Філософія як наука. Історія філософського знання

Погляди З. Фрейда вийшли за межі власне психології і можуть розглядатися як значне явище філософії і культури XX ст.

Неофрейдизм

З. Фрейд створив оригінальну і, як показав час, життєздатну теорію, але в основу її поклав явище, непідвладне свідомості. Тому свідомість дослідника може лише робити припущення з приводу несвідомого та накладати його гіпотетичні ознаки на реальність людського життя. Саме довільність засад теорії й привела до численних її модифікацій (А. Адлер, Е. Фромм, К. Хорні, К. Юнг та ін.).

Крім того, відвертий біологізм З. Фрейда, його прагнення звести сутність людської поведінки до проявів переважно сексуальних інстинктів, агресії зустріли заперечення у багатьох його послідовників, що стало однією з причин зародження неофрейдизму.

При цьому зміст головних понять теорії З. Фрейда зазнав істотних змін. Наприклад, у понятті джерела розвитку сексуальне часто розширюється до поняття біологічного і соціального (А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм), саме ж соціальне поєднується з чинниками культури не лише теперішнього, а й історичного минулого людини (К. Юнг). Та все ж представників психоаналізу об'єднує визнання опозиції “несвідоме - свідомість” і пошук у співвідношеннях між її компонентами закономірностей розвитку та функціонування психіки.

Вже К. Юнг (1875 - 1961), який був учнем, помічником З. Фрейда, піддав критиці абсолютизацію біологічного, сексуального у сфері несвідомого, “негативізм” у трактуванні як несвідомого, так і сутності особистості в цілому.

Структура психіки за К. Юнгом

1) “Я” (“Его”) - свідомість.

2) “Воно” - індивідуальне несвідоме.

3) Колективне несвідоме - “архетипи” - неусвідомлювані сфери людської психіки, в основі яких ”соціальне спільне”, спільне для всіх людей, або певного етносу.

Психіка - взаємодія свідомого і несвідомого при неперервному обміні енергією між ними. Для К. Юнга несвідоме не звалище витіснених бажань. Він вважав його творчим, розумним принципом, який пов'язує людину зі всім людством, природою, космосом. Психіка - відкрита енергетична система.

В процесі розвитку людина може долати вузькі межі “Его” і індивідуального несвідомого та з'єднуватися з вищим “Я”, сумірним всьому людству і космосу. Колективне расове несвідоме - спільне для всього людства і є проявом творчої космічної сили.

Дана концепція стала основою формування нового психологічного напрямку - трансперсональної психологічної теорії.

Неофрейдисти значну увагу приділяють соціальним аспектам поведінки, діяльності особистості.

Е. Фромм (1900 - 1980) народився в Німеччині. Захопився вченням З. Фрейда, обрав кар'єру психоаналітика. З часом критично переглянув фрейдівський підхід до природи несвідомих потягів та ролі соціальних впливів на становлення особистості. Під час приходу до влади фашистів у 1933 р. Е. Фромм емігрував до США.

Агресія в неофрейдизмі Е. Фромма не первинна, як у З. Фрейда, а вторинна. Це реакція психологічного захисту на зовнішній світ, котрий сповнений дискомфорту. Оскільки світ завжди несе загрозу, то завжди має бути й агресія. Замість біологічного фундаменту лібідо за основу приймаються соціальні відносини, але вони також є природженими, тобто наданими від народження, і всі реакції є неминучими і фатальними.

Руйнація зв'язків людини з природою порушує її гармонію та породжує екзистенційне протиріччя, яке складає основу людського існування. З одного боку, людина - частина природи і підкоряється фізичним та біологічним законам, а з іншого - завдяки розуму вона піднімається над природою і протистоїть їй як самосвідомий суб'єкт. І єдиним виходом із екзистенційної самотності Е.Фромм вважав любов. Тільки любов дає людині можливість подолати почуття ізоляції, самотності. Любов - єдина активна сила, споконвіку закладена в людині, яка чекає свого визнання та звільнення із “в'язниці” несвідомого.

Вчений виділив шість видів любові: 1) материнська; 2) батьківська; 3) любов до батьків; 4) братська; 5) еротична любов; 6) любов до Бога. Всі вони одночасно існують у несвідомому. На відміну від поширеного уявлення про те, що головне в любові - зустріти достойний об'єкт, Е. Фромм вважає, що справа полягає в здатності любити, яку можна розвивати.

Сенс людського існування у філософії екзистенціалізму

Екзистенцiалiзм вважають однiею з провiдних течiй фiлософi Захiдны €вропи ХХ ст. Екзистенцiалiзм (лат. iснування) - суб'ективiстське вчення, в якому вихiднi значення сущого (що таке рiч, просторовiсть, часовість, iнша людина та iн.) виводяться з iснування (екэистенції) людини. Поняття екзистенцiї було впроваджене у фiлософiю Керкегором. Екзистенцiалiзм намагався знайти стiйку опору виживання особи в чужому (i навiть ворожому) й свiтi Екзистенцiалiзм це своерiдний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з i погляду свiту, пошук виходу з цiе ситуацi. Представниками цiе течi є нiмецькi мислителi М. Гайдеггер Карл Ясперс, фравцузькi фiлософи Жал-Поль Сартр, Габрiель Марсель i Альбер Камю. Головною темою дослiдження екзистенцiалiстiв е iснувания людини, яке, на їх думку, е джерелом сенсу всього сущого. Екзистенцiалiсти стверджують, що перш нiж пiзнавати (бути суб'сктом, розумом, свiдомiстю), людина повинна бути, iснувати в свiтi. Розум людини не збiгаеться з її буттям. Бiльше того, сам розум мае бути виведений зi специфiки буття (екзистенцiї) людини. Екзистенцiя позбавлена субстанцiйного, предметного характеру. Вона не е чимось затвердiлим, що може бути схоплене розумом i об'ективiстською наукою (образно кажучи, поняття не здатнi передати емоцiйно-буттеву налаштованiсть людини на свiт, у свiтлi якоi даеться все суще). Екзистенцiл е трансценденцiею. Гайдеггер тлумачить екзистенцiю як «буття у свiтi'>, тобто не в собi, а позасобою. Людина онтологiчно укорiнена в буттi. Бути у свiтi - первинна визначенiсть людини, а бути суб'ектом пiзнаяня - похiдна, вторинна. Екзистенцiя - це постiйна можливiсть бути iншим. Людина сама довiльно визначас себе в свох дiях, iснування не с чимось визначеним (затвердiлим у предметнiй формi), воно - постiйна можливiсть визначення. Екзистенцiя не може бути об'єктивованою. За спроби схопити розумом (виразити в поняттi) вона iз живої дiяльностi перетворюсться на застиглий предмет. Людина, на думку екзистенцiалiстiв, е единою iстотою, яка усвiдомлюе свою смертнiсть. Усвiдомлення смертностi зумовлюе те, що iснування пройняте «турботою».

