Філософія як наука. Історія філософського знання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія та світогляд. Історичні типи світогляду

Термін "філософія" походить від грецьких слів phileo - любов і sophia - мудрість і означає любов до мудрості. Першим, хто пояснив слово "філософ", був Піфагор.

Філосомфія (дословно: любовь к мудрости)- особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу.

Світогляд - система уявлень про світ і про місце в нім людини, про відношення людини до дійсності, що оточує його, і до самого собі, а також обумовлені цими представленнями основні життєві позиції і установки людей. Світогляд - освіта інтегральна (що синтезує). У нім принципово важливий зв'язок його компонентів, їх "сплав" (компонентами його є образи, представлення, раціональні поняття, емоційні переживання, цінності, вольові установки, різнорідні "блоки" знань, настроїв, прагнень, надій), що з'являється як більш менш цілісне розуміння людьми світу і самих себе. І як в сплаві різні поєднання елементів, їх пропорції дають різні результати, так щось подібне відбувається і зі світоглядом.

В якості суб'єкта світогляду реально виступають суспільство в цілому, клас, соціальна група і особа. Говорячи про світогляд у великому суспільно - історичному масштабі, мають на увазі переважаючі на тому або іншому етапі історії гранично загальні переконання, принципи пізнання, ідеали і норми життєдіяльності, тобто виділяють загальні риси інтелектуального, емоційного, духовного настрою тієї або іншої епохи (у цьому плані можна вести мову про античний, греко-римском світогляд, середньовічний світогляд, Возрожденческом, Новоєвропейському, Просвітянському та ін.).

До складу світогляду входять і грають в нім важливу роль узагальнені знання - повсякденні, або життєво-практичні, професійні, наукові. Чим солідніше запас знань в ту або іншу епоху, у того або іншого народу або окремої людини, тим більше серйозну опору може отримати відповідний світогляд.

Існують три основні типи світогляду - життєве (буденне), релігійне і філософське.

Життєвий (буденне) світогляд породжується безпосередньо умовами життя і досвідом людей, що передається з покоління в покоління. У категоріальному строе цього типу світогляду відбиваються уявлення здорового глузду, традиційні погляди про світ і людину.

Релігійний (міфологічне) світогляд дає специфічно - перетворену картину світу, пов'язану з визнанням надприродного світового початку, і виражається переважно в емоційно-образній формі (спирається на віру).

У філософському світогляді теоретично узагальнюється досвід духовного і практичного освоєння світу. Спираючись на досягнення наук про природу і суспільство (природних і гуманітарних наук), філософія створює нові умоглядні (понятійні, категоріальні) моделі світу. На основі раціонального осмислення культури філософія виробляє світоглядні орієнтації, здійснює свою прогностичну функцію (передбачати, прогнозувати події). Опора філософського світогляду - розум.

Світогляд - це не лише зміст, але і спосіб усвідомлення дійсності, а також принципи життя, що визначають характер діяльності. Найважливіший компонент світогляду складають ідеали як вирішальні життєві цілі. Зміст свідомості перетворюється на світогляд тоді, коли воно набуває характеру переконань, повній і непохитній упевненості.

У становому, класовому суспільстві кожен клас має свій специфічний світогляд (соціальні стереотипи), що виражає його цінності і орієнтації. В той же час в ході розвитку суспільства виробляються загальнолюдські гуманістичні цінності. Залежно від того, чи співпадають інтереси даного шару, класу, співтовариства, соціальної групи з об'єктивною тенденцією історичного розвитку, з даними науки і громадської практики або ні, його світогляд за своїм змістом, громадською значущістю може бути науковим або ненауковим, матеріалістичним або ідеалістичним, атеїстичним або релігійним, революційним або консервативним.

Світомгляд - сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.

Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча це ширше поняття. Філософія визначає себе, як теоретичний світогляд.

Перш за все світогляд - це процес чуттєвопрактичного відношення людини до світу.

Український вчений О.М.Костенко, виходячи з принципу соціального натуралізму, що випливає з ідеї природної цілісності світу, визначає світогляд як властивий свідомості людини спосіб "бачення" ("інструментальна концепція світогляду"). Цей спосіб "бачення", як інструмент для пізнання речей і вирішення різноманітних проблем, людина вибирає для себе, вирішуючи так зване "основне питання світогляду", що формулюється таким чином: "Яка роль волі і свідомості людини у світі, що існує за законами Природи?". Натуралістичний світогляд засновується на ідеї, що роль волі і свідомості людини полягає у тому, щоб пізнавати закони фізичної, біологічної і соціальної природи і узгоджувати з ними життя людей. Інше вирішення "основного питання світогляду" є основою для ненатуралістичного (неприродного) світогляду, користуючись яким людина живе не у злагоді з Природою, порушуючи її закони. Цей світогляд проявляється, зокрема, у різноманітних проявах соціального зла (злочинність, аморальність, гріх, обскурантизм, антинауковість та інші форми свавілля і ілюзій).

Складові частини світогляду

За визначенням бельгійського філософа Апостеля світогляд включає сім елементів:

Онтологію - описову модель світу

Пояснення світу

Футорологію, відповідь на запитання, куди ми йдемо.

Цінності, відповіді на етичні питання - відповідь на запитання, що слід робити.

Праксеологію або методологію або теорію дії - відповідь на запитання, як досягти мети.

Епістемологію або теорію знань, відповідь на запитання, що є правдою, а що ні.

Етіологію - пояснення походження й структури світогляду

Типи світогляду

міфологічний - для поглядів властивий синкретизм, тотемізм, фетишизм, магія тощо.

релігійний - особлива форма усвідомлення світу, яка не потребує обґрунтування і доказів.

науковий - усвідомлення світу через отримання істинних знань, відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.

мистецький - форма суспільної свідомості, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах, відповідно до певних естетичних ідеалів.

філософський - форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу.

