Правове регулювання діяльності мереж трансферу технологій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ

ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ІННОВАЦІЙНОГО РОЗВИТКУ

НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ

Новіков Є.А.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ МЕРЕЖ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ

Монографія

Харків, 2019

Зміст

• Перелік умовних позначень
• Вступ
• Розділ 1. МЕРЕЖА ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ ЯК ЯВИЩЕ ПРАВОВОЇ ДІЙСНОСТІ
• 1.1 Історичний розвиток мереж трансферу технологій
• 1.2 Господарсько-правова характеристика мережі трансферу технологій
• 1.3 Діяльність мереж трансферу технологій в Україні: питання правового забезпечення на сучасному етапі
• 1.4 Зарубіжний досвід функціонування мереж трансферу технологій
• Розділ 2. ГОСПОДАРСЬКО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН, ПОВ'ЯЗАНИХ З ДІЯЛЬНІСТЮ МЕРЕЖІ ТРАНСФЕРУ ТЕХНОЛОГІЙ
• 2.1 Організаційно-правові форми діяльності мереж трансферу технологій
• 2.2 Загальна характеристика відносин у мережах трансферу технологій та їх елементи
• 2.3 Державна політика у сфері регулювання і підтримки мереж трансферу технологій
• Висновки


ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ

ТТ трансфер технологій

НДДКР науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи NASA Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору

MPG Товариство Макса Планка

CNRT Національні центри в області технологічних досліджень CRITT Регіональні центри інноваційних досліджень і трансферу технологій

НВО науково-виробничі об'єднання МНТК міжгалузеві науково-технічні комплекси МТТ мережа трансферу технологій EEN Європейська мережа підприємцтва OECD Організації з економічного співробітництва та розвитку СТТ INDEV Мережа регіональних центрів інноваційного розвитку Державного агентства України з інвестицій та розвитку EIC Euro Info Centres IRC Innovation Relay Centres

NTTN Національна мережа трансферу технологій України РЦТТ Республіканський центр трансферу технологій Республіки Білорусь

RTTN Російська мережа трансферу технологій

УІСТТ Українська інтегрована система трансферу технологій

ТЗ/ТП технологічні запити / технологічні пропозиції

ГК Господарський кодекс

UTTN Українська мережа трансферу технологій АСФІМІР Автоматизована система формування інтегрованих міждержавних інформаційних ресурсів

COSME європейська програма підтримки малого та середнього бізнесу

МСП малі та середні підприємства

UkroRosNet Українсько-Російська міжуніверситетська мережа трансферу технологій

EBN Європейська мережа бізнес-інноваційних центрів IRE Інноваційні регіони Європи

EACI Виконавчt Агентством з конкурентоспроможності та інновацій

POD Partnership Opportunities Data base

RTTCs регіональні центри трансферу технологій

ЦК Цивільний Кодекс

EFG фонд справедливості для зростання

SBIR Програма інноваційних досліджень в малому бізнесі

STTR Програма трансферту технологій малого бізнесу

SBIC Програма Інвестиційні компанії малого бізнесу

Вступ

Новітні технології давно виступають основними факторами формування конкурентних переваг та економічного розвитку не лише окремих підприємств, але й сучасних країн у світі. Законодавство у сфері інноваційної діяльності в розвинених державах (США, Китаю, провідних держав-членів ЄС, Японії, Південної Кореї тощо) традиційно розглядається як засіб реалізації економіко-правової політики, що визначена у довгота середньострокових стратегіях, програмах, планах розвитку окремих галузей економіки, розвитку науки, які визначають загальні орієнтири і стратегічні пріоритети країни на відповідний період.

Європейський Союз спрямовує основні зусилля на стимулювання підвищення інноваційної та економічної різноманітності економіки держав-членів. Підсумком цих зусиль стала підготовка рішень і стратегій, які були ухвалені на форумах у Лісабоні (2000 р.) та Гьотеборзі (2001 р.). У 2012 р. Європейський Союз затвердив більш амбітну стратегію «Європа 2020 стратегія інтенсивного, стійкого та об'єднуючого зростання», головною метою якої було проголошено створення «Інноваційного Союзу». Розроблені національними урядами програми і плани реформ для інновацій, економічного зростання та зайнятості містили постановку претензійної мети: закріпити місце відповідної країни в групі держав, які займають провідні позиції в сфері високих технологій, що має стати одним з вирішальних факторів у забезпеченні стійкого довгострокового економічного зростання, підвищення конкурентоспроможності, створення нових робочих місць, а отже, збереження провідних позицій у глобалізаційному змаганні. Такі стратегічні цілі ЄС додатково актуалізують вірність напряму геополітики України щодо набуття членства в ЄС.

В Україні законодавче підґрунтя, подовження інноваційного шляху економічного розвитку надає Стратегія сталого розвитку «Україна 2020», в якій задекларовано: «Україна має стати державою з сильною економікою та з передовими інноваціями». Однак Стратегія, нажаль, не містить вказівки на шляхи досягнення цієї мети. Вказується лише на необхідність проведення реформи захисту економічної конкуренції. В умовах відсутності змістовно опрацьованих та детальних документів щодо довгострокового інноваційного розвитку економіки прогресивні положення, закріплені у законодавчих актах, що ініційовані Міністерством освіти і науки України та науковою спільнотою, або вихолощуються під час погодження, або їхні найважливіші норми з часом відміняються. Хоча аналіз стану національного законодавства та діяльності органів влади у сфері інновацій неодноразово ставав предметом розгляду під час парламентських слухань, а також засідань РНБО України, при цьому досягти реального прогресу у вирішенні цих питань досі не вдається.

Новітні технології слугують рушієм розвитку країни в цілому, окремих галузей, регіонів, суб'єктів господарювання. Трансфер технологій виступає ключовою ланкою між інноваціями, розробленими науковцями, та передачею їх у виробничу сферу. Ефективність трансферу технологій напряму залежить від зв'язків між постійними учасниками цих процесів та інформаційною складовою технологій. Розвинені країни, використовуючи трансфер технологій, прагнуть змінити як свої позиції, так і структуру своєї присутності на міжнародному ринку. Для країн з перехідною економікою, до яких належить і Україна, розвиток трансферу технологій є важливим кроком на шляху до реструктуризації економіки, способом збільшення експортних надходжень до державного бюджету.

