Основи філософії

Термін «масова культура» в загальноприйнятому культурологічному значенні вперше застосував у 1941 році німецький філософ і соціолог М. Горкгаймер у праці з відповідною назвою -- «Мистецтво і масова культура». Пізніше в США з'являється скорочене слово «маскульт» (англ. Masskult), яке ввів у науковий обіг американський філософ Д. Макдональд.

Однією з найважливіших рис масової культури є її глобалізм: для неї немає меж, расових і національних перепон.

Масова культура -- це одна з форм культури. Час її появи -- Середина XX ст., коли засоби масової інформації (радіо, преса, телебачення, грамзаписи й магнітофони) проникли в більшість країн світу й стали доступні представникам усіх соціальних верств.

Масова культура може бути інтернаціональною й національною. Популярна й естрадна музика -- яскравий приклад масової культури. Вона зрозуміла й доступна всім верствам населення, незалежно від освіти і віку.

Масова культура, як правило, має меншу художню цінність, ніж елітарна або народна культури. Але в неї найширша аудиторія, й вона є авторською. Вона задовольняє сіюхвилинні запити людей, відображує й реагує на будь-яку нову подію. Тому зразки масової культури, зокрема шлягери, швидко втрачають актуальність, застарівають, виходять з моди.

Ті самі види мистецтва можуть належати до високої й масової культури: класична музика -- до високої, а популярна музика -- до масової, фільми Фєлліні -- до високої, а бойовики -- до масової, картини Пікассо -- до високої, а лубок -- до масової. Однак існують такі жанри літератури, зокрема фантастика, детективи й комікси, які завжди відносяться до популярної або масової культури, але ніколи -- до високої. Те ж відбувається й з конкретними творами мистецтва. Органна меса Баха відноситься до високої культури, але якщо вона використовується як музичний супровід у змаганнях з фігурного катання, то автоматично зараховується в розряд масової культури, не втрачаючи при цьому своєї приналежності до високої культури.

Оскільки суспільство розпадається на безліч груп -- національних, демографічних, соціальних, професійних, -- то поступово в кожній з них формується власна культура, тобто система цінностей і правил поведінки. Малі культурні світи називаються субкультура ми.

Субкультура -- частина загальної культури, система цінностей, традицій, звичаїв, властива великій соціальній групі.

Говорять про молодіжну субкультуру, субкультуру людей похилого віку, субкультури національних меншостей, професійні, кримінальні, конфесіональні та ін. субкультури.

Субкультура -- це частина загальної культури нації, яка в окремих аспектах відрізняється або протистоїть цілому -- домінуючій культурі, але в головних рисах вона погоджується й продовжує культуру націй. Субкультура відрізняється від домінуючої культури мовою, поглядами на життя, манерами поведінки, зачіскою, одягом, звичаями. Розходження можуть бути дуже значними, але субкультура не протистоїть домінуючій культурі. Вона включає ряд цінностей домінуючої культури й додає до них нові цінності, характерні тільки для неї.

Так, професійна субкультура утворюється на основі спільних символів, цінностей, норм і зразків поведінки, поділюваних тією або іншою професійною групою. Вона тісно пов'язана зі змістом роботи й роллю, яку в суспільстві грають її представники.

Контркультура позначає таку субкультуру, що не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, перебуває в конфлікті з пануючими цінностями. Субкультура терористів протистоїть людській культурі, а молодіжний рух хіпі в 60-х роках XX ст. заперечував пануючі в суспільстві цінності: старанну працю, матеріальний успіх і наживу, конформізм, сексуальну стриманість, політичну лояльність, раціоналізм. Контркультурами були раннє християнство на початку нової ери, релігійні секти, середньовічні утопічні комуни, ідеологія більшовиків.

Домінуюча культура впорядковує тільки частину символічного простору даного суспільства. Вона не здатна охопити все різноманіття явищ. Простір, що залишився, ділять між собою суб- і контркультури. Ті й інші вкрай важливі для домінуючої культури, хоча до одних вона ставиться з недовірою, а до інших -- з ворожістю.

Функції:

- виховна

-розважальна

-комерційна

-пізнавальна (себе)

-пізнавальна (когось)

компенсаційна, або ж підміна реальності (Сутінки, гаррі Поттер)

На думку Л.Я. Флієра, масова культура виконує важливу функцію трансляції. Мова сучасної спеціалізованої культури (політичної, наукової, художньої і т. п.) майже недоступна широким верствам населення, тому суспільству знадобилися деякі перекладачі (транслятори). Важливим кроком стало введення всезагальної та обов'язкової освіти населення, а потім - розвиток засобів масової інформації (ЗМІ). Оскільки професіональні знання постійно розширюються та поглиблюються, людині протягом усього життя потрібна присутність тих, хто тлумачить та адаптує до його рівня складну інформацію. Найкращим транслятором є масова культура, яка використовує як друк, так і телебачення. Велика кількість коментаторів, шоуменів, телезірок та ін. не тільки інтерпретують, а й маніпулюють нашою свідомістю, вкладаючи у наші голови затерті стереотипи та формулювання

28. Проблема співвідношення філософії та науки.

Важливим є питання про співвідношення філософії і науки. Філософію часто розглядають як один із різновидів наукового знання. Але не слід ототожнювати науку і філософію. Остання виступає як особлива форма суспільної свідомості. Так, вона тісно пов'язана з науковим знанням, як і з іншими формами суспільної свідомості, однак має свою специфіку, особливий предмет вивчення, характерні способи підходу до нього.

Наука формує так звану картину світу, яка є холодним, сухим зведенням даних про світ, взятий сам по собі, без людини як людини. Філософія є теоретично вираженим світоглядом, в якому "картина світу" є лише моментом, це - стрижень світогляду, який виражає відношення людини до світу.

