Вокально-методичні аспекти формування дикції та виправлення мовних дефектів

Голосний а вимовляється чітко, як у наголошеній позиції, так і в нена- голошеній. Після м'якого приголосного або між м'якими приголосними язик просувається вперед.

Голосний звук о. Губи витягнені вперед, округлені. Відстань між зубами менша, ніж під час вимовляння звука а. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів. Спинка язика не дуже високо піднімається в напрямі до м'якого піднебіння. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Г олосові зв'язки вібрують. В українській мові голосний о більш лабіалізований, ніж у російській.

Голосний звук у Губи дуже витягнені вперед (відходять від передніх зубів). Відстань між зубами менша, ніж під час вимовляння звука о. Кінчик язика відтягнений від передніх зубів і загнутий униз. Спинка язика високо піднімається до м'якого чи задньої частини твердого піднебіння. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують.

Голосний звук е Губи трохи розтягнені на боки й притиснені до зубів. Відстань між зубами менша, ніж під час вимовляння звука а. Кінчик язика опущений, не прилягає до нижніх зубів. Спинка язика посунена вперед, ближче до середньої частини твердого піднебіння, має середнє підняття.

артикуляція звука є, и, і.

М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Г олосові зв'язки вібрують. В українській мові, на відміну від російської, відсутня напруженість артикуляційного апарату. Голосний е в українській мові не пом'якшує приголосних.

Голосний звук и. Губи розтягнені більше, ніж під час вимовляння голосного е, притиснені до зубів. Відстань між зубами менша, ніж при вимові е. Кінчик язика опущений вниз. Передня частина спинки язика опукла, просунута вперед, піднята до твердого піднебіння. М'яке піднебіння підняте. Голосові зв'язки вібрують. Голосний и в українській мові не пом'якшує попереднього приголосного.

Голосний звук і. Губи, утворюючи вузьку щілину, розтягнені на боки значно більше, ніж при артикуляції звука е. Відстань між зубами найменша порівняно з вимовою інших голосних. Кінчик язика впирається в нижні зуби. Передня частина спинки язика високо піднята до твердого піднебіння. Бокові краї язика зімкнені з верхніми боковими зубами, альвеолами. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують. В українській літературній мові звук і виразно напружений, пом'якшує попередній приголосний.

Зіставлення артикуляцій голосних показує, що рухи губ узгоджені з рухами язика. Чим більше губи витягуються вперед, тим більше тіло язика відтягується назад (звуки о, у). Коли тіло язика подається вперед (голосні е, и, і), губи розтягуються на боки. В артикуляції голосних створюється різне співвідношення резонансу порожнин рота і глотки. Під час артикуляції звуків а, о, у більш резонує ротова порожнина, а при вимові е, и, і - порожнина глотки.

Вади вимови голосних здебільшого зумовлюються анатомічними змінами периферичного мовного апарату. Так при порушенні носового дихання внаслідок доброякісних та злоякісних пухлин, аденоїдів, викривлення носової перегородки та при порушенні ротового дихання, коли незрощені тверде й м'яке піднебіння та язичок, виникає своєрідний носовий тембр вимови голосних (гугнява вимова). Причиною неправильної вимови голосних може бути й неточність рухів і положеннь органів артикуляції. Наприклад, надмірне витягування губ може надавати голосним а, о, у відтінку звука в, а надмірне відтягування та підняття задньої частини спинки язика надає звукам а, о, у відтінку голосного у або приголосного г (фрикативного). Водночас звуження щілини між спинкою язика й піднебінням під час вимови голосних е, и, і надає голосному є відтінку звука и, а голосним и, і відтінку приголосного й, російського ы чи фрикативного г.

Спільними вадами для всіх голосних є висока (фальцетна) вимова, пов'язана з передньою вимовою голосних, та нозалізована, зумовлена анатомічними змінами в будові носової порожнини та піднебіння. Нозалізована вимова усувається тривалою роботою з виховання мовного дихання за методикою, що рекомендується для логопатов з ринофонією та ринолалією. У легких випадках використовують вправи на відпрацювання у логопатов контролю за правильним видихуванням повітря через ротову порожнину та її резонуванням. Важливу роль у цьому процесі відіграє слух. Логопед навчає пацієнта розрізняти правильне й нозалізоване звучання голосних (спочатку імітує правильну й гугняву вимову в своїй мові, а потім в мові дитини, записаної на магнітофон). Відчути проходження струменя повітря через ротову порожнину допомагає чергування гучної та шепітної вимови голосних. Зайве резонування носової порожнини можна відчути також рукою, поклавши її на щоку. Щоб навчити учня контролювати вимову, логопед імітує гугняву й правильну вимову голосних, поклавши руку учня на свою щоку. Аналогічну роботу проводить дитина самостійно. Чітке розпізнавання правильної й ноза- лізованої вимови на слух та за допомогою м'язових відчуттів сприяє виробленню належного самоконтролю за правильною вимовою голосних.

Вади вимови голосних, що зумовлені неточним відтворенням елементів артикуляції, усуваються тоді, коли в учнів виробляється відчуття рухів язика та губ вперед-назад, вміння піднімати та опускати спинку язика, напружувати та розслаблювати його м'язи. На початковому етапі роботи ці відчуття можуть доповнюватись зоровим сприйняттям рухів.

Виправлення дефектів приголосних звуків

На основі артикуляційних та акустичних властивостей приголосні звуки класифікують за участю голосу й шуму, за наявністю або відсутністю носового забарвлення, місцем та способом їх утворення. Класифікація приголосних за вказаними ознаками має велике значення для подолання вад вимови приголосних. На основі лінгвістичних даних визначаються зміст, методичні прийоми, порядок роботи над звуками різних артикуляційних груп тощо. Послідовність викладу методики роботи над звуками різних артикуляційних груп визначена в даному дослідженні за способом та місцем утворення приголосних. Подовжені приголосні в українській мові не мають фонологічної самостійності.

Звуки п, б, м

Звук п - твердий, губно-губний, зімкнений, глухий.

Звук б - парний дзвінкий звука п.

Звук м - зімкнено-прохідний, сонорний.

