Вокально-методичні аспекти формування дикції та виправлення мовних дефектів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. А. С. МАКАРЕНКА.

Кафедра вокального мистецтва

Магістерська робота зі спеціальностей: викладач вокалу - вчитель музики

Вокально-методичні аспекти формування дикції та виправлення мовних дефектів

Пінчук-Шаталова В.Є.

Науковий керівник:

Зав'ялова О. К.

СУМИ - 2006

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ДИКЦІЯ, ЯК ЗАСІБ ВИПРАВЛЕННЯ МОВНИХ ДЕФЕКТІВ

1.1 Аналіз літератури

1.2 Фізіологія будови голосового апарату та її роль у формуванні дикції

РОЗДІЛ 2. ВОКАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДИКЦІЇ ТА ВИПРАВЛЕННЯ МОВНИХ ДЕФЕКТІВ

2.1 Вокально-методичні аспекти формування дикції

2.2 Логопедичні методи виправлення мовленнєвих дефектів

2.3 Роль дикції у сценічній мові

РОЗДІЛ 3. МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ВИПРАЦЮВАННЯ ДИКЦІЇ

3.1 Формування голосних і приголосних та їх артикуляція в мові

3.2 Виправлення мовленнєвих дефектів у процесі постановки голосу

3.3 Методика роботи над дикцією для напрацювання сценічної та дикторської мови

ЗАКЛЮЧЕННЯ

ЛІТЕРАТУРА

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність теми. Магістерська робота «Вокально-методичні аспекти формування дикції та виправлення мовних дефектів» присвячена виявленню дефектів дикції та методам їх виправлення у людей, діяльність яких пов'язана з мовленням. Вірна дикція є одним з головних чинників для кращого розуміння змісту дикторських текстів, промов політичних діячів, викладення навчального матеріалу вчителями тощо. В великій мірі ця проблема завжди існувала також в співі, мистецтві, в якому нерозривно пов'язані музика і слово. Неабияку роль відіграє дикція у культурі мовлення. Питання дикції завжди було актуальним і в наш час потребує відповідної уваги.

Мова - історичне надбання кожного народу, а культура мови - невід'ємна ознака загальної культури людини. Про це влучно сказав видатний мовознавець Віктор Виноградов: “Висока культура розмовної і писемної мови, уміння користуватися її виражальними засобами, її стилістичною багатогранністю - найкраща опора, найвірніша допомога і найнадійніша рекомендація для кожної людини в її громадському житті і творчій діяльності” [19; 3-9].

Мова - це знаряддя, за допомогою якого люди спілкуються, обмінюються думками і розуміють одне одного. Вона реєструє і закріплює в словах, словосполученнях, реченнях, результати нашої думки і є невід'ємним фактором мистецтва співу, засобом розкриття ідейного та художнього змісту музично-вокального твору сценічного образу, засобом активного впливу на слухача. Мова не є вродженою здібністю людини, але кожній людині необхідно найкраще володіти нею, як самим поширеним засобом спілкування.

Форми і функції мови вдосконалюються впродовж всього життя в процесі мовленнєвої діяльності. Процес оволодіння мистецтвом мови необмежений рамками лише мови. Практика підтверджує вірність цього тезису. На питання про те, що допомогло людині у вихованні власної мови найчастішою є відповідь: професійна практика в тому числі високе мовленнєве навантаження, постійний вибір вірних і потрібних для мови дійових завдань, які формують особливості мови, пошуки виразних засобів, для точного виявлення характеру мовлення.

Питанням формування дикції та виправлення мовних дефектів окремої праці на сьогодні не призначено. Тому виникає нагальна необхідність висвітлення цих проблем у спеціально розробленому дослідженні. Мета даної роботи полягає в конкретизації особливостей формування дикції та виправлення мовних дефектів, а також в напрацюванні необхідних наукових, практичних, методичних настанов для придбання певних знань та навичок студента, вчителя, учня.

Мовлення є умовним рефлексом вищого порядку. Розвивається мова у людини як друга сигнальна система в тісному зв'язку з першою сигнальною системою. Однак при цьому перша сигнальна система спрямовує діяльність мовленнєвої системи. Виникнення мови зумовлено процесом розвитку, при якому в мозковій корі з'являється центр для вимови окремих звуків, складів і слів або моторний центр мови (Брока). Поряд з цим розвивається здібність розрізняти і сприймати умовні звукові сигнали в залежності від їх значення і порядку, і виникає гностична мовленнєва функція - сенсорний центр (Верні- кє). Обидва центри у відношенні з функцією тісно пов'язані, знаходяться у правші в лівій півкулі, у лівші в правій півкулі. Ці коркові відділи мозку не працюють ізольовано, а пов'язані з іншими відділами кори, і таким чином, відбувається одночасна функція всієї мозкової кори. Це і є сукупна праця аналізаторів, в результаті якої відбувається аналіз внутрішнього і навколишнього середовища, а потім синтез складної діяльності організму. Мова є також сигналом для зв'язку з іншими людьми і для самого співрозмовника.

І.П. Павлов, видатний дослідник вищої нервової діяльності людини, відзначає: “В тваринному організмі, який розвивається на фазі розвитку людини, виникла надбудова до механізму нервової діяльності. Для тваринного світу дійсність сигналізує майже виключно тільки роздратуванням їх місця в великих півкулях, які безпосередньо переходять в спіральні клітини зорових, слухових та інших рецепторів організму. Це те, що ми маємо в собі як уява, відчуття і уявлення від навколишнього середовища. Це перша сигнальна система дійсності, спільна у нас з тваринами. Але слово створило другу, спіральну нашу сигнальну систему дійсності, будучи сигналом перших сигналів. Чисельні роздратування словом з однієї сторони віддаляли нас від дійсності, тому ми повинні завжди пам'ятати це, щоб не спаплюжити наше відношення до дійсності. З іншої сторони слово зробило нас людьми, про що, звичайно, тут говорити не приходиться. Однак це підлягає сумніву, що основні закони, встановлені в роботі першої сигнальної системи, повинні також працювати і в другій тому, що це праця тієї ж нервової тканини” [45; 10-11].

