Основи філософії

Комунікативна парадигма у соціальному пізнанні

Зумовленість філософії у соціокультурному аспекті визначається також комунікативним процесом.

комунікативні процеси - це насамперед єдність психологічної, теоретичної і соціальної практик у якості основних чинників життєдіяльності людини і суспільства. Філософування в комунікативному просторі окреслюється насамперед бажаннями, потребами і інтересами, щодо дискурсу діалогу "людина - спільнота" з необхідністю прагнень бесіди, розмови, мовного спілкування, мовленевої практики. Це означає, що між людьми відбувається діалог, а діалог спонукає переведення існування людини в особливу сферу - співбуття з іншими людьми.

Феномен співбуття вимагає філософського аналізу відношення між людиною і людиною, людиною та світом, людиною і культурою, людиною і Богом, тощо.

Такий аналіз спонукає людину до побудови різних, іноді суперечливих моделей світу, що мають однакові права на істину. Але у всіх цих моделях світу домінуючим є те, що людина завдяки спілкуванню стрічає іншу людину, а місцем зустрічі є реалізація свідомості. Таким чином, сутнісні цілі реалізації комунікативності у філософському плані дозволяють встановити відношення і насамперед компроміс між загальнолюдським і індивідуальним, між різним способом пояснення реальності, між інтернаціональним і національним тощо.

Ю. Габермас, автор теорії комунікативної дії, й К.-О. Апель, автор теорії комунікативного співтовариства творці нового критичного вчення про суспільство поняття комунікативної раціональності, що конституює суспільність. Якщо Ю. Габермас пішов шляхом обґрунтування теорії суспільства на універсальних принципах мовної практики, притаманних будь- якому історичному суспільству, то К.-О. Апель намагався відшукати трансцендентальне обґрунтування соціальних норм.

Згідно з Ю.Габермасом, принципова відміна комунікативної дії від усіх інших видів дій полягає в тому, що вона орієнтована не на успіх, а на пошук взаєморозуміння між різними соціальними суб'єктами. При цьому кожен із таких суб'єктів є носієм певної системи цінностей, які координуються соціальними механізмами духовної сфери суспільства. Якщо виникають ціннісні конфлікти, так яскраво описані у свій час ще М.Вебером, то вони є конфліктами між цінностями етичної, естетичної і релігійної сфер, і складають невід'ємну частину суспільного життя, формуючи зміст ідентичності.

Засадничим для людського буття запропоновано розглядати феномен комунікації, що визнається останнім підґрунтям свідомості, пізнання і суспільного буття. Причиною сучасної духовної кризи є стратегічно орієнтований науково-технічний тип поведінки людини. Оновлення людського життя відбувається під впливом раціональної комунікації, зорієнтованої на досягнення взаєморозуміння між людьми.

Аналіз духовної ситуації, що склалася в сучасному, зокрема Західному, світі спонукає до думки, що місце людини в ньому стає щоразу невизначеним та суперечливим. Особливо видно це в контексті різноманітних кризових явищ. Передусім необхідно назвати глобальні проблеми людства (екологічну, демографічну тощо) та різні конфлікти (на етнічному, релігійному чи національному ґрунті). Апогеєм кризових процесів була Друга світова війна. Загалом, можна сказати, що Західна цивілізація зазнала глобальної кризи світовідношення, яка торкнулася всіх сфер людського життя і проявляється у відносинах людини зі самою собою, іншими людьми, природою та суспільством.

Зміна парадигми відбулась також і в соціальній теорії, в якій постала проблема побудови нового бачення суспільства з урахуванням комунікативного повороту в філософії. Дослідження такої проблематики здійснює Ю. Габермас шляхом переусвідомлення головних положень класичної соціальної теорії, насамперед західної соціології кінця ХІХ--початку XX ст., шукаючи також в історії соціальних ідей закономірності руху до зміни парадигми, сутність якої полягає в переході від соціальної теорії, що виходить із концепції дії (насамперед цілераціональної) до теорії суспільства, узасадниченої комунікацією". У межах зміни парадигми в соціальній теорії "місце суспільної інтеграції засобами вірувань заступає інтеграція, яка забезпечується механізмами мовленнєвої взаємодії. Індивідуалізація та зростаюча автономія суб'єкта пояснюється також тим, що формування ідентичності суб'єкта стає результатом комунікативної діяльності" . Засадничими в соціальній сфері визнають інтерсуб'єктивно комунікативні структури, а мова, мовленнєва діяльність, постає головним джерелом суспільної інтеграції.

