Філософія як наука. Історія філософського знання

У цей час відбувається поляризація сил феодально-монархічної системи, якій сприяв прискорений розвиток української культури та літературної мови, в Україні та Росії провадяться дискусії, суперечки про українську мову і літературу та їх місце у розвитку українського народу. Починає помітно розвиватися українська література, публікуються твори таких видатних письменників, як Котляревський, Гулак-Артемовський, Глібов та ін.

Пануючій у дореформений період релігійно-ідеалістичній філософії в різних її різновидах і течіях, починаючи від відверто містичної (масонства) і закінчуючи тривіальною метафізикою, протистояли матеріалістичні вчення. Матеріалістичні ідеї в цей час поширюються, як правило, у нефілософських сферах духовної діяльності - науці, літературній критиці, художній творчості.

Початок XIX ст. ознаменувався значним поширенням в Україні ідей кантіанства, фіхтеанства, шеллінгіанства. Філософська думка цього часу містила в собі як складові структурні елементи: 1) пануючу релігійно-ідеалістичну філософію; 2) філософію просвітників, що незалежно від свого загального характеру - матеріалістичного чи ідеалістичного виступала як опозиційна щодо пануючого тоді суспільно-політичного ладу, бо прагнула так чи інакше модифікувати його; 3) природничо-науковий матеріалізм; 4) філософсько-соціологічні погляди дворянських революціонерів і революційних демократів. Звичайно, розгляд філософської думки в Україні у XIX - на початку XX ст. неминуче веде до врахування процесів, які відбувалися у філософському житті інших народів, особливо російського.

На початку XIX ст. в Європі набувають поширення і популярності ідеї представників німецької класичної філософії: Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля, які поступово проникають і в Україну. Велика роль у їх популяризації належала П. Лодію, Л. Якобу, В. Довговичу, Я. Рубану.

Українська філософська та суспільно-політична думка другої половини 19-20 ст.

Важливою подією для України стало скасування кріпацтва в Російській та Австро-Угорській імперіях, до складу яких входили українські землі. Відміна кріпосного права активізувала всі сфери життя українського суспільства, викликала нову хвилю національного піднесення, усвідомлення українським народом своєї гідності та єдності, розгортання культурно-освітньої діяльності як засобу національної ідентифікації та боротьби за національне визволення. Створюються громадські організації, товариства, клуби, що ставлять своїм завданням видання українських книг, журналів, газет, розвиток української культури, вивчення історії рідного краю. Активізацію цієї суспільно-освітньої роботи в Україні не без підстав пов'язують з виданням В. Білозерським та М. Костомаровим першого українського науково-популярного щомісячника “Основа”, з виходом якого посилюються ідеї хлопоманства та українофільства, об'єднання окремих гуртків останнього в громади.

У 1873 р. завдяки діяльності П. Чубинського та В. Антоновича починає діяти Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Як предтеча Української академії наук воно легалізувало більшу половину тієї роботи, яку проводили громади, а саме вивчення рідного краю і народу. В цьому році було організоване Історичне товариство Нестора-літописця, орган якого “Київська старовина” став справжньою енциклопедією українського народознавства. Такого самого напряму дотримувалися Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка та його щомісячник “Літературно-науковий вісник”, а пізніше “Записки Наукового Товариства ім. Т. Г. Шевченка”. Розвитку суспільно-освітньої роботи підпорядковувалася діяльність осередків “Просвіти”, яка ще з 60-х років XIX ст. займалася організацією читалень, пересувних бібліотек, курсів для неписьменних, а також видавництва “Вік”, газет “Київський телеграф”, “Громадський друг”, “Дім”, “Зоря Галичини” та ін.

Розгортання культурно-освітньої діяльності в Україні повернулося наступом реакції, хоча вона завжди проявлялася з боку царських властей до української культури. В 1863 р. надійшов Валуєвський циркуляр, згідно з яким заборонялося проходження через цензуру духовних і популярних книг українською мовою, а в 1876 р. царський указ (Енський указ 1876 р.) про заборону друкувати українською мовою оригінальні твори і переклади, за винятком історичних пам'яток і творів красного письменства, проведення вистав українською мовою. За цим указом закриваються газета “Київський телеграф”, українські культурно-освітні установи, недільні школи, Київське відділення Географічного товариства, конфіскуються твори українських письменників, українським дітям забороняється розмовляти в школах рідною мовою. Саме за таких умов розвивалася діяльність головних осередків української культури - громад.

Філософія української національної ідеї (В.Липинський, Д.Донцов та інші)

Наприкінці XIX - на початку XX ст. українська національна ідея, зародження якої сягає ще язичницьких часів, духовної культури Київської Русі, стає теоретично усвідомленою, буттєвою. Тому розвиток української філософської думки цього часу відбувався в органічній єдності зі складним і суперечливим процесом пробудження національної самосвідомості, прагненням українського народу національно і політично самовизначитись. Обґєднана національною ідеєю, українська філософія є складним проблемним полем різних методологічних підходів, світоглядних принципів, духовних цінностей, стратегічних і тактичних прийомів на шляху до реалізації національної мети: утворення і розбудови Української держави.

