Партійна символіка у виборчому процесі України

Значення символів, які апелюють не тільки до розуму, але, перш за все до емоцій, зростає в періоди соціальних і культурних потрясінь, які провокують архаїзацію свідомості. В ці епохи відроджуються древні зразки сприйняття символа, коли боротьба за символи влади була найважливішим елементом боротьби за владу. Сфера раціонального звужується, розмивається, зростає роль чуттєво-емоційного сприйняття. Актуалізуються архаїчні пласти людського мислення, для яких символ влади і сама влада - тотожні реалії [77]. Свідомість цих періодів тяжіє до підвищеної знаковості. Революцію не можна зрозуміти без вивчення її символів. Під впливом події як символу відбувається насадження в суспільній свідомості відчуття причетності до подій. Наприклад, це відчуття можливо викликати поведінкою масових демонстрацій із використанням всього спектру партійної символіки, виконанням традиційних політичних ритуалів і церемоній, пов'язаних із залученням великих груп людей. Результатом є посилення ефекту взаємодії на маси, пануючої у суспільстві ідеології і пов'язаного з останньою соціально-політичного міфу. Це досягається за рахунок концентрації у символіці основних ідеологічних задач, які стоять перед суспільством на даному етапі його розвитку. Емоційний заряд символу повідомляється масі шляхом впливу на підсвідомість і почуття людей, які наділяють символ духовно-енергетичною силою. Саме під час політичних акцій якнайкраще проявляється мобілізуюча функція символіки, яка виступає активним елементом політичної боротьби.

«Кольорові революції» стали свого роду «закономірністю» на шляху еволюції пострадянських демократій. Вже можна говорити про універсальність досвіду «революційного подолання» дисфункцій таких політичних систем [147]. Формальним приводом для проведення акції зазвичай виступають регулярні вибори. За тривалий час до цього істотно зростає активність неурядових організацій, спрямована на формування консолідованої опозиції. «Кольорові революції» мають свої ознаки і атрибути (табл. 1.1.2).

Таблиця 1.1.2

Основні ознаки і атрибути політичної сили, націленої на проведення «кольорової» революції

Складено за: Цветные революции: технологии, последствия [228].

Більшість ознак і атрибутів такого характеру ідентифікуються при аналізі подій у випадках «кольорових» революцій :

* 2000 - Югославія «Бульдозерна революція»

* 2003 - Грузія «Революція троянд»

* 2004 - Україна «Помаранчева революція»

* 2005 - Киргизія «Тюльпанова революція»

«Кольорові революції» справедливо вказують на те, що вони символізують процес перетворення колишніх радянських республік у незалежні демократичні держави і свідомий вибір деяких із них на користь західної моделі розвитку.

Найбільш впливовим символом політичної партії є її лідер. Даною проблемою займався французький дослідник Г. Лебон. Він вважає, що партія є продуктом лідера, жодна політична організація не може викликати до себе такої довіри, як особистість. Авторитет керівника наділений магнетизмом, який приваблює людей, надає сенс їх електоральному вибору. Харизматичний лідер, якому вдалося утримати в уявленні виборців позитивний імідж, виводить партію, навіть зі слабкою організаційною структурою, на чільне місце у суспільстві. Як стверджує Г. Лебон: «Його воля є тим ядром, навколо якого кристалізуються і об'єднуються думки. Він є першим елементом організації різнорідного натовпу» [99, с. 234]. Так, в Україні був створений виборчий блок політичних партій «Блок Віктора Ющенка «Наша Україна», який мав слабку програму, проте підтримка В. Ющенка, який мав імідж лідера нації, вирішальним чином сприяла перемозі об'єднання на виборах.

Керівник, позбавлений неформального суспільного авторитету, навпаки, може зруйнувати довіру до сильної і потужної політичної сили. Г. Лебон висуває на перший план ідею «душі натовпу». Натовп має ірраціональну природу і підлягає контролю лише в один спосіб - через вплив харизматичного лідера. Політична партія приречена, якщо вона не враховує цю обставину у власних стратегіях.

Проблемою символізму політичного лідера займався А. Цуладзе. Він розглядав політичних особистостей як маніпуляторів, які здатні силою свого авторитету впливати на суспільство. У своєму дослідженні [229] частково говорить про маніпулятивний вплив на виборців за допомогою партійної символіки, яка є частиною наочної агітації. Однак оминає увагою важливе питання як виборчі гасла політичних партій.

Відомий французький спеціаліст в галузі політичної реклами Ж. Сегела висловлюється так про роль особистості в політиці: «В наш час масової інформації люди потребують яскравих образів. Політична партія, яка не має свого героя, свого прапороносця і носія ідеалу, приречена на провал» [199, с. 23]. Більшість виборців не буде аналізувати логічний ряд аргументацій, шукати і вивчати альтернативні думки. Панування ідей можливе лише за умови перетворення їх в образи, котрі асоціюються з особистістю, тому виборча стратегія матиме справу з побудовою образу конкретного лідера, який природно входить в структуру іміджу політичної партії. Російський фахівець О. Великанова вважає, що політичний лідер виступає в ролі родового, релігійного, класового, політичного, національного символу [27, с. 164]. Важливими функціями лідера-символа є функції інтеграції та ідентифікації.

Розглядаючи політичного лідера як символ партії, слід назвати його базові характеристики. А. Ковлер виділяє чотири рівні таких характеристик:

- перший рівень - морально-етичні якості (чесність, принциповість, справедливість, відповідальність, сміливість, рішучість);

- другий рівень - компетентність, ділові якості;

- третій рівень - пробивні якості (вміння заводити потрібні знайомства, цілеспрямованість в досягненні поставлених цілей, вміння організувати і повести за собою);

- четвертий рівень - зовнішні дані: чарівність, привабливість, солідність, гарні манери [74, с. 98].