Світовідношення людини є мовно, а точніше комунікативно, детермінованим, що змушує нас визнати проблему інтерсуб'єктивності як засадничої в контексті запропонованої комунікативною філософією зміни світоглядних орієнтирів. Такий висновок має дуже вагоме значення для вирішення завдань, що стоять перед комунікативною філософією. Передусім основою людського буття визнають не абстрактну позалюдську реальність з ідеалом пошуку об'єктивної істини, а комунікативну діяльність людини, спрямованої на досягнення взаєморозуміння з іншими людьми та навколишнім світом. Саме раціональна аргументація в дискурсі стає для комунікативної філософії критерієм істинності (справедливості, щирості). В цьому контексті "дискурсивно-теоретичний критерій розуму (формально чи процедурно) заступає онтологічні змістові (лад буття, світ ідей, Бог, природа) чи трансцендентальні (філософія свідомості) та монологічні концепти розуму традиційної філософії".

Взаємозвязок філософії і психології в культурно-історичному процесі.

У книзі Д.Клейна "Історія наукової психології, її походження та філософські засади" (1970) з самого початку розгортається ідея філософської антиципації психологічних знань. Психологія тлумачиться як така, що має свої корені в філософській традиції. Чимало авторів нових "лабораторних" досліджень зверталися до своїх філософських попередників. Багато з них писали і викладали як філософи і як психологи. Клейн підкреслює, що філософія більше пов'язана з психологією, ніж хімія та фізика з натурфілософією. Психологія починається, за Клейном, тоді, коли людина порушує питання про сенс людської природи? чому їм одне подобається, а інше ні? чи народжується людина з адекватними або неадекватними ідеями? чи вроджений музичний талант? Вирішення таких питань, стверджує Клейн, сприяло виділенню психології в окрему сферу досліджень, у самостійну галузь знань.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія. Без філософії психологія не могла б створювати власну методологію, робити необхідні теоретичні узагальнення. У той самий час філософія використовує результати психологічних досліджень при побудові наукової картини світу.

Історичні етапи розвитку психологічної науки. В історії психології, психологічній науці, яка займається дослідженням процесу становлення психологічних знань і уявлень, можна знайти три основних підходи до визначення рамок та етапів розвитку психології:

1-й етап - донаукової (міфологічної) психології - коли панували анімістичні уявлення про душу;

2-й етап - філософської психології - коли психологія становила собою частину філософії, об'єднана з нею спільним методом (цей період протягся від античності до XIX ст.);

3-й етап - власне наукової психології. Цей період звичайно датують другою половиною XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалась вся історія психології) і пов'язують із застосуванням у психології об'єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дозволив їй відділитися від філософії.

Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували її з матерією. Такою душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди та тварини, але й рослини та навіть камені. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідворотність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм - первісне злиття людини із світом та суспільним оточенням.

Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей час у зв'язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформувалася у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідженнях суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відпадає від духу, занурюючись у матеріальний світ, проте вона пам'ятає свою істинну - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

Теоцентрично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Вищої істоти -Бога. Тільки спираючись на зв'язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію - непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей.

Розвиток механіки й механічного світосприйняття епохи бароко (XVII століття) сприяв децентрації, співвідношенню мотивів з об'єктивною даністю світу. Саме тоді був винайдений принцип рефлексу (Р. Декартом). За Декартом, у світі існують дві субстанції - простягнута і мисляча. До мислячої субстанції можна віднести людську душу, до простягнутої -людське тіло. Наше тіло є автоматом, що функціонує згідно механічним законам, а душа - здатністю мислення, котра була б незалежною від тіла, коли б не пов'язувалась із ним через залозу в центрі мозку. Зв'язок із тілом обумовлює впливи, яких душа зазнає з боку простягнутої субстанції. Тому стани душі -це не лише свідомі дії, але й «страсті», страждання.

З часів Декарта аж до XX сторіччя душа людини ототожнювалася з її свідомістю. Але насправді вона ширше свідомості, бо усвідомити ми можемо лише малу кількість душевних явищ. У філософії проблему несвідомого було піднято Г. Лейбніцем, А. Шопенгауером та Е.Гартманом, серед психологів першим звернувся до цієї проблеми 3. Фрейд. Він започаткував не лише класичний психоаналіз, але й традицію глибинної психології взагалі. Дослідження ірраціональної сторони психіки повернуло мисленню його справжню роль у житті душі. Мислення - це лише один з пізнавальних процесів, одна з важливих психічних функцій, яка не може сама по собі визначати субстанційність людської психіки.