При вимові звуків п, б верхня і нижня губи зімкнені. Язик вільно лежить у ротовій порожнині або набуває положення наступного звука. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Під час вимовляння звука п голосові зв'язки не вібрують. При вимові звука б голосові зв'язки вібрують.

Звуки п, б - ротові, м - носовий.

Артикуляція звука м подібна до артикуляції звука б. Змінюється лише положення м'якого піднебіння, яке опускається, утворюючи отвір для проходження струменя повітря через ніс. На відміну від російської мови в українській немає м'яких фонем. Лише в позиції перед і вони стають напівпом'якшеними (піт, пір'я, біг, білий, табір, міх).

Вади вимови звуків п, б, м малопоширені. Трапляються поодинокі випадки вимови цих звуків без достатнього зімкнення губ (між губами утворюється щілина) або звуки п, б вимовляються з придихом, оскільки повітря видихається не поштовхом, а поступово після закінчення артикуляції. Такі вади легко усуваються, якщо учень знатиме, що активними органами в утворенні цих звуків є верхня й нижня губи, і розрізнятиме такі способи утворення звуків, як зімкнення органів мовлення та утворення між ними щілини. Виробляється правильна артикуляція звуків п, б, м за словесною інструкцією: «Зімкни верхню й нижню губи і з силою виштовхни повітря між ними». З участю голосу утвориться звук б, без участі голосу - звук п.

Серед традиційних прийомів вироблення правильної артикуляції звуків п, б відомі такі, як постановка звука п в момент видиху повітря крізь зближені губи (імітація гасіння свічки), а дзвінкого б - під час озвученого видиху (гудіння). Цей прийом полягає в тому, що в момент проходження повітря крізь зближені губи вказівним пальцем руки, покладеним під нижню губу, енергійно наближують нижню губу до верхньої.

Правильну артикуляцію звуків п, б можна виробити аналогічним прийомом, використовуючи приголосні ф, в або голосні о, у (для отримання належної дзвінкості звука б). Зімкнути губи можна за допомогою великого та вказівного пальців. Вказівний палець кладуть над верхньою губою, а великий - під нижньою. Під час видиху чи вимовляння згаданих звуків губи змикаються рухом пальців вперед.

Прийом надування щік з наступним хлопанням по них, так само як і вібрація обох губ одним пальцем, малоефективні. У випадках відсутності озвучення звука б можна скористатись традиційними (загальними для озвучення будь-яких шумних приголосних) прийомами. Одним з таких прийомів є механічне викликання вібрації голосових зв'язок: легке коливання щитовидного хряща вгору-вниз, вправо-ліво. Ефективним може бути прийом швидкого переходу від шепітної вимови приголосного між голосними (аапаа) до гучної. При цьому утворюється звукосполучення аба.

Контролювати вібрацію голосових зв'язок можна рукою, покладеною на гортань, або закривши долонями вуха. Носовий м вимовляється так, як і б, лише губи залишаються зімкненими, а повітря проходить через ніс. Якщо потрібно виробити відчуття резонування носової порожнини, руку кладуть на щоку. Поширений прийом вироблення відчуття резонування носової порожнини пальцями, покладеними на ніс, нерідко спричиняє гугнявий тембр інших звуків. Здебільшого це буває при утрируваній вимові складів типу ма, мо, му під контролем пальця.

Автоматизувати звуки п, м краще в закритих складах та словах з ними (ап, уп, ам, ом; цап, суп, там, том, атом). Дзвінкий б доцільно спочатку вимовляти учням у відкритих складах та в сполученні із сонорними (ба, бу, бра, бло; баба, буква, брат, блокнот).

Слід пам'ятати, що дзвінкий приголосний б в українській мові вимовляється виразно, зберігаючи дзвінкість у кінці слів і складів перед глухими приголосними (дуб, гриб, дубки, бабка). Під час диференціації звуків п - б особливу увагу слід звернути на протиставлення їх за глухістю-дзвінкістю.

Звуки т, д, н, т', д', н'

Звук т - твердий, передньоязиковий, зімкнений, глухий.

Звук тм'який парний твердого звука т.

Звуки д, д - парні дзвінкі глухих т, т Звуки н, н' - сонорні.

Звуки т, т', д, д' - ротові, н, н' - носові. Звуки т, д мають багато спільних елементів артикуляції. Губи й зуби під час вимовляння звуків набувають положення наступної голосної. Кінчик язика разом з передньою спинкою впирається у верхні зуби та альвеоли. Бокові краї язика прилягають до верхніх кутніх зубів, утворюючи перепону для повітря. Сильний струмінь повітря розриває зімкнення між самою передньою частиною спинки язика і верхніми зубами.

Можливий і інший варіант артикуляції, при якому кінчик язика впирається в нижні зуби, а зімкнення з верхніми зубами та альвеолами утворює передня частина спинки язика. М'яке піднебіння в обох випадках закриває прохід у носову порожнину. Г олосові зв'язки не вібрують під час вимовляння звука т, вібрують тоді, коли вимовляється звук д.

Артикуляція звука н відрізняється від артикуляції звука д положенням м'якого піднебіння. М'яке піднебіння під час вимовляння звука н опускається і відкриває прохід для видиху повітря через носову порожнину. Тому цей (і парний м'який) звук ще називають зімкнено-прохідним.

Правильна артикуляція звуків т, д, н. Пом'якшені звуки т, д, н можуть мати верхню й нижню артикуляцію. При верхній артикуляції кінчик язика піднімається вгору і разом з передньою спинкою утворює зімкнення за зубами на альвеолах, середня спинка піднімається вгору. При нижній артикуляції кінчик язика опускається до нижніх різців, а передня спинка язика утворює зімкнення з альвеолами та передньою частиною твердого піднебіння. Усе язикове тіло в обох випадках зосереджується в передньо-середній частині ротової порожнини. В обох випадках утворюються подібні за акустичними характеристиками звуки.

Вади вимови звуків т, т', д, д' (фрикативна, міжзубна вимова та глуха вимова дзвінких д, д') трапляються рідко. Вади вимови н, н' виявляються в спотворенні носового тембру. Це здебільшого зумовлюється різними розростаннями в носоглотці, носовій порожнині, викривленням носової перегородки тощо. У цих випадках звуки н, н' набувають відтінку проривних (нд, н'д'). Можлива також міжзубна вимова цих звуків.

