Інституційні механізми і процедури ООН в сфері боротьби з расизмом і расовою дискримінацією

- надання експертних знань Раді таким чином і в такій формі, в якій вони будуть необхідні Раді, приділяючи основну увагу дослідженням і заснованим на дослідженнях консультаціям;

- надання на розсуд і затвердження Ради міркувань з приводу подальших досліджень в межах його роботи;

- орієнтація роботи Консультативного комітету на практичну реалізацію, а обсяг рекомендацій повинен обмежуватися тематичними питаннями, що стосуються мандату Ради, а саме: заохочення і захист всіх прав людини;

- відсутність повноважень на прийняття резолюцій або рішень.

Незважаючи на те, що питання боротьби з расизмом і расовою дискримінацією поки ще не ставали об'єктом безпосереднього уваги Консультативного комітету, проте його експерти приділяли увагу тим чи іншим аспектам міжнародно-правового співробітництва у відповідній сфері під час розгляду суміжних тем. Так, на своїй 29-й сесії у червні 2015 року Рада прийняла резолюцію 29/12 про дітей - і підлітків-мігрантів, які не супроводжуються, а також про права людини, в якій вона попросила Консультативний комітет провести відповідне аналітичне дослідження з глобальним охопленням і з виділенням сфер, причин і конкретних випадків виникнення цієї проблеми в світі, а також того, яким чином піддаються загрозі і порушуються права людини, і формулюванням рекомендацій щодо захисту прав людини представників цієї групи населення. Підсумкова доповідь повинна бути підготовлена Раді для розгляду на її тридцять шостій сесії (вересень 2017 р.). У доповіді про хід роботи, підготовленій у вересні 2016 року К. Хананія де ла Варела у співпраці з Ф. Кано Гомесом, відзначається наявність виміру проблеми дітей- і підлітків-мігрантів, які не супроводжуються, безпосередньо пов'язаного з боротьбою з расизмом і расовою дискримінацією. Негативним прикладом у цьому контексті в доповіді представлена практика США в деяких випадках: «Дискримінація за ознакою раси та етнічної приналежності продовжує практикуватися в США, навіть представниками урядових установ. Наприклад, Управління Верховного комісара ООН у справах біженців опитало 100 гватемальських дітей віком від 12 до 17 років, які потрапили на територію США і перебувають під опікою федерального уряду США. Серед опитаних 48 % ідентифікували себе як корінне населення (indigenous people) і скаржилися на расизм, а також дискримінацію щодо їх спільнот» (п. 51 Доповіді про хід роботи Консультативного комітету щодо глобальної проблеми дітей-і підлітків-мігрантів, які не супроводжуються, а також про права людини) [188].

Наведений приклад дає підстави стверджувати, що діяльність Консультативного комітету в межах Ради дозволяє фокусувати увагу Ради на тих чи інших проблемах, які вимагають належного вивчення і можуть формувати майбутній порядок денний в контексті протидії расизму та расовій дискримінації. Крім того, діяльність Консультативного комітету в цьому контексті сприяє своєчасному виявленню існуючих проблемних аспектів захисту прав людини, їх комплексному і системному розумінню, пошуку потенційних підходів до їх вирішення на підставі найкращого досвіду.

Характеристика інституційного виміру діяльності Ради в контексті боротьби з расизмом і расовою дискримінацією була б неповною без розкриття ролі Спеціальних процедур з прав людини, зокрема, діяльності Спеціального доповідача з сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості (далі - Спеціальний доповідач). Його мандат поширюється на збір, запит, отримання та обмін інформацією і повідомленнями з усіх відповідних джерел, з усіх питань і передбачуваних порушень, що входять до його відання, а також проведення розслідувань і винесення конкретних рекомендацій, які підлягають виконанню на національному, регіональному та міжнародному рівнях, з метою запобігання і ліквідації всіх форм і проявів расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості, акцентуючи, серед іншого, такі питання [230]:

а) випадки прояву сучасних форм і расизму, і расової дискримінації щодо африканців та осіб африканського походження, арабів, азіатів і осіб азіатського походження, мігрантів, біженців, шукачів притулку, осіб, що належать до меншин і корінних народів, а також інших жертв, включених в Дурбанську декларацію 2001 року і Програму дій;

b) ситуації, в яких завзяте заперечення наявності у осіб, що належать до різних расових і етнічних груп, їх визнаних прав людини в результаті расової дискримінації є грубі і систематичні порушення прав людини;

с) прояви антисемітизму, християнофобії та ісламофобії в різних частинах світу і поява рухів расистського та насильницького характеру, заснованих на расизмі і дискримінаційних ідеях, звернених проти арабів, африканців, християн, іудеїв, мусульман та інших громад;

d) закони і політика, що вихваляють будь-яку історичну несправедливість і слугують живильним середовищем для сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості і основою для закріплення постійного і хронічного нерівності, з яким стикаються расові групи в різних суспільствах;

е) явище ксенофобії;

f) види найкращої практики в справі ліквідації всіх форм і проявів расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості;

g) відстеження процесу виконання відповідних пунктів Дурбанської декларації 2001 року і Програми дій та сприяння створенню національних, регіональних і міжнародних механізмів щодо боротьби з расизмом, расовою дискримінацією, ксенофобією і пов'язаної з ними нетерпимості;

h) роль освіти з питань прав людини в сприянні терпимості і ліквідації расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості;

i) повага культурного розмаїття як засобу запобігання расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості.

В межах свого мандату Спеціальний доповідач покликаний:

а) розвивати постійний діалог і обговорювати сфери можливої співпраці з урядами і всіма відповідними сторонами в питаннях, які стосуються його мандата, і надавати технічну допомогу або консультативні послуги на прохання відповідних держав;

b) грати пропагандистську роль і брати участь в мобілізації політичної волі разом з усіма відповідними сторонами в державах з метою ліквідації расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості;

с) координувати свою діяльність, з огляду на міркування необхідності, з діяльністю інших відповідних органів і механізмів ООН;

d) враховувати гендерні аспекти в межах всієї діяльності, яка охоплюється його мандатом, приділяти особливу увагу правам жінок і представляти доповіді з питання про становище жінок і расизм;

е) регулярно представляти доповіді Раді і ГА ООН.