Це не просто знання, а знання, "вдягнене" в ціннісні форми. Філософія досліджує не світ як такий, а смисл буття людини у світі. Людина для неї не просто річ серед речей, а суб'єкт, здатний змінювати світ і самого себе. Розглядаючи відношення "людина - світ", філософія прагне піднятися до усвідомлення питань про мету та сенс життя, про щастя та шляхи його досягнення. Але вирішення цих питань обумовлене складною системою суспільного буття й особливо тим, наскільки корінні інтереси соціальних суб'єктів (індивідів, груп, класів) можуть бути реалізовані в існуючій системі суспільних відносин і наскільки вони співпадають чи не співпадають з напрямком дії законів суспільного розвитку.

У цьому плані філософія, спираючись на наукові знання і використовуючи їх, може бути за своєю суттю як науковою, так і ненауковою. При цьому вона не втрачає своєї специфіки - форми суспільної свідомості.

Наука, в свою чергу, потребує філософського усвідомлення дійсності. Вона також може спиратися на матеріалістичне чи ідеалістичне вирішення основного питання філософії, здійснюючи нові відкриття в пізнанні дійсності, нарощуючи нові достовірні знання про неї. При цьому філософія виступає як методологічна основа наукового пізнання.

Наука будує картину світу навколо об'єктів, які розуміються як незалежні від людської суб'єктивності, від впливу наших бажань та особливостей сприйняття. Наука прагне бачити і показати світ "таким, яким він є", без, як уже зазначалося, людських прикрас чи, навпаки, нав'язаних йому негативів.

Головним у філософських дослідженнях є співвідношення "людина - світ", яке розглядається в онтологічному, теоретико-пізнавальному, ціннісному, діяльному аспектах. Тому, як правило, філософські погляди на світ розмаїті і не схожі між собою. Для них характерний інтелектуалізм і постійний сумнів у власних твердженнях, критичність, незаспокійливість і динамічність думки. Цим філософські уявлення про світ різко відрізняються від релігійних поглядів і зближують філософію з наукою.

Наука в системі техногенної цивілізації.

Техногенна цивілізація виникла в європейському регіоні в XVII--XVIII ст. в епоху першої промислової революції, становлення науки Нового часу, ранніх буржуазних революцій. Проте її культурні передумови закладались набагато раніше і були пов'язані з розвитком європейської культури. То були досвід демократії античного поліса та становлення в його культурі різних філософських систем і перших зразків теоретичної науки, а пізніше -- сформована в епоху європейського середньовіччя християнська традиція з її уявленнями про людську індивідуальність, концепцією моралі й розумінням людського розуму як такого, що створений за образом і подобою божественного і тому здатний до раціонального осягання сенсу буття. Техногенна цивілізація проходить 3 стадії розвитку: передіндустріальну, індустріальну, постіндустріальну. Суспільства техногенної цивілізації зорієнтовані на швидкий прогрес на ґрунті змін у техніці й технологіях завдяки систематичному застосуванню в виробництві наукових знань.

Техногенна цивілізація характеризується інтенсивним розвитком історії, часовим існуванням, швидким темпом соціальних змін та зміною системи цінностей. Цінністю вважається сама інновація, оригінальність, взагалі нове. На одному з найвищих місць в ієрархії цінностей опиняється автономія особи, що традиційному сус-ву взагалі невластива. ( у традиційних сусп.. особа реалізується лише через приналежність до якої-небудь певної корпорації).

У ТЦ науково-технічний прогрес змінює типи спілк-ня, форми комунікації Л, типи осіб, спосіб життя. В результаті виникає чітко виражена спрямованість прогресу з орієнтацією на майбутнє. Для культури техногенних сус-в хар-не уявлення про незворотний історичний час, який тече від минулого через сьогодення в майбутнє. В трад-их культурах домінувало інше розуміння: час циклічний, світ періодично повертається до вихідного. У трад-их культурах вважалося, що "золоте ст" вже пройдено.

ТЦ існує ледве більше 300 років, але вона виявилася дуже динамічною, рухливою, агресивною: вона пригнічує, підпорядковує собі, перевертає, буквально поглинає традиційні суспільства і їх культури. Ідея перетворення світу і підпорядкування людиною природи була домінантою в культурі ТЦ на всіх етапах її історії.

Перетворююча діяльність розглядається тут як головне призначення Л. Діяльнісно-активній ідеал відношення Л до прир. поширюється потім і на сферу соц-их стосунків. З розумінням діяльності і призначення людини тісно зв'язаний 2-ий важливий аспект ціннісних і світоглядних орієнтацій, який характерний для культури техногенного світу, - розуміння природи, як впорядкованого, закономірно влаштованого поля, в якому розумна істота, що пізнала закони природи, здатна здійснити свою владу над зовн-ми процесами і об'єктами, поставити їх під свій контроль. Треба лише винайти технологію, щоб штучно змінити природний процес і поставити його на службу Л. Л, змінюючи прир, стає творцем.

Інформаційне техногенне суспільство характеризується також тим, що: головним виробничим есурсом є інформація, пріоритет належить не робітникам, а інженерам та вченим, удосконалення сфери знання відбувається за рахунок застосування абстрактних моделей і системного аналізу, перетворенням виробництва «ноу-хау», особливо інформаційних технологій у ключовий чинник наукового та економічного прогресу, бурхливий розвиток сфери послуг, однієї із вагомих причин якого, є істотне зростання прибутків населення.

Наука у техногенному суспільстві відіграє двоїсту роль.

1) З урахуванням цінностей ТЦ, його діяльнісного характеру, науково-технічний погляд на світ має особливу значущість. Він створює впевненість у тому, що людина зможе, розкривши закони природи та соціального життя, регулювати природні та соціальні процеси відповідно до своїх цілей. Тому сприймається як необхідна умова процвітання і прогресу. Наукова раціональність має надзвичайну цінність, тому що пізнання світу є умовою його перетворення. Така цінність у сукупності з її активним впливом на інші сфери культури стають характерними ознаками ТЦ.

2) Негативні прояви застосування науки, який пов'язані з появою зброї масового знищення, екологічною кризою, збереження незмінності людської особистості як біосоціальної структури.