До основних причин гальмування процесу трансферу технологій в Україні належить відсутність ефективної мережі трансферу технологій та регламентації її діяльності на законодавчому рівні. Вирішення цієї проблеми значною мірою залежить від нормативної регламентації діяльності мереж трансферу технологій. Викладене зумовлює нагальну потребу в комплексному вивченні сутності мереж трансферу технологій, правовому регулюванні їх діяльності в Україні та світі, що свідчить про актуальність теми цієї наукової роботи.

Вирішення проблеми трансферу технологій в Україні лежить у площині створення ефективної мережі трансферу технологій, що передбачає здійснення законодавчої регламентації її діяльності. Це зумовлює нагальну потребу комплексного вивчення сутності мереж трансферу технологій, правового регулювання їх діяльності в Україні та світі, що свідчить про актуальність теми цієї наукової роботи.

Наукові пошуки визначення факторів розвитку економіки мають глибокі коріння. Концептуальною розробкою моделі інноваційної економіки займалися відомі вітчизняні (М. І. Туган-Барановський, М. Д. Кондратьєв) і зарубіжні (К. Жугляр, І. Л. Гельфанд, В. Паретто, Я. ван Гельдерен, Дж. Кітчин, Й. Шумпетер, Ф. Бродель, С. Кузнець, Г. Менш, А. Клайнкнехт, Я. ван Дайн та ін.) економісти. Наукові праці вчених-економістів дали змогу з'ясувати зміст низки господарськоправових категорій.

Проблематику інноваційних відносин та їх об'єктів досліджували Ю. Є. Атаманова, О. М. Вінник, Д. В. Задихайло, В. А. Устименко, О.М. Давидюк, К. Ю. Іванова. З позиції науки господарського права мережу трансферу технологій розглядають вітчизняні вчені К. О. Січкаренко, Л. Ю. Тітов, В. С. Лисенко, С. О. Єгоров, В. К. Хаустов, В. Я. Козаченко, Н. Г. Георгіаді, О. В. Лукша, Н. О. Вернидуб, В. А. Омельяненко, В. М. Геєць, В. П. Семиноженко, О. В. Гук, І.І. Рудченко, С. С. Слава та ін.

Попри наявність певного масиву публікацій з цієї проблематики, питання господарсько-правового регулювання створення й функціонування мереж трансферу технологій у науковій літературі викладено недостатньо повно. Відсутність належного всебічного дослідження господарсько-правового регулювання діяльності мереж трансферу технологій в сучасних умовах обумовлює необхідність здійснення комплексної розробки даної проблематики.

Розділ 1.

З другої половини ХХ ст. характерною рисою розвитку світової економіки стає перехід провідних країн до нового етапу формування інноваційного суспільства побудови глобальної системи світового господарства, що базується переважно на генерації, розповсюдженні та використанні технологічних знань. Об'єкти інтелектуальної власності займають все більшу частку в статутному капіталі компаній. На думку А. В. Лушникова, інтенсифікація виробничих процесів і підвищення їх якості на основі використання результатів науково-технічної діяльності визначає різке скорочення інноваційного циклу, прискорення темпів оновлення технологій і продукції, що випускається Лушников А. В. Роль центров трансфера технологий в развитии малого и среднего бизнеса. Наука. Инновации. Образование. 2012. № 11. С. 111..

Таким чином, інтелектуальні ресурси посідають важливе місце серед факторів розвитку сучасної економіки. Невід'ємним елементом цього розвитку є трансфер технологій (далі ТТ), сутність якого полягає у передачі або комерціалізації науково-технічних знань і досвіду для надання науково-технічних послуг, застосування їх для технологічних процесів та виробництва продукції.

Прийнято вважати, що ТТ це явище достатньо нове. Однак В. В. Титов не згоден із цим твердженням, він вважає, що історично ТТ походить своїм корінням мало не з первісного суспільства¹. Його думку поділяють й інші автори, зазначаючи, що у своєму розвитку земна цивілізація пройшла ряд доіндустріальних і не менше п'яти індустріальних технологічних укладів Титов В. В. Трансфер технологий : учеб. пособие. М. : ВНИИПИ, 2000. URL: http://www.innovbusiness.ru/con1ent/document_r_933C769A-D81C-44A1-8447-3233A834476F. html (дата звернення 11.04.2016). Белоусов В. И., Белоусов А. В. О роли технологического фактора и модернизации отечественной экономики в преодолении экономического кризисна. Проблемы современной экономики. 2010. № 2 (34). С. 19.. Так, одним з яскравих прикладів ТТ є Росія, яка впродовж своєї історії не раз вимушена була вдаватися до запозичення передових західних технологій. Вперше на державному рівні таку програму реалізував Петро І. На початку ХХ ст. до модернізації російської економіки шляхом запозичення зарубіжних технологій вдався Микола ІІ (темпи промислового зростання у роки його правління були найвищими в Європі). Царську політику запозичення зарубіжних технологій на державному рівні продовжило і радянське керівництво: саме використання західних (насамперед американських) технологій забезпечило успіх сталінської індустріалізації. У цілому слід погодитися, що в обох випадках це була принципово інша (екстенсивна), аніж в Європі, модель модернізації, орієнтована на вибіркове оволодіння чужими результатами (причому в рамках не лише ТТ, але Чертопруд С. Научно-техническая разведка от Ленина до Горбачева. М. : Олма- Пресс, 2002.С. 235. й промислового шпіонажу), а не процесами, які передували їх досягненню Лапкин В., Пантин В. Драма российской индустриализации. Знание - сила. 1993. № 5; Технологическая отсталось СССР и страховые компании США URL: http:// cat-779.livejoumal.com/72861.html (дата звернення 15.04.2016)..