Предмет і функції філософії

Предмет філософії, та проблематика, яка привертала увагу мислителів, історично змінювались. Якщо виходити із загальної спрямованості філософії, то її можна визначити як осягнення всезагального розумом. Найбільш загальні засади сущого такі, як: буття - небуття, простір - час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода і т. ін. - загальності, з яких "конструюється" світ, в якому ми живемо, і складають предмет філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різні загальності до одного принципу - Бога, матерії тощо і пояснювати їх, виходячи із цього принципу. Філософія передбачає здатність підноситись до всезагального. Вона є певною настановою на всезагальне. На основі всезагального (ідей, принципів) філософія намагається пізнати і пояснити світ. Філософію можна назвати теоретичним світоглядом. Основні функції філоофії: - свiтоглядна функцiя, пов'язаяа передусiм iз систем- ним абстрактно-теореткчким, понятiйним пояснениям свiту; - загальнометодологiчна функцiя, що полягас у формуваннi загальних принципiв i норм одержання знакь, її координацiї та iнтеграцiї; - пiзнавальна (гносеологiчна) функцiя, що полягас в поясненнi найбiльш загальних принципiв буття та вихiдних основ нашого мислення; - прогностична функцiя, яка розкривае загальнi тенденцїї (передбачення) розвитку людини i свiту; - критична функцiя з її принципом *пiддавай усе сумнiву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань; - аксiологiчна фуякцiя з її вимогою дослiдження об'екта з точки зору найрiзноманiтнiших цiнностей; - соцiальна функцiя, завдяки якiй соцiальне буття не зтиiпе одержуе необхiдну iятерпретал,iто, а й може зазнати змiя; - гуманiстiгчна функцiя, яка шляхом утвердження позитивного сенсу i мети життя, формування гуманiстичних цiнностей та iдеалiв виконуе роль iнтелектуальної терапїї, - освiтня функцiя, пов'язана з впливом фiлософії на свiдомiсть людей.

Термін "філософія" походить від грецьких слів phileo - любов і sophia - мудрість і означає любов до мудрості. На питання, що ж таке мудрість самі філософи відповідали на нього по-різному і мудрували кожен по-своєму. З цим пов'язано і різне розуміння філософії. Першим, хто пояснив слово "філософ", був Піфагор (друга пів. VI ст. - почало V ст. до н. э). Йому належить висловлювання: "Життя.. подібне до ігрищ: інші приходять на них змагатися, інші - торгувати, а найщасливіші - дивитися; так і в житті інші, подібні до рабів, народжуються жадібними до слави і наживи, тоді як філософи - до єдиної тільки істини".

На відміну від окремих наук, що вивчають лише деякі області дійсності, предмет філософії охоплює найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Таким чином філософія - раціональна самосвідомість людства, наслідок його прагнення збагнути глибинні основи буття і місце людини у світі.

Давньогрецький філософ Кратет Фіванський зазначав:«Філософія важливіша від дихання, бо значно важливіше добре жити, чому навчає філософія, ніж просто жити, що залежить від дихання.»

Німецький філософ 19 століття Георг Вільгельм Фрідріх Гегель так визначав предмет філософії:Філософія є наукою про причини, або [наукою] про «чому?»

Філософія покликана тримати увесь час у полі уваги та в актуальному стані всі основні виявлення людини як людини, із чим пов'язані особливості її предмету:

історична змінність, оскільки історично змінними постають самовиявлення та самоусвідомлення людини;

уся історія філософії фактично входить в окреслення її предмету, оскільки лише за такої умови ми здатні окреслити «топографію» людськості;

філософія постає своєрідною формою збереження та забезпечення історичної неперервності людської свідомої самоідентифікації.

Предмет і специфіку філософії не можна розкрити достатньою мірою повно, не порушуючи питання про її функції, серед яких слід зазначити такі, :

Світоглядна функція, яка пов'язана з абстрактно, - теоретичним, понятійним поясненням світу, на відміну від усіх інших видів і рівнів світогляду (релігійного, буденного, міфологічного).

Методологічна функція полягає в тому, що філософія виступає як загальне вчення про метод і як сукупність найбільш загальних методів пізнання і освоєння дійсності людиною.

Прогностична функція філософії - формулювання в її рамках гіпотез про загальні тенденції розвитку матерії і свідомості, людини і світу. При цьому міра вірогідності прогнозу буде тим вище, чим більше філософія спирається на науку.

Функція філософії як школи теоретичного мислення і мудрості. Особливо це стосується вивчення історії філософії.

Критична функція філософії. Принцип "піддай усе сумніву", з часів античності що проповідує багатьма філософами, свідчить про важливість критичного підходу і наявність певної долі скепсису по відношенню до існуючого знання і соціокультурних цінностей. Він грає антидогматичну роль в їх розвитку. .

З критичною функцією філософії тісно пов'язана і її аксиологическая функція (від греч. axios - цінний). Будь-яка філософська система містить в собі момент оцінки досліджуваного об'єкту з точки зору самих різних цінностей: соціальних, моральних, естетичних, ідеологічних. Особливо гостро ця функція проявляється в перехідні періоди громадського розвитку, коли виникає проблема вибору шляху руху і встає питання, що слід відкинути, а що зберегти із старих цінностей.

Соціальна функція філософії : філософія покликана виконати двоєдине завдання - пояснювати соціальне буття і сприяти його матеріальній і духовній зміні. При цьому слід пам'ятати, що в громадському житті соціальні зміни, експерименти і реформи мають особливу цінність і значення. Тому перш ніж намагатися змінити соціальний світ, треба заздалегідь його добре пояснити. Саме філософії належить прерогатива в розробці усеосяжних концепцій інтеграції і консолідації людського суспільства.

З соціальною функцією тісно пов'язана функція філософії, яку називають гуманітарною. Філософія повинна грати адаптаційну і життєствердну роль для кожного індивіда, сприяти формуванню гуманістичних цінностей і ідеалів, затвердженню позитивного сенсу і мети життя. Вона, таким чином, покликана здійснювати функцію інтелектуальної терапії, яка особливо важлива в періоди нестабільного стану суспільства, коли людське існування знаходиться в "пограничній ситуації", і кожен повинен робити свій вибір.

