Господарсько-правове забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності в умовах Світової Організації Торгівлі

В цілому на даному етапі ринкових перетворень в Україні реалізовувалася концепція «захисту внутрішнього ринку», що являла собою комплекс законодавчих заходів, спрямованих фактично на обмеження експорту товарів, дефіцит яких відчувався на внутрішньому ринку. Оскільки в умовах значного надлишку грошей дефіцит панував майже за всіма товарними групами, ця концепція набула антиекспортної спрямованості.

Інструментами реалізації цього підходу в різні періоди були: оподаткування валютної виручки експортерів; зобов'язання експортерів продавати частину валютної виручки за нереальним, штучно завищеним курсом національної валюти (фактично приховане оподаткування експортної виручки); стягнення вивізного мита, спрямованого на компенсацію приблизно половини різниці між внутрішніми та світовими цінами; широке ліцензування та квотування експорту: на початку 1993 р. квотуванню підлягало більше 80 % українського експорту, наприкінці того ж року -- близько 60 %, у травні 1994 -- 30 % експорту. З початком у 1994 р. етапу радикальної лібералізації економіки спостерігається перехід до якісно нової експортної політики. Значно скорочується перелік товарів, експорт яких підлягає квотуванню та ліцензуванню. З 1995 р. були вжиті заходи з демонтажу системи державних замовлень, завдяки яким раніше здійснювалося інтенсивне втручання держави у сферу експортних операцій. Одним із нових інструментів регулювання експорту стали так звані індикативні ціни, які вказували експортерам мінімальні рівні експортних цін для широкого спектра товарів, однак уже в лютому 1996 року такі ціни перестали бути обов'язковими для більшості товарів і стали інструментом інформаційної підтримки ЗЕД [33, с. 6-9].

Важливе значення в контексті становлення та розвитку українського законодавства у сфері ЗЕД мало проголошення владою курсу на інтеграцію України до Світової організації торгівлі (далі - СОТ). Сам по собі процес інтеграції до СОТ передбачав два напрями: гармонізацію вітчизняного правового поля з нормами, викладеними в угодах СОТ, та укладання двосторонніх чи багатосторонніх торговельно-економічних угод із членами організації. Слід зазначити, що майже одразу після проголошення незалежності України відбувається декларування владою інтересів України щодо вступу до СОТ. Фактично, стартом перемовного процесу щодо приєднання України до системи ГАТТ/СОТ вважається прийняття рішення про створення робочої групи з розгляду заявки України щодо приєднання до ГАТТ/СОТ 17 грудня 1993 року. Наступним кроком, відповідно до процедури приєднання, стало подання на розгляд Робочої групи 28 червня 1994 р. Меморандуму про зовнішньоторговельний режим України. Після ознайомлення членів Робочої групи з Меморандумом та завершення етапу уточнень та узгоджень розпочалися перемовини про вступ у багатосторонньому форматі [14, с. 212-215].

Проголошення курсу на інтеграцію до СОТ дає поштовх до активізації лібералізації ЗЕД та створення передумов для залучення іноземних інвесторів та іноземних імпортерів на вітчизняні ринки, у зв'язку із чим постала необхідність у створенні відповідного правового забезпечення.

Зокрема, в цей період приймається низка законодавчих актів, які передбачають суттєві податкові пільги іноземним суб'єктам господарювання, а також вносяться зміни до вже існуючих законів та підзаконних актів, зокрема до Законів України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.1991 р.

№ 1560-ХІІ та «Про захист іноземних інвестицій на Україні» від 10.09.1991 р.

№ 1540ф-ХІІ. У цей же час приймається й один із визначальних нормативно-правових актів, який стає першим кроком на шляху до формування

багатовекторної зовнішньоекономічної політики України - Закон України «Про режим іноземного інвестування» від 19.03.1996 р. № 93/96-ВР, який визначав особливості режиму іноземного інвестування на території України.[120].

Разом із тим, слід зазначити, що в цей період владою не вирішувалася проблема стимулювання національного імпорту, що призвело до відчутного структурного дисбалансу зовнішньоторговельних відносин, стримування розвитку економіки України, зокрема металургійної та хімічної промисловостей. Ситуація не покращилася навіть із прийняттям Закону України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» від 15.09.1995 р. № 327/95-ВР, який визначав: порядок ввезення на митну територію України давальницької сировини іноземного замовника та вивезення виробленої з неї готової продукції; порядок здійснення операцій з нею; встановлює державні гарантії в разі здійснення операцій з давальницькою сировиною та відповідальність за порушення законодавства в цій сфері [116].

В подальшому протягом 1994-1997 рр. у середньому раз на рік відбувалися офіційні засідання Робочої групи СОТ. При цьому постійно тривав процес погодження окремих умов та вимог щодо вступу України до СОТ. Зокрема, було проведено 17 офіційних та низку неофіційних засідань Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до цієї організації [155].

Крім того, саме в цей період почали закладатися основні засади нормативно-правового регулювання процесу вступу України до СОТ та вдосконалення вітчизняного законодавства і приведення його у відповідність до з вимогами СОТ.

Важливим кроком в напрямку інтеграції України до СОТ став Указ Президента України «Про Концепцію трансформації митного тарифу України на 1996-2005 роки відповідно до системи ГАТТ/СОТ» від 06.04.1996 № 255/96. Зазначена Концепція визначала основні засади та загальні напрями трансформації ставок ввізного мита, митного тарифу України для їх реалізації українською стороною в перемовному процесі щодо забезпечення гарантованого взаємного доступу до товарних ринків у рамках приєднання України до ГАТТ та вступу до СОТ. Основною метою трансформації митного тарифу України було прискорення інтеграції економіки України у світову ринкову систему та забезпечення доступу товарів, що експортуються з України, до зовнішніх ринків. Крім того, саме ця Концепція визначала нагальну необхідність запровадження режиму найбільшого сприяння у сфері зовнішньої торгівлі з країнами-членами СОТ [114].

Слід констатувати, що спроби української влади в досліджуваний період інтенсифікувати розвиток експортоорієнтованих галузей вітчизняної економіки не дали бажаного результату, курс на лібералізацію ЗЕД виявився не достатньо ефективним.

