Основи філософії

Тому, згідно із формаційною парадигмою, суспільний розвиток є зміною способів виробництва, коли один спосіб виробництва з необхідністю змінюється більш прогресивним способом виробництва.

Таким чином, відповідно до цієї парадигми, способи виробництва змінюються так: натуральне виробництво, товарне виробництво.

Суспільство змінюється як перехід від доформаційного етапу до формаційного, а потім до пост формаційного.

У суспільному розвитку, доформаційний етап - первіснообщинний лад, формаційний - рабовласницький, феодальний, капіталістичний, пост формаційний - комуністичний.

Відповідно до цього підходу, перехід від одного суспільства до іншого відбувається за допомогою соціальних революцій. Т.ч. стає очевидним, що формаційна парадигма розглядає суспільний розвиток як процес, що відбувається за допомогою двох чинників (економічного та політичного). Економічний чинник реалізується наявністю об'єктивних умов (процесів), а політичний - єдністю об'єктивних та суб'єктивних чинників.

Суттєві моменти даної парадигми:

1)розуміння матеріального виробництва. Виробництво - це процес, що включає виробництво продукту, його обмін, розподіл і споживання. Існує матеріальне виробництво речей і виробництво речей для задоволення духовних і тілесних потреб людини. (вживати термін «не матеріальне» виробництво є нонсенс). Матеріальне у філософії - це та основа буття, що дає нам відчуття. Ідеальне у філософії - це основа буття, момент у матеріальному, суб'єктивне у об'єктивному, - це те, що ми уявляємо, а коли уявляємо - то відчуваємо, а отже, воно існує реально в матеральному.

2) в цій парадигмі джерело розвитку - поштовх, який відбувається із «вне».

Цивілізаційна парадигма. Цивілізація - це суспільство, яке характеризується притаманними змінами культури і релігії відповідними зрушеннями в інших сферах. Тобто, тут основою суспільного розвитку є культура і релігія. Тому цивілізація має загальну закономірність розвитку, що має цикл: зародження, розквіт, загибель.

Між цими циклами можуть бути кілька проміжних точок: становлення, піднесення, занепад тощо.

Представники: Тойнбі, Хантінгтон, Тофлер.

Основні моменти:

ця парадигма не відкидає класового підходу. Розвиток цивілізації відбувається ендогенно - із середини. Тому, цивілізація сама може себе народити і знищити. Отже, знищення цивілізації не означає знищення людства.

цивілізація здатна модернізуватись (соціальна модернізація)

цивілізаційна парадигма здатна провести розквіт людини. Людина здатна перейти від одного суспільного класу до іншого (теорія соціальної мобільності людини - Сорокін).

Не класична парадигма. Сповідує постмодернізм, сучасну феноменологію.

Сповідує бачення суспільства за якимось одним чинником, відповідно до якого ототожнюється із ним усе суспільство. Джерело розвитку є лише один чинник. Н-д, якщо це інформація - суспільство інформаційне, якщо індустрія (виробництво), суспільство індустріальне, глобалізаційні процеси - суспільство глобалізацій не тощо.

Приятельчук називає цю парадигму «поліфонічне бачення суспільного розвитку».

Ідеологія і соціальна дійсність.

Поняття «ідеологія» (як вчення про ідеї) вніс у філософський обіг французький вчений Дестют де Трасі (1754-1836), належавши до групи «ідеології» часів Великої французької революції. В творі «Елементи ідеології» він розглядав «ідеологію» як науку про закони походження людських ідей з чутливого досвіду, на головні принципи якої повинні спиратися політика, етика та інші.

В другій половині 19 ст. широке розповсюдження отримали погляди на теорію ідеології, сформульовані К.Марксом та Ф. Енгельсом. Згідно марксизму, ідеологія - це сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів, які відображають й оцінюють соціальну дійсність з точки зору інтересів конкретних класів; вона є надійним явищем по відношенню до економічного базису, крім того вона відносно самостійна.

В другій половині 19 ст. сформувалася нова сфера дослідження - аналіз ідеологічної свідомості. Одну думку сформував К.Маркс ідеологія - це ілюзорна, хибна свідомість, яка приховує економічні відносини панування і підкорення, яка відображає матеріальні та життєві відносини. Іншу думку сформував Ф.Ніцше - ідеологія - це культурна освіта (система цінностей), яка виробляється аристократичними та плебейськими кастами. Ідеологія не є похідною від економічних відносин, а є первинною по відношенню до них.

Ідеологія по К. Мангейм - спотворене відображення соціальної дійсності, що виражає інтереси певних груп або класів, які прагнуть зберегти існуючий порядок речей; протиставляється утопії.

Поняттям “реальність” окреслюється вияв суттєвого для нас, що існує в нас і поза нами.

У вказаних смислах розуміння реальності. Поняття “реальність” тотожне “реальності існування” У подальшому ці поняття будуть використовуватись як синоніми.

Поряд з поняттям “реальності” чи не найважливішого значення для розуміння об'єктивної реальності набуває поняття “дійсність”.

Досить часто в літературі поняття “реальності” і “дійсності” ототожнюють і тоді з'являються наступні розмисли: якщо реальність це вимір суттєвого як існуючого, то як ми називаємо те, де відбувається цей процес?

Місце існування будь-чого, а також те, як і будь-що впливає або здатне впливати на людину ми називаємо дійсність.

Дійсність є наявним або можливим впливом реальності на людину. Ось чому реальність може бути поза дійсністю, але дійсність завжди реальна.

Дійсність життя людини і суспільства - це реальність економічних, політичних, культурних, релігійних, мистецьких тощо процесів. Ця дійсність буде бажаною відповідно до нагальних потреб або суворо зимною, неприйнятною для весни цивілізованого розвитку, і тоді перед людиною і суспільством постає питання щодо необхідності змін цієї дійсності. Тобто, самовизначення і самоствердження людини знаходиться у суттєвій залежності від дійсності, а також від необхідності змінити наявну дійсність.

Реальність поза дійсністю - це те, де унеможливлюються звична земна життєдіяльність людини і суспільства. Вона є реальністю, бо її людина витворює у своєму мисленні, але її зазвичай називають потойбічною, уявною. Це реальність наших мрій чи небажаних очікувань, однак це не дійсність нашого життя. У загальнолюдській культурі є різноманітні уявлення про життя людей після їх смерті, але немає жодного прикладу оповідача про позаземне життя людини.