Аналіз зазначених та інших прикладів Балуев Д. Г. Политика в войне постиндустриальной епохи. «Международные процессы». Сентябрь-декабрь 2005. №3(9). URL: http://www.intertrends.ru/ nineth/ 002. htm (дата звернення 16.04.2016); Ахиезер А., Клямкин И., Яковенко И. История России: конец или новое начало? 3е изд., испр. и доп. М.: Новое издательство, 2013. С. 1. дає підстави погодитися з думкою науковців, які вважають, що тривалий час головною умовою, яка спонукала держави проводити політику ТТ, була військово-технічна конкуренція. У періоди, коли неконкурентоспроможність московської/радянської моделі державності ставала особливо очевидною, влада вимушена була вдаватися до вибіркового запозичення у більш розвинених європейських країн окремих технологічних досягнень і відтворення запозичених зразків. Насамперед йшлося про виробництво озброєнь. При цьому досвід такого запозичення переконливо засвідчив, що за умов відсутності власних внутрішніх джерел і стимулів до інновацій країна приречена на стратегічне відставання, адже інновації завжди пов'язані з ризиком, на який держава, як правило, піти не хоче¹. Ризик властивий для власника-підприємця, а московський приватний капітал/радянські підприємства функціонували в умовах одержавленого ринку, внаслідок чого не могли забезпечити інноваційний розвиток економіки.

Однак серйозно замислюватися над цим процесом людина стала набагато пізніше, коли розпочався ІІ технологічний уклад (промислова революція) Туган-Барановский М. И. Периодические промышленные кризисы. История английских кризисов. Общая теория кризисов. 4-е пересмотренное издание. Смоленск. Издание Книжного Кооперативного Т-ва при Смолгубкоме РКП. 1923. C. 145-149. Титов В.В. Трансфер технологий : учеб. пособие. М. : ВНИИПИ, 2000. URL: http://www.innovbusiness.ru/con1ent/document_r_933C769A-D81C-44A1-8447-3233A834476F. html (дата звернення 11.04.2016).. Але безумовно справжній прорив забезпечили V і VI технологічні уклади, основу яких відповідно становили комп'ютери, телекомунікації, електроніка, інтернет; синтез технічних і біосистем, нано- та когнітивні технології, проектування живих організмів, нове природокористування та медицина Шевашкевич Д. С. Формирование сетевых инновационных структур как условие перехода к новым технологическим укладам. Вестник СГСЭУ, 2013. № 2(46). С. 156.. Саме завдяки їм ТТ як явище охопило практично всі розвинені країни.

У витоків теоретичної розробки моделі інноваційної економіки стояли видатні українські М. І. Туган-Барановський (1865-1919) і російські М. Д. Кондратьєв (1892-1938) економісти, які обґрунтували ідею, згідно з якою саме криза виступає сприятливим ґрунтом для важливих і численних змін «в основних умовах господарського життя суспільства», що дають поштовх для початку підвищувальної фази циклу.

М. І. Туган-Барановський у результаті проведених досліджень зміг виявити закономірність не лише виникнення економічних криз, але й вказати на активізацію інвестиційної та соціальної політики як шляхів їх подолання)¹. У свою чергу М. Д. Кондратьєв привернув увагу до того факту, що у витоків підвищувальної фази або на самому її початку відбувається глибока зміна всього життя капіталістичного суспільства. Цим змінам передують значні науково-технічні винаходи і нововведення. У підвищувальній фазі першої хвилі це був розвиток текстильної промисловості й виробництво чавуну, який змінив економічні та соціальні умови суспільства. У підвищувальній фазі другої хвилі будівництво залізниць, яке дозволило освоїти нові території і перетворити сільське господарство. Підвищувальна фаза третьої хвилі була обумовлена впровадженням електрики, радіо та телефону Туган-Барановский М. И. Периодические промышленные кризисы. История английских кризисов. Общая теория кризисов. 4-е пересмотренное издание. Смоленск. Издание Книжного Кооперативного Т-ва при Смолгубкоме РКП. 1923. C. 136-137. Кондратьев Н. Д. Большие циклы конъюнктуры и теория предвидении. М: Экономика, 2002. C. 268-269.. Перспективи нового підйому М. Д. Кондратьєв бачив в автомобільній промисловості Кондратьев Н. Д. Мировое хозяйство и его конъюнктуры во время и после войны. Вологда, 1922. C. 74..

У подальшому ідеї цього вченого були суттєво розвинуті в наукових працях Й. Шумпетера (1883-1954) Schumpeter J.A. (1939), Business Cycles: a Theoretical, Historical and Statistical Analysis of the Capitalist Process, (2 volumes), McGraw Hill, New York., який був прихильником М. І. Туган-Барановського, Ф. Броделя (1902--1985) Braudel F. Civilisationmaterielle, economie et capitalisme, XVe-XVIIIe siecles Civilisationmaterielle, economie et capitalisme, XVe-XVUIe siecle. Paris, Armand Colin, 1979. 3 vol. T. 3 - Le temps du monde. 607 p. , С. Кузнеця (1901-1985) Kuznets S. (1930), Secular Movements in Production and Prices, Boston; Kuznets S. (1930) Equilibrium Economics and Business Cycle Theory. Vol. 30 (N. 2) pp. 257-271.,

Г Менша (н. 1937)¹, А. Клайнкнехта (н. 1951) Mensch G. (1971) ZurDynamik des technischenFortschritts. In: ZeitschriftfьrBetriebswirtschaft 41, S. 295-314; Mensch G. (1972) Basisinnovationen und Verbesserungsinnovationen. In: Zeitschrift fьr Betriebswirtschaft 42, S. 291-297; Mensch G. (1975) Das technologischePatt: Innovationen ьberwinden die Depression. Frankfurt a.M.; Mensch G. (1976) Gemischtwirtschaftliche Innovationspraxis: Alternative Organisationsformen der staatlichen Forschungs und Technologiepolitik. Gцttingen (Kommissionfьrwirtschaftlichen und sozialenWandel); Ramanujam V, Mensch G. Improving the Strategy-Innovation Link. In: Journal of Product Innovation Management Vol. 2, 1985, No. 4, S. 213-223; Ramanujam V, Mensch G. A Diagnostic Tool for Identifying Disharmonies Within Corporate Innovation Networks. In: Journal of Product Innovation Management Vol. 3, 1986, No. 1, S. 19-31; Mensch G. Es fehlen Basisinnovationen fьr den Wirtschaftsaufschwung. Gesprдch von Arthur P. Schmidt mit Gerhard O. Mensch am 14. Dezember 1998. Kleinknecht A. (1981) Observations on the Shcumpterian Swarming of Innovations. Futures, 13, No. 4., Я. ван Дайна (н. 1943 р.) Van Duijn, J. J. (1983) The long wave in economic life. London: Allen&Unwin. та ін.