Можна обґрунтовано стверджувати, що в цей період вітчизняні економісти та правники перебували у постійному пошуку відповіді на такі питання: по-перше, однозначно визначити доцільність інтеграції України до цієї організації та економічний ефект, який отримає наша держава; по-друге, велися пошуки шляхів оптимізації національного законодавства в контексті створення належного організаційно-правового механізму забезпечення процесу вступу України до СОТ. Зокрема, Н. В. Гуминська у своєму дослідженні аналізувала процес формування торговельних режимів у перехідних економіках на принципах СОТ в умовах подальшого приєднання країн до системи угод ГАТТ/СОТ [23, с. 146-148], акцентуючи увагу на можливих напрямах реформування українського законодавства у сфері торгівлі за принципами СОТ у процесі інтеграції України до глобального торговельно-економічного співтовариства [24, с. 57-60].

Роль та місце України у світових та локальних торговельно-економічних процесах намагався визначити дослідник С. В. Головко. У своїй роботі він не тільки підкреслював важливість інтеграції українського економічного простору до світового та європейського, але й акцентував увагу на можливих потенційних ризиках від участі України в СОТ [151, с. 398].

У подібному руслі працював і А. В. Сбітнєв, який ще в 2002 році намагався комплексно підійти до вирішення проблем приєднання України до СОТ, але внаслідок відсутності на той час системного законодавства та перманентного реформування інституційної складової системи державного регулювання ЗЕД ним були опрацьовані лише окремі напрями подальшої трансформації економічної системи держави. Дослідником також було зроблено прогнозування щодо інтеграції України до СОТ в аспекті впливу на зростання (зменшення) конкурентних переваг, рівень виробництва в окремих галузях та зовнішньої торгівлі. А. В. Сбітнєв зокрема зазначав, що інтеграційні процеси супроводжуватимуться соціально-економічними, суто економічними та політичними наслідками (не завжди позитивними). [132, с. 53-60; 133, с. 14-15]. О. М. Азаров у своїх дослідженнях робив акцент насамперед на правовій природі системи ГАТТ/СОТ, особливостях правового регулювання участі країн у цій організації, а також на необхідних кроках щодо створення в Україні належної організаційно-правової інфраструктури для інтеграції до СОТ. Учений обґрунтовано доводив, що система ГАТТ є поєднанням характеристик міжнародного договору та окремих ознак міжурядової організації і де-юре не є міжнародною організацією, а де-факто виконує окремі функції в регулюванні міжнародних торговельних відносин, притаманних міжурядовій організації [3, с. 15-16]. Окрім того, дослідник акцентував увагу на тому, що вдосконалення системи ГАТТ/СОТ має базуватися на правилі за яким СОТ повинна перейти від обслуговування глобальних інтересів ТНК та провідних розвинених країн заходу до діяльності, пов'язаної з подоланням негативних проявів глобалізації світових економічних процесів. [2, с. 189-195; 3, с. 15-16]. Це твердження на нашу думку, є актуальним і в умовах сьогодення. В. Крива [51, с. 69-72.], І. Б. Іринчина [43, с. 15-16] та інші дослідники звертали увагу на особливості господарсько-правового регулювання зовнішньоторговельних відносин України в процесі приєднання до СОТ, робили спроби визначити найбільш пріоритетні напрями співпраці України та членів СОТ, а також шляхи підвищення ефективності політики регулювання ЗЕД за умов її гармонізації з нормами та правилами системи ГАТТ/СОТ. Окрім того, активно вивчався іноземний досвід, робилися спроби визначити реальний економічний ефект, який отримали країни, що розвиваються, від інтеграції до глобальної торговельно-економічної спільноти.

Певним проміжним підсумком періоду наукових досліджень та пошуків шляхів інтенсифікації ЗЕД України, що передував активізації двосторонніх та багатосторонніх перемовин України та Робочої групи СОТ, а також України та окремих країн-членів СОТ можна вважати онографічне дослідження Т. М. Циганкової «Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ», в якому акцентувалася увага на передумовах, стані та перспективах розвитку інститутів, правил та інструментів СОТ, а також функціонуванні глобальної торговельно-економічної системи та місця України в ній [159].

Таким чином, аналіз наукових підходів досліджуваного періоду, доволяє нам констатувати, що на той час в Україні склалася усталена науково обґрунтована думка про необхідність прийняття політичного рішення щодо вступу України до СОТ, але для цього необхідно було провадити виважену зовнішньоекономічну політику та активно сприяти реформуванню законодавства України, а також формувати відповідну торговельно-економічну інфраструктуру. Важливим кроком на шляху вступу України до СОТ стало прийняттяв досліджуваний період Господарського кодексу України, розділ VII якого - «Зовнішньоекономічна діяльність» - визначає загальні засади державного регулювання ЗЕД; митне регулювання при здійсненні ЗЕД; засади оподаткування, ліцензування, квотування зовнішньоекономічних операцій;

порядок здійснення операцій з іноземними інвестиціями; систему їх захисту та гарантій прав інвесторів тощо [24]. Не менш значущими з точки зору обудови системи правового регулювання були й прийняті в цей період Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. №435-IV [25] та Митний кодекс України від 13.03.2012 р. №4495-VI [62].

Підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що протягом сьомого етапу становлення та розвитку українського законодавства у сфері ЗЕД, який запропоновано окреслити межами 1991-2003 рр., закладені основні підвалини сучасної зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політики України. По-перше, це стосується остаточного визначення вектора зовнішньої політики в бік інтеграції України до глобальної світової економічної системи, який втілюється в проголошенні владою курсу на вступ до СОТ, по-друге - появи наявних ознак формування системи законодавства у сфері ЗЕД, а саме: прийняття основних кодифікованих актів:

Господарського кодексу України, Цивільного кодексу України та Митного кодексу України, які за своїм призначенням виступають певного роду гарантіями стабільності умов здійснення ЗЕД в першу чергу для іноземних торговельних партнерів та інвесторів.