Субстанційність душі - важлива її властивість. Душу не можна розглядати як світ, окремий від навколишнього, якщо не вважати її субстанційно самостійною. Психологічні вчення, які позбавляють душу субстанційності, перекреслюють її здатність до самоспричинення. Тоді людина опиняється повністю визначеною природою та соціумом, а її власна сутність втрачає можливість впливати на хід життєвих подій.

Дуалізм залежності й самодостатності людини, яким визначалася психологічна думка Просвітництва, призвів до переакцентування психології на дослідження людської дії із її діалектичними сторонами - цілями і засобами, яке відбулось вже в епоху Сцієнтизму. Психологи XIX ст. розглядали психіку або як засіб (а саме засіб адаптації), або як мету (як самоцінне утворення), або як характер дії, в якому засіб взаємодіє з метою.

47. Філософські засади психологічних концепцій

Історичний етап розвитку психології - тривалий процес боротьби різних поглядів і концепцій, пошуку свого місця серед інших наук. Місце, яке відводилося психології в системі наук у різні історичні періоди, свідчило і про рівень розвитку психологічних знань, і про загально філософську спрямованість самої класифікаційної схеми.

- відповідно до першого підходу, психологія має довгу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX століття (Г. Еббінгауз);

- представники другого підходу (М.С. Роговін та ін.) вважають, що розвиток психологічної думки має бути розподілений на три етапи (донаукової (міфологічної), філософської і наукової психології);

- згідно з третім підходом (культурологічним), розвиток психологічної науки повинен розглядатися в контексті розвитку людської культури взагалі. До цього підходу належать вчинокова концепція в історії психології, розроблена українським вченим В.А. Роменцем.

Запропонований останнім підходом поділ історії психології має сенс, бо психологія кожної історичної епохи мала суттєві відмінності, робили цілком певні акценти на тих чи інших психічних явищ. Так психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя робила наголос на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до епохи Просвітництва - на мотиваційних, а у XIX- XX ст. - на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.

Перший етап - філософської психології. Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов'язували її з матерією. Міфологічне уявлення про душу, було цілком підкорене уявленню про фатум, невідтворність заздалегідь визначеної долі, протистояти якій було марною справою. Вирішальною характеристикою свідомості людини був синкретизм - первісне злиття людини зі світом та суспільним оточення.

Переселення душ і метаморфози наближають людину до стану досконалості, де душа і тіло будуть життєво адекватні одне одному. У своїх безкінечних інкарнаціях душа вбирає в себе незлічене багатство світу. Зміст душі зливається з ним. Душа через себе відображає цей світ, виступає знаряддям, яке здійснює відображення всього світу. Світи різних інкарнацій - різні світи. Досконала повнота розкриття світу - лише в людському образі душі. В цьому випадку душа і світ єдині. Виникає вчення про індивідуалізоване, точніше - специфіковане бачення світу, де душа виступає органом цього бачення. У русі до досконалості душа повинна пройти шлях героїзму, наближаючись до божественного образу ідеалу краси і могутності.

Другий етап - філософської психології. Античність є першою історичною епохою розвитку людства; саме в цей часу у зв'язку з диференціацією форм культурної творчості міфологічна психологія трансформується у філософську. Існування психології в надрах філософії обумовлювало застосування у психологічних дослідження суто філософських методичних засобів. У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокрита, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів - але її неможливо помацати, бод уже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про духовну природу душі). Душа відповідає від духу, занурюючись у матеріальний світ, про те вона пам'ятає свою істину - ідеальну - природу, і кожен акт пізнання є насправді актом спогаду істинного буття.

Теоретично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччя вбачала в людині образ і подобу Вищої істоти - Бога. Тільки спираючись на зв'язок з божественним світом людська душа отримує силу. Античність і середньовіччя, розглядаючи ситуацію (сукупність умов) людського життя, вже одержують феномен протистояння людини долі (конфлікт між зовнішнім і внутрішнім аспектами ситуації). Загострення цього конфлікту спричинило звернення психології Відродження до внутрішнього світу людини, до тих мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію - непереможною силою. Антропоцентрична переорієнтація епохи Відродження перенесла наголос у твердженні про подібність людини до Бога на належність їй божественних якостей. Подальші епохи спроектували це самовпевнене уявлення.

