Основи філософії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософія

матеріали для кандидатського іспиту



Своєрідність і сучасне тлумачення предмету філософії.

Об'єктом філософії є система “людина і світ”, вона є об'єктивною реальністю, оскільки її існування є непорушним до тих пір, поки існує людина і людство на Землі. Така система є непорушною насамперед тому, що із зникненням умов для існування людини не буде кому вести розмову про цю систему.

Традиційно в філософській культурі поняттям “об'єктивна реальність” означується все те у світі, що існує незалежно від волі і свідомості людини.

При прийнятті такого визначення поняття “об'єктивна реальність” за основу виникає потреба у наступних уточненнях:

По-перше, у якому форматі тлумачення суб'єкта і об'єкта таке визначення є дійсним? Безумовно, що це визначення є дійним і працездатним, коли суб'єкт - людина, а об'єкт - це світ. Інакше і бути не може, адже свою реальність людина визначає завдяки що вона і де вона є.

По- друге, людина послуговується поняттям “дійсність” щоб виокремити ту міру впливу, який визначається наявністю того в світі, що існує незалежно від волі і свідомості людини, тобто хоче вона цього чи ні, відіграє визначальну роль у її житті. Нарешті, по-третє, поняття “реальності” дозволяє підкреслити, що сутність всього сущого, то, що виявляється суттєвим для нас, існує в нас і поза нами. Отже, викладені нами розмисли на шляху до визначення поняття “об'єктивної реальності” уточнення щодо її розуміння дозволяють здійснити наступні висновки:

Система людина - відношення світ є об'єктом філософії, оскільки в ній центральним моментом є те, що окреслюється поняттям “відношення”.

Яким чином поняття об'єкта філософії постає основою розкриття того, що виявляє сутність об'єктивної реальності? Виявляється, що сутність об'єктивної реальності віднаходиться не у визнанні її як такої, що існує незалежно від волі і свідомості людини. Об'єктивною реальністю є те, що в ній існує особлива дійсність. Це те, що створене волею і свідомістю конкретного суб'єкта і набуло відчуженого від свого творця характеру існування.

Сутність об'єктивної реальності визначається поняттям “відношення” . Те, в чому виявляється сутність об'єктивної реальності і концентрується увага людини називають предметом філософії..

Проблема - це такі питання, що з необхідністю вимагають свого розв'язання в нестандартних умовах і неоднозначних вимірах.

Основні проблеми - це питання чи низка питань, без постановки і вирішення яких унеможливлюється пояснення, розкриття смислів реального існування дійсності, а також віднайдення способів, шляхів її перетворення.

Розв'язання основних проблем набуло сталого характеру та привело до виникнення таких вчень як філософська антропологія, гносеологія, методологія і аксіологія.

Предмет філософії - це відношення людини до світу у найбільш загальному розумінні

При вимірі рівня його працездатності потрібно звернути увагу на наступні моменти:

у попередньому викладі ми звертали увагу на таку ідею, що філософія - це особлива галузь знання, яка реально функціонує у якості духовності, науки, методології;

завдяки зазначеному недостатньо вказати тільки на те, що предмет філософії - це відношення людини до світу, а і те, що найбільш загальне його розуміння є інтегрованим явищем, складовими якого і є якраз світоглядні, наукові, методологічні духовні аспекти витлумачень.

визначення предмету філософії з необхідністю переноситься зі своїми смислами в інші конкретні галузі знань. Чітке і працездатне окреслення предмету філософії є базисним для визначення предметності людської діяльності

Наступні кроки у розумінні предмету філософії: Ґрунтуючися на ідеї, що філософія є світогляд маємо наступні розмисли:

Філософія - як світогляд

Якщо визнати беззаперечною думкою про те, що у форматі загальнокультурного рівня світогляд - це цілісна картина світу, в якій головний сюжет - відношення “людина - світ”, а головна дійова особа - людина, то при цьому виникає суттєве уточнення: Оскільки головна дійова особа суб'єкт - це людина, то саме тому світогляд філософськи опредмечується як найвища форма самоусвідомлення і відповідно впорядкована система світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння. І найголовніше, - Упредметнення філософії у світоглядному аспекті дозволяє людині зайняти відповідну життєву позицію, тобто визначитися із основними напрямками власної діяльності.

Філософія - як наука

Предметна сфера філософії як науки визначається найбільш загальними законами розвитку природи, людини, мислення, суспільства.

Отже, предмет філософії як науки окреслюється колом проблем, вирішення яких дозволяє побачити людини не все у світі, а насамперед те, завдяки чому світ є цілісністю за об'єктивним характером існування, так і за способами його осмислення людиною. І в такій предметності досить чітко виокремлюється ідея про те, що філософія є матір'ю всіх інших наук не тому, що вони відбрунькувались від неї, а беззаперечно тому, що завдяки філософському розумінню предмету взагалі вони віднайшлись у власній предметній сфері.

Філософія як духовність

У вимірах загальнолюдської культури духовність - це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства, а у аспекті філософського розуміння духовність - це почуття усвідомлення означення реальності того, що безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Отже, предмет філософії як духовності це відношення людина - світ у вимірах замкнутого кола, основними точками якого є дух, душа, духовність. У цьому колі діяльність людини є специфічною, ґрунтується на ідеї, що як і у будь-якому колі немає ні початку, ні кінця. Однак кожна особистість здатна творити у відповідності з обраним нею началом.

Ідеї, ідеали, віра, надія, любов, порядність і прихильність, інтелектуальність, інтелігентність, добро і зло здатні бути основою визначеності людини до дійсності, водночас вони є підґрунтям здійснювати відповідне до них перетворення цієї дійсності.

Філософія - як методологія

Окреслення предмету філософії як методології дозволяє виокремити практичність філософської думки у локальних сферах людської діяльності: політиці, економіці, праві, релігії, культурі тощо.

Коли через предмет філософії окреслюється критичність і комунікативність, то вагомим методологічним доробком є визначення загальних характерник і процедур, виокремлення традиційних підходів, способів, методів, прийомів пізнання і перетворення дійсності в нових історичних умовах.

