Сучасний стан проблеми етіології, патогенезу, клініки, лікування та профілактики розповсюджених дерматозів та косметологічних ушкоджень шкіри

Так, установлено, що у хворих на епідуральний фіброз підвищені рівні TNFб, IL-1в активують нейтрофіли і макрофаги, стимулюючи продукцію IL-6, кисневих радикалів, простагландину Е2 на периферії та в гіпоталамусі. У той самий час, на вироблення власне TNFб і IL-1в впливає IFг. Якщо IFг, TNFб і IL-1в діють синергічно, це викликає індукцію аномально високої експресії молекул адгезії, ящо сприяють акумуляції в тканинах із подальшою активацією великої кількості клітин з цитотоксичним потенціалом, що викликає обширне тканинне ушкодження. Не виключено, що такі самі механізми можуть мати місце і при атопічному дерматиті. Для інгібування біосинтезу цих прозапальних цитокінів клітинами організму виробляються природні захисні цитокіни (IL-4, IL-10 TGFв). IL-4 при цьому інгібує функції макрофагів, які до того були стимульовані IFг, і, таким чином, знижує продукцію медіаторів запалення. Він здійснює імунодепресивний ефект на хелперні клітини. Отримані результати диктують необхідність проведення спрямованої консервативної терапії та її раціоналізації з використанням імунотропних препаратів, які мають поєднаний антиоксидантний та протизапальний ефекти (до яких відносять Інмунофлам). Дослідження цих авторів також показали, що розвиток рубцево-спайкового епідуриту асоціюється з високим рівнем продукції TGFв та неоптерину. Більш несприятливий розвиток спайного процесу пов'язується із посиленням синтезу прозапальних цитокінів (IL-1в, TNFб), що може бути обумовлено наявністю й супутньої патології.

У клініках внутрішніх хвороб та педіатрії при запальних процесах суглобів і кишечнику показано, що у тяжкості їх перебігу провідна роль належить активності процесу, а він, в свою чергу, залежить від рівня неоптерину в крові, тобто це важливий діагностично-прогностичний тест.

З урахуванням даних Н. М. Бережної [2007] та інших імунологів про необхідність продовження визначення конкретної ролі окремих цитокінів у патогенезі різноманітних захворювань, все частіше з цією метою використовується неоптерин. Це обумовлено тим, що він належить до низькомолекулярної гетероциклічної стабільної молекули, яка утворюється в моноцитах/макрофагах і деяких інших клітинах у процесі біотрансформації гуанозинтрифосфату (GTP). Підвищення продукції неоптерину виявляють при захворюваннях, які супроводжуються активацією клітинного імунітету.

Аналіз літератури стосовно цієї біосполуки свідчить про існування таких етапів, які відбуваються у процесі її утворення. «Ключовою» сигнальною молекулою для розвитку наступного каскаду реакцій вважається представник цитокінової системи - IF, під впливом якого неоптерин синтезується з GTP за участі таких подій: 1) фермент GTP-CH-1 каталізує утворення 7, 8-дигідронеоптеринтрифосфату з GTP у різних клітинах (Т-лімфоцити, макрофаги та ін.); 2) далі фермент 6-PTPS (6-пірувілтетрагідроптеринсинтаза) каталізує реакцію перетворення GTP-CH-1 в 6-пірувілтетрагідробіоптерин; 3) інший фермент - сепіаптеринредуктаза (SR) проводить кінцеве перетворення цієї сполуки в Н4-біоптерин; 4) відщеплення фосфорних залишків клітинними фосфатазами призводить до утворення 7, 8-дигідронеоптерину; 5) неферментативне окиснення 7, 8-дигідронеоптерину і завершує утворення власне неоптерину. Продукт GТР-СН-1-7,8-дигідронеоптеринтрифосфат є інтермедіатором не лише на шляху синтезу неоптерину, але й Н4-біоптерину.

Відомі три важливих факти стосовно активності GTP-CH-1 та 6-PTPS: 1) внаслідок дії IF активність GTP-CH-1 в макрофагах збільшується в 10-20 раз, а активність 6-PTPS істотно не змінюється; 2) для ТНР-1 клітин (це лінія мієломоноцитів), якщо їх обробити IF+TNFб, співвідношення активності ферментів GTP-CH-1/6-PTPS дорівнює 1/0,007; 3) моноцити/макрофаги конституційно слабкі своєю 6-PTPS-активністю (бо лише 20 % м-РНК макрофага людини мають 3-й екзон, який забезпечує зчитування повноцінного білка). Таким чином, мінімізується синтез Н4-біоптерину в моноцитах/макрофагах, що приводить до акумуляції в них 7, 8-дигідронеоптерину і неоптерину та в подальшому - до надлишкової експресії цих сполук.

За даними Т. А. Ричкової [2010], птерини беруть участь не лише у вищезазначених подіях, але й в реалізації «оксидативного вибуху» макрофагів. Вважається, що неоптерин відповідає за продукцію гідроксильних радикалів, впливаючи на активність ферментів т. зв. «першої лінії захисту організму».

Стосовно до неоптерину поки що не знайдено ферментів, до яких він би входив як коферменти, але тетрагідроформа неоптерину здатна залишати неактивний кофермент у Н4-біоптеринзалежних ферментах без зміни їх каталітичних властивостей. Тетрагідроформи біоптерину та неоптерину мають високу здатність для нейтралізації активних форм кисню.

Важливою тенденцією сучасної світової медичної науки є використання досягнень фундаментальних дисциплін у практичній діяльності лікарів. І в нашій країні вчені-дерматологи В. Г. Коляденко та В. І. Степаненко [2006], Т. В. Проценко [2003] та ін., імунологи - Г. Н. Дранник [2010] та ін., фармакологи І. С. Чекман [2008] та ін., проаналізувавши найрізноманітніші засоби, як використовувались і використовуються для лікування хворих на атопічний дерматит, звертають увагу перш за все на те, що наукові дослідження в фармакодерматології повинні бути зосереджені на пошук патогенетично обґрунтованих комплексних методів терапії цього захворювання.

