Основи філософії

Філософія являє собою передусім роботу розуму -- це роздуми, або рефлексія.

Філософська рефлексія -- це особливе розуміння світу за допомогою пізнання і переживання, коли пізнані закономірності переломлюються крізь призму інтересів людини, а ціннісно-емоційне сприйняття світу піддається раціональному осмисленню. «Це пошук логічних та інших (моральних, ціннісних, емоційних тощо) основ і форм духовного життя, культури в цілому».

Конкретне здійснення рефлексії може бути різним, що і створює багатство філософських підходів до світу. У той самий час різноманітність підходів реалізується в рамках відносно єдиної філософської проблематики, приводячи до постійного збагачення філософської рефлексії новими методами. Таким чином здійснюється процес самопізнання і самосвідомості людини та людської культури в цілому.

Марксистське та неомарксистське осмислення людського буття.

Буття - філософська категорія, яка означає реальність у різноманітних її проявах. Співвідноситься з категоріями “суще”, “сутність” та “існування”.

Марксистська філософія розглядає проблему буття з точки зору багаторівневої його організації. Так, Енгельс виділяв існування таких рівнів організації буття матеріального світу, як органічна і неорганічна природа; жива природа; суспільне буття; буття особистості.

Особливе місце в марксистській філософії відводиться осмисленню суспільного буття. Зокрема, Маркс відкрив об'єктивний закон суспільного розвитку - визначальної ролі суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості. А саме суспільне буття постає як реальний процес життєдіяльності людей, як “виробництво самого матеріального життя” (Маркс. “Німецька ідеологія”).

У марксистський філософії проблема буття аналізується у двох напрямках: у загальнофілософському і соціально-філософському.

У загальнофілософському смислі буття розглядається як сукупна реальність, представлена об'єктивною реальністю - матерією і суб'єктивною реальністю - свідомістю. Співвідношення між цими двома видами буття марксисти вважають основним, головним питанням філософії, вирішуючи його на користь первинності матерії, об'єктивної реальності, а суб'єктивну реальність, свідомість розуміючи як вторинне буття, продукт, функцію високорозвиненої матерії-мозку суспільної людини. При цьому у бутті (у об'єктивній реальності) виділяються різноманітні сфери - основні форми буття: природа (органічна і неорганічна), людина і суспільство.

У соціально-філософському смислі буття розглядається як діалектична єдність суспільного буття і суспільної свідомості.

Суспільне буття - матеріальна, предметно-чуттєва сторона життя суспільства, соціально-практична діяльність людей і її продукти-світ культури як теоретично і практично освоєної природи.

Суспільна свідомість - ідеальна, духовна сторона життя суспільства, сукупність поглядів, ідей, вчень, теорій, якими люди керуються у своїй практичній діяльності (наукові знання, політичні, правові ідеї, моральні принципи і норми, художні образи, релігійні переконання, філософські погляди).

В проблемі взаємозв'язку природного і соціального (суспільного) буття марксизм виходить з первинності природного, а в проблемі взаємозв'язку суспільного буття і суспільної свідомості з первинності суспільного буття, розглядаючи суспільну свідомість як творче відображення суспільного буття.

У неомарксистській філософії кінця ХІХ-ХХ сторіччя продовжувала розвиватися настанова на розгляд буття як продукту діяльності духу. Однак при цьому по-новому тлумачиться саме буття: натуралістично-об'єктивістський і субстанціональний підходи до його розуміння поступилися місцем функціональному: ні “що воно є”, а “як воно існує”. У ряді філософських концепцій поняття буття зводиться до специфічної форми буття-людського існуванні.

У Ф.Ніцше буття тлумачиться як узагальнення поняття життя. У В.Дільтея (“філософія життя”) справжнє буття співпадає з цілісністю життя, що осягається науками про дух. Г.Ріккерт (“неокантіанство”) розрізняє чуттєво-реальне буття, з яким, має справу природознавство, і реальне буття (світ духовних цінностей), з яким має справу філософія. Е.Гуссерль (феноменологія) розрізняє реальне і ідеальне буття. Перше є зовнішнім, фактичним, тимчасовим, а друге - світ чистих суттєвостей (“ейдосів”), які мають справжню явність. Н.Гартман протиставляє матеріальне буття як емпіричне, тимчасове ідеальному буттю як надісторичному, вічному.

Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здійснили спробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури.

Представники гуманістичного неомарксизму вважали, що проблема буття людини в суспільстві має бути центральною в будь-якій філософській концепції. Та вважали цю проблему недостатньо дослідженою в марксизмі.

ПОЛОЖЕННЯ МАРКСИЗМУ: Вчення марксизму створювалося в середині XIX ст., і на ньому чітко проглядається відбиток культури свого часу, своєї епохи. Теоретична діяльність Карла Маркса (1818-- 1883) розпочинається в 40-х роках XIX ст., коли з позицій революційного демократизму він виступає з ідеєю світової гармонії, яку називає комунізмом, або «реальним гуманізмом». Комунізм базується на ідеї вільної універсальної творчої сутності людини. Перешкодою на шляху до реалізації цієї ідеї виступають різні види відчуження: людини від природи, людини від своєї власної «родової» сутності, людини від людини і людини від суспільства. Основою всіх форм відчуження є відчуження праці, яке базується на приватновласницьких відносинах. Для докорінної зміни ставлення людини до природи та інших людей необхідно стати на шлях присвоєння своєї дійсної родової сутності. На основі теорії присвоєння Маркс створює гуманістичне, величне вчення про суспільно-історичну, предметно-практичну сутність людини. Визнаючи людину природною істотою і одночасно суспільною (природа -- «частина» людини, її «неорганічне тіло»), Маркс вважає, що людина -- природна істота особливого роду, вищий продукт розвитку природи. Людина -- це універсально-загальна сила природи, здатна до активного її перетворення («соціалізації»). Цю здатність Маркс називає практикою. Людська діяльність становить процес «олюднення світу», перетворення природи відповідно до її законів. У той самий час накладення на природу людських характеристик, без яких вона не змогла б стати фактором людського буття.

