Вокально-методичні аспекти формування дикції та виправлення мовних дефектів

У теорії і практиці формування дикції в процесі постановки голосу склалася певна система корекційної роботи для подолання дефектів мовлення. В спеціальній літературі, присвяченій проблемам дикції, висвітлюються питання про подолання вад вимови конкретних звуків літературного тексту, надаються методичні вказівки та вправи для губ і язика, виправлення мовленнєвих дефектів, пропонуються методики роботи над дикцією, вправи для напрацювання сценічної, дикторської мови, методи роботи над дикцією в вокалі та ін. На основі теоретичного аналізу і практичного досвіду вивчено структуру і характер цієї проблеми, розроблено конкретні рекомендації щодо змісту і методики її подолання.

З аналізу існуючої літератури з цього питання випливає, що для виправлення мовних дефектів у співі доцільним є застосування певних методичних рекомендацій. Суть занять з розвитку співацького голосу й подолання вад дикції в вокалі - вироблення поступових прогресивних змін у голосовому апараті і артикуляції в результаті багаторазової повторності мускульної праці при співі раціональних вправ. В кінцевому плані робота по розвитку голосу ставить за мету дві основні задачі:

- досягнення вокально-художньої майстерності;

- зберігання голосового апарату від псування на весь творчий період. Співацька практика різноманітна, і вміння правильно розбиратися в багатьох її питаннях, можливо тільки зрозумівши аспекти співацького процесу.

Основну частину занять, незалежно від ступеня підготовки співака, потрібно відводити на вправи в середньому його діапазоні - поступово, не поспішаючи, збільшувати навантаження і діапазон по мірі його розвитку. Середина діапазону голосу - його фізіологічна основа, фундамент, від якості якого залежить вся співацька наснага й майстерність. Необхідно рішуче остерегти від постійного акцентування занять на “краях” діапазону - верхах і низах: не може бути стійких верхніх і нижніх звуків без стабільної, правильно сформованої середини.

Для початківців першочерговим видом вправ є - гами, які потрібно комбінувати зі співом інтервалів - від великої секунди (до-ре) до чистої квінти (до-соль), а також арпеджіо протяжністю не більше октави. На першому етапі слід співати короткі гами - в об'ємі кварти, квінти і не більше октави, досягати рівності звучання і точності інтонування. На початку гами потрібно відпрацьовувати на найбільш зручних для учнів голосних, переходячи на наступні голосні і звертаючи особливу увагу на рівність переходу.

По мірі розвитку голосу необхідно відпрацювати непомітний рівний перехід від однієї голосної до другої, використовуючи у вправах вокалу близькість голосних звуків у ряді У - О - А - Е (3) - І. При цьому потрібно стежити за збереженням в учня відчуття свободи голосу. При покращенні точності інтонування дуже корисні хроматичні гами, які легко співати в межах октави. Усі вправи повинні співатися на легато, так як красивий спів - це в першу чергу кантилена. До співу на стакато не слід спішити, особливо в складних вправах.

Красивий спів передає текст в більш виразній формі ніж звичайна мова й емоційно значно більше впливає на слухача. Добру розбірливість музичного тексту забезпечує артикуляція, тобто робота губ, язика, мускульного апарату обличчя, але при співі вона відмінна від звичайної мови і потребує особливої підготовки. Розбірливість залежить також від висоти звуку - на високих і на крайніх низьких нотах вона значно гірше, ніж на середньому діапазоні. Правильна дикція, висока розбірливість музичної мови забезпечується найоптимальнішою збалансованістю звукового, дихального та артикуляційного механізмів, швидким та чітким рухом артикуляційного апарату і співпадає з бездоганним початком дихання.

Як зазначалося раніше, добра дикція - це правильне вимовляння голосних і приголосних звуків, при цьому в співі основні - голосні. Кожна голосна має свої характерні піки обертонів - форманти, які є причиною їх різного звучання. Сила звуку голосних неоднакова. Особливо це проявляється у не- кваліфікованих співаків. На відміну від голосних, звучання яких характеризується певними частотами, приголосні звуки мають широкий частотний спектр.