Соціальна реальність - це вся сукупність умов суспільного життя, які виступають перед членами суспільства як надіндивідуальних, об'єктивно дані обставини їх існування.

Соціальна реальність складається з безлічі явищ, які Дюркгейм називає соціальними фактами. Соціальні факти - особливий тип явищ, які мають місце тільки в суспільстві, тільки у спільному житті людей. Вони, з одного боку, відрізняються від явищ природи: соціальні факти завжди містять у собі якусь витікаючу від людини духовну складову, якої немає у фізичних, хімічних, біологічних фактах. А з іншого боку, соціальні явища з їх поза індивідуальною, об'єктивної даністю відрізняються і від фактів свідомості, від суб'єктивних «станів душі» індивіда. Особливостями, що відрізняють соціальний факт від психічного, є: * його зовнішнє існування по відношенню до індивідуальних свідомістю; * примусове вплив, який він чинить на індивідуальні свідомості. Явища природи, що розглядаються в їх власному, незалежному від людини бутті, володіють якимись об'єктивно властивими їм характеристиками. Ці характеристики становлять їх матеріальну визначеність, і крім неї ніякої іншої визначеності вони самі по собі не мають. Інакше йде справа в соціальній реальності.

На відміну від природних речей всі речі, що належать до неї, володіють подвійною визначеністю. З одного боку, у них, як і у природних явищ, теж є матеріальна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини, і характеризується об'єктивно притаманними їй властивостями. Але, з іншого боку, всі явища соціальної реальності мають ще й іншу, духовну визначеність: у них втілено те, що називають «смислом», «значенням». Ця духовна визначеність з'являється у них тому, що людина «опредмечівает» у них свої уявлення, цілі, бажання і т. д.

Соціальна дійсність - конкретні події, факти, взаємини, які характеризують поточний часовий період функціонування людського суспільства.

Філософія як акт самопізнання та самовідтворення.(+ вопрос про рефлексію 10)

Самопізнання суб'єкта є проблемою філософії людського буття. Вирішення питань щодо ролі людини в науці і людини як суб'єкта науки потребує розгортання комплексних досліджень науки. Людини включається в різноманітні зв'язки і відношення з дійсністю, і існує, як єдине ціле. Внутрішній світ людини живе своїм життям, існує за своїми законами. Тому проблема самопізнання є актуальною в умовах сучасної науки в зв'язку з необхідністю комплексного вивчення і пізнання людини. Сучасна філософія й психологія характеризуються безліччю областей і напрямків у вивченні проблеми самопізнання й саморозуміння.

Для Сократа самопізнання - насамперед акт інтелектуальний, який приводить до знання та розуміння. Сенс доброчесного життя полягає у перетворенні навколишнього світу відповідно до істини, одержаної саме під час пізнання. Сковорода, спираючись на традиції східнохристиянської філософії, розуміє акт самопізнання як процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. І результатом цього процесу постає не зміна навколишнього світу, а переображення людини, обоження її. У самопізнанні, з погляду Сковороди, полягає сенс людського життя. У процесі його людина розкриває саму себе, повертається до глибинних основ свого існування.

Ідея творить світ і людину в цілях самопізнання. Вищим актом цього самопізнання служить абсолютне знання - філософія.

Саморозуміння є прихід до самого себе, що здійснюється за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності за допомогою усвідомлення змісту внутрішньої реальності в розвитку особистості, що, у свою чергу, досягається шляхом знаходження індивідом внутрішньої волі. Таким чином результат саморозуміння є в чомусь не тотожним внутрішньої сутності індивіда, якщо розуміння цієї внутрішньої сутності досягається за допомогою знаходження волі. Міркуючи про незмінну присутність елемента ірраціональності в самопізнанні. Н. Бердяєв дійде висновку, що ірраціональність являє собою певну частину об'єктивності: «Я адже не вірю, не визнаю й по своєму безпосередньому почуттю, і по свідомому своєму світорозумінню, що «об'єктивність» є справжня реальність, першореальність. Об'єктивність є об'єктивація, тобто породження відомої спрямованості духу й суб'єкта». Таким чином, можна зробити висновок, що само розуміння і самопізнання відіграють важливу роль в науках про людину завдяки спробам проникнути в суб'єктивність з точки зору об'єктивності і впорядкувати це знання.

Філософія як акт самопізнання та самовідтворення знаходить своє відображення у комунікації, як процесі діалогу із власним "Я".

Під внутрішньою комунікацією можна розуміти таку комунікацію, що торкається глибинних смисложиттєвих орієнтацій і має вільний характер. Це, передусім, комунікація з собою як акт самопізнання та самовідтворення, процес діалогу з власним Я. Але внутрішня комунікація є й комунікацією з іншим, в якій інший постає не як об'єкт, “воно”, а як суб'єкт, “ти”. Внутрішня комунікація розгортається як єдність духовної та душевної комунікації і може бути названа особистісною комунікацією. Вихід за межі внутрішньої самотності можливий лише у внутрішній комунікації. внутрішня самотність розглядається як корелят комунікативності. Вона породжується відкритим, трансцендуючим характером людського буття - є результатом постійного виходу екзистенції за свої межі. Це призводить до того, що людина постійно стає внутрішньо самотньою по відношенню до попереднього стану свого Я, а також до свого оточення. Другою фундаментальною причиною внутрішньої самотності є принципова біполярність (бівалентність) людського роду - його роздільність на дві статі - чоловічу та жіночу.

КОМУНІКАТИВНА ФІЛОСОФІЯ У комунікативній філософії представлені два основних підходи до розуміння комунікації залежно від способу її функціонування і ролі в соціумі, а саме комунікативна теорія та системна теорія.

Комунікативна теорія представлена в німецькій філософії К.О. Апеля, Ю. Габермаса, В. Хесле та їх послідовниками. Вона базується на трансцендентальній прагматиці і бере за основу вчення німецької класичної філософії, зокрема, апріоризм І. Канта.