Особливості та структура філософського знання

За свідченням античних авторів (Диоген Лаэртский), слово "філософія" трапляється уперше у Піфагора, а в якості назви особливої сфери знання, термін "філософія" уперше вживався Платоном. Зародження філософії історично співпадає з виникненням зачатків наукового знання, з появою громадської потреби в цілісному переконанні на світ і людину, у вивченні загальних принципів буття і пізнання. Перші філософи античного світу (Древня Греція) прагнули головним чином відкрити єдине джерело різноманітних природних явищ. Тому природа (по греч. фюсис; фізика) стала першим загальним об'єктом, до якого звернулася філософії, і у зв'язку з цим сформувалося перше філософське вчення - натурфілософія (філософія природи), яка стала першою історичною формою філософського мислення, першою філософською дисципліною в структурі філософії (першими фізіологами були Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Гераклит).

У міру накопичення науково-філософських знань (природних, особових і громадських) і вироблення спеціальних прийомів дослідження (аналітичних - логічних, математичних) почався процес спеціалізації нерозчленованого знання, виділення математики, астрономії, медицини. Спочатку ці науки входили до складу філософського знання. Але поступово починається і обмеження круга проблем, якими займається філософія, відбувається розвиток, поглиблення, збагачення власне філософських представлень, виникають різні філософські теорії і течії.

Філософський, метафізичний підхід до дослідження буття виявляється в безмежності, узагальненості філософського знання, його намаганні осягнути всю цілісність світу від засад до найбільш розвинутої сутності.

Метафізика - це специфічний вид філософського знання, пов'язаний з найбільш абстрактною та глибокою формою рефлексії, роздумами людини над проблемами особистого та світового буття, аналізом граничних засад існування. Філософія займає особливе місце в структурі суспільної свідомості, вона історично була ядром загального знання, в ній визріли, а потім відокремились усі інші науки. Тому прийнята за основу система філософських наук дозволяє побудувати систему всіх наук.

Вихідний пункт світогляду не може бути відокремлений від особливостей людського існування, від потреби людини в осмисленні свого місця в світі. Для індивіда весь світ виявляється розколотим на дві частини: на моє "Я" та останнє "не-Я", включаючи природу, суспільство, інших людей. З основним питанням про відношення людини до світу пов'язані інші проблеми: проблеми сенсу життя, щастя, власного безсмертя тощо. Усі ці питання - "екзистенційні", оскільки нерозривно пов'язані з існуванням людини, з її духовною потребою в осягненні світу та осмисленні свого відношення до нього. На відміну від природознавства, філософія антропоцентрична, адже якщо для біології або космології людина є одне з багатьох явищ поряд з іншими, то в світогляді в предметному плані "Я" виявляється урівноваженим з "не- Я".

Специфіка філософського мислення полягає в тому, що:

¦ воно має дуже широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходить за межі буття та небуття;

¦ воно є формою людського самоосмислення з точки зору людини, її життєвого вибору;

¦ філософське мислення може окреслювати дійсність не такою, яка вона є, а такою, якою вона повинна бути;

¦ філософське мислення виступає одночасно як мисленням про реальність, так і мисленням про саме мислення;

¦ воно виявляється взаємопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обгрунтованим;

¦ при цьому філософське мислення завжди намагається поставити та розв'язати доленосні, абстрактні проблеми людського буття;

¦ воно являє собою рефлексію людини, тобто погляд на себе з боку, крізь призму своїх цінностей та інтересів.

Наведені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме в філософії і за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. У цьому розуміннні філософія виступає як інтелектуальне прояснення своєї життєвої ситуації, осмислення стратегії та тактики своєї самореалізації.

Проблеми філософського світогляду є породженням різноманітних проблем людини і детермінуються його діяльністю. Фактично будь-яка сфера діяльності людини виступає джерелом проблем світогляду, в той час як природознавство обмежене пізнанням живої та неживої природи та природного в людині. Головними витоками проблем світогляду можуть бути і індивідуально-екзистенційні, і соціально-класові, і внутрішньо-наукові, і художньо-етичні та ін.

У філософському розумінні проблема - це питання, що є органічною частиною пошукової пізнавальної ситуації, коли мають місце пошуки нових явищ, процесів, структур, законів, нової інформації. Це знання про незнання і деякі передбачення невідомого, що належить розкрити. Проблеми можуть бути реальні та надумані, вічні та тимчасові, суттєві та несуттєві тощо. Проте вони обов'язково є фундаментальними, оскільки виступають засадами будь-якого роду людської діяльності.

Усе різноманіття проблем філософського світогляду може бути зведене до шести великих груп:

¦ онтологічної; ¦ гносеологічної;¦ антропологічної; ¦ логічної;¦ аксіологічної; ¦ праксеологічної.

¦ Онтологічний (грец. ontos - сутнісне, logos - вчення -вчення про буття) аспект відображення людини і світу в філософії полягає в тому, що філософія як специфічна форма усвідомлення людиною свого буття, як форма суспільної свідомості покликана дати людині знання про світ та саму людину в її бутті.

Таким чином, онтологія являє собою розділ метафізики, націлений на виявлення загальних закономірностей буття як такого.

¦ Антропологічний аспект орієнтує на сприймання поняття "людина" як основної світоглядної категорії, виходячи з якої тільки й можна розробити систему уявлень про світ та закономірності його розвитку. Спроба виявити загальнолюдське в існуванні людей служить самоусвідомленню людини та виявленню її власного місця в світі, її відмінностей від живої природи. Особливого значення ця проблематика набуває в наш час, коли розвиток людства в цілому стає більш осмисленим і людина відчуває гостру потребу в саморозвитку, що узгоджується з доцільним розвитком суспільства, яке повинно забезпечити кожній людині гідне існування.

¦ Аксіологічний аспект полягає в дослідженні природи цінностей, їх місця в реальності та структури ціннісного світу, тобто зв'язків різних ціннностей між собою, з соціальними та культурними факторами, а також структурою особистості. Головне завдання аксіології - показати, як можлива цінність в загальній структурі буття і яке її відношення до фактів реальності.

¦ Гносеологічний аспект відображення предмета в теорії полягає в тому, що він відображається не дзеркально, не як результат споглядального сприйняття дійсності, а крізь призму практично діяльнісного відношення людини до світу та до самої себе.