Тому в сучасний період, крім лікувальних заходів, які рекомендуються у відповідних стандартах (дієта, режим, антигістамінні препарати, гіпосенсибілізувальні засоби, імунотерапія, вплив на функціональний стан нервової системи і т. п.), все частіше використовуються препарати (як для загального, так і для місцевого лікування), що впливають на конкретні патофізіологічні мішені, або безпосередньо, або шляхом індукції відповідних захисних сил організму. Такими «мішенями» можуть бути цитокіни (з урахуванням їх транскрипційного механізму дії), ейкозаноїди (з урахуванням їх дії як медіаторів запалення), біогенні аміни (як медіатори алергії) та ін. При цьому відповідні препарати можуть використовуватися в різних формах - ін'єкції, розчини, таблетки, мазі, пасти, креми, лосьони і т. д. Особлива увага приділяється топічним кортикостероїдам. Призначаючи адекватну терапію та проводячи диспансерні заходи, лікар обов'язково повинен враховувати також низку соціальних, індивідуальних факторів, вік пацієнтів, функціональний стан шкіри, регіональні особливості, обов'язково звертаючи увагу на необхідність використання вітамінів, адаптогенів, мінералів. У системі реабілітаційних заходів значна увага приділяється профілактиці впливу стресових факторів, проведенню сучасних алергологічних тестів, своєчасній діагностиці та лікуванню супутньої патології, ускладнень перебігу захворювання. Значна увага відводиться профілактиці поліпрагмазії. Останніми роками також значна увага приділяється немедикаментозній терапії атопічного дерматиту.

Важливою складовою лікувально-профілактичного процесу є проведення різноманітних видів контролю його ефективності, а також включення та дотримання т. зв. «програм», які спрямовані на усунення сухості шкіри (що характерно для всіх хворих на атопічний дерматит). З цією метою пропонується ціла низка заходів: щоденні водні процедури (з обов'язковим використанням лише очищеної, позбавленої хлору води). Після водних процедур обов'язково рекомендуються зволожувальні та пом'якшувальні засоби дерматокосметики; при цьому необхідно дотримуватися т. зв. правила «трьох хвилин», а саме: після купання шкіру потрібно промокнути рушником, а потім ще на вологу, не зовсім суху (особливо в тих місцях, де спостерігається найбільш виражена сухість), упродовж трьох хвилин наносити пом'якшувальні зволожувальні засоби. Основними зволожувальними засобами на цей час є емоленти, любриканти, гумектанти, яким характерна властивість створення сполук, які й формують напівпроникну мембрану. Наявність такої «захисної» мембрани, в свою чергу, мінімізує трансепідермальну втрату вологи, або дозволяє утримувати її зсередини (запобігаючи при цьому випаровуванню води з поверхні шкіри) - т. зв. «гідрофобне зволоження», або затримує її у поверхні шкіри чи проникає в структуру рогового бар'єра - т. зв. «гідрофільне зволоження». До таких засобів відносять досить великий арсенал, серед яких у першу чергу необхідно зазначити серію «Локобейз», «DARDIA», топікрем (у різних формах) та ін. Саме проведення вищезазначених заходів догляду за шкірою у хворих на атопічний дерматит є обов'язковим компонентом її реабілітації.

Сучасними перспективними напрямами лікування хворих на атопічний дерматит є раціональний та інноваційний підходи до вибору лікувальних засобів, наявність даних щодо ефективності використання того чи іншого препарату при захворюваннях із подібним патогенезом, ретельне врахування факторів міжклітинних відношень, ролі ліганд-рецепторних зв'язків, профілактики розвитку інших алергологічних синдромів, особливо у дітей. Вирішенню багатьох проблем патогенезу захворювання можуть сприяти проведення сучасних корелятивних методів аналізу клінічних, лабораторних та гістопатологічних методів дослідження. До того ж необхідно враховувати необхідність профілактики розвитку вірусних та бактеріальних ускладнень при атопічному дерматиті, впливаючи на ланцюги патогенетичних реакцій, які контролюють ці процеси: Thl контролюють апоптоз мутованих клітин через TNFб, а IF гальмує розвиток вірусів; Th2 активують антитілогенез через свої IL-4, IL-5 та IL-13, і особливе значення має те, що при цьому має місце гіперпродукція реагінових IgE-антитіл; забезпечується також захист від бактеріальних антигенів.

Урахування потребують і механізми процесу сенсибілізації при атопічному дерматиті, який відбувається за участі базофілів і тучних клітин, що супроводжується викидом у кров і тканини гістаміну, інших біогенних амінів ті медіаторів ЗРП (рання фаза реакції гіперчутливості). Причому пізня фаза реакції гіперчутливості більшою мірою залежить від впливу IgE і характеризується інфільтрацією Т-лімфоцитів шкіри, що й визначає хронізацію ЗРП при атопічному дерматиті.

Істотно передбачити, що призначення терапії, яка б комплексно впливала на фізіологічне утворення неоптерину також може сприяти «розмиканню» цього «хибного кола» хвороби. Такі спостереження проводилися стосовно хворих на системні ревматичні та хронічні запальні захворювання, при яких визначення концентрації неоптерину вважається найбільш ефективним і адекватним методами оцінки та характеру прогресування патологічного процесу. Вважається також, що, крім задач діагностики та моніторингу, дослідження неоптерину є ефективним із метою проведення диференціальної діагностики вірусних та бактеріальних інфекцій, оцінки ефективності проведеного лікування, оцінки імунної відповіді при вакцинації та її ефективності. Це «хибне коло» самоіндукуючої системи ЗРП можна «розірвати» за допомогою Інмунофламу (препарату цитокінового та імуномодулювального впливу). Підвищити ефективність такого лікування можна за допомогою додаткового призначення препаратів, які б містили достатню кількість заліза, оскільки збільшення внутрішньоклітинної концентрації заліза інгібує синтез неоптерину моноцитами/макрофагами, бо залізо порушує передачу сигналу IFг, необхідного для активації транскрипції GTP СН-1 (ферменту, який впливає на початкову стадію утворення неоптерину з гуанозинтрифосфату). До того ж складові частини Інмунофламу мають глюкокортикостероїдоподібною дією, а кортикостероїдні гормони є селективними супресорами продукції клітинами цитокінів «Thl-профіля», зокрема - IFг. З огляду на описання позитивних ефектів лікарського засобу Інмунофлам, зокрема, І. С. Чекмана та інструкцій щодо цього лікарського засобу, необхідно зазначити, що ункарія томентоза містить у своєму складі близько 70 фізіологічно активних речовин різних хімічних груп, які, в свою чергу, забезпечують принцип синергізму стосовно один одного (тобто, взаємодіють між собою і посилюють дію один одного), що є одним із важливих критеріїв лікарських засобів природного походження; у той самий час зберігається і принцип т. зв. «максимального збереження природних композицій», що дозволяє даному засобу ефективно комплексно впливати на організм (а саме позитивний вплив ункарії томентози в цілому більш сильніший, ніж сумарна дія від впливу окремих її компонентів). До того ж ункарія томентоза має імунотропний (імуномодулювальний) ефектом, тобто нормалізує порушений баланс показників імунної системи, зокрема пригнічує активовані її ланки, а у разі переважання механізмів супресії активує їх, що й дає підґрунтя для можливості використання її в дерматологічній практиці, у тому числі при атопічному дерматиті. Серед переваг цього препарату необхідно також зазначити те, що ункарія томентоза визнана лікарською рослиною (занесена до Міжнародної Фармакопеї), відповідає усім вимогам і рекомендаціям ВОЗ: висока ефективність, відсутність токсичних та побічних ефектів, фармако-економічність (використовується в лікувальній практиці України близько 10 років), здатність значно поліпшувати якість життя хворих.