Спираючись на здобутки попередників, К.О. Апель обґрунтував поняття «апріорі комунікації». Він вважає, що кожен комунікативний акт людини (а поза комунікації людина не існує свідомо) вже - a priori, ще до реального здійснення - передбачає власне комунікативність [36, с. 60]. Також він вводить поняття апріорі аргументації та ідеального співтовариства (спільноти у якій усі аргументують). Осмислена аргументація можлива тільки в необмеженій комунікативній спільноті, в якій кожен здатний говорити, перебуваючи в істині, зберігає таке положення речей шляхом «трансцендентальної рефлексії» [31,с.24]. Істотним недоліком його концепції вважають її надмірну абстрактність і спрощення реальних процесів комунікації. Це спрощення міститься в твердженні Апеля про те, що в порівнянні з апріорі аргументацією чи ідеальним співтовариством, всі інші матеріальні і екзистенціальні передумови реального взаєморозуміння є другорядними [36, с. 62].

Учень і послідовник К. О. Апеля Ю. Габермас вважається одним з найбільш яскравих представники даної теоретичної позиції. Ключовими моментами теоретичної концепції Ю. Габермаса можна назвати такі:

суспільство - комунікативно відкрита система, яка об'єднана в єдине ціле ( панівною в ній мовою як головним засобом спілкування). Також суспільство об'єднується за рахунок норм і цінностей, закріплених у цій мові;

комунікація - суб'єкт - суб'єктні відносини, обумовлені соціальною дією;

основа комунікації - комунікативна раціональність;

комунікація, заснована на раціональній комунікативній дії і на аргументованості висловлювання, призводить до досягнення згоди;

мета комунікації - взаєморозуміння, що досягається в ході дискурсу;

суспільство функціонує на стику системи (як сукупності соціальних інститутів) і життєвого світу, який носить трансцендентальний характер.

Системна теорія протилежна габермасівскій комунікативній теорії, представлена Н. Луманом. Він критикує теорію Габермаса та пропонує інший погляд на розуміння комунікації, заснований на диференціації суспільства як соціальної системи і навколишнього світу. Основними моментами позиції Н. Лумана є наступні:

суспільство - комунікативно замкнута, але не ізольована система;

комунікація породжує комунікацію і включає три компоненти: інформацію, повідомлення, розуміння, які є взаємопов'язаними, взаємообумовленими і не існують поза комунікацією теорія раціональності комунікативної дії помилкова з емпіричної точки зору;

всі комунікації ризиковані;

комунікація не має жодної мети, а лише породжує комунікації;

диференціація суспільства як закритої системи (соціальних інститутів) від навколишнього світу (природи і культури).

Розглянуті відмінності дають змогу зробити висновок, що теоретична позиція Ю. Габермаса заснована на комунікативній раціональности, що в деякій мірі ідеалізує і виводить на перший план суб'єкта - носія комунікації. Роль суспільства при цьому носить другорядний характер. Крім того, граничне обгрунтування в так званому постметафізичному мисленні ототожнюється, як правило, із догматизмом, а то й з філософським фундаменталізмом [32,с.59]. Н. Луман, в протилежність Ю. Габермас, на перший план висуває суспільство як систему коммунікацій, які обумовлюють одна одну. При цьому поняття суб'єкта втрачає свою значимість. У цьому зв'язку, обидві теоретичні позиції не позбавлені істотних недоліків.

Сутність комунікативного повороту у сучасній філософії.

Термін комунікативність окреслює людську взаємодію в світі. Комунікативність розг-ся як основа конструктивної взаємодії соц груп, націй, етносів на основі взаєморозуміння (консенсусу). Комунікативний поворот - це перехід від суб'єктивності до інтерсуб'єктивності.(тобто в людському житті у взаєминах між людьми, у спілкуванні - основою є етика, а саме дискурсивна етика) Етика виходить на перше місце оскільки вона утверджує людину як особистість. Сутність комунікат повороту - суч філ-я культивує ідею особистості в повноцінному своєму існуванні Процес комунікації хар-ся тим, що завдяки кмунікаціям створювалась цілісна картина даних, які виникають завдяки різним видам досліджень. Сутність в тому, що результати опрацьовуються в той момент коли вони тільки з'явились. Комунік-я дозволяє ств-ню явища самореалізації наукової діяльності(на основі розв'язання нової перспективної проблематики). Сутність комунікат повороту - це те, що знання інф-ції, спілкування стають основою організаційної діяльності в науці. (дозволяє виходити на нові рубежі, посилює корпоративність наукової діяльності). У XX ст., коли зазначена роль спілкування виявилася належним чином усвідомленою на рівні власне філософських узагальнень, у філософії відбувається справжній комунікативний поворот - поворот від позиції єдиного самодостатнього (або «монологічного» - див. наступний розділ) суб'єкта до прийняття принципів діалогу, інтерсуб'єктивності як керівних засад осмислення людського буття і діяльності. Причини: зростаюча соціальна мобільність, динамізм нинішнього життя різко збільшують кількість і якісний спектр міжлюдських контактів: незалежно від власної волі ми дедалі частіше стрічаємося з різноманітними людьми, представниками різних соціальних прошарків, освітніх та професійних груп, різних націй, конфесій, культур, політичних та духовних орієнтацій. Бурхливий ритм сучасної цивілізації, супроводжуваний небаченим розвитком інформаційних засобів, значно наближує одне до одного віддалені раніше країни, народи, культури, материки, породжуючи своєрідний феномен «мультикультуралізму». Сутність такого повороту ще в першій половині XIX ст. провістив видатний представник філософського антропологізму Л. Фейєрбах (1804-1872). Як стверджував Фейєрбах, спростовуючи канони тодішнього ідеалізму, що не знав «чуттєво даного Ти», - «людська сутність є наявною тільки в спілкуванні, в єдності людини з людиною». Саме ця єдність, що «спирається лише на реальність відмінності між Я і Ти», і є, на думку німецького мислителя, «щонайвищою й останньою засадою філософії». Оскільки ж найбільш показовим проявом цієї єдності Я і Ти через відмінність між ними є любов, - філософія Фейєрбаха переростає часом у справжній панегірик цьому високому почуттю. «Де нема любові, - зазначає філософ у праці «Основні положення філософії майбутнього», - там немає й істини. Тільки той становить собою дещо, хто щось любить. Бути нічим і нічого не любити - те ж саме. Чим більше буття в людині, тим більше вона любить, і навпаки». Оскільки спілкування передбачає мову, огляд підходів до нього у філософії XX ст. неодмінно має торкнутися сучасної філософії мови, що є чи не найпотужнішим чинником згаданого «комунікативного повороту». Являючи собою надзвичайно широку й різноманітну галузь досліджень на межі власне філософії, логіки та лінгвістики, філософія мови загалом має на меті як філософське осмислення мови й мовлення, так і використання певних закономірностей останніх для прояснення низки традиційних філософських проблем. Серед найвідоміших представників філософії мови - Б. Рассел (1872-1970), Дж. Остін (1911-1960), Н. Хомський (народ. 1928) та ін.

