Дом и Бездомье героев русской городской прозы 2-ой половины ХХ века

У названому аналізі зазначається, що певною мірою наявність наукових висновків не в усіх кримінальних справах можна пояснити тим, що питання неоднакового застосування норм матеріального права не завжди вимагає позиції науковців з огляду на предмет судового дослідження та його специфіку - зіставлення, порівняння судових рішень, в яких одні й ті самі норми кримінального закону у подібних суспільно небезпечних діяннях застосовані по-різному.

Однак наукової позиції вимагають, на думку Судової палати в кримінальних справах ВС України, ті питання правоза- стосування, вирішення яких має відбуватися не тільки шляхом зіставлення, порівняння судових рішень, а й потребує комплексного, системного аналізу законодавства.

Члени Науково-консультативної ради при ВС України О. Дудоров і Є. Письмен- ський зазначають, що установивши обов'язковість для всіх суб'єктів владних повноважень і судів зазначених рішень (правових позицій) Верховного Суду України з питань неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, законодавець фактично надав таким рішенням юридичну силу джерела кримінального права, запровадивши в національну судову практику елементи прецедентного права. Невипадково КПК України 2012 р. вимагає при ухваленні рішення задоволення заяви обґрунтовувати помилковість висновків суду касаційної інстанції, а в разі відмови в задоволенні заяви - надавати обґрунтування правильності застосування судом касаційної інстанції норми закону України про кримінальну відповідальність.

Сприяти ухваленню законного та обґрунтованого рішення згідно з п. 4 ч. 2 ст. 452 КПК України мають наукові висновки фахівців, які входять до складу Науково-консультативної ради, утвореної в тому числі з цією метою при ВС України. Відповідне законодавче положення, на думку О. Дудорова і Є. Письмен- ського, варто оцінити схвально, оскільки суддя-доповідач, готуючись до розгляду справи ВС України, має можливість з урахуванням здобутків правової доктрини всебічно проаналізувати розглядуване ним питання, що повинно сприяти прийняттю виваженого судового рішення.

Проаналізувавши практику ВС України з питання неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, О. Ду- доров і Є. Письменський констатують, що ухвали цього поважного судового органу приймаються з різним ступенем обґрунтованості; в одних випадках позиція науковців не знаходить підтримки, в інших вона поділяється суддями і на її основі будується ухвалюване рішення.

Слушними є зауваження О. Дудоро- ва і Є. Письменського, що сьогоднішній стан взаємодії кримінально-правової науки і правозастосвної практики не може вважатись задовільним. Разом з тим залучення вчених до участі у роботі науково-консультативних органів, які функціонують при різних судових інстанціях, - це загалом позитивний крок. Таке залучення, вважають О. Дудоров і Є. Письменський, хоч і переконує у тому, що практика - не завжди критерій істини, дозволяє науковцям не відриватись від реалій право- застосування і спонукає не займатись «голим» теоретизуванням. Не хотілося також, щоб у читача склалось враження, що док- тринальне тлумачення кримінального закону завжди є більш вдалим, ніж судове тлумачення, адже здійснюване професійними науковцями тлумачення у тому числі кримінального закону з різних причин може бути неякісним, поверховим, однобічним, врешті-решт помилковим.

Для того, щоб підняти значущість наукових висновків членів Науково-консультативної ради, О. Дудоров і Є. Письмен- ський пропонують у рішеннях Верховного Суду України, ухвалюваних відповідно до ст. ст. 455, 456 КПК України за результатами розгляду питання про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, фіксувати (принаймні у стислому вигляді), хто з науковців і що написав з приводу тієї чи іншої кримінально-правової проблеми. Доречним у цьому разі, на думку О. Дудорова і Є. Письменського, був би і критичний аналіз міркувань вчених з боку суддів Верховного Суду України, тим більше, що в підсумку ухвала Верховного Суду України має містити правову позицію, обов'язкову до виконання всіма суб'єктами правозастосування та прирівняну до джерела кримінального права [8].