З урахуванням вищесказаного про значущість у патогенезі захворювання порушень біохімічних процесів, що лежать в основі т. зв. «оксидантного вибуху» та нерідко спостерігаються у пацієнтів клінічних проявів анемічного синдрому, патогенетично обґрунтованим може бути призначення полівітамінно-мінеральних засобів, які б, з одного боку, посилювали та потенціювали дію основного імуномодулювального препарату, а з іншого - сприяли б повноцінному функціонуванню клітин еритроїдного ряду. Це тим більш важливо з позицій того, що конститутивний рівень неоптерину в організмі людини підтримується печінкою, а частина неоптерину катаболізується симбіотичною мікрофлорою товстого кишечнику. При атопічному дерматиті функціональні зміни з боку кишечнику та печінки виявляються практично у кожного пацієнта і також потребують комплексної корекції. Продукцію неоптерину розглядають також як реакцію самозахисту СМФ від ушкодження активованими формами кисню, що з'являється при т. зв. «оксидантному вибусі». Неоптерин попереджує окиснювальну дію активних радикалів стосовно ліпідів, а головне - до білків клітинної мембрани СМФ. З іншого боку, за рахунок пероксидантного ефекту, який посилюється за наявності іонів перехідних металів, неоптерин потенціює захисні ефекти, що пов'язані з «оксидантним вибухом» - проходить індукція експресії ряду генів цитокінів, молекул адгезії та ін., що залучені в реакцію клітинного імунітету.

Таким чином, проблема ранньої діагностики атопічного дерматиту залишається бути актуальною, у тому числі у зв'язку з її значенням для вибору диференційованої методики лікування і профілактики рецидивів захворювання. Лікування таких хворих повинно бути комплексним і включати препарати, які б синергічно впливали на всі вищезазначені ланки патогенезу захворювання. Аналізуючи цей розділ посібника, студенти повинні звернути особливу увагу на вміння розглядати певну (конкретну) клінічну проблему з позиції сучасних досягнень у напрямах фундаментальної медицини, ставити перед собою завдання пошуку нових можливих ланцюгів патофізіологічних та патоморфологічних змін при розвитку ушкоджень шкіри.

1.4 Алопеція

Проблема вогнищевої алопеції є однією з актуальних у сучасній дерматології у зв'язку зі зростанням захворюваності на цей дерматоз, резистентністю до різноманітних методів лікування, істотним негативним впливом клінічних проявів на якість життя пацієнтів.

Згідно з визначенням терміна «вогнищева алопеція», яке зроблено V. Preise (професор дерматології Каліфорнійського медичного університету), це захворювання є аутоімунним із характерним запальним клітинним інфільтратом навколо волосяних фолікулів та специфічною імуногістохімічною картиною стадій патологічного процесу (запальний інфільтрат при цьому складається з CD8+, CD4+, макрофагів, клітин Лангерганса). Пошкоджувальним факторами на ранніх стадіях вогнищевої алопеції є медіатори з опасистих клітин та біологічно активні сполуки з макрофагів, потім з'являються Th1- та Th2-лімфоцити, а при досить тривалому перебігу захворювання переважає реакція Th1-лімфоцитів, які й утворюють запальні інфільтрати навколо волосяного фолікула.

Е. Чепель і співавт. [2008] наводять 3 групи критеріїв, що свідчать про користь аутоімунного характеру патогенезу алопеції: 1) зв'язок з іншими аутоімунними захворюваннями (аутоімунні поліендокринопатії, тиреоїдит Хашимото, міастенія гравіс); 2) результати лабораторних досліджень: інфільтрація пушкоджених ділянок шкіри лімфоцитами (переважно CD4+-лімфоцитами), підвищення рівня експресії молекул МНС I та II класів на епітеліальних клітинах волосяних цибулин, підвищена інфільтрація клітинами Лангерганса зон навколо волосяних цибулин; 3) ефективність імуносупресивної терапії у деяких хворих.

Викликає також цікавість відносно нова теорія «імунної медіації патогенезу вогнищевої алопеції з втратою імунної привілегії (толерантності) волосяних структур та аутоімунним механізмом». При цьому зменшується кількісний склад популяцій лімфоцитів, фагоцитарна активність нейтрофілів, змінюються інші показники імунної системи, як на загальноорганізменному, так і місцевому рівні.

Особливу увагу на сьогодні приділяють генетичним аспектам захворювання, у тому числі ролі цих факторів для співвідношення жіночих та чоловічих статевих гормонів і впливу відповідних порушень на виникнення та перебіг захворювання.

Не виключаючи значення численних теорій вогнищевої алопеції, все-таки більшість дослідників наголошують на тому, що в розвитку її симптомів (у тому числі обумовлених впливом багатьох аутоімунних факторів) «спрацьовують» загальні механізми запально-репаративного процесу, а на виникнення та перебіг останнього в першу чергу впливають зміни балансу цитокінів різного функціонального призначення.

Серед численних цитокінів стосовно патогенезу вогнищевої алопеції велика увага приділяється перш за все TNFб, бо він серед інших цитокінів, має значний прозапальний ефект, а також існують дані про те, що цей цитокін відіграє роль у патогенезі широкого кола аутоімунних захворювань, які пов'язані із запальними процесами (ревматоїдний артрит, псоріаз, хвороба Крона). У той самий час, якщо блокада TNFб при деяких аутоімунних захворюваннях є ефективною, то при алопеції використання інгібіторів TNFб (Інфліксімаб, Етаперцеп, Афалізумаб) викликало рецидив захворювання.