Серед форм роботи Спеціального доповідача можна виділити підготовку доповідей для Ради і ГА ООН, здійснення візитів на місця і напрямок конкретним державам-членам повідомлень про порушення для проведення уповноваженими органами розслідування відповідних фактів. Зокрема, тематика доповідей останніх років стосувалася таких питань як сутність, тенденції та прояви ксенофобії (2016 р.), ксенофобія і сучасні форми расизму стосовно вразливих соціальних груп (2016 р.), расове профілювання в роботі правоохоронних органів (2015 р.), використання Інтернету та соціальних мереж для пропаганди расистських ідей, ненависницьких висловлювань і для підбурювання до расової ненависті і насильства (2014 р.), расизм, расова дискримінація, ксенофобія і пов'язана з ними нетерпимість в спорті (2014 р.). Особливий інтерес в доповідях становлять рекомендації, які спрямовані на посилення боротьби з таким явищем як расизм і расова дискримінація. Наприклад, в доповіді за останньою з перелічених вище тем Спеціальний доповідач наголошував на доцільності посилення покарань в спортивних федераціях і асоціаціях за прояви расизму і расової дискримінації, що стало б чітким сигналом про неприйнятність подібних явищ в спорті. Активно використовується і така форма як візит на місця. Так, у 2016 році Спеціальний доповідач відвідав Австралію, Аргентину і Фіджі. Крім того, Спеціальний доповідач взяв участь в тематичному обговоренні високого рівня з прав людини, організованому Головою ГА ООН 12-13 липня 2016 р. в м. Нью-Йорк, а 19 вересня 2016 р. він виступив на круглому столі з доповіддю «Глобальний договір про безпечну, законну і впорядковану міграцію: на шляху до здійснення Порядку денного в галузі сталого розвитку на період до 2030 року та забезпечення повної поваги прав людини мігрантів», який відбувся в межах засідання високого рівня для вирішення проблеми переміщень великих груп біженців мігрантів, яке було організовано ГА ООН під час її сімдесят першої сесії [56].

Про місце Спеціального доповідача в інституційному механізмі співпраці з питань расизму і расової дискримінації свідчить визнання його «важливої ролі» з боку представників держав-учасниць Конференції з огляду Дурбанського процесу (м. Женева, 20-24 квітня 2009 р.) (п. 30 Підсумкового документа Конференції [25]). Окремо відзначається також «цінний внесок» у формі звітів Спеціального доповідача про візити країн в формування належного розуміння причин, що лежать в основі расистських і ксенофобських тенденцій і нетерпимості, в конкретних випадках [108, c. 5].

Таким чином, Рада з прав людини завдяки різноманіттю використовуваних інституційних механізмів, проактивному підходу у своїй діяльності і спадщині Комісії зайняв важливе місце в механізмі міжнародно-правового співробітництва з питань боротьби з расизмом і расовою дискримінацією. Разом з тим, на нашу думку, його потенціал у відповідній сфері співробітництва ще не задіяний повністю, що підтверджується прикладом Консультативного комітету, який до сьогодні не надавав центрального уваги питанням боротьби з расизмом і расовою дискримінацією, розглядаючи їх крізь призму суміжних проблем.

2.3 Комітет з ліквідації расової дискримінації

Комітет з ліквідації расової дискримінації (далі - КЛРД) розпочав свою діяльність у 1969 році, після вступу в силу Конвенції про ліквідацію всіх форм раціональної дискримінації від 21 грудня 1965 р. (далі - МКЛРД). Держави - учасниці цієї Конвенції погодились здійснити відповідні заходи для ліквідації расової дискримінації та сприяння взаєморозумінню між расами. Комітету доручено спостерігати за тим, як 178 держав - учасниць МКЛРД дотримуються її вимог.

КЛРД складається з 18 незалежних експертів, які обираються державами-учасницями на чотирьохрічний строк. КЛРД розглядає регулярно надавані державами-учасницями доповіді про втілення в життя положень КЛРД і представляє свої загальні рекомендації та пропозиції ГА ООН.

Основні напрями діяльності КЛРД представлені на мал. 2.2.

Мал. 2.2. Основні напрямки діяльності КЛРД

Однією з форм роботи КЛРД є тематичні дискусії, під час яких обговорюються питання, пов'язані з імплементацією положень МКЛРД. Вони проводяться в неформальній формі, до участі запрошуються всі зацікавлені сторони - держави, міждержавні та недержавні організації. Після цього КЛРД продовжує обговорення теми у формі відкритого пленарного засідання.

КЛРД також представляє спільні доповіді з проблем, що стосуються расової дискримінації на не самоврядних територіях. Його повноваження поширюються на всі не самоврядні території незалежно від того, чи є держави, які керують цими територіями, учасницями МКЛРД чи ні. Відповідно до положень МКЛРД держави-учасниці не зобов'язані подавати КЛРД доповіді з питань, що стосуються расової дискримінації, на не самоврядних територіях, що знаходяться під їх контролем. Таким чином, інформація, яку одержує Комітет, надходить головним чином у вигляді доповідей Ради з опіки або доповідей, які готуються для цих органів [264, c. 32].

КЛРД може надавати загальні рекомендації, які ґрунтуються на вивченні доповідей та інформації, що надійшла від держав - учасниць відповідної Конвенції. Такі загальні рекомендації передаються ГА ООН разом із зауваженнями держав - учасниць МКЛРД.

Так, до кінця своєї 79-й сесії КЛРД прийняв 44 рішення. З 1984 року до кінця 79-ї сесії КЛРД зареєстрував в цілому 48 скарг. З них щодо однієї скарги розгляд було припинено, а 17 - оголошені неприйнятними. КЛРД прийняв думки (рішення щодо сутності повідомлень) за 27-ма скаргами і дійшов до висновку про наявність порушень МКЛРД щодо 11-ти з них. Три скарги очікували розгляду і прийняття щодо них рішень.

Окремо варто відзначити підготовку публікацій КЛРД найбільш значущих рішень щодо ліквідації расової дискримінації як з питання прийнятності, так і одночасно з питань прийнятності та щодо сутності повідомлень, в яких зачіпається питання про расову дискримінацію у взаємозв'язку з громадянськими і політичними правами та економічними, соціальними і культурними правами [118].