Історія розглядається Марксом як процес взаємодії людини і природи. Субстанцією історичних змін виступає спосіб виробництва матеріальних благ, а як провідна тенденція історії виступає поступальний розвиток -- суспільний прогрес. На цій підставі Маркс розробляє теорію матеріалістичного розуміння історії. Суть його в тому, що систему виробничих відносин між людьми слід пояснювати, виходячи з виробництва безпосередніх засобів для життя, а потім на цій основі -- і політичний устрій суспільства, мораль, право, філософію та інші духовні явища. Залежність свідомості людей від їхнього суспільного буття змінює роль духовної діяльності людини. На основі матеріалістичної концепції історії Маркс створює теорію суспільно-економічної формації. Узагальнюючи історію розвитку людства, Маркс виділяє такі основні суспільно-економічні формації, що утворюють ступені історичного прогресу: первіснообщинний лад, рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний. Формація охоплює всі сторони суспільного життя в їх органічному взаємозв'язку. В основі кожної формації лежить певний спосіб виробництва. Виробничі відносини, взяті в їх сукупності, утворюють сутність даної формації; структуру формації складає економічний базис і відповідна йому політико-юридична, ідеологічна надбудова. Сутність теорії суспільно-економічної формації полягає в тому, що вона визнає поступовий, прогресивний характер суспільного розвитку і приводить до висновку про неминучість загибелі капіталізму і торжества комунізму.

Антропологія К. Маркса визнає людину вищою соціальною цінністю -- «вільний розвиток кожного є умовою вільного розвитку всіх». Однак ця ідея, спільна для багатьох філософських напрямків, в тому числі для індивідуалізму, нероздільно пов'язана в марксизмі з концепцією соціальної сутності людини, її діяльної природи. Людина, за Марксом, подвоює себе не тільки інтелектуально, як це має місце в свідомості, але і реально, діяльно, і споглядає саму себе в створеному нею світі. Визначивши завдання практичного перетворення світу, Маркс носієм цього перетворення вважає пролетаріат.

Упродовж багатьох років Фрідріх Енгельс (1820--1895) був безкорисливим другом і соратником К. Маркса. Після його смерті він скромно зауважував, що при житті друга завжди «грав» другу скрипку. На думку Енгельса, Маркс -- геній, а він сам -- всього лише талант. Енгельс ставив собі і Марксу в заслугу вироблення діалектичного матеріалістичного методу, який протиставив метафізичному (догматичному) способу мислення. Він виступав за союз філософії та природознавства, але вважав, що в останньому панує хаотична плутанина саме внаслідок незнання природознавцями діалектики.

У контексті своєї концепції матеріалістичної діалектики Ф. Енгельс звертається до проблеми теорії пізнання. Практичні потреби людей -- головний стимул для розвитку знання, вони здійснюють вирішальний вплив на вибір, напрямок, темпи розвитку знання, на характер їх використання. Пізнання світу в кінцевому підсумку служить меті його перетворення.

Метою пізнавальних зусиль є досягнення істини, що визначається як відповідність думки, наших знань про світ самому світу, об'єктивній дійсності. Кожна істина -- об'єктивна, її оформлення (об'єктивізація) у зовнішньому світі, в сфері науки залежить від особливостей тих людей, які формулюють дану теорію. Таким чином, значення об'єктивної істини мають усі достовірні знання людей, всі положення науки, в яких відображується об'єктивна дійсність.

Критерієм істини виступає практика. Тільки ті результати пізнання, які пройшли перевірку практикою, можуть претендувати на знання об'єктивної істини.

Заслуговує уваги сформульоване Ф. Енгельсом основне питання філософії, яке є питанням про відношення мислення до буття, що поділило філософів на два великих табори -- ідеалістичний та матеріалістичний. Однак не зовсім коректно прагнути поділити величезне і різноманітне проблемне поле філософії всього на два напрями -- ідеалістів (дух або свідомість первинні, а матерія вторинна) і матеріалістів (матерія первинна, свідомість вторинна). Світ філософії складається не з білого або чорного, він багатоколірний і не підлягає поляризації.

Ф. Енгельс підводить певний підсумок взаємоузгодження структури буття та предметного розподілу наук. Він створює вчення про форми руху матерії, які водночас є і рівнями організації буття, і виділяє п'ять форм руху: механічний, фізичний, хімічний, біологічний та соціальний. Розвиток матерії -- це рух з одного рівня на інший. Вищі форми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Обмеження самої концепції форм руху полягає, з одного боку, в неможливості розглянути буття людини та буття духовного, а, з іншого боку -- історичністю предметного розподілу наук, на основі якого вона створена.

Екзистенціальний вимір людського буття.

КОНСПЕКТ

Екзистенціалізм - (від лат - існування ) один із найвпливовіших напрямків сучасної філософії ХХ століття. Сутністю філософії екзистенціалізму є те, що вона на перший план висуває ідею абсолютної унікальності людського буття, яка проявляється, насамперед, у переході (внутрішнього) душевного світу людини у (зовнішній) соціальний світ. Теоретичним принципом екзистенціалізму є творення глибинного знання про людину на основі усвідомлення нею власної недосконалості, плинності життя і невідворотності смерті

Основні представники екзистенціалізму:

а) релігійний напрямок - К.Ясперс (Німеччина), Г. Марсель

б) атеїстичний напрямок - А. Камю (Франція), Ж.П. Сартр (Франція), М. Гайдеггер (Німеччина)

Ортега-і-Гассет (Іспанія), Абаньян (Италия)

Безсумнівним досягненням екзистенціалізму є прагнення осягнути буття, як повну нерозчленовану цілісність суб'єкта і об'єкта. І несправедливо було б твердити, що екзистенціалізм не бачить об'єктивного моменту існування всього сущого. Просто екзистенція у цьому філософському вченні є буттям, яке у кінцевому підсумку спрямоване до ніщо, реальною точкою підрахунку якого є смерть. Одночасно людська екзистенція це постійне, невмируще прагнення у майбутнє.

Окрім цього, конструктивність екзистенціалізму полягає і в тому, що ця філософія по особливому тлумачить історичні людини і світу. Людина сама є історією, що своєрідно розгортається в суспільстві, природі, світі, що, безсумнівно, мають свою історію.

І, нарешті, найголовнішим в екзистенціалізмі є розкриття людини у невід'ємному від неї діянні, адже людське буття, насамперед, здатне не лише цікавитися буття взагалі, а й дбати про себе, творити власне існування.