Аналізуючи особливості розвитку законодавчого регулювання ЗЕД протягом восьмого етапу, часові межі якого пропонується визначати між 2003 та 2008 рр., слід зауважити, що після створення належних умов для розвитку ЗЕД полеміка щодо вступу до СОТ розгортається вже в контексті пошуку можливих преференцій для України у разі набуття нею статуса держави-члена СОТ, питання стосовно доцільності інтеграції вже не ставиться, оскільки інтеграція до СОТ визнана об'єктивно необхідною. Разом із тим, в наукових працях ми знаходимо різні точки зору стосовно прогнозів, як (позитивних так і негативних), щодо потенціалу розвитку економіки України у разі вступу її до СОТ. Так, І. Л. Бураковський звертається до проблеми оцінки наслідків вступу до СОТ, як позитивних - у вигляді зростання зовнішньоторговельного обороту, так і негативних - у вигляді експансії імпорту та від'ємної величини торговельного сальдо країни [13, с. 6-8]. С. А. Дражниця зазначає, що в разі глобалізації торгівлі в Україні в аспекті міжнародної інтеграції в умовах СОТ вітчизняна економічна система буде достатньо чутлива до тих зовнішніх ризиків, які всередині 2000-х років панували в глобальній економіці, а також порушує питання щодо необхідності запобігання можливої експансії іноземного капіталу в національну фінансово-економічну систему і можливому експорту економічних криз із найбільш розвинених країн до економіки країн, що розвиваються, в тому числі й до України [37, с. 318-324].

Досить цікаву точку зору стосовно концепцій реалізації національних економічних інтересів у торгово-економічній сфері з урахуванням системи правил і механізмів СОТ у своїх роботах обґрунтовує А. О. Олефір. Здійснивши аналіз та оцінку практики застосування уніфікованих правил і механізмів країнами-членами СОТ та зобов'язань, умов й наслідків приєднання до цієї організації нових членів, дослідник не лише пропонує напрями вдосконалення українського законодавства, але й акцентує увагу на необхідності законодавчого закріплення примату національних інтересів у процесі адаптації економіки України до вимог СОТ [84, с. 16-17]. Подібний порівняльний аналіз здійснюють і В. Бєланов та В. Балута, які зазначають, що ступінь залежності країни від членства в СОТ визначається виключно змогою влади провадити зважену зовнішньоекономічну політику в такий спосіб, щоб отримувати максимальну вигоду в процесі укладання двосторонніх та багатосторонніх домовленостей з іншими членами СОТ [9, с. 14-16]. Більше того, М. М. Тепла у своєму дослідженні змін та особливостей торговельної політики України в разі її інтеграції до СОТ приходить до висновку, що набір норм та правил, які випливають із міжнародних договорів системи ГАТТ/СОТ, надає країнам-членам досить широкий вибір механізмів регулювання зовнішньополітичних та зовнішньоекономічних процесів [138, с. 35-41].

В площині практичної реалізації намірів України стати державою-членом СОТ в період 2003-2008 рр. відбулася значна каталізація всіх перемовних процесів між Україною та СОТ щодо врегулювання основних засад ЗЕД. Зокрема, були проведені 7 засідань Робочої групи з розгляду заявки України про вступ до СОТ та двосторонні перемовини з 35 країнами-членами СОТ. Конкретним результатом урегулювання відносин України та СОТ у сфері ЗЕД було підписання тридцяти п'яти двосторонніх протоколів із доступу до закордонних ринків та товарів, а саме:

у 2003 р. із Бразилією, Болгарією, Естонією, Європейським Союзом (далі - ЄС) (як членом СОТ), Ізраїлем, Кубою, Польщею, Словаччиною, Тайландом, Чехією, Угорщиною;

у 2004 р. з Аргентиною, Гондурасом, Домініканською Республікою, Литвою, Малайзією, Монголією, Парагваєм, Туреччиною, Швейцарією, рі-Ланкою;

у 2005 р. із Сальвадором, Молдовою, Норвегією, Індонезією, Японією, Ісландією, Хорватією, Еквадором та Китаєм;

у 2006 р. із США, Панамою, Австралією, Єгиптом та Колумбією.

Ми вважаємо, що саме укладання цих Угод, а також підписання двостороннього протоколу із США - провідною країною СОТ - стає визначальним у процесі розвитку внутрішнього законодавства у сфері ЗЕД та інтеграції України до СОТ. Таким чином було завершено етап перемовин України з найважливішими державами-членами СОТ, а також відбулося визнання Європейським Союзом і США України як держави з ринковою економікою.

Останній (дев'ятий) етап становлення правового регулювання ЗЕД пропонується визначати від моменту підписання Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі 05.02.2008 у м. Женеві (далі - Протокол) [128] та до нинішнього часу.

Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі» від 10.04.2008 № 250-VI із набранням чинності Протоколу згідно з п. 8 Україна приєднується до Угоди про СОТ згідно зі ст. XII цієї Угоди й стає державою-членом СОТ. Важливо, що Україна може підтримувати захід, не сумісний з п. 1 ст. II Генеральної угоди про торгівлю послугами (далі - ГАТС), за умови, що такий захід було внесено до переліку вилучень із режиму найбільшого сприяння відповідно до ст. II, доданого до Протоколу, і що він відповідає умовам додатка до ГАТС стосовно вилучень із режиму найбільшого сприяння відповідно до ст. II [115].

Таким чином, на нашу думку, саме на початку дев'ятого етапу були окреслені подальші межі законодавчого забезпечення сфери ЗЕД, закладено основні засади формування відповідних механізмів державно-правового регулювання зовнішньоторговельних відносин України як держави-члена СОТ. Разом із тим, беззаперечно констатувати, що на цьому еволюція відносин України та СОТ завершена, ми не можемо. Кінцевим є лише процес вступу України до СОТ, але подальший розвиток відносин у сфері ЗЕД між СОТ та Україною, а також між окремими її учасниками не має часових меж.

Процес перемовин - це лише перманентний стан вітчизняних двох-, трьох, агатосторонніх відносин у рамках універсальної глобальної торговельної платформи, якою є СОТ.

Слід зазначити, що в подальшому протягом 2008-2016 рр. Вектори зовнішньоекономічної політики України постійно змінювали свої напрями, з'єднувалися та ставали кардинально протилежними, і протягом усього цього часу існувала потреба в деталізації окремих аспектів ЗЕД, створенні належних умов для вирішення кон'юнктурних проблем економічного розвитку, активізації експортно-імпортних операцій, що призвело в кінцевому результаті до усвідомлення законодавцем необхідності розроблення та запровадження якісно нового господарсько-правового механізму регулювання зовнішньоекономічних відносин України як держави-члена СОТ.

