Вокально-методичні аспекти формування дикції та виправлення мовних дефектів

Левідов зробив спробу з'ясування фізіолого-акустичної природи голосних у художньому співі, застосувавши в невеликому масштабі ту методику, якою користувалася більшість фонетиків при вивченні голосних у мові, як найбільш простою й зручною, а саме - користувався камертонами. Крім того, ним були враховані й основні дані експериментальної фонетики, що стосуються утворення мовних голосних. З експериментальної фонетики відомо, що голосні уявляють собою складний акустичний феномен. Крім основного характеристичного тону (форманти), голосні мають у своєму складі ще ряд інших другорядних характеристичних тонів, комплекс яких при спільному звучанні і визначає “акустичну фізіологію” голосної в кожному конкретному випадку. Експериментальна фонетика вказує на те, що відшукання характеристичного тону у кожної даної голосної дає можливість точно визначити місце, яке вона займає в загальній (охоплюючих усі мови) шкалі голосних, що створюються людським голосом [58; 134-140].

Отже, незважаючи на різне положення артикуляційного апарату в співі і мові, різну напругу складових його органів, збереження при співі висоти формант, близьких до мовних, є одним з показників правильного утворення голосних. Піклуючись про те, щоб вокальні голосні були чіткі, ясні, певні, вокаліст тим самим утримує висоту співочих формант, близьку до мовних, а це в певній мірі охороняє голосні від помітного “ковзання”, як у бік “білого”

звуку, так і у бік “загнаного” звучання й інших форм перекручування.

Зрозуміло, що збереження в співі формант, близьких до мовних, ще не гарантує вірності вокальних голосних і гарного звучання голосу в цілому. Справа, однак, у тім, що у співака, який володіє формантою близькою для мовного співу, це показник того, що він узагалі досить гарно володіє голосовим апаратом, отже, вміє дати той ступінь напруженості стінок ротоглотки, що потрібна для вірного формування вокальних голосних. Навпаки, співак, який погано володіє голосом, не вміє керувати артикуляційним апаратом, не може сформувати правильних вокальних голосних.

Підвищеною (у порівнянні з мовою) активністю артикуляційного апарату в співі, тобто збільшенню ступеню м'язового скорочення і напруги органів порожнини роту, викликається, крім того, і та “резонансність”, тобто підвищена чутність (здатність звуку “нестись уперед”), що особливо наочно виявляється у співаків, які володіють вірною постановкою голосу (відповідно до досліджень ряду авторів, зокрема, Бартолом'ю). Важливі для звуку властивості здобуваються в результаті того, що при активному скороченні артикулюючих органів ротоглоточна порожнина перетворюється в резонатор з відносно твердими стінками, це підсилює характеристичні тони голосних і весь звук у цілому стає краще, ніж при резонаторі з м'якими стінками [58; 134-146].

Особливе значення для якості вокальних голосних і для всього звучання голосу співака має активність заднього відділу ротоглотки, безпосередньо пов'язаної з гортанню. Робота м'язів викликає скорочення м'якого піднебіння і ще більше - кореня язика, пов'язаного з під'язичною кісткою, що є опорою гортані. Таким чином, для досягнення гарної дикції в співі і гарному звучанні голосу треба мати такий ступінь активної роботи артикуляційного апарату, який, з одного боку, протистає млявості, розслабленості, а з іншого - виключає перенапругу, що веде до перекручування голосних і негативно впливає на весь процес співу (так званий “напружений спів”) [58; 156].

Приголосні

Необхідно систематично тренуватися у вимові кожної приголосної літери. Вимова всіх приголосних має бути чіткою, ясною, виразною, бо від неправильності або нечіткості їх звучання втрачають свої якості насамперед дикція, слово, зміст твору, що виконується. Невірне ставлення до приголосних веде до того, що їх не чути в співі або чути слабко, нерозбірливо.

Чітка вимова приголосних у співі надає не лише ясності, виразності слову, дикції, а сприятливо впливає на саме звучання голосу. Отже, щоб досконало оволодіти “секретом” техніки співу, необхідно навчитися правильно співати голосні, приголосні та їх сполучення, навчитися користуватись носо- зубним резонансом, відчути, усвідомити й закріпити співацьку позицію звуку (резонансовий пункт), а також щодня «вспівувати» різноманітні звуко- ритмічні вправи, гами та ін. При цьому треба завжди пам'ятати, що в початковий період навчання ні в якому разі не слід захоплюватися верхніми нотами, співати максимальним звуком, бо це негативно позначається на голосовому апараті. Співати треба переважно в середньому (грудному) регістрі, тихим звуком.

