Безпека життєдіяльності в туризмі

-- управління діяльністю системи забезпечення національної безпеки, що охоплює вироблення стратегії та планування конкретних заходів щодо забезпечення національної безпеки; організацію і безпосереднє керівництво системою та її структурними елементами; оцінку результативності дій, витрат на проведення заходів для забезпечення національної безпеки та їх наслідків;

-- здійснення планової й оперативної діяльності щодо забезпечення національної безпеки, що охоплює: визначення національних інтересів та їх пріоритетів; прогнозування, виявлення й оцінку можливих загроз, причин їх виникнення та наслідків їх вияву; запобігання й усунення впливу загроз та дестабілізуючих чинників на національні інтереси; локалізацію, деескалацію та розв'язання конфліктів, ліквідацію наслідків конфліктів або впливу дестабілізуючих чинників;

-- участь у міжнародних системах безпеки, що охоплює: входження в існуючі та утворення нових глобальних, міжнародних і регіональних систем безпеки; утворення та участь у роботі багатосторонніх керівних, виконавчих та забезпечуючих політичних, економічних, військових та інших органів; розроблення відповідної нормативно-правової бази, що регулювала б відносини між державами та їх взаємодію в галузі безпеки; спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних систем безпеки.

Основними принципами забезпечення національної безпеки є: пріоритет прав людини; верховенство права; пріоритет договірних (мирних) засобів у вирішенні конфліктів; адекватність заходів захисту національних інтересів реальним та потенційним загрозам; демократичний цивільний контроль за військовою сферою, а також іншими структурами в системі забезпечення національної безпеки; дотримання балансу інтересів особи, суспільства та держави, їх взаємна відповідальність; чітке розмежування повноважень органів державної влади; використання в інтересах України міждержавних систем та механізмів міжнародної колективної безпеки.

Державна політика національної безпеки визначається, виходячи з пріоритетності національних інтересів і здійснюється реалізацією стратегій, концепцій, доктрин у різних сферах національної безпеки відповідно до чинного законодавства. Вибір конкретних засобів і шляхів забезпечення національної безпеки України зумовлений необхідністю своєчасного вжиття заходів, адекватних характеру і масштабам загроз національних інтересів.

Досягнення завдань національної безпеки у політичній сфері здійснюється за такими напрямами:

-- створення дієвих механізмів захисту прав людини в країні та у світі;

-- запобігання й усунення спроб втручання у внутрішні справи України;

-- входження в існуючі та створювані системи універсальної та регіональної безпеки;

-- уникнення політичного екстремізму, підтримка громадянської злагоди та соціальної стабільності;

-- побудова надійної системи захисту конституційних засад, запобігання і боротьба з порушеннями законності та правопорядку;

-- забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, зокрема щодо розподілу сфер впливу на території України;

-- створення повноцінного, ефективного місцевого і регіонального самоврядування.

Сукупність вказаних напрямів державної політики має забезпечити політичну стабільність, утвердження і розвиток України як правової, демократичної, соціальної держави.

Структура політичних засобів забезпечення національної безпеки є доволі складною. До них належать:

-- народна дипломатія;

-- особисті контакти лідерів і політичні консультації;

-- укладання угод і договорів;

-- опрацювання міжнародно-правових норм, концепцій і конкретних програм боротьби за мир і роззброєння.

У структурі сучасної концепції безпеки у політичній сфері виділяють дві основні риси:

-- мету, до якої треба прагнути;

-- реальний стан справ у світі, який характеризується використанням військової сили.

Політичні засоби реалізації національної безпеки наділені специфічними рисами: можливість їх ефективного використання для вирішення проблем; гнучкість та широка сфера їх застосування; підвищення ролі політичних засобів у міжнародних відносинах.

Державна політика національної безпеки в економічній сфері охоплює ті напрями діяльності, які попереджають або усувають можливості економічної дестабілізації, економічної кризи, гарантують її економічне зростання та економічну незалежність України. До них передусім належать:

-- забезпечення умов для сталого економічного розвитку, зростання та підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

-- прискорення прогресивних структурних та інституціональних змін в економіці, поліпшення інвестиційного клімату, підвищення ефективності інвестиційних процесів;

-- удосконалення антимонопольної політики; створення ефективного механізму державного регулювання природних монополій;

-- забезпечення збалансованого розвитку бюджетної сфери, внутрішньої та зовнішньої захищеності національної валюти, її стабільності, захисту інтересів вкладників, фінансового ринку;

-- забезпечення продовольчої безпеки;

-- посилення участі України у міжнародному поділі праці;

-- недопущення незаконного використання бюджетних коштів і державних ресурсів, їх перетікання в тіньову економіку;

-- контроль за експортно-імпортною діяльністю, спрямованою на підтримку важливих для України пріоритетів Та захист вітчизняного виробника;

-- боротьба з протиправною економічною діяльністю, протидія неконтрольованому відпливові національних матеріальних, фінансових, інтелектуальних, інформаційних та інших ресурсів.

Важливими завданнями політики національної безпеки у соціальній сфері є створення однакових умов для реалізації потенціалу особистості, сприяння формуванню середнього класу. Це здійснюється на основі:

-- виявлення й усунення причин, що призводять до різкого розшарування суспільства під час переходу до ринкової економіки;

-- вжиття попередніх заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам;

-- створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров'я;

-- стимулювання розвитку та забезпечення всебічного захисту освітнього й культурного потенціалу країни;

-- захисту прав споживачів;

-- суттєвого посилення соціальної складової економічної політики, реального підвищення життєвого рівня населення, передусім на основі піднесення вартості оплати праці, своєчасної виплати заробітної платні та гарантованих законом соціальних виплат, посилення цільової спрямованості матеріальної підтримки, зниження рівня безробіття;

-- збереження та зміцнення демографічного і трудоресурсного потенціалу країни; подолання кризових демографічних процесів;

-- ліквідації бездоглядності, безпритульності серед дітей і підлітків.