2.1. Виживання в умовах наявності ядерної та біологічної зброї. Цей сумний висновок був "побічним ефектом" науково-технічного прогресу, що відкриває нові можливості для розвитку військової техніки. Проблема знищення людства і всього живого. Діяльність людини ставить під загрозу її ж існування.

2.2. Поглиблення екологічної кризи в глобальних масштабах. Два аспекти людського існування - як частини природи і як діяльної істоти, що перетворює природу, - переходять у фазу конфліктного зіткнення.

2.3. Проблема збереження людської особистості як біосоціальної структури в умовах зростання різнобічних процесів відчуження. Цю глобальну проблему іноді позначають як сучасну антропологічну кризу. Людина, ускладнюючи свій світ, дедалі частіше викликає до життя такі сили, які вона вже не контролює і які стають далекими її природі. Чим більше перетворюється світ, тим більше виникає непередбачуваних соціальних факторів, які, у свою чергу, починають формувати структури, що радикально змінюють людське життя, мабуть, погіршуючи його. Ще в 60-ті роки XX ст. філософ Г. Маркузе констатував як один з наслідків сучасного техногенного розвитку виникнення "одновимірної людини" як продукту масової культури. Прискорений розвиток техногенної цивілізації робить досить складною проблему соціалізації й формування особистості.

Як наслідок, з'являються антисциєнтистські концепції що покладають на науку і її технологічне застосування відповідальність за зростання глобальних проблем. Крайній антисцієнтизм з його вимогами обмежити й навіть загальмувати науково-технічний прогрес, по суті, пропонує повернення до традиційних суспільств. Але таким шляхом у сучасних умовах неможливо вирішити проблему забезпечення постійно зростаючого населення елементарними життєвими благами. Вихід полягає не у відмові від науково-технічного розвитку, а в додаванні до нього гуманістичного виміру, що, у свою чергу, висуває проблему нового типу наукової раціональності, який би містив явні гуманістичні орієнтири й цінності.

Проблема цінностей в науковому пізнанні. Поняття етосу науки.

Поняття цінності пов'язане передовсім із визначенням значущого для людини. А саме: цінність -- це поняття, яке означає, по-перше, позитивну' або негативну значущість певного об'єкта, на відміну від його екзистенціальних і якісних характеристик (наочні цінності); по-друге -- нормативну, оціночну' сторону' явищ суспільної свідомості (суб'єктні цінності).

На перший погляд, наука ( сукупність теоретичних уявлень про світ) та моральність (сукупність цінностей, норм, що регулюють поведінку і свідомість людей з точки зору добра і зла) знаходяться далеко одне від одного, а їхні проблеми лежать у різних площинах: на всі предмети діє закон земного тяжіння, це факт, не поганий або хороший, просто закон. Але 1) моральність проникає усюди, де зустрічаються 2 суб'єкти і де йде мова про їх потреби та загрозу для них. 2) наука не існує в якихось чисто духовних сферах, вона є суто людським явищем.

Сферами взаємодії науки і моралі є:

1) співвідношення науки, вчених із застосуванням їх відкриттів на практиці ( соціальна етика);

2) внутрішньо наукова етика

3) деяке «середнє поле» між науковим і ненауковим

1) саме по собі знання не несе якоїсь моральної характеристики, до тих пір, поки воно не матиме наслідком істотний необоротний або надзвичайно ускладнений оборотний негативний вплив ( шкоду) на людину чи навколишнє середовище ( атомна бомба, пристрої для тотального впливу на чужу психіку чи втручання у генетичний апарат). У такому випадку постає 2 питання: чи продовжувати далі дослідження у цій сфері; 2) чи брати на себе відповідальність за наслідки. На перше питання більшість вчених дає позитивну відповідь. Проте проблема не в самому знанні, а в його застосуванні. Це вирішує внутрішньо наукова етика.

2) думки розділяються: а) вчений не може нести відповідальність за наслідки своїх відкриттів, оскільки у більшості випадків не він приймає кардинальне рішення про те, як застосувати його відкриття на практиці ( винахід Нобеля - динаміт). б) вчений людина з ясним розумом та здоровим глуздом, він не може не усвідомлювати свій вклад у виготовлення небезпечних предметів і систем. Ядерній бомбі, нейтронній бомбі, хімічній зброї передували роки досліджень. Необхідні якості для вченого і наукового співтовариства: а) об'єктивність (бути неупередженим, вивчати предмет багатосторонньо, відсторонено); б) культура наукового діалогу ( поважати тих, хто мислить по-іншому); в) самокритика вченого ( перевіряти правильність власних висновків, коректність власного спілкування у професійному співтоваристві); г) чесність і порядність ( не приховувати відкриття від колег, не красти ідеї). Межі наукового дослідження, наприклад, пересадка голови ( обговорюється останнім часом): об'єктивно врахувати, чи можливо це зробити на сьогодні і чи можливо це зробити взагалі.

3) проблеми взаємодії науки з окремим областями знань з одного боку, а з іншого - взаємодії теорії з експериментальною областю у самій науці, де здійснюється вихід з теорії в життя.

Проблема цінностей у сучасній науці дискусійна і недостатньо розроблена. Які цінності є домінуючими - пізнавальні чи етичні? Якими є пріоритети науки - досягнення об'єктивності чи прогрес людства, відкриття законів дійсності чи зростання добробуту людства і його безпеки?

Однозначну відповідь дати важко, тим паче, що науки є фундаментальні, а є і прикладні. І якщо, на перший погляд, для перших метою є пошук істини, яка сама по собі є цінністю, то для інших першочергового значення набуває практичне втілення, і саме тут виникає найбільше моральних проблем.

Сучасні філософи науки М. Полані, Т. Кун, Е. Агацці та інші, неодноразово підкреслювали необхідність переосмислення ролі цінностей у науковому пізнанні. Наукове пізнання, на їх думку, регулюється не тільки механізмами інтелектуальної діяльності, але й соціальними, етичними нормами.