Вершиною ж творчого характеру діяльності людини екзистенціалізм бачить - свободу. Екзистенціалізм цілком справедливо декларує себе як гуманістичну філософію. Суть цього гуманізму полягає в тому, що екзистенціалізм закликає людину вірити, любити і сподіватись не тільки на щасливе майбутнє, а вірити і діяти так, щоб у сьогоденні людина могла робити себе свідомою і хоча б на мить щасливою.

Основною ж обмеженістю екзистенціалізму слід вважати те, що цей філософський напрямок майже ігнорує думку про прогресивність взаємозв'язку філософії і науки, про раціоналізм, як цінне надбання філософської історії.

Саме ця характеристика, наприклад, екзистенціоналізм розглядає в якості основного питання своєї філософської доктрини відношення до світу людини через прагнення, через почуття, через бачення абсурду, межевою ситуацією і індивідуальної свободи. Людина в екзистенціоналізмі виокремлюється за основним питанням за проблемою свободи. Так само і феноменології особливо в етичній феноменології . Левінас, Глюксман..

Думки представників екзистенціалізму про людське буття

Важливе місце у некласичній філософії належить екзистенціалізму, витоки якого знаходяться в XIX ст. і пов'язані з іменем датського філософа Серена К'єркегора (1813--1855). Висунувши ідею «екзистенціального мислення», той вважає, що зовнішнє буття людини є «недійсним існуванням». Дійсне існування людини -- її «екзистенція». Досягнення екзистенції передбачає здійснення людиною вирішального вибору, завдяки якому вона переходить від «недійсного буття» до «самої себе», єдиної і неповторної, до буття «дійсного».

Принцип естетичного -- детермінація існування людини зовнішнім світом, який не залежить від її волі. Знаходячись на цій стадії в стані вибору, людина орієнтована на «насолоду».

Принципом етичного етапу є обов'язок. На цій стадії людина певною мірою звільнена від зовнішніх обставин, дійсно обирає себе.

Принципом релігійного етапу є страждання. Саме тут вибір конкретно визначений і сходження людини до самої себе завершується. Саме тут людина одержує, нарешті, всю повноту «дійсного» буття, повноту власного, унікального буття, свою екзистенцію. На цій стадії людина відмовляється від попередніх звичок існування і приймає страждання як принцип існування, приєднуючись тим самим до долі розп'ятого Христа.

Недолік сучасної йому філософії К'єркегор вбачав у тому, що в дослідженнях самої людини акцент робиться на її сутності, а саме існування переміщується на другий план. Тому завдання своє вбачав у поверненні до людини. Слід допомогти людині знайти свою правду, тобто таку істину, заради якої їй хотілося б жити і померти.

Засновником сучасного екзистенціалізму є німецький філософ Мартін Гайдегер (1889--1976). За вихідний момент всього існуючого він бере людське існування. Філософ вважає: ніщо і ніхто, крім людини, не знає про свою скінченність, смертність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття.

М.Хайдеггер, критикуючи традиційний підхід до буття, оснований на розгляді його як існуючого, як субстанції, як чогось ззовні даного і протилежного суб'єкту, вважає, що проблема, буття має сенс лише як проблема людського буття, як проблема граничних засад людського існування, дуже важливим вираженням якого є страх перед ніщо.

Структура людського буття (екзистенція) в його цілісності позначена як «турбота». Вона становить єдність трьох моментів: «буття-у-світі», «забігання наперед» і «буття-при-внутрішньосвітовому-існуючому». Кожний з трьох розглянутих моментів «турботи» становить певний «модус» часу, «буття-у-світі» є модус минулого, «забігання наперед» -- модус майбутнього, а «буття-при- внутрішньосвітовому-існуючому» -- модус сьогоднішнього. Ці три модуси взаємно проникають один в одного і складають єдиний феномен «турботи».

Екзистенційне буття людини є, за Гайдеггером, принципово часовим феноменом, причому часові характеристики людини набувають значного структурного розмаїття, визначальну роль серед якого набувають часовість (Zeitlichkeit) та історичність (Geschichtlichkeit). Часовість, що виступає у трьох часових «екстазах» -- теперішньому, минулому і майбутньому, переживається людиною як конечність людського існування (від народження до смерті). Людське буття буває недійсним і дійсним. Недійсне буття -- це перевага моментів сьогоднішнього, завдяки чому «світ речей» закриває від людини її скінченність, людське буття повністю «поглинається» предметним або соціальним середовищем і може розглядатись як річ. У результаті виникає феномен «середньої», простої, пересічної людини замість справжньої, дійсної. Тобто ми маємо справу з «нівельованою індивідуальністю», яка хоче бути «такою, як інші», «як усі», а не собою.

Дійсне буття у Гайдеґґера виступає як усвідомлення людиною своєї історичності, скінченності і свободи. Воно досягається тільки «перед лицем смерті». Висуваючи ідею смерті, Гайдеґґер вважає, що єдиний засіб вирватися із сфери буденності та звернутися до самого себе -- це подивитися в очі смерті, крайньої межі, поставленої усякому людському існуванню.

Філософія Гайдеґґера разом з тим виступає як етика. Адже заклик бути самим собою означає орієнтуватися на совість. Наскільки буде реалізована совість, залежить від рішучості. Значення філософії М. Гайдеґґера визначається насамперед тим, що він досить яскраво репрезентував гуманістичну її спрямованість: світ -- твій дім, не руйнуй його. Тому буття людини в світі не може бути будь-яким, а лише людським, творчим, самодостатнім.

Нарівні з Гайдеґґером лідером екзистенціального руху був Карл Ясперс (1883--1969). Він прагнув міркувати строго у філософському контексті. Центральне запитання: що є ми, люди? Яке людське буття (екзистенція) і в чому полягає його специфіка? Ми є: а) наявне буття (подібно до всіх речей);

б) свідомість взагалі (коли мислимо предмети в загальних категоріях);

в) дух (використовуємо ідеї); можлива екзистенція, яка може здійснитися лише через буття в світі, тобто трансценденцію.