Для виникнення мови у людини основне значення має слух, який в період розвитку мови формується саме під впливом звукової системи мови. Зв'язком слуху і мови, однак, не вичерпується взаємопов'язаність першої і другої сигнальних систем. Слух для мови є лише однією частиною мовного акту. Друга частина - вимовляння звуків або артикуляція мови, що постійно контролюється слухом. Проте й чітка вимова не є остаточним елементом у складному процесі мовлення.

Механізм мовленнєвих здібностей формується у кожної людини на основі психофізичних особливостей під впливом мовленнєвого спілкування. Слово стає дійовим, точним і виразним при певній дії всього психофізичного апарату для виконання потрібних завдань. Людина не пристосовується до своїх мовленнєвих здібностей, вона активно формує і розвиває їх завдяки “випереджаючому відображенню дійсності”, здібності передбачати і планувати. Ця якість розповсюджується на всі “складові” мови, що дозволяє в процесі творчої роботи регулювати в тій чи іншій мірі необхідні якості.

Зрозуміло, що розвиток мови надзвичайно складний процес, обумовлений впливом різних факторів, якщо один із факторів, в будові мови порушується, наступає розлад її розвитку [45; 32-33]. Дикція як основа мовленнєвої і співацької майстерності є предметом дослідження.

Обов'язковим елементом мовної культури є правильна літературна мова, або орфоепія. Слова “орфоепія” грецького походження: orthos - правильний, epos - мова [9; 4]. Орфоепія виникає й дістає розвитку в ораторському мистецтві. Для навчання публічним виступам давні греки розробили риторику - науку про ораторське мистецтво. Родоначальниками риторики були грецькі класичні софісти V століття до н.е., які високо цінували слово і силу його переконання. До риторики серйозно і глибоко ставився Платон. Основи риторики, як науки, невід'ємно від логіки і діалектики, заклав учень і водночас опонент Платона Аристотель. Один з продовжувачів Аристотеля - перипатетик Феофраст (IV) у ІІІ ст. до н.е. розробив знамените вчення про вибір слів і словосполучень, тим самим виділивши ряд важливих стилістично- естетичних проблем. Але ж у всі часи відомі риторики, приділяти увагу своїй чіткій ораторській дикції. Це був показник професіоналізму [5; 11-12].

В логопедії висвітлюються питання дикції, що пов'язані з філогенетич- ністю мови - молодої функції кори головного мозку, що виникає в стадії розвитку первісної людини, як доповнення до механізму нервової діяльності тварин. Дикція - це чіткість вимови голосних і приголосних звуків. Вона досягається за рахунок правильної артикуляції, гнучкості та рухливості язика, губ, нижньої щелепи та верхнього піднебіння.

Питання мовленнєвої культури набирає особливо великої ваги в наш час, коли українська мова набула статусу державної, коли саме українське слово стало засобом комунікації та спілкування [9; 6]. Прищеплювати дітям основи правильної літературної вимови треба як на уроках української мови та літератури, так і на уроках музики.

Оскільки в початкових класах діти ще не вивчають фонетики складоподілу мови, вчитель повинен сам демонструвати на уроках музики правильну вимову голосних і приголосних звуків й вимагати від учнів точного їх копіювання. Навіть при підсвідомому засвоєнні орфоепії формуються відповідні навички вимовляння слів. Пізніше, коли учні отримують підготовку з фонетики на уроках мови і почнуть вивчати орфоепію, можна вимагати свідомого засвоєння ними правильної літературної вимови звуків й на уроках музики. [9; 6].

В зв'язку з цим в наш час треба приділяти велику увагу проблемі дикції у підготовці вчителів загальноосвітніх шкіл. Коли людина володіє вірною дикцією, це, безсумнівно, привертає увагу оточуючих. Мовлення вчителя - зразок для дітей: вони наслідують його в усьому, навіть у помилках і дефектах [15; 43]. Вірна, чітка дикція є також показником національності.

Роботі по оволодінню вірною мовою й чіткому ясному вимовлянню на сьогодні, навіть, у спеціальних вищих і середніх музичних навчальних закладах не надається належної уваги. Немає, на жаль, курсів орфоепії, риторики, сценічної мови, основ логопедії, фоніатрії і на факультетах мистецтв педагогічних університетів. Виникає нагальна необхідність в професійній мовленнєвій підготовці фахівців, робота яких пов'язана з лекційною. дикторською, викладацькою та ін. мовленнєвою діяльністю. Тому на сьогодні є актуальним надання на професійному рівні практичних навичок як мовленнєвої підготовки, так і методів вивчення, а також впровадження їх в загальні курси навчання для майбутніх фахівців.

Вірність дикції найкраще за все відпрацьовується на уроках сценічної мови. В наш час, у навчальних курсах вузів, нажаль, мало приділяється уваги роботі над сценічною мовою. Між тим навички сценічного мовлення є необхідним елементом підготовки сучасного педагога. Педагог, як і артист, повинен багато приділяти уваги як своїй зовнішності, так і внутрішньому світогляду, артистичності й вимовлянню.

Вищезазначені аспекти дослідження зумовлюють наступні завдання:

1. Систематизації та узагальнення психолого-педагогічних, вокально- педагогічних, медичних, методичних напрацюваннь щодо проблеми дикції;

2. Виявлення закономірностей формування мовних аспектів дикції;

3. Конкретизації особливостей формування дикції в процесі постановки голосу;

4. Розроблення методичних рекомендацій щодо вдосконалення дикції як основи мовленнєвої та співацької майстерності.

Основи необхідних професійних мовних знань і навичок закладаються в роки навчання, які є важливим етапом становлення особистості. При цьому весь комплекс мовленнєвої діяльності вчителів, всі форми їх творчого, навчального, суспільного життя, які підтримані системою мовленнєвого навчання, можуть і повинні сприяти закріпленню, автоматизації професійних навичок володіння словом. В учбовому процесі найбільший інтенсивний вплив на якість мови починається по мірі знайомства з тематичним і літературним матеріалом, який ставить перед виконавцями серйозні творчі завдання. Залучення самих різних видів інтелектуальної діяльності студента в процесі тренування мовленнєвих навичок повинно стати методичним принципом навчання мови. Цей принцип набуває великого значення на етапі закріплення навичок дихання, постановці голосу, дикції, орфоепії, логіки.