У сучасних умовах формується особлива галузь філософського знання ? етика вченого, до наукового обігу входить поняття "етос науки", що позначає сукупність сталих, загальноприйнятих у науковому товаристві установок, вимог, ціннісних орієнтирів, моральних імперативів, норм, що зумовлюють діяльність учених.

Це поняття запропонував Р. Мертон в роботі «Нормативна структура науки». На його думку етос сучасної науки базується на чотирьох основних імперативах:

універсалізму, який вказує на демократичний характер науки і рівність усіх дослідників у пошукі істини незважаючи на звання, титули, минулі заслуги, релігійну, расову, національну чи ідеологічну приналежність;

колективізму, який вказує, що результати наукових досліджень належать науковому товариству і людству в цілому, хоча й передбачає визнання здобутків ученого та вимогу обов'язки посилань на його праці;

безкорисливості, чесності, порядності, вільного доступу до наукового знання, недопустимості використання науки у власних інтересах, обману, маніпулювання даними, досягнення успіху будь-якою ціною;

організованого скептицизму, що означає - у суспільстві не може бути закритих тем, об'єктів, сфер, якщо навіть є вже сформовані погляди, знання, ідеологічні установки на ті чи інші речі.

Етос науки включає в себе як когнітивні цінності, так і соціальні. Когнітивні, як правило, це ті, що зумовлюють і регулюють внутрішній розвиток науки. Це - світоглядні орієнтири, вимоги, методологічні установки і норми, методика проведення досліджень, оцінки наукових досліджень, моральні імперативи наукового товариства. Серед них принципи об'єктивності, точності та чіткості викладення фактів, обгрунтованості висновків, свободи критики, недопустимості монополізму і догматизму тощо. Вони є консолідуючою основою наукового товариства. Соціальні цінності характеризують соціальні умови, рівень свобод, у тому числі свободи творчості, законність і порядок, вони забезпечують стабільність існування суспільства, пріоритети його розвитку і тим самим зумовлюють спрямованість наукових досліджень. Головною ознакою соціальних цінностей є соціальна відповідальність вченого перед суспільством. І головним питанням тут є що дає наука суспільству, кожній людині, несе вона добро чи зло.

Соціальні цінності впливають на когнітивні цінності, перш за все, на світоглядні орієнтири, філософську картину світу, які, у свою чергу, зумовлюють стиль мислення і наукову картину світу.

31. Категоріальні засади наукової картини світу.

Наукова картина світу ? цілісна система уявлень про загальні властивості та закономірності дійсності, побудована в результаті узагальнення і синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. Наукова картина світу завжди базується на певних філософських принципах, але самі ці принципи не дають картини світу, картина світу будується шляхом синтезу найважливіших наукових досягнень, філософські принципи тільки систематизують і обґрунтовують отримані наукою результати.

Вирізняють загальнонаукову картину світу, яка включає уявлення про всю дійсність (про природу, суспільство і саме пізнання), і науково-природничу картину світу (фізичну, астрономічну, біологічну, хімічну). Кожна картина світу будується на основі певних фундаментальних наукових теорій.

У структурі наукової картини світу можна виділити такі компоненти:

центральне теоретичне ядро, що має відносну стабільність;

фундаментальні припущення ? умовно прийняті за незаперечні;

теоретичні моделі , які постійно добудовуються.

У системі наукових знань наукова картина світу виконує важливі методологічні функції: систематизуючу, світоглядну й евристичну. Систематизуюча функція пов'язана з тим, що наукова картина світу є способом інтеграції наукового знання, поєднання його в єдине ціле. Світоглядна функція проявляється в тому, що як узальгальнений, інтегральний образ світу, наукова картина світу є елементом світогляду, його онтологічною основою. Евристична функція проявляється в тому, що наукова картина світу виступає як один із суттєвих важелів наукового пошуку, які дозволяють виявляти та інтерпретувати предмет науки, факти і теоретичні схеми, нові дослідницькі завдання і способи їх розв'язання. Наукова картина світу також є засобом трансляції наукових знань, виконує парадигмальну функцію (задає систему установок і принципів освоєння універсуму, накладає певні рамки на висунення гіпотез, впливає на формування норм наукового дослідження).

Як теоретично сформована система знань, НКС представляє природний світ в цілому, його найзагальніші закономірності. Це - "частина" світу, але вона репрезентує саме світ в цілому: найзагальніші закономірності "частини світу", на основі яких людина систематизує знання про світ в цілому; вияви синтезуючої ролі теоретичного мислення; і це неодмінно "світ людини": картина світу відзначається світоглядовою спрямованістю.

НКС виступає як специфічна форма систематизації наукового знання, що задає бачення предметного світу науки відповідно до певному етапу її функціонування й розвитку. НКС завжди опирається на певні філософські принципи, але самі по собі вони ще не дають наукової картини світу, не заміняють її. Ця картина формується усередині науки шляхом узагальнення й синтезу найважливіших наукових досягнень; філософські ж принципи направляють цей процес синтезу й обґрунтовують отримані в ньому результати.

НКС може бути розглянута як форма теоретичного знання, яка репрезентує предмет дослідження відповідно до певного історичного етапу розвитку науки, форма, за допомогою якої інтегруються й систематизуються конкретні знання, отримані в різних областях наукового пошуку.

Н. гіпотеза - таке припустиме знання, істинність або хибність якого ще не доведена, але яке висувається не довільно, а з врахуванням ряду вимог, до яких відносяться наступні. Категорії н. - це найзагальніші поняття теорії, що характеризують істотні властивості об'єкту теорії, предметів і явищ об'єктивного світу. Закони н. відображають істотні зв'язки явищ у формі теоретичних тверджень. Принципи і закони виражаються через співвідношення двох і більше категорій. Н. принципи - найбільш загальні і важливі фундаментальні твердження теорії. Н. концепції - найбільш загальні і важливі фундаментальні положення теорій. Н. теорія - це систематизовані знання в їх сукупності. Головна відмінність теорії від гіпотези - достовірність, доведеність. Наукова теорія повинна виконувати дві найважливіші функції, першою з яких є пояснення фактів, а другою - прогнозування нових, ще невідомих фактів та опис їх закономірностей. Теорія зазнає змін внаслідок накопичення нових фактів. Зміни ж в самих загальних теоріях призводять до якісних змін всієї системи теоретичного знання, внаслідок чого відбуваються глобальні природничо-наукові революції і міняється наукова картина світу.