У дослідженні символа-особи у виборчому процесі слід назвати такі важливі особистісні характеристики лідера: персональні риси лідера; соціальні якості; символічне навантаження образу лідера. До першої складової відносяться фізіологічні характеристики, тип особистості, стиль та моделі прийняття рішень. Друга демонструє статус, модель рольової політичної поведінки, належність лідера до певної соціальної групи, що визначає норми і цінності, на котрі орієнтується керівник і які не повинні суперечити майбутньому передвиборному іміджу. Нарешті, політик стає символом ідеології, політичної програми, партії.

Кожному типу кандидата властивий «ідеальний образ» в очах виборців, про що свідчать багаточисленні опитування та спеціальні психологічні дослідження. Так, коли мова йде про кандидата «номенклатурного типу», виборці найчастіше віддають перевагу людям старшого віку, керівникам, особам, яких раніше обирали у представницькі органи влади. Що стосується типу «новачок», то характерні наступні уявлення: чоловік середнього віку, безпартійний, який має економічну чи юридичну освіту [74, с. 99]. Ось які якості люди хочуть бачити в ідеального президента та керівника партії: турбота про інтереси народу, професіоналізм, порядність, активність, фізичне здоров'я, політична воля, молодість і комунікабельність [136, с. 25].

Серед особистісних якостей «ідеального політика» визначальна роль належить волі та активності. Крім сили в характеристиках діючих політиків згадується така особистісна характеристика як впевненість, врівноваженість, які є ознаками надійності. Надійний політик має мету, вміє її досягати, проте не переоцінюючи себе, та разом із тим не залежить від політичної кон'юнктури. Важливе значення мають такі візуальні характеристики як манера поведінки, жестикуляція, зовнішність. «Кожен керівник, кожен державний діяч повинен володіти, крім своїх власних талантів, талантом журналіста, щоб формувати публіку, надавати їй необхідних імпульсів для завоювання у неї авторитету. А для цього в наші дні достатньо мати голос, який «звучить» по радіо, і зовнішність, яка причаровує по телебаченню» [128, с. 253]. Проте виборці сприймають не стільки словесний, скільки візуальний образ кандидата. Візуальний вплив здійснюється за двома напрямками: перший - міміка та жести, другий - зовнішність політичного лідера. Важливу роль у боротьбі за голоси виборців відіграє харизма, чарівність політика, оскільки основа харизматичності влади лежить поза сферою повсякденності. Електорат оцінює його зовнішність, стан здоров'я, емоційне напруження. Часто така оцінка, яка формується на рівні підсвідомості, є потужнішою, ніж раціональне ставлення до програми, позаяк більшість виборців практично не читають програм і біографій, а сприймають політика за принципом «подобається - не подобається».

На думку багатьох дослідників, стати справжнім лідером найважче жінці-політику. Психологи встановили, що жіноча стать лідера суперечить усталеній традиції, внаслідок чого призводить до зростання тривожності в оточуючих, особливо у чоловіків. Тому на сьогодні постає дуже непросте завдання - перебороти недовіру до жінки-політика.

На сучасному етапі спостерігається підвищення ролі політичного лідера як символа, зростає його вплив на електоральне поводження. Насамперед партія є символом особистості, тому дуже часто популярність, харизматичність партійних лідерів виступають визначальною опорою партії, на шляху до перемоги у виборах.

Таким чином, стосовно природи символа можна виділити декілька основних моментів, характерних для партійної символіки: а) символ - певний знак, образ, який асоціюється у свідомості з певною політичною силою, б) символи виникають у свідомості і відтворюються у вигляді ідей, думок і цінностей, в) символ має функціональну значимість і мінливий характер. За допомогою вибору певного кольору можна управляти ставленням електорату до політичної партії, а створюючи необхідне кольорове середовище, можна викликати у населення потрібні емоції.

Дослідники вважають, що для довготривалого існування політичного символа необхідні дві умови - поліваріантність сприйняття, коли в однакові символи вкладаються абсолютно різні смисли та мутація символа, яка полягає у наповненні його новим змістом, який відповідає новим контекстам або потребам часу.

1.2 Проблема партійної символіки у вітчизняних політологічних дослідженнях

Наукова розробка питання дозволяє виявити тенденції та особливості розвитку вітчизняної політичної думки щодо політичної символіки в цілому, та партійної зокрема. Дана проблема залишається мало вивченою, особливо в аспекті типологізації та функціонального призначення партійної символіки у виборчому процесі і потребує системного теоретичного і практичного осмислення. Досить часто питання партійної символіки не виділяється в окремий науковий напрям дослідження, а розглядається у контексті політичної. Тому, розглянемо ступінь розробки проблем, дотичних до досліджуваної.

Політика породжує свій символічний світ. Важливість та ефективність дослідження символів у політичній сфері зумовлена такими причинами:

- по-перше, символ дає можливість пройти крізь будь-які комунікативні мережі, тому що він створювався спеціально для цих мереж та, з огляду на контекст, на час, на думки, що сформувалися в суспільстві, на систему цінностей, прийняті саме цим суспільством, саме в цей час;

- по-друге, символ повинен зацікавити, оскільки з величезним потоком інформації, особливо у виборчий період, більша її частина проходить поміж нашу увагу;

- по-третє, символ краще фіксується у довготривалій пам'яті. Ми не тільки затримуємо на ньому погляд, а реагуємо та запам'ятовуємо. Особливої актуальності це набуває у виборчому процесі, коли людина отримує велику кількість повідомлень на день, а запам'ятовує лише декілька. Це пов'язано з тим, що доволі складно увійти в символічну дійсність, тому що в ній діють свої закони, відмінні від дійсності реальної.

Вдало підібраний символ привертає нашу увагу, полегшує сприйняття інформації, яку він несе в собі. Цей символ може бути де в чому яскравим, гучним, незвичним, де в чому таким, який не звикли сприймати наша свідомість або підсвідомість, таким, що змушує їх сприйняти образ.

Партійна символіка багатофункціональна. Вона виконує низку функцій, що повною мірою розкривають природу цього явища. Можна виокремити такі основні функції партійної символіки: мобілізаційна, інформаційно-комунікативна, ідентифікаційна, інтегративна та маніпулятивна. В. Полянська виділяє легітимаційну, впорядковуючи, дискурсивну та естетичну функції символів [166].