Під контролем вчителя навик, що формується в мовленнєво- голосовому тренінгу, закріпляється і стає звичайним, виробляється в мовленнєво-голосовому вмінні сам по мірі оволодіння задачами мовленнєвої дії. При досконалій організації самого процесу навчанням і володінням необхідними навичками, можна активно впливати на формування в учнів відповідного характеру і якості мови.

Важливе значення відіграє дикція і в процесі постановки голосу. Постановка голосу - це вокально-педагогічна система виховання співацького голосу на основі вчення про регістри, яка склалася в зв'язку з історичним розвитком мистецтва Беїі'сапїо. Розвиток голосового матеріалу співака, а також дикції в процесі навчання співу має свої внутрішні закономірності, що дає можливість виділити їх в самостійну область вокальної педагогіки з метою теоретичного узагальнення.

Спів - це продовження мови, мистецтво, в якому поєднується музика і мова, творчість композитора і творчість поета. Співак, творчо поєднуючи текст з музикою, створює художній образ, і успіх залежить не тільки від якості музики і тексту чи талановитості виконавця, але й від ступені його володіння технікою співу і технікою мови. Обидві складові важливі в рівній мірі. Неможливо створити яскравий художній образ при поганому володінні голосом, або вадах дикції. Треба відзначити, що гарний спів передає текст в більш виразній формі, ніж звичайна розмовна мова, й виявляє значно більший емоційний вплив на слухачів. Тому є декілька причин:

• безпосередній вплив самої музики;

• значно більша сила звука, яка дозволяє гарно чути співака навіть в великій залі;

• формантний, обертоновий склад співацького звуку, значно багатший за розмовний, що покращує його звучання і буяння;

• вдвічі, а то і втричі більший частотний діапазон співацького звуку, що підвищує емоційність виконання.

Але дуже часто до слухачів погано доходить текстовий зміст виконаних співаками творів, і вони, навіть, змиряються з цим, отримуючи задоволення від музики самої по собі. Особливо нерозбірливою буває мова у хоровому виконанні, внаслідок асинхронності співу хористів і накладання одне на одне недоліків їх дикції. І в співі, і в мовленні, таким чином, співпадають вимоги до двох якостей: дикції і чіткості, від чого залежить розбірливість слів і виразність створюваного художнього образу [61; 78-79].

Мова співака, як у житті, так і на сцені має бути виразна, чітка, природна і правильна [65; 58]. Інтонаційно-звукова мова у співі підпорядковується тим самим законам, що й мова словесна. Щоб навчитися правильно співати, необхідно насамперед, вивчити свій мовний апарат, навчитися правильно говорити, декламувати, тобто оволодіти декламаційною співацькою мовою. Правильна вокально-художня сценічна мова є однією з основних складових у науці співу, особливо при постановці й вихованні співацького голосу. Методика формування дикції в мовленні і співі в курсі "сольного співу" є об`єктом дослідження.

Артикуляція, тобто робота губ, язика, мускульного апарату обличчя, при співі відрізняється від звичайної розмовної мови, саме артикуляція сприяє гарній розбірливості музичної мови. Правильна вокальна мова забезпечується найкращим співвідношенням звукового, дихального і артикуляційного механізму, швидкістю й чіткістю руху артикуляційного апарату і довершеною координацією дихання, артикуляції і звучання [65; 58-60].

Теоретичні і практичні відомості щодо ролі дикції у постановці голосу ми можемо знайти в вокально-методичних працях минулого, які зберегли накопичений досвід розвитку голосу співака. В основі досвіду лежить традиція, яка передає не тільки певні принципи і навики, але й залишає свободу для пошуку нових методичних настанов згідно епохи, музичного стилю, направлення, національності і мови [107; 1-3].

В наукових дослідженнях, пов'язаних з вокально-методичною проблематикою, розглядаються проблеми багатьох складових. Проблеми звукоутво- рення і проблеми дикції у постановці голосу розглядали такі музикознавці як Л. Б. Дмитрієв, Л. Левідов, В. Луканін, Д. Люш, М. Микиша, П. Органов, О. Г Стахевич. Проблемам акторської і сценічної мови присвячені роботи А. Н. Петрова, Н. В. Рахчеєв, З.В.Савкова, Г. В. Спаський, О. Ю. Фрід, Е. М. Ча- реллі. Питання систематизації і корекції вад мовлення висвітлені в наукових працях М. І. Буянова, В. І. Сельверстова, М. А. Власової, К. А. Беккера, М. Ф. Фомічової.

Матеріали з питань формування вокально-методичних аспектів формування дикції та виправлення мовних дефектів раніше не висвітлювались в окремому дослідженні, відповідно до цього не здійснювалась їх методична та практична розробка. Тому, наукова новизна даної роботи полягає в розгляданні дефектів дикції та методів їх виправлення як окремої проблеми, та їх практичному втіленні в педагогічній практиці, де повинні бути передбачені лекційні та практичні курси навчання. Новим у роботі також є те, що дані матеріали пропонуються для використання не тільки учням та студентам педагогічних вузів або вчителям шкіл, але й широкому колу фахівців, чия діяльність пов'язана з мовленнєвою практикою.

В даному дослідженні пропонуються матеріали з методики оволодінням мовленнєвою практикою, виправленням дефектів дикції та постановки мовного апарату. Методичний розділ містить практичні вправи, пропонуються тексти для вироблення дикції, оригінальна методика їх засвоєння.

Структура роботи:

Робота складається зі вступу, трьох розділів, списку використаної літератури (134 джерела) та додатків. У вступі дістають обґрунтування предмет, об'єкт, актуальність теми, визначаються мета, завдання та наукова новизна роботи. У першому і другому розділі аналізуються література, наукові теорії, пов'язані з проблемами формування дикції та виправленням дефектів, узагальнюється наукова думка про стан проблеми дикції в вокалі, логопедії, та роль дикції в сценічній мові. В третьому розділі формуються методичні рекомендації, щодо застосування методів виправлення дикції в навчально- виховному процесі на уроках вокалу в музичних закладах для вчителів загальноосвітніх шкіл. У висновках узагальнюються результати дослідження.

Загальний обсяг магістерської роботи 155 сторінок.

