Господарсько-правове забезпечення здійснення зовнішньоекономічної діяльності в умовах Світової Організації Торгівлі

Водночаc колективи ТРІПС будуть розглядати конфлікти між членами СОТ.

Національні суди можуть інтерпретувати зобов'язання угоди не так, як колективи ТРІПС, що призводить до повного непорозуміння у сфері міжнародного приватного і публічного права щодо інтелектуальної власності. Ліберальна система міжнародного приватного права надає приватним сторонам право власності, завдяки якому можна безперешкодно представляти свої інтереси за кордоном. Система міжнародного публічного права (як у випадку ГАТТ) робить неможливим ухвалення рішень, що обмежують свободу торгівлі в рамках своїх кордонів. СОТ зобов'язує своїх членів охороняти свою власність як на території країни, так і за її кордонами [167].

Положення Угоди ТРІПС охоплюють широкий спектр питань інтелектуальної власності, включаючи охорону авторського права і суміжних прав, винаходів, промислових зразків, торговельних марок, географічних зазначень, нерозголошуваної інформації тощо. Вона також передбачає, що спори між країнами із зазначених питань мають вирішуватися з використанням механізмів і процедур СОТ із урегулювання спорів. Як зазначає А. Міндрул, посилаючись на результати досліджень В. Потєхіна, в основу Угоди ТРІПС покладено концепцію охорони інтелектуальної власності, відповідно до якої приватні інтереси домінують над публічними.

Підхід до охорони інтелектуальної власності, втілений в Угоді ТРІПС, є «меркантильним», бо запроваджує монополію власників на права інтелектуальної власності й підриває систему вільної конкуренції [65, с. 34-38].

Домовленість про правила і процедури врегулювання суперечок є центральним елементом забезпечення безпеки й передбачуваності багатосторонньої торговельної системи. Вона також слугує для захисту прав та зобов'язань країн-членів СОТ за відповідними угодами і для прояснення (тлумачення) існуючих положень цих угод відповідно до звичайних правил тлумачення міжнародного публічного права [34]. Як указує Р. І. Зіменков, Домовленість про правила і процедури врегулювання суперечок сприяла створенню об'єднаної системи вирішення суперечок для всіх багатосторонніх угод, що входять до системи права СОТ. Основа Домовленості про правила і процедури врегулювання суперечок - Орган врегулювання суперечок, який отримав право:

- створювати спеціальні групи експертів для розгляду суперечок і підготовки рекомендацій;

приймати доповіді спеціальних груп;

здійснювати спостереження за виконанням їх рекомендацій;

вирішувати питання щодо припинення поступок та інших зобов'язань стосовно тих країн, які порушують умови угод, що входять у систему СОТ [41].

Процедура врегулювання суперечок є чітко регламентованою. Першим етапом є консультації між зацікавленими країнами, і навіть коли справа знаходиться на інших етапах, завжди можливі консультації та вирішення справи через посередників. На другому етапі відбувається створення й робота групи експертів щодо пошуку шляхів вирішення суперечок. За результатом цього етапу група експертів розробляє певні рекомендації, причому в кожної із сторін суперечки, що виникла, є право на подання апеляції. Створення апеляційного органу, певною мірою апеляційного суду, є нововведенням у системі врегулювання суперечок і полягає в пошуку альтернативних шляхів вирішення суперечки. На третьому етапі Орган врегулювання суперечок розглядає звіти або групи експертів, або апеляційного органу. І на останньому - четвертому етапі - відбувається безпосереднє виконання рішення Органу врегулювання суперечок.

Альтернативним засобом вирішення суперечок у СОТ є арбітраж. Його використовують за умови взаємної згоди сторін, і в цьому випадку вони спільно визначають та узгоджують робочі процедури й погоджуються визнати рішення арбітражу, які мають повною мірою відповідати охопленим Угодам [38, с. 9-15].

Порівняно з ГАТТ система вирішення суперечок є більш жорсткою в сфері реалізації рекомендацій Органу врегулювання суперечок. У той же час, щоб уникнути безвихідних ситуацій, вона зберегла низку балансуючих гнучких елементів. У зв'язку із цим доцільно підкреслити, що головний принцип вирішення суперечок полягає в тому, що диспут переноситься в Орган врегулювання суперечок урядом сторони, яка має певні зауваження та суперечності, лише в разі, коли зусилля віднайти рішення у двосторонніх консультаціях були невдалими [41].

Подібної точки зору дотримується і Д. В. Лініченко, який зазначає, що до недоліків процедури врегулювання спорів у ГАТТ, порівняно з відповідною процедурою СОТ, слід віднести такі:

в рамках ГАТТ система врегулювання спорів закінчувалася прийняттям рекомендацій для задоволення позову;

був відсутній механізм забезпечення ефективного виконання рекомендацій;

не було визначено часові межі розгляду і врегулювання спорів;

відсутність часових меж розгляду та врегулювання спорів призводила до того, що більшість позовів не задовольнялась, а сторони здебільшого врегульовували спори своїми силами шляхом компромісів, а не за допомогою правового механізму ГАТТ;

вирішення спорів поза правовим механізмом ГАТТ призводило до того, що часто перемагали порушники, що, зрозуміло, дискредитувало систему ГАТТ [58, с. 17-18].

Міжнародно-правовий механізм урегулювання торговельних спорів у рамках діяльності СОТ є одним із найефективніших засобів урегулювання міжнародних торговельних конфліктів на сучасному етапі розвитку міжнародних відносин. Розгалужена організаційна структура СОТ та принцип представництва, що базується на системі принципів стримань і противаг, ставить механізм урегулювання міжнародних торговельних конфліктів у рамках діяльності СОТ у розряд найефективніших на сьогодні пособів урегулювання торговельних спорів. Загальна характеристика порядку та особливостей врегулювання торговельних спорів у рамках діяльності СОТ дозволяє засвідчити існування солідної організаційної бази, підкріпленої міжнародним авторитетом організації [58, с. 17-18].