Екзистенція і свобода в Ясперса -- поняття тотожні. Характеристика свободи полягає в тому, що вона не може бути «знайдена» на жодному рівні людського буття: ні на рівні емпіричного буття, ні на рівні свідомості взагалі, ні на рівні духу. Звідси Ясперс формулює важливий для нього принцип: «Людина існує або як предмет дослідження, або існує задля свободи».

Для вирішення цієї антиномії вводиться вчення про екзистенціальну комунікацію як універсальну умову людського буття. Все, що є істотним у людині і необхідним для людини, забезпечує комунікація. В процесі комунікації стає відомо, що таке -- «актор» і хто грає всі ці ролі. Комунікація створює додаткові шанси для людини на благополучне існування, які різко зростають, якщо за моральне і добре люди покладають відповідальність на своє співіснування в спільноті. Але це можливо лише при комунікації. Крізь призму комунікації К. Ясперс розглядає проблему істини. Наука не може дати нам усієї істини, оскільки не може вийти за межі предметного буття та стикуватись з трансценденцією. Тому загальновідомі істини науки не мають нічого спільного з істинами філософії; перші (вони складають лише елемент істини) є істини для людського розуму, другі -- для людської особистості (як екзистенція). Істина завжди особиста і тому для кожної людини своя. Критерієм істини є знову ж таки комунікація, яка не є засобом її розповсюдження, а лише засобом її досягнення.

Філософія Ясперса висуває на перший план етичні орієнтири і насамперед рішуче забезпечення свободи. Він занепокоєний тим, що на фоні «в'ялого» гуманізму переважає сцієнтизм, техніцизм, бюрократизм і пересічність.

Лінію французького екзистенціалізму в його атеїстичному варіанті започатковує Жан-Поль Сартр (1905--1980). Його турбує питання про специфіку буття людини. Сартр пов'язує буття людини не з часом, як Гайдеґґер, а з ніщо. Його цікавить питання про специфіку буття людини. Буття людини полягає в тому, що воно привносить в світ своє уявне, неіснуюче. Іншими словами, в своїй суб'єктивності людина є ніщо, або свобода.

Перший принцип екзистенціалізму -- положення: людина є те, що вона робить. Саме людське життя -- це можливість. Немає раз і назавжди даної та незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише в тій мірі, в якій вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія. У центрі екзистенціалізму Сартра -- «філософія свободи». Свобода ставить людину поза закономірністю, і причинною залежністю вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ані причини, ані основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно вибирає. Свобода передбачає незалежність по відношенню до минулого, заперечення його, розрив з ним.

У такому разі по-іншому постає проблема відповідальності людини за свій вибір, за своє життя. Вибираючи себе, людина бере на себе велетенську відповідальність як за себе, так і за все людство. Вона відповідальна «за всіх». Але тут виникає дилема, яку Сартр формулює наступним чином: хочеш жити «недійсним буттям» -- живи «як усі». Хочеш жити «дійсним життям» -- бунтуй проти суспільства, обирай «не як усі», але бери на себе і відповідальність. Людина як єдиний творець цінностей «приречена» на свободу, котра є внутрішньою свободою вибору.

Філософський зміст психоаналітичної антропології.

Інтерес до психоаналізу проходить під знаком філософського осмислення його основних ідей, про що свідчить розробка таких нових концепцій, як "психоаналітична філософська антропологія" (Бінсвангер), "екзистенціальний психоаналіз" (Сартр, Фромм), "синтетичні уявлення про людину, засновані на сполученні ідей психоаналізу з феноменологією Гуссерля (П. Рікьор) або феноменологічним вченням Гуссерля (Л. Рау-хала), "психоаналітична герменевтика" (А. Лоренц, Ю. Хабермас), "структурний психоаналіз" (Леві-Строс, Лакан) та ін.

Л. Бінсвангер У 30-х роках Л. Бінсвангер одним з перших почав використовувати екзистенціальний підхід у дослідженні теоретичних і клінічних проблем. Звернувшись до робіт М. Хайдеггера, він включив до арсеналу своїх конструкцій такі категорії, як «буття в світі», «стурбованість», «турбота» та ін. При цьому він по-своєму інтерпретував Хайдеггерівське вчення про людське буття, вважаючи, що осмислення справжньої природи людини з необхідністю пов'язано з виявленням смислу і значення основних форм людського існування і їх взаємодії між собою. Л. Бінсвангер і М. Бос виступили проти розгляду несвідомого в якості основної характеристики людини. З їхньої точки зору, подібна трактування несвідомого несумісна з екзистенціальної ідеєю людського буття. Це не означало, що Л. Бінсвангер і М. Бос не надавали значення несвідомому в процесі клінічної терапії. Навпаки, обидва приділяли значну увагу переходу несвідомого у свідомість і розглядали цю процедуру як необхідну передумову успішного лікування пацієнтів. Тим самим вони поділяли подібні ідеї З. Фрейда. Але вони не прийняли фрейдівського теоретичного розуміння несвідомого, яке, на їх погляд, мало загальний характер і втрачало зв'язок з унікальністю людини. Використовуючи, кожен по-своєму, хайдеггерівські ідеї, Л. Бінсвангер і М. Бос зверталися не лише до несвідомого, але і до свідомості. Вони виходили з того, що невротичний спосіб буття в світі може бути зумовлений свідомими образами і фантазіями. Різного роду фобії і ілюзії можуть бути зрозумілі в термінах екзистенціального занепокоєння. У зв'язку з цим задача екзистенціального аналізу полягає у виправленні помилок, допущених класичним психоаналізом. Основне вістря критики Л. Бінсвангера і М. Боса було спрямоване проти біологізаторських тенденцій в класичному психоаналізі. Так, вони відкинули фрейдівську теорію лібідо як натуралістичну, протиставивши їй концепцію любові в широкому сенсі цього слова. Прагнення поєднати хайдеггерівську філософію з психоаналітичною теорією сприяло осягненню буття людини в світі, в тому числі і в його патологічної формі. Бінсвангер вніс зміни в психоаналітичну метапсіхологію і в практику психотерапії, відкинувши біологізм і детермінізм у трактуванні несвідомих процесів. Людське існування розуміється Бінсвангером як єдність трьох часових модусів - минулого, сьогодення і майбутнього. Неврози і психози є осмисленими способами трансцендування, конституювання світу і самої екзистенції. Симптоми різних психічних розладів виникають у зв'язку з обмеженістю горизонту бачення: один часовий модус стає домінуючим, що перешкоджає справжньому існуванню людини і може вести до психічного захворювання. Традиційні методи клінічної психіатрії не піддаються радикальному перегляду, але вони не достатні, оскільки завданням психіатра є не стільки каузальне пояснення хвороби, скільки розуміння іншої людини. Клінічна психіатрія та психоаналіз дають нам поверхневий опис симптомів і синдромів, ігноруючи індивідуальне «буття-в-світі».