При виспівуванні голосних гортань повинна займати певне, найбільш вигідне положення щодо формування звуку. Але при вимові приголосних, особливо глухих (к, с, т, х, ц, ч, ш, щ) артикуляційні рухи приводять до зсуву гортані, яке в свою чергу погіршує звукоутворення. Це приводить до необхідності дуже швидкого й чіткого руху органів артикуляції при вимовлянні глухих приголосних. Для цього потрібно після вимови приголосної швидко відривати язик від зубів і повертати його в розслабленому стані у вихідне положення, щоб не заважати співу наступної голосної.

У всіх людей різна будова голосової порожнини, різна форма і розмір піднебіння, самого рота, в звичайній розмовній мові ми не звертаємо на це увагу, тому артикуляція і резонування здійснюється заздалегідь рефлекторно, як це необхідно для людини. Однак, в вокальній педагогіці, часто безпідставно, змушують учеників відкривати верхні зуби, співати „на посмішці” і т.д., зовсім не враховуючи при цьому природну будову ротової порожнини співака. Положення рота і ступінь відкритості при співі залежать від характеру його природної будови і характеру виконуваного звуку та відповідної сили і висоти. В співі потрібна особливо чітка артикуляція. Надмірне розкриття рота просто не корисне. Якщо співаку на верхній ноті потрібне більше розкриття рота, то частіше воно робиться рефлекторно. І навпаки, іноді при необхідності заспівати „темним” звуком, співак буває вимушений робити це прикриваючи рот, якби переходячи до співу на У або О [61; 78 - 81].

Г оловна причина голосового розладу є звичайне форсування у всіх його проявах. Нагадуємо, що під форсуванням голосу слід розуміти будь-яке підвищення психофізіологічних здібностей співака - спів в загальнохворому стані, надмірно подовжений сеанс співу, виконання непосильних партій, нервові перевантаження і т.д., а головне - спів при невірній манері звукоутворення. Все це безпосередньо пов'язано з недостатньою вокальною

підготовкою і поганою тренованістю співака.

Методика всіх вокальних вправ для ліквідації „нажитих” розладів голосу переслідує одну головну ціль - зміну невірної манери співу (формування звуку) й напрацювання правильних прийомів, щоб не тільки ліквідувати дані конкретні розлади, але й виключити можливості аналогічних повторних голосових травм. Для вокалістів, хворих різними органічними змінами в гортані, що не потребують хірургічного втручання, практичного значення завжди має певний ряд вокальних вправ. Завдяки ним співак тренує свій голосовий апарат, поступово утворює вірну техніку виконання.

В заняттях з подолання співацьких дефектів важкі і складні вправи непотрібні і просто шкідливі, оскільки при цьому можуть вироблятися невірна манера звукоутворення, допускатися перенапруження і втрата уваги. Вправи підбираються індивідуально з урахуванням зручності і легкості їх виконання. В процесі занять особливу увагу звертають на чистоту інтонування і недопустимість зайвих призвуків в голосі, що є найбільш серйозним дефектом всіх голосових розладів. По мірі тренування голосу, зі збільшенням його вокальних можливостей, вправи потрібно поступово ускладнювати, розширювати звуковий діапазон, але все це повинно робитися з додержуванням легкості і ненапруженості.

Важливо створити на зайняттях з вокалу спокійну доброзичливу обстановку, яка не відволікає співака від тренувань. Певні завдання повинні бути зрозумілі співаку (учню), інакше може бути створене невірне форсування звуку. При цьому педагогу - вокалісту слід словесно і образно роз'ясняти те, що стосується матеріалу і можливостей учня. Як учень (студент) зрозуміє і сприйме те, що сказав педагог, так і буде виконувати, таким буде й отриманий результат [61; 117-120].

Методи роботи над дикцією у вокалі

Для відпрацювання чіткої дикції у вокалі використовують певні методичні вправи для губ і язика на основі літературних текстів, до того ж служать прислів'я і приказки - гарний тренувальний матеріал з дикції і орфоепії.