Функція мобілізації відповідає за об'єднання суспільства та суспільних ресурсів для досягнення певних цілей, залучення якомога більшої кількості прихильників до своїх лав; для надання партійним доктринам, статутам, усій партійній діяльності наочно-образного й емоційного забарвлення. Партійна символіка об'єднує людей у єдиний соціально-політичний організм, надає їм внутрішні сили і віру в успіх діяльності певної політичної партії. Символи створюють організаційні основи, на яких будується подальша діяльність політичної партії. Найкраще функція мобілізації проявляється під час політичних акцій, передвиборних кампаній, референдумів.

Партійні символи - це знаки, які виконують комунікативну функцію між особистістю та владою. Для того, щоб символ виконував комунікативну функцію, він мусить бути значущим для великої кількості індивідів, його зміст повинен бути, як мінімум, інтуїтивно зрозумілий певному колу осіб. «Символ економічніший, бо містить інформації більше, ніж еквівалентна за обсягом будь-яка інша інформаційна одиниця...» [229, с. 65].

Партійна символіка виконує функцію політичної соціалізації членів суспільства. Сприйняття символів позначається на процесі становлення індивіда як суб'єкта політичних відносин, на формуванні у свідомості людини певних уявлень, орієнтацій та настанов. Партійна символіка відображає характер, основні цінності й мету діяльності політичних утворень.

Функція політичної ідентифікації. Партійна символіка несе ідеологічне навантаження певної політичної сили. Її призначення полягає в наданні змісту політичним ідеологіям й усьому політичному життю суспільства. Тож головне завдання партійної символіки зводиться до об'єднання людей, але вона не може здійснити його без поділу, роз'єднання суспільства за політичними ознаками.

У зв'язку з розвитком електронних ЗМІ та появою такого суспільного феномену, як «психологічний натовп», можна виокремити маніпулятивну функцію партійної символіки. Символи дуже активно використовуються в ході виборчих кампаній. Вони впливають як на свідомість, так і на підсвідомість виборця. Під їхнім впливом у людини виникають певні інтелектуальні й емоційні асоціації. Ці асоціації надалі можна ефективно використовувати для формування певних переконань і ціннісних орієнтацій у виборців.

Важливою функцією партійної символіки є адаптаційна. Вона виражає потребу людини у пристосуванні до політичного середовища, в якому вона перебуває, до умов здійснення її прав і владних повноважень.

Партійна символіка виконує стабілізаційні функції в політичній системі, інтегруючи та відтворюючи політичні відносини в площині символічної поведінки й символічного вираження ідеології та змісту політичних відносин. Інтегративна функція передбачає об'єднання певної політичної групи, суспільства загалом навколо певних символів.

Нормативно-правову базу дослідження складають Закон України про політичні партії в Україні [182], Про вибори народних депутатів України [178-180], Про вибори Президента України [181].

Сучасні дослідники політичної науки у своїх наукових дослідженнях розглядають політичну символіку як засіб комунікації, як елемент політичної культури, аналізують психологічну складову політичних символів, визначають їх психологічний вплив на свідомість громадян, їх ефективність.

З точки зору онтології поняття символу, політичної символіки важливими є дослідження В. Бебика, П. Дьомкіна. Аналізуючи питання теоретичного опрацювання вказаної проблеми, слід відзначити праці вітчизняних науковців А. Багінського, М. Варія, Л. Кочубей, В. Полянської, Г. Почепцова, де проблема символу головним чином пов'язана з його участю у процесі політичних (рекламних) комунікацій, виборчих технологій.

Одним із перших у вітчизняній політичній науці підняв на належний науковий рівень проблеми політичної символіки відомий український дослідник В. Бебик. Його праці [11-13] відзначають намагання цілісного і системного представлення процесу розробки та втілення передвиборних технологій у діяльності політичних лідерів і партій. Він визначає символи як засоби регулювання соціальної поведінки. Це визначається насамперед тим, що будь-яка інформація, що сприймається суб'єктом, є певною сукупністю візуальних і звукових символів. І кожен суб'єкт розшифровує її зміст у формулах, що мають для нього певний сенс.

Символізація функціонує за таким принципом: є певний об'єкт, є певний сенс, який належить цьому об'єкту, і є певний символ, який виступає знаком цього об'єкта, а також набуває його значення. Таким чином, дивлячись на символ, ми думаємо про об'єкт, який він позначає, і розуміємо його сенс.

П. Дьомкін дає детальне визначення політичній символіці, під якою розуміє сукупність виразних засобів, знаків, символів, предметів або актів людської діяльності і поведінки, що надає політичному життю, політичним діям очевидний чи прихований зміст і є невід'ємним атрибутом політики, ідеології, культури [164, с. 601]. Проте у даному визначенні відсутня теза про вплив символів на свідомість особистості.

Науковці називають різноманітні аспекти символізації політики. Зокрема, Г. Почепцов виділяє два основні аспекти символізації політики. «Це, з одного боку, організаційна складова політики. Сюди відноситься й інаугурація Президента, вручення нагород, і прийоми високих гостей, і урочисті засідання тощо. Тут весь час відбувається символічна передача урочистості, значущості того, що відбувається, у тому числі і за рахунок збільшення числа компонентів, супроводжують ці процеси (супровід, особиста охорона)» [176, с. 138]. Полегшує процеси символізації в цьому випадку те, що людина в натовпі поводиться по-іншому, вона легко підпадає під емоційній вплив - поводиться відносно до об'єкта так, як більшість натовпу - це певний груповий інстинкт, подібне часто використовується при проведенні певних масових заходів, наприклад, мітингів або рухів. У натовп спеціально інтегруються люди, які слідкують за поведінкою натовпу та у відповідний час певними діями або гаслами впливають на поведінку натовпу та змушують його діяти певним чином та відповідно реагувати на поведінку «об'єкта».

