Виборча інженерія як інструмент забезпечення політичної консолідації у демократичному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Незважаючи на безпрецедентні приклади згуртування, об'єднання зусиль усіх громадян України в ході Помаранчевої революції 2004 року, Революції Гідності 2014 року, розквіт волонтерського руху в 2014-2015 роках, в українському суспільстві все ще зберігається високий ступінь гетерогенності інтересів, цінностей, поведінкових установок.

Неоднорідність українського суспільства зумовлена історичними (тривалий період перебування територій держави у складі різних імперій), етнічними (поліетнічний склад населення), соціально-економічними (відмінності у рівнях добробуту) чинниками, які використовуються політичними силами для мобілізації виборців без огляду на те, які негативні наслідки може мати актуалізація тих чи інших розмежувань (мовних, геополітичних) у майбутньому.

Не останню роль у цьому відіграє і вітчизняна виборча система, орієнтована на задоволення інтересів певних партій, мінімізацію партійної конкуренції та експлуатацію соціальних розколів. Позитивний потенціал виборчої інженерії щодо консолідації суспільства, удосконалення управлінських процесів, зміцнення демократичних інститутів недооцінений як політиками, так і фахівцями з виборчих технологій, що й зумовлює актуальність даного дисертаційного дослідження.

Першість в електоральних студіях належить зарубіжним дослідникам, які демонструють широкий спектр підходів. Класичними стали роботи Д. Горовіца [34; 241], Г. Кокса [48; 195-197], А. Лейпхарта [268-272], С. Ліпсета [275-276], Дж. Сарторі [336-337], Р. Таагапера [130; 353-356], Д. Фаррела [219-221], М. Шугарта [185; 346-350]. Взаємозв'язок між виборчою і партійною системою представлено у роботах Р. Далтона [201-202], М. Дюверже [215-216], Р. Каца [252-254] , П. Норріс [297].

Більшість дослідників виборчих систем зосереджуються на змінах після завершення Другої світової війни, а також питаннях вибору виборчої системи постсоціалістичними країнами (К. Боун [160], Дж. Ішіяма [244-245], Б. Грофман [231-233]). Аналізу особливостей реформи виборчої системи у розвинених демократіях присвячені праці К. Бенойта [161], А. Блайса [167-724], Д. Бочслера [174] , П. Верба [367], П. Данліві [214], Дж. Коломера [190-191], К. Ланделла [279-280] , Д. Нолена [295-296], Г. Рахата [210-311], Б. Рейлі [314-315], А. Рейнольдса [342-325], А. Ренвіка [318-319].

Зв'язок між демократизацією та виборчою системою розглянуто у працях Л. Даймонда [206-207], С. Левіцкі [263-265], А.Шедлера [340-343]. Серед робіт, присвячених компаративній електоральній інженерії, слід вказати дослідження системи єдиного неперехідного голосу в Японії, Кореї та Тайвані [233], системи єдиного перехідного голосу в Австралії, Ірландії та Мальті [261] та змішаної системи в різних країнах, які запозичили повністю чи частково німецьку модель [346].

Найбільш відомими вітчизняними фахівцями з питань виборчої інженерії є В. Бебик [8-9], Т. Бевз [10], А. Георгіца [27], М. Кармазіна [45], Ю. Ключковський [46-47], Л. Кочубей [52-54], Ю. Шведа [112; 144]. Про виборчі системи та їх значення для політичної трансформації суспільства, функціонування демократичних інститутів писали О. Боринська [15], В. Гончарук [33], Л. Павлова [79], Б. Райковський [103], В. Штефуца [150]. Багато праць присвячено дослідженню виборчих технологій та їх практичному застосуванню (О. Колесников [49], В. Мокан [69], Т. Моторнюк [73], Д. Наріжний [75], О. Хромець [140], Є. Юрченко [151]). Детальний аналіз виборчої кампанії конкретної партії представлено у роботі Г. Зурабян [42].