На своїй 80-ій сесії КЛРД з ліквідації расової дискримінації ухвалив провести під час 81-ої сесії тематичну дискусію про ненависницькі висловлювання расистського штибу. Дискусія відбулася 28 серпня 2012 р. і була присвячена розумінню причин і наслідків ненависницьких висловлювань расистського штибу, а також обговоренню способів мобілізації ресурсів МКЛРД для боротьби з ними.

При розробці за результатами такого обговорення рекомендації № 34 (2013 р.) «Боротьба з ненависницькими висловлюваннями расистського штибу» КЛРД керувався своєю широкою практикою в сфері боротьби з ненависницького висловлюваннями расистського штибу, боротьби, яка передбачає залучення всього комплексу передбачених відповідною Конвенцією процедур. КЛРД також відзначив роль ненависницьких висловлювань расистського штибу в процесах, що призводять до масових порушень прав людини і геноциду, а також в ситуаціях конфлікту. До основних загальних рекомендацій КЛРД, в яких висвітлюється питання про ненависницькі висловлювання расистського штибу, належать загальні рекомендації № 7 (1985 р.) щодо здійснення ст. 4; № 15 (1993 р.) щодо ст. 4, в якій підкреслюється сумісність згаданої статті з правом на свободу переконань і їх вільне вираження; № 25 (2000 р.) про гендерні аспекти расової дискримінації; № 27 (2000 р.) про дискримінацію стосовно ромів; № 29 (2002 р.) про дискримінацію за ознакою родового походження; № 30 (2004 р.) про дискримінацію негромадян; № 31 (2005 р.) про запобігання расовій дискримінації в процесі відправлення і функціонування системи кримінального правосуддя; і № 34 (2011 р.) про расову дискримінацію стосовно осіб африканського походження. Проблема ненависницьких висловлювань расистського штибу прямо або побічно порушується в багатьох прийнятих КЛРД загальних рекомендацій, враховуючи, що ефективна боротьба з такими ненависницькими висловлюваннями вимагає використання повного набору нормативних і процедурних ресурсів МКЛРД.

На своїх 83-й і 84-й сесіях КЛРД розглянув ряд ситуацій в межах процедури раннього запобігання расовій дискримінації і негайним діям, включаючи:

1. У своєму листі від 30 серпня 2013 р. КЛРД знову заявив про свою стурбованість з приводу того, що Коста-Ріка, як і раніше не забезпечує захист представників і лідерів народів терібе і брібрі від фізичного насильства з боку осіб, які незаконно зайняли їх землі. КЛРД настійливо закликав відповідальна державу-учасницю прийняти нормативно-правове підґрунтя для захисту прав усіх корінних народів в Коста-Ріці на землю, територію і природні ресурси, провести ретельне розслідування повідомлень про насильство стосовно представників народів терібе і брібрі та притягнути винних до відповідальності. КЛРД настійливо закликав Коста-Ріку подати її зведені в один документ дев'ятнадцяту - двадцять першу періодичну доповідь, прострочені з 04 січня 2010 р.

2. Листом від 30 серпня 2013 р. КЛРД висловив свою вдячність уряду Індії, відзначивши відповідь відповідної держави-учасниці щодо становища племені джарава, що проживає на Андаманських островах. У світлі отриманої нової інформації КЛРД також висловив стурбованість з приводу тверджень про те, що будівництво Тіпаймухскої греблі, яке позначилося на становищі корінних народів в північній частині Індії, проводилося без їх попередньої, вільної і усвідомленої згоди. У своєму листі від 07 березня 2014 р. КЛРД висловив стурбованість з приводу тверджень про те, що держава-учасниця не провела належної наукової експертизи і не запросила згоди відповідних корінних народів на проект будівництва гідроелектростанції «Нижня Судансірі», нібито схвалений державою-учасницею. КЛРД просив державу-учасницю негайно представити її двадцяту і двадцять другу періодичні доповіді, прострочені з 2010 року, і включити до них відповіді на висловлену ним занепокоєність.

3. У своєму листі від 30 серпня 2013 р. КЛРД висловив стурбованість з приводу тверджень про те, що в Кенії співробітниками Кенійської лісової служби були проведені примусові виселення представників корінних народів сенгверів і огієків з їх традиційних земель, які супроводжувалися підпалом їх будинків, майна і припасів, що, як стверджується, позначилося на джерелах їх засобів до існування, їх культурі і здоров'ї. КЛРД також висловив стурбованість з приводу тверджень про те, що деякі положення проекту Закону про дику фауну і політику в галузі охорони природи містять дискримінаційний характер, адже вони не враховують належним чином права корінних народів на їх землі, території і природні ресурси, і що з корінними народами не проводяться необхідні консультації з питань, які зачіпають природоохоронну діяльність і структури, які її реалізують. КЛРД просив Кенію відреагувати на рішення Африканської комісії з прав людини і народів щодо примусового виселення представників корінних громад сенгверів і огієків і забезпечити надання їм відповідної компенсації. У листі від 07 березня 2014 р. КЛРД висловив стурбованість з приводу нових тверджень про примусові виселення представників народу сенгверів співробітниками Кенійської лісової служби, незважаючи на рішення кенійського суду про заборону подібних заходів. Зокрема, КЛРД просив державу-учасницю провести консультації з народом сенгверів і надати компенсацію за ті виселення, які вже були зроблені. КЛРД також просив Кенію включити відомості, що стосуються всіх викладених вище питань і проблем в свої зведені воєдино п'ятий, шостий і сьомий періодичні доповіді, які підлягають поданню 13 жовтня 2014 р.

Незважаючи на те, що рекомендації КЛРД мають юридично необов'язковий характер, КЛРД не позбавлений юридичної значимості [217, c. 86]. КЛРД здійснює функції, які можуть відповідати функціям судів, такі як прийняття зауважень загального порядку [253, c. 137]. Так, діяльність КЛРД часто позначається терміном «судова практика» [247], більше того КЛРД приймає рішення про компенсацію, яка повинна бути надана жертві державою-порушницею.

Необхідно відзначити, що роботу КЛРД необхідно відрізняти від діяльності національних та міжнародних судів. Так, члени КЛРД далеко не завжди є представниками юридичної професії, що обумовлено різноманітністю здійснюваних ними функцій і широким колом питань, які ними розглядаються [165]. Водночас члени КЛРД в дійсності повинні володіти «високими моральними якостями, визнаною незалежністю і компетентністю в галузі прав людини», проте деякі з них займають посади в уряді, що може викликати сумнів щодо їх незалежності та неупередженості [242].