Дискурс як філософське явище.

ПОНЯТТЯ Дискурс- це ведення бесіди, розмови(вжив-ся в логіці, суч філ-ї та новій європ метафіз) В філ-ї дискурс- це вид пізнання, який опосерядков наяв-тю заг норм чуттєвості та розуму. В суч філ-ї дискурс - це розумова бесіда, мовне спілкування, мовленнева практика, яку культивує б-я спільнота. Ця практика опосерядков наяв-тю лігвістич знаків, соц інститутів, культур символів.

Під дискурсом більшість теоретиків розуміють аргументативну комунікацію, що здійснюється за конкретними правилами. Причому трансцендентально-прагматичний інтерес до дискурсу відрізняється від герменевтичного. Якщо говорити про емансипуючу роль дискурсу, то, по-перше, він виступає засобом соціалізації, навчання та виховання, завдяки йому відбувається підвищення компетентності та інтерсуб'єктивності. По-друге, дискурс, як форма комунікації, втягує людей в дискусію, у рамках якої відбувається розуміння позиції інших, взаємна критика, прийняття чи неприйняття позиції іншого. По-третє, дискурс сприяє залученню суб'єктів до відтворення власної позиції, яка проходить не меншу перевірку, ніж ідеї прийняті в загальній дискусії. По-четверте, дискурс сприяє досягненню консенсусу на основі відкритості.

Дискурс визнає за особою здатність обґрунтувати мотиви своїх дій та вчинків, виправдати їх шляхом пояснення (аргументацією) або інтерпретацією (сенсовністю). У процесі дискурсу зґясовується відповідь на питання про те, що саме стоїть на заваді взаємодії. Оскільки дискурс має мету відновити взаєморозуміння для здійснення взаємодії, то згоди досягають тільки у сфері інтерсубґєктивності. На думку Ю. Габермаса, кожна людина із здоровим глуздом може вийти з проблемних ситуацій за допомогою дискурсу. Його результативність залежать як від умов, так і від інтуїтивних очікувань. Водночас успішність дискурсу вимагає від його учасників оволодіння «комунікативною компетентністю». Вона є передумовою того, що, завдяки умінням особистості, комунікація не буде спотвореною. Комунікативні дії на основі згоди не дозволяють маніпулювати особистістю. Річ у тім, що дискурс ведеться стосовно стану справ, який може бути кращим або гіршим, а також рекомендацій і застережень, які можуть бути як слушними, так і помилковими. Тому комунікативні дії завжди опосередковані моральною метою. Дискурс відбувається: тоді коли виникають відповіді на питання; коли кожна сторона показує своє відношення до справи;коли вказується на закономірності та аномалії; немає конвенції (домовленості);в дискурсі існує все (від нісенітниці до інтелект революції); Для підтвердження та розвитку етики дискурсу Габермас використовує поняття «коструктивне навчання», розроблене Піаже та Кольбергом. В результаті він формулює ключовий принцип етики дискурсу: кожна норма повинна відповідати тій умові, щоб прямі та побічні дії, які працюватимуть для задоволення інтересів кожного окремого індивіда, могли без якого-небудь примусу бути прийняті всіма, кого вони стосуються. Сформований принцип містить три компоненти:

а) когнітивізм - передбачає розв'язання морально-етичних проблем через раціональне обговорення та аргументацію; б) універсалізм - кожен учасник дискусії принципово здатний прийти до однакового з іншими судження щодо норм дії; (логічна реконструкція правил дискурсу + певні процедурні правила досягнення взаєморозуміння, які водночас логічні та етичні) в) формалізм - елімінує ціннісні орієнтири, але залишає нормативні питання щодо справедливості, які можуть бути розв'язані в процесі дискусії.

Теорія комунікативної дії.

Засновник Юрген Габермас. У такий спосіб Габермас здійснює парадигмальний поворот у соціальній філософії від цілераціональної дії до комунікативної дії.

Між цілераціональною і комунікативною дією є кардинальна відмінність. Суб'єкт, що цілераціонально діє, зорієнтований на досягнення успіху, намагаючись змінити ситуацію в об'єктивному чи соціальному світі. Це досягається шляхом перетворення об'єктів впливу (предметів чи людей) на засоби, які підкоряють (перетворюють) або якими маніпулюють (суб'єктами) в інтересах актора. На цій підставі цілераціональну дію, локалізовану межами об'єктивного світу, Габермас називає інструментальною, а локалізовану соціальним світом - стратегічною. На противагу цьому, комунікативна дія спрямовується на досягнення порозуміння між суб'єктами в ситуації їхньої взаємодії. Порозуміння стає невід'ємним атрибутом мовлення. Отже, якщо цілераціональна дія виражає монологічну інтенцію, то комунікативна дія - інтерсуб'єктну.

Габермас виокремлює інструментальну та комунікативну дії. Втіленням інструментальної дії для Габермаса є сфера праці, оскільки тут дія грунтується на правилах, які в своїй основі мають емпіричний досвід. Під комунікативною дією Габермас розуміє взаємодію щонайменше двох індивідів, яка упорядковується відповідно до норм, які прийняли за основу всі сторони. Якщо інструментальна дія направлена на успіх, то комунікативна дія на взаємопорозуміння діючих індивідів, їх консенсус.