Розгляд предмету філософії із позиції, що вона є водночас і світоглядом, і наукою, і духовністю, і методологією спонукає до наступних висновків: Предметність філософії породжує існування низки дисциплін: історія філософії, філософія історії, філософія науки, соціальна філософія, філософія економіки, філософія права

Співвідношення раціонального й ірраціонального у філософії.

Раціоналізм: Лейбніц, Спіноза, Гегель, Декарт.

Ірраціоналізм: Шопенгауер, Ніцше, Дільтей, Шеллінг, Бергсон.

Сенсуалізм: Протагор, Епікур, Локк.

Емпіризм: Локк, Юм, Бекон, Гоббс.

Раціоналізм як філософський напрямок у філософії є протилежним такому філософському напрямку як емпіризм.

Раціональне у філософії абсолютизує в пізнавальному процесі раціональний момент - розум.

Осн. представник - фр.філософ, математик Рене Декарт. Суть його раціоналізму виклав у формулі - « Мислю, отже я існую». Людський розум діє на основі вроджених ідей. Основний метод - дедуктивний (сходження від загального до окремого).

В свою чергу , ірраціоналізм - філософський напрямок, який абсолютизує почуття в освоєнні людиною дійсності.

Причини поширення ірраціонального у філософії : розчарування у соціальному прогресі та в результатах застосування науки і техніки, дисгармонія між соціальним та біологічним, бездуховність людини.

Большинство философских систем выделяли 2 основных этапа познания. Рационалисты (Декарт, Спиноза, Лейбниц, Гегель) приписывали решающее значение рац познанию (теор знание), не отрицая и знач чувств познания в кач механизма связи разума с вн миром. Рационалисты: Если все знания формируется лишь на основе чувственного восприятия с помощью особых правил или принципов, то откуда берутся сами эти правила или принципы, ведь их нельзя воспринять с помощью органов чувств.

Рационализм - Учение в теор познания, согласно кот всеобщность и необходимость - логические признаки всеобщего знания - не могут быть выведены из опыта и его обобщений. Они могут быть почерпнуты из самого ума либо из понятий, присущих уму от рождения (Декарт) , либо из понятий, сущ только в виде задатков, предрасположений ума. Опыт стимулирует из проявление. (Спиноза, Лейбниц, Кант, Гегель, Фихте, Шеллинг.)

Сторонники эмпиризма (чуттєве пізнання) считали чувств познание главным и даже единственным источником знаний (Гоббс, Локк). Иррационализм - фил учение, настаивающее на ограниченных возможностях разума, мышления и признающее осн родом познания интуицию, чувство, инстинкт... Считает действительность хаотичной, лишенной закономерностей, подчин игре случая, слепой воле. (ирр. в частности явл экзистенциализм)

Спор этот и до сих пор не утратил своей остроты.

Це питання протягом всієї історії філософії було предметом дискусій між різними філософськими школами. Одні філософи стверджували, що логічне мислення не дає нічого нового в порівнянні з чуттєвим пізнанням. В мисленні, як говорили вони, немає нічого такого, чого раніше не було б у почуттях. Ці філософи вважали, що мислення лише об'єднує, підсумовує все те, що відомо від чуттєвих сприймань. Більше того, воно може призводити до нерозв'язних парадоксів. Наприклад, парадокс перукаря, який може голити тільки тих мешканців села, які не можуть голитися самостійно (що ж йому робити з собою?).

Інші філософи, навпаки, стверджували, що чуттєве пізнання -- це пізнання темне, неправдиве, і що істинним пізнанням є лише розумне, раціональне.

Таким чином, у вченні про пізнання здавна існує два протилежних напрями: крайній сенсуалізм і крайній раціоналізм. Обидва вони характеризуються однобічністю підходу: перший надмірно звеличував чуттєве пізнання і принижував роль мислення, а другий перебільшував роль мислення і применшував значення чуттєвого пізнання.

Представники сенсуалізму вважали, що всі наші знання, зрештою, мають чуттєве походження. Однак цей напрям обмежував сферу людського знання тим, що дається безпосередньо в чуттєвому досвіді, обмежував роль мислення тільки функцією обробки чуттєвих даних і заперечував можливість того, щоб мислення виходило за межі чуттєвого змісту знання і проникало в сутність.

Логічне мислення не просто підсумовує чуттєві враження, які постачаються органами чуттів, але й критично переробляє, аналізує їх, порівнює з уже достовірно відомими результатами науки і практики, забезпечує зв'язок нових чуттєвих вражень з усім попереднім досвідом наукового пізнання і перетворення світу. Говорять, що Ньютон відкрив закон всесвітнього тяжіння, звернувши увагу на той факт, що яблуко, зірвавшись з гілки яблуні, падає донизу. Однак між загальновідомим фактом падіння тіл і законом всесвітнього тяжіння -- дистанція величезного розміру.

Наука відкриває закони природи і суспільства, які відчуттями безпосередньо не сприймаються, наприклад, фізичні закономірності атомного ядра або закони генетики. Більше того, положення науки часто суперечать безпосередньому людському сприйняттю. Наприклад, Земля обертається навколо Сонця і своєї осі, а нам здається, що Земля нерухома, а Сонце рухається навколо неї. Все це наочно свідчить про те, як багато нового дає для пізнання світу логічне мислення і як глибоко помилялися прихильники крайнього сенсуалізму.

Щодо крайнього раціоналізму, то він також не витримує критики. Середньовічний схоластичний раціоналізм, що знайшов своє відображення в релігійно-ідеалістичній філософії Фоми Аквінського, цілком заперечував будь-яке емпіричне спостереження над явищами природи і був прагненням "раціонально обґрунтувати буття Боже". Галілей наводить приклад, коли вчений-схоласт прийшов до анатома і попросив показати, де знаходиться центр, до якого сходяться всі нерви. Коли анатом показав йому, що вони сходяться до людського мозку, то чернець відповів: "Дякую тобі, це так переконливо, що я б тобі повірив, якби Арістотель не написав, що вони сходяться до серця". Ф. Бекон порівнював схоластів з павуками: "Схоласти, мов павуки, плетуть свої хитрі словесні тенета, зовсім не турбуючись про те, чи відповідає їх хитре мудрування дійсності, чи ні". Необхідно, однак, наголосити, що до числа прихильників раціоналізму у свій час належали такі мислителі, як Декарт, Лейбніц, які розробили логіко-математичний метод пізнання, висунули багато цінних ідей.