Іншим параметром символізації політики є особистісна складова. «Політики - це теж символи, і повинні вони бути підібрані так, щоб адекватно «дешифруватися» населенням. Політик працює в полі передбачуваності» [176, с. 140]. Населення здатне передбачити особливості його поводження та специфіку його промов. У нього немає іншого шляху, тому що життя під світлом ЗМІ вимагає сильної символізації всієї його діяльності і його самого. Навіть тіло стає елементом символізації. Іміджмейкер підкреслює здоровий характер політика, його стрункість, так само як його дотепність, рішучість та інтелектуальний розвиток [150]. Він визначав політиків як символів, яких потрібно підбирати так, щоб населення мало змогу адекватно їх «дешифрувати» [172]. Популярність партійних лідерів часто є єдиною реальною опорою партії, завдяки якій виборці відрізняють одну партію від інших. Дійсно, важливе значення відіграє створення харизматичності лідера партії, адже партія є насамперед символом особистості. Звертає увагу на якості, яким повинен відповідати політик, щоб стати символом. Наводить приклад Великобританії, яка володіє найкращим досвідом політичного символізму.

Г. Почепцов [171-176] у наукових працях основну увагу приділяє практичному виміру дослідження політичної символіки у виборчому процесі, аналізує якості політичних символів, визначає вимоги, яким вони повинні відповідати. Значне місце у його дослідженнях посідає аналіз політичного лідера як символа. Наповнення символічним змістом політичної діяльності суб'єктів політики значно підвищує рівень впізнаванності та зацікавленості об'єктів. На його думку сучасний період розвитку суспільства прискорює символізацію політики.

Не зважаючи на прихильність до тієї чи іншої політичної доктрини або політичної платформи, громадськість не в останню, якщо не в першу чергу, звертає увагу на особистість політика чи лідера політичного об'єднання. Ще здавна образ лідера держави чи іншого державного об'єднання був одним із вирішальних чинників у міжнародному та національному політичному процесі. Саме цим зумовлений той факт, що до проблеми ідеальної держави та ідеального керівника зверталися більшість мислителів стародавнього світу, античності, середніх віків і нового часу. Сила характеру та воля державного лідера ототожнювалися з силою та міццю держави. Для прикладу згадаймо такі відомі постаті, як Александр Македонський, Наполеон, Петро І, Маргарет Тетчер. У свою чергу і негативні риси певного лідера впливали на характеристику всієї нації.

Персоніфікація політичних партій і рухів впливає на електоральну поведінку виборців, які найчастіше голосують саме за лідера об'єднання, не дуже цікавлячись, які сили його підтримують, і, відповідно, чиї інтереси даний політик буде захищати, коли прийде до влади. Вихід із політичної сцени чи зміна статусу лідера, як правило, призводить до занепаду організації, що стояла за ним. Причому в системах, де відсутній не тільки суспільний консенсус стосовно основних питань політичного будівництва, але й консолідовані політичні структури (зокрема, партії), символічне значення особи політика все більше зростає. Наприклад, у багатьох пострадянських країнах така персоніфікація має гіпертрофований характер: за відсутності чітких політичних програм і послідовності в діях політичних партій більшість населення орієнтується на окремих політичних лідерів [137, с. 38].

Питання політичної символіки є центральним у дослідженнях А. Багінського [6-7]. Основну увагу автор приділяє теоретичним аспектам вивчення символів у політиці. На його думку символи функціонують у чотирьох формах: міф, релігія, ідеологія, маркетинг. Дослідник підкреслює, що ефективне використання позитивного потенціалу символів політиками веде до демократичної консолідації суспільства. На жаль, в країнах демократичного переходу, в Україні зокрема, така умова часто не задовольняється. Частіше символи стають засобом політичних технологій, інструментом боротьби за владу.

Єдність символів набуває властивості узагальненого сенсу і у формуванні іміджу партії їх значення важко переоцінити. Це аргументовано доводить в своєму дисертаційному дослідженні В. Полянська [168]. До цього важливо додати, що при створенні символів і символік політичних партій допускається немало психологічних помилок у зв'язку з незнанням психологічних досліджень з цієї проблеми. В. Полянська говорить про символічну політику як систему політичних технологій, серед яких виділяє політичну міфологізацію, політичну ритуалізацію та політичну номіналізацію, з якими тісно пов'язана партійна символіка.

Часто партійна символіка пов'язана з іміджем політичної сили. Так, на думку українського психолога Л. Федоренка, імідж політичної партії онтологічно складають принаймні три основні взаємопов'язані й взаємообумовлені структурні компоненти:

1) імідж діяльності організації (відповідність змісту діяльності цінностям та нормам суб'єктів соціального оточення організації, причетність організації до соціально схвальної або суспільно корисної діяльності, відповідність суб'єктивним критеріям успішності організаційної діяльності тощо);

2) імідж кінцевого продукту діяльності (відповідність продукту об'єктивно існуючим потребам людини, цінностям та морально-етичним нормам, соціальному статусу споживача, моді тощо);

3) імідж суб'єктів діяльності (відповідність їх образу соціальним очікуванням, стереотипам та установкам стосовно зовнішніх і внутрішніх характеристик суб'єктів організації, особистісних стилів поведінки та способів діяльності, атрактивність образів, однорідність «генерального» суб'єктно-організаційного образу тощо) [5].

Однак зазначені науковці оминають питання дослідження символіки партій. Сучасні вітчизняні дослідження, відповідно до їхнього предмета, певною мірою розкривають зміст окремих характеристик партійної символіки, але не дають цілісного уявлення про їх сутність.