Встановивши вокально-акустичну однорідність художнього звучання приголосних, вирівнявши звук на всьому співацькому діапазоні, можна приступати до поглибленої проробки розвитку художнього звуку по всьому співацькому діапазону. Багато співаків-початківців, переоцінюючи свої сили й можливості, часто беруться за виконання непідсильних для них творів, що веде до перевантаження голосового апарату та його спрацьовування. Учні часто проявляють незадоволення, коли педагог примушує їх тривалий час працювати над однією вправою, твором, вдосконалюючи ті чи інші технічні прийоми, пов'язані з постановкою та вихованням голосу, іноді забувають, що річ, власне, не в кількості проспіваних творів, а в їх вокально-технічній якості [58; 163-178].

Гірша розбірливість вокальної, ніж розмовної мови, може бути пояснена специфічними відмінностями співу від мови:

• значно більшої сили звуку при співі,

• вдвічі і навіть втричі більшим частотним діапазоном,

• більшою тривалістю звучання голосних.

Розрізняють наступні градації розбірливості вокальної мови: фразова, словесна, складова, звукова. Кожна з цих градацій є залежною, підсумковою стосовно наступних і усі вони - результат артикуляції, що визначається розбірливістю складів. Розбірливість складів визначає розбірливість слів і т.д.

Розбірливість вокальної мови чоловічих і жіночих голосів неоднакова. Встановлено, що розбірливість жіночих голосів у співі гірше, особливо на верхніх нотах. Як видно, це порозумівається вдвічі більшою частотою звуку, при якій характерні для голосних обертони виявляються нижче частоти основного тону, у результаті чого жінки на нотах вище сі - бемоль² не в змозі чітко відтворити голосні - вони усі звучать як голосна А. Виявляється непотрібним і безглуздим змушувати виспівувати на крайніх верхах різні голосні (бо це не можна зробити фізіологічно).

Отже, якість вокальної дикції залежить від наступних факторів:

— сили звуку -- найкраща розбірливість буває при середній силі звуку, при співі форте або піано розбірливість помітно погіршується;

— висоти ноти - найкраща розбірливість - при співі у середині діапазону. На верхах і низах розбірливість помітно погіршується, особливо на верхах у жіночих голосів;

— співвідношенні сили звуку голосних і приголосних - у некваліфікова- них співаків сила звуку значно більше на голосних, ніж на приголосних, що створює строкатість звучання і погіршує розбірливість. Не можна збільшувати силу звуку голосних за рахунок приголосних. Ясність вимови -- прямий результат уваги до приголосних звуків. Нагадаємо, що в російській мові приголосні звуки складають близько 60 відсотків, що показує їхню важливість у питаннях якості вимови;

— чіткості і швидкості артикуляції приголосних - ці якості виробляються правильними постійними тренуваннями;

-- формантного складу голосних - ця якість в основному залежить від природних даних і може у деякій мірі покращитися за рахунок розвитку голосу в ході тривалих тренувань.

З цих критеріїв якості випливає, що одним із головних завдань вокального педагога є розвиток артикуляції і ясності вокальної мови, над чим треба працювати із самого початку навчання. Основне правило в цій справі, як завжди, - дотримання природності. Зрозуміло, що і вокальна дикція має дві органічно пов'язані, нерозривні сторони: технічну і художню.

Кінцевою метою розвитку вокальної техніки є:

• вільне володіння голосом на високому звуковому, темповому і динамічному діапазоні,

• вироблення чіткої дикції, що забезпечує високу розбірливість вокальної мови.

Розвиток техніки володіння голосом - це насамперед, вироблення рухливості голосу (уміння виспівувати складні пасажі у швидкому темпі не втрачаючи кантиленності, дотримуючи завжди рівну інструментальність звуку). Складність вироблення співочої техніки полягає в її багатогранності, у необхідності відпрацьовування її одночасно з розвитком всіх інших якостей голосу [61; 82-86]. Чітка вимова приголосних і чистота виспівування голосних вимагає постійного тренування артикуляційного апарату. Дикція, від якості якої залежать ясність і виразність виконання, є поняття більш широке, ніж розбірливість, що розуміється як фонетична чіткість тексту, який виконується.