¦ Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії полягає в тому, що результати пізнавального відношення до дійсності, відображені у змісті філософського знання, фіксуються, обумовлюють формування понятійно-категоріального апарату філософії, зміст цього апарату, його структуру, еволюцію, відображують динаміку росту як самої дійсності, людини, так і їх взаємозв'язки.

¦ Праксеологічний аспект полягає в осмисленні мотивів діяльності, основних засобів досягнення результату, прагматичного співвіднесення мети та засобів, у виявленні прийомів активізації суб'єкта діяльності, дослідженні умов ефективної та раціональної людської діяльності. Філософія в цьому плані досліджує граничні засади практичної діяльності людини, виробляючи на основі пізнання істини в її узгодженні з загальнолюдськими цінностями та інтересами певну загальну систему норм діяльності, її параметри та обмеження.

Для кожного рівня філософії характерною є певна філософська дисципліна: логіка, філософська антропологія, етика, естетика, соціальна філософія, філософія мови, філософія релігії, філософія права, політична філософія, філософія науки (епістемологія) та філософія техніки та ін.

Етика досліджує систему моральних цінностей, виявляючи фундаментальні, граничні засади справедливих, розумних та осмислених дій в сумісному житті людей.

Естетика пропонує загальні визначення прекрасного і досліджує форми його виявлення в природі та в мистецтві, висуває деякі критерії прекрасного.

Соціальна філософія пов'язана зі з'ясуванням питань про те, що таке суспільство, що можна віднести до соціальних явищ, як реалізують себе в соціальному бутті соціальні закономірності. Важливим розділом соціальної філософії є філософія історії, яка досліджує сутність, сенс та ход історії людства та людину як суб'єкта історичного процесу. Філософія мови розглядає виникнення, розвиток та функції мови, а також її значення в житті людини та суспільства. Філософія релігії ставить питання про сутність феномену релігійної віри та релігійної свідомості, про специфіку їх функціонування в суспільстві, про значення релігії для людини. Філософія права вирішує питання обгрунтування права і правових відносин. Політична філософія розглядає будову, функції та смисл держави, закономірності її розвитку та особливості управління, аналізує основні рушійні сили (соціальні групи, партії), що впливають на її існування. Науковий та технічний прогрес призвів до формування таких галузей філософського знання, як філософія науки (або епістемологія та філософія техніки.

Таким чином, структура філософського знання зумовлюється тими сферами реальності, які осмислюються людиною, а саме:

1) онтологія, натурфілософія та космологія визначаються такими сферами, як природа, світ, космос;

2)соціальна філософія, соціологія, філософія історії, етноф-ілософія, культурологія обумовлені такими сферами реальності, як суспільство та природа;

3) філософська антропологія, антропософія, структурна антропологія, соціобіологія вивчають саму людину з її особливостями, здібностями, властивостями;

4) логіка, гносеологія, ноологія визначаються сферою інтелектуальних процесів;

5) етика, естетика, філософія релігії, філософія права та філософія історії - сферою духовного життя, осмисленням її цілей та цінностей.

У цілому ж процес диференціації філософського знання поки що явно переважає над процесами інтеграції, враховуючи загальну тенденцію розвитку культури. Проте у ХХ ст. посилилась протилежна - синтетична - тенденція, пов'язана з поверненням до фундаментальної метафізичної проблематики.

Особливості філософських знань

Специфіка філософського знання полягає в тому, що, будучи надзагальним, воно, на відміну від наукового, не має чіткого укорінення у факти, з другого боку, на відміну від мистецтва, з яким його споріднює оцінювальне відношення до дійсності, філософія все-таки будується на засадах розуму, передбачає певну, хоч і не чітку відповідність дійсності. Філософія є теоретичним світоглядом, тобто заснованим на розумі. Однак філософія не обмежується поясненням світу, але й пізнає світ, її пояснення виходять з пізнання. Для філософії світ завжди залишається проблемою. Філософія постійно перебуває в пошуках істини, націлена на пізнання невідомого. Зрештою, світ як невідоме, як проблема і постав лише перед філософією. Однією з особливостей філософського знання є націленість його на подолання проблем, усвідомлення незавершеності процесу пізнання. Пізнавальний пафос споріднює філософію і науку. На цій підставі розвивається кілька поглядів на те, шо є спільного і відмінного між цими сферами знання. Філософію і науку споріднює, націленість на пізнання світу, на істину. Обидві вони засновані на розумі, тобто передбачають аргументи і сумніви. Наука також є теоретичним, загальним знанням. Більше того, історично деякий час філософія і наука існували як єдина система знання. Таким чином, і філософське, і наукове знання є теоретичним, тобто побудованим на узагальненнях і правилах логіки, що й дає підставу розглядати філософію як науку. У XX ст. досить актуальною стала проблема співвідношення філософії та ідеології. Для з'ясування суті проблеми необхідно визначитися з ідеологією. Існує два близьких, але відмінних значення слова ідеологія - вузьке і широке. У вузькому розумінні ідеологія - сукупність ідей, цінностей і практичних настанов, які виражають і захищають інтереси певних соціальних спільнот - націй, класів, груп. Основні завдання такої ідеології полягають в об'єднанні соціальних спільнот і націленні їх на певні практичні, переважно політичні дії. Дещо складніше відношення філософії до ідеології в ширшому розумінні цього слова, коли ідеологію трактують як дух епохи, нації, коли під ідеологією розуміють залежність ідей від соціального буття, тобто залежність, яка складається об'єктивно, поза інтересами людей. Філософські ідеї визначаються і етапами розвитку суспільства.

Філософія і наука. Філософська рефлексія

Філософія протягом усього свого розвитку була пов'язана з наукою, хоча сам характер цього зв'язку, а точніше, співвідношення філософії і науки з плином часу змінювалося.

На початковому етапі філософія була єдиною наукою і включала в себе всю сукупність знань. Так було у філософії стародавнього світу та в період середньовіччя. Надалі розгортається процес спеціалізації та диференціації наукових знань та їх відмежування від філософії. Цей процес інтенсивно йде, починаючи з XV-XVI ст. і досягає верхньої межі в ХVII-ХVIII ст.