Метафізична психологія вчить, що наука існує як нематеріальний субстрат, або ж що психіка з її свідомістю матеріальна. Метафізик - психолог становить дуже абстрактно питання про те, що таке душа, не досліджуючи її реальної діяльності, поведінки, насамперед, практичного зіткнення її зі світом. Те, що перебуває поряд, не помічається (своєрідна сліпота людського розуму). Всі сили души переносяться в її невидиму сутність. Предмет дослідження такої психології - пізнавальна діяльність людини, загальний смисл естетичних та естетичних категорій.

Третій етап - наукової психології. Революційний перевороту філософії, здійснений К.Марксом і Ф.Енгельсом, докорінно вплинув на історичну долю світової психології: було проголошено її нові, наукові принципи, розроблено методологічні засади, викладено її читку систему, розв'язано окремі кардинальні питання.

Психологія К.Маркса і Ф.Енгельса, заперечуючи стару метафізичну, філософську психологію, дала початок науковій психології. Було виявлено не тільки рушійні сили розвитку психологічної науки в її історично - культурних зв'язках, а й встановлено її чітку обґрунтовану періодизацію.

К. Маркс і Ф.Енгельс, розвиваючи діалектико - матеріалістичні засади наукової психології, вказують на необхідність введення поняття практичної діяльності, розкриття активного характеру людської психіки. Праця виступила конкретною формою діяльності, основною зв'язкою між тілом і душею. І душа, і тіло виявляють плинність, динамічність. Діяльність у будь якої формі є внутрішнім зв'язком, взаємним переходом усіх аспектів психічного.

І. Кант ученням про паралогізм чистого розуму наносить відчутний удар метафізичній психології, найбільше в особі Вольфа і Лейбіца. К.Маркс і Ф.Енгельс не тільки завершують її розгром, а й закладають методологічні основи наукової психології. У зв'язку з цим питанням про відношення душі і тіла виступають три головні етапи спекулятивної психології:

- душа як форма тіла. Під впливом цього вчення Арістотеля перебував принаймні увесь європейський науковий світ в стародавні часи, світ арабо - мусульманський, ідеологія середніх віків на чолі з Фомою Аквінським. Те, що відрізняє «форму» тіла від міфологічного портретного уявлення душі, є активний характер форми, її портрет над тілом;

- Декарт відкриває будь - яку схожість тіла і душі, показуючи їх як окремі субстанції. Вони існують як протилежність атрибутів і філософській системі Спінози і як замкненні монади Лейбіца. В його вченні душа повністю відгороджується від матеріального світу ;

- в ученні про чуттєвого Л. Фейєрбах завершує метафізичну психологію, висуваючи ідею антропологічної психології в моністичному тлумаченні. В Росії К.Д.Ушинський, починаючи цей рух, посідає проміжну позицію між дуалізмом і антропологічним монізмом. В антропології становиться питання про реальну єдність тіла і душі.

Зарубіжні психологи - ідеалісти (Г.Спенсер, В.Вунд) і вітчизняні стихійні матеріалісти (І.Павлов, В.Бехтерєв) утворюють її основні етапи, дають їй визначальні риси. Проте справжня діяльність людини є діяльністю соціальною, і психологія неминуче повинна розкрити людину як сукупність суспільних відносин. Виникає психологія соціальна. Соціальна психологія прагне стати наукою гуманістичною, проте в рамках буржуазної ідеології вона такою бути не може. Діючий в ній індивід зникає в народі, натовпі, колективні. Зокрема, Е.Дюркгейм формулює своє основоположення поняття - «колективне свідоме» Проте «історія», за висловом К.Маркса, нічого не робить. Її здійснюють конкретно - історичні індивіди.

У спробах органічного поєднання двох психологій - фізіологічної та соціальної - почала виявлятися психологія особистості як психологія особистісної діяльності. Те місце, яке посідала антропологічна психологія в рамках категоріально - спекулятивної, в науковій психології займає тепер психологія особистості і творчості. Аристотелевому вченню про душу як форму тіла стала паралельно фізіологічна психологія, ідеї субстанціональності душі - ідея про соціальну субстанцію в науковій психології (мова як така субстанція і т.п., що найповніше визначає образ психологічного - В.Гумбольдт, О.Потебня та ін.).