У 1911 р. Й. Шумпетер вперше визнав головною умовою успішного розвитку суспільства конкурентне освоєння інновацій. При цьому ним була сформульована «лінійна модель» інноваційного процесу, яка характеризується такими рисами Шумпетер Й. Теория экономического развития (Исследование предпринимательской прибыли, капитала, кредита, процента и цикла конъюнктуры). Пер.с англ. М.: Прогресс, 1982. 455 с.; Шумпетер Й. История экономического анализа. В 3 т. СПб.: Экономическая школа, 2004. C. 2.:

- винахідницька, інноваційна активність насправді перебуває поза економікою; відповідно підприємці лише відстежують появу нових відкриттів, створюючи на їх основі інші технологічні інновації для отримання прибутку;

- економічний розвиток завдячує технологічним інноваціям, які завдяки старанням підприємців обумовлюють появу нових продуктів і процесів;

- інноваційний процес має лінійний характер; його відправною точкою є винахід, а кінцевою інновація, що дає прибуток.

Пояснити уривчастість інновацій, а відтак економічного розвитку, спробувала Г Н. Соколова, на думку якого, непослідовна в часі поява інновацій обумовлена не перебоями у виробництві наукових знань, а поведінкою підприємців, які спочатку побоюються високоризикових інвестицій в інновації. Однак у періоди депресії у деяких підприємців не залишається альтернативи, крім як вдатися повністю до нових розробок (базисних інновацій), якщо вони хочуть зберегти і розвинути свій бізнес. Якщо певні інновації виявилися прибутковими, то до них звертається дедалі більше підприємців. За нечисленними висококваліфікованими першопрохідцями йде маса підприємців «середньої руки». Однак з плином часу економічна ефективність і привабливість цих базисних інновацій змінюється, множаться ознаки стагнації. Підприємства, що розрослися за рахунок успіху базисних інновацій, від кризи до кризи втрачають стійкість через те, що тримаються за старе або паралізують власні інновації. З настанням кризи знову приходить час для базисних інновацій, які виводять з технологічного «пата», і круговорот поновлюється¹.

Рано чи пізно в розвинених країнах, а згодом і в країнах, що розвиваються, визріває розуміння, що самоплив в економічному розвитку це далеко не оптимальна політика. Держава, якщо вона прагне отримати переваги у конкуренційному змаганні, не може дозволити собі усунутися від участі в інноваційному процесі, що є стрижнем розвитку економіки, суспільного добробуту, а за певних умов і національної безпеки.

На нашу думку, для забезпечення економічного зростання держава повинна приділяти увагу підтримці високотехнологічного бізнесу й інноваційного підприємництва, до якого належить ТТ Однак сьогодні недостатньо розробити або створити інноваційну технологію: без впровадження у виробництво або масового використання іншими суб'єктами вона втрачає свої інноваційні властивості. Основною проблемою для науковців є подальша комерціалізація створеного ними продукту інтелектуальної діяльності, оскільки без цього компонента механізм ТТ не здатний забезпечити розвиток інноваційної сфери Соколова Г. Н. Экономическая реальность в социальном измерении: экономические вызовы и социальные ответы. Мн.: Бел. навука, 2010. C. 55-56. Новіков Є. А. Сучаснімережі трансферу технологій і їхправовий статус в Україні. Право та інноваційне суспільство. 2015. № 2. С. 32..

Для вирішення окреслених проблем необхідно було створити організації, які займались посередницькою діяльністю та сприяли ТТ та інноваційній сфері в цілому. Такими організаціями стали центри трансферу технологій, які почали функціонувати у багатьох країнах світу.

Перші центри передачі технологій в їх сучасному розумінні виникли в Європі і США в 1940-1950-х рр. з метою забезпечення комерціалізації військових технологій і технологій подвійного призначення шляхом створення на їх основі чималого спектра продукції цивільного призначення. Широкий розвиток цієї організаційної форми відбувся в 1980-1990-х рр. з прийняттям у цілому ряді країн законів, які надали університетам права на розробки, створені за рахунок державного фінансування¹.

Першими у прийнятті законодавства про передачу технологій були Сполучені Штати Америки, які з 1948 р. намагалися налагодили систему передачі технологій з науки в промисловість Жарова Е. Н., Грибовский А. В. Анализ зарубежного опыта развития трансфера технологий в научно-образовательной сфере. Вестник Волжского Университета им. В. Н. Татищева. 2016. №3. С. 122. Метелица А. Н. Обзор правового регулирования международной передачи технологий. Журнал международного права и международных отношений. 2010. № 2. С. 30.. Проте не завжди ця діяльність в США була успішною. Однією з причин було те, що до 1980 р. права на інтелектуальну власність, створену на державні кошти, належали виключно державі. Така модель виявилася неефективною, тому що тільки 5 % урядових винаходів ліцензувалися і тільки 1 % було успішно реалізовано в промисловості.

Важливим кроком у напрямі побудови ефективної системи ТТ у США стало прийняття у 1980-х рр. низки законів, спрямованих на захист інтелектуальної власності, це, передусім, закон Бая-Доула і закон Стівенсона-Уайдлера Stevenson-WydlerTechnologylnnovationActof 1980; PublicLaw 96-480; Буняк Н. М. Роль трансферу технологій у розвитку національної інноваційної системи. Вісник Волинського інституту економіки та менеджменту. 2014. Вип. № 10 (2). С. 58.. Закон Бая-Доула надав університетам, некомерційним організаціям і малим підприємствам права власності на винаходи, створені за фінансової підтримки уряду.

Закон закон Бая-Доула передбачав такі цілі: сприяння практичному використанню винаходів, створених у рамках досліджень, що фінансувалися з федерального бюджету; залучення якомога більшої кількості представників малого бізнесу в дослідження, що фінансувалися з федерального бюджету; сприяння співпраці між комерційними структурами і некомерційними організаціями; забезпечення використання всіх винаходів, створених некомерційними організаціями та представниками малого бізнесу в дусі вільної конкуренції та підприємництва; сприяння комерціалізації та громадській доступності винаходів, зроблених у США; забезпечення уряду достатніми правами на створені за державні кошти винаходи для того, щоб задовольнити потреби уряду і захистити суспільство від невикористання або від нераціонального використання винаходів; мінімізація витрат на управління в цій галузі¹.