Але в світоглядному і методологічному значеннях некоректно відривати, “розводити” раціональне та ірраціональне в різні площини. Як немає буття без небуття, необхідності без випадковості, так немає у філософії раціонального без ірраціонального. Їх свідоме заперечення (в гносеологічному аспекті) веде до трагічних наслідків: виникає хибна теоретична схема протистояння буття і свідомості, формується помилкове уявлення про універсум і місце людини в ньому. Раціоналіст використовує ірраціональне в пізнанні, як ірраціоналісти використовують раціональне. Тому не можна відкидати ірраціоналізм як щось невартісне, вторинне.

Насправді чуттєвий і раціональний моменти -- це дві сторони єдиного пізнавального процесу. Логічне мислення завдяки праці і мові історично виникає з конкретно-образного, чуттєвого пізнання. Воно і зараз не може бути реалізованим без усного або письмового слова або якого-небудь іншого умовного позначення.

Символічні й метафоричні смисли у філософії.

Смисл - філософська категорія, що позначає значення певного предмета. Це цілісний вміст виразу, що сам визначає значення елементів та частин цього виразу. Поняття смислу залежить від наших знань про предмет.

Фреге (стаття «Про смисл та значення»): протиставляє смисл та значення. Значення (денотат) - сам позначуваний предмет, а смисл - інформація про предмет (сигніфікат чи десигнат). Проте смисл не є просто уявленням, оскільки несе в собі не просто суб'єктивний образ предмета, але певну загальнозначущу інфо. Смисл не належить ні внутрішньому світу людських уявлень, ні зовнішньому світу предметів - як об'єктивна сутність (=ейдос) він створює «третій світ». Звідси: трикутник Фреге (семантичний трикутник) - розрізнення смислу (поняття), значення (предмета) та імені (слова). Один і той же смисл може виражатись по-різному не лише в різних, але навіть в одній і тій же мові.

Гуссерль: значення = лінгвістично оформлений смисл, який сам по собі є інтенцією. Він зближує смисл і значення, але протиставляє їх референту.

Вітгенштейн: визначальна роль контексту при виявленні смислу.

На відміну від тих, хто стверджував відмінність понять смисл та значення, Ф. Шлейєрмахер наголошував на їх тотожності, зокрема на рівні речення (значення окремого слова та всього речення розділяв і Г. Фреге)

Використання метафор: щоб приховати смисл; ускладнити життя (стимул для людини, втіха першовідкриття); у межах філософії - виклик людини (Сартр).

Дэвидсон отмечает, что существует разница между тем, что значат слова, и тем, чего достиг говорящий путем использования этих слов. "метафоры часто помогают нам заметить те свойства вещей и предметов, которые мы раньше не замечали; ...они раскрывают нам поразительные аналогии и сходства ".

Серль проводит различение между значением предложения и тем, что подразумевает человек, произнося это предложение. Метафорическое значение - это всегда значение высказывания говорящего". Серль отбрасывает идею, что предложение, фраза или слово могут иметь два отдельных смысла: буквальный и метафорический - смысл предложения остается тем же независимо от того, как мы будем интерпретировать его. Подход Серля требует проделать три шага в процессе понимания метафорического высказывания. Их условно можно сгруппировать в две фазы, соединяя второй и третий шаг, описанный Серлем: 1. слушатель должен решить, имеет он перед собой М. или нет. 2. слушатель должен "вычислить" смысл говоримого, отличающегося от смысла предложения. (второй шаг) человек должен подобрать набор возможных интерпретаций предложения, (третий шаг) необходимо сузить этот набор возможных интерпретаций до одной.

Символ - це знак чи зображення певної речі для позначення якості предмета, умовний знак певних понять, ідей та явищ. Тісно пов'язаний з такими категоріями як художній образ, алегорія та порівняння. Має первинне та приховане/таємне значення, а також залежить від суб'єкта.

Стародавня Греція: символ позначає речовий знак, що має таємний смисл для групи л, об'єднаних навколо якогось культу. хрест - символ хр-ва.

Лосєв: символ - субстанціальна тотожність ідеї та речі. Будь-який символ включає в себе річ (образ), але не зводиться до нього, оскільки передбачає присутність певного смислу, що нерозривно пов'язаний з образом, але не є йому тотожним. образ та смисл складають 2 ел-ти символу.

Кассірер: відносить до символічних форм широкий клас культурних явищ, таких як мова, міф, релігія, мистецтво (+ Кант), наука.

Шеллинг: Смысл символа нельзя дешифровать простым усилием рассудка, в него надо «вжиться». Именно в этом состоит принципиальное отличие символа от аллегории: смысл символа не существует в качестве некоей рациональной формулы, которую можно «вложить» в образ и затем извлечь из образа. Соотношение между значащим и означаемым в символе есть диалектическое соотношение тождества в нетождестве. Символ тем содержательнее, чем более он многозначен. Сама структура символа направлена на то, чтобы погрузить каждое частное явление в стихию «первоначал» бытия и дать через это явление целостный образ мира. Здесь заложено сродство между символом и мифом; символ и есть миф.