Дослідження окремих вчених спрямовані на визначення політичної символіки як складової певних політичних процесів і явищ. Так, В. Королько [79-81] розглядає політичну символіку як засіб комунікації, Б. Кухта - як елемент політичної культури, О. Кривошеєнко [91], В. Антемюк [5] - як головну складову іміджу політичної партії. У даному аспекті основним напрямом є розробка єдиного партійного стилю, який є надзвичайно важливим у виборчому процесі. Фірмовий стиль - це набір колірних, графічних, словесних, дизайнерських постійних елементів, що забезпечують смислову і візуальну єдність сприйняття організації, її внутрішнього і зовнішнього оформлення. Завдання фірмового стилю - створення оригінальних, свіжих та незабутніх вражень у людей, що стикаються з носіями системи візуальної ідентифікації політичних партій. Єдиний партійний стиль формується як єдність наступних найважливіших компонентів:

- емблеми (чи графічної символіки) політичної партії;

- колірної гами партійної символіки;

- стилю написання назви і слоганів політичної партії;

- прапорів, членських значків, квитків та інших атрибутів політичної партії;

- єдиного стилістичного рішення агітаційних, інформаційних матеріалів і сувенірної продукції політичної партії;

- партійного гімну, аудіо і відео рядів;

- єдиного стилістичного рішення інтернет-ресурсів політичної партії.

І. Копистинська розглядає емблему як окремий елемент партійної символіки. Емблема виступає основою партійного значка. Значок має свої психологічні вимоги: яскравість, помітність; головне зображення на значку - портрет кандидата або логотип партії. Портрет може доповнюватися гаслом.

Відіграє роль навіть форма значка:

* коло символізує доброзичливість, здатність сприймати чужі емоції, співчувати. Саме у вигляді кола найчастіше виготовляються політичні значки.

* квадрат символізує працьовитість, завзятість і порядок. На підсвідомому рівні він асоціюється з консерватизмом;

* трикутник - знак лідерства і сили, символізує суперництво, конкуренцію. Трикутний значок може бути тільки в сильної харизматичної фігури на зразок генерала Де Голля у Франції.

* прямокутник - найневдаліша форма для політичного значка, тому що прямокутник символізує невизначеність, тимчасовість, нестабільність. Тому значки такої форми зустрічаються вкрай рідко [196].

М. Варій досліджує символіку як складову виборчих технологій, зокрема звертає увагу на важливість вибору кольору у виборчому процесі, оскільки правильно обрана колірна гама створює емоційне тло для сприйняття і засвоєння інформації; невдало підібрані кольори викликають невдоволення та роздратування електорату, що може призвести до зниження ефективності отримання інформації. Крім того, на кольорові написи люди зважають на 35 % частіше, ніж на чорно-білі [26, с. 213]. Психологами встановлено, що контрастне поєднання кольорів несе в собі значення авторитетності. Колір не є конкретним гаслом, тому він може бути використаний у будь-якій ситуації: наприклад, стрічка на авто, дереві, людині.

Серед переважної більшості публікацій, присвячених символіці - це праці про політичний, партійний брендинг, так як партійна символіка є однією із основних його складових. Проблемам політичного брендингу присвячено праці В. Полторака [165], С. Пшизової [186], І. Слісаренка [204] та ін.

Значну основу для висвітлення питань виборчої діяльності партій мали довідкові видання, опубліковані в Україні. Так, довідник «Політичні партії України» [162], підготовлений Українським центром політичного менеджменту, є першим виданням повних текстів програм і статутів усіх зареєстрованих в Україні політичних партій, а також містить аналітичний матеріал про сучасний партійний розвиток.

Енциклопедичний довідник «Українська багатопартійність: політичні партії, виборчі блоки, лідери (кінець 1980-х - початок 2012 рр.) [222], підготовлений Інститутом політології і етно-національних досліджень ім. І. Ф. Кураса, містить інформаційні матеріали про сучасні політичні партії (діючі і ті, які припинили своє існування), їхніх лідерів, виборчі партійні блоки, коротку характеристику партійної символіки.

Проблемою символіки політичних партій України прямо чи опосередковано займалися такі дослідники, як І. Сварник [198], Л. Махнович [122], А. Романов [192], В. Руденко [193], С. Руденко [194], С. Вітюк [31], та інші.

Л. Махнович та В. Руденко основну увагу приділяють характеристиці символіки лівих партій, звертаючи увагу на відсутність нових ідей у її створенні, І. Сварник детально аналізує символіку Партії Регіонів, А. Романов характеризує позитивні та негативні сторони символіки провідних політичних партій України, С. Вітюк основну увагу приділяє дослідженню символіки БЮТ та партії «Наша Україна». Переосмислення ролі символів у виборчому процесі відбулося після подій «помаранчевої революції». У той час з'явилися дослідження, які наголошували на важливості візуальної сторони виборчого процесу (В. Бортніков [20], А. Гальчинський [38], Т. Мадрига [111], Ю. Мацієвський [123].

Протягом років посилилась увага до ірраціональних аспектів електоральних процесів і зросло значення розробки стратегій оптимізації технологій передвиборної кампанії. Серед вітчизняних джерел можна відзначити спробу грунтовного дослідження електорального вибору у праці українського автора О. Петрова «Соціологічні виборчі технології» [151]. Він доводить необхідність врахування ірраціональної складової електорального вибору, що зайвий раз підкреслює потребу відходу від прямолінійної раціональної точки зору на виборчий процес та підтверджує гіпотезу про необхідність розробки стратегії іміджу, яка повинна забезпечити ефективне проведення передвиборної кампанії. С. Недбаєвський [134] звертає увагу на посилення візуалізації виборчих кампаній і основні напрями впливу політичних партій на електорат.

Окремі аспекти досліджуваної проблематики висвітлює вітчизняна дослідниця Л. Кочубей [84]. Її монографія присвячена комплексному дослідженню виборчих технологій (на прикладі виборів до Верховної Ради України).

Л. Павлюк наголошує на важливості дослідження символу у політичному дискурсі. За допомогою символів створюються основні соціальні позиціювання. Символічний ресурс розмежовує «своє» і «вороже», бажане та небажане, Вони і Ми [146, с. 49]. У перехідні епохи символи активно використовуються для створення чіткої демаркаційної лінії між ідеологічними світами.

Деякі елементи виборчо-агітаційної символіки, зокрема передвиборчі гасла політичних сил, стали об'єктом окремих досліджень С. Гайдая [36], М. Забєлі [58], Л. Павлюк [144 - 146], О. Сабадоша [195], К. Серажим [201], Г. Стадник [207], М. Томенка [220], Н. Юрченко [238], та ін.