Цей закон акцентував увагу університетів та федеральних лабораторій на трьох ключових моментах: університетам та федеральним лабораторіям надавалися права на всі відкриття, винаходи, патенти і технології, розроблені за рахунок федеральних коштів; університети та федеральні лабораторії отримували право ліцензувати і комерціалізувати результати своїх досліджень; коли університети чи федеральні лабораторії отримували гонорари, роялті чи доходи від участі в акціонерному капіталі в start-up компанії, вони повинні були ділити ці доходи між університетом та винахідниками відповідно до раніше узгоджених відсотків Bayh-DoleActof 1980; PublicLaw 96-517. Цибульов П. М., Корсун В. Ф. Комерціалізація інтелектуальної власності університетами та науковими установами: досвід США та можливості його використання в Україні. Наука та інновації. 2014. № 10. С. 47-57..

Таким чином, прийняття Закону Бая-Доула створило умови для швидкого зростання кількості наукових підрозділів при університетах США, до компетенції яких входило надання консультаційних послуг стосовно впровадження нових винаходів і оформлення ліцензій на їх використання Андросова О. Ф. Організаційно-економічні аспекти використання трансферу технологій на підприємствах авіаційної промисловості : дис. ... канд. екон. наук. Запоріжжя, 2006. C. 57..

У цей період у США прийнято було також закон, спрямований на активізацію участі федеральних лабораторій у процесі науково-технічної кооперації з промисловими підприємствами на основі поширення інформації щодо отриманих результатів від впровадження новітніх розробок (закон Стівенсона-Уайдлера). Ключове положення закону полягало в тому, що винаходи, які фінансувалися з федерального бюджету, повинні бути ліцензовані для комерційного використання в громадських інтересах. Виконавці науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт (далі НДДКР) зобов'язувалися надавати федеральному агентству (за його запитом) періодичні звіти про зусилля, спрямовані на використання відповідного винаходу.

Однак практика застосування законів Бая-Доула та СтівенсонаУайдлера підтвердила необхідність усунення бюрократичних перешкод для спрощеного надання ліцензій на технології, що належали федеральному уряду США. Існувала необхідність полегшення процесу передачі технологій з федеральних лабораторій, яких у США більше 700, у приватний промисловий сектор, а також заохочення компаній, які здійснювали комерційне освоєння державних технологій. Тому Конгрес США прийняв ряд правових актів, спрямованих на підвищення ефективності освоєння результатів науково-технічної діяльності, отриманих із залученням бюджетних коштів. Це, зокрема, федеральний закон «Про національні коопераційні дослідження», прийнятий у 1984 р. ¹, яким надавалося право університетам, науковим державним центрам і приватним компаніям об'єднуватися на спільній (коопераційній) основі для створення єдиного виробничо-творчого колективу і спільної реалізації тієї чи іншої науково-технічної програми, реалізації винаходів за спільно отриманим патентом, надання ліцензій третім особам на право його використання.

Федеральний закон «Про передачу федеральних технологій», прийнятий у 1986 р. National Cooperative Research Act of 1984; Public Law 98-462. Federal Technology Transfer Act of 1986; Public Law 99-502., у свою чергу, надавав право федеральним лабораторіям, приватним фірмам, консорціумам і урядам штатів укладати коопераційні угоди на спільне проведення НДДКР Gutterman, A. S. Technology development and transfer: the transactional and legal environment / A. S. Gutterman, Erlich J. N. Westport: Quorum Books, 1997 p. 23.. До того ж закон дозволяв державним, приватним організаціям і окремим особам об'єднуватись у незалежні групи єдиних виробників певних товарів і послуг на ринку. При цьому федеральні лабораторії згідно із законом могли передавати другій стороні договору права на будь-які винаходи, які були повністю чи частково створені працівниками лабораторії. Право на отримання прав на винахід, створений у рамках реалізації угод НДДКР. надавалося всім компаніям (не лише малим, університетам чи некомерційним організаціям).

Основним досягненням останнього закону було й те, що на його підставі було створено Консорціум федеральних лабораторій з передачі технологій для надання допомоги компаніям, особливо малим фірмам, у встановленні контактів з компетентними федеральними науковими підрозділами Владыка М. В. К вопросу о необходимости становления системы трансфера знаний и технологий на основе инновационного потенциала ведущих вузов России. Научные ведомости Белгородского государственного университета. Серия: Экономика. Информатика. 2009. № 15 (70). С. 76.. Консорціум нині є добровільною організацією, що складається з більш ніж 700 науково-дослідних лабораторій і центрів від 17 федеральних відомств і агентств, у компетенцію яких входять повноваження із сприяння передачі технологій.

Історично розвиток Консорціуму від неформальної до офіційно визнаної і функціонуючої організації почався у 1971 р., коли Міністерство оборони США сформувало Консорціум лабораторій для посилення міжлабораторних зв'язків і пошуку цивільних користувачів технічними знаннями, які спочатку були отримані для військових цілей. До 1974 р. Консорціум лабораторій виріс від 11 до 34 лабораторій та центрів з досліджень і розробок, змінив своє найменування на Консорціум федеральних лабораторій з передачі технологій і запросив до участі в ньому всі федеральні міністерства і відомства.

Федеральний закон «Про передачу федеральних технологій» наділив Консорціум певними повноваженнями:

- консультування (повідомлення) і допомога: консультування (повідомлення) і допомога федеральним відомствам і лабораторіям щодо їх програм з передачі технологій;

- виконання: розробка і адміністрування механізмів передачі технологій, курсів навчання, розробка відповідних матеріалів; забезпечення інформаційних центрів для запитів про технічну допомогу від урядів штатів, місцевих органів влади, бізнесу, промисловості, неприбуткових організацій; робота з федеральними лабораторіями щодо полегшення використання відповідних механізмів передачі технологій;

- зв'язок/координація: полегшення, при необхідності, експертизи і послуг Національного наукового фонду, Міністерства торгівлі, Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (далі NASA) і інших федеральних відомств; полегшення зв'язку та взаємодії між лабораторними офісами з досліджень і застосування технологій.