Аналіз тенденцій розвитку соціальних процесів в Україні свідчить, що нинішня соціально-економічна практика потребує ґрунтовного реформування. Можна виділити кілька небезпечних чинників у соціальній сфері, які загрожують національним інтересам:

-- відсутність стимулів до ефективної праці;

-- недосконала система оплати праці (низька диференціація заробітної платні, відсутність системи погодинної оплати праці);

-- втрата соціально-професійного статусу численними соціальними групами.

Національна безпека України безпосередньо залежить від стану інформаційної безпеки. Оскільки інформація в сучасному світі стала вирішальним чинником прогресу, багатства, політичної сили держав. Державна політика національної безпеки України в інформаційній сфері передбачає вжиття комплексних заходів щодо захисту свого інформаційного простору та входження України до світового інформаційного простору; виявлення й усунення причин інформаційної дискримінації України; попередження та усунення негативних наслідків інформаційної експансії з боку інших держав; розроблення і впровадження необхідних засобів та режимів отримання, зберігання, поширення й використання суспільно значущої інформації, створення розвиненої інфраструктури в інформаційній сфері; активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживанням службовим становищем, іншими явищами, які загрожують національній безпеці України.

Інформація -- це ефективний засіб забезпечення національних інтересів і цілей та розв'язання проблем чи протиріч у різних сферах державної та суспільної діяльності. Проте інформаційний простір України вміщує такі негативні явища як погрози, нетерплячість, матеріали про нехтування патріотичними та громадськими обов'язками, зневажливе ставлення до представників державної влади, особливо силових структур. У сучасних умовах, коли розвинуті країни Заходу, США, Росія намагаються завоювати інформаційне домінування над світом, необхідно посилювати систему інформаційної безпеки.

У науково-технічній сфері держави політика національної безпеки спрямована на вжиття комплексних заходів щодо захисту та розвитку науково-технологічного потенціалу; виявлення й усунення причин науково-технологічного відставання України; створення ефективних механізмів боротьби з відпливом інтелектуального та наукового потенціалу за межі України; поетапне збільшення обсягів бюджетних видатків на розвиток освіти і науки, створення умов для широкого залучення до науково-технічної сфери позабюджетних асигнувань; забезпечення необхідних умов для реалізації прав інтелектуальної власності.

Основними напрямами державної політики національної безпеки України в екологічній сфері є:

-- впровадження та контроль за дотриманням науково обґрунтованих нормативів природокористування та охорони довкілля;

-- контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки;

-- зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;

-- впровадження у виробництво екологічно чистих технологій;

-- реалізація заходів щодо зменшення впливу наслідків Чорнобильської катастрофи;

-- стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і в промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;

-- впровадження у виробництво сучасних, екологічно безпечних, ресурсо- та енергозберігаючих технологій, підвищення ефективності використання природних ресурсів, розвиток технологій переробки та утилізації відходів;

-- недопущення неконтрольованого ввезення до України екологічно небезпечних речовин і матеріалів.

Екологічна ситуація в Україні є наслідком багатьох чинників: ландшафтно-біокліматичних, позиційно-географічних, природно-ресурсних, історичних та політичних. Україна перебуває у стані тривалої екологічної кризи, що поглиблюється. Необхідно прискорити процес створення загальнодержавної системи екологічного нормування, яка стане основою вдосконалення чинного законодавства з питань природокористування.

Основними напрямами державної політики національної безпеки України в етнонаціональній сфері є:

-- гарантування рівноправності всіх громадян, незалежно від їхнього етнічного походження;

-- забезпечення умов для розвитку української нації;

-- забезпечення умов для розвитку корінних народів та національних меншин;

-- розвиток співпраці з українською діаспорою;

-- забезпечення соціально-правового захисту біженців та емігрантів;

-- інтеграція в українське суспільство осіб, незаконно депортованих за національною ознакою тощо.

Основними напрямами державної політики національної безпеки України у військовій сфері є:

-- створення ефективних механізмів і вжиття комплексних заходів щодо запобігання можливих агресій або військовому конфлікту, локалізації та ліквідації їхніх наслідків;

-- запобігання спробам та усунення порушень державного кордону і територіальної цілісності України;

-- забезпечення демократичного цивілізованого контролю за військовою організацією держави тощо.

Політичний курс держави з гарантування національної безпеки у військовій сфері реалізується через напрями, засоби військової політики.

Важливою умовою реалізації основних функцій системи гарантування та забезпечення національної безпеки України є обґрунтоване розмежування повноважень основних суб'єктів системи, їх взаємодія при захисті національних інтересів. Основними функціями суб'єктів забезпечення національної безпеки України є:

-- вироблення і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України й Військової доктрини України, стратегій і програм у сфері національної безпеки;

-- створення нормативно-правової бази, необхідної для ефективного функціонування системи національної безпеки;

-- комплексні кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне тощо забезпечення життєдіяльності складових системи національної безпеки;

-- прогнозування, виявлення та оцінка можливих загроз, дестабілізуючих чинників і конфліктів, їх причини та наслідки вияву;

-- розроблення науково обґрунтованих пропозицій і рекомендацій щодо прийняття управлінських рішень з метою захисту національних інтересів України;

-- спільне здійснення планових та оперативних заходів у рамках міжнародних організацій та договорів у галузі безпеки.