На цьому другому етапі конкретно-наукове знання носило переважно емпіричний, досвідчений характер, а теоретичні узагальнення робила філософія, притому чисто умоглядною шляхом. При цьому досягалися нерідко і позитивні результати, але було нагорожено і чимало дурниць.

Нарешті, в третій період, початок якого відноситься до Х1Х ст. , Наука частково переймає у філософії та теоретичне узагальнення своїх результатів. Універсальну, філософську картину світу філософія може тепер будувати лише разом з наукою, на основі узагальнення конкретно-наукових знань.

Необхідно ще раз підкреслити, що типи світогляду, в тому числі і філософського, різноманітні. Останнє може бути і науковим, і ненауковим.

Наукове філософський світогляд більшою мірою формує і представляє вчення філософського матеріалізму, починаючи з наївного матеріалізму стародавніх через матеріалістичні вчення ХVII-ХVIII ст. до діалектичного матеріалізму. Суттєвим придбанням матеріалізму на цьому етапі його розвитку з'явилася діалектика, яка, на відміну від метафізики, розглядає світ і відбиває його мислення у взаємодії та розвитку. Діалектика вже тому збагатила матеріалізм, що матеріалізм бере світ таким, яким він є, а світ розвивається, тон діалектічен і в силу цього без діалектики не може бути зрозумілий.

Філософія і наука тісно взаємопов'язані. З розвитком науки, як правило, відбувається прогрес філософії: з кожним робить епоху відкриттям у природознавстві, як зазначав ще Ф. Енгельс, матеріалізм повинен міняти свою форму. Але не можна бачити і зворотних струмів від філософії до науки. Досить вказати на ідеї атомізму Демокріта, що залишили незгладимий слід у розвитку науки.

Філософія і наука народжуються в рамках конкретних типів культури, взаємно впливають один на одного, вирішуючи при цьому кожна свої завдання і взаємодіючи в ході їх вирішення.

Філософія намічає шляхи вирішення протиріч на стиках наук. Вона також покликана вирішувати і таке завдання, як з'ясування найзагальніших підстав культури взагалі і науки, зокрема. Філософія виступає як розумовий інструмент, вона виробляє принципи, категорії, методи пізнання, які активно застосовуються в конкретних науках.

У філософії, таким чином, відпрацьовуються общеміровоззренческіе та теоретико-пізнавальні основи науки, обгрунтовуються її ціннісні аспекти. Корисна чи шкідлива наука? Відповідь на це питання і подібні йому допомагає в наші дні знайти саме філософія.

Завершуючи, зупинимося ще на одному питанні: філософія і суспільство. Філософія - продукт свого часу, вона пов'язана з його проблемами і потребами. Інакше кажучи, коріння філософії будь-якої епохи слід бачити не тільки в поглядах філософських попередників, але і в соціальному кліматі епохи, в її зв'язку з інтересами певних класів. Соціальні інтереси безумовно впливають на відбір матеріалу з теоретичного спадщини, на філософську орієнтування, пов'язану із соціальними ситуаціями.

Але все це не слід перебільшувати, а тим більше абсолютизувати, як це робилося у недавньому минулому.

Більше того, було б неприпустимим спрощенства оцінювати філософські позиції як істинні або помилкові як дзеркального відображення класового розмежування. І, звичайно ж, нічого, окрім шкоди, не принесла нам і нашої філософії установка: хто не з нами, той проти нас, хто не з нами, той не володіє істиною. Подібний підхід до партійності, класовості філософії, така її вульгарне тлумачення призвели до самоізоляції нашої філософії. А між тим закордонна філософська думка йшла вперед і багато її "напрацювання" могли б і збагатити нас.

Сьогодні необхідний вільний обмін думками, думками як умова нормального розвитку філософської думки. Наукова філософія зобов'язана стояти на точці зору неупередженого дослідження, а філософ повинен бути не тільки ідеологом, але й людиною науки. Філософія наукова остільки, оскільки вона зв'язується з дійсністю через конкретно-наукові знання. Філософія наукова не в тому сенсі, що вона за вчених вирішує їх завдання, а в тому, що вона виступає як теоретичне узагальнення людської історії, як наукове обгрунтування сучасної і майбутньої діяльності людей.

Це вірно для всіх сфер життя - для аналізу пізнавальних проблем, де оригінал - вивчення історії пізнання, історії науки; для аналізу техніки і технічної діяльності - узагальнення історії розвитку техніки. Аналогічний підхід характерний для філософії й у сфері політики, моралі, релігії і т. д. Філософський аналіз, таким чином, будується на базі суворо наукового дослідження реальних історичних зв'язків.

Сьогодні особливого значення набувають дослідження всесвітньо-історичних протиріч - людина і природа, природа і суспільство, суспільство та особистість, рішення власне людських, гуманітарних проблем в ув'язці з проблемами доль цивілізації, з роздільною здатністю цілого комплексу глобальних проблем. Все це вимагає від кожного оволодіння філософією, філософською компетентності, світоглядної зрілості і культури.

Рефлексія - у філософії - форма теоретичної діяльності людини, спрямована на осмислення своїх власних дій та їх законів; діяльність самопізнання, що розкриває специфіку духовного світу людини. Зміст рефлексії визначено предметно-чуттєвою діяльністю: рефлексія в кінцевому рахунку є усвідомлення практики, предметного світу культури. У цьому сенсі рефлексія є методом філософії, а діалектика - рефлексією розуму.Основний метод філософії - рефлексія і може бути в першому наближенні охарактеризований словом "самопізнання". Обєктом дослідженя може бути не тільки зовнішні обєкти, а те, що в нас самих: наші ідеї, наші плани. Ми скеровуємо пізнання на самих себе. Обєктом думки стає сама думка (це і є рефлексія). Філософська рефлексія - це дослідження граничних засад всього існуючого. Філософська рефлексія реалізується через методи різноманітних форм філософського дослідження.

Рефлексія (від лат. reflexio - звернення назад) - філософський метод, при якому об'єктом пізнання може бути сам спосіб пізнання (гносеологія), а також знання (епістемологія), думка або вчинок.

Розрізняють три види рефлексії:

Елементарна рефлексія аналізує знання та вчинки, їх значення та межі.