Апробація роботи. По темі магістерської роботи “Вокально-методичні аспекти формування дикції та виправлення мовних дефектів” була зроблена доповідь на студентській науковій конференції, що відбулася на факультеті мистецтв СумДПУ ім. А. С. Макаренка у квітні 2006 р. Деякі результати дослідження викладено у статті “Дикція в мовленні та співі“ , яку подано до друку у збірку студентських наукових робіт.

Результати і матеріали магістерської роботи можуть бути практично використані в курсах співу, постановці сценічного мовлення, дефектології та ін. в навчальних закладах культури і мистецтва.

РОЗДІЛ І. ДИКЦІЯ, ЯК ЗАСІБ ВИПРАВЛЕННЯ МОВНИХ ДЕФЕКТІВ В ПРОЦЕСІ ПОСТАНОВКИ ГОЛОСУ

Аналіз літератури стосовно проблем формування дикції та виправлення мовних дефектів охоплює певний діапазон джерел різних галузей науки, мистецтва, медицини, педагогіки тощо. Найбільш широко висвітлена проблема дикції у вокально-методичній літературі.

Книга “Основи вокальної методики” Л. Б. Дмитрієва ознайомлює з теоретичними відомостями щодо голосоутворення, розвитку голосу. Запропонований ним матеріал допомагає молодим співакам і педагогам придбати деякі навички логічного мислення у виконанні, розширює світогляд молодого педагога у навчанні співу. Питанню дикції в співі Дмитрієв приділяє велику увагу, про це свідчить той факт, що проблемі дикції він відводить окремий розділ у своїй роботі [25; 674].

Є. Н. Артем'єв в монографії “К. Н. Дорліак” узагальнює досвід вокально-педагогічного процесу професора К. Н. Дорліак, а також фоніатора Є. Н. Малютіна. Г оловним для автора у цьому досвіді є розкриття основних принципів формування вірного професійного співу. Поряд з тим Артем'єв відмічає, яка роль в навчанні співу приділялась також проблемам голосового апарату, дикції і артикуляції.

В праці “Питання вокальної педагогіки” під редакцією М. Мирзоєвої, Е. Кузьміної, В. Карінт, В. Рождественської, присвяченої виконавському мистецтву оперних співаків та розгляду вокального репертуару і методики викладання, всебічно розглядаються проблеми дикції в вокалі. В роботі А. П. Іванова “Мистецтво співу” висвітлюються практичні надбання по методиці співу, постановці голосу і дикції, а також надається ряд вправ, спрямованих для розвитку музичного слуху і вокальних даних співака [47; 104].

Книга Д. Г. Євтушенко “Роздуми про голос” створена у формі нарисів, в яких висвітлюється величезний досвід співацької діяльності автора. Робота охоплює широке коло питань вокальної педагогіки, виконавства, співацької культури, вокальної техніки. В ній розкриваються аспекти співацької діяльності пов'язані з особливостями співацьких голосів й робота над ними, але питання стосовно проблем дикції окремо не розглядаються [41; 89].

В останні роки чисельні науково-методичні розробки щодо історії оперних стилів і вокальної педагогіки, а також безпосередньо практичних питань щодо постановки голосу здійснив відомий вітчизняний науковець О. Г. Ста- хевич. В працях “Теоретичні основи процесу постановки голосу в вокальній педагогіці” і “Професійно-технічна підготовка в мистецтві співу” чітко і ттти- роко розкриваються питання постановки голосу, як процесу і вокальної науки (стиль БеІГеапїо), визначаються сучасні вимоги вокальної педагогіки, простежуються основні закономірності в постановці голосу [107; 43].

В посібнику “Вокальне мистецтво Західної Європи: творчість, виконавство, педагогіка” того ж автора, розглядається еволюція класичного бельканто та формування сучасного вокально-виконавського стилю в західноєвропейській оперній культурі ХІХ ст. Стахевич О. Г. акцентує тут увагу на дуже складній проблемі регістрового переходу та методах її вирішення у вокальному виконавстві співаків-кастратів і звичайних співаків. В основі теоретичної концепції перетворення вокально-виконавських стилів в оперному мистецтві - взаємозв'язок регістрового механізму співацького голосу та акустики голосового апарату, що обумовлює його (апарату) діяльність в процесі фонації, а також використання природи співацького голосу в композиторській творчості, оперному виконавстві та вокальній педагогіці [106; 272].

Посібник “Основи вокальної педагогіки” О. Г. Стахевича висвітлює питання розвитку співацького голосу і виховання співаків, діяльності голосового апарату і вимог щодо вокального виконавства у світлі сучасних природно-наукових концепцій. В посібнику ретельно розглядаються проблеми будови голосового апарату, наукові концепції стосовно діяльності голосового апарату в співі, аналізуються найпоширеніші теорії співацького голосу у вокальній педагогіці [108; 92]. В тематиці всіх цих наукових розробок аспекти дикції постають як часткові, тому в загальному спектрі висунутих Стахеви- чем проблем, які повинні бути вирішені у процесі постановки співацького голосу, питання дикції, нажаль, не отримали ретельного їх висвітлення.

Побічною є проблема дикції і в книзі Д. Люша “Розвиток і збереження співацького голосу”, де викладені основні принципи розвитку і збереження співацького голосу, теоретичні і практичні аспекти виховання молодих виконавців, а також питання, пов'язані з профілактикою професійних захворювань вокалістів; і у роботі доктора медичних наук І. І. Левідова “Співацький голос в здоровому і хворому стані”, в якій розглянута акустика анатомофізіологічної будови голосового апарату на основі медичних досліджень за допомогою рентгеноскопії та інших медичних засобів [61; 144].

Безпосередньо проблемам дикції присвячені книга Л. Д. Дмітрєєва “Г олосоутворення у співаків”, в якій розглядаються аспекти утворення голосних і приголосних та їх формування й звукоутворення в вокалі. В своїй праці “Практичні основи вокального мистецтва” М. Микиша теж приділяє велику увагу проблемам вокально-художній і сценічній мові та формуванню звука і слова [34; 55].