З огляду на вищевикладене, доцільно відзначити, що деякі дослідники цілком обґрунтовано позначають договірні органи з прав людини терміном «квазісудові органи» [3, с. 75].

Доцільно вказати на ряд проблем в реалізації контрольних функцій КЛРД.

Розгляд періодичних доповідей держав-учасниць є підґрунтям діяльності КЛРД. Головна проблема тут - недотримання державами своїх зобов'язань саме в аспекті періодичності звітування. На це ж вказують і більшість дослідників цієї проблеми [34, c. 12].

На кожній сесії КЛРД інформується про всі випадки неотримання доповідей або додаткової інформації, передбачених в ст. 9 МКЛРД. У таких ситуаціях КЛРД спрямовує відповідній державі-учасниці нагадування. Якщо після такого нагадування доповідь або інформація не надаються, інформація про це включається в щорічну доповідь КЛРД. Якщо за підсумками розгляду доповідей та інформації КЛРД вирішить, що деякі зобов'язання держави-учасниці не були нею виконані, він робить цій державі пропозиції і надає рекомендації [121, c. 17]. Так, у 2006 році на строк від 10 років і більше подання доповідей КЛРД затримали 14 держав (Сьєрра-Леоне, Ліберія, Сомалі, Папуа Нова Гвінея, Ефіопія, Конго, Мальдівські острови, Афганістан тощо). Не менш ніж на п'ять років прострочили подання доповідей 32 держави (Монако, ОАЕ, Болгарія, Сербія, Пакистан, Перу, Ірак, Куба, Уругвай, Мальта та ін.). У відповідь на це КЛРД провадить заходи, які за своїм змістом є умовлянням держав-деліквентів. КЛРД змушений розглядати дотримання Конвенції в цих державах на підставі раніше поданих ними доповідей, за первісною доповіддю, за інформацією, отриманою іншими органами ООН від цих держав, або за інформацією від самих органів ООН. У своїх рішеннях щодо таких ситуацій КЛРД, зазвичай, постановляє розсилати звернення або просить про це Голову [50, c. 123-130]. До подальших сесій КЛРД у 2008 році ситуація з доповідями тільки погіршилася. Подання доповідей на серйозні строки затримали 47 держав, включаючи на строк десять і більше років - 17 держав. У відповідь на це КЛРД знову просить подавати доповіді і дає нові строки, а держави дають нові обіцянки [47, c. 133-137].

Слід також відзначити, що головна мета розгляду доповідей держав-учасниць полягає не в засудженні цих держав і не в накладенні на них будь-яких санкцій, а в тому, щоб налагодити діалог і взаємодію між членами КЛРД та представниками зацікавленої держави для того, щоб гарантувати реалізацію всіх передбачених договором прав.

Комітет зіштовхується з проблемами, які перешкоджають його діяльності і створюють труднощі в реалізації ним свого мандата [7, c. 20-22]. Одна з таких проблем полягає в тому, що деякі держави-учасниці не подають періодичні доповіді або не дотримуються встановлених строків їх подання. У зв'язку з цим висувалися різні причини, включаючи брак національних кадрів, компетентних представляти доповіді з питань прав людини, і великий обсяг роботи, пов'язаної з дотриманням міжнародних зобов'язань щодо подання доповідей в межах зростаючої кількості напрямків, за якими реалізується діяльність в галузі прав людини. КЛРД вважає, що доповіді держав-учасниць є основним елементом, який дозволяє йому здійснювати контроль. Той факт, що расова дискримінація як і раніше існує, вказує на необхідність суворого і регулярного контролю.

Інша проблема має фінансовий характер. Коли створювався КЛРД було прийнято рішення про те, що витрати членів КЛРД будуть покриватися державами-учасницями, а не за рахунок регулярного бюджету ООН. Передбачалося, що це є одним із способів забезпечення незалежності експертів. Незважаючи на те, що суми коштів, які повинні вноситися окремими державами-учасницями, є незначними, багато хто з них несвоєчасно виконують свої фінансові зобов'язання. Брак коштів нерідко покривається за рахунок регулярного бюджету ООН, проте згодом ООН була не в змозі надавати допомогу з огляду на фінансові труднощі, і в деяких випадках КЛРД, який повинен щорічно проводити дві сесії тривалістю по три тижні, був змушений скорочувати або скасовувати їх.

Ще одна проблема - недостатньо висока якість представлених державами доповідей. Нерідко держави-учасниці договорів не мають для цього необхідних ресурсів. Характерно, що КЛРД в ситуаціях неподання державами доповідей протягом відносно тривалих відрізків часу йде шляхом розгляду питання про виконання зобов'язань безпосередньо державами за відсутності доповідей як таких. Як вбачається, це в деякій мірі суперечить тим принципам, які закладалися в основу самої системи договірного контролю, і цілям цього контролю. Разом з тим, було б, на думку автора, помилково кваліфікувати такий розгляд як «судовий розгляд за відсутності відповідача».

Не можна не відзначити також фактичну відсутність механізму подальших заходів щодо контролю за виконанням державами заключних зауважень і рекомендацій, прийнятих за підсумками розгляду доповідей. Звичайно, КЛРД іноді просить держави подати інформацію про виконання тих чи інших рекомендацій ще до підготовки чергової періодичної доповіді, проте це не вирішує проблему.

Що стосується функції підготовки зауважень загального характеру, то її значення, на жаль, нерідко принижується. Разом з тим, такі зауваження не тільки вносять значний вклад у досягнення цілей і завдань міжнародного контролю з прав людини, а й сприяють прогресивному розвитку цієї галузі міжнародного права. Вбачається, що КЛРД слід було б провести інвентаризацію таких зауважень загального характеру і визначити, виявити наявні тут «прогалини» для того, щоб їх заповнити.

Після проведення Міжнародного року боротьби проти расизму і расової дискримінації (1971 р.) ООН послідовно проголошувала три Десятиліття дій щодо боротьби проти расизму і расової дискримінації (1973-1983, 1983-1993 і 1993-2003рр.). У 1978, 1983, 2001 і 2009 роках під егідою ООН було проведено Всесвітні конференції щодо боротьби проти расизму і расової дискримінації.