Уявлення про сутність людини у постмодерністській філософії.

Філософську антропологію другої половини XX -- початку XXI ст. представляє постмодернізм, який намагався окреслити образ людини в світі, що стрімко змінюється. Людина відчуває та вчиняє по-новому -- інакше, ніж уявлялося так званим «проектом модерну». Виявилося, що і світ, і людина є складнішими, ніж вважалося, та продовжують ускладнюватися.

Антропологія постмодернізму показала людину в соціумі, що її знеособлює, стирає особистісні відмінності. Виникає потреба нового погляду на людину. Постмодернізм намагався представити його, заперечуючи будь-яку тоталітарність, зокрема і «вічних цінностей».

Вбачаючи загрозу «людськості» в тотожності, узагальненості, постмодернізм виходить з того, що розуміння має ґрунтуватися на фіксуванні відмінностей.

Так, за Ж. Де- льозом, буття слід фіксувати через категорії відмінностей, а не через ті, що фіксують єдність, подобу речей, предметів. Відповідно і людську ідентичність слід шукати не за схожістю, подобою, а за відмінностями. Постмодернізм створює теорію відмінностей -- «онтологічний гетерогенез» (за виразом Ф. Гваттарі). Проголошується нестроге мислення, антираціональне за своїм спрямуванням, багатоманітність та хаотичність концепцій.

Тексти, мовні практики, комунікація, дискурси -- ті виміри, які дозволяють представити людину в постмодерністській антропології. Так, для Ж. Дерріди людина -- це сукупність мовних практик, основа свідомості -- інтертекстуальність. Людська здатність бачити «несистемність» визначається тим, що людський досвід пов'язаний з переживанням теперішнього часу, з його розщепленістю, зволіканням минулого та запізнюванням майбутнього. М. Фуко наголошує на розгляді світу та людини у дискурсі як плідному способі пізнання. Дискурс виявляє себе як сукупність мовних практик, що беруть участь у формуванні уявлень про об'єкт, який вони представляють. Причому в дискурсі можливо вичитувати і ті значення, що маються на увазі, але залишаються невисловленими, невираженими, причаївшись за фасадом «уже сказаного». К. Апель також наголошує, що інтерсуб'єктивна комунікація не зводиться до мовної передачі.

Загалом антропологія постмодернізму демонструє відмову від претензій філософської мови на однозначність у представленні людини. Водночас у пошуках того, що є людина, індивід, наголошується на відмінностях як головних ознаках на противагу тотожності. І взагалі пафос філософії постмодернізму стосовно людини -- у проголошенні її неоднаковості, індивідуальності, несхожості.

Можна сказати, що людина в постмодернізмі «де-героїзована», вона представлена не як «центр Всесвіту», а як істота, що заплуталася. Вона біо-психо-соціальна за своєю природою та інтерсуб'єктивна за способом свого існування.

Отже, як можна зрозуміти з вищенаведеного, філософія в її історії та сучасності представила багатоманіття точок зору, концепцій, напрямів, які намагалися дати обґрунтовану відповідь на питання про природу та сутність людини. Однак, як визнають самі філософи, вичерпних, «остаточних» відповідей дати неможливо, оскільки людина і світ є складними та динамічними, вони змінюються. Відповідно, змінюється і філософське тлумачення людини. Разом з цим сучасне знання про людину виявляє свою комплексність. Людина як представник людського роду, особистість, індивідуальність постає як складна цілісність, в якій поєднані космічні, біологічні, психічні, соціальні, культурні, цивілізаційні виміри.

Феномен соціального.

Треба розрізняти суспільне - природнє; та соціальне - штучне; Суспільне - існує об'єктивно незалежно від нашої свідомості. А соціальне об'єктивується нашою свідомістю. Суспільне і соціальне це одне поняття, але з різних сторін. Для конкретної людини найголовнішим є усвідомлення того, що суспільство -- це її (людини) природно-духовне буття, її існування в предметно-соціальному середовищі. Саме такий вимір суспільства найяскравіше демонструють поняття «суспільне» і «соціальне». Суспільне -- це реальність відносин, які створені людьми в суспільстві. Ця реальність виникає природно, об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремого індивіда. Люди з необхідністю творять «суспільне», вступаючи у низку економічних, політичних, культурних та інших відносин, бо природно прагнуть задовольнити свої основні інстинкти, природно посіяний інтерес і природно окреслені потреби. Суспільне, як базисні, первинні відносини у суспільстві, має інший характер існування. У суспільстві виникають і такі відносини, коли люди намагаються досягнути спеціальної цілі, коли вони хочуть саморелізуватись саме так, а не інакше. Тобто у суспільному як у природному процесі починає виникати нерозривно пов'язане з ним соціальне.