Ідеали і норми наукового дослідження.

У структурі науки можна виділити три базові блоки її основ: 1) ідеали і норми наукового пізнання; 2) наукова картина світу; 3) філософські основи. Кожен з них, в свою чергу, має достатньо складну внутрішню структуру. Як і будь-яка діяльність, наукове пізнання регулюється певними ідеалами і нормативами, які виражають ціннісні і цільові установки науки, відповідаючи на питання: для чого потрібні ті чи інші пізнавальні дії, який тип продукту (знання) і яким чином отримати цей продукт.

Цей блок містить наступні ідеали, “норми наукового пізнання”: 1) доказовості і обгрунтованості знання; 2) пояснення та опису; 3) побудови та організації знання.

Під ідеалами і нормами науки і наукового пізнання розуміють сукупність концептуальних, ціннісних, методологічних і інших установок, властивих науці на конкретному етапі розвитку. Основне завдання ідеалів і норм науки - організація і регуляція процесу наукової творчості.

Норма -- регулятивне правило, яке вказує межі свого застосування; відповідає чомусь типовому або звичайному. Ідеал (образ, ідея, пор. також ейдос) -- Вища Абсолютна Істина, Бог, вища цінність; якнайкращий, завершений стан того або іншого явища; зразок особистих якостей, здібностей.

Перший рівень ідеалів і норм характеризує специфічний підхід наукової діяльності, на відміну від інших форм, наприклад мистецтва. Другий рівень являє собою конкретизацію вимог першого в різні конкретно-історичні епохи. Система таких установок (уявлень про норми, пояснення, опис, доказовість, організацію знання і т.і.) виражає стиль мислення цієї епохи. У змісті ідеалів і норм кожного дослідження можна виділити третій рівень. В ньому установки другого рівня характеризуються застосовано до специфіки предметної області кожної науки (фізики, хімії, біології, тощо.)

Зараз норми: 1) головне завдання наукового пізнання полягає у збагненні об'єктивної істини про прир, соц явища, суть пізнання і мислення. Наукове пізнання здійснюється на основі вивчення загальних, істотних і необхідних властивостей предмета та відбиття результатів у системі абстракцій. 2) процесу наукового пізнання притаманні строгість, об'єктивність дослідження явищ, незалежність здобування знань від суб'єкта, що пізнає. 3) наукове пізнання і його результат - знання, характеризується системністю, чітким доведенням, логічними виводами одних положень з інших, відтворенням та імовірністю висновків, 4) об'єктами наукового пізнання служать не предмети, що існують в чуттєво-сприйнятливій матеріальній формі, а їх відображення мисленням людини у формі ідеалізованих об'єктів. 5) у науковому пізнанні відбувається постійний контроль над процесом пізнання вибором методів та засобів досягнення мети, способами закріплення здобутого знання в мові. Багатозначність термінів природної мови, складність використання її в наявному пізнанні обумовили необхідність створення штучної мови науки. 6) на відміну від інших видів пізнання, наукове застосовує специфічні матеріальні засоби: прилади, радіотелескопи, ракетно-космічну техніку, різні інструменти, прискорювачі та ін.

Зараз ідеали: В соответствии с классическими представлениями о науке она не должна содержать "никакой примеси заблуждений". Сейчас истинность не рассматривается как необходимый атрибут всех познавательных результатов, претендующих на научность. Она является центральным регулятивом научно-познавательной деятельности.

Для классических представлений о науке характерен постоянный поиск "начал познания", "надежного фундамента", на который могла бы опираться вся система научных знаний. Однако в современной методологии науки развивается представление о гипотетическом характере научного знания, когда опыт не является больше фундаментом познания, а выполняет в основном критическую функцию.

На смену фундаменталистской обоснованности как ведущей ценности в классических представлениях о научном познании все больше выдвигается такая ценность, как эффективность в решении проблем.

Взаємозв'язок норми та ідеалу. Iєрархiчна взаємозумовленiсть iдеалiв i норм наукового пiзнання вiдображає також i спiввiдношення потенцiйного з актуальним. Так, фундаментальне відкриття є знанням потенційного щодо знань, якими володіє наукове співтовариство, а професійні знання науковців є потенційними по відношенню до знань, які чітко зафіксовані на соціокультурному рівні.

Герменевтичні характеристики норм осмислювали М.Вебер, Р.Мертон, Т.Парсонс, П.Сорокін, які підкреслювали їх аксіологічну зумовленість і соціокультурну значущість. Ф.Знанецький, Дж.Коул, Л.Флек, У.Хенгстром аналізували норми і цінності науки з метою виявлення кореляцій між структурою наукового співтовариства та механізмами функціювання знання. Герменевтичну природу дослідження нормативності у своїх пізніх публікаціях визнавав і Т.Кун.

Структура і методи емпіричного й теоретичного дослідження.

Структура наукового дослідження включає: встановлення об'єкта вивчення; аналіз існуючих фактів чи теорій про об'єкт; постановку і формулювання проблеми, а також визначення предмета дослідження; визначення мети і задач дослідження, висування гіпотези; вибір методів дослідження; перевірку гіпотези; визначення сфери застосування знайденого наукового рішення; літературне оформлення результатів дослідження; перевірка й уточнення висновків дослідження і впровадження їх в практику.

У кожному науковому дослідженні можна виділити два рівні:

емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів;

теоретичний - досягнення синтезу знань (у формі наукової теорії).

На емпіричному рівні застосовуються методи:

Абстрагування -- це відхід у думці від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень предметів і виділення кількох рис, які цікавлять дослідника.

Аналіз - метод пізнання, який дає змогу подіта предмети" дослідження на складові частини (природні елементи об'єкта або його властивості та відношення).