Позитивізм, постпозитивізм

Розвиток науки в ХIХ ст. значною мiрою сприяв появi по-зитивiзму - фiлософсько течiї головним предметом якої стало наукове знання. Представники першого позитивiзму тлумачили фiлософiю як певну iнтегральну науку, обмежуючи й при цьому досить вузькими рамками, iнодi навiть зводячи до кола iдей спецiальвих наук (Конт). Вiдносна самостiйнiсть фiлософй не вiдкида€ться, аде й не отриму€ надежны уваги. Другий позитивiзм, вiдкидаючи усi вагання, зводить фiлософiю до методологiї наукового пiзнання. (Мах та Авенарiус). Мах та Авенарiус визначили собi за мету очищення не тiльки фiлософii, але й взагалi науки вiд ненаукових мiркувань. Идеться про критику будь-якого досвiду. Мах вбачав в основi наукового знания не факти, а вiдчуття. При цьому вiдчуття як нейтральнi елементи досвiду i складають основу наукового пiзнання. Якщо ж науковi поняття чи положення не пiддаються такому «гiпостазуванню чи зведенню, тодi вони мають бути вiдкинутими. Отже, на погляд Маха, розв'язання головних онтологiчвих питань втрача€ свою доцiльнiсть. Згiдно концепцii Авенарiуса про принципову координацiю, iснування об'єкта зумовлене iснуванням суб'єкта. Звичайно, якщо йдеться про об'скт як наукову реальнiсть, тодi вiн i справдi е витвором математика, фiзика чи iншого вченого, його уяви. Науковi поняття не вiддзеркалюють цей свiт, не копiюють, а швидше-iнтерпретують, перетворюють його. Третiй позитивiзм,(неопозитивізм) виник у 20-З0-тi ро- ки ХХ ст. у серединi вiденського гуртка, що поеднав учених-фахiвцiв а рiзних галузей знання. Вiн був очолюваним М. Шлiком, одним з засновникiв логiчного позитивiзму. (Б. Расселом, Л. Вiтьгенштейном. Р. Карнапа, Г. Рейхенбарха). Неопозитивiсти врахували непевностi попередникiв й почали науковi положення базувати не на вiдчуттях, а на ваукових фактах, якi зазначаються у висловах. Пiдгрунтям науки стаютьнайпростiшi вихiднi речення, якi треба називати атомарними, елементарними. Постпозитивiзм - це сучасна течiя фiлософiї науки, яка представлена багатьма методологiчними концепцiями, що прийшли на змiну неопозитивiзму(Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейерабенд, С. Тулмiв. Треба також згадати К. Поппера, Х. Альберта, Г. Ленка, М. Бунге, Дж. Смарт, Д,-М. Армстронг). За Поппером, теорiя, яка не може бути спростована певним мислительним актом, не с науковою. Фiлософ вважав чедоречнмтiаi iндукттчiвнi висновки в наукових кгеорiях. На думку Поппера, iм немас мiсця анi в життi, анi в науцi. Він пiдкреслює об'єктивнiсть пiзнавальних форм i створю€ «концепцiю трьох свiтiв»: 1) реальний свiт природи i суспiльства (фiзичний свiт); 2) свiт духовної дiяльвостi суб'скта (суб'сктивнi вiдчуття, сприйняття, уяви, емоцй, думки); 3) свiт об'єктивного знания (свiт iдей, теорiй чи думок, якi люди вже висловили, опредметили в мовi, мистецтвi, матерiальнiй культурi, а також ще невисловленi та iснують як певний абстрактний унiверсум). Саме за допомогою цього третього свiту Поппер i прагне здолати суб'€ктивно iдеалiстичнi засади неопозитивiзму. Аналiз науки Кун починас з видiлення перiоду «нормального розвитку науки». Цей перiод охоплюс такi науковi дослiдження, якi спираються на одне чи кiлька попереднiх, що протягом тривалого часу визнаються рiзними вченими основою свос практичної i теоретичної дiяльностi в межах сталої концептуальної системи-парадигми. Основними завданнями науки такого перiоду є коригування iснуючих положены i проблем; уточнення та розширення кола вiдомих наукових фактiв; збирання фактiв, якi можуть бути безпосередньо зiставленими з передбаченнями парадигмалької теорiї; емпiрична робота, пов'язана з тлумаченням деяких незрозумiлих проблем та поглибленим дослiдженням проблем, якi розв'язуються, але були поставленi поверхово. Лакатос вбачав розвиток науки в змiнi науково-дослiдницьких програм, де одна з них с бiльщ прогресивною i вiдсувае iншу. Науково-дослiдницька програма в розумiНнi Лакатоса-система, яка включас в себе жорст,се ядро (прийнятi за домовленiстю неспростовнi рiшення) i позитивну евристику (систему правил i норм, якi визначають ту чи iншу галузь дослiджень, допомiжнi гiпотези, передбачають аномалii i перетворюють на пiдтверджуючi приклади вiдповiдно до ранiше розробленого плану). Фейсрабенд визнаючи iснування множини рiвноправних типiв знания, якi сприяють зростанню самого знання i розвитковi особистостi, уводить у методологiю науки термiн пролiферацiя (роэмноження, эростання новоутворенням), пiдкреслюючи тим самим аналогiю мiж бiологiчним розмноженням органiзмiв i эростанням людського знання, збiльшенням альтернативних теорiй

Феноменологічний напрям у філософії

Феноменологія буквально означає вчення про феномени. Феномен - це філософське поняття, яке означає: 1) явище, яке осягається в чуттєвому досвіді; 2) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутнісної основи.