Статтею 453 КПК України передбачено, що під час розгляду ВС України справи про перегляд судового рішення для з'ясування сутності норми закону України про кримінальну відповідальність, яка неоднаково застосована, можуть заслуховуватися пояснення представників органів державної влади. Водночас статтею 453 КПК України не передбачено, що можуть заслуховуватися і висновки фахівців Науково-консультативної ради при ВС України, які готували висновки щодо норми закону України про кримінальну відповідальність, яка неоднаково застосована судом касаційної інстанції щодо подібних суспільно небезпечних діянь. Про зміст таких висновків та аналіз правових позицій, викладених у них, очевидно, має проінформувати суддя-до- повідач доповідаючи про результати проведених ним підготовчих дій.

Як зазначалося, визначальним, принципово важливим у даному аспекті є з'ясування змісту і співвідношення понять «експертиза для з'ясування питань права», «науково-правова експертиза», «висновок фахівця в певній галузі права».

В. Семчик і О. Поліводський вважають, що сформульована в останньому реченні ч. 2 ст. 242 КПК України норма - не допускається проведення експертизи для з'ясування питань права, - узгоджується зі статусом судової експертизи як висновку щодо спеціальних, а не правових знань, які необхідні для розгляду справи. На думку цих вчених, судовий експерт, який є фахівцем у певній галузі не правових знань, дійсно не може виходити за межі своєї компетенції та надавати судові експертизи з питань права і про таку логіку говорить також перше речення цієї ж статті, де зазначається: «Експертиза проводиться експертом... якщо для з'ясування обставин, що мають значення, необхідні спеціальні знання», тобто акцент зроблено саме на спеціальних, а не правових знаннях. Що ж стосується науково-правової експертизи, то вона, як зазначають ці вчені, може проводитися і не має статусу судової експертизи, прямо передбачена законодавством та не віднесена до судових експертиз. Про такий підхід свідчить, на їх думку, і те, що чинний кримінальний процесуальний закон не містить положень, які б забороняли проведення науково-правових експертиз чи його використання у кримінальному процесі.

В. Семчик і О. Поліводський вважають, що законодавство містить прямі й однозначні положення щодо можливості здійснення науково-правової експертизи: такі експертизи, незважаючи на те, що не є актами офіційного тлумачення законодавства, можуть використовуватися як рекомендації у правозастосовній діяльності, оскільки метою таких науково-правових експертиз є з'ясування справжньої волі законодавця шляхом використання правових концепцій (доктрин) для тих випадків, коли відсутні чіткі й однозначні приписи законодавства щодо правоза- стосування у конкретній ситуації, у тому числі в особливо складних справах.

На думку цих вчених, незалежними і неупередженими консультантами для вирішення таких суперечливих питань можуть бути наукові установи та їх співробітники, що мають науковий досвід, авторитет в академічному світі, а також високу репутацію і, що є не менш важливим для такої роботи, - практичний досвід, тому висловлені ними думки можуть стати вагомим науковим аргументом для визначення порядку застосування норм права у конкретній ситуації, а їх висновки, як наукових експертів, можуть бути оцінені і перевірені будь-яким учасником процесу або судом, оскільки такі учасники мають базову підготовку з таких питань [9].

Наведені міркування В. Семчи- ка і О. Поліводського є, на наш погляд, слушними, як слушним є і їх висновок, що використання такого правового інструменту як доктринальне тлумачення норм законодавства для конкретних випадків корисне тільки для вирішення конкретних справ, а й для практики загалом, оскільки сприяє одноманітному і належному застосуванню законодавства на всій території України. Однак зауважимо, що, по-перше, науковий висновок не може зводитися лише до доктринального тлумачення законодавства до конкретних випадків. У такій якості науковий висновок, з позиції теорії кваліфікації злочинів, є нічим іншим, як науково-практичним коментарем до певної норми КК України. Науковий висновок по конкретній справі має містити аналіз конкретних обставин та їх кримінально-правову оцінку на основі доктринального (наукового) тлумачення відповідної (певної) норми (норм) злочину про кримінальну відповідальність. Науковий висновок фахівця в галузі кримінального права - це рекомендації правозастосува- чу (слідчому, прокурору, судді) щодо кримінально-правової кваліфікації дій особи, яким дається оцінка, особливостей і правил призначення покарання, звільнення від відбування покарання, звільнення від кримінальної відповідальності тощо.