Український народ -- громадяни України всіх національностей, -- бере участь у забезпеченні раціональної безпеки через форми прямої, безпосередньої демократії (на виборах, референдумах, плебісцитах тощо), а також через органи державної влади та місцевого самоврядування. Громадяни України висловлюють і реалізують бачення національних інтересів України, засобів і способів їх захисту. Добровільно та в порядку виконання своїх конституційних обов'язків здійснюють заходи, визначені органами державної влади та місцевого самоврядування, щодо забезпечення національної безпеки України. Вони привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ та процесів у різних сферах життєдіяльності країни. Громадяни України захищають власні права й інтереси, а також власну безпеку всіма законними способами й засобами. Вони сприяють законній діяльності Служби безпеки України на добровільних засадах.

Держава як визначальний інститут політичної системи, основний гарант конституційного ладу виконує функції забезпечення національної безпеки через органи законодавчої, виконавчої та судової влади.

Верховна Рада України ухвалює закони, постанови та інші акти, що визначають основи національної безпеки України; здійснює законодавчі регулювання та контроль за діяльністю органів державної влади і посадових осіб щодо здійснення ними повноважень у сфері національної безпеки. Визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, основи національної безпеки, формує законодавчу базу в цій сфері, схвалює рішення з питань введення надзвичайного і військового стану, мобілізації, визначення загальної структури, чисельності, функцій Збройних сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законів України.

Президент України як глава держави, гарант державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримань Конституції України, прав і свобод людини та громадянина і Верховний Головнокомандувач Збройних сил України, забезпечує державну незалежність, здійснює керівництво у сферах національної безпеки й оборони, очолює Раду національної безпеки і оборони України.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, забезпечення обороноздатності, національної безпеки України, громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

Міністерства, Служба безпеки України та інші центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів України, інших нормативно-правових актів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки; сприяють створенню, підтриманню в готовності та застосуванню сил і засобів національної безпеки, а також управління їх діяльністю.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів, інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України з відповідних питань.

Суди загальної юрисдикції та Прокуратура України здійснюють свої повноваження у сфері національної безпеки відповідно до Конституції України.

Національний банк України розробляє і здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки України.

Військова організація держави (Збройні сили України, Служба безпеки України, Внутрішні війська та Прикордонні війська, органи і підрозділи Міністерства внутрішніх справ України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, інші військові формування, утворені відповідно до Конституції України) забезпечує військову безпеку, оборону України, захист її суверенітету, територіальної цілісності та недоторканності її кордонів; протидіє зовнішнім і внутрішнім загрозам військового характеру, бореться з організованою злочинністю, забезпечує захист населення в разі катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів тощо.

Конституційним координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України є Рада національної безпеки і оборони України (РНБО).

Основними функціями РНБО України є внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони, а також координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони як у мирний час, так і в умовах військового або надзвичайного стану, та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

З метою виконання цих функцій РНБО розробляє та розглядає питання і подає пропозиції Президентові України щодо визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки й оборони у всіх сферах суспільного життя; розробляє пропозиції з питань удосконалення системи національної безпеки України. РНБО України прогнозує наслідки рішень державних органів з питань внутрішньої і зовнішньої політики у галузі національної безпеки; розробляє рекомендації щодо запобігання виникнення надзвичайних ситуацій; готує пропозиції про запровадження, продовження або припинення дії надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях.

Сили й засоби забезпечення національної безпеки України створюються, функціонують і змінюються відповідно до рішень Верховної Ради України, указів Президента України, стратегій та програм забезпечення безпеки.

Сили забезпечення національної безпеки охоплюють:

-- військову організацію України в сукупності всіх її компонентів;

-- органи та служби, що забезпечують безпечне ведення робіт у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, прикордонні служби, органи охорони здоров'я населення, які діють відповідно до законодавства України.

Засоби забезпечення національної безпеки -- це комплекс заходів державного, організаційно-правового та спеціального характеру, що застосовуються державними органами влади загальної та спеціальної компетенції для захисту інтересів людини, держави, суспільства. Такі заходи є гарантіями безпеки, а національна безпека за своєю суттю є системою гарантій незалежного, самостійного розвитку України, прав і свобод людини та громадянина.

Усі засоби забезпечення національної безпеки можна поділити на матеріальні й духовні, насильницькі та ненасильницькі, військові та невійськові, прямі й непрямі (опосередковані), односторонні, двостронні та багатосторонні.

Усе, що є в розпорядженні держави, за винятком військової сили, а також міжнародні інститути безпеки, належать до невійськових засобів забезпечення національної безпеки. Серед них основна роль належить політичним засобам. Політичні засоби -- це погляди, форми, методи і способи діяльності суб'єктів безпеки, які забезпечують мирне вирішення проблем, що виникли. До них належать політичне мислення, що відповідає вимогам сучасності, переговори, угоди, особисті контакти політичних і державних діячів, зміцнення довіри у військовій сфері, військово-політична співпраця тощо.

Підстава та порядок застосування матеріальних спецзаходів органами забезпечення національної безпеки визначаються законодавством України.

Дієвість системи забезпечення національної безпеки залежить від того, наскільки в її діяльності враховуються і відображаються основні чинники, що визначають стан національної безпеки.

Чинники національної безпеки поділяються на військові й невійськові, внутрішні та зовнішні. До військових чинників належать: стан збройних сил держави і ступінь їх боєготовності; наявність можливих театрів військових дій, стан стратегічних резервів і мобілізаційних можливостей; кількість військових союзників та участь у військово-політичних союзах; професіоналізм особового складу збройних сил; розміри військових витрат, стан військової науки і характер військової доктрини. Ці чинники становлять важливі об'єкти військової політики України.