Соціальне -- це реальність відносин, які витворюються особистостями, групами людей, суспільними інститутами. В системі відношення «суспільне»--«соціальне», як у будь-якій взаємодії, з філософської точки зору, виникає питання первинності--вторинності. У цьому аспекті необхідно підкреслити, що в реальному суспільстві ієрархія «визначального» і того, що ним визначається (у нашому випадку: «суспільне»--«соціальне»), переростає у їх взаємодію, де причина і наслідок міняються місцями. Тобто природний процес розвитку людини набуває у системі суспільних відносин свого вищого рівня -- соціального. Людина у натуральний процес відносин починає вносити корективи особистого плану. Тому соціальне наділяє людську діяльність конкретними характеристиками і створює для неї особливий, просторово-часовий вимір. Тут «простір--час» як форма буття і є, по суті справи, -- порядок соціального буття. Тому ми можемо інакше подивитися на саме соціальне. Соціальне як реальність виникає тоді, коли «простір--час» як абстрактна форма наповнюється конкретними суспільними відносинами. Суспільні відносини проявляються не тільки через задоволення потреб, а, насамперед, у якості необхідності реалізації інтересів носіїв цих відносин (особистостей, соціальних груп тощо). Інтереси людей можуть збігатись, а можуть бути невідповідними. Тому соціальне існує як просторово-часова єдність інтересів, що характеризується відносинами співробітництва, солідарності, або може існувати як таке, що включає в себе непримиренні, такі, що не піддаються розв'язанню, суперечності, конфлікти. Історія свідчить, що соціальне, в якому суспільні групи, класи протистоять одне одному, як, наприклад, раби і рабовласники, феодали і кріпосні, капіталісти і наймані робітники, завжди відзначалося зіткненнями інтересів, народжувало антагонізми. Відтворення у просторово-часовому соціального означає одночасно і відтворення притаманних йому суперечностей. Той чи інший спосіб розв'язання цих суперечностей вказує на те, що прийнято називати соціальною динамікою, або зміною одного соціуму іншим. Поняття соціум виникає якраз у зв'язку із тим, що «суспільне» і «соціальне» показують, що суспільство обов'язково трансформується у своєму розвитку, у конкретну форму свого існування. Отже, соціум -- це соціалізоване суспільство.

Соціальний процес та його детермінанти.

Поняття соц процессу. «процес» -- це проходження, просування; визначається як закономірна, послідовна зміна явища. Cоц процес -- сукупність односпрямованих соц дій, які можна виділити з множини ін. Це серія явищ взаємодії людей, або серія явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими елементами спільноти. Соц процес здійснюється під впливом внут і зовн чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалість у часі і спрямованість до певного стану об'єкта.

Рушійні сили соціального процесу -- це діяльність соціальних суб'єктів (соціальні групи, класи, політичні партії і громадянські рухи, народні маси і окремі особистості), які безпосередньо впливають на історичний розвиток суспільства, а також на форми соціальних змін (реформи і революції).

Таке визначення дозволяє зосередитися на наступних основних моментах. По-перше, виявляється, що соціальний розвиток, який є впорядкованим рухом суспільства, здійснюється у двох основних напрямках -- прогрес і регрес. При цьому необхідно підкреслити, що у багатьох конкретних історичних ситуаціях неможливо визначити, із чим ми реально маємо справу -- з прогресом чи регресом, і у якому напрямку діє той чи інший клас чи особистість. Тут безсумнівним є одне: прогрес і регрес -- це дві гілки одного і того самого процесу розвитку, точніше, два його моменти, що по черзі змінюють одне одного.

Важливого значення у розумінні рушійних сил соціального процесу набуває те, які смисли культивуються при застосуванні поняття «безпосередній вплив» соціальних суб'єктів на історичний розвиток суспільства. Тривіальним, звичайно ж, є твердження про те, що всі люди, які живуть у суспільстві, опосередковано впливають на хід історії. Однак, безпосередній вплив здійснюють тільки деякі із них. Такий вплив ще називають активним. Активність впливу полягає в тому, що соціальний суб'єкт виявляє здатність діяти ефективно і результативно. Діяти ж ефективно -- означає спричиняти, насамперед, сильне враження причин- но-наслідкового спрямування. Результативно діяти -- це мати відповідний дії наслідок, або виявлятися через той чи інший підсумок. Отже, поняття «безпосередній вплив» соціальних суб'єктів потрібно відрізняти від опосередкованого. При опосередкованому впливі, пасивній дії на соціально-історичний процес, -- що трапляється у переважної більшості людей, -- результат досить слабкий і не справляє сильного враження, тобто неефективний. Навпаки, активні суб'єкти таким чином впливають на соціальний процес, що результат їхньої дії постійно нагромаджується, стає все більш потужним, а ефективність дії -- привабливою і бажаною. Тут, насамперед, потрібно звернути увагу на те, що окреслюється поняттями «народ», «еліта» і, особливо, «політична еліта».

Загальновідомо, що під «народом» можна розуміти всю сукупність населення, тобто народ -- це народонаселення. Поняття «народ» може означати конкретну етнічну групу, тобто народ у такому випадку -- це народність. У соціально-філософському контексті народ -- це соціальна спільність, яка складає основну частину народонаселення і є протилежністю «вождів», «аристократії» чи «еліти» суспільства. Можна стверджувати й таке: народ -- це прості люди в суспільстві, які позбавлені всяких звань і привілеїв, люди, на яких припадає основна частина обов'язків і які займаються повсякденною працею задля суспільства. Досить часто у соціальній філософії поряд із поняттям «народ» з'являється поняття «маси». Термін «маси» має два основних значення. У першому випадку він означає народ -- «народні маси», а в другому -- якусь безлику масу людей, яка управляється елітою чи вождями -- «натовп». Головна ознака «натовпу» -- стихійність його поводження, непередбачуваність у діях і здатність піддаватися манілуляціям з боку «народних вождів» або «еліти». Таким чином, поняття «народ» і «натовп» є протилежностями однієї цілісності. Якщо народні маси ведуть себе свідомо, цілеспрямовано захищають свої інтереси, то можна стверджувати, що ми маємо справу з народом. А от коли народні маси слухняно йдуть «на повідку» в еліти, -- то це вже не народ, а натовп.

Протиставлення «еліти» і «народу» є класичним для розуміння розвитку соціально-політичного процесу. Тут перш за все слід пам'ятати, що суспільство само по собі політично не організовується. Дійсно, є джерело політичної організації -- це влада, якої домагаються конкретні соціальні сили.

Є механізм функціонування політичної організації суспільства -- це змагання за владу між елементами соціуму. Є напрям розвитку політичної організації -- прогресивний чи регресивний. Але ні «джерело», ні «механізм», ні «напрям» не є організатором політичного життя суспільства. Організовує суспільство -- у політичному вимірі життєдіяльності -- політична еліта. Політична еліта -- це вибрані часом, власним інтелектом та народом люди, які реально (офіційно чи неофіційно) визначають владні відносини в суспільстві.