Таким чином, робота над дикцією в співі в більшості випадків розглядається вокальними педагогами як якийсь придаток до постановки голосу: голос - це одне, дикція в співі - інше. Деякі педагоги спочатку “ставлять голос”, а вже потім, у другу чергу, працюють над дикцією. З іншого боку, не знайдеться жодного викладача співу, що не став би завіряти, що він, звичайно, надає великого значення дикції й безупинно вказує своїм учням на важливість цього моменту. Практика, однак, переконує в тім, що серед вокальних педагогів лише незначне число тих, котрі фактично в роботі по вихованню своїх учнів приділяють увагу гарній дикції при співі (якщо під гарною вокальною дикцією розуміти не тільки виразну вимову приголосних звуків, але, в не меншому ступені, і правильне формування вокальних голосних) [58; 157].

Фонетичне розходження голосних у співі трохи згладжується, це зумовлюється тим, що в вокальних голосних переважають високі і нижні форманти на відміну від мовних за рахунок чого звучання голосних стає більш близьким, більш згладженим. Таке згладжування голосних прикрашає загальне звучання і властиве усім великим майстрам вокалу. Особливого значення в співі для дикції набуває гарна артикуляція і звучання приголосних, які є сполучною ланкою між голосними, й забезпечують складову і словесну розбірливість.

Дикція і звучання голосу взаємозалежні - гарна дикція поліпшує звук, між ними є рефлекторна залежність. Це зумовлюється тим, що дикція є наслідком не тільки правильної, активної артикуляції, але і свободи гортані і належного розкриття ротоглотки. Дійсно, навіть у звичайній розмовній мові люди, що говорять “затиснутим” звуком, мають погану дикцію -- їх не тільки неприємно слухати, але й важко зрозуміти.

Усі співаки з гарною вокальною школою, як правило, мають ясну, виразну дикцію, що сприяє кращому звучанню голосу. Тут не слід змішувати дикцію з фразуванням, що є значеннєвим розмежуванням музичної фрази, виділенням, підкресленням певних її частин для найбільш яскравого й емоційного розкриття змісту, але виразне фразування можливе тільки при гарній дикції.

Фонетика кожної мови безпосередньо впливає на дикцію, створюючи свої національні особливості і колорит, але чітку дикцію можна виробляти на будь-якій мові - це треба твердо знати і педагогам і співакам. Особливо це важливо для бажаючих успішно співати на мовах оригіналу.

2.2 Логопедичні методи виправлення мовленнєвих дефектів

Гарна мова - важлива умова для повноцінного розвитку людини, це засіб спілкування людей і форма людського мислення. Чим багатша і вірніша мова, тим легше висловити свою думку. Вивченням мовних порушень, їх подоланню шляхом виховання і навчання займається спеціальна педагогічна наука - логопедія. Предмет логопедії вивчає порушення мови, методику їх усунення. Задачі логопедії - встановлення причин і характеру мовних порушень, їх класифікація, розробка ефективних засобів постановки звуків та їх корекції. Знання з логопедії допоможуть педагогу успішно вирішити дві важливі задачі: профілактичну, направлену на формування у людей вірної мови, корекційну - передбачення своєчасного виявлення порушень мови та допомога їх усунення.

Логопедія тісно пов'язана з суміжними науками і в першу чергу з такою наукою про мову, як лінгвістика. Для розвитку мови велике значення має ступінь формування таких психологічних процесів, як увага, сприйняття, пам'ять, мислення, а також активна поведінка, вивченням яких займається загальна і вікова психологія, педагогіка, соціологія. В логопедії як науці застосовують два основних методи: загально-науковий та конкретно- науковий.

Мова не є вродженою здібністю людини, вона формується поступово, разом з розвитком малюка. Для вірного становлення мови малюка необхідно, щоб кора головного мозку досягла певної зрілості, а органи чуття-слух, зір, нюх, відчуття дотику, сприйняття-були достатньо розвинуті. Особливо важливо для формування мови є розвиток мовного аналізатора (до аналізаторів відносяться всі органи чуття).

Розрізняють зовнішню і внутрішню мови. Для спілкування один з одним люди користуються зовнішньою мовою. Різновиди зовнішньої мови - усна і письмова. Із зовнішньої мови розвивається внутрішня (мова “мислення”), котра дозволяє людині мислити на базі мовного матеріалу.