Разом із тим, Т. О. Пода наголошує на наявності низки системних та процедурних проблем урегулювання суперечок у системі СОТ, які потенційно можуть негативним чином впливати на певні рішення Органу врегулювання суперечок у системі СОТ у разі звернення до нього України за захистом власних інтересів. Зокрема, дослідник звертає увагу на недостатню прозорість процесу врегулювання суперечок у СОТ. У зв'язку із цим пропонується зробити доступними для всіх країн-членів СОТ і громадськості неконфіденційні версії заяв сторін суперечки; прискорити публікацію звітів третейських груп. Публічні слухання справ слід вводити в практику системи вирішення суперечок СОТ поступово - спочатку лише за наявності згоди на це самих сторін суперечки. Крім того, спостерігається недостатня адаптація процедур системи врегулювання суперечок СОТ до потреб країн, що розвиваються, та нерозвинених країн, які через нестачу фінансових і кадрових ресурсів не можуть повноцінно користуватися перевагами цієї системи. «Побоювання політичних і економічних наслідків ініціювання суперечок проти країн-донорів, а також обмежена здатність застосовувати репресалії роблять позиції цих країн особливо вразливими» [90, с. 20-22; 89, с. 84-91].

У процедурах урегулювання суперечок СОТ проблеми виникають на різних стадіях процесу. До таких проблем можна віднести: ставлення сторін до попередніх консультацій як до формальності; нечасте використання процедур посередництва, добрих послуг і примирення; окремі прогалини в нормах, що регламентують процедуру третейського розгляду; стислі строки апеляційного перегляду та відсутність в арбітражних органів можливості повертати суперечку в першу інстанцію для додаткового розгляду. Варто також відзначити «проблему послідовності», прогалини в регламентації процедур третейського розгляду, відсутність установленого порядку скасування застосування репресалій [91, с. 102-109].

Наступним інструментом системи регулювання ЗЕД у рамках СОТ є

Механізм з огляду торговельної політики [60] (далі - ТПРМ), який являє собою своєрідну систему колективного моніторингу торговельної політики окремих країн-членів СОТ із боку інших країн-членів на предмет дотримання зобов'язань СОТ, виконання Угод та інших нормативних актів організації.

Метою Механізму огляду торговельної політики є забезпечення високого рівня дотримання всіма країнами-членами правил, норм і зобов'язань, узятих за багатосторонніми угодами системи ГАТТ/СОТ, та, де це може бути застосовано, за Угодами про торгівлю з обмеженою кількістю учасників.

Унаслідок цього має бути забезпечено більш збалансоване функціонування багатосторонньої торговельної системи шляхом досягнення більшої транспарентності й розуміння торговельної політики та практики членів організації. Відповідним чином ТПРМ дає можливість регулярного колективного визначення сутності та проведення оцінки всіх аспектів торговельної політики й практики окремих держав-членів та їх впливу на функціонування багатосторонньої торговельної системи. Однак він не має слугувати основою для контролю за виконанням окремих зобов'язань за угодами СОТ чи процедур врегулювання суперечок або накладати на країни-члени нові зобов'язання [60]. Механізм огляду торговельної політики від 15.04.1994, як нормативний акт, передбачає два способи моніторингу торговельної політики окремих країн-членів. Перший - активний: відповідно до пункту С Механізму огляду торговельної політики спеціально уповноважена установа СОТ - Орган по огляду торговельної політики (далі - ТПРБ) - здійснює постійний моніторинг країн-членів із чітко визначеною періодичністю в залежності від рівня економічного розвитку та обсягів міжнародної торгівлі [60].

Другий - пасивний: відповідно до пункту D Механізму огляду торговельної політики країни-члени СОТ надають відповідним установам організації статистичну інформацію щодо стану торгівлі, напрямів та змін зовнішньоторговельної політики, реформування національного законодавства в сфері ЗЕД [60]. До компетенції ТПРБ належить ще дві функції, спрямовані на стимулювання уніфікації законодавства країни-члена СОТ та самої організації, а також на оптимізацію відносин між ними й усунення перешкод. Так, пункт F Механізму огляду торговельної політики передбачає проведення оцінки дій ТПРМ не пізніше ніж через п'ять років після набрання чинності Угодою про заснування СОТ.

При цьому її результати представляються на Конференції міністрів.

Відповідно ж до пункту G ТОРБ проводить огляд розвитку міжнародного торговельного середовища, але замість реальних заходів усунення можливих суперечностей ТПРБ лише висвітлює важливі питання політики, які мають вплив на торговельну систему. Іншими словами, ратифікація Механізму огляду торговельної політики призводить до поширення юрисдикції ТПРБ на внутрішній ринок країни-члена СОТ і при цьому цей орган діє переважно в інтересах інших членів СОТ. Позитивним аспектом у діяльності подібної установи є поінформованість міжнародних партнерів держави в рамках СОТ стосовно можливих тенденцій чи ризиків розвитку внутрішніх ринків та її зовнішньоекономічної політики, але для самої країни цей орган не має суттєвого значення і розширення його юрисдикції означатиме лише наявність потужного контролю з боку міжнародних партнерів за торговельною політикою уряду країни.

Зауважимо, що важливу частину права СОТ становлять Торговельні угоди з обмеженим колом учасників. Вони не є обов'язковими для всіх членів СОТ, але приєднавшись до організації, новий член одразу відчуває тиск із боку партнерів по СОТ щодо долучення його до тих угод, які своїм регулюванням охоплюють найбільш перспективні для нього галузі ЗЕД.

Так, Угода про торгівлю цивільною авіатехнікою від 12.04.1979 року [149] була прийнята з метою досягнення максимальної свободи світової торгівлі цивільною авіатехнікою, частинами літаків та пов'язаним обладнанням, включаючи скасування мит, а також найбільш повного 65 можливого зменшення або скасування чинників, які мають обмежуючий або порушуючий вплив на торгівлю. Ця угода спрямована заохочувати технологічний розвиток авіаційної промисловості, який триває, і забезпечити чесні та рівні можливості для конкуренції між членами організації у сфері цивільної авіації [149]. Теоретично неприєднання до зазначеної Угоди не перешкоджає членству в СОТ. Однак, як зазначає Д. В. Кушерець, на практиці майже всі країни, що виробляють авіатехніку, є її учасниками й офіційно наполягають на обов'язковості приєднання до Угоди всіх нових членів СОТ, які виробляють авіатехніку. Таким чином, після вступу до СОТ Україна також була змушена прийняти вимоги й умови цієї Угоди.