Про важливість створення та запровадження такого механізму в своїх дослідженнях зазначають і С. І. Дорогунцов, Ю. І. Пітюренко, Я. Б. Олійник, які пропонують під господарсько-правовим механізмом ЗЕД розуміти «сукупність конкретних їх форм, а також систему правових, організаційно-управлінських та фінансово-економічних важелів, які забезпечують ефективну взаємодію національних народногосподарських комплексів із світовими з метою прискорення розвитку продуктивних сил країни та підвищення соціально-економічних стандартів» [35, с. 217].

Ми погоджуємося з такою науковою позицією і вважаємо, що саме створення та запровадження такого механізму є головною умовою розвитку економіки України на етапі її трансформації в світове господарство, її конкурентноспроможності та захищеності від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Таким чином, проведений аналіз історичного процесу становлення вітчизняного законодавства у сфері здійснення ЗЕД дозволяє нам констатувати, що: по-перше, витоки правового забезпечення зовнішньоторговельних відносин з'являлися одразу після встановлення державності Київської Русі і на кожному історичному етапі розвитку держави, зумовлювалися особливостями соціально-економічного становища українських земель та їх місця в геополітичних процесах; по-друге, активна участь України як повноправного суб'єкта міжнародних торговельно-економічних процесів простежується лише після проголошення радянським керівництвом «політики перебудови», але в умовах панування радянської правової доктрини правове регулювання ЗЕД не було достатньо ефективним, що призвело до експансії західного капіталу в економіку держави та її поступову руйнацію; по-третє, законодавче регулювання ЗЕД в умовах незалежності було одним із ключових напрямів нормотворчої діяльності, про що свідчать дати прийняття основних законодавчих актів (Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» було прийнято ще в 1991 р. [110]), однак сам процес пошуку зовнішньоекономічного вектора розвитку держави після набуття нею незалежності зайняв надзвичайно багато часу, державна політика у сфері ЗЕД характеризується диструктивністю та несистемністю;

по-четверте, певна стабілізація українського законодавства у сфері ЗЕД відбулася лише після чіткого проголошення владою курсу на інтеграцію України до СОТ, що власне зумовило подальші трансформації системи господарсько-правового забезпечення ЗЕД, а сам вступ України до СОТ визначив засадницькі фундаментальні принципи формування державної зовнішньоекономічної політики.

Можна цілком обґрунтовано стверджувати, що національне законодавство у сфері ЗЕД протягом усього історичного періоду своєї еволюції пройшло процес кардинального перетворення із системи норм тапринципів з акцентом на монополію держави на здійснення ЗЕД, у досить структуровану, хоча й неідеальну систему нормативно-правового регулювання ЗЕД, що базується на принципах демократії та відкритої ринкової економіки. Такий процес трансформації, проте, неможливий без залучення іноземного досвіду регулювання ЗЕД, а також прямо пов'язаний з участю України в інтеграційних процесах, тому, саме проголошений Україною курс інтеграції до СОТ і її подальше членство в цій організації дозволили наблизити вітчизняне законодавство до світових стандартів регулювання зовнішньоторговельних та зовнішньоекономічних відносин.

1.2 Особливості господарсько-правового регулювання

Зовнішньоекономічної діяльності за системою угод Світової Організації Торгівлі Активізація господарської діяльності суб'єктів господарювання у кінцевому результаті сприяє і економічному зростанню держави шляхом насичення внутрішніх ринків якісною продукцією, збільшення попиту на високотехнологічні та наукоємні товари (засоби виробництва), а також за рахунок зростаючих потреб у науково-дослідних та дослідно-конструкторських роботах. Коли насичується внутрішній ринок, постає логічна потреба для пошуку нових каналів збуту продукції, а тому виникають передумови для поступового, але системного опанування ринків зовнішніх.

У такий спосіб господарюючі субєкти реалізують функцію ЗЕД, і в цей момент держава повинна спрямувати власні зусилля на забезпечення таких умов суб'єктам господарювання, за яких експортний потенціал останніх розкрився б повною мірою. Для цього необхідно не лише створити дієве законодавство а й вжити заходи щодо захисту внутрішнього ринку та розробити програми стимулювання експорту. Влада повинна використовувати всі наявні можливості зовнішньоторговельної та зовнішньоекономічної політики. В сучасних умовах глобалізації світових господарських зв'язків однією з таких можливостей можна вважати вибір сприятливого вектора економічної інтеграції. Міжнародні й трансрегіональні організації, союзи, альянси передбачають з-поміж інших цілей інтенсифікацію торговельних відносин між країнами-членами, створення власних спільних ринків із системою бар'єрів входження на них суб'єктів господарювання тих країн, які до таких об'єднань не належать. Тому й участь у такого роду альянсах, організаціях чи союзах для України є об'єктивною необхідністю на шляху подальших системних економічних перетворень та метою отримання нашою державою статусу розвинутої.

Як слушно зауважує Т. М. Циганкова, усе активнішу роль у вирішенні питань інтенсифікації торговельних потоків відіграє багатостороння торговельна система, заснована Генеральною угодою з тарифів і торгівлі (General Agreement on Tariffs and Trade) (далі - ГАТТ), яка є базисом СОТ, створеної згідно з рішенням Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних перемов у 1995 році. СОТ є логічним продовженням еволюції відносин, що розвивалися між країнами на базі ГАТТ, укладеної відразу після Другої світової війни [159].

Дослідник Г. М. Вельямінов зазначає, що на початок восьмого - Уругвайського раунду перемовин у рамках системи ГАТТ - стали очевидними потреби зміцнення світової ринкової торговельної системи.

Вчений акцентує увагу на тому, що різні країни мали власні потреби та нтереси, компромісу за якими і необхідно було досягти саме протягом восьмого раунду перемовин для уникнення стагнації міжнародних торговельних відносин. Так, держави, що розвиваються, експортери сільськогосподарської сировини, а також текстилю і готового одягу наполягали, щоб умови ГАТТ застосовувалися і до цих товарів, які зусиллями промислово розвинутих країн-імпортерів були свого часу виведені з-під дії ГАТТ.