Досить багато уваги українські дослідники приділили дослідженню взаємозв'язку між виборчою і партійною системою (В. Базів [7], О. Бойко [14], Т. Дешко [37], Г. Малкіна [65], П. Молочко [70], В. Мороко [72]). Партії як суб'єкти виборчого процесу проаналізовані у праці Л. Адашис [2]. Управлінські аспекти проведення виборів розглянуті в роботах А. Савкова [116], Т. Стешенко [126], І. Фєтєску [136 ], І. Шкурата [148].

Деякі автори, зокрема Г. Пилипенко [81] та І. Поліщук [89], надають перевагу терміну «електоральний процес» та аналізують його вплив на перехідні суспільства. Електоральна поведінка досліджується С. Білоусовим [12], Л. Кучмою [56], К. Черкашиним [141].

Проблеми консолідації, зокрема національної та етнічної, вивчалися такими українськими дослідниками як В. Євтух [38] , О. Картунов [43] , І. Кресіна [55] , Г. Луцишин [59], О. Майборода [61] , Ю. Римаренко [107] та Ф. Рудича [114]. Однак у вітчизняній політології відсутні праці які б розглядали б використання виборчих технологій не у вузькому, прикладному сенсі, а як інструмент сприяння політичній консолідації українського суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відділі теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса і пов'язана з розробкою наукових тем: «Політичний режим і народовладдя в сучасній Україні: проблема взаємовідносин» (№ ДР 0101U002926); «Тенденції розвитку політико-ідеологічного процесу в українському суспільстві в умовах модернізації» (№ ДР 0112U000927); «Політична влада та опозиція в Україні: порівняльний аналіз з країнами СНД, Балтії та Європи» (№ ДР 0114U000409). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту (протокол № 7 від 28 грудня 2010 р.).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційної роботи - проаналізувати особливості використання інструментів виборчої інженерії для забезпечення політичної консолідації демократичного суспільства.

Реалізація поставленої мети дослідження зумовила необхідність розв'язання таких завдань:

- концептуалізувати виборчу інженерію як сукупність правил, що мають визначальний вплив не лише на склад представницького органу, а й на суміжні сфери суспільного життя, вийти за межі її механістичного, суто прикладного розуміння;

- з'ясувати роль виборчої системи у становленні демократичних інститутів, розвитку партійної системи та політичної консолідації суспільства;

- визначити й охарактеризувати основних суб'єктів виборчої інженерії;

- проаналізувати особливості реформування виборчої системи у розвинених та молодих демократіях;

- визначити основні тенденції еволюції інституту виборів в Україні;

- розробити рекомендації щодо формування оптимальної моделі виборчої системи для України, удосконалення виборчого законодавства задля забезпечення політичної консолідації суспільства.

Об'єктом дисертаційного дослідження є процес політичної консолідації у демократичному суспільстві.

Предметом дослідження є виборча інженерія як інструмент забезпечення політичної консолідації у демократичних суспільствах.

Методи дослідження. Особливості проблематики дослідження обумовили комплексне поєднання філософських, загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. Системний підхід дав змогу розглянути модель виборів як складову політичної системи, що не лише перебуває під впливом об'єктивних чинників (партійної системи, соціальної структури, форми правління тощо), а й сама здатна впливати на них, сприяючи досягненню певних цілей (консолідації, фрагментації, демократизації). Використання структурно-функціонального методу допомогло встановити роль виборчої інженерії у становленні і розвитку демократичних інститутів у ході транзитивних процесів. Порівняльний метод допоміг визначити недоліки і переваги основних типів виборчих систем залежно від соціальної структури та етапу державотворення. За допомогою соціологічного методу був з'ясований вплив соціальної структури на формування партійної системи та моделювання виборчої системи. Історичний метод сприяв виявленню особливостей появи виборчих систем у перших демократіях. Прогностичний метод, застосований після аналізу еволюції виборчої системи в Україні, дав змогу сформулювати рекомендації щодо найбільш адекватної завданням політичної консолідації і потребам громадян України моделі виборчої системи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у системному дослідженні ролі виборчої інженерії для політичної консолідації у демократичних суспільствах.