По-друге, сумнівним є твердження, що «висновки наукових експертів можуть бути оцінені і перевірені будь-яким учасником процесу або судом, оскільки такі учасники мають базову підготовку з таких питань». Відповідно до пункту 26 статті 3 КПК України, учасниками судового провадження (у КПК України 2012 р. вживається термінопоняття «судове провадження», а не термінопонят- тя «судовий процес» - П. А.) є сторони кримінального провадження, потерпілий, його представник та законний представник, цивільний позивач, його представник та законний представник, цивільний позивач та його представник, особа, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію), заявник, свідок та його адвокат, понятий, заставодавець, перекладач, експерт, спеціаліст судового засідання, судовий розпорядник. Крім того, з 1 вересня 2014 року, відповідно до Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України стосовно відповідальності юридичних осіб» № 314-УП від 23 травня 2013 р. [10] учасником кримінального провадження і учасником судового провадження буде визнаватися і представник юридичної особи, щодо якої здійснюється кримінальне провадження. Вельми сумнівно, що окрім судді, прокурора і захисника, а на стадії судового розслідування і слідчого, інші особи-учасники кримінального провадження мають базову юридичну підготовку і можуть дати об'єктивно, фахово оцінку правовим позиціям, якими обґрунтовується висновок фахівця і перевірити їх. Висновок фахівця адресується, як правило, судді і прокурору.

В. Семчик і О. Поліводський зазначають, «що останнім часом роль науково-правових експертиз зростає. Причиною цьому є як суперечності та часті зміни законодавства, так і зростання кількості законодавчих положень, відтак і ускладнення правозастосування. Про зростання ролі науково-правових експертиз може також свідчити збільшення кількості звернень за проведенням таких експертиз, зокрема до Ради науково-правових експертиз при Інституті держави і права імені В. М. Корецького НАН України. Серед суб'єктів звернень - правоохоронні органи, суди, громадяни та підприємства і організації. Не обійшлося без науково-правових експертиз у більшості резонансних судових справ» [11].

Список використаної літератури

1. . Кримінальний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / Відп. ред. С. В. Ківалов, С. М. Міщенко, В. Ю. Захарченко. Х.: Одіссей, 2013. С. 501

2. Кримінальний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар: у 2-х т. Т. 1 / За заг. ред. В. Я. Тація, В. П. Пшонки, А. В. Портнова. Х.: Право, 2012. С. 620.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / За заг. ред. проф. В. Г. Гончаренка, В. Т. Нора, М. Є. Шумила. К.: «Юстініан», 2012. С. 539.

4. Мамутов В. Проблеми наукової експертизи у контексті сталої судової практики судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України // Вісник Конституційного Суду України. 2013. № 2. С. 88-95.

5. Кампо В. М. Наукове забезпечення юрисдикційної діяльності Конституційного Суду України (роздуми небайдужого) // Віче. 2011. № 17. С. 25-28.

6. Мамутов В. Вказ. праця. С. 89.

7. Вісник Верховного Суду України. 2013. № 7. С. 19-34. Матеріал до друку підготували заступник секретаря Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України М. І. Гриців та наукові консультанти управління забезпечення діяльності Судової палати у кримінальних справах С. А. Солоткий і А. А. Стрижевська.

8. Дудоров О., Письменський Є. Про пошук «точок дотику» між теорією і практикою // Юридичний вісник України. 2013. 27 квітня. № 17-18.

9. Семчик В., Поліводський О. Науково-правова експертиза як форма доктринального тлумачення законодавства // Право України. 2013. № 5. С. 413-414.

10. Голос України. 2013. 22 червня.