Натомість розвинуті держави були зацікавлені у створенні належних правових механізмів захисту інтелектуальної власності, іноземних інвестицій, а також у тому, щоб лібералізація умов забезпечення вільної конкуренції поширювалася і на експорт послуг. Усі країни-учасниці ГАТТ усвідомлювали необхідність створення повноцінної всесвітньої торговельної організації, яка б перейняла на себе інституційно-адміністративні функції, не властиві міжнародному договору. Створення в результаті Уругвайського раунду такої організації у вигляді СОТ є його основним наочним досягненням. Що ж до правового забезпечення інших торгово-економічних проблем, їх вирішення було формально позначене в численних правових актах, що завершили Уругвайський раунд. Їх можна вважати компромісом лібералізаційних і протекціоністських інтересів кожної з країн. Компроміс цей наочно й виразно простежується в так званому «пакетному» підході до прийняття всього комплексу з 56 правових актів, відкритих для підписання країнами-учасницями Уругвайського раунду в м. Марракеш 15.04.1994 р.

Кожна з країн могла підписати або всі (за невеликими винятками) документи Марракеського пакету, або взагалі їх не підписувати. Проте «пакетний» підхід, поширюваний на так звані «багатосторонні» («multilataral») торговельні угоди, не застосовується до деяких так званих «багатосторонніх» («plurilataral») торговельних угод, які обов'язкові лише для країн, що факультативно підписали ці угоди. Це, зокрема, угоди у сферах торгівлі цивільними повітряними судами, державних закупівель, торгівлі молочними продуктами чи яловичиною [16, с. 223-227].

Вітчизняні фахівці в галузі зовнішньоекономічної політики В. П. Науменко, П. В. Пашко, В. А. Руммков уважають, що Уругвайський раунд мав велике значення через те, що він завершився не лише зниженням торговельних тарифів і новим етапом загальної лібералізації виходу країн-учасниць на ринки, але й включенням до системи ГАТТ нових секторів:

торгівлі послугами, текстилем, сільгосппродукцією й товарами інтелектуальної власності; державних закупівель. Тобто сфера застосування ГАТТ, а в подальшому й інших угод системи СОТ була значно розширена, що давало можливість економічно розвинутим країнам збільшити експансію на світові ринки: товарні, фінансові, ринки послуг тощо. Крім того, за результатами Уругвайського раунду запроваджені важливі зміни в порядку надання торговельних субсидій, реалізації компенсаційних, захисних й антидемпінгових заходів, процедур застосування стандартів і сертифікації товарів, урегулювання торговельних суперечок, механізмів формування загальної торговельної політики. Таким чином, було завершено процес формування основного комплексу універсальних договорів системи ГАТТ/СОТ, що свідчить про створення нового глобального правового порядку в галузі торговельних, тарифних, митних, інвестиційних та інших міжнародних економічних відносин, а також визначено, що правова система ГАТТ/COT є балансом між правами, вигодами членів та їх зобов'язаннями [68].

Станом на 01.01.2016 р. до СОТ входить 164 учасника (161 міжнародно визнана держава, а також Тайвань, Гонконг та Європейський Союз), ще 22 держави перебувають на стадії перемовного процесу стосовно приєднання до СОТ. Отже, ця організація перетворилася на потужну платформу торговельної дипломатії та зовнішньоекономічної політики, участь та боротьба в якій є необхідною передумовою подальшого розвитку будь-якої сучасної країни світу, що прагне досягти статусу «промислово розвиненої» держави.

На сучасному етапі розвитку глобальних економічних відносин СОТ є новою міжнародною організаційною структурою. В системі СОТ виділяється чотири групи країн-членів: розвинені країни; країни, що розвиваються;

найменш розвинені країни та країни з економікою перехідного типу (або транзитні країни). Всі країни, які за класифікацією ООН належать до наймеш розвинених, визначаються такими і в СОТ. Слід зазначити, що точні критерії визначення належності країни до будь-якої із зазначених груп на сьогодні відсутні, а саме віднесення відбувається на підставі «самовибору». Але цей факт не означає, що такий статус країни буде автоматично прийнятий всіма комітетами, радами та іншими підрозділами СОТ. СОТ є організацією, під керівництвом якої здійснюється нагляд за імплементацією Генеральної угоди з тарифів і торгівлі та пов'язаних із нею угод, Генеральної угоди з торгівлі послугами, Угоди з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності;

проводяться періодичні огляди торговельної політики країн-членів;

відбувається врегулювання торговельних суперечок на основі правил, закладених в її правових нормах. Слід також підкреслити, що організація відповідає за впровадження як усіх багатосторонніх угод, так і угод з обмеженою кількістю учасників, а також тих, які будуть розроблятися в рамках організації в майбутньому [159].

Що ж стосується правового забезпечення діяльності СОТ, то, як зауважує А. М. Малянова, і ми погоджуємося з цією точкою зору, угоди СОТ створили базу надзвичайно розгалуженої системи міжнародних договорів, що складається з багатосторонніх торговельних угод, із додатковими «домовленостями», «протоколами», «міністерськими рішеннями», «деклараціями». Крім того, є ще більше 30000 сторінок «схем операцій» для торгівлі товарами і «специфічних зобов'язань» для торгівлі послугами.

Складність системи права СОТ полягає у великій кількості бланкетних норм, які відсилають до інших міжнародних угод (навіть поза межами права СОТ) і загальновизнаних норм міжнародного права. З одного боку, норми СОТ утворюють єдину систему, з другого ж, розмаїття компонентів, які регулюють відносини між країнами-членами, настільки велике, що чітко простежується їх «мозаїчність» [59, с. 157]. Розкриваючи тезу А. М. Малянової про «мозаїчний» характер правового забезпечення регулювання ЗЕД у рамках СОТ, слід звернути увагу на те, що саме ця риса забезпечує багатоваріантність державної зовнішньоекономічної політики та можливість будувати складну систему міжнародних торговельних відносин із країнами-членами СОТ із застосуванням різних наборів інструментів їх регулювання. Так зване право СОТ, поряд із нормами внутрішніх регламентів, рішеннями і резолюціями органів СОТ, є системою із понад 50 угод, які утворюють так званий «пакет СОТ», а саме право СОТ виступає центральною ланкою міжнародного торговельного права.