Слід відзначити, що у працях 1960-х років головними поняттями для Габермаса були інструментальна та комунікативна дія, тоді як в пізніший період діяльності Габермас виокремив такі чотири типи: стратегічна, нормо-регулювальна, експресивна та комунікативна дія. Стратегічна дія містить у собі інструментальну та стратегічну дію. Орієнтація на успіх, на використання засобів, які відповідають за досягнення цілей, залишилися її характеристиками, однак, на думку Габермаса, суто інструментальна дія відповідає підходу до людської діяльності, коли предметні, інструментальні та прагматичні критерії виходять на перший план, а соціальний контекст виноситься за його межі. Стратегічна дія в своєму вузькому значенні висуває в центр соціальну взаємодію людей, однак розглядає її в контексті ефективності дії, тоді як у комунікативній дії акцент робиться на спрямованості суб'єктів на пошук взаємопорозуміння, компромісу.

Ці типи дії Габермас вважає за доцільне розглядати в контексті раціональності:

- інструментальна раціональність - це рівень раціонального розв'язання технічних завдань залежний від емпіричного знання;

- стратегічна раціональність - поступове розв'язання на користь тих чи тих можливостей вибору;

- нормативна раціональність - раціональне розв'язання практичних завдань в рамках моралі та визначених “правил гри”;

- раціональність “експресивної дії” - поняття раціональності визначається відповідно до типології дії.

На основі цієї типології можна сформулювати висновок, що характеристикою концепції раціональності Габермаса є включення та синтез ставлення особи до світу та до інших людей одночасно. А звідси Габермас робить висновок, що поняття комунікативної дії потребує, щоб дійових осіб розглядали як суб'єктів, що “говорять і слухають” одночасно. Тому ставлення окремих суб'єктів до світу завжди опосередковане через можливість комунікації з іншими людьми.

Соціальним технологіям, які спираються на цілераціональні критерії, Габермас протиставляє комунікацію та вільний дискурс громадськості, під час яких відбувається виявлення та подолання застарілих основ соціального буття. Він вважає, що якщо комунікація спрямована на тотожність, на інтерсуб'єктність, то вона потребує вдосконалення на основі діалектики цілого та окремого, індивідуального та позаіндивідуального.

Треба відзначити й те, що Габермас протиставляє комунікацію та ідеологію, яку він кваліфікує не тільки як ілюзорну, але і як деформовану форму інтеграції. Перевага комунікації над ідеологією в тому, що вона передбачає процедуру рефлексії як засіб подолання деформації, та реконструкцію, яка повинна відкрити реальні причини примусу в діалозі.

Комунікація у Габермаса наділена моральним аспектом, відповідно виникає потреба наповнити цілераціональну дію мораллю. Як наслідок Габермас формулює етику дискурсу, яка виправдовує зміст моралі одинакової поваги до кожного та солідарної відповідальності за кожного.

Габермас ідеалізував прагнення кожного індивіда до консенсусу, до аргументованого розв'язання проблем і, що на нашу думку найважливіше, прагнення кожного до такої дискусії, оскільки очевидна тенденція до інфантильності серед громадян через різноманітні причини. Однак Габермас не заперечує того, що він (подібно до Вебера) досліджує «чисті», ідеальні типи дії і перш за все комунікативну дію. Водночас він вважає, що комунікативній дії та комунікативній раціональності відповідають цілком реальні особливості, виміри взаємодії людей, оскільки взаєморозуміння, аргументація, консенсус - це не лише теоретичні поняття, це також невід'ємні елементи взаємодії людей.

Смисловий горизонт класичних визначень культури.

Переходячи до першого питання слід сказати, що досліджуючи еволюцію поглядів на природу та сутність культури а також підходів до її вивчення, варто зазначити, що початкове значення терміну «культура» в перекладі з латинської мови ми маємо як виробіток, розвиток або виховання, У відповідності до такого розуміння, людина досягає деякого рівня культури не тільки завдяки своїй природі але і в результаті мислення та виховання.

Широке розуміння Під культурою традиційно розуміють сукупність практичних матеріальних і духовних надбань суспільства, які виражають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, відображаються в її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

Вузьке розуміння Таке бачення культури є найбільш масштабним. У більш вузькому розумінні, культура - це сфера духовного життя суспільства.

Культура є ціннісним надбанням, створеним людством у процесі його історичного розвитку, а також процесом засвоєння їх і - найсуттєвіше - створенням нових цінностей для людини і людства. Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей для людини і людства. Тобто сукупність матеріальних і духовних цінностей, а також способів створення їх, уміння використовувати їх для подальшого процесу людства, передавати від покоління до покоління і є культурою.

Культура - це не просто будь-яка цінність, а тільки та, яка стає надбанням людини і людства. Однак, це і не просто будь-яке ціннісне надбання, а таке, що є працездатним у соціумі, тобто в конкретно визначених суспільно-історичних умовах, створених людиною, людством відповідно до матеріальних і духовних потреб та інтересів. В образі культури постає особливий спосіб людського буття у світі, який є творцем вищих духовних цінностей та матеріальних форм їхнього втілення. І нарешті, найбільш вагомим аргументом на користь визначення поняття культури як ціннісного надбання, що має насамперед конструктивний характер функціонування, є визнання самою людиною себе як найбільшої цінності і єдиної істоти, які здатна гармонійно жити і творити у світі. Отже, культура - це ціннісний вимір самодостатності людини.

На сьогодні найбільш відомою класифікацією визначень поняття «культура» є їх умовний поділ американськими культурологами А. Кребером та К. Клакхоном на шість типів: описові визначення (які інтерпретують культуру як суму всіх видів

людської діяльності, вірувань, визначень) історичні визначення (які пов'язують культуру з традиціями та соціальною спадщиною); нормативні визначення (які розглядають культуру як сукупність норма та правил, що організовують людську поведінку); структурні визначення (які представляють культуру у вигляді різного роду моделей або єдиної системи взаємнопов'язаних феноменів); психологічні визначення (згідно яких культура являє собою сукупність форм, набутої поведінки, які виникають в результаті культурної адаптації людини до навколишніх умов життя); генетичні визначення. (які ґрунтуються на розуміння культури як результаті адаптації людини до нових груп навколишнього середовища).