Напрями буржуазної психології - біхевіоризм, гештальтизм, ейдетизм - відображають периферичні механізми людської поведінки; фрейдизм безуспішно намагається зайняти її центр - з'ясувати енергетично - мотиваційний бік психічного. Ще до виникнення цих напрямків психології XX століття. В.Дільтей показав протилежність між пояснювальною психологією та описовою. Спроби їх поєднання були здійснені всіма напрямками психології, в тому числі й суто біхевіористичними. Але тільки «особистісний» напрямок на ґрунті марксистської методології долає цей дуалізм наукової психології. Разом з цим завершується психологія як наука про два фактори людської поведінки - природний та соціальний. До цього дуалістичного тупика впритул підійшли різні відгалуження психоаналітичної теорії. Л.С.Виготський був одним з перших, показав зв'язок натурального та суспільного в людині, висунувши ідеї культурно - історичного розвитку.

48.Психофізична проблема в сучасній філософії та психології.

У сучасній філософії психофізична проблема визначається як питання про співвідношення ментальних станів (наших думок, бажань, почуттів тощо) і фізичних станів мозку.

Існує два основних напрямки розв'язання психофізичної проблеми -- дуалізм та монізм. Перший, як видно на прикладі Декарта, виходить з припущення про те, що свідомість має особливу природу й принципово не зводиться до фізичної матеріальної реальності.

Основний аргумент на користь дуалізму просто апелює до здорового глузду більшості людей. Якщо запитати, що таке свідомість, то багато хто скаже, що це щось тотожне їхньому «Я», або душі, або іншій подібній сутності, але при цьому напевно відмовиться від ідеї, згідно з якою свідомість -- це просто мозок або його частина. Деякі сучасні філософи порівнюють подібну інтуїцію здорового глузду з переконанням у тому, що Земля має плоску форму. Інтуїтивно проскість Землі представляється очевидною, але наука давно довела помилковість такої точки зору.

Сучасніший аргумент на підтримку дуалізму полягає в тому, що ментальне і фізичне мають дуже різні й, можливо, несумісні властивості. Ментальні події мають певну суб'єктивну якість, в той час як фізичні події подібної якості не мають. Ми можемо відчувати певний біль, бачити певний знайомий відтінок синього тощо. Теза дуалістів полягає в тому, що подібні речі не можуть бути зведені до чогось фізичного.

У сучасній аналітичній філософії виділяються два основних види дуалізму. Класичний субстанціональний дуалізм слідом за Декартом стверджує, що свідомість і матерія існують повністю незалежно одна від одної. Більш молода теорія, дуалізм властивостей, вважає, що, хоча існує лише одна субстанція або одна реальність (матеріальна), свідомість, проте, пов'язана з набором властивостей, що не можуть бути редуковані до матеріального, хоча вони емерджентно породжуються на основі матеріальних систем (мозку).

На відміну від дуалізму монізм стверджує, що існує тільки одна фундаментальна субстанція. Більшість сучасних моністичних теорій є матеріалістичними, чи натуралістичними. Натуралістичний монізм (або просто науковий натуралізм) ствреджує, що єдиною реальністю є та, яка описується сучасною природничою наукою. Іншими словами, сучасна наука описує світ повним і вичерпним способом. Матеріалістична версія монізму, у свою чергу, стверджує, що свідомість є елементом матеріальної реальності. Іншими словами, існує тільки мозок, а свідомість є його породженням. У сучасній філософії існує кілька варіантів матеріалістичного монізму.

У сучасній філософії ідеалістичний різновид монізму, який стверджує, що матеріальна дійсність породжується активністю деяких ідеальних форм (людської свідомості або Бога), представлений слабо. Ідеалістичний монізм (ідеалізм), що зводить матерію до свідомості або духу, не користується великою популярністю серед сучасних філософів. Однак на початку XX століття він протягом короткого часу був поширений серед позитивістів у вигляді феноменології. Це теорія, згідно з якою існують тільки репрезентації (або чуттєві дані) зовнішніх об'єктів у нашій свідомості, але не самі ці об'єкти. Такий погляд, зокрема, був характерний для ранньої філософії Бертрана Рассела.

Ще одна можлива позиція зводиться до того, що існує деяка первинна субстанція, яка не є ні фізичною, ні ментальною. З цієї точки зору як ментальне, так і фізичне -- властивості такої нейтральною субстанції

Нейтральний монізм також поширений мало, його представники вважають, що в основі як матерії, так і свідомості лежить деяка третя нейтральна реальність.

Приналежність кожного психічного процесу конкретному індивіду, в життя якого він включається як його переживання, і ставлення його до зовнішнього предметного світу, який він відображає, свідчать про зв'язок психічного з фізичним і ставлять так звану психофізичну проблему, тобто питання про взаємовідносини психічного і фізичного.