На думку Є. І. Романюка та Ю. А. Давидова, за допомогою права СОТ, через систему принципів, норм, угод, частина сфери зовнішньоекономічних та зовнішньополітичних відносин держави потрапляє в залежність від міжнародно-правового регулювання в рамках міжнародної торговельної системи. Основною метою такого регулювання є зменшення адміністративних та економічних кордонів держав на шляху вільного руху товарів і послуг, що, в сутності, означає звуження сфери державного суверенітету, передання частини повноважень від країн-членів до СОТ. Через право СОТ відбувається універсалізація міжнародного торговельного права й уніфікація систем внутрішнього права її учасниць. Тобто внутрішнє національне право повинно «підлаштовуватися» під норми права СОТ (міжнародного торговельного права) [131].

Із такою постановкою питання не можна погодитися, оскільки право СОТ створювалося та продовжує формуватися еволюційним шляхом у процесі перемовин країн-членів організації. Тобто досягаються певні компроміси, які, розглядаючи їх суто з теоретико-методологічної точки зору, являють собою узгодження національних систем права різних країн та приведення їх до такого стану, в якому вони, не втративши власної унікальності, здобувають загальну уніфікованість. У цьому процесі проявляється весь потенціал зовнішньоторговельної дипломатії країн, а також лобі найбільш зацікавлених учасників зовнішньоекономічних відносин - ТНК. Створення єдиного правового поля та уніфікація внутрішньодержавного законодавства зі світовим сприяють передусім розширенню діяльності ТНК під час здійснення ними ЗЕД на нових ринках країн-членів СОТ. Отже, і це можна побачити на практиці, в аспекті правового забезпечення ЗЕД найбільш вигідне становище в СОТ здобувають ті країни, які є країнами походження ТНК (США, Японія, Великобританія тощо).

Як зауважує Р. І. Зіменков, з юридичного погляду система регулювання ЗЕД у рамках СОТ є сукупністю правових інструментів-угод, розроблених і прийнятих країнами в ході багатосторонніх торговельних перемов [41].

Структурно їх можна представити таким чином [142]:

Угода про заснування Світової організації торгівлі містить:

Багатосторонні угоди з торгівлі товарами (табл. 1.1);

Генеральну угоду про торгівлю послугами з додатками;

Угоду про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності;

Домовленість про правила та процедури вирішення спорів;

Механізм огляду торговельної політики;

Торговельні угоди з обмеженим колом учасників, а саме Угоду про

торгівлю цивільною авіатехнікою; Угоду про державні закупівлі;

Домовленість про зобов'язання у сфері фінансових послуг.

Далі на нашу думку слід звернути увагу на найбільш важливі аспекти змісту кожної з наведених Угод СОТ.

Характеристика багатосторонніх угод із торгівлі товарами [159]

Назва угоди В основному змісті визначено

Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 року основи режиму торгівлі товарами, права та обов'язки членів СОТ у цій сфері

Угода про сільське господарство особливості регулювання торгівлі сільськогосподарськими товарами та механізми застосування заходів державної підтримки сільськогосподарського виробництва і субсидування експорту

Угода про застосування санітарних та фітосанітарних заходів умови застосування заходів санітарного та фітосанітарного контролю

Угода про текстиль та одяг особливості регулювання торгівлі текстилем та одягом

Угода про технічні бар'єри в торгівлі умови застосування стандартів, технічних регламентів, процедур сертифікації

Угода про пов'язані з торгівлею інвестиційні заходи положення, спрямовані на ліквідацію і недопущення наслідків інвестиційних заходів, що можуть спричинити обмеження або порушення торгівлі

Угода про застосування ст. VI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі 1994 року правила порушення і проведення антидемпінгових процедур

Угода про застосування ст. VIІ Генеральної угоди та тарифів і торгівлі 1994 року правила оцінки митної вартості товарів

Угода про перевідвантажувальну інспекцію умови проведення перевідвантажувальних інспекцій

Угода про правила визначення походження принципи і порядок визначення походження товарів

Угода про процедури ліцензування імпорту процедури і форми ліцензування імпорту

Угода про субсидії і компенсаційні заходи умови і процедури застосування субсидій і заходів, спрямованих на боротьбу із субсидіюванням Угода про захисні заходи умови і процедури застосування заходів щодо протидії зростанню імпорту Таким чином, Генеральна угода з тарифів і торгівлі від 15.05.1994 р., визначаючи основні права та обов'язки членів СОТ у сфері торгівлі товарами, одночасно деталізується достатньо розгалуженою системою угод, що більш детально регламентують окремі процедурні аспекти здійснення такої торгівлі. Ратифікація ГАТТ є вирішальним кроком на шляху вступу до СОТ, але з дипломатичної точки зору цей процес не є однаковим для всіх країн.

Одразу після вступу України до СОТ С. О. Біла у своєму дослідженні звернула увагу на неоднорідність процесів перемовин та вирішення ключових спірних питань у контексті досягнення домовленостей стосовно відкриття українського ринку для іноземних товарів та паритетного відкриття іноземних ринків для товарів вітчизняного виробництва. Дослідниця відзначила той факт, що пакетне прийняття угод є надзвичайно розповсюдженим зовнішньополітичним інструментом серед країн-членів організації [10, с. 89-91]. Така ситуація вже свідчить про неоднакові умови, в яких знаходиться країна, що давно приєдналася до СОТ, і країна, яка щойно інтегрувалася. Більше того, відносини багатьох країн-членів СОТ залежать від тих торговельних традицій, що склалися між ними.