Аналізуючи можливі наслідки для вітчизняної авіапромисловості від приєднання України до Угоди про торгівлю цивільною авіатехнікою, слід мати на увазі, що ця Угода передбачає ліквідацію імпортного мита та інших платежів при ввезенні в країну всіх літаків, крім військових, а також інших авіаційних виробів, згаданих в Угоді: всіх компонентів і вузлів цивільних літаків, двигунів, їхніх частин і компонентів, а також авіаційних тренажерів.

Крім цього, Угодою встановлено, що будь-які контрольовані урядом закупівлі літаків повинні здійснюватися виключно за результатами конкурсів, до яких мають бути допущені й іноземні виробники. Уряди не повинні вдаватися до тиску на авіакомпанії та кінцевих виробників авіатехніки при виборі ними постачальників готових виробів чи комплектуючих. Для України, де значна частина великих авіакомпаній є підприємствами, в яких контрольний пакет належить державі, це означає, що держава не матиме права через своїх представників в органах управління цих підприємств визначати технічну політику в сфері закупівель авіаційної техніки й комплектуючих [54].

Підписання Угоди про торгівлю цивільною авіатехнікою [149] не входило до умов вступу України до СОТ. Та, зважаючи на правові традиції міжнародно-правових відносин, які мають значний вплив на процес формування норм права, підписання зазначеної угоди є беззаперечною передумовою для подальшої якісної інтеграції у світову торговельну спільноту. В цьому аспекті найбільш яскраво простежується так званий пакетний підхід, коли вступ нового члена до СОТ автоматично спричиняє суттєвий дипломатичний тиск на нього з боку інших членів для того, щоб він долучився до якомога більшої кількості багатосторонніх угод. Фактично це може означати обов'язковість усіх багатосторонніх угод системи ГАТТ/СОТ, що залишає незначні дипломатичні маневри для країни лише в контексті укладання угод двосторонніх. Доцільно зауважити, що такий підхід демонструє подвійність стандартів та вибірковість застосування норм СОТ щодо тих чи інших країн, а також нівелює демократичні можливості розвитку власної зовнішньої торгівлі, які проголошуються для нових членів організації.

Наступним елементом системи угод ГАТТ/СОТ є Угода про державні закупівлі від 15.04.1994 [141], яка видається однією з найбільш суперечливих та дискусійних угод. Керівні органи СОТ закликають вважати появу цієї Угоди необхідним кроком на шляху реформування системи державних закупівель, а більшість фахівців сприймає її як надзвичайно глибокий, з погляду рівня інтеграції, засіб лібералізації міжнародних торговельних відносин. Разом із тим, не слід сприймати Угоду про державні закупівлі як додатковий захід на шляху забезпечення конкуренції в цій сфері. Навпаки, на наше глибоке переконання, сутність державних закупівель полягає у стимулюванні вітчизняного виробника та інтенсифікації господарських процесів на внутрішніх ринках, а тому безперешкодний доступ до цієї сфери суб'єктів господарювання-нерезидентів є небажаним. Більше того, в разі розміщення державних замовлень на іноземних підприємствах відбудеться легальний процес відтоку державних коштів за кордон, що може негативним чином вплинути на стабільність валютної системи країни.

На підтвердження цього слід навести норму Статті ІІІ Угоди про державні закупівлі [141], відповідно до якої щодо всіх законів, нормативних актів, процедур і практики, які стосуються державних закупівель, охоплених цією Угодою, кожна із Сторін повинна без зволікань та безумовно щодо товарів, послуг та постачальників інших Сторін, які пропонують товари або послуги Сторін, забезпечити режим, не менш сприятливий, ніж той, який надається національним товарам, послугам та постачальникам, а також той, який надається товарам, послугам та постачальникам будь-якої іншої Сторони. В той же час п. 2 Статті ІІІ передбачає, що відносно всіх законів, нормативних актів, процедур і практики, які стосуються державних закупівель, охоплених цією Угодою, кожна Сторона повинна гарантувати таке: її закупівельні організації не будуть створювати постачальнику, заснованому в цій країні, режим, який є менш сприятливим, ніж той, що надається іншому постачальнику, заснованому в цій країні, на підставі ступеня іноземної приналежності або власності; а також її закупівельні організації не будуть створювати дискримінаційний режим постачальникам, заснованим в цій країні, на підставі країни виробництва товару або послуги, що постачаються, за умови, що країна виробництва продукції є Стороною цієї Угоди відповідно до положень Статті IV [141].

У свою чергу, в Статті IV зазначається, що жодна Сторона не застосовує правила походження щодо товарів і послуг, які імпортуються або постачаються іншими Сторонами з метою державних закупівель, що охоплюються цією Угодою, які відрізняються від правил походження, які застосовуються при звичайному характері торгівлі і під час імпорту або поставки таких товарів або послуг від таких Сторін [141].

Зазначені норми і сама Угода про державні закупівлі за своїм сутнісним призначенням є потужним інструментом розвитку конкурентних відносин та стимулювання конкуренції на відкритих ринках. Але з економічної точки зору, а також із погляду економічної безпеки країни ця угода прийнятна виключно для розвинених країн, які мають у своєму розпорядженні високотехнологічні виробництва, що здатні мінімізувати собівартість продукції та послуг, які є об'єктом державних закупівель. Для України ратифікація цієї Угоди ускладнює процес стимулювання національного виробника, оскільки доступ до ринку державних закупівель іноземних суб'єктів господарювання автоматично посилює контроль за їх здійсненням та відкриває можливості отримання замовлень іноземними виробниками, що означатиме не лише відтік коштів за кордон, а й скорочення ВВП України внаслідок недоотримання замовлень вітчизняними виробниками.

У цьому контексті заслуговує на увагу Стаття V Угоди про державні закупівлі, яка власне і встановлює спеціальний та диференційний режим для країн, що розвиваються. У ній відзначається, що з метою реалізації положень цієї Угоди, Сторони зобов'язані належним чином, із застосуванням норм цієї Статті, брати до уваги розвиток, фінансові та торговельні потреби країн, що розвиваються, зокрема менш розвинених країн, у їхніх потребах щодо:

захисту їх позиції стосовно платіжного балансу та забезпечення рівня резервів, необхідних для реалізації програм економічного розвитку;

підтримки створення й розвитку вітчизняних галузей промисловості, включаючи розвиток малого підприємництва й присадибного господарства у сільських або відсталих районах; а також економічного розвитку інших секторів економіки;

підтримки промислових підприємств протягом часу їх повної або часткової залежності від державних закупівель;

заохочення економічного розвитку цих країн шляхом застосування регіональних або глобальних домовленостей серед країн, що розвиваються, представлених на Міністерській конференції СОТ і підтриманих нею [141].