Групу невійськових чинників становлять геополітичне становище і геостратегічна інфраструктура, природно-економічні умови країни, кількісна й якісна структура населення, економічний потенціал; рівень суспільної стабільності, дисципліни і правопорядку; стан інформаційної безпеки; рівень державної безпеки, людський чинник, політичний устрій, міжнародна ідеологія, дипломатія. Ці чинники є компонентами державної сили України, як і будь-якої держави, що забезпечують можливості впливу на стан національної безпеки. Державна сила України є сукупністю політичних, економічних, військових, людських, духовних якостей, що визначають потужність, впливовість державної політики національної безпеки. Сила є тією внутрішньою властивою рисою держави, яка слугує базою реалізації її національних інтересів. Бертран Рассел вважав, що подібно до того, як генератором і серцевиною фізики є енергія, так у міжнародних відносинах ними є сила. Це стосується як міжнародної, так і національної безпеки.

Гарантування національної безпеки України передбачає чітке визначення основних завдань забезпечення військової безпеки як у мирний, так і у військовий час. До таких завдань у мирний час належать:

-- прогнозування мети й характеру можливої війни для її запобігання;

-- будівництво власних збройних сил у межах узятих на себе міжнародних зобов'язань;

-- створення й підтримка військового потенціалу на рівні, достатньому для стримування збройної агресії;

-- забезпечення недоторканності державних кордонів у повітрі, на суші й на морі;

-- припинення можливих провокацій та посягань на суверенітет країни;

-- підтримання постійної готовності збройних сил для відображення можливої агресії з боку будь-якої держави (коаліції держав) із повітряно- космічного простору, суші або моря.

Основним завданням забезпечення військової безпеки у військовий час є мобілізація всіх матеріальних та людських ресурсів країни для відбиття збройної агресії, завдання поразки агресору, позбавлення його змоги продовжувати війну та припинення військових дій за умов, вигідних для України.

Військова безпека України досягається системою таких зовнішньополітичних і військово-політичних заходів:

-- єдиних політико-дипломатичних зусиль, спрямованих на зниження рівня військового протистояння;

-- створення зон, вільних від зброї масового ураження, регіональних систем безпеки;

-- активних колективних акцій для вирішення конфліктів, що виникають;

-- наявності військ постійної готовності та резервів, які за своїми якостями забезпечували б відбиття агресії;

-- відмобілізування і стратегічного розгортання всіх видів збройних сил та * організованого вступу держави у війну;

-- здатності провадити військові дії на суші, морі, у близькому космосі та в повітрі;

-- забезпечення високого рівня морально-психологічної та професійної підготовки особового складу до виконання завдань збройної боротьби за будь-яких умов бойової обстановки;

-- оснащення збройних сил новітніми засобами збройної боротьби;

-- готовності брати участь у міжнародних миротворчих операціях у відповідності з рішеннями Ради Безпеки ООН.

Сучасний світовий досвід підтверджує, що військової безпеки досягають двома основними шляхами:

-- невійськовим, пов'язаним із політичними переговорами, дипломатичними зусиллями, використанням для впливу на потенційного агресора, економічних, ідеологічних та інших невійськових важелів з метою відвернення спроб силового врегулювання конфліктної ситуації;

-- військовим, тобто стримуванням або відбиттям військової агресії демонстрацією чи застосуванням збройної сили.

Наявність серйозної військової сили в об'єкта агресії -- це стримуючий чинник щодо потенційного агресора під час політичних переговорів та інших спроб урегулювання конфлікту.

Військова безпека вимагає такого кількісного й якісного стану збройних сил, який створює можливості у разі агресії не лише відбиття ударів з суші, моря та повітря, а й завдання ударів у відповідь по ударних угрупованнях військ, резервах, системах управління держави і збройних сил, об'єктах тилу з такими збитками, коли війська втрачають боєздатність, а системи управління -- можливість ефективного впливу на події. Високий рівень навчання збройних сил, здатність у разі війни здійснювати не лише активні бойові дії в захисті, а й контрнаступальні та наступальні дії, вказують на активний характер військової безпеки.

Забезпечення військової безпеки України військовими засобами вимагає уваги до розвитку сучасних технологій виробництва ракетно-космічної техніки, високоточної зброї як матеріальної основи бойової могутності Збройних сил України у XXI ст.

Під час аналізу чинників національної та міжнародної безпеки актуальним залишається питання про співвідношення військових і невійськових засобів. Із урахуванням реалій ядерно-ракетного віку неспроможним є підхід, за яким безпеки може бути досягнуто лише військовим шляхом, через гонитву озброєнь. Водночас, за нинішніх умов, роль військових чинників безпеки залишається високою. За певних умов безпеку можна забезпечити лише за допомогою військових заходів. Але не можна абсолютизувати їхнє значення. У сучасному світі політичний підхід усе більше перетворюється на основний і вирішальний чинник національної та міжнародної безпеки.

Державна політика національної безпеки України виходить із принципу нерозривної єдності, взаємодоповнюваності національної та міжнародної безпеки. Україна послідовно дотримується основних засад європейської безпеки, розроблених на саммітах держав -- учасниць Організації безпеки і співробітництва в Європі (ОБОЄ). Безпека має бути:

-- загальною, тобто охоплювати всі держави -- учасниці ОБСЄ від Ванкувера до Владивостока;

-- всеохоплюючою, тобто охоплювати не лише військово-політичний аспект проблеми, а й економічний, екологічний, гуманітарний -- повагу прав і свобод людини. Якщо відсутній бодай один аспект безпеки -- вона вважається нежиттєздатною;

-- неподільною, тобто не має допускати забезпечення та зміцнення безпеки однієї держави за рахунок інших держав -- учасниць ОБСЄ і повинна гарантувати нерозривний зв'язок безпеки кожного з них з безпекою інших партнерів.