Дослідники стверджують, що культура складається з виражених та прихованих схем мислення і поведінки, що є специфічним досягненням людських спільнот, і втілених в символах, за допомогою яких вони сприймаються і передаються від людини до людини і від покоління до покоління. Сюди необхідно віднести також і ті досягнення, які проявляються у створених культурним суспільством матеріальних благах. Ядром будь-якої культури є ідеї, і особливо цінності, що передаються за допомогою традицій. Культурні системи можуть розглядатися з одного боку, як результат виконаних дій, з іншого - як одна з основ дії в майбутньому.

Для побудови суто соціально-філософської структури філософії культури потрібно визначити основні сфери життєдіяльності людини і суспільства, в яких вона існує, функціонує та розвивається. Це можна зробити, розглядаючи культуру з трьох вихідних методологічних позицій: гуманістичної, творчої та ціннісно-регулятивної.

З гуманістичної позиції культура виступає як феномен, що розкриває сутність, природу життєдіяльність людини. Людина є не тільки центром культури а й полем існування і функціонування культури. Тобто окремо від людини в якості самостійного субстрату, культура не існує. З творчої позиції культура є складовою людської діяльності та фіксує направленість всієї життєдіяльності людини, а саме на розвиток і саморозвиток як суспільної істоти.

Третій аспект культури - ціннісно-регулятивний розкриває той факт, що культура відображає духовну спрямованість розвитку людської сутності. Таким чином сутність культури в даному контексті - це процес створення та розвиток суспільної людини в ім'я реалізації своєї родової людської природи за допомогою матеріальних та духовних засобів, всього багатства суспільних відносин та форм, це процес само творення людини в її суспільному житті.

На сучасному етапі розвитку науки існує кілька підходів до вивчення поняття та сутності культури: філософсько-антропологічний, де людина постає як суб'єкт культури: філософсько-історичний підхід, направлений на розкриття механізмів походження, виникнення людської історії. Де людина - культурна істота, тобто така, що виховує себе; соціологічний підхід, який розглядає культуру в контексті організації життя суспільства, де культура та соціум є різними аспектами одного й того ж феномену - в будь-якому емпіричному явищі соціального життя неможливо відділити «соціальну частину» від «культурної частини».

У вітчизняній же філософській думці найбільш поширеними можна назвати такі:

емпіричний, описовий підхід, який представляє культуру як суму результатів діяльності людини, тобто як сукупність предметів і цінностей, з яких складається цей результат; Такий підхід має деякі недоліки. По-перше, культура тут постає як статичний феномен, виключно у вигляді продуктів діяльності людини. По- друге, чітко розмежовується матеріальна та духовна сторони культури, хоча цей поділ є умовним. Інтеграція матеріальних та духовних культур, в наш час, очевидна. А все це свідчить про цілісність культури як суспільно явища.

оціночний (аксіологічний) підхід, де рівень культурності оцінюється порівняно з деяким еталоном. Такий підхід також характеризується відносністю, але при врахуванні та порівнянні окремих феноменів - проявів культури, доводиться зважати на момент оцінювання ;

діяльнісний підхід, розкриває культуру як специфічно-людський спосіб діяльності. Важливим є те, що культура не виступає діяльністю, а є способом, яким ця діяльність здійснюється. Цей підхід також включає в себе елементи попередніх двох - емпіричного та аксіологічного.

В контексті проблематики тлумачення поняття «культура» вищезазначені підходи до її визначення та розуміння є найбільш суттєвими та відображають всі необхідні властивості. Саме з точки зору діяльнісного підходу, який включає в себе і описовий, і ціннісний моменти, культура є способом регулювання та реалізації людської діяльності, тобто виступає своєрідним аспектом соціального життя.

Сучасні цивілізаційні парадигми.

Цивілізаційний підхід -- це таке бачення суспільно-історичного процесу, яке грунтується на виокремленні першочергової ролі у ньому культурної традиції, ментальності чи «етосу», а також на доведенні своєрідності історичного поступу спільнот.

Слово «цивілізація» з латинської буквально означає «міський», «державний», «громадянський» і з часів античності протиставлялося «лісовий», «дикий», «необтесаний». Проте уніфікованою концептуальною дифініцією поняття «цивілізація» не існує навіть в межах самої цивілізаційної парадигми, з приводу чого відомий німецький соціолог та культоролог ХХ століття Норберт Елліос зауважував: «Поняття «цивілізація» зазвичай застосовують до найрізноманітніших фактів -- стану техніки, манер, розвитку наукового пізнання, релігійних ідеалів та звичаїв, воно може бути дотичним до моделі житла чи стосунків між чоловіком та жінкою, до пенітенціарних заходів або приготувань страв». На переконання декотрих науковців, концепція цивілізації має суто європейське походження, зумовлене формуванням та спицифікою західної культури, зокрема інституцій придворного світу в епоху європейського абсолютизму. Так, вище згадуваний Елліос наголошує, що саме з тих пір поняття цивілізації виражає самосвідомість заходу, можна навіть сказати, його національну свідомість. У ньому резюмовано все те, що відрізняє західне суспільство останніх 2-3 століть від більш примітивних. За допомогою поняття цивілізації намагаються охарактеризувати дещо важливе для західного суспільства, те , чим воно пишається -- стан його техніки, прийнятні йому манери, розвиток його наукового пізнання, його світогляд та багато іншого.

Під цивілізацією розуміють відносно сталу єдність цінностей культурної традиції, інваріантне ядро якої складають релігійні вірування, ментальність (колективна «душа») та мова. Таким чином, центральною метою так названого цивілізаційного підходу є визначення специфіки цінностей «культурної традиції» та міри її впливу на інші сфери суспільного буття. Адже згідно з ним, основу суспільних відносин складає культурна ідентичність, яка є для них визначальною, тоді як виробничі чи політичні відносини можуть бути похідними, зумовленими культурно- цивілізаційними чинниками, такими як вірування чи національна ментальність.

Ідейною та методологічною передумовою розгортання соціальної парадигми у соціальній філософії вважають культурологічне дослідження німецького науковця Освальда Шпенглера за назвою «Присмерк Європи», датоване 1918 р. Ідейний зміст праці змусить багатьох науковців замислитись над чималим значенням духовних, культурних детермінант у виробничих, політичних та соціальних процесах. У «Присмерку Європи» Шпенглер висловлює переконання у тому, що кожна культура має свій індивідуальний гештайпт -- міф, ідею або душу. Своєрідну картину світу, яка виникає через споконвічний досвід, життя та смерть. Замість нерадісної картини і негарної всесвітньої історії, підтримувати яку можна лише закриваючи очі на чималу купу фактів, - пише Шпенглер. «Я бачу справжній спектакль множини потужних культур, кожна з яких зі свого матеріалу людства карбує власну форму, яка має власну ідею, власне життя, волю, чуттєвість, власну смерть. Тому єдиним методологічним принципом пізнання культури має бути інтуїтивне споглядання цього гештайпту, яке автор «Присмерку..» називає фізіогномікою.

