітету інформацію щодо справи. Розгляд відбувається на закритих засіданнях, проте п. 77 Правил процедури Комітету передбачає, що Комітет після консультацій з Генеральним секретарем ООН може видавати спеціальні комюніке про розгляд для засобів масової інформації.