Починати краще з прислів'їв і невеликих віршованих текстів з 3-5 фраз. При цьому, як завжди, однією з головних задач є уміння діяти словом, пов'язане насамперед з розумінням тексту. Не повинно бути механічного, монотонного проголошення слів, значеннєвих груп, будь-якого тексту, що зустрічається в роботі. Усі вправи варто проробляти з перервами в 20-30 секунд. В міру засвоєння вправ можливо установити порядок їх проведення: що більш допомагає в освоєнні подиху, резонування, артикуляції і координуванні всіх елементів разом. Методика проведення занять по вихованню і розвитку мовного голосу повинна будуватися на основі строгого дотримання:

1) принципу свідомого виконання тренувальних вправ;

2) принципу поступовості і систематичності послідовного включення в роботу певних груп м'язів, що беруть участь у мовному голосоутворенні. Основа принципу - систематичний поступовий перехід від простого до складного, від легкого до важкого. Систематичне виконання тренувальних дихальних і резонаторно-артикуляційних вправ сприяє найшвидшому їх засвоєнню і закріпленню. Відомо, що в роботі з виховання мовного голосу відбулася перерва, придбані якості мовного звучання швидко зникають, зменшується витривалість. Якщо не займатися, не тренувати свій голосовий апарат, вироблені умовні рефлекси не підкріплюються, поступово вгасають;

3) принципу повторності: один раз виконана мовно-голосова вправа не викликає будь-яких істотних і стійких змін. При постійній тренувальній роботі розвивається автоматизм. Тому при багаторазовому повторенні тренувальних вправ підвищується працездатність як організму в цілому, так і окремих його частин;

4) принципу індивідуального підходу. Практика показує, що багато недоліків мовного голосу пов'язані з тим, що не враховується індивідуальна будівля органів мови. У роботі з виховання голосу варто пам'ятати про вік, стан здоров'я і ступень підготовленості мовного апарату.

Тренувальні вправи треба виконувати в добре провітреному приміщенні при відкритому вікні або кватирці, а в теплі дні, краще на повітрі. На проведення тренування варто затрачати 20 - 25 хв. у день.

Робити вправи треба повільно, точно виконуючи зазначені рухи губ, щелеп, язика. Щоб контролювати себе під час тренування, рекомендується користуватися маленьким дзеркалом і з самого початку стежити за тим, щоб працювали тільки мовні органи: щелепи, губи, язик. Чоло, очі, ніс, і весь корпус повинні знаходитися у спокійному стані. Стежити за еластичністю, м'якістю, плавністю рухів мовних органів. Повторення рухів поступово розігріває м'язи артикуляційного апарату. Кожну вправу варто повторювати 3-4 рази. Після того, як засвоєні усі вправи, слід займатися гімнастикою протягом року щодня по 4-5 хв. за один прийом. Щоденне тренування є підготовчою роботою до занять на сцені.

Кожне прислів'я, фіксує увагу на одному - двох голосних, що повторюються в даному прислів'ї в декількох словах, як в ударному так і в ненаго- лошеному положенні. Гарним тренувальним матеріалом по дикції і орфоепії є також скоромовки. Це нескладні прості за змістом і примітивним текстом, побудовані на важких і заплутаних складах і словосполученнях. При проголошенні скоромовок не потрібно домагатися швидкого темпу. Набагато важливіше гранична чіткість дикції.

Як і до всієї роботи над дикцією, до роботи над скоромовками потрібно підходити індивідуально. Якщо у людини уповільнена мова, то він шляхом тренування поступово домагається швидкого темпу і навпаки, коли мова швидка, тренуватися доцільно в повільному темпі. Самі важкі слова потрібно вимовляти по декілька разів у повільному темпі, доти, поки вони не зазвучать легко, вільно, без напруги і осмислено. Невірно і навіть шкідливо в роботі над скоромовкою безглуздо вимовляти її по складах. Це не приносить користі, позбавляє мову легкості і природності.

3.3 Методика роботи над дикцією для напрацювання сценічної та дикторської мови

Розвивати і виховувати розмовну мову -означає виявити всі кращі якості мовного звуку, властиві даній індивідуальності, розвинути і пристосувати їх для професійного звучання. Розвиток і виховання розмовної мови - це виховання взаємозалежних слухових і м'язових навичок. Основним методичним прийомом виховання розмовної мови є принцип комплексного розвитку частин мовного апарату і його діяльності. У процесі виховання мовного голосу слід приділяти увагу:

- розвитку мовного подиху у зв'язку з діяльністю органів артикуляції;

- розвитку координованої роботи частин органів внутрішньоглоткової і зовнішньої артикуляції;

- розвитку відчуття резонування при вільному положенні артикуляційного апарата;

- розвитку слухових і м'язових відчуттів.