Наукова рефлексія орієнтована на критику та осмислення теоретичного знання, а також досліджує прийоми та методи пізнання, які використовуються в тій чи іншій сфері досліджень.

Філософська рефлексія сконцентрована на усвідомлені та осмисленні граничних основ буття, мислення та людської культури загалом.

Процес самопізнання, при якому усвідомлюються та осмислюються власні думки та психічні переживання називають саморефлексією.

Рефлексія - це унікальна здатність людської свідомості,в процесі сприйняття діяльності, сприймати й саму себе, внаслідок чого людська свідомість постає, як самосвідомість. (знаня про знання або думка про думку).

Філософія Стародавньої Індії. Основні філософські школи та їх вчення

Зародки філософського мисленні Індії сягають глибокої давнини (2500-2000 рр. до н.е.). Вже у ІІ тис. до н.е. на території Індії склались дрібні державні утворення. Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія. Давньосхідна і давньогрецька філософія виникають майже одночасно, але історію цієї науки починають завжди зі Сходу.

Східна філософія тісніше переплетена з такими науками, як міфологія, релігія, магія, традиціями та обрядами.

Філософська думка Стародавнього Сходу опиралась на канонічні духовні джерела і в цьому сенсі вона сягала своїм корінням значно далі, ніж антична.

Зміст філософського мислення відображають: 1) “Веди” - канонічне духовне джерело Стародавньої Індії. “Веди” - збірник міфів (“відати”, “знати”) записані на листях пальми приблизно 1,5 тис. п до н.е.

Веди - стародавні пам'ятки індійської літератури написані віршем і прозою. До складу входять саліхіти - це 4 збірки до яких входять молитви, заклинання, певні тлумачення, міфи, розповіді про богів, гімни, давні світоглядні уявлення.

Брахмани - це своєрідні коментарі до текстів Вед, у яких особлива увага звертається на тлумачення одвічного смислу ритуалів.

Упанішади - завершальний етап у розвитку Вед. Це повальна назва різних за своїм характером і обсягом трактатів релігійно-філософського плану. З філософської точки зору “Упанішади” є найцікавішими текстами (від слова “сидіти поруч” мається на увазі поруч з учителем, тобто це тексти-пояснення таємних знань, що містяться в основних текстах “Вед” - саммітах).

Упанішади містять:

найдавніші версії виникнення світу, серед яких найважливіше значення мали:

а) виникнення світу із яйця (ідея про самозародження всього, осмисленого у якості живого);

б) виникнення світу внаслідок глибокого само зосередження (тапасу) первинного духу;

в) виникнення світу внаслідок жертвоприношення (ідея, згідно якої народження та смерть невід'ємні одне від одного).

Трактування першооснови буття, як універсального абстрактного принципу (Брахман), який ототожнюється з індивідуальною духовною сутністю людини, з її душею (атаман).

Певне бачення життєвої долі людини: концепція безмежного кола перевтілень душі (сансара і закон карми).

Позитивну оцінку ролі пізнання як самозосреедження на превнних сутностях світу (необхідність, усвідомлення ждності Брахмана і атмана як умови “звільнення” від безмежного кола перевтілень).

Думку про можливість та умови здійснення людської свободи, яка здатна подолати комічний закон карми.

Міркування про співвідношення дій, активності людини і свободи.

Принципи закладені у Ведах, Брахманах і Упанішадах, стали основою таких світоглядних систем:

брахманізм; бхагаватизм;тбуддизм; джайнізм.

При цьому слід зауважити, що буддизм і джайнізм офіційно не визнавали вищого авторитету Вед, але, все-таки, як свідчить історія, вони на них спирались, логічно випливали з них.

Таким чином вже у найдавніших духовних джерелах Стародавньої Індії йдеться про фундаментальні моральні ідеї, про певне осмислення становища людини у світі, про різні шляхи звільнення від кармінних законів долі, найкращими з яких є шлях дійового самовдосконалення.

Джайнізм (від слова “джіна” - переможець) закликав людину підпорядковувати своє життя суворим аскетичним регламентарям. Якщо людина здатна це втримати та ще й не заподіяти шкоди жодній істоті, вона ставала переможцем карми.

Але найважливішим з погляду філософської думки постає буддизм. За переказами засновником його був принц Гаутама Сіддхартха з роду Шак'ів (563- 483 рр. до н е).

Основні істини проголошені монахом Гаутамою Сідфсартхою:

Життя - це страждання (народження, хвороба, старість і т.д.);

Причиною страждань є бажання і жага життя;

Припинення страждань можливе лише шляхом відмови від спраги життя, залишення її;

Шлях до позбавлення страждань є восьмиразовий (правильне судження, правильне рішення, правильна мова, правильне життя, правильна увага, правильне зосередження, правильне устремління).

Людина, яка здатна пройти вказаним шляхом, стає Буддою і досягає стану “нірвани” - повного припинення будь-яких хвилювань та розчинення у невимовній початковій тиші світу.

Буддизм створив оригінальне трактування світобудови. Реальність, доступна чуттєвому спогляданню, є несправжньою, ілюзорною. Насправді існують лише енергетичні “крапки”, згущення під назвою “дхарми”.

Бріхаспаті, Вардхзамана, Гатама, Будда, Канада, Капіле, Патанджалі, Джайміні і Бадарайана вважали засновниками цих світоглядних систем. Вони залишили після себе Сутри (священне коротке керівництво до звичайного права, законодавства, ритуалу, пожертвування, домашнього життя і громадських обов'язків), у яких викладено суть їхніх вчень. І донині Сутри є предметом коментарів, доповнень і оновлення відповідно до потреб істори6чних умов.

Характерною особливістю староіндійського світогляду є те, що в ньому простежується органічний процес переходу від міфологічно-релігійного світогляду до філософії.

Аналіз перших, власне вже філософських, систем дарман (Дарман - найбільш поширений термін староіндійської філософії, адекватний старогрецькому терміну “Філософія”), можна, наприклад, подати через такі школи: Основні:

Санкх'я (обсичлення, точне знання). Червона-локоаята (заперечення існування Бога). Ньяя (в центрі уваги питання логіки та пізнання). Ваймешіка (школа своєрідного атомізму). Йога Міманса Ведонта

При цьому слід зауважити, що ці школи характеризують неоднорідністю, а їх основною є ставлення до Вед. Ті даршани, які визнають авторитет Вед (санкх'я, ніяк, вайшешика, йога, мімінса, ведонта) називають астіка. А ті, які не приймають авторитет Вед - називаються настіка. (Н-д: червока-локаята).