За даними Л. Д. Калюжної [2008] необхідно підкреслити, що кожна волосина має незалежний від оточуючого волосся цикл росту. Процес росту і зміни волосся складається з 3 фаз: анагену, катагену та телогену. Особисто сам період росту називаєть фазою анагену. За умов відсутності патології на волосистій частині голови, де більшість волосся є довгим та товстим, тривалість періоду анагену від 3 до 7 років, що мають індивідуальні особливості. Чим довша фаза анагену, тим довше волосся, яке у жінок може досягати довжини від 1 до 1,5 м та більше. Між іншим у дитини більш короткий період анагену, що сприяє формуванню на волосистій частині голови пушкового волосся. Вже в пубертатний період проявляється чутливість волосся до андрогенів. Волосся гіпертрофується, з'являється нове аксилярне та лобкове волосся, а в чоловіків підвищується кількість та якість волосся на грудях та спині. Таке волосся називають андрогензалежним. Наступна за анагеном фаза катагену (відходження волосу від волосяного сосочка) продовжується 2-3 тижні, а фаза спокою (телогену) - приблизно 100 днів. Метаболічно фаза телогену неактивна. На волосистій частині голови розміщено приблизно 100 тисяч волосся. Протягом окремого проміжку часу 5 - 20 % волосин перебувають у фазі телогену, 80-95 % - у фазі анагену, а 1 % - у фазі катагену. З цього випливає, що випадає кожного дня 50-100 волосин. В нормі кількість телогенового волосся коливається у кожної людини, і це коливання характерне для окремих ділянок волосистої частини голови. У чоловіків телогенова кількість більша в лобовій зоні і на маківці, там також скорочена анагенова фаза, тому випадання в цих зонах дещо прискорено і в нормі.

TNFб в основному виробляється клітинами природного (неспецифічного) імунітету (моноцитами/макрофагами), а також дендритними клітинами та Th-лімфоцитами, і підвищення його рівня у крові спостерігається при бактеріальних та запальних процесах, у тому числі фокальних; він також запобігає виникненню імунологічної толерантності. У запальному інфільтраті, який оточує волосяний фолікул, виявили цей цитокін. Існують дані (отримані in vitro) про те, що TNFб пригнічує ріст волосяних фолікулів. При вогнищевій алопеції виявляється незвичайна експресія ІL-1в та TNFб, яка у нормі наявна лише у внутрішній кореневій сумці. Показано, що ІL-1в та TNFб інгібують та завершують ріст волосяного фолікула залежно від дози, викликають у культурі волосяних фолікулів створення дистрофічного анагенового волосся, яке дуже подібне на таке при вогнищевій алопеції.

Характер розподілу факторів росту (епідермісу та фібробластів), а також цитокінів (TNFб, IL1в) в умовах норми, дозволяють припустити, що ростові фактори є субстанціями постійної секреції з боку структур волосяного фолікула, які можуть брати участь у стимуляції постійного ділення епітеліоцитів та функціонування волосяного сосочку. При алопеції спостерігається відхилення від нормального розподілу ростових факторів у структурах волосяного фолікула та його мікрооточенні.

На відміну від TNFб, ІL-10 вважається цитокіном, який забезпечує найбільш виразний протизапальний ефект. Основними клітинами, які його продукують, є моноцити/макрофаги, а також Т-клітини (Th2-лімфоцити та Т-регуляторні клітини - Treg). Тобто між продукцією прозапального цитокіну TNFб та протизапального цитокіну ІL-10 є патогенетичний зв'язок, вони синтезуються практично одними й тими самим клітинами одночасно, що відповідає сучасній концепції розвитку запально-репаративного процесу. Крім того, є дані про те, що ІL-10 бере участь, разом з іншими факторами (наприклад, трансформувальний фактор росту є бета-TGFв), при підтримці т. зв. «імунної привілегії» в осередку, який оточує волосяний фолікул (для ізоляції від антигенів, що утворюються в процесах, пов'язаних з анагеном). Такий принцип діяльності цитокінової системи визначають як «дублювання». Тому логічно припустити вплив ІL-10 на розвиток аутоімунного процесу, як елемента зворотної регуляції імунної відповіді, оскільки відомо, що «виключення» гена TGFв призводить до розвитку генералізованої запальної патології, в основі якої якраз і лежить аутоімунний процес. Крім вищезазначеного, ІL-10 має виразні протизапальні та аутоімунні властивості, інгібує секрецію прозапальних цитокінів (TNFб, ІL-1) макрофагами та Th1-клітинами, стимулює проліферацію та активує В-лімфоцити, інгібує проліферацію специфічних Т-клітин, а також синтез гама-інтерферону (IFг) активованими кілерними лімфоцитами [82, 89, 200].

Ю. А. Фомченко [2003] методом імуногістохімії було виявлено, що при вогнищевій алопеції мають місце загальні зміни синтезу регуляторних молекул.

Особливо виразні зміни спостерігаються в розподілі цитокінів у шкірі (це має важливе значення, бо ці групи біологічно активних сполук відносять до мікрогормонів, переважно з місцевим впливом). Але існує припущення і про загальну зміну синтезу регуляторних молекул при вогнищевій алопеції. Збільшення синтезу цитокінів може призводити до порушення нормальної проліферації епітеліоцитів та завчасному вступу волосся у фазу анагену. При цьому одним із факторів патогенезу алопеції може бути порушення співвідношення синтезу цитокінів та факторів росту.

Багато дослідників фізіології та морфології волосся звертають увагу на циклічність його росту. Циклічність росту волосся і дія деяких інших «біологічних годинників» визначають тривалість життя волосся. Існує думка, що у цьому процесі мають значення дермо-епітеліальні взаємовідносини, які базуються на виділенні специфічних регуляторних факторів. При цьому продуцентами регуляторних факторів можуть бути як епітеліальні клітини волосяного фолікула, так і клітини мікрооточення. Одним із захворювань, яке демонструє порушення циклу росту волосся, і є вогнищева алопеція. Дослідження протизапальних цитокінів і факторів росту відкривають доволі суперечливі факти їх взаємодії на вплив росту волосяного стрижня, клітин волосяного фолікула та дермального сосочка. Стосовно ростових факторів, які можуть синтезуватися фібробластами волосяного сосочка, має місце невелика кількість повідомлень і вони дуже суперечливі. Так, TGFв більшість дослідників відносять до фактора, який інгібує нормальний розвиток волосяного фолікула та ділення клітин матриксу і може викликати катагеноподібні зміни у культурі волосяних фолікулів. Щодо епідермального ростового фактора деякі дослідники зазначають про його інгібуючий вплив на ріст волосся аж до його повного завершення та створення булавоподібних волосяних фолікулів, подібних за морфологією на катагенові волосяні цибулини. Обробка культури волосяних фолікулів епідермального фактора росту призводила до різкої стимуляції клітинної проліферації зовнішньої корневої піхви, яка викликала порушення нормальних механізмів клітинних взаємодій і депіляторний ефект. Таким чином, на сьогодні більшість дослідників вважають, що порушення імунної системи мають основне значення в розвитку вогнищевої алопеції. Як зазначалося вище, на перехід волосяних фолікулів із фази анагену в катаген впливають IL-1, TNFб, це посилює телогенове випадання волосся. Майже у 100 % хворих на вогнищеву алопецію виявляють антитіла до кератину волосяних фолікулів у фазу анагену.