Виникнення на початку XX ст. феноменології як напрямку західної філософії пов'язано з іменем німецького філософа Е. Гуссерля (1859-1938). Вів вперше розглядає феноменологію як нову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, який становить фундамент науки.

Метою феноменології є побудова науки про науку і розкриття життєвого світу, світу повсякденного життя як основи всього пізнання. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість.

Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Свідомість має вивчатися не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії.

Слід виділити чисту, тобто допредметну, досимволічну свідомість, або "суб'єктивний потік", і визначити її особливості. Виділивши "чисту" свідомість, стверджують феноменологи, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі.

Головною характеристикою свідомості взагалі є її постійна направленість на предмети. Така "наївна" направленість називається "інтенціональністю". Свідомість завжди інтенціональна, тобто направлена на що-небудь.

У процесі своєї діяльності, як теоретичної, так і практичної, людина "наївна", тобто вона не бачить тих "смислів", які сама вкладає в предмети, що нею усвідомлюються. Людина вважає, що пізнає об'єкти як щось незалежне від свідомості своєї та інших людей. Але насправді це не об'єкти, а "предмети" (те, що переді мною), іншими словами, це - об'єкти, в які я вкладаю певні смисли, або "олюднені об'єкти", або дані в свідомості.

Важливо розрізняти цю "чисту свідомість" ("смисли свідомості") і те, що поза нею, тобто власне об'єкти. До виникнення всіх наук і теорій існує життєвий світ - наївне повсякденне життя. Це життя і є джерелом всіх теорій та понять науки. Життєвий світ - фундаментальна передумова культури і цивілізації. Він заповнений "смислами" свідомості, через які ми сприймаємо об'єкти буття. Але трагедія в тому і полягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а в дійсності досліджуємо вторинні утворення "життєвого світу", на основі яких здобуваємо поняття науки. Завдання феноменології - показати, як з'явилися вторинні утворення життєвого світу.

Щоб зрозуміти генезис понять і виявити природу істинної "чистої свідомості", треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Для цього ми застосовуємо спосіб "Епохе" - такої операції думки, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, як даються вказані предмети нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, - "чиста свідомість", тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення, а головне, очищена від спроб знайти основу свідомості в тому, що не є свідомістю.

"Чиста свідомість", звільнена від усіх людських настанов, додосвідна, стає доступною розумінню за допомогою "редукції" (зведенню) - розумової операції, яка дає змогу спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їх чистої сутності способом "Епохе", а потім перейти до осягнення основи всього існуючого - "абсолютного Я".

Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді - "абсолютне Я" (яка одночасно є джерело* потоку свідомості людини). Вона конструює світ, вкладаючи в нього "смисли". Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються із актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.

Засновники феноменології (Гуссерль, Брентано, Хайдеггер, Мерло-Понті та ін.) розуміли, що це нова наука про свідомість, нове начало філософії, перехід від ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження розмаїтих видів людського досвіду.

Методи феноменології здійснили значний вплив на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії та ін.

Неотомізм - релігійна філософія (Е. Жільсон, Ж. Марітен, та інші)

Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон, Ж.Марітен - у Франції; Е.Корет- в Австрії; Ю.М.Бохенський - у Швейцарії; Ф.Ван-Станберген - у Бельгії; К.Войтила- у Польщі. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму; поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггера, Ясперса.

Неотомізм базується на вченні Фоми Аквінського, центральним принципом якою є принцип гармонії віри та розуму Послідовники цього вчення розглядають його через призму сучасності, намагаються довести, що доктрині, яку вони захищають, притаманні універсальні можливості піднестися над полярністю матеріалізму та ідеалізму, сцієнтизму та антисцієнтизму Провідний представник неотомізму Е. Жільсон розмірковує таким чином “Мати віру - це значить прийняти дещо тому, що воно явлене Богом А тепер - що означає наука (тобто наукові переконання -Авг.) Це значить приймати дещо, що сприймається як істинне в світлі природного розуму Всім, хто займається відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне тому що я бачу, що воно істинне але я вірю, що дещо істинне, тому що Бог сказав, що воно істинне В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні і, отже, науку та віру слід розглядати як два зовсім різних типи прийняття істини"

Отже, неотомісти розрізняють два джерела пізнання - природний розум (науку) і божественне одкровення (віру як непохитну впевненість у тому, що Бог відкрив людині через слово і що вимовлене Богом є істинним)

Філософське вчення неотомізму втілене системою різноманітних філософських дисциплін метафізики, гносеології, натурфілософії та ін Ядром є метафізика (загальна та прикладна), яка детально розглядає співвідношення Бога і створеного ним буття Загальна метафізика поділяється на онтологію (вчення про буття взагалі) та природну теологію (філософське вчення про Бога), прикладна метафізика - це філософське вчення про світ та людину

Онтологічне вчення неотомізму має вихід у сферу теорії цінностей, служить обґрунтуванню гносеологічної, антропологічної, етичної, соціокультурної проблематики Представники неотомізму демонструють послідовну прихильність до креаціоністського світорозуміння і стверджують, що основу всього існуючого становить тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творення Божественне буття фіксується лише трансценденталіями, такими як "єдність", "істина", "благо", "краса" Ж Марітен, наприклад, так визначав одну із трансценденталій взяте в повному своєму обсязі, Благо належить до трансценденталій Благо трансцендентальне, як і Буття, і рівне Буттю за екстенсивністю Все, що існує, - Благо, оскільки воно є Буттям Тому що Благо, або Бажане, є повнотою буття