Також зауважимо, що система угод ГАТТ/СОТ відкриває досить значні можливості для викривлення окремих її положень на користь тієї чи іншої держави. Так, Російська Федерація обмежувала поставки українських товарів протягом останніх років, починаючи з 2013 року, мотивуючи це певними порушеннями норм внутрішньоросійського санітарно-медичного законодавства, чим грубо порушувала принципи СОТ, формально посилаючись на норми Угоди про застосування санітарних та фітосанітарних заходів. Реальна ситуація свідчила про вихід Російської Федерації за межі тих рамок правового регулювання відносин між країнами-членами СОТ, які визначаються в угодах організації та про використання торгівлі як нструменту політичного тиску. Світова торговельна спільнота залишила цей факт поза увагою, тож постає нагальне питання щодо рівноправності всіх країн-членів СОТ. В розвиток цієї ситуації після рішення України щодо поглиблення економічних зв'язків в рамках створення ефективної зони вільної торгівлі з Європейським Союзом з 01.01.2016 року РФ запровадила проти України низку політично вмотивованих заходів, що суттєво обмежують торгівельні стосунки між державами, а саме - це заборона імпорту деяких видів сільгосппродукції, сировини і продуктів харчування, що походять з України, зупинення преференційного торговельного режиму за Договором «Про вільну торгівлю СНД», а також обмеження транзиту українських товарів через територію РФ до східноазіатських країн, чим грубо порушила норми міжнародного права, основоположні принципи та положення угод СОТ, а також зобов'язання РФ у СОТ. В рамках реторсійних процедур Україна у відповідь на торгівельні обмеження з боку РФ Постановами Кабінету Міністрів України №1146, №1147 щодо імпорту усіх товарів походженням з РФ скасувала режим вільної торгівлі та запровадила заборону на ввезення низки товарів, що походять з РФ, не порушуючи при цьому, на нашу думку, положень Угод СОТ [103].

На рівні з ГАТТ найбільш важливою угодою в системі СОТ є Генеральна угода про торгівлю послугами від 15.04.1994 р., яка стосується заходів країн-членів, що впливають на торгівлю послугами. Причому відповідно до ч. 2 ст. 1 для цілей цієї Угоди торгівля послугами означає поставку послуг: з території однієї країни-члена на територію будь-якої іншої країни-члена; на території однієї країни-члена споживачеві послуг будь-якої іншої країни-члена; постачальником послуг однієї країни-члена шляхом комерційної присутності на території будь-якої іншої країни-члена;

постачальником послуг однієї країни-члена шляхом присутності фізичних осіб країни-члена на території будь-якої іншої країни-члена [22]

Як зазначають А. Олефір та В. Тіпанов, міжнародна торгівля послугами має низку специфічних рис порівняно з традиційною торгівлею товарами.

Вона тісно взаємопов'язана з торгівлею товарами, і ці сектори спонукально впливають один на одного (аналіз ринків, маркетингове консультування, транспортування, реклама, передпродажне і післяпродажне обслуговування).

Сфера послуг, як правило, більше захищається державою від іноземної конкуренції, ніж сфера матеріального виробництва. Більше того, транспорт і зв'язок, фінансові та страхові послуги в багатьох країнах традиційно перебувають у цілковитій або частковій власності держави та суворо контролюються нею. Внаслідок цього в міжнародній торгівлі послугами існує більше протекціоністських перешкод і конкурентних бар'єрів, ніж у торгівлі товарами (хоча останнім часом завдяки ГАТС спостерігається значна лібералізація торгівлі такими послугами). Але не всі види послуг, на відміну від товарів, можуть бути придатні до широкого залучення в міжнародний обмін (мова йде насамперед про побутові й комунальнй послуги) [85].

Що стосується Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності [150], то, як слушно зауважують Д. Г. Лук'яненко та А. М. Поручник, вона стала одним із найважливіших результатів Уругвайського раунду перемовин у рамках ГАТТ. Неабияка цінність Угоди визначається принаймні двома фактами. По-перше, ставши органічною складовою пакета документів щодо створення СОТ, Угода значно розширила сферу регулювання міжнародних торговельно-економічних процесів. По-друге, базуючись на багатосторонніх міжнародних угодах (які існували раніше) з питань захисту окремих видів прав інтелектуальної власності, вона суттєво вдосконалила систему захисту прав інтелектуальної власності, встановивши мінімальні стандарти щодо їх захисту. Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (далі - ТРІПС), функціонуючи на таких принципах, як установлення стандартів охорони та виконання прав інтелектуальної власності; надання національного режиму охорони; надання режиму охорони країнам найбільшого сприяння; додержання міжнародних конвенцій щодо охорони інтелектуальної власності, - на сьогодні є найбільш всеосяжною багатосторонньою угодою в сфері інтелектуальної власності [152].

Угода ТРІПС, окрім загальних положень та принципів ЗЕД у сфері прав інтелектуальної власності, встановлює: стандарти щодо наявності, сфери дії та використання прав інтелектуальної власності; концептуальні аспекти та межі захисту прав інтелектуальної власності; порядок набуття та підтримання чинності прав інтелектуальної власності та відповідні процедури inter partes; а також містить низку інституціональних домовленостей та домовленостей на перехідний період [150].

Якщо проводити порівняння з низкою інших міжнародних угод СОТ в цій сфері, то можна зазначити, що ТРІПС відрізняється як сильним механізм захисту, так і великим тиском. За правилами СОТ, її члени, які не вдаються до адаптації своєї системи захисту інтелектуальної власності до норм міжнародних угод, можуть отримати певне покарання і навіть санкції в торговельній сфері.

Перелік основних вимог угод ТРІПС включає такі пункти:

- термін дії авторських прав має бути подовжений до 50 років після смерті автора, в той час як для відеофільмів та фотознімків установлюються терміни відповідно 50 та 25 років;

- авторські права мають бути невід'ємні, а їх надання - автоматичним, виключаючи жодні формальності, як, наприклад, їх реєстрація.

- повинно бути гарантовано захист авторських прав на комп'ютерні програми, такі права мають розглядатися за правилами, подібними до тих, що застосовуються до власності на «літературні роботи».

Перший розділ угоди ТРІПС містить вимоги щодо законодавства країни-члена угоди з обов'язковості передбачення в ньому процедур, що дозволяють ефективно та дієво протидіяти будь-яким порушенням прав інтелектуальної власності в цій країні. До цих вимог додаються і термінові заходи, спрямовані на запобігання можливим порушенням, і засоби судового захисту, які виконують стримувальну функцію щодо майбутніх порушень.

Усі ці заходи та процедури мають виконуватися, не створюючи бар'єрів для законної торгівлі, запобігаючи їх створенню, як це вимагається, наприклад, в угодах ГАТТ.