Виховуючи і розвиваючи розмовну мову варто мати уявлення про атаку звуку, регістри, а також про злитість і мелодійність мовного голосу. Атакою звуку називається момент його утворення на початку звуку. Існує три види атаки звуку: тверда, м'яка, придихова. Атака звуку залежить від щільності змикання голосових зв'язок і сили видиху. При твердій атаці голосові зв'язки щільно змикаються, звук виходить твердий, енергійний, різкий. При м'якій атаці голосові зв'язки змикаються менш щільно, звук виходить м'який, багатий обертонами. При придиховій атаці голосові зв'язки стуляються нещільно, відбувається витік повітря і разом із голосної чується звук х (замість а чується ха).

Атака звуку дуже впливає на звук і все подальше голосоутворення, тому дуже важливо вміти володіти початком звуку, тобто його вірною атакою. Виховуючи і розвиваючи мовний голос, варто надавати великого значення м'якій атаці, хоча в окремих випадках для артикуляції мовного апарату, з метою боротьби з млявістю змикання голосових зв'язок, можливе застосування твердої атаки. Придихова атака в розмовній мові вживатися не повинна.

Основна вимога, пропонована до розмовної мови - рівність звучання на всьому діапазоні. Ряд однорідних звуків діапазону відтворений тим самим механізмом, називається регістром розмовної мови. У розмовній мові існують: грудний та нижній регістр, що складається з однорідних звуків і займає нижню частину діапазону розмовної мови. У грудному, нижньому регістрі переважає грудне резонування, усі звуки цього регістру називаються грудними. Головний та верхній регістр складаються з однорідних звуків і займають верхню частину діапазону розмовної мови. У головному регістрі переважає головне резонування, усі звуки цього регістру називаються головними. Змішаний та середній регістр складається зі звуків середнього звучання. У спектрі розмовної мови змішаний регістр відноситься до центральної його частини. Границі регістрів розмовної мови дуже різноманітні і багато в чому залежать від індивідуальності людини. При вихованні розмовної мови варто домагатися плавного переходу з регістра в регістр.

Виховуючи мовне звучання, треба звертати увагу на плавність і мелодійність розмовної мови. Початкові прийоми виховання розмовної мови, тобто прищеплювання вірних навичок на першому етапі роботи над голосом, мають велике значення і вплив на весь процес розвитку мовного звучання надалі. Тільки опанувавши цими початковими прийомами, можна приступати до вироблення сили звуку, „легкості”, розвитку діапазонів, рівності володіння регістрами, модулювання і рухливості розмовної мови.

Велике значення в роботі з виховання розмовної мови й у діяльності мовної системи має слуховий аналізатор, під контролем якого здійснюється керування мовною системою і її регулювання. Вимовлені слова постійно фіксуються слуховим аналізатором. Тому першою умовою вірного процесу виховання розмовної мови є достатня гострота слуху. Відомо, що різні порушення слуху відбиваються на звучності, виразності і чіткості мови, слу-

хове сприйняття дуже тісно пов'язане з розвитком мови. За допомогою мовного слуху здійснюється контроль вимовленого тексту, тональне розходження розмовної мови, слухове сприйняття мови, контроль над звучанням свого голосу. Завдяки мовному слуху можна визначити якість розмовної мови й інтонаційну точність. До професійних якостей мовного слуху варто віднести:

1. Уміння розрізняти висоту мовного звуку.

2. Уміння розрізняти тембр, характерне фарбування мовного звуку.

3. Уміння розрізняти напрямок звуку, його дзвінкість і глухість, силу і легкість.

4. Уміння пристосовуватися до тонального ансамблю партнера, - як визначають актори, уміння говорити „в партнера”.

5. Уміння розрізняти рух мовного звуку в зв'язку з наголосом у слові, логічним наголосом у фразі.

6. Уміння розрізняти мелодійність і тональність мовного звуку.