Л. А. Болотна та співавт. [2002], Л. Д. Калюжна [2008] відводять особливу роль клітинній ланці імунітету. Припускається, що Т-клітини інфільтрату взаємодіють з перифолікулярними та фолікулярними антигенпрезентуючими клітинами, в результаті чого продукується гама-інтерферон, який позбавляє клітини сосочка шкіри здатності підтримувати анагеновий ріст волосся. Відомо, що гама-інтерферон індукує антигени HLA-DR на кератиноцитах, експресія яких визначається на епітеліальних клітинах фолікулів, що підтверджує участь імунної системи в патогенезі вогнищевої алопеції.

Нещодавно отримані дані, які відкривають нові напрямки дослідження патогенезу вогнищевої алопеції, і розробки відповідних методів лікування. Це перш за все стосується функції десмосом, а також цитокінів епідермісу (перш за все не IL-1в, а - IL-1б, на який, як з'ясувалося, падає «основний тягар» біологічної активності IL-1 у шкірі).

О. А. Притуло і Е. Б. Борисова [2007] методом трансмісійної електронної мікроскопії виявили збільшення щільності міжклітинних десмосомальних контактів і розглядають цей феномен як додатковий захисний механізм шкіри від зовнішніх впливів в умовах відсутності волосяного покриву, оскільки щільні та не мобільні міжклітинні з'єднання служать перепоною для проникнення зовнішніх агентів у більш глибокі шари шкіри.

Отримані дані щодо змін десмоплакінів диктують необхідність порівняння з іншими дерматологічними захворюваннями, при яких відбувається порушення цього білка, що синтезується базальними та шиповатими клітинами епідермісу і входить до складу десмосом.

Щодо функції та складу десмосом відомо, що клітини базального шару забезпечують щільне з'єднання як з базальною мембраною (завдяки напівдесмосомам), так і з сусідніми клітинами (завдяки десмосомам).

Десмосоми - це найпоширеніший тип міжклітинних контактів і в той самий час є найбільш складно організованою спеціалізованою структурою клітинної адгезії.

Ділянки клітинних мембран, що входять до складу десмосоми, відокремлені шаром десмоглії, що має товщину 20-30 нм. Із внутрішньго боку до плазматичної мембрани прилягає цитоплазматична пластинка (її товщина становить 10-40 нм), в яку вплетені проміжні філаменти. Десмосоми всіх клітинних типів містять білки: плакоглобін (зв'язується з цитоплазматичною ділянкою трансмембранного білка десмоглеїну І; за межами десмосом цей білок взаємодіє з цитоплазматичними доменами Е- та N-кадгеринів); десмоплакіни (виділяють 2 типи: десмоплакін І та десмоплакін ІІ); десмоглеїни (СаІ+-зв'язувальними трансмембранні білки із сімейства кадгеринів; наявні в десмоглії); десмоколіни (виділяють десмоколін І та десмоколін ІІ, це також СаІ+-зв'язуючі трансмембранні білки із сімейства кадгеринів; наявні в десмоглії).

Клітини шиповатого шару епідермісу, як і базальні, синтезують десмоплакін, але, крім демосом, вони також мають багаточисленні відростки.

Молекули десмосом утворюють 2 лінії зв'язку: плакоглобін (або цитоплазматична пластинка) > десмоглеїн (СаІ+-зв'язувальний білок у плазматичній мембрані однієї клітини) > десмоглеїн (СаІ+-зв'язувальний білок в плазматичній мембрані іншої клітини) > плакоглобін (цитоплазматична пластинка); десмоплакіни (цитоплазматична пластинка) > десмоколін (СаІ+-зв'язуювальний білок в плазматичній мембрані однієї клітини) > десмоколін (СаІ+-зв'язувальний білок у плазматичній мембрані іншої клітини) > десмоплакіни (цитоплазматична пластинка). Функції десмосом: підтримання структурної цілісності тканини (скріплюючи клітини між собою); забезпечення пружності тканини (десмосоми + проміжні філаменти), підтримка в тканині натягу.

Напівдесмосоми - це адгезивні контакти, які забезпечують прикріплення клітин до базальної мембрани (напівдесмосома також містить цитоплазматичну пластинку з утопленими в ній проміжними філаментами; особливістю цитоплазматичної пластинки даного типу адгезивного контакту є наявність пемфігоїдного антигену, якого немає в десмосомах). Пемфігоїдний антиген - це СаІ+-зв'язувальний білок із сімейства кадгеринів, близький за амінокислотними послідовностями з десмоглеїном І. Ці структурні компоненти (складові десмосом та напівдесмосом) епідермісу нерідко є патофізіологічною мішенню для розвитку тяжких дерматозів.

При одних із них (різновиди пухирчатки) ушкодження цих структур призводить до розшарування клітин епідермісу, при інших навпаки - зв'язки між клітинами стають настільки щільними, що використання місцевої терапії практично не здійснює позитивного ефекту (передбачається такий механізм пошкодження при алопеції). Дані структури фізіологічно руйнуються в поверхневих зонах рогового шару епідермісу, що сприяє злущенню відмерлих клітин з його поверхні. Біохімічний склад біологічно активних речовин, що забезпечують їх функції, характерний не лише для міжепітеліальних зв'язків у шкірі, але і в інших органах організму, що дозволяє інтегрувати науковий пошук стосовно проблем, пов'язаних із ушкодженням цих структур при різноманітних захворюваннях (у тому числі аутоімунного генезу).

У наукових публікаціях про запалення приділяється недостатня увага впливу на цей процес епідермісу, оскільки відомо, що в даному шарі шкіри власні судини відсутні.

У 1981 році Т. А. Luger et al. виявили, що клітини шкіри можуть самі продукувати цитокіни, причому постійно, а деякі з них - в істотній кількості, достатніх навіть для активації клітин тимуса (епідермальний IL-1б).

За сучасними даними, кератиноцити постійно продукують його у вигляді білка-попередника, після розщеплення якого спеціалізованим мембранзв'язуючим ферментом калпаїном у міжклітинний простір і секретується власне IL-1б.