Проблеми дикції у всі часи були актуальними не тільки в вокалі, але також в риториці, логопедії, сценічній мові та інших галузях, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю. На різних рівнях, з різних позицій вони висвітлюються в науковій та методичній літературі. Так, І. М. Тронський в “Історії античної літератури” та С.М. Радциг в “Історії древньогрецької літератури” надають певну вагу тим історичним фактам, коли у професійній діяльності відомих ораторів (риториків) велике значення мала робота саме над дикцією. В цих працях приводяться факти надбання та методи роботи над дикцією таких великих ораторів, як Демосфен, Цицерон та ін. [5; 35].

Фомічева М. Ф. у своїй праці “Виховання у дітей вірного вимову” на засадах логопедичних досліджень дає загальні відомості про порушення мови, розкриває зміст і методику корекційної роботи над дефектами дикції головна мета цієї праці - надання належної профілактики і корекції недоліків звукоутворення у дітей [118; 238]. Селіверстов В. І. у роботі “Заїкання у дітей” розглядає питання стосовно заїкання, його розповсюдження, а також пропонує комплекс лікувально-педагогічних заходів, необхідні для його усунення. Додається також матеріал для бесід вихователям і батькам [95; 160].

Ряд авторів: Є. В. Богданова, М. І. Буянова, Т. В. Калашина та ін. в книзі “Заїкання у підлітків” висвітлюють досвід праці спеціалістів по інтегральному лікуванню заїкання у підлітків. В ній показані переваги комплексного підходу до виправлення даного порушення мовлення [44; 175]. В праці Єфі- менкової Л. Н. “Корекція звуків у дітей” приводяться матеріали по корекції вимови свистячих і шиплячих звуків і їх диференціації, а також практичні вправи для розвитку логічного мислення, уваги, пам'яті, з метою формування вірного мовлення [40; 200].

Значну зацікавленість представляє робота “Розлади мови в дитячому віці” М. Зеємана, в якій надається етіологія і патогенез різних форм мовних порушень і приводяться відповідні заходи логопедичного і методичного характеру для їх усунення. За основу теоретичного взірця автор взяв принципи фізіології, розроблені І. П. Павловим [45; 298].

У методичному посібнику О. О. Юрко “Вокальне виховання дітей та юнацтва в закладах загальної додаткової освіти“ розглядаються особливості вокального виховання учнів середньої та старшої школи в закладах загальної додаткової освіти вокально-мистецького спрямування у світлі природно- наукових концепцій вікових властивостей голосового апарату дитини. Даний методичний посібник має на меті висвітлення закономірностей формування співацького голосу та керування цим процесом, розуміння сутності складних фонаційних явищ.

Посібник містить рекомендації щодо вибору методів навчання, охорони та гігієни голосу дитини, добору вокально-технічного і художнього репертуару, забезпечуючи досягнення кінцевого результату - формування умінь та навичок правильного співу і, у зв'язку цим, -найкращого втілення емоційно- образного змісту художнього задуму композитора, чи народної пісні. Вагома частка методичного посібнику відводиться практичним розробкам дикційних навичок у вигляді музичних вправ, які доцільно використовувати на уроках вокалу. Важливе місце надається розробкам з дикції та артикуляції, необхідним для використання в процесі навчання, але вони містять обмежений обсяг матеріалу стосовно вироблення вірної дикції.

Корисним для даної роботи є серія журналів “Розкажіть онуку“, в яких є конкретний матеріал прикладів скоромовок, чистомовок, що були апробовані в загальноосвітніх закладах й можуть бути використані в практичних та методичних заняттях при роботі над дикцією в закладах культури і мистецтва та ін.

Таким чином, проблематика щодо формування дикції та виправлення мовних дефектів висвітлюється в дослідницькій літературі різних галузей науки, мистецтва, медицини, педагогіки тощо. Найбільш широкої розробки проблема формування дикції отримала в вокально-методичній літературі. На основі проаналізованої вокально-методичної, історичної, логопедичної та ін. літератури, можна зазначити, що дослідники різних галузей велику увагу приділяють розкриттю питань формування дикції.

1.2 Фізіологія будови голосового апарату та її роль у формуванні дикції

Г олосовий апарат людини - дуже складний по своїй конструкції орган, наділений надзвичайно своєрідними фізичними і фізіологічними властивостями. Для розуміння його роботи необхідно знати основи акустики. Вивчення його роботи краще починати з опису загальних законів звукоутворення, а потім вивчення фізіолого-акустичних особливостей голосового апарату.

Явище звуку полягає в тому, що якесь пружне тіло - натягнута струна, металева пластинка, стовп повітря в трубці, голосові зв'язки гортані і т.д. - під впливом поштовху починає рухатися і викликає коливання навколишнього повітря [58; 9].

Роботу голосового апарату найкраще можна собі уявити, якщо, відповідно до його структури, розглядати його як „музичний інструмент". Г олосо- вий апарат звичайно відносять до язичкових духових інструментів, у яких звук виходить завдяки комбінації коливань пружного твердого тіла - язичка і повітря; прикладами є: кларнет, фагот, гобой, язичкова органна трубка.

Подібний «інструмент» з мембраноподібним язичком представляє собою і людський голосовий апарат. Роль міхура у ній грають легені; мембра- ноподібний язичок - голосові зв'язки, а функцію надставної трубки (резонатора) виконує верхній відрізок дихальних шляхів, що складається з порожнин рота і носа. Таким чином, виявляється, що в голосовому апараті людини є в наявності всі частини для функціонування його як язичкового духового інструмента.

І все-таки аналогія між голосовим апаратом людини і духовим інструментом з язичками скоріше зовнішнього, чим внутрішнього характеру, тому що звуковий процес у них протікає по-різному. Так, у духових інструментах, наприклад в органній трубці, висота звуку визначається головним чином повітряним обсягом резонуючої її частини, а вібрації язичка вже пристосовуються до її вібрацій, або, інакше кажучи, вібрації язичка і резонуючого повітря взаємно пристосовуються один до одного. У людському ж голосовому апараті висота звуку установлюється винятково голосовими зв'язуваннями, а вищерозміщені резонаторні порожнини, як їх звичайно називають, на висоту звуку не впливають.