Бог, за основними положеннями метафізики неотомізму, є тотожністю сутності та існування По-перше, він створив світ і, значить, світ є проявом його сил і можливостей По-друге, людина створена "за образом і подобою Бога", і їй притаманні розум і свободна воля. І, по-третє, Бог не лише створив світ, він постійно керує цим створеним світом Отже, між Богом і світом існують певні зв'язки, які характеризуються як подібність, аналогія На цьому і побудована неотомістська доктрина "аналогії буття", яка є фундаментом традиційних доведень буття Бога Неотомісти вважають, що Бог, створивши світ із нічого, наповнює його власною екзистенціальною повнотою і одночасно будує його за певним суттєвим зразком Екзистенціальна інтерпретація зв'язку божественного буття і царства творіння відіграє роль засобу оновлення креаціоністських уявлень 3 позицій неотомізму, важливими щаблями ієрархи творення є першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів", ангелів

З онтології неотомізму логічно випливає його гносеологія, в якій слід розрізняти дві тенденції Перша, - помірковано безпосередній реалізм (Е Жільсон, Ж Марітен), заперечує можливість прийняття в межах гносеології вчення Канта та інших модифікацій трансцендентальної філософії, які шукають досвідні, апріорні підвалини не лише пізнання, а й буття людини Марітен, наприклад, стверджуючи можливість безпосереднього осягнення буття мислячим суб'єктом, якому притаманна інтелектуальна інтуїція, звертав увагу також і на складний шлях опосередкування, що характеризує процес пізнання.

Людина розуміється в антропології неотомізму як складна субстанція, що складається з двох простих - душі і тіла. Душа - формотворний по відношенню до тіла принцип - з'являється основою особистості. Особистість у неотомізмі має універсальною метою і змістом всього існування споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, особистість, відповідно до доктрини неотомізму, знаходить сукупність інтелектуальних, моральних і теологічних чеснот.

Ситуація постмодернізму у філософії

Поняття "постмодернізм" (або "постмодерн") позначає ситуацію в культурній самосвідомості країн Заходу, що склалася в кінці XX сторіччя. Дослівно цей термін означає "післясучасність".

Постмодернізм визначається як тенденція в культурі останніх десятиріч, що торкнулася самих різних областей знання, у тому числі і філософію. Постмодерністські дискусії охоплюють великий круг соціально-філософських проблем, що стосуються зовнішнього і внутрішнього життя індивіда, політики, моралі, культури, мистецтва і т.д. Основною характеристикою постмодерністської ситуації став рішучий розрив з традиційним суспільством, його культурними стереотипами. Все піддається перегляду рефлексії, оцінюється не з позицій традиційних цінностей, а з погляду ефективності. Постмодернізм розглядається як епоха радикального перегляду базисних установок, відмови від традиційного світогляду, епоха розриву зі всією попередньою культурою.

Статус філософського поняття постмодернізм отримав в 80-е роки завдяки роботам французького мислителя ж. - Ф. Ліотара, що розповсюдив дискусію про постмодернізм на область філософії. Початок відліку існування постмодерністської філософії пов'язують з роботою Ж. - Ф. Ліотара "Стан постмодерна", що вийшла у Франції в 1979 році.

Яскравий представник постструктуралізма і постмодернізму - Жак Деррида, який відкинув всяку можливість встановити для тексту яке-небудь єдине і стійке значення. З його ім'ям пов'язаний спосіб прочитання і осмислення текстів, який він назвав деконструкцією і яка виступає у нього основним методом аналізу і критики попередньої метафізики і модернізму. Єство деконструкції зв'язано з тим, що будь-який текст створюється на основі інших, вже створених текстів. Тому вся культура розглядається як сукупність текстів, з одного боку, що беруть почало в раніше створених текстах, а з іншого, - генеруючих нові тексти.

Всіх представників постмодернізму об'єднує стиль мислення, в рамках якого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуються не абстрактні, а конкретні результати досвіду; затверджується, що дійсність сама по собі, тобто кантівська "річ в собі", неприступна для нашого пізнання; робиться акцент не на абсолютність істини, а на її відносність.

Характерна межа постмодернізму - негативізм, "апофеоз безгрунтовності" (Л. Жердин). Все, що до постмодернізму вважалося тим, що встояв, надійним і визначеним: людина, розум, філософія, культура, наука, прогрес - все було оголошено неспроможним і невизначеним, все перетворилося на слова, міркування і тексти, які можна інтерпретувати, розуміти і "деконструювати", але на які не можна спертися в людському пізнанні, існуванні і діяльності.

Іншими філософами постмодернізм сприймається як певний умонастрій періоду кризи. Постмодернізм розглядають як сучасну історичну епоху культури, яка в широкому значенні розуміється як "глобальний стан цивілізації останніх десятиріч, вся сума культурних настроїв і філософських тенденцій", як інша форма культурної свідомості. В цьому визначенні постмодернізму убачаються спроби встановити його зв'язок з попередніми філософськими напрямами. Наприклад, ідея Н.С. Автономової про спадкоємність постмодернізмом спочатку романтизму кінця XVIII початку XIX в., потім модернізму очолюючого в культурі в кінці XIX - початку XX вв. Дійсно, для цього є підстави, оскільки основні проблеми постмодернізму і його своєрідний нігілізм можна знайти у філософських навчаннях, починаючи з античністю і аж до західноєвропейського ірраціоналізму ХIХ-ХХ вв.

Постмодернізм виражає самим фактом свого існування одну з універсальних тенденцій розвитку культури, тому позиція філософів, що визнають в цілому, не дивлячись на деконструктивізм, позитивність постмодернізму, представляється нам найперспективнішою.