Вперше:

- дано визначення виборчої інженерії як сукупності виборчих правил, що мають за мету зміцнення демократичних інститутів шляхом перетворення інтересів виборців у ефективну діяльність органів державної влади, створення умов для посилення політичної консолідації у демократичному суспільстві;

- виділено три основних методологічних підходи у застосуванні виборчої інженерії: математичний, інституціональний та соціально-детерміністський;

Удосконалено:

- розуміння значення виборів для демократичної консолідації у перехідних суспільствах: чим вільнішими, конкурентнішими і чеснішими є вибори, тим нестабільніший політичний режим утворюється, який згодом еволюціонує у напрямку електоральної демократії;

- класифікацію основних суб'єктів виборчої інженерії, які представлені громадянами, політичними партіями, представниками судової гілки влади та зовнішніми акторами;

- обґрунтування необхідності застосування системи єдиного перехідного голосу, яка розширює можливості для представництва етнічних меншин та створює умови для їх інтеграції в суспільство;

- розуміння основних перешкод на шляху реалізації виборчих реформ, якими є правовий, політичний та соціально-культурний бар'єри;

- концептуалізацію позитивиних та негативних впливів основних типів виборчих систем (мажоритарної, пропорційної, змішаної), зокрема в умовах розділеного суспільства;

Набули подальшого розвитку:

- теоретичне обґрунтування необхідності впровадження в Україні пропорційної виборчої системи з трьохвідсотковим виборчим бар'єром з відкритим списком, яка здатна забезпечити більш справедливе представництво усіх соціальних груп та збільшити вплив виборців на формування депутатського корпусу;

- практичні рекомендації щодо вдосконалення виборчої системи України шляхом прийняття Виборчого кодексу та внесення змін до третього розділу Конституції України.

Практичне значення одержаних результатів. полягає у тому, що дослідження розширює рамки досліджень у сфері виборчої інженерії, є певним внеском у дискусії щодо взаємозв'язку між виборчою та партійною системою, актуалізує питання використання виборчих систем для врегулювання соціальних, етнічних конфліктів та політичної консолідації українського суспільства.

Основні ідеї, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані для удосконалення виборчого законодавства України, у науково-дослідницькій роботі у сфері виборчих систем, у навчальному процесі при викладанні дисциплін «Політологія», «Виборчі технології», «Політична соціологія», «Конституційне право» та при розробці спеціальних навчальних курсів з партології.

Апробація результатів дослідження. Основні ідеї, положення та висновки дисертаційного дослідження викладено в наукових доповідях на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях, семінарах і круглих столах: круглому столі «Політичні режими і народовладдя в Україні: специфіка та тенденції розвитку» (Київ, 26 травня 2011 р.; стаття опублікована); Сьомих Курасівських читаннях «Політична модернізація в Україні: перспективи та ризики» (Київ, 4 жовтня 2011 р.; стаття опублікована); Четвертому конгресі політологів України: «Політична наука в Україні: стан та перспективи розвитку» (Київ, 29 квітня 2012 р.; стаття опублікована); круглому столі «Україна у геостратегічній паузі: реалії, очікування, прогноз» (Київ, 17 грудня 2013 р.); міжнародній науково-практичній конференції «Проблеми формування громадської думки в сучасній Україні» (Київ, 14 листопада 2014 р.; тези опубліковано); VI Міжнародному науковому семінарі пам'яті В'ячеслава Липинського «Консерватизм і громадянська участь у суспільно-політичному житті Центральної і Східної Європи» (Київ-Житомир, 24 листопада 2014 р.); науково-практичній конференції «Мистецтво формування громадської думки» (Київ, 23 квітня 2015 р.); Жовтневих читаннях на тему «Політика державотворення в Україні: виклики часу» (Київ, 8 жовтня 2015 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Теоретичні, методичні і практичні проблеми соціології, історії та політології» (Херсон, 20-21 листопада 2015 р.; тези опубліковано).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 10 наукових публікацій, з них 7 статей опубліковані у фахових виданнях України з політичних наук, одна - у зарубіжному фаховому виданні та дві тези виступів на наукових конференціях.