Легені. Функцію міхурів у голосовому апараті виконують легені. Герметично вставлені в грудну клітку, легені пасивно випливають за її рухами, у той же час змінюючись у своєму обсязі під дією скорочення і розслаблення діафрагми. Легені можуть розширюватися у всіх напрямках. У якому б напрямку легені, випливаючи за розширенням грудної клітки і за рухами діафрагми, не розширювалися, вони одночасно змінюють свій обсяг і в інших напрямках. У якій би частині грудної клітки не відбулося розширення легень, у її рухах бере участь і діафрагма. Чим вище від підстави грудної клітки відбувається розширення легень, тим меншу участь в цьому приймає діафрагма, або, навпаки, чим активніше буде робота діафрагми, тим активніше будуть розширюватися легені в прилеглих до неї відрізках. Більш складними стають форми подиху при виконанні легенями функції міхурів голосового апарату.

Подих у житті людини є акт мимовільний, рефлекторний, але разом з тим усе-таки здатний до деякої міри бути підлеглим вольовому імпульсові (затримка подиху, штучне частішання подиху, регулювання подиху при мові і співі і т.д.). Подих складається з двох нерівномірних фаз: більш короткочасного вдиху і більш тривалого видиху, розділених короткочасним спокоєм [58; 21].

З легеневих альвеол видихуване повітря по системі трубок, бронхіол і бронхів надходить у загальну трубку - трахею, а потім у гортань. Гортань служить не тільки частиною дихального органу, але так само і як голосовий інструмент, чим обумовлюється надзвичайна складність її структури. До того ж гортань межує ще з глоткою і пов'язана з актом ковтання, що ще більш ускладнює її функції. Це свідчить про те, що в гортані повинні бути складні пристосування, які надавали б їй можливість виконувати свої різноманітні і найточніші функції. Такими пристосуваннями служать системи зв'язків, суглобів і мускулів, що з'єднують гортань не тільки з сусідніми органами, але й окремі частини її між собою [58; 23-25].

Внаслідок змикання і розмикання зв'язків періодичні згущення і розрідження повітря викликають певну силу звуку, що відрізняється за допомогою слухового апарату. Чим сильніше струмінь повітря, що вдаряється по голосових зв'язках, тим більше розмах, амплітуда коливань останніх, тим сильніше звук. Якщо зробити розріз через гортань від праворуч на ліворуч, то можна відзначити один момент, що сприяє звукоутворенню: гортанна порожнина має вид піскового годинника, причому голосові зв'язування, що висуваються, утворюють їхнє горлечко, а голосова щілина є ніби горлечком пляшки. Завдяки такому пристроєві, струмінь повітря з дихального горла, поступово звужуючись і загострюючись на шляху до голосових зв'язувань, здобуває достатню силу для того, щоб перебороти створюваний зімкнутими еластичними голосовими зв'язками опір [58; 26].

Порожнина рота, крім того, є резонатором з великим отвором у зовнішньому просторі, тобто випромінювачем звук (свого роду рупором). Якщо піднебінна ділянка, яка відокремлює носову порожнину від рото-глоткової, недостатньо щільно прилягає до задньої стінки глотки, то звучний струм повітря спрямовується в ніс. У такому випадку носова порожнина починає брати участь у фарбуванні звуку, що здобуває специфічний гугнявий відтінок, властивий лише рядові приголосних і півголосних звуків (м, н, б, д, г).

Питання про резонаторну функцію носу викликає великі розбіжності серед дослідників. Так, деякі вчені, наполягають на величезному значенні для голосу носової порожнини (Рети, Шписс, Гутцман, Фрешельс). На їхню думку, голос завдяки резонуванню звуку в носовій порожнині здобуває силу, соковитість, звучність і здатність просування вперед (польотність); і, навпаки, при відсутності цього резонансу звук є тьмяним, „мертвим", позбавленим фарб. Інші автори або зовсім заперечують значення для голосу резонансу в носовій порожнині, або думають, що його значення мізерне.

Резонаторне значення грудної клітки для голосу ніколи не викликало сумнівів у дослідників. Процес співу майже завжди, а особливо в нижніх регістрах, супроводжується особливим тремтінням грудної клітки, що відчувається самим співаком і може бути об'єктивно встановлено прикладеною до його грудей рукою або чуттєвим механізмом. Це тремтіння є результат резонансу, тобто посилення звуку [58; 37-48].

Людський голос органічно пов'язаний зі словом, але все-таки голос і мова з акустичної точки зору, значно відрізняються один від одного. Існує голос без мови - вереск дитини, мелодія без тексту. Так само існує мова без голосу - шепіт. Шепіт утворюється тільки в резонаторній трубці, гортань при цьому бездіяльна. Г олосові зв'язки ледь сходяться, щоб викликати легке тертя видихуваного струменя повітря об їхні краї, що додає шепотові деяку звучність. Крім того, при шепоті можна вимовляти слова, як при вдиханні, так і при видиханні, а голосна розмовна мова може звучати тільки при видиханні.

Акустично мова складається із шумів, до яких приєднуються звуки, утворені в гортані. Зі з'єднанням утворених у вихідній трубці шумів та звуками, утвореними в гортані, які мають визначену висоту, виникає розмовна мова і перекладена в музику спів-мовлення-спів. Мова утворюється в результаті з'єднання голосних і приголосних звуків; отримані звідси склади утворюють спочатку в односкладові, а згодом і багатоскладові слова [58; 9-51].

Голосовий апарат людини дуже складний орган, стосовно фізіологічної будови. Наділений надзвичайно своєрідними, фізичними і фізіологічними властивостями. Щоб зрозуміти роботу “живого музичного інструменту” потрібно знати не тільки загальні закони звукоутворення але і фізіолого акустичні особливості голосового апарату. Наукові дослідження в області фізіології голосового апарату відіграють вагому роль в використанні їх в роботі по формуванню дикції та виправленню мовних дефектів в процесі постановки голосу. Між прихильниками тієї чи іншої наукової теорії і до тепер ведеться гаряча полеміка, та в сутності кожна теорія має надзвичайну інформацію, щодо розгляду цього питання. В дослідженнях є багато розбіжностей з питань про резонаторну функцію носа й також про резонаторну функцію надгортанних порожнин стосовно ролі дикції при вивченні мовної функції голосового апарату. Систематичних досліджень у цьому напрямку зроблено недостатньо.