Правильна артикуляція розглянутої групи звуків швидше виробляється тоді, коли учень достатньо усвідомить місце і спосіб утворення звуків. Отже, в учнів треба виробити уміння змикати кінчик язика з верхніми зубами та навчити їх контролювати правильність відтворення даного положення, спираючись на м'язові відчуття. Дітей спочатку навчають розрізняти найпоширеніші способи утворення звуків (зімкнення-щілина). Потім допомагають їм засвоїти місце зімкнення язика із зубами. Саме цей прийом застосовується для вироблення в учнів артикуляцій зімкнених т, д замість фрикативних (з придихом) та запобігання випадків міжзубної вимови цих звуків. За словесною інструкцією логопеда (а пізніше на основі м'язових відчуттів) учень відтворює потрібне положення язика, стежить за правильним проходженням струменя повітря. Традиційний прийом наслідування (зором, слухом) правильної артикуляції ефективний, але автоматизація нерідко затягується, навіть, в умовах постійного контролю учнів логопедом, батьками.

У практиці для постановки звуків т, д, н поширений спосіб використання інших звуків, зокрема п, б, м. Спочатку вимовляється звук п або склад па з просунутим між зубами язиком, потім за допомогою пальців розсуваються губи - утворюється міжзубне т. Після цього язик переводять на зуби. Аналогічним шляхом здійснюють і постановку парного дзвінкого д. За основу в цьому випадку береться звук б або склад ба. Можуть бути використані інші прийоми (див. виправлення звуку б). Для відпрацювання звука н використовується звук м або склад ма.

Виробленню правильної вимови звуків т', д', н' передує робота над засвоєнням учнями ознак твердість-м'якість. Для усвідомлення цих понять використовуються звуки, що правильно вимовляються дитиною Якщо дитина не оволоділа м'якою вимовою лише цих звуків (утруднення у відтворенні артикуляції при добре розвиненому фонематичному сприйнятті), доцільно скористатись традиційним прийомом вимови складів з голосним і (ті, ді, ні). При вимовлянні голосного і кінчик язика опускається до нижніх зубів, спинка утворює зімкнення з твердим піднебінням. Напруження м'язів мовного апарату, розтягування куточків рота в посмішку поліпшують вимову м'яких.

Для диференціації звуків необхідно, щоб учні навчились розрізняти звуки за такими ознаками, як твердість-м'якість (т-т',д-д',н-н') та глухість- двінкість (т-д, т'-д). Це сприяє кращому засвоєнню правопису твердих і м'яких, глухих і дзвінких приголосних, запобігає дисграфії.

Звуки к, г

Звук к-твердий, задньоязиковий, зімкнений, глухий, ротовий.

Звук г - парний дзвінкий звука к.

Губи й зуби при вимові звуків к, г набувають положення наступної голосної. Кінчик язика відтягується від нижніх зубів, задня частина спинки язика піднімається вгору до м'якого піднебіння і утворює з ним зімкнення. Проте місце зімкнення може змінюватись під впливом сусідніх голосних звуків. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують під час вимови звука к і вібрують, коли вимовляється г.

Вади вимови задньоязикових к, г полягають у відсутності цих звуків або заміні їх іншими. Трапляються також випадки порушення норм орфоепії української літературної мови. Проривний г вимовляється як фрикативний г.

Методика вироблення в учнів артикуляції звуків к, г аналогічна до методики вироблення вимови інших зімкнених (п, б, т, д). Але діти повинні усвідомити, що місце зімкнення мовних органів інше. Для цього з учнями повторюють найпоширеніші способи утворення приголосних (зімкнення- щілина). Закріплюють ці знання на звуках п, б, т, д. Потім переходять до визначення місця зімкнення органів при вимовлянні звуків п, б і т, д. Після цього пропонують опустити кінчик язика вниз і в такому положенні вимовити звуки т, д, т', д'. Важливо, щоб учні відчули, як зімкнулась спинка язика із зубами, піднебінням. Далі можна переходити від складів ті, ді до кі, гі та ку, гу, ко, го, поступово наближаючи місце зімкнення до м'якого піднебіння. Особливу увагу слід звернути на правильну вимову проривного г, який в українській мові вживається рідко і часто неправильно вимовляється.

Навчаючи учнів артикуляції проривних, часто використовують склад та. Проте, на нашу думку, у цьому випадку краще користуватись сполученням ті, оскільки під час вимовляння м'якого т' кінчик язика опущений до нижніх різців, а спинка піднята до піднебіння. Потім шпателем або зондом кінчик язика (з положення, в якому він був під час вимовляння складу ті) просувають у глиб ротової порожнини. Спочатку учні вимовляють склад кі, а потім - ки. Після цього склади переносяться в слова типу: кіно, кінь, ківш, кільце, кінець, Київ, кизил, кислий, кит, кисть та ін.

Методика навчання артикуляції парного дзвінкого г' аналогічна методиці навчання вимови звука к. При цьому роботу починають зі складу ді. Для утворення дзвінкого г можна скористатися традиційними прийомами озвучення глухого від парного дзвінкою, що застосовувались для звуків п, б. Автоматизація та диференціація звуків к, г відбуваються так само, як і інших зімкнених звуків (п, б, т, д).

Звуки х, г

Звук х -твердий, задньоязиковий, фрикативний, глухий, ротовий.

Звук г - парний дзвінкий звука х. За місцем творення - глотковий, або фарингальний.

При артикуляції звуків х, г губи й зуби набувають положення наступної голосної. На положення кінчика язика впливають сусідні звуки, зокрема голосні. Залежно від цього він наближається або відходить від нижніх різців. Під час вимовляння звука х задня частина спинки язика утворює широку щілину з м'яким піднебінням. Артикуляція звука г відбувається при зближенні кореня язика з задньою стінкою глотки (фаринкса). Саме тому цей звук називають глотковим, або фарингальним. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують під час вимовляння х, а вібрують, коли вимовляється звук г.