По-перше, безумовно, позитивним в постмодернізмі є його звернення до філософського осмислення проблеми мови. По-друге, позитивність постмодернізму полягає в його зверненні до гуманітарних коренів філософії: літературному дискурсу, нарративу, діалогу і т.д. Найвидніші представники постмодернізму ставлять свою за мету допомогти читачу зрозуміти текст, розкодувати знаки, розкрити і по-своєму осмислити авторські ідеї. По-третє, позитивним в постмодернізмі є його пріоритетне відношення до проблеми свідомості По-четверте, відмова від традиційних цінностей в постмодернізмі має, окрім негативних, позитивні моменти.

Терміном "постмодернізм" ми позначаємо напрям в сучасній культурі і одночасно сучасну культурну епоху.

Проблема співвідношення модернізму і постмодернізму не розв'язується у філософії однозначно. Деякі прихильники близькості модернізму і постмодернізму вважають, що основні концептуальні положення постмодернізму сформувалися завдяки нежиттєвості модернізму.

Концепції сучасного постмодернізму доводять розвиток і трансформацію культури модернізму, єство якого залишається незмінним при різноманітті інтерпретацій його ідей. З цієї точки зору, постмодернізм є перехідним типом культури, що виник на модерністській основі і використовуючим її мову і поняття. Тому не варто розглядати постмодернізм як повну ревізію спадщини попередніх епох, це може привести до спотворення бачення не тільки минулого, але і майбутнього.

Філософська думка Київської Русі

Філософія Київської Русі охоплює період з ХІ ст. Найбільш ранньою оригінальною пам'яткою цієї доби слід вважати "Слово про закон і благодать" Іларіона. Закінчується цей період в середині ХІV ст., із втратою незалежності Галицько-Волинським князівством, культура якого безпосередньо розвивала здобутки Київської Русі. Впродовж цього періоду філософія існувала як сукупність філософських ідей, які структурували світогляд і відображалися у всьому масиві результатів культурної творчості. Тобто філософія ще не виділилась у відносно самостійну сферу теоретичного освоєння світу.

Отже, державотворчі процеси, суспільні відносини, культура в цілому і філософія зокрема формуються спочатку на власній родоплемінній основі, на перших порах без впливу більш розвинених цивілізацій.

Суттєвий вплив на розвиток Київської Русі здійснило хрещення Русі у 988 р. Ця історична подія привела до того, що через Візантію в культуру давніх русичів входить антична філософія, християнська література, завдяки чому Русь познайомилася з досягненнями культури, філософії давньоєвропейських народів. Але здобутки античної філософії проникали в культуру Русі через християнських авторів і в християнській "обробці". Внаслідок цього філософія сприймається русичами як частина теології, яка підпорядкована теології. Це призвело до того, що тривалий період давньоруська філософія існувала як підпорядкована релігії частина культури.

Варто також відзначити, що християнство, християнські та античні автори були відомі лише вузькому колу духовної еліти суспільства. Основна ж маса населення Русі продовжувала вірити у традиційних зичницьких богів - Перуна, Даждьбога, Стрибога тощо. Все це призвело до того, що філософія Київської Русі на перших порах свого розвитку мала перш за все просвітницький характер, її основне завдання вбачалося в тому, щоб роз'яснювати народу основні положення християнства і християнської філософії. Саме тому давньоруські автори писали свої твори не у формі наукових трактатів, а у вигляді послань, проповідей, звертань тощо.

Основою проблемою філософії цього періоду була людина, сенс її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини, тобто морально-етична проблематика.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започаткував митрополит Іларіон, який у 1051 р. написав вже згадуваний твір "Слово про закон і благодать", в якому осмислюється історія людства, вказується на її цілісний характер, розглядаються проблеми сенсу людського життя, свободи людини у світі на основі християнських догматів.

У творчості митрополита київського Климента Смолятича (серед. ХІІ ст.) філософська проблематика представлена більш чітко й систематично. Розглядаючи життєво-смислові проблеми буття людини, він виходить з того, що істина вже закладена у Біблії, тому завданням розуму і філософії полягає в тому, щоб вірно зрозуміти цю божественну істину. У "Посланні Пресвітері Фомі" Смолятич досліджує питання, яким же є справедливий життєвий шлях людини і робить висновок, що це є осягненням заповідей, які дані людині Богом, та неухильне їх виконання. На думку автора, найбільше перешкоджають людині йти праведним шляхом дві її вади - марнославство і славолюбство.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі ХІІ ст. є Кирило єпископ Туровський. Він народився (1130 р.) у заможній сім'ї в невеличкому місті Турові, там пройшов його життєвий шлях, який закінчився у 1182 р. З 1169 р. Кирило стає єпископом Туровським і був ним, очевидно, до самої смерті. В його творчому доробку поряд з урочистими "Словами" виділяються "Бесіди", послання сучасним йому політичним і церковним діячам.

Творчість Кирила є не лише високим зразком володіння словом, але й насичена глибоким моральним змістом, що й зумовило високий авторитет його як єпископа. Твори Туровського найповніше репрезентують широке коло комплексу тих ідей, які розроблялися у філософській думці Київської Русі. На відміну від багатьох сучасників він не компілятор, а оригінальний мислитель. Зрозуміло, що він не міг вийти за межі середньовічного способу мислення і тому постійно використовує традиційні авторитетні тексти, усталені образи й сюжети. Творчість Кирила безпосередньо пов'язана з грецькою культурою, перш за все з візантійською, а через неї - і з античною спадщиною.

У вченні про буття (онтологію) Туровський виходить з фундаментального протиставлення двох світів - земного і небесного, видимого й невидимого, що і є суттю християнського дуалізму взагалі. Значну увагу він приділяє аналізові протилежностей "внутрішнього" і "зовнішнього", їх співвідношенню як церковного і світського, християнського і поганського. Як висновок - зовнішнє є темрявою, внутрішнє - світлом.