11. Семчик В., Поліводський О. Вказ. праця. С. 414.

Тенденції глобалізації економіки, науки, освіти

розуміється володіння методологічним інструментом для одержання, сприйняття, критичного аналізу й використання інформації, є нині засобом соціалізації особистості, тому має бути закладена в курс навчання у всіх навчальних закладах, починаючи зі школи, а після закінчення вузів -- у системі підвищення кваліфікації в установах і організаціях.

У Росії вже реалізується проект «Покоління-ги», яким передбачається відкриття в 50 регіонах типових центрів Інтернет-освіти, де чверть мільйона вчителів середніх шкіл освоїть використання Інтернет-технологій у навчальному процесі, а потім передасть набуті навички роботи в Інтернет 10-ти мільйонам школярів. У нас такої програми поки шо немає.

На жаль, і вузівські програми не дають знань у обсязі, необхідному для самостійної орієнтації в світі інформації, що негативно позначається і на процесі навчання, і на подальшій самоосвітній роботі.

Особливо важлива інформаційна освіченість для професії бібліотекаря, оскільки він знає запити й потреби своїх читачів і має вільно орієнтуватися в інфоресурсах -- традиційних книжкових й електронних, сприяти задоволенню потреб користувачів. Тільки тоді він відповідатиме назві фахівця, котрий сприяє інтелектуальній роботі читачів -- «інтелектуального навігатора». А для цього потрібні й глибоке вивчення програмного середовища, і практика в облаштуванні й супроводі програмного забезпечення, роботи в глобальних мережах. Для проведення такої грунтовної' перепідготовки фахівцям бібліотек і профільних освітніх установ (бажано на конкурсній основі) необхідно розробити спеціальні програми.

Отже, на часі -- погоджені практичні дії з удосконалення науково-інформаційної діяльності бібліотек, оскільки рівень організації наукових знань і ступінь володіння ними чи рівень освіченості нації визначатимуть майбутній рівень розвитку цивілізації держав і народів.

ФАКТИ НАУКОВОГО ЖИТТЯ, ХРОНІКА ПОДІЙ

Міжнародний науковий симпозіум «Ярослав Богдан Рудницький- видатний український мовознавець, славіст, педагог, видавець» (17 серпня 2001 р.)

У Національній бібліотеці України імені В. І. Вер- надського в рамках 111 Всесвітнього форуму українців пройшов міжнародний науковий симпозіум «Ярослав Богдан Рудницький -- видатний український мовознавець, славіст, педагог, видавець».

Ярослав Богдан Рудницький народився в Перемишлі 28 листопада 1910 р. Освіту здобував у Львові, Берліні, Парижі та-Празі.

Доцент і професор Українського Вільного Університету, Манітобського університету в Вінніпезі, засновник і перший голова його Департаменту славістики й українознавства. Працював в Оттавському університеті. Один із засновників Української Вільної Академії наук у Канаді, дійсний член Наукового товариства ім.Т. Шевченка, ініціатор відновлення і президент Української Могилянсько-Мазепинської Академії наук, голова Української наукової ради в Канаді, засновник Кафедри українознавства в Австралії, президент багатьох українських і канадських наукових та культурних товариств, консультант з українознавства в Бібліотеці Конгресу США, член Федеральної Королівської Комісії двомовності й двокультурності в Канаді, голова й керівник відділу зовнішніх справ уряду Української Народної Республіки в екзилі.

Редактор серій УВАН «БІауіБПса», «Опоггшїіса», «Україніка Канадіана», журналу «Слово на сторожі», співредактор багатьох наукових видань. Співавтор (разом із 3. Кузелею) «Українсько-німецькогословника» (1943).

Автор першого друкованого етимологічного словника української мови, підручників української мови для німців та англійців.