Вади вимови звуків х і г трапляються рідко. Здебільшого це заміна звука х зімкненим к, звука г - звуком г (що буває рідше), дзвінкого г - глухим х. Бувають випадки неправильного положення язика - надмірне відтягування його від нижніх різців. Для подолання вад засобу утворення цих звуків необхідно, щоб учні навчились чітко розпізнавати положення спинки язика, які відповідають зімкненню й утворенню щілини з піднебінням. Порівняння цих положень, вміння їх відчувати і контролювати способи утворення звуків на основі м'язових відчуттів та слухом забезпечують правильну вимову та правильне позначення звуків на письмі відповідними буквами.

Традиційно звук х виробляється імітацією дій зігрівання рук видихом повітря. Губи дещо витягуються вперед, тепле повітря видихається на наближені до рота руки. При цьому звертається увага на те, що видих треба робити при більшому напруженні губ, язика. Сила видиху має бути більша, ніж тоді, коли спокійно видихається повітря.

Озвучення при глухій вимові звука г здійснюється розглянутими раніше прийомами. Допомагає в цьому й уміння розпізнавати відмінність у резонуванні (вібрації) гортані. Під час вимовляння ротових дзвінких з, ж, в вібрація відчувається більше на щитовидному хрящі, а при вимові звука г - над ним. Починати автоматизацію звука г краще у відкритих складах. Дзвінкість звука г краще відчувається в поєднанні його з голосними, сонорними та дзвінкими приголосними (газета, голова, вогнище, гриб, глек). В окремих словах (кігті, нігті, легкий та ін.) звук г, що стоїть перед глухим приголосним, вимовляється глухо. У випадках плутання або заміни звуків (х-г) потрібно обов'язково провести роботу, спрямовану на диференціацію цих звуків. За змістом така робота аналогічна тій, що проводилась для вироблення понять глухість-дзвінкість.

Звук в

Звук в - твердий, губно-губний, щілинний.

Губно-губний в в українській літературній мові належить до сонорних і не має співвідносної пари за глухістю і дзвінкістю. У позиції перед губними, на початку слова перед приголосними, у середині слова після голосного, перед приголосним та на кінці слова після голосного звук в переходить в у нескладовий (впасти - упасти, вдень - удень, мовчати - моучати, лев - леу). У позиції перед і звук в губно-зубний, напівпом'якшений (вітер, вісім). Губно- зубна вимова інколи характерна для цього звуку в позиції перед голосними и та є. Губно-зубний і напівпом'якшений - варіанти губно-губної фонеми.

звук в

При артикуляції звука в нижня губа з верхньою утворює вузьку щілину, через яку проходить струмінь видихуваного повітря. Язик набуває положення сусідніх звуків. М'яке піднебіння підняте й закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують. Вади вимови звука в трапляються рідко, проявляються переважно у недостатньому чи надмірному зближенні губ. У цих випадках звук в нагадує у нескладовий або зімкнений б (вода - уода, бода) й легко усувається за допомогою знань про утворення зімкнених і щілинних звуків.

Традиційними способами вироблення правильної артикуляції звука в є наслідування та використання інших фонем. Для наслідування логопед, вчитель повинен показати й пояснити учням правильне положення губ перед дзеркалом, а потім запропонувати їм відтворити це положення. На практиці іноді для постановки звука в використовують прийом прикусу (верхніми зубами нижньої губи). Такий прийом невдалий, оскільки він не відповідає правильній артикуляції звука в в українській мові і дає неприродну вимову губно-зубного в.

Використовуючи інші звуки, доцільно вибирати лабіалізовані голосні. Під час тривалого вимовляння звука у (о) нижню губу вказівним пальцем наближають до верхньої. Зближувати губи можна і двома пальцями: великим і вказівним. Цей прийом подібний до описаного раніше для звуків п, б. Відмінність полягає в тому, що під час вимовляння звуків п, б губи змикаються, а коли вимовляється в - утворюється вузька щілина.

Автоматизація губно-губного звука в ускладнюється у випадках двомовності (вплив російської мови). Тому необхідно спочатку навчити учнів чітко розрізняти губно-губну та губно-зубну артикуляцію на основі м'язових відчуттів, а потім уже переходити до автоматизації губно-губного в. Автоматизація звука в передбачає включення його у склади (відкриті, закриті, із збігом приголосних). Вправи на диференціацію звука в проводять лише тоді, коли дитина плутає його з іншими приголосними чи голосним у.

Звук ф

Звук ф - твердий, губно-зубний, щілинний, глухий. Звук ф не має дзвінкої пари. Він не плутається з в, якщо учні добре розрізняють місця утворення цих звуків. Нижня губа при вимові звука ф утворює вузьку щілину з верхніми зубами. Язик набуває положення сусідніх звуків. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Г олосові зв'язки не вібрують.

Вади вимови звука ф бувають рідко. Як і при вимові звука в, вони зумовлюються надмірним або недостатнім зближенням органів артикуляції (нижньої губи з верхніми зубами). Усуваються прийомами, що і для звука в.

Звук й

Звук й - м'який, середньоязиковий, щілинний, дзвінкий.

При артикуляції звука й губи й зуби набувають положення наступної голосної. Кінчик язика впирається в ясна біля нижніх зубів, середня частина спинки утворює щілину з твердим піднебінням (щілина вужча, ніж при вимовлянні звуків с, ш). М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують. Вади вимови звука й пов'язані з неправильним положенням органів артикуляції: міжзубне положення кінчика язика, надмірне напруження м'язів і звуження щілини, внаслідок чого утворюється звук, подібний до приголосного г. Бувають випадки заміни звука й звуками г, л', з' (яблуко - габлуко, ляблуко, зяблуко).

Перед тим як почати виробляти в учнів правильну артикуляцію, треба переконатись, що вони знають назви органів артикуляції та вміють утворювати ними зімкнення й щілину. На основі цих знань і вмінь дитина відтворює правильну артикуляцію: кінчик язика змикає з нижніми зубами, а між середньою частиною спинки язика і твердим піднебінням утворює щілину, через яку проходить напружений струмінь повітря. У момент вимовляння звука й спинка язика з напруженням піднімається (але не змикається) до середньої частини піднебіння. Цей рух учень може відчути пальцем, поклавши його на спинку язика.