Проаналізувавши існуючі джерела та літературу, ми приходимо до висновку, що у вітчизняному науковому обігу партійна символіка не є системно вивченим політичним поняттям. Не завжди можна чітко прослідкувати її сутність і значення у сучасному політичному процесі. Часто у своїх дослідженнях автори розглядають окремі елементи партійної символіки або ж взагалі не виділяють такого поняття, або йдеться про політичну символіку.

Висновки до першого розділу

Символи є основними елементами будь-якої соціально-політичної системи та необхідною передумовою утворення національної держави. Вони виражають загальні риси національного характеру, настанови і цінності нації, найважливіші аспекти її культури й історії. У свою чергу партійна символіка є невід'ємною складовою діяльності політичних партій, яка виражає її основні ідеї і виступає засобом комунікації з електоратом.

Партійна символіка є складовою політичної і визначається сукупністю символів, що відображають політичні ідеї і принципи партійної структури, і здійснюють емоційно-психологічний вплив на громадян. Зміст партійної символіки слід розглядати крізь призму функцій, які розкривають її інструментальну роль у політичному процесі загалом і в політичних партіях зокрема: організаційно-мобілізаційна, комунікативна, ідентифікаційна, інтеграційна, маніпулятивна, презентаційна.

За тривалу історію функціонування політичних партій сформувався цілий ряд знаків-символів, за допомогою яких можна ідентифікувати ту чи іншу політичну силу, і які дозволяють в образній лаконічній формі виразити суть їх політичної ідеології. Основними партійними символами є гасло, емблема, колір і партійний лідер.

Увага до дослідження партійної символіки зростає. Це пов'язано з активізацією символізму, що припадає на перехідні періоди в житті країни, з нестабільністю суспільно-політичного устрою. Незважаючи на важливість вивчення партійної символіки цей напрям ще недостатньо розвивається. Можливо, це обумовлюється переважанням в науці «раціоналістичних» досліджень. Поняття символу часто характеризується як «ірраціональне». Тому, з точки зору сучасної емпіричної науки, політичні символи не піддаються кількісній обробці, і вони просто не помічаються «раціонально-емпіричними» дослідженнями. У зарубіжній літературі питання політичної символіки висвітлено такими аспектами: символізм політичного лідера, ефективність використання кольорів у виборчому процесі, розроблення концепції партійного брендінгу, складовою якого є партійна символіка. Вивчення наукової розробки питання партійної символіки дозволяє простежити тенденції та особливості розвитку вітчизняної політичної думки. Серед більшості публікацій, присвячених партійній символіці - це праці про якийсь один із аспектів її дослідження. Відсутні фундаментальні праці, які б висвітлювали теоретико-методологічні аспекти її формування, практичного використання як важливого чинника впливу на електорат, не розкрита термінологія, відсутня класифікація партійної символіки. Аналіз останніх джерел і публікацій свідчить про те, що феномен партійної символіки є потенційно плідною сферою для досліджень. У вітчизняному науковому обігу партійна символіка не є системно вивченою політичною категорією. Досить часто поняття партійної символіки не виділяється окремо, а розглядається у контексті політичної.

РОЗДІЛ 2

МІСЦЕ ПОЛІТИЧНОЇ СИМВОЛІКИ У ПАРТІЙНОМУ БУДІВНИЦТВІ

2.1 Зарубіжний досвід формування партійної символіки

Точне описання символіки партійної структури відображається у її статуті. Реєстрація політичних партій, а відповідно й партійної символіки покладається на різні органи держави: міністерство юстиції, міністерство внутрішніх справ (Франція), міський суд столиці (Болгарія), верховний народний суд (Ангола), федеральну виборчу комісію (Мексика); партійна символіка у США не підлягає реєстрації [237].

Із активним розвитком партійного символізму гостро постає проблема правового захисту партійної символіки. У законах країн розвиненої демократії чітко прописують норми, які регулюють дане питання. На символіку політичних партій поширюються вимоги законодавства країни про охорону інтелектуальної власності і авторських прав.

У пострадянських країнах належним чином не врегульовані правовідносини, пов'язані із захистом прав на партійну символіку і на її використання. Дуже часто відсутність у нормативних документах прямої заборони на використання партійної символіки третіми особами спричиняє ситуації, коли конкуруючі партії використовують символіку іншої партії в антирекламі, яка підриває авторитет партії та її репутацію [96].

Праобрази виборчо-агітаційної символіки зустрічаються ще в період стародавнього світу. У стародавній Помпеї виборча боротьба отримала відображення у числених написах, зроблених на стінах будинків. Найчастіше такі написи виконувалися червоною фарбою на білій штукатурці. Для надання їм чіткості вони обводилися рамками. Особливе місце в таких повідомленнях займали імена кандидатів, які розміщувалися у першому рядку і виводилися великими літерами. Такі написи були досить ефективними у вузьких вуличках Помпеї. Ще одним символічним моментом було використання кандидатами одягу білого кольору, який символізував чисту совість і наміри [231, c. 46].

Використання партійної символіки тісно пов'язане із явищем public relations (PR). Зародження та розвиток РR як нової наукової дисципліни пов'язані, насамперед, зі США. Історично склалося так, що саме в цій країні створення основ демократичного суспільства, ринкові економічні відносини потребували професійної роботи для налагодження суспільного діалогу. Саме у США ще у ХІХ ст. громадян агітували за допомогою брошур, листівок, плакатів, а також за допомогою таких громадських заходів, як паради та мітинги. Невід'ємним атрибутом виборчих кампаній були прапори і пісні.