Крім цього, у Статті V Угоди про державні закупівлі від від 15.04.1994 року визначається сфера дії, закріплюються узгоджені винятки, регламентуються умови надання технічної допомоги Сторонам, які є країнами, що розвиваються та спеціальний режим для менш розвинених країн. Окремі норми вказаної Угоди стосуються регулювання тендерних процедур та вимог щодо постачальників. Загалом доцільно констатувати той факт, що навіть за умови приєднання України до цієї Угоди [141] її повноцінне застосування в процесі здійснення державних закупівель, щонайменше на сучасному етапі розвитку економіки країни та з огляду на глибоку економічну кризу, падіння валового внутрішнього продукту України (ВВП) протягом останніх трьох років і стагнацію виробничої сфери не є економічно обґрунтованим в умовах фактичної ізоляції нашої держави в частині доступу до зовнішніх ринків збуту виробленої продукції, що негативно вплине на національних суб'єктів господарювання - учасників зовнішньоекономічної діяльності.

Водночас підписання Угоди про асоціацію з ЄС та зменшення ввізних мит для українських товарів в майбутньому може стати вагомим кроком на шляху розширення ринків збуту вітчизняної промислової продукції. Це у свою чергу відкриватиме додаткові можливості, в тому числі й в аспекті участі українських підприємств у процесі здійснення державних закупівель на більш ніж прагматичному ринку ЄС, одним із головних критеріїв на якому є ціна продукції, а за цим показником більшість українських товарів мають значні конкурентні переваги над європейськими через низькій рівень їх собівартості.

У рамках СОТ, окрім основних Угод, існують ще й багатосторонні секторальні ініціативи щодо доступу різного роду товарів на ринки новоприйнятих членів організації. Причина їх появи пов'язана із загальною

лібералізацією тарифного захисту в рамках СОТ. Зазвичай секторальні ініціативи розуміють як угоди між декількома країнами про зниження ставок ввізних мит на окремі групи товарів до певного рівня або нуля (нульові ініціативи). Так, у ході перемовин про зниження країнами ГАТТ ставок імпортних мит між окремими учасниками перемовин були досягнуті угоди 70 про більш істотне скорочення тарифних бар'єрів. Основою для цього стали домовленості між найбільш промислово розвиненими країнами - США, Канадою, Японією та ЄС. Інші країни також можуть приєднатися до цих чотиристоронніх домовленостей [52, с. 245-251].

Таким чином, проаналізовані вище Угоди системи СОТ та їх окремі ключові норми дають загальне уявлення про засоби та принципи правового регулювання зовнішньоторговельних відносин у рамках цієї організації.

Лібералізаційний характер Угод, що функціонують у рамках СОТ, створює умови для постійного пошуку найбільш ефективних механізмів та інструментів забезпечення прозорості ЗЕД у різних сферах міжнародної торгівлі. Підтвердженням цього є скасування Міжнародних угод про торгівлю молочними продуктами та про торгівлю яловичиною, які входили в Додаток 4 Угоди про заснування Світової організації торгівлі. Іншими словами, інтеграційні процеси в рамках СОТ не припиняються, а форми правового забезпечення зовнішньоекономічних відносин постійно еволюціонують.

Слід, проте, зазначити, що існують суттєві недоліки у функціонуванні системи угод ГАТТ/СОТ, які виявляються в апріорності надмірного тиску на нових членів в аспекті їх приєднання до багатосторонніх угод, а також недоліки, що пов'язані з відсутністю чіткої регламентації процесу перемовин із питань підписання всіх типів угод у рамках СОТ. Іншими словами, виникає ситуація, за якої угода або протокол, підписаний більшістю держав-членів СОТ, стає, так би мовити, обов'язковим для інших членів, оскільки в протилежному разі з погляду дипломатичних відносин таке ігнорування волі більшості буде вважатися непослідовним кроком на шляху до подальшої інтеграції. Так само і процес перемовин багато в чому залежить від дипломатичних здібностей та дипломатичного простору економічно розвинутих держав порівняно з іншими країнами-членами, тому що в розпорядженні перших знаходиться контроль над основними торговельними потоками та товарними ринками. Оскільки СОТ на сучасному етапі розвитку являє собою певний міжнародний торговельно-економічний форум, так би мовити, майданчик, на якому відбувається узгодження зовнішньоекономічних векторів різних країн, то і форма поведінки багатьох учасників СОТ відповідає такій м'якій регламентації відносин.

Створюються негласні, насамперед політичні союзи всередині організації, метою яких є стимулювання приєднання якомога більшої кількості країн до тих чи інших угод. Простежується відкрите лобіювання інтересів конкретних учасників глобальних торговельних відносин. Мова йде про ТНК, відповідно відбувається обмеження свободи вибору зовнішньоторговельного вектора інших учасників організації, що несе певну загрозу, з-поміж іншого, і зовнішньоекономічним інтересам України. З огляду на необхідність ахисту інтересів держав, що розвиваються, а також нерозвинених держав доцільно, на нашу думку запропонувати певну кодифікацію основних угод системи ГАТТ/СОТ, підписання яких є обов'язковим для всіх членів організації без жодних винятків.

Важливе місце в системі регулювання ЗЕД у рамках СОТ посідають принципи, на яких базується система міжнародних торговельних зв'язків.

Переважна більшість вітчизняних та зарубіжних фахівців[41; 159; 49; 88; 69] виділяють шість основних принципів організації ЗЕД у рамках СОТ:

- недискримінації;

- вільної торгівлі, що базується на лібералізації зовнішньоекономічних відносин;

- передбачуваності та транспарентності міжнародних торговельних відносин;

- справедливої конкуренції;

- взаємності;

- сприяння розвитку та економічним реформам.