Традиційним способом вироблення правильної артикуляції є використання інших фонем. Здебільшого використовуються фонеми і, з', X або сполучення голосних аі, іа. Вимова звука й відрізняється від вимови голосного і більшим напруженням м'язів язика і звуженням щілини між спинкою язика та піднебінням. Рукою, піднесеною до рота, можна відчути зміну в силі видихуваного струменя повітря (при і - слабкий, тривалий, при й - напружений, короткий). Сполучення аі або іа вимовляються спочатку повільно, потім швидко. Внаслідок швидкої вимови утворюються сполучення ай або дифтонг я. Аналогічно утворюються інші дифтонги (є, ю).

Звук й утворюється механічним способом від приголосного з': під час вимовляння звука з' шпателем натискають на передню частину спинки язика і посувають її в глиб ротової порожнини до утворення звука й. Від складу хі звук й утворюється внаслідок напруження м'язів язика та просування його вперед так, щоб кінчик язика зімкнувся з нижніми зубами. У випадках заміни звука й приголосним л' треба порівняти артикуляції цих звуків, звернувши увагу на те, що під час вимовляння л' кінчик язика змикається з верхніми зубами, а при вимові й - з нижніми.

Автоматизація та диференціація звука й здійснюється аналогічно автоматизації й диференціації інших фрикативних приголосних. Враховуючи, що звук й вживається в позиції після голосного перед приголосним і в кінці слова як нескладотворчий голосний ї (чайка, мій), а в інших позиціях, як приголосний і нескладотворчий голосний ї (яма - йама, їама), автоматизується звук у різних позиціях слова: у кінці складу, слова (майже, знайте, даруйте, твій, чужий) та в складі дифтонгів (яблуко, язик, яма, ясно, юнак, юний, б'є та ін.). Оскільки на письмі буквами я, ю, є позначаються дифтонги та м'якість приголосних, необхідно допомогти учням у розпізнаванні таких випадків.

Звуки с, с', з, з'

Звук с - твердий, передньоязиковий, щілинний, глухий. Звук з - парний дзвінкий звука с, разом мають багато спільних елементів артикуляції. Звуки с', з' - парні м'які звуків с, з.

Правильна артикуляція звуків с, з. Губи й зуби набувають положення наступного голосного, кінчик язика змикається з нижніми різцями. Передня частина спинки язика утворює з верхніми зубами щілину. Оскільки бокові краї язика підняті до верхніх кутніх зубів, а кінчик язика опущений до нижніх різців, вздовж спинки язика утворюється жолобок, по якому струмінь повітря проходить між різцями. Це утворює різкий шум, що нагадує свист. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують при вимовлянні глухого с і вібрують, коли вимовляється дзвінкий 3. дикція мовленнєвий дефект приголосний

Під час вимовляння с', з', як і при вимові інших м'яких, губи розтягуються в посмішку, передня частина спинки язика піднімається до твердого піднебіння, внаслідок чого звужується щілина, по якій проходить струмінь повітря. Відчутно збільшується загальна напруженість м'язів артикуляційного апарату. Вади вимови свистячих приголосних поширені і мають різний характер. Найчастіше звуки с, с', з, з' замінюються звуками ш, ж, й та плутаються із звуками ш, ж (шайки, жима, йима, Саса, Шаса, зук, жуби). Звуки з, з' інколи замінюються глухими с, с'.

Часто трапляється спотворена вимова цих звуків. Так, поширена міжзубна вимова, при якій кінчик язика під час вимовляння просовується між зубами. Губно-зубна вимова характеризується наближенням нижньої губи до верхніх зубів. Звуки с, з набувають у цьому випадку відтінку звуків в, ф.

Під час призубної вимови кінчик язика упирається одночасно у верхні і нижні зуби і тим самим утворює перепону для проходження струменя повітря. У цьому випадку звук с нагадує звук т, а звук з - д. Внаслідок відтягнення кінчика язика від нижніх зубів назад утворюється щілина між спинкою язика і піднебінням (а не з верхніми зубами). Таке положення язика надає звуку надмірної шумності, що нагадує звуки ш, ж.

Неправильний напрям видихуваного струменю повітря (по бокових краях язика) внаслідок зімкнення кінчика язика з верхніми передніми або боковими зубами дає бокову вимову. Можливі випадки носової вимови, коли струмінь повітря під час артикуляції свистячих звуків проходить через ніс. Виникає носовий тембр внаслідок надмірного або недостатнього резонування носової порожнини.

Характерними ознаками правильної артикуляції звука с є зімкнення кінчика язика і нижніх зубів та щілина, що утворюється між піднятою передньою частиною спинки язика та верхніми зубами. Зімкнення кінчика язика і верхніх зубів утворює перешкоду для проходження повітря між зубами, тому відчувається поштовх (як під час вимовляння звука т). Зімкнення кінчика язика і нижніх зубів (при відкритому роті) не перешкоджає проходженню повітря між зубами, тому воно видихається тривалий час. Порівняння цих двох положень дає можливість підвести учнів до висновку, що кінчик язика під час вимовляння звука с зімкнутий лише з нижніми зубами і не перешкоджає повітрю проходити між зубами.

Послідовність роботи над постановкою звука с така ж як і при виправленні вад інших звуків, опрацьовується передусім підготовчий етап та, як закріплення, порівняння правильної та невірної вимови. Автоматизація правильної вимови продовжується доти, поки відпаде потреба у постійному зосередженні уваги дитини на вимові нового звука. Якщо дефектна вимова або стійка заміна звука залишається, виникає необхідність проведення спеціальної роботи для порівняння правильної, нової артикуляції і невірної старої.

Одночасно з автоматизацією правильної вимови звука с починається підготовча робота до вироблення правильної вимови звука с'. З учнями працюють над засвоєнням ознак твердість-м'якість на звуках, що правильно ними вимовляються. Якщо така робота не проводилась, її доцільно провести перед опрацюванням звука с'.