Ця особливість у розумінні світу визначає й підхід Туровського до центральної проблеми філософії Київської Русі - проблеми людини, що є цілком закономірним, адже в природі людини поєднані обидві сторони християнської картини світу.

Розглядаючи співвідношення “Бог - людина”, Туровський безперечний пріоритет надає Богові, який є творчою силою, творцем всього сутнього; людина ж перебуває у стані підкорення Богові. Водночас мислитель акцентує увагу на тому, що весь задум створення спрямований до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказує їй шлях до обожнення, не позбавляючи свободи волі людини у виборі між добром і злом.

Кирило Туровський обґрунтовує позицію християнського антропоцентризму, згідно якої кожна людина, к праведник, так і грішник, є предметом Божої уваги. Виходячи з такої позиції, Кирило обґрунтовує співвідношення тіла і душі, яка є однією з центральних у творчості мислителя. При цьому він відходить від абсолютного протиставлення тіла і душі, прагне подолати їх суперечливість - адже з християнської позиції душа не може бути тільки чистою, а тіло - тільки грішним. Душа, хоча вона і вторинна за походженням, твориться не із землі, є витоком Божого Духу. Душа, за Туровським, є життєвим началом людини, від неї витікають доброчинні вчинки. Якщо ж душа підкоряється тілесному началу, то це призводить людину до гріха.

Найбільш відомими і значними творами Кирила Туровського є “Повісті про білоризця”, “Притча про сліпця й хромця”, “Слово”.

Розглядаючи історію давньоруської філософії, не можна обійти і її гносеологічні проблеми. Серед них значне місце займає проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Підкреслюючи роль розуму, давньоруські мислителі не заперечували і значення почуттів та волі в пізнавальній діяльності людини, вищою метою якої є досягнення спілкування, злиття з божественною істиною. У цьому процесі особлива увага приділяється органу, завдяки якому стає можливим залучення людини до вищої істини. Таким органом вважалося серце як та ланка, яка зводить воєдино розум, почуття і волю людини. Серце є центром, завдяки якому людина приєднується до вищого, сакрального світу.

Саме виокремлення ролі серця суттєво вплинуло на подальший розвиток української філософської думки, однією з своєрідних рис кої стало зосередження уваги на розробці “філософії серця”, перш за все у творчості К.Транквіліона-Ставровецького, Г.Сковороди, П.Юркевича.

У філософії як складової культури періоду Київської Русі відображаються переважно дві суперечності давньоруського суспільства: боротьба трудящих проти соціального гноблення та міжусобиці в панівному класі суспільства. Тому основним спрямуванням теоретичних концепцій, що виникають у зв'язку з осмисленням цих суперечностей, є прагнення до їх пом'якшення, до гармонізації суспільного життя. Ці теорії соціального примирення звернені передусім до сфери моралі, адже виховання кожної людини в дусі принципів любові, милосердя і терпіння має привести до мирного і дружнього соціального життя.

У розвиток соціально-філософської думки цього періоду значний внесок зробили численні “Патерики”, особливо знаменитий “Києво-Печерський патерик”, в яких формується етичний ідеал української культури. Святість, образ святого розуміється як втілення морального ідеалу. Саме в цей період зростає інтерес до окремої особистості, до особливостей її внутрішнього світу та своєрідності життєвого шляху. Проблема добра і зла поєднується з проблемою святості і гріховності людини, з поняттям плоті і душі, тіла і духу.

За часів Київської Русі виникають перші спроби осмислення історії та її сенсу, долі та призначення батьківщини, ролі християнства в історії, співвідношення необхідності (тобто “закону”) та свободи (“благодаті”).

Розвиток філософії у духовній культурі України 14-17 ст.

філософія світогляд григорій сковорода

Українська філософія ХІV - ХVІ століття представлена єресями, гуманістичними напрямками, діяльністю релігійно-національних братств.

Єресі слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі (від грец. - особливе віровчення) - різні відхилення від офіційного віровчення.

Гуманістичний напрямок розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як Ю.Дрогобич (1450 - 1494), П.Русин (народ. 1470 р.), С.Оріховський (1513 - 1566) та інші. Характерною рисою їх гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ.

Другий гуманістичний напрямок мав зв'язок з діяльністю просвітників Острозької академії (Г.Смотрицький, Й.Княгиницький, І.Вишенський). Особливістю цього напрямку була ідея збереження і розвитку давньослов'янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.

В ХVІ столітті на Україні виникають релігійно-національні організації православної орієнтації, так звані братства, діяльність яких була спрямована проти релігійного, національного і соціального пригноблення українського і білоруського населення з боку панської Польщі і католицької церкви.

Такі братства були створені у Львові, Києві, Вільно, Мінську, Острозі та багатьох інших містах.

Характерними рисами діяльності братських угрупувань були: антиклерикальна, реформаційна спрямованість - антикатолицизм; протест проти національного і соціального поневолення; культурно-просвітницька діяльність; розгляд проблем людини, поєднання в ній тілесного і духовного начал, єднання її з Богом.

Діяльність братських шкіл, попри їхню історичну обмеженість, сприяла становленню самосвідомості православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.