Принцип недискримінації (Non-discrimination Principle) - це один з основних торговельно-політичних концептуальних принципів, на якому будуються торговельні взаємини в рамках світової торговельної системи. Цей принцип означає, що одній державі надаються в процесі реалізації ЗЕД на території іншої держави такі ж умови, пільги і переваги, які надані будь-якій іншій державі. Юридично в рамках СОТ принцип недискримінації закріплюється взаємним наданням режиму найбільшого сприяння (далі - РНБ) і національного режиму [93].

Зміст РНБ розкривається в ст. XIII ГАТТ, яка регулює недискримінаційне застосування кількісних обмежень: «ніякі заборони чи обмеження не повинні застосовуватися будь-якою стороною щодо імпорту будь-якого товару на територію будь-якої іншої сторони чи щодо експорту будь-якого товару, призначеного для території будь-якої іншої сторони, якщо тільки імпорт аналогічного товару з усіх третіх країн чи експорт аналогічного товару до всіх третіх країн не є аналогічним чином забороненим чи обмеженим. При застосуванні обмежень імпорту будь-якого товару сторони повинні прагнути такого розподілу торгівлі цим товаром, щоб якнайточніше досягти таких часток у торгівлі, які різні сторони за очікуваннями могли б мати за відсутності таких обмежень» [21].

При цьому ст. XIV ГАТТ встановлює винятки з правила про недискримінацію. Так, «сторона, яка застосовує обмеження згідно зі Статтею XII чи Розділом B Статті XVIII, може, при застосуванні таких обмежень, відхилятися від положень Статті XIII у спосіб, який має вплив, еквівалентний обмеженням платежів та переказів по поточних міжнародних транзакціях, які ця сторона може в даний час застосовувати згідно зі Статтею VIII чи XIV Статуту Міжнародного валютного фонду чи згідно з аналогічними положеннями спеціальної валютної угоди, укладеної відповідно до параграфа 6 Статті XV. Сторона, яка застосовує обмеження імпорту згідно зі Статтею XII чи Розділом B Статті XVIII може, за згоди сторін, тимчасово відхилятися від положень Статті XIII відносно невеликої частки її зовнішньої торгівлі у випадках, коли переваги відповідної сторони чи сторін значно переважають будь-яку шкоду, яка може бути завдана торгівлі інших сторін» [21]. Таким чином, ГАТТ прямо передбачає можливість країнами-членами застосовувати певні обмеження з метою захисту національного виробника та внутрішніх ринків. Це не порушує змісту режиму найбільшого сприяння, а, навпаки, робить характер принципів регулювання зовнішньоторговельних відносин у рамках СОТ більш демократичним, відображаючи, щоправда суто декларативно, пріоритетність саме національних інтересів країн-членів, але виключно в поєднанні з узятими ними зобов'язаннями.

Що стосується національного режиму, то відповідно до ст. ІІІ Генеральної угоди з тарифів і торгівлі «внутрішні податки й інші внутрішні збори та закони, правила та вимоги, які стосуються внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу чи використання товарів, а також правила внутрішнього кількісного регулювання, які встановлюють вимоги щодо змішування, переробки чи використання товарів у певних кількостях чи пропорціях, не повинні застосовуватися до імпортованих чи вітчизняних товарів таким чином, щоб створювати захист для вітчизняного виробництва. Товари, які походять з території будь-якої сторони, імпортовані на територію будь-якої іншої сторони, не повинні підпадати, прямо чи опосередковано, під внутрішні податки та інші внутрішні збори будь-якого роду, які перевищують податки та збори, що прямо чи опосередковано застосовуються до аналогічних вітчизняних товарів» [21].

Як зауважує Ким Каг Вон, таке трактування клаусули про найбільше сприяння, загалом, відповідає загальноприйнятому міжнародному тлумаченню. Водночас слід мати на увазі, що за принципом недискримінації, на відміну від принципу найбільшого сприяння, який міститься у 74 двосторонніх торговельних відносинах, відповідно до ст. I ГАТТ бенефіціарієм є не одна держава, а всі країни-учасниці. Генеральна угода замінила собою складну структуру з десятків і сотень двосторонніх торговельних угод, які містили положення саме про режим найбільшого сприяння і таким чином відбулося заміщення цього принципу принципом недискримінації [46, с. 267-275].

Разом із тим, принцип найбільшого сприяння має місце і в сфері інтелектуальної власності. Так, відповідно до ст. 3 Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності від 15.04.1994 року «будь-яка перевага, сприяння, пільга або імунітет, що надається членом підданим будь-якої іншої країни, повинні бути негайно і безумовно надані підданим всіх інших членів» [150].

Дослідник також акцентує увагу на тому, що знання відмінностей між принципом недискримінації і принципом найбільшого сприяння має значення передусім суто практичне: по-перше, ототожнення «недискримінації» з «найбільшим сприянням» позбавляє її характеру загальновизнаної норми; по-друге, навпаки, ототожнення «найбільшого сприяння» з «недискримінацією» зменшує його значення, зводить його до рівня загального режиму; по-третє, змішування понять обох принципів позбавляє можливості дати в необхідному випадку правильну юридичну кваліфікацію дій держави в системі ГАТТ-СОТ. Ці принципи мають різні юридичні підстави. Принцип найбільшого сприяння має договірний характер. Держави можуть вимагати його застосування лише в тому разі, коли між ними укладений договір про найбільше сприяння.

Принцип недискримінації випливає з принципу суверенної рівності держав і має характер загальновизнаної норми. Принцип недискримінації може розглядатися, як загальна норма, яку завжди може застосовувати будь-яка держава. Принцип недискримінації, що походить від принципу рівності держав, не потребує спеціального договірного закріплення. Жодна держава не може виправдати акт дискримінації щодо іншої, посилаючись на те, що вона не брала на себе договірного зобов'язання не допускати дискримінації.

Загальні положення про неприпустимість дискримінації, які все ж таки зустрічаються інколи в міжнародних договорах, мають, як правило, декларативний характер, бо вони не створюють яких-небудь якісно нових прав або обов'язків між договірними сторонами [46, с. 267-275].