Синтез, навпаки, примокає з'єднання окремих частин чи рис предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей.

Індукція та дедукція. Дедуктивною визначають таку розумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на; основі знання загальних властивостей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до загального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція - взаємопротилежні методи пізнання.

Дедукція (від латинського - виведення) - це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини. Дедуктивним у широкому розуміння вважається будь-який вивід взагалі, у більш специфічному і найбільш поширеному розумінні - доведення або виведення твердження (посилань) на основі законів логіки, що мають достовірний характер. У випадку дедуктивного висновку наслідок міститься у посиланнях приховано, тому вони повинні бути одержані з них на основі застосування методів логічного налізу.

Змістом дедукції як методу пізнання є застосування загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ. Важливою передумовою дедукції у практиці пізнання є зведення конкретних задач до загальних і перехід від розв'язання задачі у загальному вигляді до окремих її варіантів.

Індуктивні умовиводи дають лише вірогідні знання, тому що вони ґрунтуються на емпіричних спостереженнях кінцевого числа об'єктів.

Інтуїція - метод пізнання, що є вираженням безпосередності у процесі пізнання на відміну від опосередкованого, дискурсивного характеру пізнання), вирішення проблеми на основі ірраціонального здогаду. Елемент безпосередності є діалектичною єдністю чуттєвого та раціонального. Протилежність інтуїції розсудковому пізнанню відносна, Інтуїтивне і логіко-дискурсивне є тими моментами творчого мислення, для яких характерне взаємопроникнення. Інтуїція не існує в чистому й ізольованому вигляді.

Моделювання - метод, який ґрунтується на використанні моделі як засобу дослідження явищ і процесів природи. Під моделями розуміють системи, що замінюють об'єкт пізнання і служать джерелом інформації стосовно нього. Моделі -- це такі аналоги, подібність яких до оригіналу суттєва, а розбіжність -- несуттєва. Моделі поділяють на два види: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі втілюються у дереві, металі, склі тощо. Ідеальні моделі фіксуються в таких наочних елементах, як креслення, рисунок, схема, комп'ютерна програма та ін.

Ідеалізація - це мисленнєве конструювання об'єктів, яких не існує у дійсності. Цей процес, з одного боку, схожий на мислене моделювання, а з другого - є абстрагуванням.

Узагальнення - це метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об'єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Методи теоретичних досліджень:

Аналогія - це метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки.

Аналогія не дає достовірного знання: якщо роздуми за аналогії є істинними, то це ще не означає, що його результати будуть істинними.

Екстраполяція (від - над, і - змінюю, виправляю) - метод наукового дослідження, який полягає в розповсюдженні висновків, отриманих із спостережень над однією частиною об'єкта.

Ідеалізація - це конструювання подумки об'єктів, які не існують у дійсності або практично нездійсненні (наприклад, абсолютно тверде тіло, абсолютно чорне тіло, лінія, площина).

Мета ідеалізації: позбавити реальні об'єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об'єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями.

Формалізація - це метод, за. допомогою якого змістовне знання відображується у формалізованій мові. Формалізація основана на мисленні, що дозволяє відображати основні закономірності й процеси розвитку об'єктів навколишнього світу в знаковій формі за допомогою спеціальних знаків, символів, формул чи формалізованих мов.

Аксіоматичний метод - метод побудови наукової теорії, за якого деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з них відповідно до певних логічних правил.

Гіпотеза та припущення. У становленні теорій як системи наукового знання найважливішу роль відіграє гіпотеза. Гіпотеза є формою осмислення фактичного матеріалу, формою переходу від фактів до законів.

Історичний метод дає змогу дослідити виникнення, формування та розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей. Один з основних методів наукового пізнання в суспільних науках.

Системний підхід полягає в комплексному дослідженні великих і складних об'єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Виходячи з цього принципу, треба вивчити кожен елемент системи в його зв'язку та взаємодії з іншими елементами, виявити вплив властивостей окремих частин системи на ЇЇ поведінку в цілому, встановити емерджентні властивості системи і визначити оптимальний режим її функціонування.

Систематизація - специфічний метод дослідження, пізнавальний процес упорядкування деякої множини розрізнених об'єктів і знання про них. Упорядкування здійснюється шляхом встановлення єдності і відмінності елементів, що підлягають систематизації, визначення місця кожного елемента відносно один одного. При цьому використовуються логічні операції порівняння, абстрагування, класифікації, аналізу і синтезу, опису та пояснення. Результатом систематизації є відповідна наукова система об'єктів і знань про них.

Метод класифікації. Система класифікації визначається і характеризується використаним методом класифікації, ознаками класифікації, послідовністю і кількістю рівнів класифікації, кількістю угруповань.

Метод класифікації - це сукупність правил створення системи класифікаційних угруповань та зв'язки між ними. Розрізняють два основних методи класифікації: ієрархічний та фасетний.

Типологія (від грец. - відбиток, форма, зразок і логос - слово, вчення) - метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування систем об'єктів і їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу. Проблеми типології виникають в усіх науках, які мають справу з різнорідними за складом множинами об'єктів (як правило, дискретних) і вирішують завдання впорядкованого опису і пояснення цих множин. Типологія спирається на виявлення подібності і відмінності об'єктів, що вивчаються, на пошук надійного способу їх ідентифікації, а у своїй теоретично розвинутій формі прагне відобразити будову досліджуваної системи, виявити її закономірності, які дають можливість передбачати існування невідомих об'єктів.

Порівняння - метод наукового пізнання, за допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Гіпотетико-дедуктивний метод (грец. основа, припущення) - спосіб пізнавальної дійсності, що полягає у побудові гіпотетико-дедуктивної моделі для теорії, структура якої вивчається.

Теорія - система знань, яка описує і пояснює сукупність явищ певної частки дійсності та зводить відкриті в цій галузі закони до єдиного об'єднувального початку (витоку). Теорія будується на результатах, отриманих на емпіричному рівні досліджень. У теорії ці результати впорядковуються, вписуються у струнку систему, об'єднану загальною ідеєю, уточнюються на основі введених до теорії абстракції, ідеалізації та принципів.