СИМВОЛ художественный лучше всего поддается раскрытию через сопоставление со смежными категориями образа, с одной стороны, и знака - с другой. Если для чисто утилитарной знаковой системы полисемия есть лишь бессодержательная помеха, вредящая рациональному функционированию знака, то символ тем содержательнее, чем более он многозначен:

Мифологическая стадия миропонимания предполагает как раз нерасчлененное тождество символической формы и ее смысла, исключающее всякую рефлексию над символом. Новая ситуация возникает в античной культуре после опытов Платона. Платону важно было отграничить символ не от дискурсивно-рационалистической аллегории, а от дофилософского мифа. Эллинистическое мышление также постоянно смешивает символ с аллегорией. Принципиально новый шаг к отличению символа от рассудочно-дискурсивных смысловыражений осуществляется в идеалистической диалектике неоплатонизма. Плотин противопоставляет знаковой системе алфавита символику египетского иероглифа, предлагающего нашему «узрению» (интуиции) целостный и неразложимый образ. Дионисий Ареопагит в трактатах («Об именах божьих» и др.) все зримое описывается как символ «незримой, сокровенной и неопределимой» сущности бога, причем низшие ступени мировой иерархии символически воссоздают образ верхних, делая для человеческого ума возможным восхождение по смысловой лестнице. Ренессанс обострил интуитивное восприятие символа в его незамкнутой многозначности, но не создал новой теории символа. Только эстетическая теория немецкого романтизма сознательно противопоставила классицистической аллегории символа и миф как органичное тождество идеи и образа (Ф.Шеллинг). Крейцер «Символика и мифология древних народов, в особенности греков» давший на мат древних мифологий классификацию типов символа (в частности, он различает «мистический символ», взрывающий замкнутость формы для непосредственного выражения бесконечности, и «пластический символ», стремящийся вместить смысловую бесконечность в «скромность» замкнутой формы). Гёте связывает неуловимость и нерасчленимость символа не с мистической потусторонностью, но с жизненной органичностью выражающихся через символ начал. Гегель подчеркнул в структуре символа более рационалистическую, знаковую сторону («Символ есть некоторый знак»), основанную на «условности». Кассирер сделал понятие символа предельно широким понятием человеческого мира: человек есть «животное символическое»; язык, миф, религия, искусство и наука суть «символические формы», посредством которых человек упорядочивает окружающий его хаос. Юнг, отвергший предложенное З.Фрейдом отождествление символа с психопатологическим симптомом, истолковал все богатство человеческой символики как выражение устойчивых фигур бессознательного (архетипов), в своей последней сущности неразложимых. Экзистенциалистская философия М.Хайдеггера вообще снимает проблему аналитической интерпретации символики поэзии во имя «чистого присутствия стихотворения».

Символічні і метафорічні смисли у Ф.

Симмвол (англ. symbol симбол) -- знак, сутність, яка позначає іншу сутність.

Знаком можуть виступати об'єкт, зображення, написане, слово, що заміняє собою деяке інше поняття, використовуючи для цього асоціацію, подібність або домовленість (наприклад матеріальний об'єкт може використовуватись для позначення абстрактного поняття). Символи вказують (або слугують в якості знака) на ідеї, поняття або інші абстракції.

У метафорі певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Духовно-практична інтенція філософії.

Интемнция (лат. intentio «стремление») -- спрямованість свідомості на предмет, в основі якої лежить бажання, задум. Бажання - прагнення до здійснення чого-небудь, задум - план дій. Тому інтенцію краще пов'язувати із задумом.

Як духовність філософія утворює моменти осяяння, які ґрунтуючися на інтуїції постають у якості конкретних чинників формування соціального характеру людини і суспільства.

Предмет філософії як духовності це відношення людина - світ у вимірах замкнутого кола, основними точками якого є дух, душа, духовність. У цьому колі діяльність людини є специфічною, ґрунтується на ідеї, що як і у будь-якому колі немає ні початку, ні кінця. Однак кожна особистість здатна творити у відповідності з обраним нею началом.

Ідеї, ідеали, віра, надія, любов, порядність і прихильність, інтелектуальність, інтелігентність, добро і зло здатні бути основою визначеності людини до дійсності, водночас вони є підґрунтям здійснювати відповідне до них перетворення цієї дійсності.

Філософське розуміння духовно - практичної інтенції можливе лише у межах кільця «дух - душа - духовність »

Якщо дух - це об'єктивно існуюче начало, то душа - це суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух.

Духовність - це єдність суб'єктивного та об'єктивного , тобто все те, що у якості реальності спрямовує конкретно розвиток людини і суспільства у відповідному напрямку.

Тенденцією ХХІ століття, є утвердження філософії як планетарного мислення. Фактично виростає нова практична філософія, як ґрунтується на наступного основному принципі: «мислити глобально, діяти локально».

І ця практична філософія має своїм основним завданням покращення людини. А основний спосіб цього покращення вбачає у підвищенні якості людського мислення. Практичною демонстрацією покращення мислення людини постають вчення цілого ряду філософських шкіл ХХ-ХХІ століття

В практичному розумінні духовність проявляється як відкрита система елементів, таких як віра, надія, любов, честь, совість, порядність, прихильність, прекрасне, хоча вінцем духовності є не тільки добро, а і зло.

Критичний раціоналізм, як філософський напрям.

Основні представники: К. Поппер, І. Лакатос, Т. Кун, П. Фейєрабенд

Осн принципи сформ К. Поппером в «Об'єктивне знання».