У межах виконання Програми дій з боротьби проти расизму і расової дискримінації Генеральний секретар ООН представив ГА ООН на її тридцять дев'ятій сесії план заходів на друге Десятиліття, в якому містилася рекомендація про те, щоб ГА ООН доручила розробити типове законодавство, яке держави використовували б як підґрунтя або керівництво для прийняття або подальшої розробки законодавства, спрямованого проти расової дискримінації. Крім того, в ньому була висловлена думка про те, що це питання можна було б передати КЛРД і запропонувати йому підготувати відповідну доповідь для ГА ООН.

У п. 9 резолюції 47/77 від 16 грудня 1992 р. ГА ООН просила Генерального секретаря переглянути і остаточно підготувати проект типових законів, які стали б керівництвом для урядів у справі прийняття нових законодавчих актів про боротьбу проти расової дискримінації в світлі зауважень, висловлених членами Комітету з ліквідації расової дискримінації на його 40-й і 41-й сесіях, а також опублікувати і розповсюдити його як рекомендаційний акт [132].

В основу аналізу положень законодавчих актів було покладено тематичний підхід, який Генеральний секретар використовував під час огляду текстів, представлених для зводу законів усього світу (А/43/637, п. 1-45), і який полягав в тому, щоб на першому етапі зосередити увагу на таких елементах: 1) рівність і недискримінація під час реалізації прав людини; 2) спеціальні установи зі сприяння расової терпимості і гармонії; 3) процедури оскарження; 4) засоби захисту прав; 5) покарання [132].

Таким чином, діяльність КЛРД є важливим елементом у функціонуванні інституційного механізму щодо боротьби з расизмом і расовою дискримінацією. Разом з тим, навряд чи можна стверджувати досягнення ним належного рівня ефективності своєї роботи, з огляду на суттєві організаційні, фінансові та нормативні обмеження, що визначають таку діяльність.

2.4 Комітет з прав людини

Ідея створення універсального міжнародного договірного та інституційного механізму захисту прав людини виникла одночасно зі створенням ООН. Ще на Конференції в м Сан-Франциско у квітні 1945 року висловлювалася ідея прийняття Декларації прав людини як складової Статуту ООН, але за браком часу вона реалізована не була. Разом з тим, проблематика прав людини як одного з пріоритетів діяльності ООН була зафіксована в Статуті ООН. Так, в преамбулі йдеться про утвердження віри в основні права людини, а серед цілей ООН в ст. 1 відзначається необхідність здійснення міжнародної співпраці: «...заохочення і розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх без розрізняння раси, статі, мови і релігії» [151]. Саме з моменту створення ООН починається сучасний етап розвитку міжнародних механізмів захисту прав людини, як договірних, так і інституційних [37, с. 82].

Відповідно до резолюції ГА ООН № 217 Е (III) від 10 грудня 1948 р. передбачалася розробка міжнародно-правового акта, який містив би норми щодо захисту політичних і цивільних прав [65]. Згодом, у резолюції № 421 (V) від 04 грудня 1950 р. ГА ООН постановила включити до змісту документа також «економічні, соціальні права і права в галузі культури», а також запропонувала ЕКОСОР включити до Пакту «чітке формулювання» цих прав, вказати на «їх зв'язок з цивільними і політичними правами» [125]. Як зазначив В. О. Карташкін, США виступили проти такого розвитку подій, за допомогою чого заблокували цю ідею [73, с. 43]. В кінцевому підсумку ГА ООН своєю резолюцією № 543 (VI) від 05 лютого 1952 р. прийняла рішення підготувати і прийняти два окремих самостійних Пакти - з цивільних і політичних, а також з економічних, соціальних і культурних прав [141].

Принципове рішення про створення постійно діючого міжнародного органу, який забезпечував би виконання норм Пакту під назвою Комітет з прав людини, було прийнято на шостій сесії Комісії ООН з прав людини у 1950 році. Але ця концепція не передбачала наділення Комітету повноваженнями з розгляду індивідуальних скарг. Також було відхилено пропозицію про функції загального нагляду за виконанням положень Пакту [233, c. 168].

Ключовою для створення Комітету ООН з прав людини стала його дев'ята сесія, коли Комісія ООН з прав людини остаточно визначилася з пропозиціями щодо створення, складу і юрисдикції цього міжнародного органу. Комісія завершила свою роботу над проектами обох Пактів (щодо громадянських і політичних, а також з економічних, соціальних і культурних прав) на своїй десятій сесії у 1954 році. Проект був переданий на розгляд ГА ООН, яка в свою чергу спрямувала його на розгляд Третього комітету ООН (соціальні, гуманітарні і культурні питання) [233, c. 169].

Третій комітет вніс цілий ряд змін до проекту, найважливішою з яких стало доповнення про те, що суб'єктами звернення до Комітету ООН з прав людини, крім держав, можуть бути також фізичні особи, які стали жертвою порушення закріплених в Пакті прав. Це положення було реалізовано в Першому Факультативному протоколі до Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. [233, c. 171].

Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права містив ст. 28 - норму, згідно з якою створювався Комітет з прав людини. Крім того, був прийнятий і Факультативний протокол до Пакту, в якому пояснювалися особливості та процедури функціонування Комітету [256, c. 5].

Положення Пакту закріплювали, що Комітет складатиметься з 18-ти членів, які повинні бути обрані не пізніше ніж через 6 місяців після вступу в силу Пакту. Відповідно, у 1976 році були проведені вибори першого складу Комітету, перше засідання новообраного Комітету відбулося 20 вересня 1976 р. [256, c. 5].

Результати діяльності Комітету виявилися досить відчутними, і він став одним з найбільш ефективних конвенційних органів в системі ООН. Наприклад, тільки за перші 25 років своєї діяльності (1977-2002 рр.) в Комітет надійшло понад 1000 скарг про порушення закріплених в Пакті прав і свобод, з яких близько 40 % були розглянуті і вирішені, ще 40 % - відхилені, а інші перебували на стадії розгляду [256, c. 1].

Суттєву увагу Комітет приділяє публічності інформації про свою поточну діяльність та її результати. Практично одразу після початку його функціонування у 1977 році була введена практика Щорічних звітів (Annual Reports). З 1985 року Комітет готує і видає «Вибрані рішення Комітету з прав людини» (Selected Decisions of the Human Rights Committee), в яких публікуються важливі рішення, які були прийняті Комітетом під час його діяльності [256, c. 2].