Таким чином, формування визначених професійних якостей мовного

слуху в роботі над розмовною мовою має першорядне значення. Створюється своєрідне коло взаємозалежності: добре розвинений мовний слух сприяє кращому керуванню розмовною мовою і впливає на розвиток голосу і навпаки, при будь-яких порушеннях слуху спотворюється й голос.

Роль подиху у вихованні розмовної мови.

Вплив роботи подиху на мовно-голосове звучання У зв'язку з голосовою діяльністю особливе значення має процес подиху. Подих є фізіологічною основою мови і слугує формуванню мовно- голосового звуку; він - один із самих істотних і важливих елементів виховання розмовної мови і правильної вимови звуків мови. Від того, як людина вміє користуватися своїм подихом, залежить краса, сила і легкість голосу, багатство динамічних ефектів, музичність і мелодійність мови. Крім того, правильний подих охороняє мовний апарат від перевтоми, передчасного зношування і дозволяє надовго зберегти кращі якості голосу.

Виховання правильних навичок і раціонального використання мовного подиху сприяють фізичному розвиткові голосового апарату, знімають стомлення, як голосове, так і загальне. Уміння скористатися ним може збагатити мовний голос і благотворно вплинути на здоров'я. Вірно поставлений подих може допомогти придбати яскравість, легкість, висоту й інші якості розмовної мови, опанувати регістрами, „посиланням звуку” і т.д. Недосконале користування диханням позбавляє мовний звук більшої частини всіх цих якостей і викликає ряд професійних захворювань мовного апарату.

Однак для освоєння мовного подиху і підвищення голосової майстерності необхідне спеціальне тренування, не ізольоване від звуку, а здійснене разом з ним. Великої уваги заслуговує концепція про рефлекторну діяльність подиху і розмовної мови, що вивчалася і вивчається нашими вітчизняними вченими.

Відповідно до цієї концепції, значну роль у фізіології дихального апарату грають бронхіальні м'язи, що регулюють внутрішньобронхіальний подих. Співвідношення роботи голосових зв'язок і роботи внутрібронхіального подиху в мовному голосоутворенні має велике значення. Особливої уваги вимагає правильне дозування вдиху, що створює вірне співвідношення між надзв'язковим і підзв'язковим тиском у процесі коливання голосових зв'язок.

Звичайною помилкою початківців, що займаються розмовною мовою, є прагнення набрати якнайбільше повітря, вони піднімають плечі, переповнюючи легені повітрям. При такому подиху голос втрачає властивий йому тембр, звучить придушено і неприємно. Шкідливість тренування надмірного вдиху і видиху ізольованих від звуку, підтверджується спостереженням над ефективністю звукової дихальної гімнастики. Варто надавати великого значення тренувальній роботі виховання подиху одночасно з рухом (при ходьбі, танці, бігу). Подих, тренований тривалий час у статичному положенні без звуку, під час звуку розбудовується, порушується його правильність і ритмічність, дискоординується грудний і черевний подих, виключається носовий подих, що веде на практиці до погіршення мовного звучання і до появи задишки.

Загальні питання методики

При заняттях по вихованню і розвитку розмовної мови необхідно враховувати індивідуальні особливості, рекомендувати такі вправи, що корисні саме даній людині. Однак при вихованні і розвитку початкових прийомів постановки розмовної мови пропонуються спеціальні тренувальні вправи, що необхідні і корисні усім.

1) Тренувальна робота з оволодіння повним подихом будується так, щоб людина, виконуючи вправи, не думала про тип подиху, а останнє з'явилося би наслідком виконуваної вправи. Проводячи тренувальну роботу дихального апарату учень може тренувати вірний подих не тільки на уроці, але й у будь-якій іншій обстановці, скористатися виробленим подихом не тільки під час роботи на сцені, в аудиторії, але й у житті, що є однією з умов збереження розмовної мови.

2) Тренування резонаторно-артикуляційної частини мовного апарату полягає у тому, що шляхом застосування спеціально підібраних вправ, особа, що займається, одержує уявлення про відчуття звуку в резонаторному просторі. У процесі виконання цього комплексу тренувальних вправ учень повинен фіксувати і запам'ятовувати вільне положення частин артикуляційного апарату і відчуття вібрації резонаторних порожнин. Частину тренувальних вправ можна проводити не тільки на уроці.