При постановці звука с' насамперед в учнів перевіряють наявні знання про ознаки твердість-м'якість та вміння вимовляти інші м'які звуки. Вимовою звука с' учень оволодіває за аналогією до вимови інших корелятивних пар (т-т', д-д' ). Уміння напружувати органи артикуляції, підносити спинку язика до твердого піднебіння, розтягувати кути рота учня переносить на вимову звука с'.

Послідовність роботи така:

1. Вимова раніше опрацьованих пар складів із звуками т-т' з переходом на вимову складів із звуком с': ти-ті_ута-тя, си-сі, са-ся.

2. Вимова звука с' у сполученні з голосними (сі, ся, сю)та в закритих складах: ась, ись, ось, усь.

3. Вимова слів: сіль, сім'я, осінь, сядь, Люся, Вася, сюди, лось.

4. Вимова звука с' із наступним словесним описом положення органів артикуляції та відчуттів, що при цьому виникають.

Автоматизація звука с' здійснюється так само, як і звука с. Необхідно закріпити правильну вимову с' у різних позиціях слова, у сполученнях з різними голосними й приголосними. Звук с' повинен чітко диференціюватися з парним твердим с.

Диференціація звука відбувається в такій послідовності:

1. Порівняння складів із звуками с, с' у вимові.

2. Порівняння слів, що містять звуки с-с': квас - квась, сад - сядь, сіпати - сипати, суди - сюди.

3. Словесний опис відчуттів, що виникають при вимові звуків с-с'.

4. Аналіз звукового складу слів із звуками с, с'. Визначення диференціальної ознаки кожного з цих звуків.

5. Вимова звуків с, с' у різних за звуковим складом словах та зв'язній мові.

Правильна артикуляція звука з. Основою правильної вимови звуків з, з' є оволодіння правильною вимовою звуків с, с', оскільки артикуляція цих пар звуків, крім положення голосових зв'язок, однакова. Тому перед логопедом стоїть конкретне завдання - допомогти перенести набуті знання та вміння правильної вимови звуків с, с' на звуки з, з'. Перед початком роботи над звуком з в учня необхідно сформувати поняття про ознаки глухість- дзвінкість. Безпосередня робота над звуком з починається з виявлення знань і вмінь відтворювати звук с. Орієнтовний план цієї роботи аналогічний зазначеному при виправленні вад звуків с, с'.

Диференціація звуків с-з проходить успішно, якщо в дітей сформовані узагальнюючі уявлення про ознаки глухість-дзвінкість. Корисно пригадати інші пари, в яких звуки протиставляються за даними ознаками, і запропонувати дітям достатню кількість усних завдань на порівняння значень слів та визначення їх звукового складу.

Парний з' формується на основі набутих раніше умінь розпізнавати тверді й м'які приголосні, що правильно вимовляються.

Постановці звука з' передує повторення вимови глухого с'. Звертається увага на напруження мовного апарату, піднесення спинки язика до твердого піднебіння. Потім звук з' вводиться в склади з голосним і та слова із цими складами. Поступово включається м'який знак та букви, що позначають м'якість звука з.

Прийоми роботи для постановки звуків с, з, передбачені загальноприйнятою методикою. Починається робота з підготовчих артикуляційних вправ. Це вправи для губ (“оскал”, ”трубочка”, “усмішка”), язика (згинання в трубочку). Їх мета - навчити дитину розтягувати губи в усмішку, оскільки при ізольованій вимові цієї групи звуків губи набувають саме такого положення.

Але в даному випадку не враховується те, що в поєднанні з різними звуками, зокрема голосними, губи й зуби (відстань між ними) набувають положення наступного голосного, саме за цієї умови можлива правильна природна вимова звуків.

Оскільки провідним елементом артикуляції є положення язика, то важливими підготовчими артикуляційними вправами є вправи для язика. Ось деякі з них:

- Загнути широкий кінчик язика на нижню губу, зуби так, щоб передня частина язика вигиналась і утворювала щілину з верхніми зубами.

- Видихнути повітря вздовж язика, який може бути в положенні на нижній губі, зубах, за нижніми зубами. Струмінь повітря, що видихається, має проходити в щілину між спинкою язика і верхніми зубами. У випадках, коли дитина не може утримувати кінчик язика зімкненим з нижніми зубами, пропонується вправа на розтягування губ.

Здебільшого постановка звука здійснюється способом наслідування. Учень наслідує перед дзеркалом положення язика, утворення видихуваного струменю повітря та правильне звучання. У більшості випадків учням вдається відтворити таке положення. Правильність напряму повітря найкраще перевіряти вказівним пальцем, поклавши його на нижню губу. Механічний спосіб передбачає утворення жолобка вздовж спинки язика. Зонд (шпатель) кладуть між зубами так, щоб кінчик язика був за нижніми зубами під кінчиком зонда. Натискуючи зондом на кінчик язика, утворюють потрібну щілину для проходження струменю повітря. Такий спосіб постановки звука доцільно застосовувати при міжзубній і призубній вимові звука.

Поширеним є також спосіб використання інших фонем. Найчастіше використовується звук х. Вимовляється він протяжно з інтенсивним видиханням повітря. Язик у цей час просувається вперед так, щоб кінчик його зімкнувся з нижніми зубами. Подібно до звука х використовується звук т. У момент вимовляння звука т кінчик язика опускається до нижніх різців. Спочатку чути звуки тсс, потім с. Рідше для постановки звука с використовують ш. Під час вимовляння звука ш кінчик опускається до нижніх зубів.

Для подолання бокового с слід навчити дитину відчувати зімкнення бокових країв язика і верхніх бокових зубів. Допомагає в цьому утрирувана вимова звуків л (відчувається проходження струменя повітря через щілину між верхніми зубами й боковими краями язика) і д (відчутне зімкнення). Саме на зімкненні бокових країв язика фіксується увага дитини. Може допомогти також міжзубна вимова звука, коли кінчик язика тимчасово просувається між зубами і інтенсивно по середній лінії язика видихується повітря. Потім кінчик язика переводиться на зуби.