Загроза європейській і національній безпеці може виникнути як із внутрішніх конфліктів у самих державах, так і з конфліктів між державами. Безпека та мир можуть бути посиленими через стратегію, що об'єднує два основні елементи: будувати довіру між людьми всередині держави й посилювати співпрацю між державами. Певна держава чи організація не може дати адекватної відповіді на ті ризики та проблеми, з якими зіштовхуємося сьогодні. Найбільш відповідною для вирішення завдань, що виникають перед світовим співтовариством, окремими державами, є концепція кооперативної безпеки. Вона базується на довірі між державами, заснованій на відкритості, транспарентності та передбачуваності, на співпраці та гарантіях, на зайнятості. Кооперативна безпека формується через переговори й угоди про загальні цілі, спільні інститути, принципи й механізми врегулювання гострих конфліктів.

Україна вважає, що загальні безпека і мир у сучасному світі неможливі, коли є загроза безпеці будь-якої держави. І навпаки: національна безпека конкретної країни може бути гарантованою лише у разі стабільного розвитку світового співтовариства. Тому Україна дотримується принципу: "Безпека для себе через безпеку для всіх".

Становлення та розвиток національної безпеки України впродовж років її незалежності минули у складних умовах загально системної кризи українського суспільства, економічного занепаду, погіршення демографічної ситуації тощо. Забезпечення необхідного стану національної безпеки здійснювалося через дію таких зовнішніх чинників, як набуття Україною статусу повноцінного суб'єкта міжнародних відносин, рівноправного учасника системи європейської та міжнародної безпеки, формування системи взаємовигідних партнерських стосунків із США, Канадою, країнами Західної та Центральної Європи, курсу на європейську інтеграцію України, розвиток стосунків із Російською Федерацією на рівноправних, взаємовигідних засадах стратегічного партнерства, створення системи двосторонніх стосунків із державами СНД, Балтії, Чорноморського регіону, використання можливостей ООН для перетворення України на впливову державу світового політичного процесу.

До внутрішніх чинників належать намагання здійснювати економічні ринкові реформи, курс на утвердження цінностей політичної демократії, підтримання політичної, соціальної, етнічної, конфесійної стабільності у суспільстві, процеси національного і духовного відродження України тощо.

Класифікація системи небезпек та загроз за ступенем можливої шкоди інтересам особи, суспільства та держави є такою: небезпека, ризик, виклик, загроза.

Основними загрозами функціонування системи забезпечення національної безпеки України є внутрішні загрози -- від економічної нестабільності до духовного спустошення певних верств населення України. Украй небезпечними є тенденції підміни національної безпеки на групову, сімейну, кланову відсутність єдиної державницької ідеології, яка може бути основою розвитку ультра-радикальних доктрин, що є викликами національній безпеці. Значну небезпеку становлять явища суспільної анемії в Україні, коли соціально-культурні цінності та норми, інституції стають нестійкими, суперечливими, а деякі індивіди невдоволені своїми соціальним становищем, безпекою. Специфічною загрозою може бути позиція військовослужбовців-професіоналів, які в умовах системної кризи суспільства, труднощів у розвитку Збройних сил України можуть недооцінювати роль політичних і економічних чинників та демократичних засобів розв'язання проблем і абсолютизувати військові чинники, відстоювати силове спрямування політики національної безпеки.

Визначальне значення для забезпечення національної безпеки України має реалізація української національної ідеї як ідеології розвитку надії і держави, як стратегія державотворення, політичної програми й економічної політики єдності, духовності та моралі на основі менталітету народу, його освіченості. Національна безпека України невід'ємна від принципів формування української політичної нації через утвердження української національної ідеї як синтезу ідей державності, патріотизму, солідарності, духовності, конституційного порядку, громадянського миру. Творення української політичної нації може відбуватися лише на фундаменті консенсусу головних політичних сил України, плюралістичного типу національної самоідентифікації особи, єдиної держави.

Національна безпека України на початку XXI ст. невід'ємна від тих нових процесів, що підводять світове співтовариство до нового стану. Міжнародна і національна безпека перебувають під впливом п'яти чинників, що формують сучасну геополітичну структуру світу. До них належать: одно-полярність світу, нарощування геополітичної могутності переможців у холодній війні, поширення могутності на глобальне оточення; бурхливе зростання економіки у Північній Америці, Західній Європі і Південно-Східній Азії; послаблення держав-націй за одночасного зростання впливу транснаціональних корпорацій, недержавних організацій, нерегульовані процеси, що спричиняють хаос; звернення держав після закінчення XX ст. як століття ідеологій до нової ідентичності; зростання невдоволення бідної більшості проти багатої меншості.

Процеси глобалізації, посилення взаємозалежності країн та їх відкритість до зовнішніх впливів послаблюють здатність держав, зокрема й України, нейтралізувати загрози національної безпеки. Виникає і швидко загострюється протиріччя між потребою "розбудови держави" та деградацією державної влади, посиленням позадержавних джерел політичного впливу, ерозією національної ідентичності. Усе це вимагає нових підходів до визначення та реалізації державної політики національної безпеки, функціонування системи забезпечення національної безпеки.