Слід зазначити, що ця точка зору заслуговує на підтримку, оскільки формально, розбиваючи принцип недискримінації на дві складові (РНБ та національний режим), а також включаючи норми про винятки з принципу недискримінації, в рамках СОТ створюються передумови для торговельної та економічної експансії найбільш розвинених країн щодо інших членів. Такі передумови стають можливими, тому що формуються свого роду «сліпі зони», в яких право СОТ діє суто формально, охоплюючи їх своїм правовим регулюванням без жодної конкретизації механізмів та засад такого регулювання.

Принцип вільної торгівлі знаходить своє відображення вже в Преамбулі Угоди про заснування СОТ: «країни-учасники СОТ бажають сприяти цілям лібералізації торгівлі шляхом укладення обопільних і взаємовигідних домовленостей, спрямованих на значне зниження тарифів й інших бар'єрів у торгівлі та на усунення дискримінаційного режиму в міжнародних торговельних відносинах. Тому держави-учасники СОТ сповнені рішучості розвивати інтегровану, стійку й тривалу систему багатосторонньої торгівлі, яка охоплює Генеральну угоду про тарифи й торгівлю, раніше досягнуті результати зусиль з лібералізації торгівлі, а також результати Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних перемовин» [142]. Принцип вільної торгівлі є ключовим не лише в умовах СОТ, це взагалі один із засадницьких та рушійних елементів усіх глобальних інтеграційних процесів. Можна навіть стверджувати, що принцип вільної торгівлі - це саме той, так званий «дух закону», який відчувається в усіх нормативних актах, угодах, домовленостях, що формують систему права СОТ.

Принцип передбачуваності та транспарентності міжнародних торговельних відносин - один із фундаментальних принципів СОТ і водночас це юридичне зобов'язання, закладене в ст. X ГАТТ і ст. III ГАТС. Члени СОТ зобов'язані публікувати нормативні акти, які стосуються регулювання сфери ЗЕД; створювати і підтримувати інститути для аналізу рішень, що стосуються зовнішньої торгівлі; відповідати на запити інших країн-членів щодо надання інформації; повідомляти СОТ про зміни в зовнішньоторговельній політиці. Вказані вимоги доповнюються багатостороннім процесом спостереження за торговельною політикою країн-членів СОТ; цьому сприяють періодичні огляди торговельної політики, які готуються Секретаріатом СОТ і обговорюються Генеральною радою СОТ.

У структурі СОТ також є механізми, покликані полегшити проведення консультацій між членами СОТ з різних питань. У Женеві регулярно проходять засідання численних комітетів, рад, робочих комісій і груп.

Транспарентність - необхідна умова забезпечення виконання зобов'язань.

Обмін інформацією дозволяє ефективно залагоджувати потенційні конфлікти. Передбачуваність зовнішньоторговельної політики також знижує її невизначеність і підвищує прозорість, що повинно слугувати стимул-реакцією для торгівлі та інвестицій, сприяючи перерозподілу ресурсів у бік експортного виробництва [160].

Принцип справедливої конкуренції стосується насамперед субсидій і демпінгу, які засуджуються в рамках СОТ. Якщо ж якась країна їх застосовує, то її торговельний партнер має право використати компенсаційні заходи, які нівелювали б ці дії. Але основна позиція СОТ полягає в забороні застосування субсидій та демпінгу, і в цьому аспекті зазначений принцип виконує функції протидії «війни субсидій» і використання компенсаційних заходів у протекціоністських цілях [49]. Принцип справедливої конкуренції передбачає створення дієвих зобов'язань у процесі двосторонніх чи багатосторонніх відносин між країнами-членами СОТ. У разі невиконання таких зобов'язань передбачаються так звані захисні клапани - свого роду запобіжні механізми. Так, наприклад, норми СОТ дозволяють своїм членам застосовувати обмежувальні та стимулюючі заходи, в разі порушення іншими партнерами взятих на себе зобов'язань.

З погляду теорії міжнародних економічних відносин принцип взаємності проявляється у двох протилежних аспектах: формальна взаємність та матеріальна взаємність. Так, формальна взаємність у відносинах країн-членів СОТ передбачає взаємообумовлювальні права та обов'язки, їх ідентичність за формою і змістом у процесі здійснення ЗЕД. Матеріальна - проявляється в симетричності та адекватності, але не повному компілюванні прав та обов'язків країн-членів СОТ у сфері доступу товарів та послуг на ринки один одного.

В. М. Шумілов, зокрема стверджує, що принцип матеріальної взаємності застосовується при узгодженні митних поступок у системі СОТ.

Згідно із цією процедурою держави-партнери в рамках багатосторонніх перемовин погоджують розміри зниження рівня митних зборів на групи товарів, що становлять взаємний інтерес, або домовляються не підвищувати тарифні ставки на них. Застосовувався також метод «лінійного» зниження ставок на узгоджений заздалегідь відсоток за широким спектром товарів.

Погоджені ставки фіксуються в списках тарифних поступок і, зважаючи на дію режиму найбільшого сприяння, поширюються на всі інші держави. Самі списки тарифних поступок стають невід'ємною частиною тексту ГАТТ. Якщо якій-небудь державі необхідно підняти погоджений рівень митної ставки, то вона повинна знову починати перемовини з колишніми партнерами, з головними постачальниками даного товару/групи товарів і запропонувати їм рівноцінну поступку з іншого товару/групи товарів. При приєднанні до ГАТТ держава набуває право на всі поступки, що містяться в доданих до тексту ГАТТ переліках, проте вона повинна запропонувати зниження ставок власного тарифу. Така процедура розрахована на держави, в яких митні тарифи відіграють роль основного регулятора обсягів доступу товарів на національні ринки [165, с. 101].