Для подолання носової вимови дитину потрібно навчити видихувати повітря через рот. Насамперед учень має усвідомити відмінність у проходженні повітря через ніс і через рот, потім навчитись контролювати (відчувати) видих повітря через рот під час вимовляння всіх ротових приголосних звуків. Після такої роботи виробляється правильне положення органів артикуляції, а отже, і правильне видихання повітря через рот під час вимовляння звука с. Спочатку потрібний свідомий контроль за напрямом струменя повітря, У процесі роботи над звуком така дія автоматизується. У тяжких випадках потрібна тривала робота над мовним видиханням, аналогічна тій, яка проводиться при відкритій ринолалії.

У всіх випадках спотвореної вимови має проводитись робота з диференціації правильної і неправильної вимови. Зіставляються відповідної артикуляції вимови, а також звучання.

Звук з можна сформувати від звука с різними відомими засобами озвучення. Один з них - наслідування вібрації голосових зв'язок. Вібрація контролюється рукою, покладеною на щитовидний хрящ. Інші прийоми озвучення надавалися при розгляданні постановки звуків п, б. Автоматизації дзвінкого сприяє сполучення з голосними та сонорними в, л, н, м, р.

Звуки ш, ж

Звук ш- твердий, передньоязиковий, щілинний, глухий.

Звук ж- парний дзвінкий звука ш.

Звуки ш і ж мають два варіанти правильної артикуляції: верхню і нижню (залежно від положення кінчика язика). Губи при вимові ш, ж витягнуті вперед, що збільшує передній резонатор і знижує власний тон цих приголосних. Зуби зближені приблизно до 2 мм. Кінчик і передня частина спинки язика при верхній артикуляції піднімаються до передньої частини твердого піднебіння і утворюють з ним щілину, по якій проходить струмінь видихуваного повітря.

Артикуляція звуків ш, ж.

При нижній артикуляції кінчик язика з прилеглою до нього частиною спинки потовщується й відтягується назад, внаслідок чого між спинкою язика і передньою частиною піднебіння утворюється щілина. Бокові краї язика в обох випадках прилягають до бокових зубів. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують при вимові звука ш і вібрують, коли вимовляється ж. У положенні перед і реалізуються як варіанти звуків ш, ж (шість, гроші, жінка, ножі).

Вади вимови звуків ш, ж подібні до вад вимови звуків с, з (міжзубна, призубна, губно-зубна, бокова, носова вимова та заміна іншими звуками). Трапляються випадки відсутності озвучення звука ж.

Правильна артикуляція виробляється в результаті засвоєння способів і місця творення звуків (див. звуки с, з). Перед постановкою звука ш учні засвоюють назви таких органів артикуляції: губи (верхня і нижня), кінчик язика, передня частина піднебіння; навчаються виконувати вправи, що є елементами артикуляції, та відчувати і контролювати ці положення.

Вироблення правильної артикуляції відбувається на основі вмінь відтворювати щілину між кінчиком язика та піднебінням. Ця робота проводиться аналогічно тій, що описана для звука с. Якщо учень свідомо на основі м'язового контролю може відтворити основні елементи артикуляції, то можна об'єднати їх у цілісну артикуляцію. Потім звук вводиться у склад і слово.

Вимова дзвінкого ж формується аналогічно вимові дзвінкого з. Серед інших прийомів можна назвати такі, як вироблення артикуляції ш, ж від інших звуків, зокрема с, з, р. На основі артикуляції звуків с, з постановка звуків ш, ж відбувається поступовим переведенням кінчика язика від нижніх різців за верхні альвеоли. При цьому увага дитини фіксується на тому, що весь час треба вимовляти звук с (з) і одночасно рухати язик угору. Для вироблення нижньої артикуляції звуків ш, ж кінчик язика і передній край його відсуваються зондом від нижніх різців так, щоб утворилась щілина між піднебінням і спинкою язика. Верхню артикуляцію ш, ж можна виробити від звука р, посуваючи кінчик і передній край язика до твердого піднебіння.

Основою артикуляції цих звуків можуть бути звуки т, д (як для верхньої, так і для нижньої артикуляції). Робота проводиться подібно до описаної вище. Проте дитина має добре усвідомити, що від зімкнення, характерного для вимови звуків т, д, треба перейти до щілини. Положення губ, потрібне для звуків ш, ж, дитина відтворює за зразком логопеда або механічним способом: натискуючи пальцями на щоки так, щоб губи висунулись уперед рупором. На етапі автоматизації доцільно порівняти стару артикуляцію із сформованою. Для подолання різних видів дефектної вимови застосовуються ті самі прийоми роботи, що й при аналогічних вадах вимови звуків с, з. Диференціація здійснюється аналогічно тій, що описана для звуків с, з.

Звуки ц, ц', дз, дз'

Звук ц- твердий, передньоязиковий, африкат, глухий. Звук дз- парний дзвінкий звука ц. Звуки ц', дз '-парні м'які звуків ц, дз.

Артикуляція звуків ц, дз. Африкати, інакше зімкнено-щілинні звуки, ц, дз складаються з двох елементів - зімкненого й щілинного (тс, дз). При вимові першого відбувається зімкнення, яке поступово переходить у щілину. Плавність і злитість забезпечуються тим, що активний орган і місце творення обох елементів однакові. Складові т, д вимовляються з опущеним до нижніх зубів кінчиком язика. Правильна артикуляція подібна до артикуляції звуків с, з. Губи й зуби під час вимовляння африкатів ц, дз набувають положення наступного голосного. Кінчик язика зімкнений з нижніми зубами. Передня частина спинки язика утворює з верхніми зубами й альвеолами зімкнення, яке плавно переходить у щілину. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують при вимові ц і вібрують під час вимовляння дз.

Артикуляція пом'якшених ц', дз' подібна до артикуляції відповідних твердих. Відрізняється лише більшим напруженням м'язів артикуляційного апарату, вищим підняттям середньої спинки язика до твердого піднебіння.

Вади вимови африкатів ц, ц', дз, дз' подібні до вад вимови фрикативних с, с', з, з' (спотворена вимова та заміна іншими звуками). Вади можуть проявлятися у відсутності злиття елементів артикуляції африката (тсутсеня - цуценя). Інколи в таких випадках зімкнені т, д вимовляються з призвуком т”, д^и (т^исап, д^извоник - цап, дзвоник). Такі вади є наслідком почергової вимови елементів африкатів. Виправлення вад вимови африкатів доцільно починати після подолання вад вимови звуків с, з.