Фізіогноміка грунтується на філософському вживанню, спостереженні, внутрішній упевненості та почуттєвій фантазії, тобто відштовхується від покладеної в основу базисної інтуїції. Однак, за Шпенглером, поняття культури та цивілізації не є тотожними. Якщо в основу культури закладений сум душі по трансендентним далям, - наголошує Шпенглер, - виражених зовнішніми символами життя, смерті, страждання, то ціннісними принципами її завершальної стадії, а саме цивілізації, є імперативи причинності та каузальності, які свідчать про її загибель. У цілому автор «Присмерку..» нараховує 8 локальних культур цивілізації:

вавилонська

індійська

єгипетська

давньогрецька

китайська

західна

арабська

російська.

Націоналістичний контекст філософії Шпенлера доповнюється класовим підходом. Філософ наголошує: «Справжня історія культури починається зі створення 2 надстанів: вельмож та духовенства, які височіють над селянством та буржуа». Увесь смисл культурного процесу зосереджується виключно у цих двох станах, у їхній становій свідомості. Відтак, поряд із інтуїтивним спогляданням культурного штандлю, Шпенглер висуває ще один критерій виокремлення культури, а саме її здатність до самоствердження через мілітаристську діяльність.

До ідеї про існування особливої душі західної цивілізації престане німецький соціолог Макс Вебер, який також наполягатиме на визначальній ролі народної душі, ментальності, як у суспільно- історичному процесі загалом, так і в економічній сфері зокрема. Вебер буде наголошувати на тому, що до розпочатої Лютеранською церквою реформації в країнах Західної Європи панували клерикальний та дворянсько-аристократичний етоси, зумовлені соціальною структурою феодального суспільства. Втім, традиційно соціологичний постулат про соціоструктурну детермінованість культури, зокрема, країн Західної Європи, у Вебера знівелюється більш глибоким аналізом, побудованим на доведенні провідного значення перетворень у духовній сфері. Більше того, за Вебером, центральним гештальтом сучасної Західно-європейської цивілізації, її ціннісним фундаментом, є протистанська етика та дух капіталізму. Так, в одноіменній праці німецький соціолог намагається довести існування безпосереднього зв'язку між розвитком промислового капіталізму в Західних країнах та протестанської релігії.

Отже, згідно з Вебером, властивий країнам Західної Європи, промисловий капіталізм наскрізь пронизаний раціоналізацією виробничої діяльності, культом прибутку та економічною аскезою. Раціонально прорахована економія, любов до праці та професіоналізм -- це є справжній дух капіталізму. Завдяки протистантизму, праця зі символу соціальної ганьби перетворилася на головну суспільну цінність. А християнська доброчесність набула економічної інтерпретації. Втім, центральний задум Веберівської книги -- протистанська етика та дух капіталізму полягає у виокремленні промислового капіталізму від усіх інших форм, зокрема капіталу, заснованого на спекуляції цінними паперами, кредитно- банківської системи тощо. Більше того, за метафізичною постановкою питання про те, що є первинним, а що вторинним -- колективна душа, вірування або матерія виробничих відносин, Вебер обирає колективну душу.

Отже, надає перевагу цивілізаційній інтуїції, з чого витікає класифікація історичних типів суспільств у вигляді суспільно-економічних формацій, це переважно класифікація західного суспільства із його культом виробництва. Між тим, наприкінці протистанської етики, Вебер доходить до невтішної консіквеенсії стосовно майбутнього західно-європейської цивілізації, зокрема, він стверджує, що сучасний капіталізм суттєво відрізняється від тієї протистанської колиски, зовнішні мирські блага все сильніше підкорили собі людей і захопили врешті таку владу, якої не знала вся попердня історія людства. В даний час дух аскези, хто знає, чи назавжди зник з цієї мирської оболонки.В даний час прагнення наживи позбавлені релігійно-етичного змісту набуває там, де воно досягає своєї найбільшої свободи, а саме в характеру нестримності. Веберівська доказова стратегія щодо визначальної ролі духовних складових у суспільних, з окрема в економічних процесах остаточно окреслить суть цивілізаційного підходу, а виокремлені ним кореляції між релігійними віруваннями або традиціями та типами господарювання -- «ойкосом», отже, типами суспільства, будуть запозичені багатьма філософами ХХ століття, такими як С. Гантінгон, Ф.Фукуяма та багатьма ін. Цілком очевидно, що в його основу закладене націоналістичне трактування культури із особливим наголосом на релігії, як ціннісному ядрі цивілізаційної ідентичності. Між тим, вплив релігтйного чинника на суспільні процеси сучасної західної цивілізації із її культом тотального виробництва та споживання викликає серйозні сумніви. Тут панує єдина релігія -- релігія техногенного виробництва та доданої вартості, яка є абсолютно байдужою до астетичних чеснот заощадливості та працелюбства і тоді виникає закономірне питання про контекст цивілізаційного підходу, який сьогодні перетворюється на чергову філософську ортодоксію. Культура міжособистісних стосунків: сутність та особливості розвитку.

Зростаючий інтерес до проблем спілкування у різних сферах людської діяльності, взаємодія та взаємовплив різних культур та їх носіїв спричинили появу численних праксеологічних дисциплін (вивчають умови і методи ефективної діяльності), які розвиваються переважно на тлі традиційних наук. Наприклад, етика ділового спілкування, основи міжкультурної комунікації, крос-культурна комунікація у бізнесі безпосередньо пов'язані з теоретично-методологічним доробком етики, психології, соціології, культурології тощо. До таких дисциплін належить і культура міжособистісних стосунків. Культура міжособистісних стосунків є праксеологічною галуззю етичного знання, що досліджує мораль з точки зору її реалізації. Вона розглядає певну систему морально-етичних цінностей: моральні й етичні принципи, правила поведінки і спілкування, поведінкові та комунікативні взірці, на які орієнтуються люди в процесі соціальної взаємодії.