У лютому 2007 р. Президент України затвердив стратегію національної безпеки, де найпершими пріоритетами названо:

1) досягнення національної єдності та консолідації суспільства;

2) підвищення ефективності системи державного управління та місцевого самоврядування;

3) вдосконалення системи взаємодії органів державної влади з інститутами громадянського суспільства;

4) досягнення прийнятного рівня економічної безпеки здійсненням структурної перебудови і підвищення конкурентоспроможності національної економіки;

5) забезпечення енергетичної безпеки країни через докорінне підвищення ефективності використання паливно-енергетичних ресурсів; вирішення питань зменшення енергетичної залежності України та диверсифікації джерел енергопостачання, реалізації транзитного потенціалу держави, модернізації енергетичної інфраструктури на основі впровадження новітніх технологій;

6) підтримування Збройних сил України та інших військових формувань у стані високої боєздатності, бойової і мобілізаційної готовності, наближення їх за складом, системою управління, навчання і підготовки, рівнем оснащення озброєнням та військовою технікою до стандартів збройних сил держав -- членів НАТО;

7) вдосконалення правової бази діяльності органів сектора безпеки з урахуванням європейських і євроатлантичних критеріїв, подання кримінального законодавства і кримінального судочинства згідно зі стандартами і рекомендаціями Ради Європи та Європейського Союзу;

8) приєднання України до європейської та євроатлантичної систем безпеки, що передбачає взаємовигідну співпрацю з Організацією Північноатлантичного договору, формування умов для вступу України до НАТО, участь у безпекових програмах Європейського Союзу та ОБСЄ;

9) завершення правового оформлення державного кордону України, зокрема, вирішення з Росією на основі норм міжнародного права питання про розмежування в Азовському і Чорному морях та Керченській протоці, врегулювання з Румунією суперечливих питань щодо делімітації континентального шельфу та виключених економічних зон у Чорному морі;

10) розвиток українсько-російського партнерства на основі прагматизму та відкритості, взаємовигідної кооперації та співпраці як ключових умов забезпечення національної та регіональної безпеки;

11) розширення і поглиблення співпраці у форматах Спільноти демократичного вибору й Організації за демократію та економічний розвиток -- ГУ AM;

12) реалізація активної взаємодії зі СІНА і Канадою, країнами -- членами Європейського Союзу, іншими країнами Європи та країнами -- регіональними лідерами;

13) забезпечення збалансованого входження української економіки до світової економічної системи у форматі Світової організації торгівлі;

14) гарантування інформаційної безпеки.

Національна безпека України -- узагальнюючий результат державної політики захисту національних інтересів в усіх сферах державного і суспільного життя. Для її реалізації створюється система забезпечення національної безпеки -- цілісна сукупність державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, що здійснюють діяльність у межах законодавства України.

Державна політика національної безпеки України визначається з урахуванням пріоритетності національних інтересів, враховує пріоритети геополітичної та інтегральної стратегій національної безпеки України на перспективу.

Ефективність системи забезпечення національної безпеки України залежить від того, наскільки враховуються військові та невійськові, внутрішні та зовнішні чинники національної безпеки.

Державна політика національної безпеки України ґрунтується на принципі єдності, взаємодоповнюваності національної, регіональної, міжнародної та глобальної безпеки.

2.3 Державні інструменти забезпечення безпеки туристів

В багатьох країнах світу, в тому числі в Україні, держава здійснює цілеспрямований вплив на розвиток туристської галузі (державна туристська політика, державне регулювання розвитку туризму). Головною метою цього процесу є забезпечення нормальних умов стійкого функціонування туристської галузі країни.

Згідно Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про туризм» однією з цілей державного регулювання туризму в в нашій країні виступає безпека туризму, захист прав та законних інтересів туристів, інших суб'єктів туристської діяльності та їх об'єднань.

При проведенні національної туристської політики держава використовує деякі інструменти державного регулювання. Інструменти державного регулювання - це певні механізми впливу держави на розвиток національної туристської галузі.

Держава впроваджує такі інструменти забезпечення безпеки туристів:

- законодавча база у сфері туризму;

- ліцензування туроператорської діяльності;

- сертифікація послуг з тимчасового розміщення;

- стандартизація в туризмі;

- страхування туристів;

- митне регулювання;

- встановлення правил в'їзду, виїзду і перебування на території держави з урахуванням інтересів розвитку туризму.

Законодавча база у сфері туризму

.Забезпечення безпеки у сфері туризму здійснюється на державному рівні шляхом створення законодавчої бази туризму, яка регламентує туристську діяльність і включає статті й положення стосовно безпеки туризму .

Ліцензування туроператорської діяльності.

З метою створення рівних можливостей суб'єктам туристичної діяльності на ринку туристичних послуг і забезпечення безпеки, захисту прав і законних інтересів туристів, захисту навколишнього природного середовища, підвищення рівня туристичного обслуговування, здійснюється ліцензування туроператорської діяльності (ст. 17 3акону України «Про внесення змін до Закону України «Про туризм»).

Ліцензування туристичної діяльності - дієвий захід з попередження проникнення на туристичний ринок несумлінних підприємців, а також певні заходи по захисту прав та інтересів туристів і створенню умов для дотримання законодавства.

Ліцензування передбачає видачу спеціального ліцензії на здійснення туристської діяльності. Ліцензія - це дозвіл, що видається державним органом юридичній або фізичній особі на здійснення певного виду діяльності протягом певного терміну при дотриманні ряду умов.

Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, розрізняється в різних країнах. Так, діяльність засобів розміщення практично ніде, за винятком Іспанії, не ліцензується. Засоби розміщення частіше стають об'єктами сертифікації та стандартизації. А ось діяльність туристських фірм, які організовують подорожі, зазвичай підлягає ліцензуванню, але не стає об'єктом сертифікації.