Філософія Григорія Сковороди

І. Григорій Савич Сковорода (1722-1794) - найвидатніша постать у культурному житті України XVIII ст. Філософ і поет, педагог і музикант, знавець латини, старогрецької, староєврейської, польської, німецької, російської мов, він розвинув цілий комплекс ідей, актуальних для свого часу, створив власну фiлософську систему, специфiчний стиль i форму фiлософського мислення. Особливостями фiлософування Сковороди були: * органiчне посднання художнього i рацiонально-абстрактного свiтоспоглядання, наслiдком чого постас унiверсальний алегоризм, в якому предмети i явища осмислюються не в усiйсукупностi властивостей, а лише в їх абстрактно-схематичному образi; * символiзм у викладi, характерним для якого е симноли як «остась iстини» як те, що допомагаб пiзнати неземне; * метод антитези; * вiдсутнiсть теоретичноїовершеностi, формальноi система тизацii свох iдей, лише певний, досить чiтко окреслений ракурс бачення свiту чи проблеми. Основоположним принципом фiлософського вчення Сковороди є принцип двонатурностi свiту Згiдно з ним, все суще складаеться з двох натур - видимо i невидимо, тобто матерiального i iдеального, тiлесного i духовного, мiнливого i вiчного. Принцип двонатурностi свiту органiчНо пов'язаний зi вченням Сковороди про три свiти. Усе суще вiн подiляв на три специфiчнi види буття або 4свiти»: великий, або макрокосм (Всесвiт); малий або мiкрокосм (людина); свiт символiв, або Бiблiя. Макрокосм, першоосновою якого були чотири елементи - вогонь, повiтря, вода й земля, Сковорода подiлив на стиарий свiт, якй всi давно знають, i новий свiт, що вiдкриваеться лише тим, хто за видимим бачить невидиме. Ма.лий свiт, який с основою фiлософськоi системи Сковороди, фiлософ розкривае, виходячи з концепцй двонатурностi свiту. У людинi с видиме i невидиме, тiлесне i духовне, тлiнне i вiчне, зоннiшне i внутрiшнс. У духовному самопiзнаннi, яке розцiнюсться як домiнуюче, Сковорода вбачав ключ до розкриття таемниць буття свiту i самої людини. Третий свiт - свiт символiв (Бiблiя) допомагас людинi пiзнати в собi Бога. Бiблiя, на переконання Сковороди, с аптекою, що мiстить Божу премудрiсть для лiкування душевного свiту. Принцип двонатурностi свiту й iдея трьох свiтiв у вченнi Сковороди пiдпорядкованi основному об'ектовi його фiлософування - духовному свiтовi людини, проблемi її щасливого буття.

ІІ. Видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722 - 1794), вихованець Києво-Могилянської академії, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа. У 16 років він став студентом Київської академії, певний час перебував у двірській капелі у Петербурзі, мандрував по країнах Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної і патрістичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження Сковорода вважав свої 30 років; літературну діяльність він почав з другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів (“Наркіс”, “Симфонія наречена книга асхань”, “Жена Лотова”, “Потоп зміїн” та інші).

Філософська концепція Г.Сковороди - пантеїзм. Бог і природа - це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії - це проблема людини. Його філософія “практична”, оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У центрі уваги філософії “мандрівного філософа” - релігійні і моральні проблеми. Г.Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод називають антитетичним.

Для Г.Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: життя - смерть, світло - тінь, безглуздя - мудрість, плач - сміх, безчестя - слава, лютість - милість, початок - кінець тощо. Усе в світі рухається між протилежностями у колі (“кільці”), початком якого є відпадання від Бога, а кінцем - повернення до нього.

Г.Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”, - стверджував Сковорода.

Провідними ідеями філософії Г.Сковороди стали:

- вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;

- вчення про три світи, які складають все існуюче;

- ідея подвійної природи трьох світів;

- “філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

- етичний ідеал “нерівної рівності” та ідея “сродної праці”.

По своїй любові до людини Бог дав їй все необхідне, вважав мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке - непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, “мир душевний”. Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе к образу Божого. “Поглянь у себе”, тобто пізнай себе - це основний мотив філософії Сковороди.

Далі, вважав філософ, усе створене Богом можна визначити як три світи: перший є загальний світ, “де живе усе породжене”, “він складається із незчисленних світів і є великий світ” макрокосм; другий світ - це мікрокосм людини; третій - символічний світ Біблії. Символи Біблії “ведуть думку нашу до розуміння вічної натури”.

Кожен із трьох світів складається з двох “натур”, має подвійну природу, одна з яких - видима (матеріальна), друга - невидима, тобто божественна, - вважав Сковорода. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про що вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом з тим, - правдиву, дійсну природу - людину як образ і подобу Божу. За символами Біблії, за “видимою натурою” її тексту потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.

На противагу Просвітництву і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода створює вчення про “серце”, як позасвідомі і надрозумові глибини людської душі. Серце - це “безодня” людської душі, через яку відкривається божественна “безодня”, тому “безодня кличе безодню”, через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з тим людське серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з'єднатися розум і віра, розум і воля людини.

Таким чином, етичне вчення Г.Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної людини, до щастя, до “обожнення”, до уподобання Богу. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до “сродної” собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно додержуватися правила про “сродність”, жити у злагоді зі своїм характером, з власною природою, не насилувати своїх схильностей і обдарувань. Тому етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності, адже усі люди є лише “тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом з тим всі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення.

Філософія українського романтизму 19 ст.

Просвітницька традиція не була єдиною у тогочасному духовному житті України. Вона контрастувала, перебувала у складній взаємодії з новим типом культури - романтизмом, що набував поширення у Західній Європі, а згодом став провідною течією в культурі XIX ст.

Просвітництво, за всієї його безсумнівної позитивності, мало також і негативні прояви. Прагнення до «розумного порядку», встановлення «царства розуму» давали змогу, особливо псевдопросвітникам, невпинно виправдовувати будь-які дії, що нібито ведуть до цієї вельми благородної мети. Яскравим прикладом є антиукраїнська політика таких «освічених» монархів, як Петро І, Катерина П та ін. Отже, поява романтизму була своєрідною реакцією на негативні аспекти Просвітництва.