Таким чином, у політичному житті суспільства діє ряд об'єктивних закономірностей, які з необхідністю визначають його сутнісні зрушення. Однак ці зрушення пов'язані з дією суб'єктивних факторів політичної еліти і народу. Історія людської цивілізації свідчить, що тільки те суспільство йшло прогресивним шляхом, яке мало своїм керманичем політичну еліту, що зуміла максимально наблизити свої власні інтереси і потреби до інтересів народу. Загальновживаним став вислів про те, що «кожен народ має таких керівників, яких він заслуговує». І часто при цьому ототожнюється нездатність політичної еліти знайти найбільш ефективний спосіб ведення суспільства у прогресивному напрямі зі здатністю того чи іншого народу здійснити соціальний прогрес.

Жоден народ не заслуговує на те, щоб його еліта вела себе регресивно. Не заслуговує, але дозволяє. Цей «дозвіл» визначається рівнем суверенності народу. Нагадаємо, що дійсно суверенним можна назвати тільки той народ, який здатен обрати свій, саме йому притаманний шлях розвитку і в змозі реалізувати самостійно цей вибір. Однак сам по собі, загалом, гуртом народ цього вибору не робить. Робить його політична еліта. Цей вибір буває близьким до прагнень народу. Тоді народ сприймає його як свій власний, а політичну еліту -- як своє вдале породження. Але буває й так, що вибір політичної еліти є далеким від інтересів народу. Тоді народ намагається звільнитись і від політичної еліти, і від ідеї, яку вона йому принесла.

Шляхи до цього звільнення бувають різними. Вони часто позначаються трагічними сторінками життя народу, нелюдськими поневіряннями тих особистостей, які присвячують себе справі народження нової політичної еліти, котра запалює людей новою ідеєю, спрямованою, у кінцевому підсумку, на новий шлях розвитку суспільства.

Отже, тільки гармонійні відносини політичної еліти і народу можуть вести суспільство у прогресивному напрямі розвитку. Сутність цієї гармонії полягає у такому: а) народ дійсно суверенний; б) політична еліта веде за собою народ за ідеєю, яку вона породила і яка є народові близькою і рідною.

Відсутність чи слабкість гармонійних відносин у суспільстві з необхідністю обумовлює виникнення революцій і реформ. Перш ніж зосередити увагу на розумінні революції у соціально-філософському плані, нагадаємо, що у найбільш загальному, філософському тлумаченні, революція -- це докорінна зміна сутності речей, це перехід від сутності одного порядку до сутності іншого порядку, від однієї міри до наступної. Найбільш відомим є традиційне марксистське розуміння терміна «соціальна революція» як переходу від однієї суспільно-економічної формації до другої («соціально-економічна революція»). Але окрім цього, дослідники соціальних процесів досить часто використовують наступні значення терміна «соціальна революція» -- політична революція, технологічна революція, культурна революція тощо.

Соціально-економічна революція -- це докорінна зміна у розвитку способу виробництва, що характеризується змінами в економічному житті суспільства та відповідними перетвореннями в політичній, правовій і духовній структурі конкретного соціального організму.

«Соціально-політична революція -- це докорінна зміна владних відносин у суспільстві, коли влада еліти змінюється на «владу народу», -- зазвичай у формі влади «народних вождів». Дамо деякі пояснення такому визначенню: навряд чи можна вважати «політичною революцією» перехід влади від однієї до іншої еліти, це, скоріше за все, випадок звичайного «політичного перевороту». Але коли влада правлячої еліти повалюється повністю і на авансцену історії виходять народні маси, -- із претензією на кардинальну зміну соціальних порядків, -- тоді доцільно говорити саме про «політичну революцію».

Технологічна революція -- це докорінна зміна в системі знарядь і способів ведення господарства, поява інноваційних технологій і впровадження їх в економічний і соціальний обіг.

Культурна революція -- це докорінна зміна у сфері соціальних цінностей. Якщо термін «культура» використовується у двох основних значеннях: як сукупність ціннісних надбань людства і як соціальний інститут життєдіяльності з акцентом на виробництво «знаків і символів», то поняття «культурна революція» може означати або переворот у системі соціальних цінностей, або переворот у всій сфері життєдіяльності суспільства. Гармонізація відносин у суспільстві завдяки реформам вимагає підкреслити наступне. Реформа -- це спосіб зміни суспільного устрою, соціального інституту чи окремого, значимого для суспільства явища, що здійснюється владною структурою відповідно до тієї чи іншої мети. Реформи можуть бути поверховими і частковими, або радикальними, що ведуть до якісної перебудови об'єкта. У будь-якому випадку шлях реформ -- це еволюційний процес. Зазвичай реформи спонукаються суспільно-необхідними потребами. Однак реформи можуть пов'язуватися із штучними, суб'єктивними потребами «верхів». Реальний соціальний смисл реформ визначається конкретними умовами, характером тих проблем і суперечностей, які розв'язуються за допомогою цих реформ. Результати і соціальні наслідки реформ можуть відповідати заявленим цілям, але можуть бути й непередбачуваними, такими, що виходять за їх межі. Реалізація цілей реформ тим складніша, чим більша кількість факторів, які діють у суспільстві. Успіх реформ залежить від багатьох обставин: точності визначення цілей реформ, віднайдення основ їх здійснення, активної підтримки тих, хто зацікавлений у їх здійсненні.

+Еволюція

Соціальний антагонізм та «аномія».

Поняття "антагонізм" дає уявлення про одну з форм суперечностей, котра характеризується гострою, непримиренною боротьбою ворогуючих сил, тенденцій, напрямів. Термін "антагонізм" у значенні боротьби протилежностей вживали А.Шопенгауер, Ж.-Ж.Руссо. К.Ло-ренц та інші. "В природі, -- писав А.Шопенгауер, -- всюди бачимо ми суперечку, боротьбу і поперемінну перепону... Більшої наочності досягає ця всезагальна боротьба в світі тварин, котрі живляться рослинами, і в якому в свою чергу будь-яка тварина стає здобиччю і харчем іншої". "Істоти... живуть лише тим, що пожирають одна одну"; "хижа тварина є живою могилою тисяч інших і підтримує своє існування цілим рядом мученицьких смертей". Про непримиренну боротьбу за існування в рослинному і тваринному світі писав також Ч.Дарвін. Він підкреслював, що оскільки народжується більше особин, ніж може вижити, то між ними відбувається найжорстокіша боротьба. Термін "антагонізм" як суперечність стосовно суспільства, людських взаємовідносин вживав І.Кант.