Одним із основних передвиборчих партійних символів ХІХ ст. було рекламне оголошення, своєрідне гасло. Так, у 1896 р. американським рекламістом Елмером Елвісом було запропоновано одну з моделей рекламних звернень - AIDA (attention - interest - desire - action, тобто увага - зацікавленість - бажання - дія), суть якої полягає в тому, що ідеальне рекламне звернення у першу чергу повинно привертати мимовільну увагу [189]. Шляхи досягнення цієї мети досить різноманітні: вдале гасло, використання контрастів, яскраве оформлення, нестандартне рішення та інші. У такому оголошенні саме гасло має домінантний характер, сприяючи ідентифікації особистості з політичним суб'єктом. Гасло звертається насамперед до емоцій людини. Американські дослідники політичної реклами виділяють п'ять головних вимог до політичного гасла: воно повинно відповідати мовним стандартам; легко запам'ятовуватися; мати позитивний емоційний заряд; мати тісний зв'язок з об'єктом рекламування; мати чітку комунікативну спрямованість (наявність визначеного адресата з конкретними цілями та настановами) [187, с. 97-98].

У США в 30-х рр. минулого століття з'явилися агентства, які займалися організацією і проведенням виборних кампаній. Згодом аналогічні організації поширилися й у Європі. Одним із їхніх завдань було створення та просування символіки відповідного кандидата чи партії.

Способи використання партійної символіки спостерігаємо в гітлерівській Німеччині в період другої світової війни та незадовго до її початку. Зокрема, у радіопередачах використовувались прийоми звукової дії, які штучно підсилювали агресивні переживання. Усі промови А. Гітлера супроводжувались складною, важкою музикою із опер Вагнера, яка гнітюче впливала на слухачів та мала загрозливий характер.

Політичний лідер як символ почав відігравати особливу роль у виборчому процесі в середині ХХ ст. у Франції, США, Великобританії, Німеччині. На думку Ф. Ільясова кандидат повинен володіти такою сукупністю якостей, яка максимально відповідає конкретній передвиборній ситуації, соціальним очікуванням [65, с. 99]. Набір рис, притаманних ідеальному політику, залежить від країни, типу виборів, складу виборців і т. д. Наприклад, у США, кандидат має відповідати таким стандартам:

1) добре виглядати на екрані;

2) бути матеріально забезпеченим;

3) мати успіхи у своїй попередній діяльності;

4) користуватися репутацією відмінного сім'янина.

Тоді як найкращий образ російського політичного лідера - «материнсько-батьківський» тип, справедливий, турботливий, але чесний [165, с. 57]. Яскравим досвідом партійного символізму володіє Консервативна партія Великобританії, пройшовши тривалий шлях за допомогою харизматичного лідера, яким була Маргарет Тетчер. Символічність лідера займає провідне місце у соціалістичних країнах, де лідери правлячої комуністичної партії є одночасно і лідерами держави. Так, для кубинців незмінним символом країни і партії залишається Фідель Кастро, який очолював комуністичну партію з дня її заснування у 1965 р.; для китайців - Мао Цзедун.

У США, як свідчать дослідження американських соціологів із узагальнення досвіду проведення виборних кампаній, виборець приймає електоральні рішення, здебільшого виходячи з оцінки особистості кандидата; політична програма посідає третє місце, а партійна приналежність - п'яте [151, с. 44]. У США особистість кандидата у виборній кампанії має більше значення, ніж у європейських країнах.. «Політика обох головних англійських партій завжди мала чітке ідеологічне підґрунтя. В США різниця між політикою, яку проводять республіканці та демократи, незначна, тому і зростає роль особистості кандидата» [103, с. 68]. Ні для кандидатів, ні для лідерів партії політичні платформи не мають обов'язкового характеру; вони носять узагальнений характер та не дають чіткого уявлення про відмінності в позиціях республіканців і демократів і, цим самим, слугують поганим орієнтиром. По- іншому відбувається в Німеччині чи у Великобританії: тут, як правило, обирають партію, тобто перемагає ідеологія. Український дослідник Г. Почепцов стверджує, що у Великобританії «популярний лідер на чолі непопулярної партії, як правило, програє; непопулярний лідер на чолі популярної партії перемагає» [174, с. 346].

Зміна лідера викликає значні зміни не тільки у самій партії, а й впливає на зміну її символіки. Так, наприклад, після виходу з великої політики найхаризматичнішого лідера консерваторів ХХ ст. - «залізної леді» М. Тетчер, консерватори пережили не найкращий період своєї історії: низьких рейтингів, частої зміни лідерів у пошуках яскравої особистості і спроб реформувати програму партії. На сучасному етапі лідером партії є Д. Кемерон. Під його керівництвом партія провела ребрендінг, тобто змінила символіку. Факел, який кілька десятків років був зображений на емблемі партії, був замінений іншим символом - зеленим деревом, як символ прихильності партії екологічним питанням, які раніше були прерогативою лівих партій. Таким чином Д. Кемерон почав боротьбу за нові групи виборців, відобразивши це в символіці.

Особливому значенню кольорового наповнення символіки почали надавати в прадавні часи. Як стверджує Х. Керлот, ще Паріс зображувався в червоному фрігійському гостроконечному ковпаку, який використовували французькі комунари. За повідомленням Плутарха, спартанці могли стратити людину лише за прикрашання свого одягу смужкою непатріотичного кольору. Ще у Древньому Римі існували своєрідні партії «червоних», «зелених», «синіх». Про це свідчать і кольори одягу цезарів, і кольорове обрамлення одягу сенаторів, регламентоване внутрішньою політикою Риму [202, c. 46].

На Сході політична символіка кольору використовувалась тією ж мірою, що й на Заході. Практично кожен китайський клан мав власні кольори прапорів, майже кожне повстання супроводжувалося головними, нарукавними та іншого роду кольоровими позначками. В Індії й досі кожна каста, як політичний зріз суспільства, має власний колір.

Політична символіка кольору почала активно розвиватися в новий і новітній час починаючи з французької революції 1789-1793 рр. Її корінна відмінність від використання кольору в геральдиці (геральдика - наука, що вивчає герби, кольорові емблеми, які належать особам, родам чи спільнотам) полягає в тому, що вона не пов'язана геральдичними традиціями і може застосовувати кольори не вживані в класичній геральдиці (наприклад, рожевий помаранчевий, коричневий) [169]. Політична символіка кольору виникла і розвивалася в основному в Європі, і тому, виходячи іноді за національні межі окремих європейських країн, вступала в протиріччя з трактуванням того або іншого кольору в країнах, де основною релігією є іслам.