Ідеї критичного раціоналізму як теорію зростання наукового знання розвивав Карл Раймунд Поппер (1902--1994). Він висунув принцип визнання гіпотетичності будь-якого наукового знання. Процес наукового пізнання Поппер розглядав як безперервний критичний діалог між різними типами наукових теорій. Заперечуючи принцип об'єктивної істини, теорія критичного раціоналізму, по суті, приходить до визнання плюралізму істин, суб'єктивного характеру знання. К. Поппер будує еволюційну модель розвитку знання. Людина стоїть перед необхідністю вирішення проблем: вона висуває пробні рішення, здійснені при цьому помилки ліквідовуються, але виникають нові проблеми. Саме так відбувається зростання наукового знання, яке ніхто не може обмежити будь-якою межею. На противагу принципу верифікації К. Поппер висуває принцип демаркації -- відмежування наукового знання від ненаукового. Запровадивши принцип фальсифікації, Поппер визнає принципове запере заперечення будь-якого наукового твердження: в науці наукове те, що може бути запереченим. Американський філософ Томас Семюел Кун (1922-- 1996), всупереч Попперу, вважав, що розвиток науки не підкоряється канонам методології. Наукова діяльність має яскраво виражений соціальний і психологічний характер. Суб'єктом теорії є не окремий вчений, а спільнота вчених, для яких характерні деякі парадигми діяльності, що включають усю сукупність переконань, цінностей, технічних засобів. Американський філософ П. Фейєрабенд (1924--1994) критикує кумулятивізм, згідно з яким розвиток знання відбувається внаслідок його поступового накопичення. Він -- прибічник тези про неспівмірність теорій, для яких характерні різні поняття та концепції. Плюралізм повинен панувати не тільки в політиці, але і в науці. Критичний раціоналізм пов'язаний з питанням про те, як наукові чи соціальні (але в принципі і повсякденні) проблеми можуть бути досліджені і пояснені не догматично, а планомірно (методично) і розумно (раціонально). При цьому він шукає вихід з вибору між, з одного боку, вірою в науку (Сцієнтизм) і розумінням того, що наукові знання мають бути побудовані на позитивних результатах (Позитивізм), а з другого боку, впевненість у те, що істина залежить від точки зору (Релятивізм) і що знання піддаються свавіллю, якщо докази неможливі (Скептицизм). Критичний раціоналізм сприймає самоочевидні у повсякденному житті переконання, що світ дійсно існує, і що він незалежний від знань людини про нього. Це означає, наприклад, що він не перестає існувати, коли ви закриваєте очі. Людина, однак, в її здатності до пізнання світу обмежується власними можливостями сприйняття, так що вона не може мати остаточної впевненості, що її досвід і думки збігаються фактичною дійсністю (Критичний реалізм). У зв'язку треба виходити того, що кожна зі спроб знайти вирішення проблеми може бути помилковою (Фалібілізм). Усвідомлення помилковості призводить, по-перше, до потреби в безперервному критичному аналізі вірувань і припущень, по-друге, д методологічного та раціонального підходу до вирішення проблем (Методологічний раціоналізм). Згідно з ним, знання є об'єктивним і не зводиться до того, що знають люди. Наука представляє собою зразок раціональності, а вчені в своєму пізнанні світу діють раціонально. Цим наука відрізняється від філософії, ідеології, політики, які часто є ірраціональними. Науково-технічний прогрес - двигун цивілізаційного розвитку, поширення освіти, підвищення культурного рівня населення. філософія ірраціональний духовний смисл

Феноменологія як противага «психологізмові» і альтернатива «натуралізмові».

Феноменологія -- суб'єктивно-ідеалістична течія, яка зводить все суще до феноменів (явищ свідомості, даних з очевидністю) і описує їх за допомогою інтуїції.

Феномен (грец. phainomenon -- той, що з'явився) -- в буденній мові -- унікальне явище; у Ф -- чуттєві дані, взяті безпосередньо, як самі по собі, вияв чогось, те, що дано в сприйманні і не більше. Напр, для художника яскравий захід сонця є феноменом, і він сприймає його як самоданість (немає роздвоєння на явище та сутність). Для вченого -- це явище (гра кольорів), за яким приховується певна закономірність, сутність (закони заломлення світла). Для Гуссерля феномен -- безпосередня даність, те, що дано з очевидністю. Це смиси предметів та подій, що виникають у свідомості. Якщо людині, наприклад, хтось розповідає про слонів у Африці, то феноменом для неї є не слони, а мова, жести, інтонація розповідача, те, що дано з очевидністю.

Отже Фе за Гуссерлем - “строго наукова Ф” о феноменах свідомості як о “чистих сутностях”. Що очищують свідомість від емпіричного змісту завдяки багатоступеневому методу “феноменологічної редукції” як прийому ідеалізації. Тб, Фе -- наука факту. Узагальненого і ідеалізованого. Це дескриптивна наука.

Для того щоб повернути погляд від світу до свідомості, Гуссерль запропонував методологічну процедуру, назвавши її феноменологічною редукцією. Суть цієї редукції полягає в тому, що я «беру в дужки» віру в існування світу, припиняю дію тези про існування світу. Це не означає, що я заперечую існування світу чи сумніваюся в ньому. Просто я не беру до уваги це питання; повертаю погляд від світу до актів свідомості, в яких він дається. Мета цієї редукції полягає в тому, щоб відкрити діяльність свідомості, яка анонімно супроводжує моє життя в світі. Іншими словами, феноменологія зміщує увагу, наприклад, від дерева, яке я сприймаю, до самого акту сприймання. Але якщо «береться в дужки» існування світу, то під редукцію потрапляють і науки про світ (фізика, хімія та ін.), і людина як реальна істота з її реальною, тобто емпіричною (фактичною) свідомістю. Що ж тоді залишиться? На думку Гуссерля, внаслідок такої процедури відкривається сфера трансцендентальної свідомості.

Як і в філософії Канта, у феноменології поняття трансцендентальний означає «не емпіричний», не індивідуально-психологічний. Трансцендентальна свідомість -- не фактична свідомість конкретного індивіда, яку вивчають у психології, а свідомість як така, свідомість як сукупність певних правил функціонування, притаманних будь-якій конкретній свідомості. Вивчення трансцендентальної свідомості і є, на думку Гуссерля, завданням феноменології.

Фі -- строга наука. Цій вимозі не відповідає:

ані зайвий “психологізм”, бо кожен акт пізнання за змістом визначається структурою емпірічної свідомості. А отже істина має залежати від нашої суб'єктивності! LOL, каже Гуссерль :) У “Логічних дослідженнях” каже: логічні закони не психологічні за природою!

ані натуралізм (так він називає позитивістський напрям), бо він виходить з наївної віри в існування світу, а це, на його думку, некритична позиція: строга філософія нічого не бере на віру, вона якраз і повинна обґрунтувати існування світу;

ані історизм (філософія життя), бо він зводить філософію до історичних форм, яких набувала філософія певної епохи. Якщо кожна епоха має свою філософію, то цим також підривається ідея філософії як строгої науки.