Зведення психічного до фізичного лежить в основі поведінкової психології. З точки зору цієї механістичної психології дані свідомості можуть бути безостаточно зведені до фізіологічним процесам і врешті-решт описані в тих самих термінах механіки та хімії, що і фізичні дані, вони не є своєрідним видом існування. Це позиція вульгарного механістичного матеріалізму. Вона абсолютно не в змозі пояснити ті надзвичайно складні взаємовідносини між мозком і психікою, які розкрила сучасна психоневрологія.

При вирішенні психофізичної проблеми, з одного боку, необхідно розкрити органічно-функціональну залежність психіки від мозку, від нервової системи, від органічного «субстрату» психофізичних функцій: психіка, свідомість, думка - «функції мозку», з іншого -відповідно до специфічної природою психіки, як відображення буття, - необхідно врахувати залежність її від об'єкта, з яким суб'єкт входить в дієвий і пізнавальний контакт: свідомість - усвідомлене буття. Мозок, нервова система становлять матеріальний субстрат психіки, але для психіки не менш істотно ставлення до матеріального об'єкта, який вона відображає. Відображаючи буття, що існує поза і незалежно від суб'єкта, психіка виходить за межі внутріорганіческіх відносин.

Вульгарний матеріалізм намагається звести рішення психофізичної проблеми до однієї лише першою залежності. У результаті приходять до подання про однозначну детермінованість свідомості зсередини одними лише внутрішньо органічними залежностями.

Єдність душі і тіла з точки зору Спінози грунтується на тому, що тіло індивіда є об'єктом його душі. «Що душа сполучена з тілом, це ми довели з того, що тіло складає об'єкт душі». У спробі так встановити психофізичний єдність реальний зв'язок структури і функціїпідміняється ідеальної, гносеологічної зв'язком ідеї та її об'єкта.

Поява психіки і розвиток нових форм її завжди пов'язане з появою і розвитком нових форм життя, нових форм існування. Так, зокрема, появу і розвиток свідомості - цієї вищої специфічно людської форми психіки - пов'язане з розвитком суспільного життя.

49. Глобальний еволюціонізм і проблема історичності психіки.

На думку Н.Н.Моєсеєва, головна ідеологія, здатна подолати традиційний розрив культур укладених в поданні про єдиний світовий процес самоорганізації. Цей процес може бути названий універсальним, або глобальних еволюціонізмом, оскільки охоплює всі існуючі і мислимі прояви матерії і духу. Суттєва риса ідеї глобального еволюціонізму - спрямованість розвитку світового цілого на підвищення структурної організації: від вищих форм до нижчих, від простого до складного. Природа ніби запасла певний набір можливих типів більш-менш стабільних організаційних структур і в міру розвитку єдиного світового еволюційного процесу в ньому "задіюється" все більша частка цього запасу. Росте не тільки складність, але і різноманітність існуючих форм організації як природи, так і організаційних форм суспільного буття. Вся історія Всесвіту постає як єдиний процес, який характеризується генетичною та структурною наступністю чотирьох типів еволюції - космічної, хімічної, біологічної та соціальної. Ідея глобального еволюціонізму дає уявлення про світ як про цілісність, що дозволяє мислити загальні закони буття в їх єдності і одночасно дає можливість співвіднести "універсум" з людиною, зробити його "відповідально" людині.

Етапи прогресивного розвитку світового процесу постають як моменти власного розвитку людини. Він не може відокремити себе від цієї еволюції, оскільки вона призводить, в кінцевому рахунку, до появи самого вищого і самого складного продукту матерії, в якому матерія пізнає саме себе - появі самої людини. У ній людина набуває можливість ретроспективного розгляду всього світового руху з точки зору його вищого пункту - найбільш високо організованого об'єкта природи.