В нашій країні ліцензуванню підлягає діяльність туроператорів, які мають надавати сертифіковані туристські послуги. Контроль за дотриманням фірмами Ліцензійних умов здійснюється Міністерством інфраструктури України і місцевими органами державної виконавчої влади в галузі туризму. У разі порушення викладених у документі вимог до суб'єкта турпідприємицтва можуть бути застосовані санкції - від розпорядження про усунення порушень до анулювання ліцензії.

Сертифікація туристичних послуг

В будь-якій країні світу, здійснюється в цілях попередження реалізації послуг, небезпечних для життя, здоров'я і майна людини і довкілля. Вона є загальноприйнятим механізмом регулювання стосунків в області забезпечення якісного обслуговування населення.

Сертифікація - сукупність дій і процедур, проведених з метою підтвердження того, що продукт або послуга відповідають певним стандартам чи технічним умовам.

Як і в інших галузях, в туризмі сертифікація може бути обов'язковою і добровільною. Туристичні послуги, на які актами законодавства або іншими нормативними документами встановлені обов'язкові вимоги щодо забезпечення безпеки життя, здоров'я споживачів, їх майна, навколишнього природного середовища, підлягають обов'язковій сертифікації згідно з чинним законодавством. Послуги готелів і харчових підприємств підлягають обов'язковій сертифікації на їх відповідність вимогам нормативних документів. Реалізація та надання таких туристичних послуг без сертифіката відповідності забороняється.

В Україні сертифікації підлягають готельні послуги:

1) послуги готелів з ресторанами;

2) послуги готелів без ресторанів; і

3) інші місця для короткотермінового проживання:

- послуги молодіжних турбаз та гірських притулків;

- послуги кемпінгів, включно з послугами майданчиків для автофургонів;

- послуги дитячих та студентських літніх таборів;

- послуги центрів та будинків відпочинку;

- послуги курортних закладів оздоровчого характеру;

- послуги з надання спальних місць у спальних вагонах та інших транспортних засобах.

В Україні сертифікації підлягають послуги харчування:

1) ресторан;

2) бар;

3) кафе;

4) їдальні;

5) спеціалізовані підприємства;

6) заклади постачання їжі.

Мета добровільної сертифікації полягає у створенні умов для підвищення конкурентоспроможності продукції, що випускається, або виконуваної роботи. Добровільна сертифікація може проводитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, які не є обов'язковими. Правила обов'язкової сертифікації послуг з тимчасового розміщення та Правила обов'язкової сертифікації послуг харчування затверджені наказом Держкомстандарту України від 27.01.99 р. № 37.

Якість туристичних послуг підтверджується перевіркою на відповідність встановленим стандартам, правилам, показникам і вимогам для певного класу обслуговування. Причому найголовнішою вимогою завжди є безпека. Контролем якості послуг і відповідності стандартам і правилам займається система сертифікації товарів і послуг, зокрема послуг готелів, транспортних послуг з різних видів транспортування, а також громадського харчування.

Обов'язкова або добровільна сертифікація товару або послуги проводиться на підставі зведення вимог до конкретного виду товару або послуги. Таким зведенням правил є стандарт, правила, вимоги, упорядковані й установлені в належному порядку. Найжорсткішим є стандарт (державний, галузевий, відомчий стандарт підприємства або системи підприємств). Також існують правила, вимоги, рекомендації та інші нормативи, встановлені як у порядку державного регулювання, так і в порядку саморегулювання. Системи саморегулювання (асоціації, союзи, гільдії, інші громадські організації і господарські об'єднання), наприклад, готельні ланцюги, встановлюють свої власні стандарти обслуговування, які розповсюджуються тільки на учасників цього об'єднання.

Сертифікація товарів, робіт, послуг у сфері туристичної діяльності здійснюється з метою:

- запобігання реалізації товарів, робіт, послуг, небезпечних для життя, здоров'я людей, майна і навколишнього середовища;

- сприяння споживачам у свідомому виборі товарів, робіт, послуг;

- забезпечення дотримання обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки;

- гармонізації стандартів, норм і правил з міжнародними стандартами, рекомендаціями, нормами і правилами, які стосуються вимог до об'єктів відвідання і туристичних послуг, взаємодій туроператорів, використання обмежених туристичних ресурсів, якості і видів туристичних послуг.

Суб'єкт туристичної діяльності, який порушив законодавство в цій галузі, надаючи туристичну послугу, що завдало шкоди, зобов'язаний відшкодувати туристу збитки в повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування в меншому або більшому розмірі.

Сертифікація захищає як клієнта, так і підприємство: клієнта - змушуючи підприємство чітко і в повному обсязі виконувати всі встановлені законами та іншими нормативними актами правила і норми надання послуг з тим, щоб клієнт за свої кошти одержував якісне обслуговування; а підприємство - шляхом дотримання тих же законів і нормативних актів, що не дають туристу можливості знайти недоліки в обслуговуванні, висунути проти підприємства обгрунтовані претензії.

Стандартизація.

Стандарт являє собою певний зразок, що приймається за початковий для зіставлення з ним інших об'єктів. А стандартизація - це процес встановлення і вживання стандартів. Іншими словами, стандартизація - це діяльність, направлена на розробку і встановлення вимог, норм, правил та характеристик, яка забезпечує право споживача на придбання послуг належної якості за прийнятну ціну, а також право на безпеку і комфортність праці.

Стандартизації підлягають всі об'єкти туристської індустрії: готелі та інші засоби розміщення, засоби транспорту, об'єкти громадського харчування, засоби розваги, об'єкти пізнавального, ділового, оздоровчого, спортивного призначення, а також діяльність всіх туристських організацій. Об'єктами стандартизації також є туристські послуги і процеси туристсько-екскурсійного обслуговування.