На початку нашого століття, коли розгорталася гуссерлівська критика натуралізму, у цього напряму в європейській філософії було вже досить багато противників - неокантіанці, "філософи життя", спіритуалістів. Однак критика Гуссерля мала свої особливості.

Перш за все у виборі опонента - всередині натуралізму - Гуссерль обрав такі його різновиди, як психологізм і історицизм. Цей вибір визначався тим, що для Гуссерля пошук безумовних підстав істинності був пов'язаний з дослідженнями природи логічних законів, які психологізм, з точки зору філософа, дискредитував. Психологізм - це така позиція, яка обумовлює істинність наукового пізнання особливостями людської психіки. Справа в тому, що правильне мислення (а наука є свого роду апофеоз правильного мислення) грунтується на логіці як фундаментальній науці щодо всіх інших наук, оскільки у всіх них принципово важливо дотримуватися логічні закони. Вони утворюють, по Гуссерлю, якийсь каркас будь-якого твердження (а наука вся складається з тверджень і заперечень), формує структуру та межі будь-якого висловлювання. Так от, з точки зору псіхологістов, логічні закони визначаються психічними законами (така була, наприклад, позиція відомого теоретика індуктивної логіки Дж.С. Мілля). Психологія ж, з цієї точки зору, - природна наука, тобто наука про деяку сукупності фактів, що виявляються в психічному житті людини. Закони психології, будучи індуктивними законами, являють собою деяке узагальнення фактів психічного життя, як би вичавки з досвіду переживання такого життя.

Натуралізм в цілому виходить з примату досвіду. Розум починає працювати після того, як з'являється деякий досвід, спілкування з об'єктивним світом, у тому числі і з суб'єктом, який представляється в якості одного з природних об'єктів. Розум узагальнює, комбінує дані досвіду. Але якщо закони логіки базуються на психічних законах, що мають індуктивний характер, то ні про яку безумовної, абсолютної істини в ній мова йти не може. Адже індукція, в тому числі і фактів психічного життя, завжди неповна. Отже, безумовність закономірностей, які виводяться на їх основі, завжди тільки ймовірна. Якщо логіка - підстава всіх наук, то це означає, що всі вони різною мірою, але тільки вірогідні. Як, наприклад, тільки імовірний той факт, що завтра сонце зійде на сході, будучи індуктивним висновком з деякого попереднього чуттєвого досвіду. Психологізм, по Гуссерлю, веде до релятивізму - позиції, що визнає лише відносність всяких істин, використовуваних у науці. Релятивізм ж, в свою чергу, неминуче веде до скептицизму. Скептична точка зору (мається на увазі скептицизм як філософська позиція, так як скепсис в якості елемента наукового пошуку є необхідний етап будь-якого дослідження, орієнтованого на істину) означає кінець науки, бо вона ставить під сумнів саму можливість досягнення людиною істини. Ця обставина, на думку Гуссерля, робить антинауковим і психологізм. Феноменологію Гуссерля іноді називають філософією для філософів, а самого Гуссерля вважають Кантом XX ст. І для цього є певні підстави:

- феноменологія розробила оригінальну методологію дослідження свідомості, яка справила величезний вплив на подальший розвиток філософії. На засадах феноменології ґрунтується, зокрема, екзистенціалізм. Вона дала поштовх для розвитку філософської антропології, аксіології та інших філософських дисциплін. Творчість таких мислителів XX ст., як М. Шелер, М. Гайдеггер, Ж.-П. Сартр, М. Мерло-Понті була б неможливою без ідей, заданих феноменологією.

Критичність в онтології: від «Критичної філософії І. Канта» до «Критичної онтології Н.Гартмана».

Онтологія - це вчення про буття, розділ в філософії. Як вчення про буття вона характеризується цілою низкою категорій: буття, ніщо, кількість, якість, сутність, явище, матерія, субстанція, екзистенція. Буття - це реальність існування. Воно проявляється в природному, соціальному, духовному. Природне - це те, що існує об'єктивно, незалежно від свідомості. Соціальне - це штучне, набуте у відносинах між людьми.

Онтологическое обоснование теории познания впервые преодолевается только в XVIII веке. Наиболее последовательно и продуманно это проводит родоначальник немецкого идеализма Иммануил Кант (1724-1804). Тем самым Кант осуществляет своего рода переворот в философии, рассматривая познание как деятельность, протекающую по своим собственным законам. Кант возвел, таким образом, гносеологию в ранг основного и первого элемента теоретической философии. Предметом теоретической философии, по Канту, должно быть не изучение самих по себе вещей - природы, мира, человека, - а исследование познавательной деятельности, установление законов человеческого разума и его границ. В этом именно смысле Кант называет свою философию трансцендентальной. Он называет свой метод также критическим, в отличие от догматического рационализма XVII века, подчеркивая, что необходимо в первую очередь предпринять критический анализ наших познавательных способностей, чтобы выяснить их природу и возможности. Таким образом, гносеологию Кант ставит на место онтологии, тем самым осуществляя переход от метафизики субстанции к теории субъекта. Обоснование И. Кантом всеобщности и необходимости научного знания.

Знання, на його думку, є судженнями, тобто поєднанням уявлень та понять у свідомості й через свідомість Судження можуть бути аналітичними та синтетичними. Аналітичні судження, на думку Канта, усі є апріорними Вони не вимагають звернення до досвіду, а, отже, не дають насправді нового знання. Що ж до синтетичних суджень, слід відзначити, що вони можуть бути як емпіричними, так і апріорними. Вони завжди дають нове знання. Отже, Кант виділяє два види знання: досвідне (апостеріорне) та незалежне від досвіду (апріорне). Джерелом апріорного, вважає Кант, є сама структура людських пізнавальних здатностей. Апріорні знання - це знання, що передують досвіду і обумовлюють його.