У другій та третій частинах Угоди ТРІПС розглядаються питання захисту інтелектуальної власності. Ці розділи відповідно отримали назву "Норми щодо наявності, обсягу і використання прав інтелектуальної власності" і "Забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності".

Розділ І другої частини Угоди ТРІПС стосується Бернської конвенції у галузі охорони авторських і суміжних прав. Усі країни-члени Угоди ТРІПС за ст. 9 повинні виконувати вимоги статей 1-21 зазначеної конвенції, крім ст. 6-bis, у якій гарантується право автора вимагати визнання свого авторства на твір і протидіяти будь-якому викривленню або зміні змісту твору, а також будь-якому посяганню на твір, яке завдає шкоду честі або репутації автора, незалежно від його майнових прав. Необхідно відзначити той факт, що ст. 6-bis повинна виконуватися всіма країнами-учасницями Бернської конвенції, але в разі, якщо зміст цієї статті не буде виконано хоча б однією з країн-членів СОТ, інші країни-члени СОТ не можуть оскаржити це в третейській групі. Додатково ст. 9 ТРІПС зазначає, що захист авторських прав не поширюється на математичні концепції, методи роботи, ідеї або процеси.

Подібне формулювання міститься в другому пункті ст. 9, де наголошується, що авторське право поширюється на форми виразу, а не на ідеї, процедури і методи роботи або математичні концепції як такі.

Уперше сформульованою нормою щодо захисту прав інтелектуальної власності на комп'ютерні програми стала ст. 10 Угоди ТРІПС. «Компіляції даних чи інших матеріалів, як у формі для машиночитання, так і в інших формах, які за причиною відбору або розміщення їхнього змісту представляють результат творчої діяльності, мають охоронятися, як такі» [8].

Можна зазначити, що ТРІПС практично прирівнює написання комп'ютерної програми до написання літературного твору і вказує, що ці види творчості є подібними й повинні ідентично охоронятися.

У 12 статті ТРІПС розписано порядок установлення загального терміну охорони інтелектуальної власності у випадках, коли цей термін розходиться з строком життя фізичної особи. За загальним правилом термін охорони творів повинен становити не менше 50 років після закінчення календарного року правомірної публікації твору або при відсутності публікації протягом 50 років від часу створення твору. Але зазначений порядок установлення терміну охорони за угодою ТРІПС не розповсюджується на фотографії та твори прикладного мистецтва, тим самим дискримінуючи їх. Також менші терміни охорони інтелектуальних прав за п. 5 ст. 14 Угоди ТРІПС мають звукозаписи, фільми, а подібні твори, де існують права організації мовлення, - 50 та 20 років відповідно.

Стаття 14 Угоди ТРІПС складається з 6 пунктів та детально розписує правила охорони інтелектуальних прав виконавців, виробників фонограм (звукозаписів) та організацій мовлення.

У п. 1 ст. 14 йдеться про охорону прав на запис фонограми виконавців.

Так, виконавець згідно зі змістом пункту має право заборонити без попереднього з ним узгодження такі дії: ефірне мовлення живого виконання (співака, актора тощо), запис раніше незаписаного самим виконавцем його виступу та відтворення цього виступу.

У пункті 3 ст. 14 Угоди ТРІПС надається право організаціям ефірного мовлення забороняти без попереднього узгодження такі дії, як запис телепередач та його відтворення, ретрансляцію через канали ефірного мовлення, а також громадське телевізійне мовлення таких записів. В Угоді ТРІПС також передбачено, що члени угоди мають право не надавати подібні права організаціям ефірного мовлення. В такому випадку згідно з умовами Бернської конвенції вони повинні забезпечити надання цих прав власникам авторського права. Підсумовуючи викладене, можна зазначити, що країна-член СОТ, яка є учасником Бернської конвенції, не повинна обов'язково надавати спеціальні права власності організаціям мовлення. У разі, якщо такі права сформульовані в національному законодавстві, правове регулювання відбувається за ст. 13 Римської конвенції.

Пункт 5 ст. 14 присвячено встановленню термінів охорони фонограм для їх виробників та виконавців. Відповідно до норм п. 5 термін охорони інтелектуальної власності становить принаймні 50 років після закінчення календарного року, в якому було виконано твір чи зроблено запис фонограми, або не менше 20 років після закінчення календарного року, в якому відбулася передача, якщо терміни охорони прав надаються згідно з п. 3. ст. 14 Угоди ТРІПС.

Велика частина норм Угоди ТРІПС має відношення до проблеми транспортування з однієї країни в іншу продуктів, при створенні яких відбулося порушення прав інтелектуальної власності. Ця проблема контролю одна з найстаріших. Труднощі полягають у тому, що ці постанови не діють у момент торгівлі інтелектуальною власністю чи послугами. Через мережу Інтернет всі нові винаходи поширюються в усі куточки світу. Але в просторі сучасного міжнародного законодавства Угоду ТРІПС можна визнати єдиним документом, який усебічно регламентує, коментує та охороняє права інтелектуальної власності по всьому світу. Всесвітня організація інтелектуальної власності визнала ТРІПС як пріоритетну угоду серед інших у сфері авторських прав. Охорона прав інтелектуальної власності за Угодою ТРІПС охоплює два рівні контролю: державний (національний) та міжнародний, на якому керують органи СОТ.

Існують певні вимоги, що пред'являються до процедур забезпечення захисту авторських прав: рівність та справедливість для всіх учасників, невелика складність та невисока вартість запровадження. Такі процедури не повинні збільшувати терміни або створювати затримки здійснення прав.

Пункт 3 ст. 41 Угоди ТРІПС передбачає три правила, а саме: рішення приймаються бажано в письмовій формі з обґрунтуваннями, що дозволить краще зрозуміти судову систему країни, і буде вимагатися під час подання апеляції. Вони мають бути представлені щонайменше сторонам судового розгляду без невиправданої затримки за умови, що сторони надали відомості про себе. Сторони повинні мати конкретні докази, завдяки яким їм дають можливість висловитися.

Один із найбільших недоліків Угоди ТРІПС - питання судового процесу. Раніше національні суди могли інтерпретувати постанови Паризької і Бернської конвенції, але тільки в справах між приватними сторонами.