До нової теорії ставляться такі вимоги: адекватність наукової теорії описуваному об'єкту; повнота опису певної галузі дійсності; необхідність пояснення взаємозв'язків між різними компонентами в межах самої теорії; відсутність внутрішньої несуперечливості теорії та відповідність її дослідним даним. Теорія має бути евристичною, конструктивною і простою.

Наукові революції та зміна історичних типів наукової раціональності.

Наукова революція - радикальна зміна процесу і змісту наукового пізнання, пов'язане з переходом до нових теоретичних і методологічних передумов, до нової системи фундаментальних понять і методів, до нової наукової картині світу, а також з якісними перетвореннями матеріальних засобів спостереження і експериментування, з новими способами оцінки та інтерпретації емпіричних даних, з новими ідеалами пояснення, обґрунтованості та організації знання.

Зміна навіть частини з цих засад сприймається науковцями як наукова революція. Перша така системи склалася в умовах становлення класичної науки додисциплінарного (XVII-XVIII ст.) і дисциплінарного (XIX ст.) етапів її розвитку. Революція початку ХХ століття, яка призвела до появи некласичної науки (спеціальної і загальної теорій відносності і квантової механіки у фізиці, генетики в біології, як кібернетики основи створення обчислювальної техніки і т.д.). Нинішня наукова революція пов'язана зі становленням нелінійного природознавства і загалом постнекласичної науки, розгорталась протягом трьох останніх десятиліть і досі не завершилася.

Всі вищезгадані наукові революції розглядаються як глобальні, оскільки, на відміну від локальних наукових революцій, що відзначають парадигмальні зсуви в окремих наукових дисциплінах ці революції не тільки зачіпають всю науку певного часу, але й передбачають виникнення нового типу раціональності. Класичний, некласичний і постнекласичний типи наукової раціональності відрізняються системою засад наукового дослідження.

В. С. Стьопін, який увів до наукового слововживання термін “постнекласична наука”, так розрізняє типи наукової раціональності, пов'язані з кожним із вищеназваних етапів розвитку науки: “Класичний тип раціональності центрує увагу тільки на об'єкті й виносить за дужки усе, що стосується суб'єкта та засобів діяльності. Для некласичної раціональності є характерною ідея відносності об'єкта до засобів і операцій діяльності; експлікація цих засобів і операцій виступає умовою одержання істинного знання про об'єкт. Нарешті, постнекласична раціональність враховує співвіднесеність знань про об'єкт не тільки з засобами, а й з ціннісно-цільовими структурами діяльності. Кожний тип раціональності передбачає переважне освоєння об'єктів певної системної організації: малих систем, великих систем, систем, що саморозвиваються. Він є умовою одержання істинного знання про ці об'єкти”

Принципово новою вимогою, порівнянно з некласичним типом раціональності, є необхідність зважати на ціннісні орієнтації суб'єкта, що В.С.Стьопін вважає визначальною відзнакою постнекласичного типу раціональності.

Методологічна настанова зважати на аксіологічний (аксіологія - вчення про цінності) бік справи, не означає можливості над ідеологічної, надціннісної позиції, до якої має прагнути суб'єкт. Навпаки, розуміння непозбутності ціннісних настанов, в тому числі і власних, заважає переоцінювати власну пізнавальну позицію, вважати свою парадигму єдино можливою. Це створює підґрунтя для наукової дискусії, завдяки утримуванню в свідомості і різних пізнавальних перспектив, що є адекватними поліваріантності, притаманній як нелінійному природознавства, так і культурі доби постмодернізму. Нагадаємо влучний вираз Х.Патнема про “реалізм з людським обличчям”. Врешті решт здатність науковців відтворювати багатогранність істини може сприяти політичному чи міжнаціональному консенсусу, який є таким необхідним за часів багатьох гарячих точок на нашій планеті (Карабах, Косово, Афганістан, Північна Ірландія, і, на шкода, так далі і таке інше). Раціональна дискусія в пошуках консенсусу замість емоційного відкидання іншої точки зору і створення образу ворога - це історичний виклик до сучасних науковців і філософів, як і політиків і національних чи релігійних лідерів.

Загальнонаукові методологічні принципи як вимоги до наукової теорії.

Методологія - це вчення про методи пізнання і перетворення дійсності.

Метод - це система регулятивних принципів перетворюючої, практичної чи пізнавальної, теоретичної діяльності.

В науці - способи дослідження та викладення матеріалу, єдиний стиль мислення, визначення фундаментальних методів дослідження. Методи виконують як пізнавальну так і нормативну функції. Вони дають вченим основні принципи їх пізнавальної діяльності і форми реалізації цих принципів. Метод конкретизується в методиці.

Методика - конкретні прийоми, засоби отримання та обробки фактичного матеріалу. Вона базується на методологічних принципах.

Кожна наукова теорія створюється в межах тої чи іншої методики. Теорії, що існують в межах різних методик, не порівняні. Тому одна і та ж теорія не може входити в різні методики без попереднього її переосмислення. Отже, при зміні методик неможливо здійснити наслідування теорій. В контексті нових методик нові теорії отримують новий зміст, нову інтерпретацію. Метод знаходиться в нерозривному зв'язку з теорією: будь яка система об'єктивного знання може стати методом.

Методологічні принципи - це твердження філософського характеру. Вони є орієнтирами в діяльності та організації знання, тому це відображає їх роль як вимог до наукової теорії. До таких вимог відносять:

1) принципова перевірюваність;

2) максимальна загальність;

3) передбачувана сила;

4) принципова простота;

5)системність

1) Принципова перевірюваність. Теорія, яка не веде до жодних кількісно визначених висновків, як правило може бути суміщена будь-якими даними досліду, а це значить, що її практично неможливо перевірити. Через це перевірювальність обов'язково передбачає отримання наслідків, що допускають спростування дослідом. Те, що не може бути спростовано ніяким дослідом, тим самим не може бути перевіреним. Якраз в цьому смислі вимога перевірюваності співпадає з вимогою, щоб будь-яка наукова побудова допускала можливість свого спростування.