Розробляючи проблеми гносеології, Кант відштовхувався від концепції "речей у собі". Процес людського пізнання, на його думку, починається з досвіду. Існує дві чисті форми чуттєвого наочного уявлення (чуттєвого досвіду): простір та час. Вони упорядковують відчуття, розміщуючи їх у просторі та часі, і є принципами апріорного знання. Суб'єкту протистоїть незалежна від нього об'єктивна реальність ("річ у собі"). Речі у собі, діючи на наші органи чуття, викликають відчуття, які не дають ніякого знання про речі як такі. Світ людини, вважає Кант, це предмети та явища ("світ речей для нас"), які упорядковуються людською свідомістю. Таким чином, у Канта виникає два світи: перший - світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий - світ речей у собі, який не досліджений для пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній Кант визначає як трансцендентний світ.

Далі Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання чуттєвого споглядання, розсудку та розуму. Апріорні форми чуттєвості розміщують та упорядковують дані відчуттів у просторі та часі, в результаті чого виникають явища. Але самі по собі явища, на думку Канта, ще не дають знань, а являють собою лише необхідний підготовчий матеріал. Щоб з цього матеріалу отримати знання, його необхідно осмислити. Це можна зробити за допомогою понять, які дає розсудок. Третьою здатністю людського пізнання є розум, який на відміну від чуттєвості та розсудку є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо і безпосередньо не пов'язане з досвідом. Подібно до того, як розсудок утворює категорії, розум утворює свої поняття - трансцендентальні ідеї. Ідеї розуму - це необхідні поняття, розширені до безумовного, що обслуговують концептуальне пізнання, на відміну від розсудкових понять, які слугують розумінню чуттєвого досвіду.

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німецького філософа Миколи Гартмана (1882--1950) -- одна з найбільш відомих онтологічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не перейшла на позицію суб'єктивізму Гайдеггера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари -- матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов'язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності. На підставі такого поділу він критикує матеріалізм за зведення реальності до матерії та протяжності. Психічні та духовні явища не є матеріальними (не є протяжними), але вони належать до сфери реальності, оскільки характеризуються часовістю.

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття -- математичні та логічні предметності, а також цінності. «Реальне та ідеальне буття розрізняються радикально аж до протилежності. Числа, трикутники, цінності є чимось зовсім іншим, ніж речі, події, особи, ситуації». Ідеальні сутності характеризуються позачасовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріальністю). Їх вивчають математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об'єктивними: числа вступають між собою у відношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно. Пізнання -- вторинне начало.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а виявляє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають підставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії.

Структуралізм та оновлена метафізика.

Структуралізм - напрямок сучасної філософії, який грунтується на системно-структурному методі аналізу.

Основні представники: К. Леві-Стросс, М. Фуко, Р. Барт та ін

Основним об'єктом дослідження структуралізм обирає культуру як сукупність знакових систем, серед яких найважливішою є мова. Проте чільне місце у досліджуваній структурі займають міфологія, наука, мистецтво, релігія, мода, реклама тощо. Саме на цих об'єктах структурний аналіз дає змогу виявити приховані закономірності, яким несвідомо підкоряється людина.

Структуралізм виходить із визнання пріоритету символічного над реальним, що призвело до створення ним оригінальної культурологічної концепції.

Структуралізмом називають ряд напрямків у соціогуманітарному пізнанні, які займаються виявленням сукупності відношень між елементами цілого, що зберігають свою сталість у ході різних перетворень і змін.

Структуралізм привніс до філософії наступні позитивні моменти:

1) Ретельну розробку загальних механізмів комунікації

2) Вміння опертися на багатоманітність культурних утворень

Обмеженістю в структуралізмі є те, що він виявився не здатним синтезуватися з іншими науками. Це завдання виконав постструктуралізм.

Постструктуралізм - визначає філософію як метафізику свідомості, суб'єктивності та гуманізму.

Основні представники постструктуралізму: Ж. Дерріда, Х. Блум, Ж. Бодріяр та ін.

Постструктуралісти звертають свою увагу на дослідження несвідомого. Але на противагу класичному психоаналізу постструктуралізм розглядає несвідоме, як таке, що не має визначеного місця, воно одночасно перебуває скрізь і ніде. Несвідоме постійно втручається у діяльність свідомого, викликаючи в ній своєю грою сум'яття та безладдя.

Постструктуралізм - визначає філософію як метафізику свідомості, суб'єктивності та гуманізму. Основною вадою цієї філософії постструктуралізм бачить догматизм. Позбутися догматизму філософія зможе вважає постструктуралізм завдяки зверненню уваги на цікавість до несвідомого, в трактуванні його З. Фрейдом.

Критичність постмодерну.

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям -- продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем -- світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Постмодернізм власне і виник як альтернатива такого роду негативному тлумаченню дійсності, що не вписувалася в концепції ні філософської класики, ні філософського модерну, які претендували на універсальність.

Постмодернізм залучив до філософії ірраціоналізм переважно у вигляді семантичної теорії та інтуїтивістської методології.

Це спричинило звільнення власної думки від будь-яких обмежень епохи, призвело до деконструювання таких складових компонентів світогляду, як "Бог", "я", "мета", "зміст", "реальний світ", "істина", "абсолютна істина" та ін.

Водночас філософський постмодернізм реконструює, іноді абсолютизуючи до абсурду, такі наріжні положення класичної філософії, як вчення про відносну істину (заміняючи гносеологічний детермінізм релятивізмом); потребує посилення антидогматизму; наголошує на відмові від жорсткого доктринерського монополізму; заперечує пошук штучних протилежностей (що взагалі розглядаються тільки як символічні); наполягає на відмові від подвійного розгляду явищ світу, тобто пропонує відмовитися від бінарних опозицій типу "раціональне -- ірраціональне", "скінченне -- нескінченне", "старе -- нове", "дух -- матерія", "матеріалізм -- ідеалізм" та іп.; рекомендує перехід з позицій класичного антропоцентристського гуманізму на позиції гуманізму універсального, екологічний вимір якого охоплює все людство, природу, космос, Всесвіт (постмодернізм широко використовує метафори; метафорична свідомість для його представників є нормою); стверджує ірраціоналістичний статус мислення.