Підготовча робота до постановки звуків ц, дз має забезпечити розвиток умінь відтворювати зімкнення й щілину між передньою частиною спинки язика та верхніми зубами й альвеолами. Ці елементи відповідають положенням органів артикуляції під час вимовляння нижнього зімкненого т (д) і фрикативного с (з). В результаті оволодіння цими положеннями формується артикуляція злитого звука.

Традиційним є прийом використання сполучень типу атс (адз). Таке сполучення звуків вимовляється спочатку повільно, потім швидше, поки звуки тс (дз) не зіллються в ц (дз) і буде чути склад ац (адз). Вимова пом'якшених африкатів ц', дз' формується успішніше в сполученні цих звуків із голосним і (ці, дзі) та в словах типу: ціна, ціль, одиниця, дзьоб, дзюрчати.

Автоматизація й диференціація африкатів відбуваються успішно в умовах активного застосування слухового контролю, оскільки африкати займають перше місце за довготою серед приголосних. Диференціація африкатів за участю голосу (глухий-дзвінкий) відбувається на основі актуалізації знань про диференціальні ознаки глухість-дзвінкість.

Учням одночасно із засвоєнням правильної вимови африкатів дз, дз' треба допомогти в засвоєнні правопису цих приголосних. Учні повинні навчитися вимовляти їх як один звук, а па письмі позначати двома буквами.

Звуки ч, дж

Звук ч - твердий, передньоязиковий, зімкнено-щілинний (африкат), глухий.

Звук дж- парний дзвінкий звука ч.



Артикуляція звуків ч, дж.

У положенні перед голосним і звуки ч, дж напівпом'якшені. Фонема ч може бути подовженою, напівм'якою, пом'якшеною.

Артикуляція звуків ч, дж подібна до артикуляції фонем ш, ж. Губи при вимові африкатів ч, дж витягнуті вперед, зуби зближені приблизно до 2 мм. При верхній артикуляції кінчик і передня частина спинки язика піднімаються до альвеол і вище, утворюючи з альвеолами й передньою частиною твердого піднебіння зімкнення, яке переходить у щілину. При нижній артикуляції кінчик язика опущений вниз і відтягується назад, а спинка язика утворює зімкнення з передньою частиною піднебіння, яке плавно переходить у щілину. Бокові краї язика в обох випадках прилягають до верхніх бокових зубів. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки не вібрують при вимові ч і вібрують під час вимовляння звука дж.

Вади вимови африкатів ч, дж подібні до вад вимови звуків ш, ж та африкатів ц, дз. Трапляються випадки спотвореної вимови звуків (міжзубної, призубної, губно-зубної, бокової, носової), заміни їх іншими звуками (с, з, т, д, ш, ж). Іноді не утворюється злитна вимова елементів, що входять до складу африкатів. Подолання вад вимови африкатів ч, дж відбувається після подолання вад вимови звуків ш, ж, оскільки в українських африкатах щілинний елемент сильніший, триваліший, ніж зімкнений.

На підготовчому етапі, як і при виробленні артикуляції звуків ц, дз, потрібно навчити учнів відтворювати зімкнення й щілину між кінчиком язика (чи передньою частиною спинки язика при нижній артикуляції) та передньою частиною піднебіння. З дитиною спочатку треба повторити назви органів артикуляції, що беруть участь в утворенні африката, та переконатись у вмінні відтворювати окремо зімкнення й щілину. На основі умінь правильно відтворювати ці положення і плавно переходити від зімкнення до щілини досягається правильне звучання цих африкатів.

Традиційним прийомом вироблення правильної артикуляції африкатів ч, дж є використання сполучень типу атш, адж. Сполучення атш, адж вимовляються спочатку повільно, потім темп вимови збільшується, внаслідок чого складові африкати утворюють єдиний злитий звук. Автоматизація і диференціація африкатів ч, дж відбувається так само, як і африкатів ц, дз.

Важливою умовою правильної вимови африкатів є злитість вимови їх у словах, крім тих, в яких звук д належить до префікса, а ж чи з - до наступної частини слова. Враховуючи це, треба уважно добирати слова для автоматизації цих африкатів. У процесі роботи над дзвінкими африкатами увага лого- пата зосереджується на тому, що африкати дж, дз на письмі позначаються двома буквами, а вимовляються як один звук.

Звуки л, л'

Звук л - твердий, передньоязиковий, щілинний, сонорний (голос переважає над шумом). Звук л- м'який, передньо - або середньоязиковий, щілинний, сонорний. Звуки л, л' відрізняються від інших щілинних тим, що при їх утворенні кінчик язика змикається з верхніми зубами, а бокові краї язика утворюють прохід для видиху струменю повітря. Тому ці звуки ще називають боковими, або зімкнено-прохідними.

Артикуляція звуків л, л

При артикуляції звука л губи й зуби набувають положення наступного голосного. Кінчик язика змикається з верхніми зубами та початком альвеол. Бокові краї язика з одного або з обох боків опущені й утворюють щілини з верхніми боковими зубами, крізь які проходить видихуваний струмінь повітря. Задня частина спинки язика піднімається в напрямі до м'якого піднебіння. Внаслідок підняття кінчика та задньої спинки язика передньо-середня його частина ввігнута (має сідлоподібну форму). М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують.

В українській мові є й інша артикуляція, при якій кінчик язика загинається, змикаючись з верхніми альвеолами і навіть передньою частиною піднебіння. Задня частина спинки язика при цьому опускається вниз, внаслідок чого утворюється виразний специфічний шум. Під час артикуляції м'якого л кінчик язика піднімається вище від альвеол, а середня частина спинки язика - до твердого піднебіння. Відчувається збільшення загальної напруженості м'язів. Дорсально-альвеолярна вимова полягає в тому, що кінчик язика пасивний, опускається вниз, а передня частина спинки язика наближається до твердого піднебіння.

...