Відкрив симпозіум генеральний директор НБУВ. акад. НАН України О. С. Онищеі.ко. Виступили сек- ретар-референт Я. Руднииького, журналістка Тетяна Носко-Оборонів, співробітники НБУВ -- доктори, кандидати наук, аспіранти -- висвітлили діяльність ученого, просвітянина, громадського діяча українського зарубіжжя, його мовознавчий, публіцистичний, бібліографічний, славістичний доробок, бібліотекознавчі, діалектологічні студії, творчі напрацювання у фондах відділу зарубіжної україніки НБУВ.

Заслуговують на увагу рекомендації Я. Рудниць- кого урядові Канади щодо конституційного визнання державно-регіональною української мови на території цієї країни.

Необхідна також ретрокаталогізація й оцифрування праць видатних діячів української діаспори, зокрема й Я. Б. Рудницького, з робіт якого доцільно насамперед оцифрувати його «Етимологічний словник».

Постать Ярослава Рудницького розглядається в контексті громадського життя української діаспори, його інтелектуального середовища.

Лариса Дегтяренко, заввідділом зарубіжної україніки НБУВ

© Дегтяренко Л. О., Київ, 2001

УДК 025.171:025.32

Сергій МІЩУК,

доцент Міжнародного науково-технічного університету, канд. іст. наук

Формування науково-практичних засад опису рукописних книг та стародруків у науковій діяльності В. М. Перетца в Україні

У статті висвітлюється науковий внесок відомого літературознавця В. М. Перетца (1870-1935) у розвиток науково-бібліографічного опису рукописних книг і стародруків, методики наукового дослідження текстів книжкових пам'яток. Розкривається діяльність членів семінарія російської філології, зокрема, О. Назаревського, О. Багрія, М. Гудзія, С. Маслова, О. Грузинського, Є. Тимченка, С. Щеглової, В. Адріанової та інших, у деяких українських установах, де зберігалися рідкісні та цінні колекції книжок та рукописів у Києві, Ніжині, Полтаві, Житомирі, Катеринославі, Львові.

К л ю ч о в і с л о в а: В. М. Перетц, рукописна книга, стародрук, палеографія, бібліографія, книгознавство, семінарій російської філології.

Період кінця 80-х - 10-х років ХХ ст. є важливий в історії українського книгознавства, коли відбувається становлення камеральних та едиційних методів археографії рукописної книги та бібліографії стародруків.

Книгознавча діяльність відомих українських учених щодо збирання книжково-рукописної спадщини, які доклали багато зусилль у започаткуван- ня наукового описування та вивчення історії рукописної книги і стародруків ХІХ - початку ХХ ст. досліджувалася тією чи іншою мірою такими сучасними дослідниками книги, як Я. Д. Ісаєвич, М. В. Галушко, О. М. Колосовська, С. В. Сохань, Н. М. Шалашна, Г І. Ковальчук, Н. Ф. Королевич, В. І. Ульяновський, Н. І. Черниш та іншими. У полі зору цих дослідників опинилися питання внеску в історико-книгознавчі розвідки щодо окремих особистостей (А. С. Петрушевич, І. С. Свєнціцький, М. І. Петров, І. Кревецький, І. Огієнко, С. І. Маслов, М. Максимович та інші).

В. М. Перетц (1870-1935) - видатний літературознавець, дійсний член Петербурзької АН з 1914 р., дійсний член Всеукраїнської академії наук з 1919 р., багато працював у галузі історії української та російської літератури, зокрема відомий як дослідник пам'ятки «Слово о полку Ігоревім» ¹. Під час навчання на історико-філологічному факультеті Петербурзького університету під впливом академіків О. Соболевського та О. Веселовського В. М. Перетц розпочав наукову роботу з дослідження давньої літератури. Після закінчення університету він працював на кафедрі російської мови університету, в гімназії, жіночому інституті, в 1891-1903 рр. - приват-доцент, у 1902 р. - доктор. З 1903 по 1914 р. - професор Київського університету, де організував «Семинарий русской филологии» і виховав плеяду молодих здібних дослідників. У Петербурзі В. М. Перетц заснував «Товариство прихильників української історії, письменства та мови» Провідники духовності в Україні / За ред. І. Ф. Кура- са. - К., 2003. - С. 514-515..