Принцип сприяння розвитку та економічним реформам є найбільш дискусійним в оцінці діяльності організації. З одного боку, дійсно, членство в СОТ надає можливість користуватися перевагами режиму найбільшого сприяння й системою розв'язання суперечок, що стимулює національний експорт та об'єктивно прискорює розуміння необхідності проведення серйозних економічних реформ. З другого боку, лібералізація внутрішнього ринку та взяті країною зобов'язання ускладнюють, як правило, соціально-економічну, а іноді й політичну ситуацію в країні, що унеможливлює здійснення необхідних реформ. Само по собі членство в СОТ не вирішує проблеми розвитку та реформування економіки країни, а тільки створює умови для використання урядами країн-членів потенційних переваг участі в міжнародній торговельній системі. Тому, характеризуючи принцип сприяння розвитку та економічним реформам, слід зазначити декілька суттєвих аспектів. По-перше, принципи, які закладаються в основу діяльності міжнародних організацій, є віддзеркаленням прагнень для досягнення цілей та організації діяльності з цією метою, а не конкретним результатом функціонування організації. По-друге, принцип є дуже комплексним й охоплює фактично два процеси: проведення економічних реформ та економічний розвиток. Причому ці процеси не завжди є гармонійно взаємопов'язаними, тобто не всі економічні реформи (з різних причин) приводять до економічного зростання. Але економічне зростання майже завжди є наслідком вдалих реформ. Тому слід погодитися, що участь у світовій торговельній системі дійсно сприяє реформуванню національних економік. Проблема ж економічного зростання є сферою безпосередньої компетенції, зацікавленості й компетентності не СОТ, а урядів країн-учасниць [159, с. 28-45].

Підсумовуючи наведене вище, можна зробити висновок, що головна мета ГАТТ полягала в лібералізації міжнародної торгівлі, необхідність у якій виникла в кінці 1940-х рр., коли вектором світового економічного розвитку визначалося звільнення світової торговельної системи від установлюваних державами засобів регулювання. ГАТТ виникла як результат інтернаціоналізації (глобалізації) світових економічних відносин, що зумовило створення спеціального інституціолізованого механізму для регулювання світової торгівлі. ГАТТ, не будучи де-юре міжнародною організацією, де-факто виконувала деякі функції, притаманні міжнародним економічним організаціям. У цьому аспекті абсолютно логічною була поява СОТ, призначенням якої стала допомога у вільному, наскільки це можливо, ході міжнародної торгівлі без небажаних побічних ефектів. Це означає не тільки усунення перешкод, а й мається на увазі, що окремі компанії й уряди можуть розраховувати на визначені правила, які діють в усьому світі, і на те, що не буде ніяких раптових змін глобального торговельного середовища. Іншими словами, правила повинні бути прозорими і передбачуваними. Оскільки співтовариство торгових держав за своєю сутністю є конкурентним середовищем, окремі його учасники часто застосовують дискримінаційні до інших партнерів заходи, а отже, призначення СОТ, як і інституційного уособлення ГАТТ, - слугувати форумом для торгових перемовин [3].

Разом із тим, слід зауважити, що виходячи із тих цілей, які проголошуються в угодах системи ГАТТ/СОТ, видається незрозумілим відсутність у ГАТТ ще двох важливих принципів регулювання зовнішньоторговельних відносин: принципу диспозитивності та принципу варіативності. Перший, на нашу думку, доцільно сформулювати таким чином: «Кожен член СОТ має свободу вибору шляхів та напрямів реалізації власного внутрішньоторговельного потенціалу в межах, що їх визначають Генеральна угода з тарифів і торгівлі та інші угоди, які діють у рамках СОТ, та з огляду на зобов'язання, що визначені у двосторонніх угодах, підписаних із будь-яким іншим членом СОТ». Тобто принцип диспозитивності розкриває саму природу відносин у рамках СОТ, оскільки на практиці може скластися враження, що ратифікація ГАТТ автоматично тягне за собою долучення країни до інших угод, які звужують її права у сфері ЗЕД.

Другим принципом є варіативність, що передбачає наявність вільного вибору кожною країною-членом СОТ набору інструментів регулювання ЗЕД, які містяться в різних угодах СОТ. Держава-член організації, обираючи власний вектор розвитку, окрім основних угод СОТ, може долучатися до тих чи інших угод залежно від національних потреб, оперуючи тими правовими інструментами, які містяться в таких угодах.

Їх набір може змінюватися, тобто держава-член СОТ може так само вільно виходити з тих чи інших угод, залишаючись при цьому членом організації. Наприклад, Угода про торгівлю цивільною авіатехнікою чи Угода про державні закупівлі є необов'язковою, а тому неприєднання до них держави-члена СОТ не означатиме вихід чи призупинення членства в організації. Крім того, дію цього принципу підтверджує і наявність різних торговельних режимів із різними категоріями країн. Так, країни, що розвиваються, чи слаборозвинені країни мають широкий спектр преференцій стосовно регулювання торговельних відносин, зокрема щодо стимулювання національних виробників. Варіативність відносин у рамках СОТ можна побачити і в розрізі торговельних альянсів всередині самої організації. Так, наприклад, держави ЄС чи держави БРІКС самостійно регулюють окремі аспекти торговельних відносин виключно між собою, при цьому не порушуючи норми СОТ стосовно інших членів організації, що стало можливим завдяки наявності широкого спектра міжнародно-правових інструментів регулювання торговельних відносин, закріплених у системі права СОТ.

Таким чином, вважаємо, що ті принципи, які на сьогодні задекларовані в угодах системи ГАТТ/СОТ, неповною мірою відображають сутність цієї організації та того формату відносин, який склався між її членами. Разом із тим, доповнення їх принципами диспозитивності та варіативності більшою мірою відображатиме демократичність відносин у рамках СОТ та водночас зніме питання стосовно моноспрямованості СОТ на інтереси ТНК. Довести це можна через наявність альтернативних моделей торговельних відносин кожного члена СОТ, окремі інструменти яких закріплені в системі права СОТ. Тому потенційна можливість до використання різного роду інструментів може створювати відповідне поле, в рамках якого відбуваються торговельні відносини, при цьому вектор правового регулювання може бути спрямований як на національного виробника, так і на конкретну ТНК.

1.3 Гармонізація законодавства України у сфері здійснення

Зовнішньоекономічної діяльності із вимогами угод Світової Організації Торгівлі Приєднання України до СОТ не є кінцевим етапом інтеграції вітчизняної економіки до світової фінансово-економічної системи. Насправді це лише якісне переміщення нашої держави у глобальних торговельних відносинах з одного рівня на інший. І кожне таке переміщення: чи то вступ до СОТ, чи асоціація з ЄС, чи інші інтеграційні здобутки держави - відкриває перед нею нові перспективи розвитку. Мова йде передусім про те, що Україна, інтегрувавшись до СОТ та пройшовши процедури узгодження ключових аспектів у сфері правового регулювання зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної діяльності, натомість отримала доступ до нових ринків збуту своєї продукції.