Крім того, федеральний закон «Про передачу федеральних технологій» полегшував зв'язок та співпрацю між офісами з досліджень і застосування технологій федеральних лабораторій і організаціями штатів, регіональних і місцевих влад; передбачав допомогу академічній науці, бізнесу, збитковим організаціям, урядам штатів і місцевим органам самоврядування, а також регіональним організаціям у стимулюванні досліджень і заохоченні передачі технологій¹.

У 1988 р. у США було прийнято федеральний закон «Про торгівлю і конкурентоспроможність», яким започатковано основи сучасної інфраструктури ТТ у цій країні Белинский А. Н. Роль Консорциума федеральных лабораторий США в передаче технологий. Россия и Америка в XXI веке. М.: Институт США и Канады РАН, 2009 URL: http://www.rusus.ru/?act=read&id=136 (дата звернення 11.05.2016).. Omnibus Trade and Competitiveness Act of 1988; Public Law 100-418.. Саме цим правовим актом було нормативно закріплено створення центрів передачі промислових технологій і послуг, розширено рамки оплати роялті «недержавним» працівниками федеральних лабораторій, що управлялися недержавними контакторами; дозволено створення центрів вивчення питань щодо передачі технологій при Міністерстві освіти США.

Спираючись на отримані результати, урядом США на початку 1990-х рр. створюється Національна мережа передачі технологій, загальне керівництво якою нині здійснює NASA Ильин П. В. Зарубежный опыт трансфера технологий в российскую практику. Экономические и социальные перемены: факты, тенденции, прогноз. 2013. N° 1 (25). C. 209..

Слід зауважити, що федеральний закон «Про торгівлю і конкурентоспроможність» врегулював діяльність, пов'язану зі створенням регіональних центрів передачі промислових технологій. Основною функцією регіональних центрів було створення автоматизованих виробничих систем або інших видів великої автоматизованої машинної техніки і технології, заснованої на наукових дослідженнях і розробках. Закон передбачав можливість при виконанні державних програм НДДКР вступати в коопераційні угоди по створенню спільних підприємств у сфері НДДКР, установлювати обмеження на ціни таких контрактів і визначати строки їх виконання¹. Регіональні центри передачі технологій виконували в основному посередницькі функції, які сприяли комерціалізації науки в університетах і промислових організаціях Мухаметшин И. С. Обеспечение государственных интересов в сфере интеллектуальной собственности. Интеллектуальная собственность в России и ЕС: правовые проблемы: сборник статей / под. ред. М. М. Богуславского и А. Г Светланова. М.: ВолтерсКлувер. 2008. С. 45-51. Государственно-частное партнерство: Механизмы реализации / А. А. Алпатов, А. В. Пушкин, Р. М. Джапаридзе. - М.: Альпина Паблишерз, 2010. C. 20..

Слідом за США цим шляхом пішли й інші промислово розвинені країни. У Західній Німеччині робота зі створення системи ТТ була розпочата наприкінці 1960-х на початку 1970-х рр. У цей період часу був сформований Патентний центр для німецьких досліджень у складі Товариства Фраунгофера, патентні служби великих дослідних центрів, які займалися захистом авторських прав та впровадженням розробок у виробництво Иванов В. В., Петров Б. И., Плетнёв К. И. Территории высокой концентрации научно-технического потенциала в странах ЕС. М.: Центр исследований проблем развития науки РАН, 2001. C. 148.. З кінця 1970-х рр. у Німеччині активізувався процес створення центрів трансферу технологій на базі як вищих технічних шкіл і університетів Німеччини, так і неурядових некомерційних науково-дослідних інститутів, серед яких провідна роль сьогодні належить Товариству Макса Планка (Max-Planck-Gesellschaft MPG) і Фраунхоферовському товариству (Fraunhofer-Gesellschaft FG).

Так, у 1970 р. Товариство Макса Планка заснувало в Мюнхені незалежну компанію з ТТ «Garching Instrumente GmbH» (перетворену в 1979 р. на «Garching Innovation GmbH»), завданням якої стала комерціалізація результатів НДДКР, отриманих членами MPG. Спочатку Garching Innovation займалася тільки реєстрацією і комерціалізацією патентів, але з 1990 р. стала надавати консультаційні послуги та підтримку щодо створення спін-офф компаній MPG¹.

На початку 1980-х рр. Міністерство освіти і науки ФРН ініціювало дослідний проект «Проектне суспільство» («Project Wissenschaft»), яке сфокусувалося на проблемі ТТ; у середині 1980-х рр. Німецька наукова рада (German Science Council) опублікувала спеціальну постанову щодо ТТ. Все це дало поштовх для законодавчих змін колишніх суворих інструкцій, які стосувалися рекомендацій з управління ТТ (наприклад, створення зовнішніх інститутів), формування університетських центрів трансферу технологій, а також бюджету самих університетів і обов'язків університетського персоналу Денисюк В. А. Комерціалізація результатів наукових досліджень:європейський досвід та стан в Україні. Актуальні проблеми науково-технологічної та інноваційної політики в контексті формування загальноєвропейського наукового простору: досвід і перспективи. Матер. XXIIIКиїв. міжн. симп. з науко-возн. і н.-техн. прогнозування. (м. Київ, 16-17 червня 2010). Київ. Феникс, 2010. С. 66-68. Бурганова Л. А. Трансфер технологий в Германии (на примере химической промышленности). Вестник экономики, права и социологии. 2012. № 4. С. 32..

Проведені у 1980-х рр. законодавчі реформи передбачали, що державні дослідні організації можуть отримувати дві третини доходу від ліцензування чи продажу патентів, при цьому їх бюджет не буде скорочений. Раніше держава, яка фінансувала державні наукові установи, отримувала пряму вигоду від комерціалізації, оскільки такі доходи приводили до скорочення державної фінансової підтримки інститутів. Наприклад, якщо інститут щорічно отримував фінансування від держави в розмірі 10 млн. євро, а прибуток від ліцензування становив 1 млн. євро на рік, то державне фінансування скорочувалася до 9 млн. євро Ермакова Н. М. О коммерциализации технологий и зарубежном опыте в области регулирования прав на результаты научно-технической деятельности. Вопросы государственного и муниципального управления. 2009. № 4. С. 20.. Таким чином, проведена реформа покликана була стимулювати німецькі державні дослідні організації більш активно розробляти технології для промисловості і збільшити конкурентоспроможність економіки.