Одним з покажчиків загальної культури мови є ступінь її відповідності нормам літературної мови й також звукова культура мови або вимовляння. Основні компоненти звукової культури мови: інтонація (ритміко-мелодична сторона ) і система фонем (звуки мови).

Інтонація - це сукупність звукових засобів мови, які фонетично організовують мову, встановлюють змістовні відношення між частинами фраз (розповідного, питального або окличного значення фраз). Інтонація включає наступні елементи: мелодику, ритм, темп, тембр мови. Мелодика мови - підвищення і зниження голосу для вираження утвердження, питання, вигукування у фразі. Ритм мови - рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів, які розрізняються за протяжністю й силою голосу. Темп - швидкість вимовленої мови. Тембр - емоційне забарвлення висловлювання, що виражає різноманітні почуття і придає мові різні відтінки.

Звуки мови є результатом мускульної роботи різних частин мовного апарату. У їх утворенні приймають участь три відділи мовного апарату: енергетичний (дихальний): легені, бронхи, діафрагма, трахеї, гортань; генераторний (голосоутворюючий): гортань і голосові зв'язки, мускули; резонаторний (звукоутворюючий): порожнина рота і носоглотки. Самим активним органом голосового апарату є язик і губи, що формують кожний звук мови.

Артикуляційні ознаки звуків мови

Голосні - а, е, и, і, у, і; носові- м, м', н, н';

І, е - голосні переднього ряду;

А, и - голосні середнього ряду;

У - голосні заднього ряду.

Голосні - сонорні (звучні), приголосні - ф м , м', н, н', л, л', р, р', дзвінкі приголосні - в, в', з, з', ж, б, б', д, д', м, г'. Глухі приголосні - ф, ф', ш, п, п' т, т'; к, к', х, х', ц, ч, щ. Приголосні звуки (щелинні ): щелеві (фрикативні) - ф, ф', в, в', з, с', з, з', ш, ж, щ', х, х'ф Смично-зривні - п, п', б, б', т, т', д, д', к, к', м, г', ц, ч, н, н', л, л'. Тремтячі (вібранти ) - р, р'. губно-губні п, п', б, б', м, м'; губно- зубні - ф, ф', в, в. Передньоязикові - т, д, н, л, л', р, р, ш, ж, ч, щ, с, с', з, з', ц.

Середньоязикові - ) ( йот). Задньоязикові - к, к', м, г', х, х'.

Акустичні ознаки звуки мови

Тональні - а, е, і, и, у, ї.

Сонорні - м, м', н, н', л, л', р, р', у

Шумові: дзвінкі шумові тривалі - в в', з, з', ж; дзвінкі шумові миттєві - б, б, д, д, м, м, м; глухі шумові тривалі - ф, ф', е, е', м, х, х'; глухі шумові миттєві - п, п', т, т', к'; свистячі - с, с', з, з', ц; шиплячі - ш, ж, ч, щ; тверді - п, ш, ж, ц; м'які - п, в, ч, щ.

Загальна характеристика порушення мови

Самим поширеним є порушення звуковимови приголосних. Звичайно порушуються певні групи звуків :

- свистячі - с, с', з, з', ц;

- шиплячі - ш, ж, ч, щ;

- сонорні - л, л', р, р';

- задньоязичні - к', м, г', х, х';

- дзвінкі - в, з, ж, б, д, м;

- м'які - т, д, н.

У деяких людей порушується одна група звуків: наприклад тільки шиплячі або задньоязичні. Це порушення має назву дифузне або поліморфне.

Розрізняють три форми порушення звуків.

1 - перекручення вимови звуку;

2 - відсутність звуку;

3 - заміна одного звуку на інший.

Перше порушення називається фонетичним; друге - фонематичним; третє - фонетико-фонематичним. Фонетичне порушення свистячих і шиплячих звуків називається - сигматизм, а фонетико-фонематичне - парасигма- тизм (з грецького сигма - звук “з”). Фонетичне порушення звуку л, л' називається ламбдацизм, а фонетико-фонематичне - параламбдацизм (л-р). Фонетичне порушення звуку р, р' - ротацизм, а фонетико-фонематичє - параротацизм (р-л). Фонетичне порушення звуку ) - йотацизм, фонетико- фонематичне - парайотацизм .

Дві форми порушення груп дзвінких і м'яких звуків:

- дефект озвучення;

- дефект пом'ягшення.