Шкірою в нормі не продукується друга основна ізоформа IL-1, тобто, IL-1в, але постійно також виробляється його білок-попередник. Оскільки кератиноцити, на відміну від моноцитів крові, не мають спеціалізованого ферменту, який би перетворював цей білок-попередник у біологічно активну форму, IL-1в може детектуватися в шкірі лише при патологічних станах.

Вміст IL-1б в епідермісі надзвичайно великий (лише в роговому шарі його вміст складає приблизно 6 тисяч нг/г). У крові цього цитокіну в 3 мільони разів менше, що й дало підстави для несподіваного висновку: IL-1б - майже виключно епідермальний цитокін. Це, дійсно, надзвичайно важливий висновок, бо, як відомо, зазвичай один і той самий клас цитокінів продукують декілька різновидів клітин (т. зв. «принцип дублювання цитокінової сітки»).

Є ще один важливий висновок цього відкриття: ця ізоформа IL-1 є автономним та ізольованим від решти тіла пулом молекул, бо навіть 1 нг/кг виділеного кератиноцитами IL-1б викликав би підвищення температури тіла; тобто його активність не поширюється за межі здорової шкіри. Крім того, за хімічною будовою цей цитокін є водорозчинним білком, утвореним послідовністю 159 амінокислот, тобто фізичний транспорт такої великої молекули через епідерміс є неможливим.

У той самий час IL-1б має унікальну здатність стимулювати кератиноцити епідермісу до продукції нових молекул IL-1б (т. зв. «аутокоїдний механізм»).

Нещодавно дослідники університетів Гейдельберга та Цюриха встановили, що активність IL-1 необхідна для формування епідермісу. В той самий час механізм впливу IL-1б на проліферацію кератиноцитів є опосередкованим, і він виконує роль первинного індуктора росту епідермісу шляхом дії на фібробласти дерми. Саме під впливом IL-1б фібробласти дерми секретують незамінні для формування епідермісу фактори росту. Одні з них необхідні для стимуляції поділу кератиноцитів базального шару епідермісу - KGF (фактор росту кератиноцитів), інші - для процесу диференціювання цих клітин HGF (фактор росту гепатоцитів) та GM-CSF (гранулоцитарно-макрофагальний колонієстимулювальний фактор). Такий спосіб регуляції формування тканини через епітеліально-мезенхімальні взаємодії має назву «паракринна подвійна петля» - паракринно індукує секрецію фібробластами дерми факторів росту, які, в свою чергу, стимулюють проліферацію та диференціювання клітин епідермісу.

Вважається, що саме IL-1б належить критично важлива роль у процесі формування та поновлення епідермісу здорової шкіри.

Дослідники інших університетів (Теннессі, Пенсильванії, Каліфорнії - США) установили, що IL-1б бере участь також у регуляції життєвого циклу колагену та еластину.

Відомо, що колаген - білок дерми, який забезпечує її механічну міцність. У відповідь на стимуляцію IL-1б фібробласти дерми виробляють проколагени І та ІІІ типів, але й одночасно секретують PGE2 (інгібітор конверсії проколагену в колаген), колагеназу (фермент, що гідролізує колаген) і тканинний інгібітор колагенази. Тобто здійснюється одночасно вплив на регуляцію як шляхів синтезу, так і деградації колагену. Перевага того чи іншого процесу залежить від дози цитокіну: в низьких концентраціях - стимулюється продукція нового колагену, у високих стимулюється його деградація. Ізоформа IL-1б (яка, як зазначалося раніше, секретується моноцитами) стимулює переважно процеси деградації колагену, може стимулювати продукцію колагенази, але не спроможна стимулювати утворення тканинного інгібітора колагенази.

Якщо колаген забезпечує міцність шкіри, то інший білок дерми (еластин) - її пружність. IL-1б, стимулюючи фібробласти дерми, спонукає їх до продукції водорозчинного попередника еластину (тропоеластин), який під дією ферменту лізилоксидази перетворюється у власне еластин. Тобто стосовно еластину IL-1б стимулює в дермі лише процеси його синтезу.

Одним із головних компонентів дерми, який забезпечує баланс води, рухливість та інші характеристики клітин шкіри, є гіалуронова кислота. IL-1б стимулює фібробласти дерми до продукції глікозаміногліканів взагалі, у тому числі гіалуронової кислоти.

Відомо, що меланогенез - це складний процес утворення пігменту меланіну в спеціалізованих клітинах епідермісу (меланоцити). Але й на цей процес впливає IL-1б: він інгібує власне проліферацію самих меланоцитів (хоча цей процес не є цитотоксичним і має зворотний характер); він інгібує активність тирозинази, яка впливає на швидкість утворення меланіну в шкірі; IL-1б залучається до регуляції підготовчих стадій меланогенезу, він індукує експресію проопіомеланокортину - неактивного попередника декількох прямих активаторів меланогенезу (адренокортикотропного гормону, альфа-меланоцитстимулювального гормону, бета-ліпотропного гормону та бета-ендорфіну); він підвищує експресію рецепторів меланостимулювального гормону в меланоцитах; стимулює значне збільшення секреції кератиноцитами ендотеліну-1, який одночасно є активатором проліферації меланоцитів та інгібітором тирозинази.

Усі ці ефекти IL-1б є підготовчим етапом до запуску меланогенезу, але для цього необхідно отримати додатковий сигнал: таким є альфа-меланостимулювальний гормон, який секретується в шкірі під дією УФО, і який одночасно є активатором меланогенезу та інгібітором біологічної дії IL-1б.

IL-1б стимулює також синтез ліпідів в епідермісі, нормалізує його пошарову структуру, чим збільшує можливості шкіри утримувати вологу. Тому при порушенні цілісності поверхні шкіри в епідермісі негайно збільшується продукція IL-1б (достовірно більше у шкірі молодих людей). Здатність IL-1б до підтримки нормальної бар'єрної функції шкіри обов'язково повинна враховуватися в косметології - вікові порушення цієї функції можуть бути зменшені при використанні цього цитокіну у складі засобів догляду за шкірою.

Комплекс ефектів цей цитокін здійснює і у відношенні регуляції роботи волосяних фолікулів. Він може одночасно інгібувати проліферацію клітин епітеліального матриксу, не пригнічуючи при цьому ріст самого волосся. Крім того, цей цитокін стимулює фібробластоподібні клітини фолікулярного сосочка до продукції факторів росту кератиноцитів, гепатоцитів, гранулоцитарно-макрофагально-колонієстимулювального фактору та фактора росту ендотелію судин. Усі ці фактори необхідні для нормального росту волосяного фолікула: KGF є активатором проліферації клітин епітеліального матриксу та росту фолікулів у фазі росту волосся (анагену). Фактор росту ендотелію судин відповідає за збереження судинної сітки навколо фолікулів у цій самій фазі.