Кольори, які використовують партії у своїй символіці, мають власну передісторію. Порівняємо використання деяких кольорів у символіці різних партій. Так, наприклад, зелений колір в Греції історично, з часів Візантійської імперії, трактувався як колір життя, розвитку, свободи, звідси зелений колір став партійним кольором партії ПАСОК (Всегрецький соціалістичний рух). Тоді як в ісламському світі, в Азії й Африці зелений - релігійний колір ісламу, причому прийнятий як священний і всезагальний, незалежно від партійної приналежності. У Німеччині та в країнах Північної Європи «зеленими» називають себе представники екологічних рухів і партій [169].

Загальноєвропейського політичного значення набув синій колір. Під час французької буржуазної революції він символізував буржуазію і її партії. Якщо у Великобританії блакитний, світло-синій кольори стали партійним кольором консерваторів, то на континенті Європи вони ототожнювалися з лібералізмом, а на сході Європи - з буржуазною демократією. Згідно із теорією кольору Гете, синій колір відноситься до групи негативних кольорів [247]. Однак з цим важко погодитись, оскільки сьогодні цей колір є одним з найпоширеніших партійних кольорів.

Синій колір застосовували в політиці, щоб виразити ідеї поміркованості та діалогу. Недарма всі потужні міжнародні організації обрали емблеми блакитного або синього кольору: ООН, ЮНЕСКО, Рада Європи, Європейський союз. Синій став інтернаціональним кольором, його покликання - укріпляти мир і співпрацю між народами; саме це завдання виконують сьогодні в багатьох гарячих точках нашої планети «голубі каски» ООН. Синій став мирним, нейтральним кольором.

Білий колір прийнятий у всьому світі з однаковим значенням - колір миру, партійної та зовнішньополітичної нейтральності. Чорний колір політично трактувався по-різному. У Західній Європі з часів Ліонського повстання ткачів у 1831 р. він символізував робітничий рух у Франції, Італії й Іспанії і в цій якості, як символ бунтарства, був засвоєний анархістами усіх країн [193].

Помаранчевий колір історично пов'язаний з політичною боротьбою. Асоціюється із Нідерландами, де почав використовуватись з XVI ст. так званими оранжистами, партією інтелігенції та дрібного дворянства. Ця партія існує й досі та має за партійні знаки помаранчеві шапочки, шарфи або повітряні кульки, з якими виходять на політичні демонстрації [202, c. 45].

Червоний колір символізує в усьому світі революційну боротьбу проти експлуататорів. Вперше, як згадують античні мислителі, його використовували у Фрігії повсталі раби, які в якості розпізнавального знака носили червоні фрігійські ковпаки. Червоний колір використовувався під час антифеодального повстання іранських селян в провінції Торгау в 778-779 рр. і багатьох інших повстаннях. У середині XIX ст. (1850-1864 рр.) цей колір домінував під час повстань на Сході, зокрема під час повстання тайпінів у Південному Китаї. У Європі червоний колір отримав значення символу повсталих проти монархічної тиранії і, починаючи з 1789 р., коли він був відібраний як регальний колір у короля, став кольором санкюлотів і якобінців, що носили червоні «фрігійські» ковпаки і шарфи. У 1832 і 1848 рр. червоний колір був кольором повсталих революційних мас у Франції та Німеччині, які брали участь у буржуазно-демократичній революції своїми окремими загонами та об'єднаннями. Червоний прапор почали використовувати під час Великої Французької революції, після якої він став символом пригніченого народу, революційного руху і боротьби трудящих за свої права. З 1871 р., після Паризької комуни, червоний колір стає символом міжнародного революційного руху. Як такий його з 1876 р. приймають російські революціонери, а з 1898 р. червоний стяг стає партійним прапором Російської соціал-демократичної робітничої партії. З 1917 р. червоний колір - символ пролетарської революції і комунізму.

За останні десятиріччя становище та вплив лівих партій на політичний процес змінився. Із розпадом Радянського Союзу у багатьох комуністичних партіях європейських країн відбувся розкол, деякі зникли з політичної арени. Однак в ряді країн виникли нові партії лівих сил і склалася нова система їх міжнародного співробітництва. Їх легко ідентифікувати за назвами, програмами та історичними традиціями. Міцні позиції займають ліві партії Греції, Кіпру, Португалії, Німеччини, Франції. Комуністичні партії відіграють провідну роль у житті азійського континенту, впливають на політичний процес в Африці і на Близькому Сході, перебуваючи при владі в Китаї, В'єтнамі, маючи сильні позиції у владних колах Індії, активно діючи в Японії, Шрі-Ланці, Бангладеші, Непалі. Зокрема, в Південній Африці вони входять до правлячої коаліції і представлені в уряді. Комуністи обрані до парламентів Сирії, Марокко, Ізраїлю. Що стосується американського континенту то комуністи стоять на чолі керівництва Куби. Вони представлені в парламентах Уругваю, Гватемали, Бразилії, Венесуели, Панами [64].

Якщо розглядати символіку сучасних лівих партій країн Європи, то вона представлена в основному традиційною комуністичною символікою у вигляді червоних або золотих зірок, серпа і молота, пшеничного колосся. Це свідчить про вірність політичних партій традиційним цінностям народовладдя, захисту інтересів трудящих, ідеям пролетарського інтернаціоналізму. До спільної символіки додають кольорову гаму державного прапора (Італія), карту країни (Білорусь).

Зазвичай на національну приналежність комуністичних партій в емблемах вказує назва країни (Франція, Італія, Японія, США). Дуже часто партії для власної ідентифікації у логотипах використовують абревіатуру і навіть гасла, наприклад, «Хліб, Мир, Свобода» у комуністичної партії Алжира.