3) Виробленими навичками резонаторно-артикуляційної діяльності варто користуватися постійно.

4) Тренування координованої роботи подиху, артикуляції по володінню звуком у резонаторному просторі є завершальним етапом початкових прийомів виховання розмовної мови. Вправи підбираються і виконуються так, щоб учень міг одержати відчуття координаційної роботи подиху, артикуляції, резонування і все це одночасно тримати під контролем свого слуху.

5) Процес усього тренування - це усвідомлений процес вироблення непрямим шляхом відчуття участі відповідних груп м'язів у мовному голосоут- воренні під контролем слуху.

6) У процесі занять комплексом початкових прийомів розвитку розмовної мови учень повинний виховувати високі вольові якості, підвищити опір мовного апарату шкідливим впливам зовнішнього середовища.

Отже, раціональне тренування мовного подиху повинне призвести до того, щоб і під час руху (бігу, ходьби і т.д.) не виникало задишки, можна було краще використовувати якості мовно-голосового звучання. У залежності від того, яка група м'язів переважає в акті подиху під час мови, визначають той чи інший тип подиху. У літературі можна зустріти наступну класифікацію типів подиху:

- грудний подих, при якому вдих відбувається за рахунок розширення верхньої частини грудної клітки;

- ключичний, при якому під час вдиху грудна клітка розширюється в сторони плеч;

- нижньореберний, при якому під час вдиху розширюються в сторони нижні ребра;

- черевний подих, при якому грудна порожнина збільшується при участі діафрагми.

Більшість досліджень доводить, що ізольовано, у чистому виді жоден тип подиху практично не зустрічається (Л. Д. Работнов, В. П. Фролов, І. І. Левідов, Е. Н. Малютін, Ф. Ф. Засідатель). При будь-якому типові подиху беруть участь в більшому чи меншому ступеню всі частини дихального апарату, робота яких регулюється центральною нервовою системою. Однак перевага роботи однієї групи м'язів над іншою в дихальному апараті веде до недоліків розмовної мови і гальмує роботу з його виховання. Вищеописані типи подиху, узяті окремо, недостатні для постановки розмовної мови.

Для виховання в актора, вокаліста вірних навичок дихання педагог повинен володіти методикою обстеження дихального апарата. Викладачу сценічної мови частіше приходиться користуватися суб'єктивною методикою обстеження дихального апарату учня. Учню пропонуються прочитати будь що напам'ять чи з листа. Під час читання викладач з'ясовує перевагу грудно- го чи черевного типу подиху. Звучання розмовної мови під час обстеження доповнюють дані огляду. При грудному подиху голос часто має різко крикливий характер з порушенням правильності вимови свистячих і шиплячих звуків. При черевному подиху звичайно голос глухуватий, низький, безтемб- ровий. Грудна клітка провалена. М'язи шиї затиснуті. Поклавши долоню на область грудей і живота при грудному типі подиху можна відчути підйом і швидкий спад грудної клітки, м'якість черевних стінок і западання в підло- жечній області. При черевному ж типі подиху - судорожний рух грудної клітки при сильно напружених м'язах черевної порожнини і поперекових м'язів.

Обстеження дихального апарата учня дає можливість виявити позитивні якості подиху і його недоліки, що дозволить індивідуалізувати підхід до виховання навичок вірного подиху під час роботи над мовним апаратом.

Вплив постави на процес подиху в розвитку розмовної мови

Під гарною поставою розуміють правильне положення тіла в спокої і русі. Порушення постави майже завжди веде до порушення правильного процесу подиху. Дуже часто викладачу сценічної мови чи вокалу приходиться зустрічатися з недоліками подиху, що залежить від дефектів постави. При вихованні правильних навичок оволодіння мовним подихом має значення і пов'язаний з поставою нормальний розвиток грудної клітки. Під час занять необхідно підбирати вправи, що зміцнюють розслаблені групи м'язів при неправильній поставі, з урахуванням того, що дефекти в цій області приводять до неправильного подиху, а невірний спосіб подиху у свою чергу приводе до неправильної постави. Голос людини з невірною поставою швидко утомлюється, виникають часті професійні захворювання. Усе це відбивається і на загальному самопочутті, тому можна стверджувати, що правильна постава - один з необхідних факторів вірного подиху.