Комітет складається з незалежних експертів, які здійснюють моніторинг за виконанням державами-учасницями положень Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Відповідно, кожна держава-учасниця має подавати до Комітету доповідь щодо здійснення відповідних прав людини, до яких, зокрема, відповідно до положень вищевказаного Пакту належать право на життя; заборона рабства і работоргівлі; право на свободу та особисту недоторканність; право на вільне пересування територією держави і вибір місця проживання; право на незалежний судовий розгляд; свобода совісті і релігії, свобода слова; рівність всіх осіб перед законом та заборона дискримінації. Свою першу доповідь держава повинна надати Комітету протягом року після приєднання до Пакту, далі - на запит Комітету. Зазвичай такий запит подається кожні чотири роки. Комітет з прав людини уважно вивчає кожну таку доповідь і надає свої рекомендації державі-учасниці у вигляді зауважень, які є типовими, і включають в себе вступ; перерахування позитивних аспектів забезпечення захисту прав людини у відповідній державі; основні питання, які викликають занепокоєність Комітету, і рекомендації, в які включаються порушення державою своїх зобов'язань відповідно до Пакту або факти їх неналежного виконання і конкретні безпосередні рекомендації Комітету щодо їх усунення [208]. Крім того, Комітет формулює так звані «зауваження загального порядку» в формі тлумачення обсягу і змісту тих чи інших норм Пакту з метою надання допомоги державам-учасницям в безпосередньому практичному втіленні і застосуванні таких норм [23]. Такі зауваження не мають юридично обов'язкового характеру, однак приймаються до уваги Комітетом під час розгляду доповідей і державами-учасниками Пакту під час підготовки таких доповідей. Крім того, вони можуть використовуватися в резолюціях органів ООН. Зокрема, за період з 1980 до 2011 років Комітетом було надано 34-е зауваження загального порядку [67].

Варто звернути увагу на те, що, на думку А. Х. Абашидзе і О. О. Гольтяєва, 2001 рік став новим етапом удосконалення роботи Комітету ООН з прав людини в контексті отримання ним щорічних доповідей держав - учасниць Пакту. Зокрема, саме в цьому році в межах подання «заключних зауважень» Комітет виділив кілька пріоритетних зауважень і звернувся до відповідної держави з проханням надати інформацію щодо них протягом року. Відповіді на ці зауваження аналізуються Спеціальним доповідачем щодо заключних зауважень, який в свою чергу звертається до Комітету з пропозиціями щодо подальших дій, до яких, зокрема, належить запит до вищезазначеної держави щодо надання їм додаткової інформації та зміни часу подання наступної доповіді. До того ж у 2011 році у зв'язку з ростом заборгованості щодо подання доповідей державами - учасницями Пакту Комітет прийняв рішення про здійснення розгляду стану справ в окремих державах без подання ними доповіді - на підставі наявної інформації. Ця процедура підлягає використанню у випадках, коли держава - учасниця Пакту протягом тривалого періоду часу ігнорує запити Комітету [2, с. 57].

Необхідно також відзначити, що у 2010 році Комітет ініціював альтернативну процедуру подання доповідей, згідно з якою відповідній державі направляється попередній список питань, на підставі якого готується основна доповідь. На думку А. Х. Абашидзе і О. О. Гольтяєва, серед основних переваг цієї процедури слід зазначити можливість економії часу і ресурсів завдяки виключенню стадії підготовки і аналізу доповіді, яка попередньо було подана до Комітету [2, c. 59].

В контексті діяльності Комітету ООН з прав людини слід звернути окрему увагу на ст. 41 Пакту, яка уповноважує Комітет здійснювати розгляд міждержавних скарг. Для реалізації Комітетом цього повноваження держава - учасниця Пакту має зробити заяву про визнання його компетенції приймати і розглядати повідомлення про те, що інша держава - учасниця Пакту не виконує свої зобов'язання. Відповідно, якщо така держава констатує невиконання своїх зобов'язань згідно з Пактом іншою державою-учасницею, вона може звернутися до неї з відповідним письмовим запитом. Протягом трьох місяців після отримання такого запиту відповідна держава має право відповісти на нього за допомогою надання в письмовій формі пояснення або будь-якої іншої заяви з поясненням, в якому, за наявності можливості, повинні міститися посилання на внутрішні процедури і заходи, які були застосовані, будуть застосовані або можуть бути застосовані в контексті цього питання. Якщо протягом шести місяців проблемні питання між вищевказаними державами не вирішені, будь-яка з них може передати такі питання на розгляд Комітету з прав людини, повідомивши при цьому безпосередньо Комітет та іншу державу. При цьому варто зазначити, що Комітет приймає такі питання на розгляд тільки після того, як він переконається, що відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права всі доступні внутрішні засоби були використані і вичерпані. Далі Комітет здійснює розгляд переданих йому питань за допомогою проведення закритих засідань і надання послуг з метою врегулювання питань. Він також може звертатися до вищевказаних держав з проханням надати будь-яку інформацію, яка стосується справи, до того ж такі держави мають право бути представленими при розгляді Комітетом питання і подавати усні або письмові пояснення своєї позиції. Протягом дванадцяти місяців з дня повідомлення про проблемні питання Комітет ООН з прав людини надає відповідну доповідь. При цьому необхідно звернути увагу на те, що у випадку ефективного надання послуг така доповідь включає в себе виключно короткий виклад фактів і досягнуте рішення, а у всіх інших випадках така доповідь містить короткий виклад фактів і додаток у вигляді письмових та усних відомостей, представлених відповідними державами. Доповідь Комітету ООН з прав людини надається зацікавленим державам-учасницям [208]. Слід зробити акцент на тому, що така доповідь має рекомендаційний характер і покладає на відповідні держави виключно моральний обов'язок її виконання [81].

Слід зазначити, що компетенція Комітету ООН з прав людини також поширюється на розгляд індивідуальних заяв згідно з Преамбулою і ст. 1 Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. [153] Однак в цьому аспекті необхідно звернути увагу на те, що особливість такої діяльності Комітету полягає в прийнятті рекомендацій для відповідної держави що фактично свідчить про відсутність безпосереднього правового обов'язку держави виконувати такі рекомендації відповідного органу, незважаючи на політичний обов'язок такого виконання. Аналогічна ситуація існує і в межах розгляду Комітетом міждержавних скарг.