Отже, постмодернізм відмовляється від логіцизму, від абсолютної істини, релятивізує теорію, переходить, по суті, на позиції агностицизму. Для його прибічників знання не просто стають кумулятивними, а все більше базуються на незнанні, що набуває поширення. Оволодіваючи світом, ми розширюємо горизонти знань про нього, однак збільшується і наше незнання про світ. На підставі цього постмодерністи роблять висновок про неможливість існування в змісті знань елементів абсолютної істини або результатів діалектики абсолютного і відносного знання. Думки і знання в постмодернізмі -- ідеологізовані тотальності текстів і лінгвістичних конструкцій.

Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.

Визначальні риси постмодернізму:

культ незалежної особистості;

потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; - сюжети творів -- це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; - іронічність та пародійність. Філософська тенденція в постмодернізмі -- факт, що відбувся. Вона виражає умонастрої тієї частини суспільства, яка критичне ставлення до світу людського буття поєднує з творчим пошуком альтернативних рішень.

Людина як предмет філософської рефлексії.

Природа людини як істоти розумної, що вільно самовизначається, рано чи пізно неминуче вимагатиме самостійних роздумів над основами свого світогляду, свого способу життя, тобто над власними поняттями про світ і про життя, над власним світоглядом. Через накопичення життєвого досвіду і духовне дозрівання неминуче настає момент, коли несвідомо, непомітно і некритично засвоєні поняття втрачають свою силу і безпосередність, -- і тоді людині вже недостатньо того, що її «так вчили», що «так написано в книжках», що «така віра наших батьків і дідів», що «так прийнято робити», що так говорять авторитетні й знамениті люди -- вчитель, священик, учений, письменник, «зірки» або кумири. Ми починаємо розуміти, що перебували в духовній залежності, під духовною опікою, що про нас піклувалися, нами розпоряджалися і маніпулювали. Якщо людина прагне звільнитися від цієї залежності, нехай і доброзичливої, і стати духовно самостійною, то вона звертає увагу на свої власні поняття, що керують її життям у цілому, робить їх предметом свідомого, раціонального аналізу та обґрунтування.

Ця здатність людини робити власні уявлення про світ і про життя предметом роздумів називається рефлексією. Рефлексія -- це самосвідомість, це здатність свідомості, неначе відштовхнувшись і відбившись від усвідомлюваних предметів, на які свідомість зазвичай направлена, звернутися до самої себе -- тобто до усвідомлення того, що це «Я» усвідомлюю предмет, а також до того, як я його усвідомлюю. Рефлексія -- це здатність свідомості до «роздвоєння» і критичного ставлення до самої себе.

У плині цих сумнівів і самостійних роздумів про власний світогляд, про головні цінності життя, про свій шлях у світі і народжується «філософування». Філософія -- це рефлексія над «здоровим глуздом» і світоглядом. Це -- прагнення до ясності і самостійності в своєму уявленні про світ і про себе самого, про своє місце в світі. Результатом філософських роздумів може бути відмова від звичного, некритично засвоєного світогляду або ж його прояснення, поглиблення і раціональне обґрунтування, або формування принципово нового світогляду тощо. Лише філософія може зробити світогляд ясним, цілісним, впорядкованим, продуманим, раціонально обґрунтованим. Філософи -- люди, які змогли самі створити новий світогляд, створити новий спосіб мислити, новий спосіб уявляти собі світ. Усе, що входить сьогодні в поняття «здоровий глузд» і вважається «само собою зрозумілим», було колись уперше придумано вільним і оригінальним розумом.

У повсякденному житті ця фундаментальна рефлексія може бути пробуджена кризою громадського чи особистого, глибокими і несподіваними змінами, незвичайними явищами, що виводять з кола звичного, сильним потрясінням, тією чи іншою «граничною ситуацією» у житті -- важкою хворобою, зустріччю зі смертю, зі стражданням, з непереборним злом, розчаруванням у дійсності, в самому собі, з втратою «сенсу життя», крахом найголовніших надій, з усвідомленням ілюзорності своїх прагнень до «щастя», «успіху» тощо -- одним словом, усім тим, що змушує поставити під сумнів найважливіше, найпростіше, первинне і навіть «очевидне», те, що «само собою зрозуміло». Людина має здатність, що нескінченно піднімає її над усіма іншими створіннями в світі, -- самосвідомість. Людина не тільки існує, а й знає про своє існування. Вона, на відміну від тварини, є не тільки індивідуальністю, а й особистістю -- це означає насамперед те, що вона має поняття про своє «Я», що вона здатна усвідомлювати саму себе, і тим самим «вийти з ситуації», в якій знаходиться і діє, і неначе подивитися на саму себе збоку, тобто бути «на дистанції» від самої себе. У цій нетотожності людини самій собі -- секрет свободи та універсальності людини, її здатності постійно змінювати способи власної діяльності. Це «відсторонення» людини від самої себе, від своїх власних способів мислення та поведінки робить для неї звичне і повсякденне дивним. Філософувати -- означає опинитися в такому стані, коли людина зупиняється в подиві і замислюється над тим, що становило основу її життя, її суть. Коли людину охоплюють сумніви і захоплює суть речей, тоді філософія і вихоплює її з повсякденності, із звичних способів життя [Хайдеггер М. Основньїе понятия метафизики // Вопросьі философии. -- 1989. № 9]. Філософія -- це присутність у світі, яка вимагає постійного зусилля розуміння, вимагає виходу зі звичного і буденного. Для філософа стає проблематичним і світ, і власна присутність у ньому. Філософія -- знання про своє незнання, «знане незнання». Як вказував Бертран Рассел, філософія являє собою міркування про предмети, знання про які ще неможливе [Рассел Б. Что такое философия? Интервью 1959 г.]. Коли до нас раптом приходить усвідомлення незрозумілості, таємничості, загадковості світу -- тоді ми і філософуємо. Філософування -- це здатність людини усвідомлювати дистанцію, «шпарину» між світом, яким він є сам по собі, і нашими уявленнями про нього, між відомим і невідомим. Це -- спроба зрозуміти світ «заново», «спочатку».

...