Ключовим принципом аналізу умов, закономірностей і механізмів розвитку психіки людини виступає принцип історизму. Історичність психіки, по Рубінштейну, її породжує основу і спосіб існування як органічної системи. Психіка на всіх своїх рівнях, включаючи і її природні передумови, являє собою продукт історії, оскільки сам носій психічного - цілісний людський індивід - реалізує себе як активний суб'єкт лише у власному багатовимірному відношенні до історично розвиваючого суспільного буття. Психіка - продукт соціально-культурного розвитку людини і суспільства. Психіка людини - продукт історично розвиваючої практики. Обумовленість історично складаються продуктами праці, формами людської діяльності, що специфічною рисою людської психіки. Історичність полягає в тому, що воно виникла з появою людини як істоти суспільної, і в тому числі, що вона розвивається в процесі історичного розвитку людства, детермінуюча суспільно-історичними умовами. Потебня А.А. виділив головний механізм формування і розвитку психіки - присвоєння практичної та теоретичної діяльності у формах мови і культури. Виготський Л. В. в концепції культурно-історичного розвитку психіки: ідею про провідну роль діяльності в психічному розвитку; вищі психічні функції є результатом інтеріоризації спочатку практичних людських форм діяльності. Проблема історичності психіки розглядалася К.Марксом і Л.Леви-Брюлем.

50. Сутність і особливості психологічного знання.

Психічне знання існує на перетині природничо-наукового і соціального, має власне поле дослідження - психічну реальність. Тому особливості психічного знання обумовлюються особливостями психічної реальності.

1. Предметність. "Скроенности" внутрішнього світу за моделями світу зовнішнього (емпірично що виражається в необхідності формулювати характеристики психічних процесів лише в термінах зовнішніх об'єктів).

2. Суб'єктність. Збіг об'єкта (що пізнається) і суб'єкта (хто пізнає), предмета пізнання та інструменту. Психолог вивчає психіку за допомогою психіки. Звідси наступні парадокси: проблеми, психології відносяться до області суб'єктивних явищ, зазвичай протиставляються об'єктивним, з іншого - від неї як від науки потрібне виявлення об'єктивних законів психіки; психічне як суб'єктивне відображення не може не бути варіативним. Ми шукаємо повторюване і стійке в спочатку варіативному і мінливому. Звідси і тенденційність психологічного знання, тому від нього частіше чекають пояснення поведінки людини, а не передбачення цієї поведінки.

3. Чуттєва недоступність. Психічні процеси недоступні прямому чуттєвого спостереженню. Відтворюючи картину предметної структури своїх об'єктів, самі по відношенню до цієї картини залишаються абсолютно прозорими і тим самим не сприймаючими. Психологічне знання передбачає укладання, що базується на співвіднесенні картини особистого досвіду і стороннього спостереження.

4. Спонтанна активність. Психічна активність прямо не випливає ні з фізіології внутрішніх процесів організму, ні з фізики, біології та соціології безпосереднього зовнішнього оточення. У ній немає жорстко предзаданної та фіксованої програми, і суб'єкт може діяти на будь-який лад. Психологічне знання передбачає поле детермінованість психічного, виявлення за доступними спостереженню зовнішніми проявами прихованих за ними внутрішніх факторів.

5. Психологічні властивості і особливості людини перебувають у безперервному розвитку, що тягне за собою проблему старіння знань та їх відносності, ситуаційності (вплив актуального стану, ефект експериментатора, научение).

6. Людина - цілий психічний світ зі своїми закономірностями. Вкрай складна багатопараметна система, що вивчається психологією - людина - не дозволяє на сьогоднішній день побудувати жодну досить надійну теорію. Можлива пряма фальсифікація практично будь-якої теорії людини. Цим пояснюється і тісний зв'язок психологічного наукового знання з псевдонауковими течіями.

Оскільки предметом пізнання в психології стає і сам процес пізнання, то це призводить до відведення психології центрального місця в класифікації наук, на їх перетині, наприклад, по Б.М.Кедрову. Відповідно до наділення психологічного знання особливим статусом.

51. Етичний вимір розв'язання психологічних проблем.

Будь-яке наукове знання, отримане людиною, завжди передбачає подальшу людську ж діяльність - будь то діяльність з отримання на його основі наступних фрагментів нового знання, або за його засвоєнням, або щодо його використання. Психологічне знання в даному контексті є не лише знання про, а й знання для. Проблема переходу від теорії до практики має етичний аспект.

Можна виділити два пласти розгляду даного питання: по-перше, рівень загальних взаємовідношень між етикою і психологією, по-друге, це рівень більш конкретних проблем.

Психологія показує, як відбувається етична поведінка: які механізми приводять до відчуття труднощі вчинку, що в людині пручається йому, які механізми призводять до відмови від вчинку. Етику по суті як не хвилює. Її цікавить зміст вчинку, а не психологічний фон. Дійсно, етика нормативна, наказує чинити так чи інакше, не співвідносяться з психологією конкретної людини, його можливостями, психологічними реаліями. Але і психологи платять "взаємністю". Головне - не зрадити своїй, психологічній правді. Завдання - шукати, де втрачено, а не там, де морально світло. У цьому сенсі психологія позаетична, а етика - антипсихологічна. Їх точка дотику в ставленні до іншої людини.