Вищезазначене свідчить про те, що IL-1б здійснює ідентичний вплив при формуванні епітеліальної тканини та її похідних (волосся), використовуючи загальний механізм - активацію групи факторів росту.

Вплив цього цитокіну на життєвий цикл волосяних фолікулів є комплексним.

І. Помиткін [2010] зазначає про на те, що IL-1б може: 1) пригнічувати проліферацію клітин епітеліального матриксу, не пригнічуючи при цьому ріст самого волосся; 2) стимулювати фібробластоподібні клітини фолікулярного сосочка виробляти фактори росту, які необхідні для: а) проліферації та диференціювання клітин епітеліального матриксу; б) росту волосся; в) створення сітки судин біля волосяних фолікулів у фазі росту волосся (анагену); 3) посилювати експресію протеазинексин-1 (PN-1) - головного регулятора росту волосяного фолікула. Клітини фолікулярного сосочка синтезують PN-1, який є інгібітором тромбіну. Активація рецепторів тромбіну знижує здатність клітин фолікулярного сосочка до продукції факторів росту та ініціює перехід волосяного фолікула із фази росту (анагену) в фазі інволюції (катагену). Таким чином, пригнічення тромбіну, спричинене дією PN-1, сповільнює інволюцію волосяних фолікулів, що дає підставу зробити висновок про IL-1б як один з важливих чинників підтримки волосяного фолікула в фазі росту волосся (анагену).

З урахуванням вищезазначених особливостей патогенезу вогнищевої алопеції стає зрозумілим незначна ефективність не лише стандартної терапії, але й терапії з використанням цілої низки сучасних методик. У лікуванні пацієнтів, що страждають на вогнищеву алопецію, особлива роль відводиться суміжним спеціалістам.

Рекомендується виявлення та санація вогнищ хронічної інфекції, комплексна терапія планується з урахуванням фонових порушень, що виявляються у хворих на вогнищеву алопецію. Використання гормональних препаратів чи імуносупресантів типу циклоспорину А у дітей взагалі мало виправдане, тим більше, що після відміни їх процес знову рецидивує. Тривале використання силокасту чи мівалу К негативно впливає на діяльність печінки. Ін'єкції алое, вітамінів, PUVA-терапії, використання мазей з подразнюючою дією ефективні лише на короткий період часу.

Отже, з урахуванням найсучасніших даних стосовно патогенезу вогнищевої алопеції, а також результатів обстеження хворих із залученням лікарів інших спеціальностей, лікування цього захворювання є дуже складною проблемою, у тому числі через необхідність використання численних фармакологічних препаратів різного механізму дії одночасно. Це, у свою чергу, призводить до поліпрагмазії і її наслідків, або викликає у пацієнтів низку побічних ефектів.

У зв'язку з цим перевагу необхідно віддавати такій терапії захворювання, яка б попереджала розвиток вищезазначених перешкод, була б комплексною, ефективною, безпечною, недорогою. Таким вимогам відповідає перш за все рефлексотерапія.

Але, з урахуванням того, що одним із «центральних» розладів, який потребує корекції при всіх видах вогнищевої алопеції, є порушення гемодинаміки, стає необхідним включення в комплекс лікувально-профілактичних заходів відповідних терапевтичних втручань.

Рефлексо- та метаболічна терапія при алопеції

Усі дослідники проблеми вогнищевої алопеції підкреслюють той факт, що це захворювання поєднується з різноманітною супутньою патологією, серед якої першочерговими є функціональні порушення ШКТ, ендокринопатії, різноманітні психоемоційні розлади та ін.

Перед початком лікування обов'язково потрібно проаналізувати та врахувати результати обстеження хворих. При цьому звертається увага на вік пацієнтів, стать хворих, наявність супутньої патології, досліджується також будова волосся, фази його розвитку. Важливе значення надається функціональному стану імунокомпетентних клітин: Лангерганса, Т-лімфоцитам, клітинам шкіри та волосяного фолікула, молекулярним механізмам їх взаємовідносин. Надзвичайно важливим є дослідження у хворих на алопецію процесів гемодинаміки, а також вивчення показників якості життя. Такі самі дослідження раціонально здійснювати і після проведеного лікування. І на сьогодні стратегічно важливим напрямом у лікуванні хворих на вогнищеву алопецію є надання особливої ролі суміжним спеціалістам з тих позицій, що провідна супутня патологія у хворих на вогнищеву алопецію визначає клініко-патогенетичний варіант перебігу захворювання.

У зв'язку з цим рекомендується комплексний підхід до лікування хворих. Рекомендують використовувати різні методи, у тому числі як т. зв. «старі», але виправдані часом, так і сучасні: ПУВА-, лазеротерапія, мезотерапія, метаболічна терапія - вітаміни, мікроелементи, амінокислоти, специфічна та неспецифічна дезінтоксикаційна терапія (ентеросорбенти), імплантація (трансплантація) волосся, імунотропна терапія, судинні препарати та ін. Необхідно комбінувати медикаментозні, фізичні, хірургічні методи, ефективне використання ензимотерапії. У разі необхідності здійснюється гормональна регуляція росту волосся, у тому числі використовуються оральні контрацептиви, в тяжких випадках навіть хіміотерапія.

Такі методи, як хірургічні, зокрема трансплантація волосяних фолікулів, scalp reduction - «зменшення скальпу» та hear lifting - «стягування волосся», використовуються при андрогенетичній алопеції, яку все-таки рекомендують виділяти в окрему форму. Вважається, що цей тип випадання волосся становить 95 % усіх типів облисіння. Установлено також, що розвиток цього типу обумовлено генетично з полігенним типом успадкування, завдяки підвищеній чутливості клітин волосяних фолікулів до андрогенів. Під дією ферменту 5-альфа-редуктази тестостерон перетворюється в дигідротестостерон, який проникає в клітини і порушує синтез білків у них. Перспективними методами лікування у цьому разі є використання ірритантів (міноксидил), сілатранів (ті, що містять кремній).