На підставі аналізу літератури і теорій видатних наукових дослідників в області мистецтва, медицини, педагогіки, акустики і фізики стосовно кола проблем даного дослідження можна зробити наступні висновки:

1. Використана література лише частково висвітлює проблеми вокально-методичних аспектів формування дикції та виправлення мовних дефектів;

2. В результаті досліджень акустичних і фізичних явищ в будові голосового апарату ці матеріали мають вагоме значення у практичному втіленні. Найбільшого поширення вони отримали в педагогічній практиці, яка передбачає як лекційні, так і практичні курси;

3. З наукових досліджень в області фізіології голосового апарату та його ролі у формуванні дикції велике значення у практичному використанні мають наступні:

- робота легенів як функція міхура в голосовому апараті;

- гортань - складна за будовою система голосоутворення - центр зародження голосу та співу;

- голосові складки і голосові м'язи як єдиний організм формування звуку, та їх роль у формуванні дикції;

- головний резонатор голосового апарату - порожнина роту (носоглотка, м'яке і тверде піднебіння, язичок) орган остаточного формування тембру і дикції.

Отже, голосовий апарат людини дуже складний за своєю конструкцію. Це орган наділений надзвичайно своєрідними фізичними і фізіологічними властивостями. Його складові (легені, гортань, носоглотка, ротова порожнина) мають надзвичайний вплив на дикцію людини. Взаємоузгодженість, чітка артикуляція та взаємодія органів голосового апарату, вірне його використання є підставою для успішного виправлення мовних дефектів в процесі постановки голосу.

РОЗДІЛ II. ВОКАЛЬНО-МЕТОДИЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДИКЦІЇ ТА ВИПРАВЛЕННЯ МОВНИХ ДЕФЕКТІВ

Одним з найголовніших факторів вокально-сценічного мистецтва є художній звук, який будується не на індивідуальній, суб'єктивній, стихійній пристосованості співака, а на основі засвоєння і закріплення ним об'єктивних законів науки співу.

Вокально-художній звук - це повноцінне й вільне звучання співацького голосу, що досягається шляхом розумного і вмілого застосування усіх вокально-технічних прийомів і максимального виявлення вокально-акустичних та психофізіологічних можливостей голосового апарату в процесі співу, чіткості роботи артикуляційного апарату. Вокально-художній звук - це результат координованої роботи всього голосового апарату співака. Художність звучання обумовлюється також емоційною участю співака у творчому процесі, тобто вона залежить не тільки від дотримання законів вокальної акустики, а й від техніки переживання.

В основі вокально-художнього звуку в співі, лежать вокальні голосні А, Е, І, О, У, И і носові М, Н, Р, Л, Е^и французької вимови, які сприяють виробленню техніки звучання носо-зубного резонансу (маски). Отже, вокально- художній звук - це звучання правильно сформованих і проспіваних вокальних голосних та їхніх сполучень з приголосними, тобто результат правильної «продовженої» мови. Оскільки це так, то під час співу треба вимовляти, співати звук треба не сам по собі, а як вокальну голосну. Звук, голосна і слово в процесі художнього співу взаємопов'язані, невіддільні одне від одного.

Голосні в співі

Кожна голосна вокальної абетки має своє індивідуальне звучання, що залежить від акустичної настроєності рухомих резонаторів, голосового апарату, або, інакше кажучи, кожна голосна має свою індивідуальну форму рухомих резонаторів, що залежить від форми рота. Кожна голосна своїм індивідуальним звучанням вносить нові особливості в техніку формування художнього співацького звуку, допомагає пізнати і застосувати цю техніку в процесі співу. При роботі над цією технікою основну увагу треба приділяти правильності розкриття роту і горла, еластичності роботи діафрагми і черевного пресу, а також чіткій, контурній вимові голосних. Оскільки утворення тієї чи іншої голосної цілком залежить від форми рухомих резонаторів голосового апарату, природньо, що вміння надавати їм необхідну форму відіграє вирішальну роль у техніці формування та вимови цих голосних.

Можливість одержувати різні відтінки голосу залежно від форми рухомих резонаторів полягає в основі пропонованого правила ізолювання голосних, яка сприяє їх художньому звучанню. Завдяки рухомим резонаторам однією і тією ж силою звуку ми можемо настільки видозмінити звук, що він сприймається нашим слухом ніби різні голосні (А, Е, І, О, У, Я), а при більш витонченій та усвідомленій техніці керування цими резонаторами можна не лише формувати і вимовляти, співати різні голосні та приголосні, але й впливати (у вокальному розумінні) на їх фонетичну суть. При формуванні, наприклад, голосної А ми частково використовуємо ті резонаторні форми, які беруть участь у формуванні голосної О та У. Необхідно також стежити, щоб кожна голосна звучала точно в співацькій позиції - резонансовому пункті.

Така вимова сприяє виробленню техніки безперервного еластичного рухового звуку - енергії, техніки ізолювання голосних під час співу, а застосування прийому ізолювання голосних - досягненню повноти, соковитості й художності звуку. Усе це веде до синтезу прикритості звуку й відкритої голосної. Звук прикритий, а голосна відкрита - технічний прийом співу, при якому голос звучить у співацькій позиції - резонансовому пункті з максимальним використанням резонаторів голосового апарата, а голосні вимовляються чітко й рельєфно.

Прислухавшись до манери співу і характеру звучання голосу різних співаків, можна помітити, що тільки в справжніх майстрів співу голосні зберігають на більшій частині діапазону голосу свої характерні звукові риси. Більш уважне спостереження показує також, що ясність вимови слів (дикція) у співі визначається не тільки чіткістю артикулювання приголосних звуків, але в дуже великій мірі ясністю і виразністю (чистотою) голосних.

Зовсім інше можна спостерігати в співаків, що погано володіють голосом: голосні в співі в них або звучать в'яло, невиразно, неясно або виявляються більш чи менш перекрученими. Нерідко при тривалому звучанні голосних вони кілька разів змінюються, по черзі переходять одна в другу, наприклад, а в о та навпаки. При недостатній чіткості голосних звичайно неможливо розібрати в співі більшості слів навіть при задовільній артикуляції приголосних, так що стає незрозумілим, на якій мові виконується твір.