Необхідно пам'ятати, що сам по собі вступ до тієї чи іншої організації не дає державі конкретних одномоментних преференцій у вигляді декількох додаткових якісних показників розвитку чи конкретних матеріальних вигод. Разом із тим, інтеграційний процес, як у випадку вступу України до СОТ, так і в будь-якому іншому, дає країні лише доступ до певного набору інструментів регулювання двосторонніх чи багатосторонніх торговельних відносин, використання яких можливо та гарантується лише в рамках конкретної міжнародної організації. З огляду на це стає зрозумілим, що для реального відчуття позитивних зрушень, які влада анонсувала для України після її приєднання до СОТ, необхідно провести досить копітку та важку роботу щодо узгоджень різних, більш конкретних аспектів ЗЕД України з іншими членами СОТ в інверсивних рамках, які обумовлюються обов'язковими для всіх учасників угодами.

У цьому аспекті процедура гармонізації повинна розглядатися як додаткова можливість України підвищити власні конкурентні позиції за рахунок дипломатичних інструментів та конкретних важелів державно-управлінського та організаційно-правового характеру, які мають бути спеціалізовані щодо кожної конкретної країни-партнера в межах СОТ.

Україна не повинна сліпо імплементувати в національне законодавство ті норми, які проголошує СОТ. У цьому процесі необхідно насамперед виходити з національних інтересів стратегічних суспільно-політичних потреб нашої держави. Тому в процесі гармонізації та уніфікації вітчизняного законодавства з тією системою міжнародно-правових норм, яка склалася в рамках СОТ, доцільним вважається дотримання таких ключових критеріїв:

у першу чергу імплементуватися в національне законодавство мають ті норми та принципи регулювання ЗЕД, а також ратифікуватися ті угоди, які стосуються передусім галузей вітчизняної економіки, що наділені найбільшим конкурентним потенціалом;

у процесі імплементації таких норм та ратифікації відповідних угод необхідно розробити систему індикаторів, за допомогою яких можна було б чітко відстежувати наслідки (насамперед негативні) дії норм, уведених у межах СОТ у національне правове поле з метою оперативного коригування механізму господарсько-правового забезпечення ЗЕД;

у процесі двосторонніх відносин потрібно спиратися на ті норми обмежувального та стимулюючого характеру, які максимально вигідні для України, але є прийнятними в межах СОТ та не порушують її правил;

гармонізація ключових аспектів державного регулювання таких стратегічно важливих галузей, як сільське господарство, металургійна та хімічна промисловість тощо, має відбуватися за умови першочергового дотримання національних інтересів;

особлива увага повинна приділятися стимулюванню ЗЕД у так званих транскордонних регіонах, економічна діяльність у яких тісно пов'язана з економічною діяльністю прикордонних регіонів країн-сусідів.

Метою такої політики має стати створення потужної інфраструктури, за допомогою якої процес експорту та імпорту товарів буде більш інтенсифікованим.

Оскільки СОТ - це всього-на-всього «майданчик» для організації двосторонніх та багатосторонніх відносин у конкретних сферах ЗЕД, необхідно пам'ятати, що, взявши на себе зобов'язання, Україна має вибір стосовно приєднання чи неприєднання або часткового приєднання до інших угод, які діють у рамках СОТ. Ратифікація таких угод повинна узгоджуватися із стратегічними цілями розвитку внутрішньодержавних секторів економіки, а не виходити виключно з потреби підтримання належного рівня дипломатичних зв'язків із зовнішньоторговельними партнерами.

Загалом, як зазначали Ю. В. Макогон, І. В. Хаджинов та інші дослідники ще напередодні вступу України до СОТ, досвід інтеграції інших держав демонструє, що мозаїчність угод системи ГАТТ/СОТ є хибною, насправді процес їх підписання та ратифікації нагадує ланцюгову реакцію:

приєднання до СОТ автоматично спричиняє приєднання до інших угод. Саме тому в безпосередньому процесі взаємодії України з країнами-членами СОТ постає проблема створення відповідних економіко-правових механізмів, за допомогою яких Україна змогла б мінімізувати негативний тиск з боку інших партнерів у контексті схиляння до підписання тієї чи іншої угоди [94, с. 112].

В. Дорофієнко із цього приводу зауважував, що захист України від надмірного втручання країн-членів СОТ у сферу її зовнішньоторговельної політики лежить у вибірковості імплементації норм СОТ у національне законодавство у сфері ЗЕД. Мова не йде про затягування перемовин, а лише про формування чіткої та твердої позиції стосовно можливості чи неможливості включення тих чи інших норм в українську систему права [36, с. 66-70]

Погоджуючись із точкою зору дослідника, слід зазначити, що гармонізація законодавства України з нормами, які містяться в угодах системи ГАТТ/СОТ, навіть після вступу України до цієї організації не відбувається належним чином. У більшості випадків Україна відчуває чи відчувала на собі тиск із боку партнерів по СОТ, а тому демократичні принципи, які були покладені в саму основу функціонування моделі відносин у рамках організації, не дотримуються належним чином. Прямого порушення жодних правил СОТ у цьому контексті немає, але, як слушно зауважує

О. В. Дзяд, побудова власної ієрархії в системі принципів СОТ є справою кожного окремого члена. Так і для України на першому місці мають бути принципи, що найбільшою мірою відображають інтереси національного товаровиробника та вітчизняної економіки в цілому [31, с. 636-644].

Можна в цілому констатувати, що з моменту вступу України до СОТ було досягнуто суттєвого прогресу у сфері гармонізації з вимогами відповідних угод СОТ правил та принципів стандартизації й сертифікації, митного регулювання, системи держзамовлень та санітарного і фітосанітарного режиму.

Органи державної влади України підготували повномасштабну тарифну пропозицію, що охоплює всі позиції українських тарифів та період їх трансформації. До того ж, до тарифних зобов'язань включені зобов'язання України щодо приєднання її до 16 із загального числа 19 галузевих ініціатив та угод. Разом із тим, окремі проблеми у сфері адаптації українського законодавства до стандартів СОТ й досі існують. Зокрема в агропромисловому секторі були і інколи залишаються не вирішеними одразу декілька проблемних питань пов'язаних з правововим регулюванням, які потрібно привести у відповідності з нормами Угоди про сільське господарство [147].