Підтвердження дослідом наслідків теорії лише в тому випадку має цінність, якщо ці наслідки можуть бути дослідом і спростовані. Підтвердження дослідом наслідків, про які наперед відомо, що вони ніяким дослідом не можуть бути спростовані, взагалі не є підтвердженням.

З принциповою перевірюваністю тісно пов'язана теза принципової спостережуваності. В першому наближенні принцип спостережуваності та принцип перевірюваності стверджують одне і те саме - про емпіричну перевірюваність наслідків будь-яких теоретичних надбудов. З принципом спостережуваності пов'язаний специфічний зміст, який пов'язаний з його більшою (порівнюючи з принципом перевірюваності) зв'язком з питаннями про структуру наукової теорії взагалі (і фізичної теорії зокрема).

2) Максимальна загальність. Загальний зміст цього принципу полягає в тому, що з теоретичної побудови повинні випливати не тільки ті явища, для пояснення яких вона пропонувалася, але і як можливо більш широкий клас явищ, які безпосередньо начебто і не пов'язані з початковим явищем. Цей принцип тісно пов'язаний з вимогою принципової перевірюваності. Явища, предмети об'єктивного світу не існують ізольовано один від одного; вони пов'язані один з одним і є членами якихось широких і загальних розрядів речей, є членами більш загальних реальних класів явищ. Якщо в гіпотезі є об'єктивний зміст, він обов'язково має виявитись в тому поясненні багатьох інших явищ, так або інакше пов'язаних з вихідним. Поодиноке існує лише в тому, що призводить до загального.

3) Передбачувана сила. Хороша теорія повинна бути в змозі передбачувати нові факти, вона повинна мати здатність передбачення. Теоретична побудова, яка обмежується лише поясненням вже відомого матеріалу, завжди викликає підозри щодо своєї правдоподібності. Теорія повинна передбачати нові явища. Принципова перевірюваність теж передбачала нові факти, але там новизна цих фактів полягала в тому, що вони не брали участь в побудові теорії, і чи були вони відомі раніше, чи вперше виведені з теорії було все одно. Вимоги наявності передбачуваної сили акцентує увагу на здатності теорії передбачувати дещо взагалі раніше невідоме. Наявність у теорії передбачуваної сили особливо показує її роль як форми розвитку наукового знання.

4) Принципова простота. Можна виділити три види простоти:

а) Лінгвістична, або синтаксична (пов'язана з викор теорією мовними засобами).

б) Семантична (пов'язана зі змістом мовних виразів, що входять в теорію).

в) Прагматична (пов'язана з використанням теорії).

Крім цих видів розрізняють простоту принципову, яка претендує на роль основного методологічного принципу. Принципова простота теорії полягає в її здатності, виходячи з порівняно небагатьох підстав, пояснити якомога найширше коло явищ. Складність теорії, що свідчить проти неї, полягає в наявності багатьох штучних і довільних припущень, ніяк не пов'язаними з основними її положеннями і перетворюючими теорію вцілому у випурну і занадто громіздку побудову.

Системність. Будь-які теорії, ідеї, концепції не можуть бути довільними, на них накладається ряд обмежень, зокрема: 1) вони задовольняють деякій парадигмі (при екстенсивному рості) або принципу відповідності (при інтенсивному рості); 2)вони задовольняють існуючим на даній стадії розвитку науки деяким загальним правилам гри.

Поняття системності та комплексності дослідження.

Системмний підхімд (англ. Systems thinking -- системне мислення) -- напрям методології досліджень, який полягає в дослідженні об'єкта як цілісної множини елементів в сукупності відношень і зв'язків між ними, тобто розгляд об'єкта як системи. Системний підхід розвиває і конкретизує такі категорії діалектики, як зв'язок (філософія), відношення, зміст і форма, частина і ціле та ін.Основний засіб системного підходу -- системний аналіз.

Комплексний підхід - дослідницький підхід і принцип організації дослідження, що розглядає об'єкт, практику з позицій цілісності і системності.

Можна виокремити чотири форми співвідношення системного та комплексного методів.

З одного боку, вважається, що системний та комплексний аналіз є тотожними. Така точка зору поширилась на початку еволюції теорії систем і, хоча все ж має право на існування, сьогодні не є широко розповсюдженою.

З іншого боку, системний аналіз розглядають як складову частину комплексного, оскільки комплексний аналіз вивчає як системи (і тоді він стає системним), так і несистемні об'єкти.

Третьою формою кореляції комплексного та системного підходу є відношення залежності, коли вважається, що комплексний аналіз є видовим поняттям в рамках системного, який постає як родовий..

Але, на нашу думку, ці методи, не зважаючи на зовнішню схожість, є суттєво відмінними один від іншого і не знаходяться у відношенні підпорядкованості.

Відмінності між ними виникають уже із назви. Етимологічно термін «комплексний» походить від латинських слів «com» (з) та «plectere» (вплітати, переплітати), а системний - від грецьких слід «syn» (разом) та «histanai» (розміщати). Тобто, в основі комплексного аналізу є спостереження заявищами, «переплетеними» між собою, такими, які певним чином взаємопов'язані. Це необов'язково передбачає системність цих явищ. Бути у відношенні динамічного зв'язку можуть і декілька систем, які разом не складають цілісну систему, і система та хаос, і система та процес, який відбувається із залученням декількох систем тощо. Якщо намагатися вкласти ці об'єкти суто у рамки системи, вони втрачають с вої характерні особливості. На противагу цьому, при застосуванні системного аналізу, основна увага приділяється системам, які можна окреслити та визначити. Їхні характеристики можуть бути занесені в комп'ютер та виражені в числовому вимірі. Тобто, відмінність між даними підходами полягає уже в нетотожності об'єктів.

...