Виникненю філософських шкіл Стародавньої Індії передували впливові духовні рухи, які містили філософсько-світоглядні ідеї і були спрямовані на одне: звільнення людини від нескінченних перевтілень, блукань душі.

Серед філософських шкіл провідне місце займала школа:

Санк'я (засновник Капіла, VІІ ст. До Р.Х.). На першому плані в судженнях коли - питання про вихідні сутності світу, з яких складається світобудова та на котрі повинна орієнтуватися людина у своїх діях. Таких сутностей дві: “Пракриті” або “прадхана” (природа).“Пуруша” (свідомість, споглядання)

Обидві ці сутності вічні, але породжують світ лише у взаємодії.

“Пракріті” (субстрактна першопричина), “пуруша” (“Я”, свідомість). У філософському плані пракриті можна розуміти як першопричину світу об'єктів. Всесвіт виник завдяки впливу пуруші та пракриті. Санкх'я має свою систему категорій. Ці категорії є начало існування (зір, слух, смак, розум, душа, дух).

Червака-локаята (засн. Бріхаспаті, VІІ-VІ ст. до Р.Х). Локаята вважають, що не існує Бога, а також немає винагороди за благочинне життя. Вирішуючи вічну філософську проблему - смисл людського життя - чарвака-локаята вбачає сенс людського життя в щасті. Щастя розуміє як насолоду, але це щастя людина повинна створити сама.

Ньяя (Готама ІІІ ст. до Р.Х). Тут докладно розглядали основи та засоби пізнання форми умовиводів ознаки достовірності знань.

Заосби знань поділяли на 4 види: Сприйняття Виведення Аналогія Усне свідчення

Школа є вершиною староіндійської логіки і теорії пізнання. Логіка пізнання ньяя виникла в процесі узагальнення прийомів і методів філософських виступів.

Вайшешіка (Канада, VІ-V ст. до Р.Х), дають підстави вважати її шкалою своєрідного атомізму. Це школа, яка найбільш пов'язана з природно-науковими уявленнями тодішнього світу. Школа займалась розробкою таких традиційних ідей філософії. Стародавньої Індії:

розуміння світу, як поєднання фізичних елементів - землі, води, світла.

уявлення, що всі предмети і явища дійсності (включно із свідомістю і мисленням) є продуктами первинних атомів.

Вчення школи вайшешика про атоми ґрунтується на основі математичної теорії про нескінченно малі. За вченням вайшешика все існуюче обіймають 7 категорій: субстанція, якість, дія, запальне, особливе, притаманне, заперечення або небуття.

Веданта - яскраво представляє об'єктивно-ідеалістичну систему Веданта бере свій початок у вченні Упанішад. Основою веданти є обґрунтування існування бога Брахмана, який є кішечкою і єдиною основою буття.

Людська душа (Атаман) тотожна з Брахманом. Реальний світ - це Брахман у своєму емпіричному прояві.

Міманса - визнає реальність зовнішнього світу і заперечує роль Бога у цьому світі. Заперечує ідею нереальності чи ілюзорності світу. Мімаса вважає, що світ вічний і незмінний, він не має ні початку ні кінця, хоча окремі речі в ньому здатні змінюватися, виникати і гинути. Міманса розрізняє вічні, незмінні звукові субстрати. Слова і їх конкретні і фонетичні вирази, здатні модифікуватись і змінюватись під впливом людини.

Йога - виходить із своєрідного з'ясування питання про сутність відношення душі до тіла духовного і тілесного. Сутність цього відношення (за йогою) у безперервному самовдосконаленні душі й тіла внутрішній світ, що реалізуються через безпосереднє бачення й переживання.

(Засновник Патанджалі).

Треба сказати, що запальна особливість староіндійської філософії полягає в тому, що уявлення про людину спирається на принципи етики страждань і щастя. Шлях позбавлення від страждань - у правильному способі життя.

Однак, головною особливість є те, що у філософії Стародавньої Індії сформульовано ідеї єдності душі і тіла, духовного і тілесного, свідомості і матерії, активно-діяльної сутності і людини і світу.



Філософські вчення стародавнього Китаю

Становлення філософської думки у стародавньому Китаї спостерігається вже в 7ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "І-цзін" ("Книга перемін"), "Ші-цзін" (Книга пісень"), "Шу-цзін" ("Книга історії") та ін. У цих книгах проглядаються такі філософські проблеми: про єдність і різноманітність речей; про дію протилежних сил в єдиній субстанції: про природну закономірність; про природність людської душі і свідомості.

Щодо розгляду цих проблем особливе місце у китайській філософії посідає вчення Лао-цзи (VI ст. до н.е.).

Центральною проблемою філософії Лао-цзи є питання "дао". "Дао", за Лао-цзи, - це одночасно і всезагальний шлях, якого дотримуються всі явища і речі, і їхнє першоджерело, першооснова.

Поряд із категорією "дао" у вченні Лао-цзи чільне місце посідає категорія "де". Якщо "дао" - це всезагальний шлях, якому підкорені всі речі, то "де" - це конкретний шлях окремої речі або групи речей.

Розробляючи категорії "дао" і "де", Лао-цзи вперше в історії філософії висуває проблему єдності сутності і якості та їх відмінностей. Завдання пізнання Лао-цзи вбачає у зведенні різноманітності речей до їх загальної єдності, що прихована в "дао".

Філософські погляди Лао-цзи містять у собі зразки наївної діалектики. Він завжди вказував на плинність, змінність речей і на їхню внутрішню суперечливість.

Іншу позицію займав видатний філософ Стародавнього Китаю Кон-фуцій, що також жив у VI ст. до н.е., точніше з 551 по 479 рр. до н.е.