В Україні діє міждержавний стандарт (ГОСТ 28681.1-95) "Туристично-екскурсійне обслуговування", який передбачає порядок проектування туристичних послуг, включаючи розгляд можливих ризиків, які можуть викликати негативні наслідки і спричинити шкоду здоров'ю туриста та його майну. Вимоги до туристичних й екскурсійних послуг, що забезпечують безпеку життя та здоров'я туристів та екскурсантів, методи їх контролю встановлені Гост 28681.3-95 "Туристично-екскурсійне обслуговування. Вимоги по забезпеченню безпеки туристів і екскурсантів".

Страхування

В цілях безпеки життя і здоров'я подорожуючих та збереження їх майна держава впроваджує обов'язкове страхування туристів (найчастіше це медичне страхування та від нещасного випадку), що забезпечується суб'єктами туристської діяльності на основі страхових угод. Договором страхування має передбачатися надання медичної допомоги туристам і відшкодування їх витрат при настанні страхового випадку безпосередньо в країні (місці) тимчасового перебування.

Багато держав світу (країни Шенгенської групи) не видають туристських віз, якщо у туриста відсутня медична страховка. Але низка країн доки цього не вимагає, перш за все тому, що не можуть повною мірою забезпечити кваліфікованою медичною допомогою, що гарантується, в будь-якому місці і у будь-який час.

Слід пам'ятати, що в разі, якщо у туриста відсутній потрібний у відвідуваній країні поліс медичного страхування, всі витрати за надання медичній допомоги він має оплачувати сам.

Страховку для тих, що виїжджають за кордон в країни масового напряму туристичні оператори часто включають у вартість туру, не надаючи вибору. Турист має право відмовитися від страховки, яка входить до туристичного пакету і купити її самостійно.

Страховка виплачується в наступних випадках:

- медична допомога при захворюванні або нещасному випадку;

- екстрена стоматологічна допомога;

- транспортування при захворюванні або нещасному випадку;

- репатріація на батьківщину при захворюванні або нещасному випадку;

- репатріація останків;

- передача термінових повідомлень;

- приїзд родича;

- дострокове повернення;

- пересилка ліків.

Страховими випадками не визнаються:

- захворювання і травми, отримані в результаті здійснення протиправних дій або в стані будь-якого (наркотичного, алкогольного, токсичного) сп'яніння;

- загострення хронічних, психічних захворювань, спроби самогубства;

- витрати на лікування в санаторіях;

- косметичні і пластичні хірургічні операції;

- вся стоматологічна допомога за винятком екстреної допомоги (якщо захворів зуб і тому подібне).

Страхова компанія може сама включити в поліс ряд інших випадків, за які страховка не виплачуватиметься. Поліс для тих, що виїжджають за кордон не діє в країні постійного мешкання.

Митне регулювання.

При перетині кордону кожен турист повинен пройти митний контроль, який впроваджується для забезпечення державної і суспільної безпеки і захисту мандрівних осіб. У різних країнах світу уряди затверджують постанови, або інші нормативні документи, в яких чітко прописаний порядок переміщення туристами через кордон товарів для особистих потреб, та вказано, що і як можна ввозити і вивозити туристам. Практично у всіх державах існує порядок, що товари особистого користування, які ввозяться і вивозяться туристами, звільняються від митних платежів.

Встановлення правил в'їзду, виїзду і перебування на території держави з урахуванням інтересів розвитку туризму.

Порядок в'їзду, виїзду і перебування іноземних громадян в тій або іншій країні, як і сама міжнародна туристська діяльність, знаходиться під строгим державним контролем. В більшості країн світу даний порядок передбачає наявність закордонного паспорту, візи, зворотного квитка і ваучера турфірми, грошових коштів, достатніх для цивілізованої поїздки, а також передбачає проходження прикордонного контролю і митниці і так далі. Ця жорстка поліцейсько-адміністративна система захищає країну від незаконних переселенців, міжнародного тероризму та інших негараздів. Наприклад, в міжнародній практиці існують обмеження на в'їзд молодих жінок, що їдуть наодинці в туристичну поїздку, до Австралії і Арабських Еміратів. Ці обмеження викликані масовою нелегальною еміграцією або участю окремих жінок в проституції.

Але для розвитку туризму бажане спрощення туристських формальностей. Так, низкою європейських країн укладена Шенгенська угода про єдиний туристський простір. Завдяки цій угоді на кордонах країн спрощені контрольні процедури та туристські формальності.

Особливої уваги заслуговує існуючий візово-реєстраційний режим між Україною та Європою. На даний час з боку української держави скасована процедура отримання візи для громадян країн Європи, які в'їжджають на нашу територію. Це пов'язано із залученням іноземних в'їздних туристів в Україну. В той же час питання видачі віз українським громадянам посольствами європейських країн є однією з найбільш істотних проблем, що стримують розвиток виїзного туризму в нашій країні. Із більшістю країн Європи Україна уклала угоди за рівні консульств про спрощення візового режиму і питання регулювання видачі віз знаходяться у правовій площині. Ці угоди зобов'язують сторони оформляти візи «з максимальною ефективністю і в розумні строки». До того ж країна, що відмовляється відкрити візу для українського туриста, має надати офіційне роз'яснення із цього приводу. Однак європейські країни часто відмовляються видати візу громадянам України, не роз'яснивши підстави такого рішення. Цікаво, що багато громадян країн «третього світу» (включаючи країни Латинської Америки і Африки) можуть в'їжджати до Євросоюзу без отримання віз. А ось для України діє досить жорсткий візовий режим, хоча наша країна є невід'ємною частиною Європи.

...