Друга реформа була проведена наприкінці 1990-х рр. Успіх прийняття закону Бая-Доула в США став прикладом для аналогічних законодавчих підходів і в Німеччині. Як додатковий стимул на проведення НДДКР на практиці була реалізована нова схема поділу доходу від ліцензування. Ця схема отримала назву «Модель Макса Планка» («Макс-Planck Model»): одна третина доходу йшла індивідуальному досліднику або групі дослідників, одна третина -інституту і одна третина центральній організації для покриття витрат на ліцензування та отримання патентів. Ця модель поділу доходу була інтегрована і в законодавство Німеччини¹.

Слід зазначити, що до 2002 р. положення німецьких законів у сфері інтелектуальної власності надавали винахідникам так звані «професорські привілеї», оскільки останні мали право використовувати винахід за своїм розсудом і не були зобов'язані пропонувати свої відкриття роботодавцю дослідницькій організації або державі.

Однак у новій редакції Патентний закон ФРН 1980 р. (Patentgesetz PatG) закріпив правила для роботодавців і найманих працівників щодо прав на інтелектуальну власність незалежно від того, працює співробітник у приватному чи державному закладі. У цьому законі визначено було, що найманий працівник повинен запропонувати винахід роботодавцю. У роботодавця є право прийняти або відмовитися від нього. Якщо роботодавець приймає винахід, він може бути запатентований. Якщо винахід запатентовано, він може бути використаний, у цьому випадку роботодавець зобов'язаний віддати частину доходу найманому працівнику. Якщо роботодавець відмовляється від винаходу, найманий працівник має право використовувати його на свій розсуд Коммерциализация результатов научно-технической деятельности: европейский опыт, возможные уроки для России. М.: ЦИПРАН РАН, 2006. C. 178-179. Patentgesetz URL: http://www.patentgesetz.de/ (дата звернення 26.05.2016)..

Дещо інший підхід було закріплено прийнятим пізніше законом ФРН «Про винаходи службовців» (Deutsches Gesetzьber Arbeitnehmererfindungsgesetz) Deutsches Gesetzьber Arbeitnehmererfindungsgesetz URL: http://www. arbeitnehmererfindungsgesetz.de/ (дата звернення 23.05.2016).. Указаний нормативно-правовий акт заснований на двох принципах: забезпечення підприємцям найбільш сприятливих умов для присвоєння винаходів, створюваних службовцями; стимулювання винахідницької діяльності та творчої активності службовців шляхом виплати винахіднику-службовцю відповідної винагороди за використання винаходу.

У законі ФРН «Про винаходи службовців» є три статті, об'єднаних в єдину частину і присвячених винаходам осіб, пов'язаних з державною, у тому числі військовою службою. Сюди відносять: ст. 40 «ArbeitnehmerimцffentHchen Dienst» («Працівники державної служби»); ст. 41 «Beamte, Soldaten» («Чиновники (посадові особи) та представники Бундесверу»); ст. 42 «Besondere Bestimmungenfьr Erfindungenan Hochschulen» («Спеціальні умови для викладачів і дослідників вищих навчальних закладів»).

Всі три статті ліберальні за змістом, причому особливо широкі права надані університетським викладачам і дослідникам. На відміну від працівників приватних фірм, вони мають пріоритет у праві патентувати винаходи на своє ім'я (Prioritдte inernational en Erstanmeldung (innere Prioritдt)). Університет може отримати компенсацію при комерційному використанні винаходу, але тільки в обсязі витрат на відповідні дослідження і не більше. При цьому взагалі не йдеться про відшкодування витрат бюджету.

Франція має досить оригінальний досвід у сфері розробки і реалізації науково-технологічної та інноваційної політики, що може становити значний інтерес для багатьох країн, у тому числі і для України.

Спочатку законодавство у сфері НДДКР у Франції застосовувалося для вирішення проблем, пов'язаних з процесом проведення НДДКР (наприклад, введення нового юридичного статусу для державних наукових установ, яке полегшило їхню взаємодію з підприємствами) Международный и российский опыт управления государственными расходами по НИОКР / Соколов И. А., Худько Е.В., Могучев Н.С., Дешко М.А. URL: http://ftp. repec.org/opt/ReDIF/RePEc/rnp/ppaper/mn54.pdf (дата звернення 13.05.2016).. До 1982 р. правовий статус наукових інститутів як адміністративних державних установ суворо зобов'язував їх займатися тільки науковою діяльністю і всіляко стримував участь у процесі впровадження і комерціалізації результатів науково-дослідних робіт. Крім того, такі правила колишнього режиму, як жорстке централізоване управління, коли процес прийняття рішень йде строго зверху вниз, і апріорний контроль державної адміністрації над усіма витратами наукової організації, стали істотним гальмом для розвитку наукових досліджень у цій країні.

Історія становлення інноваційної економіки Франції показує, що інноваційний стрибок у цій країні розпочався з моменту прийняття у 1982 р. закону «Про основні напрями розвитку досліджень і розвитку технологій», в якому уже тоді указувалось, що державні наукові дослідження не просто «становлять справу державного рівня», а мають на меті «впровадження в практику результатів досліджень» (ст. 14 Закону).

З огляду на це указаний правовий акт за державними науково-дослідними організаціям закріпив новий юридичний статус державні установи науково-технологічного характеру (EPST etablissement publics а caractere scientifique et technologique). Його отримали практично всі великі науково-дослідні центри та більшість інших дослідницьких інститутів, що мали до реформи звичайний статус державної адміністративної установи і спеціалізувалися на наукових дослідженнях фундаментального і прикладного характеру.