Види патології мовлення

Висновки

1. Задачами педагога є розвиток артикуляції і ясності сценічної мови, над чим потрібно працювати з початку навчання. Г оловна мета - формування природності сценічного висловлення. Слід пам'ятати, що сценічна дикція вимагає органічного поєднання двох нерозривних сторін: технічної і художньої. Дикція, від якості якої залежить ясність і виразність виконання, є поняття більш широке ніж розбірливість, розуміння як фонетичної чіткості тексту. Дикція і звучання голосу взаємопов'язані, між ними є рефлекторна залежність - гарна дикція покращує звук і навпаки, погана - погіршує. В розмовній мові людей, які розмовляють “зажатим” звуком, мають негарну дикцію, важко розуміти, навіть важко й слухати.

2. Фонетика кожної мови заздалегідь впливає на дикцію, створює свої національні особливості і колорит, але чітку дикцію можливо напрацювати на любій мові - це потрібно твердо знати педагогу і виконавцю.

3. Особливе значення в співі для дикції має гарна артикуляція голосних, які в поєднанні з приголосними забезпечують складову і словесну розбірливість. Гарна дикція потребує пильної уваги не тільки в вокалі. Гарна дикція - невід'ємна частина як вокальної, так сценічної і розмовної (логопедичної) дикції.

4. Ретельне вивчання та відпрацювання логопедичних методів виправлення мовних дефектів допоможе логопедам, батькам, вчителям, учням поглибити знання з методики подолання вад звуковимови, ознайомитися з доцільними формами організації та планування корекційної роботи, буде сприяти розвитку пізнавальних можливостей, забезпечить оволодіння засобами самоконтролю за правильною вимовою звуків. Загальні методичні рекомендації щодо подолання вад звуковимови й звукосприйняття, зміст і методика висвітлюються в двох напрямках: формування правильної звукови- мови і розвиток фонетичного сприйняття. Формування правильної артикуляції - запорука гарної логопедичної, сценічної та вокальної дикції.

РОЗДІЛ ІІІ.МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ВИПРАЦЮВАННЯ ДИКЦІЇ

У розділі розглянуті методичні та практичні напрацювання у подоланні вад вимови конкретних звуків української літературної мови (голосних і приголосних). Зміст розділу потребував викладення коротких відомостей з фонетики української літературної мови, правильної артикуляції кожного звука, виявлення найбільш поширених вад та надання методичних рекомендацій щодо їх подолання. Значна увага приділяється найбільш ефективним методичним прийомам, що активізують діяльність учнів, сприяють усвідомленому оволодінню утворення звуків, їх автоматизації, диференціації та введенню в повсякденне застосування.

Загальні етапи роботи з виправлення мовних дефектів

Логопедична робота з виправлення дефектів вимовляння окремих звуків має кілька загальних етапів. Провідними в усуненні кожного з них є підготовча робота та порівняння старої (невірної) і нової (виправленої) дикції.

Підготовча робота

Підготовча робота до вироблення правильної артикуляції звуків (постановки звука) передбачає перевірку знань назв органів артикуляції, що беруть участь у творенні певного звука (нижні зуби, кінчик і передня частина спинки язика), відтворення основних положень органів, що забезпечують правильну артикуляцію даного звука. Для цього учням пропонують різноманітні завдання:

- Показати органи артикуляції за словесною інструкцією логопеда. (“Покажи верхню губу, кінчик язика, передню частину спинки язика, нижні зуби”). Використовуються артикуляційний апарат дитини, муляж, схематичний профіль артикуляції.

- Назвати органи артикуляції та їх частини, до яких логопед доторкнувся зондом.

- Відтворити положення органів артикуляції за словесною інструкцією логопеда. (“Утвори щілину між верхніми і нижніми зубами; зімкни кінчик язика з нижніми зубами; зімкни кінчик язика з нижніми зубами і видихни повітря”). Правильність відтворення зазначених положень перевіряє логопед. При відтворенні всіх положень органів артикуляції звертається увага на можливість утримання їх у такому положенні (лічба до трьох).

- Відтворити ті самі положення за зображенням їх на схемі артикуляції. (Правильність відтворення всіх положень дитина контролює перед дзеркалом відчуттям струменя повітря, м'язовим відчуттям).