Роль резонаторно-артикуляційної діяльності у вихованні розмовної мови

Артикуляцією називається робота і розташування органів мови для відтворення звуків мови, складів і слів. Її прийнято поділяти на внутрішню (робота органів внутрішньоглоткової порожнини) та зовнішню (участь органів порожнини рота, нижньої щелепи, язика, губ). У процесі мови всі частини резонаторно-артикуляційного апарату знаходяться в тісному зв'язку, підкоряючись задачам відтворення необхідного звуку, продиктованого слуховим уявленням. У залежності від положення рухливих органів артикуляції, що можуть змінити в однаковій мірі свою напруженість, ротоглоткова порожнина перетворюється в складний апарат, який резонує звук мови.

Зв'язок артикуляції і резонування у вихованні розмовної мови має першорядне значення. Кожний голосний звук містить свої, характерні для нього посилені обертони - форманти голосних. Кожна голосна (за даними різних авторів) має дві основні форманти, що виникають - одна в ротовій, інша - у глотковій порожнині. В результаті, під час виховання розмовної мови дуже важливо враховувати, що кожен голосний звук вимагає цілком визначеної, як внутрішньо-глоткової, так і зовнішньої артикуляції.

Голосний звук і вимовляється при зсуві, язика вперед і нагору, коли утворюється вузька щілина між спинкою язика і передньою частиною піднебіння при широкій глотковій порожнині. Голосний е вимовляється при іншому більш низькому, чим при і, у складі язика, рот відкривається ширше, а глоткова порожнина трохи звужується. При голосному а корінь язика відсувається назад, рот широко відкритий, глоткова порожнина має найменший вигляд. При проголошенні голосного о уклад язика підвищується, рот округляється глоткова порожнина трохи збільшується. Голосний звук у утворюється при піднятому, відсунутому назад язикові, ротова порожнина звужується, глоткова порожнина збільшується.

Варто нагадати, що кожен голосний має своє індивідуальне значення й анатомо-фізіологічні особливості розташування в ротоглотковій порожнині. Голосні і, є максимально „наближають” звук, гортань на цих звуках підвищується. Голосні о, у сприяють „прикриттю” звуку, гортань на цих звуках опускається, на звуці а гортань більш стійка. При проголошенні приголосних звуків резонаторно-артикуляційний апарат працює подвійно:

- при проголошенні глухих звуків включається тільки робота артикуляційного апарату, гортань і резонаторні органи не приймають участі;

- при проголошенні сонорних і дзвінких звуків у роботу включені гортань і резонаторно-артикуляційні органи.

Значення роботи внутрішньоглоткової артикуляції у вихованні розмовної мови

Робота ротової порожнини у вихованні розмовної мови відіграє важливу роль. Уміння координувати роботу порожнини зіву чи внутрішньоглоткової порожнини (глотки, м'якого піднебіння і часткового кореня язика) позначається на роботі дихального апарата і якісній стороні звуку. При правильній роботі органів внутрішньоглоткової артикуляції активізують м'язи глотки, м'якого піднебіння, тим самим звільняються від напруги язика, нижньої щелепи, губ, голосових зв'язок. Різкі рухи гортані під час мовного потоку не можливі.

Значення роботи зовнішніх органів артикуляції у вихованні розмовної мови

До роботи зовнішніх органів артикуляції відноситься робота губ, язика (особливо передньої його частини) і нижньої щелепи. Вірно координована робота органів зовнішньої і внутрішньої артикуляції сприяє повноті звуку, правильності вимови. Вироблення вільних і цілеспрямованих рухів органів зовнішньої артикуляції знімає м'язові затиски, регулює вільне положення гортані під час звучання голосу, сприяє правильному відчуттю звуку в позиції резонаторного простору. Вірна робота губ забезпечує правильну вимову і впливає на формування мовного звуку, невірна їхня робота може з'явитися перешкодою в розвитку розмовної мови. Вірна робота язика забезпечує не тільки виразну вимову, але і впливає на роботу м'язів внутрішньоглоткової порожнини, від чого залежить якісна сторона мовного звуку. Вірна робота нижньої щелепи забезпечує нормальну артикуляцію рота, впливає на діяльність внутрішньоглоткової порожнини. Рухи нижньої щелепи під час розмовної мови повинні бути дуже плавними, з великою амплітудою відхилення.