Поширення романтизму в Україні, крім вище названих, мало ще й свої специфічні особливості. По-перше, апеляція романтизму до ірраціональних глибин, стихійно-творчих сил людини цілком відповідала основам українського характеру, менталітету українців як своєрідній відповіді, антитезі на соціально-економічний національний гніт, що його зазнав український народ з боку царської Росії. Ідеї нації, історизму - провідні соціально-політичні ідеї романтизму - знайшли в Україні благодатний ґрунт з огляду на формування в народі національної ідеї, національної самосвідомості, потяг до перебудови свого суспільного буття і звільнення від колоніального поневолення. Для представників українського романтизму, світогляд яких ґрунтувався на «філософії серця», основою такої перебудови могла бути тільки християнська віра. Бог для романтиків був єством «національного духу» і «глибиною серця» людини. Національний дух і думка людини завдяки Богові, згідно з їх баченням, становлять єдність, яка й формує певний народ.

Першим подав цілісний образ України із специфічними рисами національного характеру її народу Микола Гоголь (1809-1852). Незважаючи на сумніви щодо національної ознаки власної душі, він все-таки усвідомлював себе українцем; не лише прагнув написати історію України в контексті світового історичного процесу, а й з огляду на геополітичний стан України чи не першим вказав на особливості української людини, народу, «в якому… так дивно зіштовхнулись протилежні частини світу, дві різнохарактерні стихії: європейська обережність і азіатська безтурботність, простодушність і хитрощі, сильна діяльність і величезні лінощі та розслабленість («нега»), прагнення до розвитку і вдосконалення - і тим часом бажання здаватися байдужим до всякого вдосконалення».

Найповніше національні риси втілені в образах героїв його літературних творів: «Тарас Бульба», «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород». Його творчість, за словами Є. Маланюка, «принаймні для певної верстви нашого народу, була і є джерелом певної свідомості, коли вже й не «національної», то етнічної й, що найважніше, «духовної». Саме світоглядно-духовний фундамент творчості Гоголя виявляє внутрішню єдність стилю його мислення із специфічними тенденціями української філософської думки, зокрема й української культури загалом. Гоголь, слідуючи українській духовній традиції, у пошуках першоджерел буття, абсолютної першооснови спрямовував свої зусилля у власний внутрішній світ, власну душу, якою рухав «порив і натхнення», завдяки яким «багато чого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею». Всупереч просвітницьким стереотипам Гоголь доводив, що саме душа, а не розум є осердям людської сутності. «Розум, - писав він у «Вибраних місцях з листування», - йде вперед, коли йдуть вперед усі моральні сили в людині, і стоїть непорушно й навіть йде назад, коли не підносяться моральні сили».

Душа, на думку Гоголя, надзвичайно чутлива до всього, що її оточує. Тому треба вносити у світ гармонію, добро і красу: «Подивись, як у природі іде все в лад і мудро, в якому гармонійному законі! Лише ми… метушимось». Він наголошував на одній із суттєвих рис, що є основою українського національного світобачення - прагнення кожної людини до єднання з природою, до гармонії з нею, що дає внутрішній спокій, умиротвореність. Глибоко емоційною є й етика Гоголя. Етичне в нього - живий потяг живого серця. Для нього вчинок, що йде від серця, є вищим від того, що йде з обовґязку, повинності, примусу. Він чи не першим проголосив, що любов до абстрактної людини, до народу загалом - то не любов, а омана, звук, за яким відсутнє серце.

Духовний світ Гоголя був суперечливим, поєднував дві супротивні сили: одна спрямовувала його на власне пізнання, на служіння рідній землі, а друга - прагнула слави через зречення власного коріння. Перша розбурхувала в ньому українця, патріота, а друга, отруєна великодержавними рефлексіями, розмивала цей патріотизм, що й стало причиною його особистої трагедії. Але це все не завадило йому стати, за словами М. Драгоманова, «одним із перших моторів нашого національного духу, щоб скласти перед ним велику пошану від вдячних нащадків».

Світоглядна позиція українського романтизму - «філософія серця» - характеризує і творчість діячів Кирило-Мефодіївського братства: Тараса Шевченка (1814-1861), Пантелеймона Куліша (1819-1897), Миколи Костомарова (1817-1885), яких єднала не лише романтична історіософія з її апеляцією до ідеї свободи та духовної «ідеї батьківщини» на основі христової віри - Біблії, звідки вони черпали мотиви, образи, символи, паралелі, а й екзистенційно-антропологічний напрям розгляду світоглядних проблем, що властивий українській філософській думці.

Так, основною світоглядною рисою Т. Шевченка є антропоцентризм, згідно з яким людина - центральна, найвища мета Всесвіту. Природу, історію, культуру - все суще він сприймав тільки крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Тому в його творчості, наприклад, природа - живе єство, найдосконаліше дзеркало людських переживань. Вона камертоном відгукується на все, що діється в людському серці, відображає глибокий внутрішній світ людини: «говорить» з людиною, «озивається» до неї, «сумує», «плаче» і «сміється» з нею. Але не тільки природа, а й події минулого у творчості поета і мислителя - це конкретні живі люди, котрі, як і його сучасники, «стогнуть» у кайданах, переживають «неправду» і «неволю». Україна, попри те, що це край, з одного боку, «прекрасний, розкошний, багатий», а з іншого - край, де «латану свитину з каліки знімають», де «кайданами міняються» і «правдою торгують», уособлює весь світ як екзистенційний стан буття. Його особиста доля і доля українського народу віддзеркалюють одна одну. Тому шевченківський чуттєво-емоційний поетичний образ України і став основою теоретичних зусиль щодо розробки філософії української ідеї.

Професійна філософія в Україні 19- поч. 20 ст.

Перша половина XIX ст. в Україні характеризується посиленням розкладу феодальної системи і складанням нових капіталістичних відносин. Криза феодального устрою супроводжувалась зростанням революційного руху проти кріпацтва і самодержавства, а також національного пригноблення українського народу з боку російського царизму. Такі соціально-політичні процеси сприяли загальному піднесенню суспільного життя, розвитку української національної культури. В цей час відкрилися Харківський (1805) та Київський (1834) університети, де працювали талановиті вчені, які зробили вагомий внесок у розвиток окремих галузей науки, а також сприяли зацікавленості в загальнофілософських проблемах.