Багато авторів також підкреслюють що ключовим в успіху лікування вогнищевої алопеції є адекватна терапія основного захворювання, саме через це фармакотерапія має другорядне значення. Але в ряді випадків якої-небудь певної супутньої патології, яка була б абсолютно «повинною» в розвитку вогнищевої алопеції, практично встановити не вдається. Ось чому використання такого методу, як рефлексотерапія, що впливає на центральні регулювальні механізми функціонування всіх органів і систем, є одним із найбільш патогенетично обґрунтованим при лікуванні хворих на цю патологію.

Навіть сама сучасна теорія «імунної медіації» патогенезу вогнищевої алопеції передбачає не лише вплив порушень кількісного складу імунокомпетентних клітин, але й молекулярних систем, які забезпечують взаємозв'язок імунної системи з нервовою, ендокринною системами, а також клітинними популяціями, що беруть участь у рості волосяного фолікула. У цьому зв'язку, як і наголошувалось раніше, обґрунтованим може стати підхід до вибору тактики лікування хворих на вогнищеву алопецію з урахуванням останніх досягнень в області фундаментальних наук у відношенні пропозиції щодо об'єднання всіх центральних регулювальних систем (нервової, ендокринної, імунної) в єдину, т. зв. «дифузну нейроімуноендокринну регулювальну систему організму», яка має як центральні органи, так і місцеві відділи.

У такому разі найбільш логічним методом лікування хворих на вогнищеву алопецію було б використання методик, які також могли б комплексно впливати на всі ланцюги цієї єдиної регулювальної системи, причому як на місцевому, так і на загальноорганізменому рівні.

Тобто і з цієї точки зору таким вимогам відповідають методи рефлексотерапії і такі, які б впливали на метаболічні процеси, що порушуються при цьому захворюванні.

Стосовно до рефлексотерапії, незважаючи на її широке використання в практичній медицині, до сих пір залишається подвійне ставлення. З одного боку, практичні лікарі відзначають її позитивний ефект при багатьох функціональних захворюваннях організму, у тому числі й шкіри. А з іншого боку, вчені не можуть погодитися з найбільш поширеними поясненнями механізму дії цього методу лікування, які базуються на принципах китайської натурфілософії (поняття «інь», «янь», «меридіани» і т. д.). Така думка вчених є обґрунтованою тому, що не вдалося до цього часу знайти які-небудь «специфічні» структури, чи специфічні види «енергії», що могли б підтвердити достовірність найбільш поширених акупунктурних понять.

У той самий час проведення ретельного наукового аналізу проблеми рефлексотерапії, у тому числі з постановкою експериментів на лабораторних тваринах, дозволили пояснити ефективність цього методу лікування, базуючись на відомих нейрофізіологічних законах. Серед багатьох видів такого лікування в дерматологічній практиці найбільш сприйнятливим є використання аурикулярної рефлексотерапії, по-перше, у зв'язку з тим, що шкіра на вушної раковині не є при більшості дерматологічних захворювань типовим місцем ушкодження і частіше усього вільна від морфологічних елементів висипки: по-друге, у зв'язку з тим, що вушна раковина є унікальним органом організму людини саме для використання її з метою рефлексотерапії.

За останні роки в багатьох країнах світу, у тому числі і в Україні, були опубліковані роботи методичного характеру з техніки і тактики лікування методами голковколювання в точки акупунктури (від лат. aku-, puncture - точкове голковколювання) у вушну раковину (аурикулярна голкорефлексотерапія). У той самий час дуже мало праць присвячено обґрунтуванню вибору точок акупунктури у вушну раковину для дії на них із метою нормалізації порушених функцій тих чи інших органів і систем організму.

Теоретичні основи аурикулярної голкорефлексотерапії також в основному базуються на постулатах китайської натурфілософії (як і при корпоральній рефлексотерапії), і не розглядаються фізіологічні основи такої методики лікування. Нерідко принципи аурикулярної голкорефлексотерапії використовуються і для діагностичних цілей. Причому відповідні фахівці стверджують, що точки акупунктури вушної раковини є зонами/проекціями окремих органів на вушній раковині.

За даними Р. А. Дуриняна [1983], (цитовано з перекладом) «… насправді інформація від органів не може надходити до вушної раковини, щоб створювати там вогнище збудження і формувати чутливе уявлення. Тим більше немає ніяких фізіологічних підтверджень для того, щоб на вушній раковині існували «центри» управління функціями різноманітних органів і систем організму Для пояснення цього явища можна використати відомий в нейрофізіології принцип аферентної взаємодії між соматичними та вісцеральними системами, бо він ґрунтується на існуванні широкого сенсорного перекриття аферентів внутрішніх органів та зон тіла на всіх рівнях організації сенсорних систем мозку… Надходження сигналів із внутрішніх органів та зон тіла на одні й ті самі нейрони можуть сприйматись як картина збудження від органу, так і від відповідної зони тіла, при цьому формувати у свідомості рефлекторних реакціях уяву як про конкретний орган, так і конкретну зону тіла. У зв'язку з тим, що подібні перекриття значно подані у ядрах солітарної та тригемінальної систем на рівні стовбура, а також їх проекцій на ядрах таламусу та в корі великих півкуль, вушна раковина завдяки своїм аферентам стає унікальною ділянкою для проекцій віддзеркаленої вісцеро-соматичної чутливості різних органів та зон тіла. Підвищена збудливість нейронів, на яких закінчується аферентні волокна від певного пункту вушної раковини, становить сприятливі умови для загального зниження імпедансу даного пункту вушної раковини, що й можна виявити шляхом вимірювання локального електро-шкірного опору. Саме в ці точки й рекомендується проводити рефлексотерапію. Аурикулярна рефлексотерапія здатна «запускати» рефлекторні реакції на певні органи та області тіла через конвергентні чутливі нейрони і таким чином модулювати стимуляцію аферентів певної області тіла чи органа.

Голковколювання є одним із найбільш древніх методів впливу на точки акупунктури вушної раковини і, не зважаючи на впровадження більш сучасних методів (лазеропунктура, електропунктура та ін.), залишається одним із найефективніших. Крім введення голки в точку акупунктури вушної раковини, застосовують їх прогрівання полинними сигарами. Реакція організму на прогрівання полинними сигарами аналогічна реакції на голковколювання, однак вона проходить без ушкодження тканин голкою і в більш легкій формі. Взагалі в традиційній китайській медицині ці два способи впливу на точки акупунктури рідко розділяли і частіше усього метод такого лікування називався «Чжень-Цзю» (тобто писався через дефіс, чим підкреслювалася нерозривність та послідовність цих методик: спочатку - голковколювання, а потім - обов'язкове прогрівання). Саме недотримання цього принципу може певною мірою пояснювати окремі випадки неефективності рефлексотерапії.