Таким чином, можна констатувати, що ідея інституційного механізму захисту прав людини пройшла тривалий етап становлення і розвитку. Процес її формування був нерозривно пов'язаний з розробкою міжнародних договорів у сфері захисту прав людини. В результаті цієї роботи був прийнятий Міжнародний Пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. (далі - МПГПП), а інституційним механізмом в його межах став Комітет ООН з прав людини [100, c. 324].

Документом, в якому порядок діяльності Комітету ООН з прав людини був регламентований значно детальніше, став Факультативний протокол до МПГПП від 16 грудня 1966 р. (далі - Протокол I) Слід зазначити, що практика прийняття Факультативних протоколів існує й щодо інших універсальних міжнародних договорів із захисту прав людини, наприклад, Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції проти катувань, Конвенції про права дитини, Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок, Конвенції про права інвалідів. Власне поняття «факультативний протокол» визначають як «міжнародно-правовий акт, пов'язаний з основним міжнародним договором, і такий, що накладає додаткові правові зобов'язання на держави, які його прийняли» [1, c. 114].

Протокол І до МПГПП складається з 14 статей, з яких ст. 1-7 встановлюють принципи діяльності Комітету з розгляду індивідуальних повідомлень про порушення, а ст. 8-14 стосуються питань статусу Протоколу як міжнародно-правового акту (порядок вступу в силу, приєднання тощо) [153].

Протокол І, як юридична підстава діяльності Комітету ООН з прав людини, має основоположне значення, оскільки встановлює право осіб подавати до Комітету повідомлення про порушення державами - учасницями Протоколу І прав, які передбачені МПГПП. Надання цього права є основною відмінністю положень Протоколу І від МПГПП, оскільки в ньому закріплено таке право виключно для держав - учасниць МПГПП.

Положення Протоколу І, які стосуються діяльності Комітету, присвячені порядку розгляду ним індивідуальних повідомлень про порушення державами - учасницями МПГПП викладених у ньому прав (ст. 1). Критерії прийнятності повідомлень визначені в ст. 2-3 Протоколу І, а порядку розгляду повідомлень присвячені ст. 4-5. У ст. 6 встановлені зобов'язання підготовки доповідей Комітету за результатами розгляду повідомлень, а в ст. 7 гарантується право осіб звертатися зі скаргами про порушення власних прав і до інших органів і спеціалізованих установ ООН.

Комітет ООН з прав людини підтримує будь-які ініціативи щодо боротьби з расизмом і расовою дискримінацією, а також співпрацю в проведенні глобального дослідження процедур звернення за допомогою з боку жертв расизму і расової дискримінації [99].

Так, в п. 25 Зауважень загального порядку Комітету ООН з прав людини «Стаття 14: Рівність перед судами і трибуналами і право кожного на справедливий судовий розгляд», прийнятих 23 серпня 2007 р., зазначається: «Поняття справедливого судового розгляду включає гарантію справедливого і публічного розгляду. Справедливість судового розгляду передбачає відсутність будь-якого прямого або непрямого впливу, тиску або залякування або втручання будь-якої сторони і з будь-яких мотивів. Слухання справи в суді є несправедливим, якщо, наприклад, підсудний в межах кримінального процесу зіштовхується з вираженням ворожості з боку публіки або підтримкою однієї зі сторін в залі засідання, до яких суд ставиться з терпимістю, порушуючи цим право на захист, або ж піддається іншим проявам ворожості з подібними наслідками. Прояви расово-обумовленого ставлення з боку колегії присяжних, які не припиняються судом, або ж не позбавлений расових упереджень відбір присяжних засідателів також є прикладами негативного впливу на справедливість судочинства» [143].

На особливу увагу в цьому контексті заслуговує можливість розгляду індивідуальних заяв на підставі преамбули і ст. 1 Протоколу I до МПГПП, оскільки вона надає додаткову можливість для жертв расизму і расової дискримінації сфокусувати увагу міжнародної громадськості на існуючих проблемних аспектах боротьби з расизмом і расовою дискримінацією в практиці окремих держав-учасниць. Так, А. Б. С. Мохамед Раббае і Н. А. Мохамед Раббан звернулися в межах процедури індивідуального заяви в Комітет ООН з прав людини у 2011 році, стверджуючи, що вони є жертвами порушень Нідерландами їх прав згідно з п. 3 ст. 2, п. 1 ст. 14, ст. 17, 20, 26 і 27 МПГПП. Підставою для подання заяви стало виправдання Амстердамським окружним судом Г. Вілдерса, який був членом парламенту і засновником вкрай правої політичної партії «Партія за свободу», оскільки заявники не мали права на оскарження, і, отже, у них не залишилося інших національних засобів правового захисту. На думку заявників, у своїй діяльності Г. Вілдерс допускав твердження, які були більш ніж образливі і полягали у підбурюванні до ненависті, дискримінації та насильства, зокрема і на расовому ґрунті. З цієї причини виправдувальний вирок позбавляв ст. 137d Кримінального кодексу Нідерландів сенсу і ефективності, незважаючи на те, що вона була прийнята для забезпечення реалізації ст. 4 Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації і ст. 20 МПГПП.

Незважаючи на те, що Комітет ООН з прав людини не знайшов в практиці Нідерландів в конкретному випадку фактів порушення будь-яких положень МПГПП, але в контексті розгляду відповідного звернення істотно значущим з точки зору практики боротьби з расизмом і расовою дискримінацією стало тлумачення ст. 20 МПГПП: «Комітет відзначає аргумент держави-учасниці про те, що ст. 20 Пакту не сформульована з точки зору права людини, яке підлягає захисту в судовому порядку. Разом з тим Комітет вважає, що твердження, яке міститься в п. 2 ст. 20, про те, що “будь-який виступ на користь національної, расової чи релігійної ненависті, яке становить підбурювання до дискримінації, ворожнечі або насильства, повинен бути заборонений законом”, забезпечує захист людей як окремих осіб і як членів груп від цього виду дискримінації. Ця стаття покликана забезпечити конкретне визнання заборони на дискримінацію, закріпленої в ст. 26 Пакту, шляхом ідентифікації обмеження, яке держави-учасниці повинні встановлювати, на інші права, які володіють позовної силою та закріплені в Пакті, включаючи принцип свободи вираження думок відповідно до ст. 19. Комітет вважає, що п. 2 ст. 20 не просто встановлює для держав-учасниць офіційне зобов'язання прийняти закон, який забороняв би подібну поведінку. Такий закон був би неефективним без наявності процедур подачі скарг і відповідних механізмів покарання. Таким чином, посилання постраждалих на п. 2 ст. 20 відповідає логіці захисту, яка лежить в основі всього Пакту» [140]. Очевидно, що подібна практика Комітету ООН з прав людини сприяє уніфікації практики застосування і тлумачення положень МПГПП, зокрема і в сфері боротьби з расизмом і расовою дискримінацією.