Отже, правильна робота органів зовнішньої артикуляції не повинна вибивати з ладу роботу внутрішньоглоткової порожнини, повинна бути координована з нею, що сприяє виявленню кращих якостей розмовної мови.

Висновки. Формування визначених професійних якостей мовного слуху в роботі над мовним голосом має першорядне значення, створюється своєрідне коло: добре розвинений мовний слух сприяє кращому керуванню мовним голосом, впливає на його розвиток і, навпаки, при будь-яких порушеннях слуху спотворюється голос. У процесі виховання розмовної мови повинні сформуватися краще його якості. Основним методичним прийомом є - принцип комплексного розвитку частин мовного апарату. Вірна робота язика, нижньої щелепи, губ забезпечує не тільки виразну вимову, вірну артикуляцію, але й впливає на роботу м'язів внутрішньоглоточної порожнини, від чого залежить якісна сторона мовного звуку. Правильна робота органів зовнішньої артикуляції мовного подиху, розвиток м'язових і слухових відчуттів є вірним напрямком у формуванні кращих якостей розмовної мови.

В теорії і практиці постановки голосу та формуванні вірної дикції склалася певна система корекційної роботи для подолання дефектів мовлення. Розроблено конкретні рекомендації щодо змісту їх подолання:

1. Методичні рекомендації для губ і язика, основою яких є літературні тексти (скоромовки, прислів'я, невеликі віршовані тексти), гарний матеріал по дикції і орфоепії.

2. Вправи на вірне тренування подиху, формування резонаторів та артикуляції. Вірне користування даними вправами допоможе збагатити голосовий і артикуляційний апарат та благотворно впливати на здоров'я людини.

3. Вірне володіння наданими методичними рекомендаціями дозволяє студентам, учням позбавитися мовних дефектів дикції як в мові так, і в вокалі. Вірне володіння гарною вокальною і розмовною мовою - запорука високої професійної майстерності, гарного настрою і здоров'я.

ЗАКЛЮЧЕННЯ

Дана магістерська робота присвячена проблемі напрацювання дикції у вокалі та виправленню мовленнєвих вад у вокалі і постановці голосу. Мовлення є умовним рефлексом вищого порядку. Розвивається мова у людини, як друга сигнальна система у тісному зв'язку з першою сигнальною системою. Механізм мовленнєвих здібностей формується у кожної людини на основі психофізичних здібностей під впливом мовленнєвого спілкування. Розвиток мови тісно пов'язаний з розвитком вищої нервової діяльності.

У першому і другому розділі даної роботи узагальнюється наукова думка про стан проблеми дикції в вокалі, логопедії, сценічній мові. В третьому розділі надаються методичні рекомендації щодо формування вірних навичок дикції в навчально-виховному процесі та застосуванні їх на уроках вокалу в музичних закладах та для вчителів загальноосвітніх шкіл. Багатий практичний матеріал щодо напрацювання вірної артикуляції зібраний у додатках, що відтворений як у літературних, так і у музичних зразках.

Використана в магістерському дослідженні література висвітлює проблеми вокально-методичних аспектів дикції та засоби виправлення мовних дефектів. На основі проаналізованої стосовно даної проблеми вокально- методичної, педагогічної, логопедичної, медичної, мистецької та ін. літератури можна зазначити, що дослідники різних галузей велику увагу приділяють розкриттю проблеми формування дикції.

В опрацьованих джерелах з логопедії, вокалу, сценічного мовлення, та ін. однозначно наголошується, що правильна дикція неможлива без постановки правильного дихання, правильна дикція - запорука красивого співу чи розмовної мови. Без цих двох компонентів неможливе існування красивого голосу, необхідного як вокалістам, так і акторам, дикторам, викладачам, фахівцям, робота яких пов'язана з мовленнєвою діяльністю. Фонетика будь-якої мови впливає на дикцію, створює свої національні особливості і колорит, але чітку дикцію можливо напрацювати на любій мові - це потрібно твердо знати педагогу і виконавцю.