Загальновідомим є те, що Конфуцій не звертав уваги на вивчення та розробку загальнотеоретичних проблем, він не створив філософської системи крайнього спрямування. Всю свою увагу він зосередив на питаннях етики, бо цього вимагали історичні умови того часу, соціальний інтерес. Свою етику він побудував на грунті релігійно-філософських уявлень про навколишню дійсність. Етика Конфуція - це раціоналізована старокитайська релігійна мораль. В основу цієї моралі покладені принципи: 1) людяність (жень); 2) справедливість і обов'язок (і); 3) ритуальність (лі); 4) знання (чжи); 5) довіра (сінь).

Центральним принципом морялі Конфуція є гуманність, яка й становить основу доброчесності. Бути "гуманнним" - означає любити не стільки себе, скільки інших, на несправедливість відповідати справедливістю, за добро платити добром. Бути гуманним - означає вміти вчасно пожертвувати своїми інтересами.

Таким чином, (філософія Конфуція - це яскраве відбиття тендеції до стабілізації в людських відносинах. Ця стабілізація досягається за рахунок ієрархії в пануванні і підкоренні, що здійснюється із вічного плину законів неба.

Відстоюючи міцну державну владу, Конфуцій завжди говорив, що правитель має божественну сутність. Цар, монарх, імператор, на його думку, - це "син неба". А воля неба поширюється і на суспільне життя. Суспільство має дотримуватись не законів природності, як говорив Лао-цзи, а вічних законів неба, носієм яких і є "син неба". Принцип підкорення, слухняності, покірливості та примирення є одним із головних у соціальній філософії Конфуція (Чжун-пі).

Важливу роль у розвитку філософії Стародавнього Китаю відігравала школа вільнодумця Ян Чжу (приблизно 395-335 р. до н.е.).

Виступаючи проти конфуціанства, Ян Чжу захищав і розвивав вчення Лао-цзи. Ян-Чжу доводив, що віра в небо, в безсмертя душі та потойбічне життя грунтується на неуцтві. Він вчив, що життя - це буття, а смерть - небуття. З огляду на ці міркування, Ян Чжу вважав, що людина має керуватися законами природного реального життя. Метою життя, говорив він, є чуттєва тваринна насолода, бо саме ця насолода і є людським щастям.

Ян Чжу пропагував етику розумного егоїзму, згідно з якою найдорогоціннішим скарбом у світі є людина, її життя.

На захист конфуціанства, проти вчення Ян Чжу виступив відомий старокитайський філософ-мораліст Мен-Цзи (372-289 р. до н.е.)

Протилежну конфуціанству позицію займала школа "Фа-цзя ''. Представники школи "Фа-цзя" заперечували існування надприродного світу і священність неба. Вони твердили, що в природі все відбувається без втручання потойбічних сил. Теоретик цієї школи Сюнь-цзи доводив, що доля людей залежить не від неба, а від них самих, від пізнання природи і використання її законів. У галузі теорії пізнання Сюнь-цзи відстоював і пропагував принцип сенсуалізму, відводячи при цьому велику роль у пізнання істини мисленню, логіці.

Сюнь-цзи виступав проти незаслужених привілеїв і вимагав, щоб мірилом суспільної значимості людини був не рід і не багатство, а особиста гідність, почуття обов'язку, освіченість.

Значно менший вплив, порівняно з попередніми, мала школа "Мін-цзя", яка своєрідно переробляла лаоське вчення, абсолютизуючи момент відносності в процесі пізнання.

Філософія Стародавнього Китаю знайшла свій подальший розвиток і досягла свого завершення у вченні видатного філософа і просвітителя Ван Чуна (27-97 р. н.е.).

Основний твір Ван Чуна - "Критичні міркування" - присвячений критиці тодішнього суспільного ладу, існуючої соціальної системи.

Ван Чун передусім відкидає вчення конфуціанства про священність неба, розглядаючи небо як природну частину безмежного Всесвіту, доводячи, що небо і земля мають єдину природу, єдине начало і єдине походження. Началом як неба. так і землі є субстанція "ці".

Своєрідно вирішує Ван Чун проблему руху природи, вказуючи, що тілесність і рух тісно пов'язані між собою, що джерело руху знаходиться в системі об'єктивної реальності.

Розкриваючи природу людини, Ван Чун вказує, що життя і людина з'явилися на основі природної закономірності з єдиної субстанції - "ці". Людина, вважав він, як і всі живі організми, має життєву енергію, що породжується кровообігом. Поза тілом ніякої душі, ніякої життєвої сили немає.

Для Ван Чуна характерна глибока віра в силу людського розуму, в його пізнавальні здібності. В теорії пізнання він відстоював позиції сенсуалістичного підходу, віддаючи належне і мисленню, оскільки за допомогою мислення можна так глибоко пізнати природу, що стане можливим передбачення багатьох явищ.

Підсумовуючи розгляд філософії Стародавнього Китаю, зробимо висновок. У більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов'язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням. Хоч ця філософія була малосистемна і в ній проявився слабкий зв'язок навіть з тими науками, які існували тоді в Китаї, однак за формою і методами постановки проблем ця філософія є широкомасштабним явищем, а по суті вирішення поставлених проблем - цінніснозначи-мою і гуманістичною.

Натурфілософські ідеї давньогрецької філософії

Основні етапи розвитку давньогрецької філософської думки

Філософія в Стародавній Греції виникає у VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала з'явлення вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах привернули увагу до основної проблеми, яка хвилювала старогрецьких мислителів, - проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати в живому зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це мало місце в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя, по суті, окреслила схему філософського осмислення світу в старогрецькій філософії. Етапи розвитку жавньогрецької філософської думки: 1. VI-V ст. до н. е. Період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зайнята пошуком першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії. 2. IV-III ст. до н. е. Період розквіту демократії. Поворот мислителів від зовнішнього світу до людини. Домінування політичної, етичної і гносеологічної проблематики. Інтерес до загального й одиничного у відносній рівновазі (софісти заперечують загальне, Платон і Арістотель відновлюють його в правах). 3. III ст. до н.е.-V ст. н.е. Епоха еллінізму і Римської імперії. Криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. Замикання особи (одиничного) на себе. У філософії домінування етико-релігійної проблематики.

...