Як зазначає Є. М. Черноуцан, закріплення нового юридичного статусу науково-дослідної організації передбачало розширення функцій наукових центрів. За центрами законодавчо закріпилися такі функції, як впровадження результатів наукових досліджень у виробництво та їх комерціалізація, поширення науково-технічної інформації, підготовка наукових кадрів, зокрема, для промисловості. Указані установи отримали право створювати свої власні промислові філії, брати участь у спільних проектах з промисловими фірмами і з іншими партнерами в об'єднаннях різного юридичного режиму Черноуцан Е. М. Специфика государственного стимулирования инновационного взаимодействия науки и бизнеса (опыт Франции). Государственно-частное партнерство в инновационной сфере: мировой опыт и перспективы России / под ред. Р. М. Нижегородцева, С. М. Никитенко, Е. В. Гоосен. Кемерово: ООО «Сибирская издательская групппа», 2012. С. 70-71. (наприклад, на пайових засадах комерційні підприємства для інноваційної реалізації результатів своїх робіт)¹.

Слід зауважити, що в 1983 р. в Національному центрі наукових досліджень (Centre National de la Recherche Scientifique (CNRS) аналог Академії наук) було створено підрозділ, покликаний відповідати за практичне використання отриманих результатів. Цей підрозділ повинен був застосовувати широкий спектр заходів і стимулів для забезпечення більш тісної співпраці вчених і промислових підприємств. У кожному регіоні призначалися спеціальні представники CNRS, які відповідали за виявлення перспективних прикладних розробок і встановлення контактів із зацікавленими фірмами. Спочатку наукові лабораторії отримували додаткову фінансову винагороду за кожен новий укладений контракт, проте незабаром з'ясувалося, що це завдає шкоди розвитку фундаментальних досліджень Мухаметшин И. С. Обеспечение государственных интересов в сфере интеллектуальной собственности. Интеллектуальная собственность в России и ЕС: правовые проблемы: сборник статей / под. ред. М. М. Богуславского и А. Г. Светланова. М.: ВолтерсКлувер. 2008. С. 30. Мыльникова А. Н. Зарубежный и отечественный опыт формирования результатов научно-технической деятельности. Инноватика и экспертиза. 2009. Вып. 1 (3). С. 121.. У Франції у цей час існувала очевидна потреба у розробці нового законодавчого підходу, який давав би можливість створення спільних лабораторій з промисловими компаніями на принципах рівноправного партнерства, де вчені проводили б дослідження, а представники промисловості відповідали за розробки і їх впровадження.

Через це на початку 2000-х рр. у Франції було спрямовано значні зусилля на посилення ролі університетів у розробці і комерціалізації наукових досліджень, зокрема, за трьома напрямами: ухвалення низки законодавчих ініціатив; формування нових інституційних структур; істотне розширення державної участі у вигляді впровадження нових програм і проектів.

Серед нормативно-правових актів стосовно вказаних питань особливо важливе місце посіли закон «Про інновації та наукові дослідження» (1999); План з розвитку інновацій (2003); закон «Про орієнтацію і програмування наукових досліджень і технологічного розвитку Франції» (2006); Національна стратегія у сфері наукових досліджень і інновацій (2009).

Закон «Про інновації та наукові дослідження» врегулював питання: можливості переходу наукових працівників, які працюють на державні установи, до приватних компаній; співпраці в галузі досліджень у державному та приватному секторах; деяких фіскальних заходів (таких як Credit d'Impцt Recherche orthe Fonds Communs de Placement dans l'Innovation); розвитку законодавчої бази для інноваційних компаній через впровадження спрощеної юридично-правової форми акціонерного товариства, притаманної для інноваційних компаній (Societe par Actions Simplifiee)¹.

Ключовим досягненням закону «Про інновації та наукові дослідження», на думку Є. М. Черноуцан, було впровадження нових для цієї країни форм партнерства:

1. Мережі з наукових досліджень і технологічних нововведень (RRIT Reseaux de recherche et d'innovation technologiques), які об'єднали лабораторії і підприємства в рамках спільних проектів.

2. Національні центри в області технологічних досліджень (Centres nationaux de recherche technologique, далі CNRT), що об'єднали приватні й державні науково-дослідні лабораторії для забезпечення підприємств необхідною інформацією, інкубатори для підприємств, тісно пов'язаних з державними науковими установами Гончаренко О. А. Законодавче забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності в державах-членах ЄС. Право та інновації. 2015. № 1. С. 57. Аналіз законодавства України у сфері досліджень, розробок та інноваційної діяльності та пропозиції щодо доповнень до законодавства. Проект ЄС “Вдосконалення стратегій, політики та регулювання інновацій в Україні”. К.: Фенікс, 2011. C. 243 Черноуцан Е. М. Специфика государственного стимулирования инновационного взаимодействия науки и бизнеса (опыт Франции). Государственно-частное партнерство в инновационной сфере: мировой опыт и перспективы России / под ред. Р М. Нижегородцева, С. М. Никитенко, Е. В. Гоосен. Кемерово: ООО «Сибирская издательская групппа», 2012. С. 68..

3. Регіональні центри інноваційних досліджень і трансферу технологій (Centre regionauxpour l'innovation et le transfert де technologie, далі CRITT).

4. Групи технологічних досліджень (Equipes de recherche technologique ERT) Жарова Е. Н., Грибовский А. В. Анализ зарубежного опыта развития трансфера технологий в научно-образовательной сфере. Вестник Волжского Университета им. В. Н. Татищева. 2016. №3. С. 124..

Національні центри технологічних досліджень CNRT сьогодні у Франції сприяють співпраці між державними лабораторіями та дослідними центрами найбільших промислових груп. Водноча регіональні центри з передачі технологій CRITT забезпечують обмін технологіями між державними науково-дослідними установами та фірмами на регіональному рівні.

Закон «Про орієнтацію і програмування наукових досліджень і технологічного розвитку Франції» (2006). офіційно закріпив ряд важливих ініціатив уряду в галузі державно-приватного партнерства, а саме: а) створення спеціальних фондів по фінансуванню науки і техніки в пріоритетних галузях Національного агентства з наукових досліджень (ANR Agence Nationale de Recherche) і Агентства по промислових інноваціях (AII Agence d'Innovation Industrielle); б) створення спеціальних інноваційних кластерів, так званих полюсів конкурентоспроможності (poles de competitivite), націлених на ефективне використання наявних територіальних ресурсів. Саме через зазначені фонди у Франції сьогодні проходить значна частина державних коштів, що спрямовуються на підтримку спільних проектів між державними науковими установами та промисловими підприємствами.