Отже, поняття "антагонізм", "антагоністичний" у значенні непримиренної боротьби протилежностей і суперечності широко вживалося в наукових дослідженнях задовго до того, як воно увійшло до сучасної філософської термінології. Вони виділені в результаті пізнання реальних процесів та явищ об'єктивної дійсності, спостережень за людським суспільством. Ними позначають найгостріші форми розгортання суперечностей, котрі не можуть бути розв'язані в межах спільної основи, в рамках того процесу, де вони виникли і розвиваються. Для цього необхідні нові основи, інші рамки. Антагонізм у суспільстві означає нерозв'язуваність соціальних суперечностей у межах старої якості. Це вища форма розвитку суперечностей у системі людських стосунків.

Звичайно, форми прояву антагонізму в природі й у суспільстві істотно відрізняються одна від одної. У суспільстві антагонізм -- це рухливе співвідношення єдності й боротьби; антагонізм у живій природі є боротьбою як несумісністю одних видів із іншими, скажімо, мікробів-антагоністів. Соціальні антагонізми в процесі свого розвитку проходять відповідні фази: виникнення, розгортання, загострення, розв'язання на іншій якісній основі. У природі відбувається процес взаємознищення. Соціальні антагонізми не є стабільними. За певних умов вони перетворюються на такі, що розв'язуються. Нічого подібного в живій природі з антагонізмами не відбувається. Взагалі соціальні антагонізми -- явище унікальне, неповторне, притаманне лише суспільству.

Розрізняють такі види соціальних антагонізмів у суспільстві: 1) між уречевленою (нагромадженою) і живою працею; 2) між старим укладом життя і елементами нового; 3) між окремими соціальними групами; 4) між окремими особами і суспільством; 5) між груповими, корпоративними інтересами, за якими стоять певні владні структури, і суспільством у цілому тощо. Антагонізми як загострена форма суперечностей може бути повним і частковим. У перших -- виключена наявність спільних інтересів; у других -- є елементи таких спільних інтересів.

Анумія -- (композиція з запереченням грец. б- і ньмпт -- закон, правопорядок). Безладдя, беззаконня, відсутність соціального порядку. Походить з теологічної лексики пізнього Середньовіччя (в кінці 16-го-17 ст, особливо в Англії) для позначення порушень релігійних законів. Іноді замість поняття А. використовують близьке за сенсом словом Анархія (але без значення Влади).

За Дюркгеймом, А -- стан суспільства, за яким відбувається послаблення соціальних норм та порядку, дезінтеграція, розпад системи цінностей і норм внаслідок розходження між завищеними очікуваннями та обмеженістю економічних благ і товарів при подальшому розподілу праці та посилення економічної кризи.

Ситуація, коли одна або більше осіб не можуть інтегруватися зі стабільними основними інститутами суспільства, що приводить до заперечення найзначніших норм домінантної культури і соціальних відхилень.

Понятие аномии выражает собой исторически обусловленный процесс разрушения базовых элементов культуры, прежде всего в аспекте этических норм. При достаточно резкой смене общественных идеалов и морали определённые социальные группы перестают чувствовать свою причастность к данному обществу, происходит их отчуждение, новые социальные нормы и ценности (в том числе социально декларируемые образцы поведения) отвергаются членами этих групп, а вместо конвенциональных средств достижения индивидуальных или общественных целей выдвигаются собственные (в частности, противоправные). Явления аномии, затрагивая при социальных потрясениях все слои населения, особенно сильно действуют в отношении молодёжи. По определению российских исследователей, аномия -- «отсутствие чёткой системы социальных норм, разрушение единства культуры, вследствие чего жизненный опыт людей перестаёт соответствовать идеальным общественным нормам».

Основні парадигми суспільного розвитку.

Парадигма - в переладі «взірець» - у значенні теоретичної основи, теоретичного напрямку.

Парадигма (дав.-гр. рбсЬдейгмб, paradeigma - приклад, зразок) - багатозначний термін, який залежно від контексту може означати:

Поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як прототип, зразок, відповідно до якого бог-деміург створює світ сущого;

У сучасній філософії науки - система теоретичних, методологічних і аксіологічних установок, які взяті за зразок розв'язування наукових задач і які поділяють всі члени наукового співтовариства.

Система форм, уявлень та цінностей одного поняття, які відображають його видозміну, історичний шлях, заради досягнення ідеального поняття.

Термін "парадигма" у філософію науки уперше впровадив позитивіст Густав Бергман, однак справжній пріоритет у його використанні і поширенні належить Томасу Куну. У своїй книзі "Структура наукових революцій" (1962) Кун говорить про можливості виділення двох основних аспектів парадигми: епістемічного й соціального.

У епістемічному плані парадигма - це сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, що виступають як зразок наукової діяльності.

У соціальному - парадигма характеризується через поділяюче її конкретне наукове співтовариство, цілісність і границі якого вона визначає.

Суспільний розвиток в історії і в теорії відбувається по-різному. В історії - це об'єктивні процеси соціальних змін, які мають свої джерела, свій характер, пов'язаний із трансформаціями, із реформами, революціями у тій чи іншій сфері.

Сьогодні існує три основні парадигми суспільного розвитку. Дві з них класичні, а третя - парадигма не класичного характеру.

Класичні парадигми - суспільно формаційна парадигма; цивілізаційна парадигма.

Суспільно-формаційний науковий підхід започаткований марксизмом. Поняття «суспільно-економічна формація» відображає такий вимір у суспільно-історичному процесі, який характеризує розвиток завдяки взаємодії у суспільстві економічного базису і суспільної надбудови.

Під економічним базисом розуміються виробничі відносини на основі виробничих відносин та відносин власності.

Одночасно, існування суспільного базису суспільства пов'язується із наявністю тих чи інших продуктивних сил. Продуктивні сили суспільства - це організаційна єдність знарядь праці та предметів праці (засобів виробництва) і робочої сили. Єдність продуктивних сил і виробничих відносин складає той чи інший спосіб виробництва.