2) Проблемне поле етичного регулювання:

- Створено велику кількість тестів, ведеться величезна робота з валідизацією нових - але більшість з них виявляється інвалідними. У прямому і переносному сенсі.

- Некваліфікована психотерапія та психодіагностика

- Як і хто може визначати психологічну норму. "Норма" адже - значною мірою явище соціокультурного порядку. Це дає про себе знати навіть при діагностиці психічних захворювань.

- Формуючий експеримент. Експеримент - це процедура дослідження того, що є. Але коли експеримент "береться" формувати якісь властивості людини, тим більше формувати особистість, то це має спірну допустимість.

- Контроль за психологічним експериментом, можливий вплив - близького і віддаленого - експерименту на випробуваного.

- Точність психологічних досліджень.

- Проблема етичного кодексу, його модифікації і прямування йому.

У класифікації наук Д.Кедрова психологія стоїть на перетині філософії, природничих та гуманітарних наук, будучи тілом, при цьому приміряючи «одяг» однієї з перерахованих. Найчастіше природничих наук, що породжує даний аспект розгляду етичного виміру дозволу психологічних проблем. Примірка «одягу», перш за все пов'язані з філософією людини, розумінням його сутності, цінностей і змісту, властива для гуманістичної і екзистенціальної психології і дає інший підхід до розгляду даного питання. Це спроби вирватися з вузьких меж "психічного" до "людини".

Е. Фромм «Мистецтво кохання» (гуманістична). Особистість є продуктом динамічної взаємодії між вродженими потребами та тиском соціальних норм і приписів. Невід'ємна риса людського існування самотність, відчуження як наслідок боротьби за свободу і автономність. Бути частиною світу і не залежати від нього можна шляхом позитивної свободи через любов і працю допомогою прояви спонтанної активності. Любов як потреба в турботі, відповідальності та участі в житті когось. Основні екзистенційні потреби: встановлення зв'язків; подолання пасивності (творення); в корінні (стабільність, безпека); ідентичності; в системі поглядів.

В. Франкл «Людина в пошуках смислу» (екзистенційна). Ноогенного неврозу - неврози, що виникають з докорів сумління, з ціннісних конфліктів і - не в останню чергу - з екзистенціальної фрустрації. Подолання екзистенціального вакууму - втрати сенсу життя - це знаходження сенсу і прийняття відповідальності за своє життя. Бути відповідальним - означає бути селективним, бути виборчим. Спроба дати людині сенс звелася б до моралізування. Сенс не можна дати, його потрібно знайти: йдеться про виявлення можливості на тлі дійсності. Сенс не тільки повинен, але і може бути знайдений, і в пошуках сенсу людини направляє його совість. Совість - це орган сенсу. Її можна визначити як здатність виявити той єдиний і унікальний сенс, який криється в будь-якій ситуації. Совість, однак, може і дезорієнтувати людини. Більше того, до останньої миті, до останнього подиху людина не знає, чи дійсно він здійснив сенс свого життя або лише вірить у те, що цей сенс здійснений. Тільки бодрствующая совість дає людині здатність чинити опір, не піддаватися конформізму (хоче того ж, що інші) і не схилятися перед тоталітаризмом (робить те, що інші хочуть).

З питаннями етики в розмірі психологічних проблем пов'язана і теорія Фрейда. (Фрейд З. «Незадоволеність культурою»). Етичний аспект представлений знаходженням соціально задовільного шляху реалізації потреб (принципу насолоди в принцип реальності). Людині властиво прагнення до щастя. Велику частку провини за наші нещастя несе так звана культура: ми були б набагато щасливішими, якби від неї відмовилися і відновили первісні умови. Кожен сам повинен намагатися стати щасливим на свій власний лад, вибираючи придатні для цього шляхи. Серед можливих взагалі Фрейд виділяє наступні: - контроль первинних прагнень (менш болісне переживання незадоволення), - сублімація, - фантазії, - спроба божевільного перетворення дійсності, - наркотики, - переміщення лібідо, яке чіпляється за об'єкти світу і так знаходиться, щастя шляхом встановлення емоційного взаємини з ним, тут любов основа щастя.

Размещено на Allbest.ru