Серед такого складного світоглядно-політичного сплетіння виокремлюються прибічники позитивістської орієнтації, що апелюють до врахування реальних обставив, фактів, а не чуттєвих побажань і устремлінь: Михайло Драгоманов, Іван Франко, Михайло Грушевський. Михайло Драгоманов - складна й суперечлива постать в інтелектуальній історії українського народу. Для одних він - «ідеолог» вільної України, взірець досконалості, а для інших - ідеолог українського соціалізму, символ «духовної руїни».

Світогляд його справді складний, не позбавлений еклектизму - суміші ліберально-демократичних, соціалістичних й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підґрунтям. Основою його теоретично-аналітичних пошуків є ідея безупинного людського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб з обмеженням до мінімуму елементів примусу, усуненням авторитарних рис у суспільному житті. Драгоманов відстоював пріоритет громадянських прав і вільних політичних установ над соціально-класовими інтересами та універсальних людських цінностей - над винятково національними потребами.

Іван Франко - людина багатогранного таланту й енциклопедичного інтелекту. Поет і прозаїк, громадський діяч і політик, науковий дослідник проблем історії й теорії літератури, етнографії й фольклору, політичної й економічної історії, філософії, досконалий знавець німецької, польської, російської мов, - він спрямовував усе своє надбання на «народне відродження», розвій української нації; збагачення української духовної культури. Франко був переконаний, що будь-які розмови та дії, які ніби стоять над національним, які є «чистими» стосовно проблеми нації, насправді «або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчудження від рідної нації».

І. Франко, як і М. Драгоманов, актуалізував завдання загальнокультурного розвитку українського народу, пробудження його національної самосвідомості, що неможливо «без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції», «без популярного і вищого письменства», «без преси, яка б могла ясно держати і систематично боронити стяг національності».

Другу групу фундаторів національної ідеї становлять прибічники радикальної форми націоналізму - так званого інтегрального націоналізму, в основі якого ідея формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети - шлях свідомого українства, для якого Україна - не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Борис Грінченко (1863-1910), Микола Міхновський (1873- 1924), Юрій Липа (1900-1944) і «апостол українського сепаратизму» Дмитро Донцов (1883-1973).

Для Д. Донцова націоналізм - це внутрішньо, органічно притаманне народові прагнення зберегти свою неповторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське «Я». Це - світоглядний, українотворний, будівничий націоналізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини - «людини нового духу», що не лише «знає», «яка мета нації?», «як здобути свою мету?», але й «хоче» і здатна «довершити цей процес», реалізувати поставлену мету.

Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауера, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обґрунтував основні положення власної політичної філософії - інтегрального націоналізму.

Філософський аспект світогляду Донцова часто характеризують як ірраціональний. А це не відповідає дійсності. Донцов ставив під сумнів здатність розумових аргументів, але тільки тоді, коли йшлося про глибинні, екзистенційні основи нації. За інших обставин він неухильно стверджував, що національна ідея лише тоді ввірветься як могутній чинник у життя, коли в ній будуть поєднані чуттєва і розумова частини, коли інтелект буде міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливо лише за умови, «коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці вогню захоплення».

Цю точку зору поділяв і відомий український політичний діяч, філософ історії Вґячеслав Липинський, думки якого часто були джерелом інтелектуального натхнення, ідейною основою філософії Д. Донцова. Щоправда, їхні позиції, не зважаючи на типологічну близькість загальнофілософських засад), були принципово відмінні. В. Липинський - автор специфічної історіософської концепції, він репрезентує консервативно-анархічне крило прибічників української національної ідеї, куди належать Осип Назарук (1883-1940), Степан Томашівський (1875-1930), Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984).

В. Липинський усвідомлював і повністю сприймав потребу й неминучість далекосяжних соціальних змін. Але він вважав, що аристократія мала б стати єднальною ланкою між «старою» і «новою» Україною і завдяки цьому забезпечити тяглість національного життя, розвиток якого характеризується високим ступенем перервності: «Не законсервовання дворянства, а тим менш поворот до давнього стану, маємо ми на меті... Ніхто краще від нас не знає, що в масі своїй все наше - помоскалене і спольщене дворянство - вже у великій мірі виродилось і що ці послідні могикани шляхетсько-козацької доби нашої державності мусять вкінці зникнути так само, як зникли їхні попередники - останні могикани доби варазько-князівської, бо такий суворий закон природи. Але таким самим законом природи є і те, що здорове зерно тільки на дозрілім дереві родиться. І що старе дерево таким загине, мусить оцим своїм здоровим зерном землю круг себе засіяти та з того здорового зерна нове, відроджене життя розпочати».

Як представник українського макіавеллізму, Липинський був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його слова «ніхто нам на збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути» й сьогодні залишаються актуальними.

Размещено на Allbest.ru