Етика як наука про мораль досліджує моральну культуру суспільства щодо побудови її теоретичної моделі - визначення сутності і обґрунтування моралі, її розвитку, функцій, а культура міжособистісних стосунків, використовуючи концептуальний доробок, категоріальний апарат етики, наповнює їх конкретним соціально-історичним змістом, тобто постає як практична етика, основою якої є не стільки ідея доброчесності, скільки уявлення про належну (пристойну) поведінку.

Моральна культура суспільства - система морально-етичних цінностей, виражених у певних заборонах, нормах моралі, правилах етикету, морально-етичних взірцях поведінки і спілкування тощо. На рівні буденної свідомості культура міжособистісних стосунків як соціальний феномен поєднує гуманістичну мораль та етикет, є різновидом спілкування і поведінки, який завдяки морально-етичним принципам поваги, чемності, тактовності, гідності, шляхетності і відповідальності гармонізує людські стосунки у будь-якій соціальній площині. Як галузь етичних знань і навчальна дисципліна культура міжособистісних стосунків досліджує морально-етичні структури, які сприяють поліпшенню між-суб'єктних відносин, - норми моралі, правила етикету, морально-етичні стандарти (моделі поведінки і спілкування), тобто все, що пов'язано з моральною культурою.

Культура міжособистісних стосунків - прикладна етична дисципліна, яка вивчає взаємини між людьми, опосередковані моральною культурою суспільства (етосом). Об'єктом її є міжособистісні стосунки, предметом - міжособистісні стосунки в морально-етичному аспекті. Окреслення предмета культури міжособистісних стосунків передбачає розгляд його основних складових, що дає змогу ґрунтовно осягнути його сутність. На засадах погамування особистих пристрастей, поваги до людини, чемності, тактовності ґрунтується етикет (франц. etiquette, від etiquer - прикріплювати) - сукупність умовних правил поведінки. Вони стосуються формальних проявів у міжособистісних стосунках, форм звертання і привітань, поведінки у громадських місцях, манер, одягу, а також проявів у конкретних ситуаціях поваги, чемності, тактовності тощо.

Зміст етикету виявляється через манери (франц. maniere - спосіб, прийом) - ціннісні характеристики моральності особистості (чемність, тактовність, делікатність), а також уміння поводитися серед людей, взаємодіяти (спілкуватися) з ними тощо. Правильне використання їх допомагає людині подобатися тим, з ким вона взаємодіє.

Манери як ціннісні характеристики особистості поділяють на естетичні (формальна атрибутика поведінки і спілкування: жести, інтонація голосу, міміка" вміння адекватно поводитися у певних ситуаціях) і етичні (моральні якості індивіда: повага, чемність, тактовність тощо). Тактовність - моральна якість особистості, яка виражає здатність людини поважати іншу людину, уважно ставитися до її переживань; інтуїтивне визначення міри щодо власних слів і вчинків. З розвитком гуманістичної моралі найвищим проявом культури міжособистісних стосунків стала делікатність (франц. - ніжний, тонкий) - здатність поважати людей, що виражається в особливо чуйному до delikat них ставленні, страх заподіяти людині навіть найнезначніші образу, незручність. За змістом делікатність споріднена із тактовністю, оскільки вона теж ґрунтується на чуйному ставленні до інших людей. Тільки в цьому разі чуйність, повага до інших набагато гостріші.

Інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків є ціннісний ідеал особистості - історично обумовлений взірець моральних чеснот і пристойних манер, який впливав на формування поведінково-комунікативного стандарту.

ІСТОРІЯ До виникнення моральної норми суспільні відносини регулювалися за допомогою заборон (наказів не робити будь-чого), заповідей (моральних повелінь). Першим соціальним механізмом, що дисциплінував людські інстинкти, "неписаним моральним кодексом людства" (3. Фройд) було табу (заборона певних дій). Поширювалося табу не лише на вчинки, а й на предмети, слова тощо, тобто на все, що породжувало відчуття смертельного жаху і водночас благоговіння. Вважалося, що той, хто порушував закон, неодмінно мав бути покараний законом табу - страшною силою, демоном або богом. Якщо цього не відбувалося, спільнота сама карала винуватця, щоб уникнути суспільного лиха. З розвитком цивілізації безапеляційні моральні заборони загалом втрачали свою магічну та залякувальну сутність. Проте і досі вони є ефективними знаряддями суспільного остракізму (грец. оstrakismos, від оstrakon- черепок; вигнання) у країнах, де суспільна мораль тісно пов'язана з релігією (Індія, Саудівська Аравія та ін.). З часом у моральній культурі табу поступається місцем заповіді - суворому правилу поведінки, неухильному обов'язку. Це своєрідні віроповчальні приписи, ритуальні, моральні, санітарно-гігієнічні норми поведінки. Вони містилися переважно у священних книгах різних релігій, були обов'язковими приписами, універсальними заборонами ("не вбивай", "не кради", "не чини перелюбу", "не давай неправдивих свідчень"), їх зміст залежав від певного рівня розвитку суспільства, суспільної моралі. У заповідях відображалося уявлення окремого народу про "добро" і "зло", їм була притаманна потужна соціальна мотивація, що й зумовило перетворення їх на систему моральних норм. Ускладнення суспільного життя, розвиток самосвідомості індивідів і спільнот, необхідність вирішення різноманітних міжособистісних конфліктів спричинилися до виникнення такої форми суспільної свідомості як мораль (лат. moralis, від mos (moris) - звичай, воля) - система поглядів, норм, оцінок, які регулюють людську поведінку. Однак інтегруючою складовою культури міжособистісних стосунків мораль стала з набуттям гуманістичного спрямування, тобто з утвердженням у ній таких моральних цінностей, як добро" совість, співчуття, обов'язок, відповідальність тощо.

Масова культура, її основні функції.

Мамсова культумра (або: маскультура помп-культумра, популярна культумра) -- культура, популярна серед широких верств населення в даному суспільстві та переважно комерційно успішна, елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, у спорті і літературі) -- контрастуючи з «елітарною культурою».