Поряд з млявою артикуляцією і перекручуванням голосних, спостерігається ще заміна голосних усякого роду антихудожніми відтінками. Наприклад, так званий „піднебінний”, „щічний”, „гландовий", носовий", а іноді і „горловий” відтінок звуку є не чим іншим, як прямим або непрямим наслідком того або іншого дефекту у формуванні вокальних голосних. У результаті неправильного формування голосних спів звичайно здається неприродним, а саме звучання голосу співака, навіть при наявності в нього гарного природ- нього голосового матеріалу і при правильній роботі гортані і дихального апарату, у більшості випадків проте мало задовільним.

Голосні є тією формою, у яку остаточно виливається співочий звук. Вони, якщо можливо так виразитися, „виносять на своїх раменах” голос співака. У голосних, як у фокусі, збираються позитивні і негативні риси засвоєної тим або іншим співаком манери звукоутворення (постановки голосу).

Роль гарної дикції в співі відзначається в більшості праць вокальних педагогів-методистів. Але, відзначаючи роль дикції, ці автори, звичайно, акцентують увагу, головним чином, на важливості правильної артикуляції приголосних; значення ж якості (фарбування) голосних для вокальної дикції і для звучання голосу вокалісти в більшості випадків недооцінюють. Оскільки, не існує співочого звуку поза голосними, оскільки, співаки співають не якимсь абстрактним звуком, а звуком, пофарбованим у ту або іншу голосну, остільки, якість фонуючих голосних здобуває в художньому співі винятково великого значення.

Серед дефектів, що спостерігаються в співаків, які не опанували правильною постановкою голосу, майже завжди має місце різного роду неправильна артикуляція голосних. У більшості випадків перекручування голосних є змушеними як результат відсутності необхідної координації в роботі органів голосового й артикуляційного апаратів. Співак, не опанувавши тими рухами, що потрібні для правильного звукоутворення, прибігає до неправильних рухів, що призводить поряд з іншими дефектами в звучанні голосу, також до тієї або іншої форми неправильної артикуляції, аж до різкого перекручування голосних.

Нерідко, однак, неправильне формування або перекручування голосних є наслідком ігнорування значення гарної якості голосних для повноцінного звучання голосу. У цих випадках співаки спотворюють ті або інші голосні, на яких голос звучить погано, або замінюють одну голосну на іншу, замасковуючи цим той або інший дефект в звучанні голосу на даній голосній.

Співоча практика, однак показує, що в переважній більшості випадків таке маскування дає результати, протилежні тим, на які співак розраховує. Так, надмірно „сомбріруваний” звук (тобто пофарбований у занадто темну голосну) здається широким і повним лише самому виконавцеві і близько розташованої до нього особі (педагогові) у кімнатній обстановці; у залі ж або зі сцени він не “несеться”, звучить глухо, помітно втрачаючи в силі і яскравості (при цьому дуже помітно страждає дикція співака).

Але і зайво відкритий, або так званий „білий" звук, тобто пофарбований у занадто світлу голосну, хоча і здається яскравим, „металевим” ( ясність дикції при ньому зберігається), є в такій же мірі незадовільним. З ним пов'язані негативні темброві властивості звучання, які виступають настільки рельєфно, що загальний звуковий ефект звичайно викликає в слухача (за винятком випадків виконання деяких характерних жанрових творів) антихудожнє враження. Не тільки спів „білим” звуком, але, навіть, одне застосування в співі чисто мовних голосних без специфічно-співочих властивостей позбавляє звук співака необхідної „вокальності”. Таке явище можна спостерігати, коли у співі виявляють тенденцію більше говорити, ніж співати, висувають на перший план слово, зовсім ігноруючи звук, тим самим наносячи йому явний збиток. Така манера співу нерідко приводить до зриву голосів, тобто до погіршення тембрової якості, обмеженню діапазону, “розхитуванню” звуку, навіть до повної його втрати.

З іншого боку, нерідко зустрічаються співаки, які прекрасно користуються голосом у співі й не почувають втоми навіть після тривалого співу, але зовсім не вміють справлятися зі своїм голосовим апаратом у мові. Якщо вони, з тих або інших причин, змушені багато розмовляти, то дуже швидко стомлюються, розхитують голос, хрипнуть і піддаються частим захворюванням голосового апарату - функціональним і органічним.

Як правило, артистам важко одночасно, тобто в одній п'єсі, справлятися з обома формами фонації, в цьому, наприклад, лежить причина того загальновідомого факту, що в співаків оперети, де звичайно спів чергується з мовою, набагато частіше зустрічаються „розбиті”, тремолюючі голоси, ніж в оперних співаків. Часто у артистів оперети, які добре володіють голосом у співі і взагалі висувають на перше місце „вокал”, якість мови (проза) стоїть, звичайно на незначній висоті і, навпаки, ті, що добре володіють прозою, недостатньо уміло володіють голосом у співі. Очевидно, швидке переключення голосового апарату зі співу на мову і навпаки являє собою значні труднощі, справитися з якими звичайно вдається лише незначній меншості співаків, що цілком опанували своїм голосом. Тут потрібна, мабуть, особлива погодженість у роботі органів голосового й артикуляційного апаратів, особлива пристосованість їх один до одного, що полегшувало б можливість такого швидкого переключення.

Г олосні в співі, поряд з рисами, що наближують їх до мовних голосних (чіткість, виразність), повинні мати ще якусь вокальну специфіку, свої особливі фізіолого-акустичні риси, що відрізняють їх від голосних у мові. Фізіо- лого-акустична природа вокальних голосних і їхнє значення в утворенні звука співака мало висвітлені в науковій літературі, присвяченій фізіології і патології голосу співака (фоніатрії). Ряд дослідників (Гельмгольц, Щерба, Богородицький та ін.) відзначають лише, що співаки з поганою постановкою голосу спотворюють голосні, причому це перекручування супроводжується зміною висоти характеристичного тону (форманти) голосної. Щерба, крім того, вказує на те, що при співі і, взагалі, при протягуванні голосна а неминуче трохи затемнюється, причому в співаків з поганою школою це затемнення дуже часто переходить у помітне перекручування.