Крім цього, в межах Глобальних консультацій в Женеві у 1988 році з питання роботи Комітету ООН з прав людини було відзначено важливе значення тієї ролі, яка відведена відповідному органу з пропозицією організації активного обміну думками між членами різних органів ООН, які займаються питаннями ліквідації расової дискримінації, щоб поліпшити їх функціонування і посилити дії, спрямовані на боротьбу проти расизму і расової дискримінації [124]. У цьому контексті як форму взаємодії Комітету з іншими елементами інституційної системи ООН можна виділити його участь в проведенні заходів і програм, присвячених боротьбі з расизмом і расовою дискримінацією, які реалізуються ООН та її органами. Прикладом може слугувати участь Комітету ООН з прав людини в Програмі Десятиліття дій щодо боротьби проти расизму і расової дискримінації, яка здійснювалася у 1970-1990 роках і передбачала участь представників Комітету у семінарах, присвячених цій тематиці, спільних нарадах та обміну інформацією з відповідними установами системи ООН [249]. Така діяльність відповідно до резолюції ГА ООН 32/10 від 07 листопада 1977 р. була спрямована на активізацію освітніх і інформаційних кампаній, посилення матеріальної і моральної підтримки національно-визвольним рухам і жертвам расизму, расової дискримінації і апартеїду, а також надання всілякої допомоги Генеральному секретарю ООН з метою забезпечення успіху Всесвітньої конференції щодо боротьби проти расизму і расової дискримінації.

Зусилля Комітету ООН з прав людини відображені в його рішеннях, які володіють рекомендаційним характером, що є їхньою характерною рисою. На думку автора, відсутність безпосереднього обов'язку щодо виконання рішень Комітету ООН з прав людини в контексті як міждержавних, так і індивідуальних заяв, не сприяє належній ефективності звернення до нього як інституційному механізму.

Слід відзначити, що МПГПП належить до договорів, що містять позитивні зобов'язання, що стосуються прийняття законів про боротьбу проти расової та пов'язаної з нею дискримінації. У п. 1 ст. 2 МПГПП міститься вимога до держав забезпечувати усім, хто знаходиться в межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті без будь-якого розрізнення. Відповідно до п. 2 ст. 2 вказується: «Якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами», то повинні прийматися необхідні заходи «для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті». В сукупності зі ст. 26 і 27 МПГПП це положення утворює позитивне зобов'язання держав приймати національні закони, необхідні для забезпечення свободи від дискримінації, зокрема за ознакою раси, кольору шкіри, національного або соціального походження [52, c. 16]. Разом з тим, відсутність формально зобов'язуючого характеру у рішень Комітету ООН з прав людини обмежує дієвість відповідних позитивних зобов'язань в контексті забезпечення належної ефективності боротьби з расизмом і расовою дискримінацією.

З огляду на це, вбачається, що ефективність міжнародно-правових механізмів захисту прав людини істотно обмежена відсутністю обов'язкового характеру рішень уповноважених договірних органів. Так, на думку В. О. Карташкіна, масові порушення основних прав і свобод людини багато в чому викликані відсутністю політичної волі держав - членів ООН щодо створення відповідного механізму з необхідними повноваженнями, який не тільки координував би програму роботи численних контрольних органів, а й діяв швидко, ефективно і рішуче [74, c. 96].

Більшість вчених, дипломатів і державних діячів, аналізуючи ситуацію, яка склалася, говорять про необхідність реорганізації всієї системи діяльності органів ООН у сфері прав людини на підставі «нового підходу». Зокрема, В. О. Карташкін пропонує розробити Хартію прав людини для XXІ ст., яка повинна об'єднати всі існуючі міжнародні договори ООН в цій сфері, а також ввести нові норми і принципи, які сформувалися за останні роки. На думку В. О. Карташкіна, розробка і прийняття такої Хартії є єдиною реальною можливістю запобігти створенню нових міжнародних конвенційних органів, уникнути дублювання їх роботи, непотрібних фінансових витрат, а також різного тлумачення існуючих норм і принципів у сфері прав людини [74, c. 98].

Таким чином, слід зазначити, що на сьогодні рекомендаційний характер актів органів ООН щодо захисту прав людини не є позитивною рисою для забезпечення здійснення всеосяжної захисту прав людини. Наразі відсутні органи або установи, які були б наділені повноваженнями встановлювати обов'язкові для виконання державами їх рішень з метою забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини, закріплених в міжнародно-правових документах.

2.5 Інші інституційні форми діяльності ООН у сфері боротьби з расизмом і расовою дискримінацією

З моменту створення ООН проблема ліквідації расизму отримала універсальний рівень співпраці. Уже в Статуті ООН питання рівноправності в доступі до прав і основних свобод «для всіх без розрізнення рас» міститься в багатьох статтях в різних аспектах: як мети, принципу співпраці, сфери дослідження і/або сприяння співпраці, окремої сфери повноважень основних і допоміжних органів [151]. Надалі ООН було прийнято низку документів, які тим чи іншим чином розглядають питання расової дискримінації в розрізі закріплення рівності всіх «...незалежно від раси, кольору шкіри» як принципу міжнародного співробітництва. До таких документів можна віднести: Декларацію про надання незалежності колоніальним країнам і народам від 14 грудня 1960 р., яка закріплює принцип «рівноправ'я... для всіх без відмінностей за расою...» [41], Декларацію про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискримінації на ґрунті релігії або переконань від 25 листопада 1981 р. [38], Декларацію про права людини стосовно осіб, які не є громадянами країни, в якій вони проживають від 13 грудня 1985 р. [40] і Декларацію про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин від 18 грудня 1992 р., які також встановлюють «сприяння і заохочення загальної поваги і дотримання прав людини та основних свобод для всіх без відмінності за расою» як принципу співпраці [39].