- Повторно відтворити ті положення, які учень слабо засвоїв. Якщо в дитини спотворена вимова певного виду звуків, треба завчасно підготувати її до подолання цієї вади. Наприклад, під час призубної вимови важливо навчити дитину диференціювати зімкнення кінчика язика і верхніх та нижніх зубів. Допомагає в цьому сприймання положень кінчика язика зором (у дзеркалі) та відчуття дотику кінчика язика до верхніх і нижніх різців. Крім того, положення кінчика язика розпізнається і за характером видихуваного струменя повітря та ін.

Порівняння старої і нової артикуляції звука

1. Вимова звука із визначенням основних положень органів артикуляції:

- Правильно вимовити звук з визначенням основних положень органів артикуляції;

- Показати названі логопедом положення на схемі артикуляції, муляжі;

- Відтворити стару артикуляцію та визначити основні положення мовних органів при такій вимові. Показати ці положення на схемі артикуляції;

2. Порівняння правильної і неправильної артикуляцій за основними положеннями органів артикуляції.

- Відтворити стару і нову артикуляції по черзі та назвати відмінності в положенні кінчика, спинки, бокових країв (при боковій вимові) язика.

- Порівняти положення цих органів на відповідних схемах артикуляції.

- Правильно вимовити окремий звук у складах, словах.

- Автоматизувати правильну вимову звука в словах.

Автоматизація правильної вимови звуків передбачає вироблення навичок правильної вимови звука в зв'язній мові. Для цього добирається мовний матеріал, що містить слова - назви предметів, дій, ознак та ін. Перевагу слід надавати завданням з певним логічним навантаженням. Обов'язковими є завдання, що передбачають розвиток фонематичного сприйняття. Орієнтовним зразком такого матеріалу та видів роботи може бути матеріал, вміщений у посібниках: Савченко М. А., Смирнова Л. О. «Виправлення вад вимови в учнів молодшого шкільного віку» [92; 152]; Винокур А. С. «Подолання мовного недорозвинення у дітей молодшого шкільного віку» [92; 141].

Виправлення дефектів голосних звуків

Для голосних звуків характерна фонація, що зумовлена вібрацією голосових зв'язків, вільний прохід видихуваного струменя повітря через ротову порожнину, загальна напруженість м'язів артикуляційного апарату, слабкість повітряного струменю. У створенні голосних першорядну роль відіграють рухомі органи, зокрема язик, губи, нижня щелепа. Найактивнішим органом є язик, який рухається в горизонтальному й вертикальному напрямах і змінює форму й розмір резонатору.

В українській літературній мові шість голосних звуків: а, о, у, е, и, і. Місце артикуляції голосних визначається рухами язика в горизонтальному напрямі. Переміщення кінчика й спинки язика вперед (до передніх зубів) властиве звукам переднього ряду. В українській мові до голосних переднього ряду належать голосні: і, е. Для голосних заднього ряду (а, о, у) властиве протилежне положення язика (кінчик язика відтягується від нижніх зубів, спинка язика спрямовується до задньої частини ротової порожнини). Залежно від підняття спинки язика до піднебіння розрізняються голосні високого ступеня підняття (і, у), високо-середнього (є, о) й низького (а).

При утворенні голосних високого та високо-середнього ступеня підняття залишається дуже вузький прохід для повітря, тому ці звуки називаються ще вузькими. Голосні низького й середнього підняття називаються широкими, оскільки при їх вимовлянні ротова порожнина широко відкрита. За участю губ голосні поділяються на нелабіалізовані (не огублені) й лабіалізовані (огублені). Лабіалізовані голосні - о, у, решта - не лабіалізовані.

Якісна характеристика голосних змінюється залежно від фонетичної позиції в яку вони потрапляють. Найбільше впливають на артикуляцію голосних палаталізовані приголосні, наголос і позиція в складі, слові, реченні. Усі три фази артикуляції (екскурсія, витримка, рекурсія) зберігаються лише при вимові ізольованого голосного. Під час вимовляння звукового ряду рекурсія попереднього звука зливається в один соціальний момент наступного, тобто кожний наступний звук має елементи артикуляції попереднього.

Голосний а. Ротова порожнина широко розкрита. Кінчик язика відтягнений від нижніх зубів, язикове тіло відтягнене назад до стінки глотки. Спинка язика порівняно з іншими голосними має низький ступінь підняття. М'яке піднебіння закриває прохід у носову порожнину. Голосові зв'язки вібрують.