1. Теоретико-методологічні підходи до дослідження виборчої інженерії

1.1 Значення виборів та виборчої системи для політичної консолідації

Консолідація є важливою характеристикою будь-яких соціальних процесів, оскільки передбачає об'єднання зусиль заради досягнення певної мети. На думку Ф. Шміттера, суть процесу консолідації полягає у виборі, що веде до формування сукупності правил політичної гри, укладення певних домовленостей, які є результатом взаємної згоди [149, с. 17]. Іншими словами йдеться про певний набір цінностей та інструментів, що пропонуються політиками, а громадяни погоджуються їх підтримати. Питання консолідації набуває особливої актуальності на перших етапах формування соціальних спільнот, громадських і політичних організацій, а також у період наростання кризових явищ у суспільстві, загострення відносин між різними його складовими. Тому іноді консолідацію визначають від протилежного, протиставляючи її деградації соціальних норм та інститутів і розглядаючи як інструмент зміцнення і згуртування суспільства [115, с. 20]. У суспільних науках прийнято виділяти низку різновидів консолідації: політична, національна, етнічна, суспільна, соціально-економічна, релігійна, демократична, партійна, опозиційна, територіальна тощо.

У політології феномен консолідації почав активно досліджуватися з початком так званої «третьої хвилі» демократизації, що дала низку прикладів як успішних, так і невдалих переходів до демократії. Спочатку термін «демократична консолідація» використовувався для характеристики проблем забезпечення міцності нових демократій, збільшення тривалості їх життя, створення у них імунітету від загрози повернення до авторитаризму. Згодом список умов демократичної консолідації розширився і включав такі пункти як масова легітимізація режиму, поширення демократичних цінностей, нейтралізація антисистемних акторів, забезпечення верховенства цивільних осіб над військовими, усунення авторитарних анклавів, партійне будівництво, організація функціональних інтересів, стабілізація електоральних правил, рутинізація політики, децентралізація державної влади, введення механізмів прямої демократії, судова реформа, полегшення становища бідних і економічна стабілізація.

А. Шедлер виділяє чотири основних підходи до вивчення демократичної консолідації, представлені [343]:

1) дослідниками, які не впевнені у стійкості електоральної або ліберальної демократії щодо спроб відновлення авторитаризму, розглядають демократичну консолідацію як ліки від швидкого занепаду демократії;

2) тими, хто повні оптимізму щодо розвитку електоральної або ліберальної демократії, ототожнюють демократичну консолідацію з поглибленням демократії;

3) вченими, які дивляться (із стурбованістю) з боку ліберальної демократії на електоральну демократію, ототожнюють демократичну консолідацію з уникненням повільної смерті демократії, з протидією ерозії певних фундаментальних демократичних характеристик.

4) тими, хто дивляться (з нетерпінням) з боку електоральних демократій на ліберальну демократію, ототожнюють демократичну консолідацію з удосконаленням демократії, з набуттям нею нових якостей.

В свою чергу Дж. Прідхем розрізняє позитивну і негативну консолідацію [308, с. 169]. Перша пов'язана із легітимізацією демократії на масовому та елітному рівнях, а друга - з забезпеченням демократичного виживання.

Згодом термін консолідація почали використовувати для характеристики процесів державотворення, у результаті чого з'явилося поняття «національна консолідація». К. Майног вважає, що національна консолідація є завершальним етапом розвитку нації, якому передує пробудження, коли нація починає усвідомлювати себе як націю, та боротьба за незалежність [63, с. 150]. Українська дослідниця Г. Луцишин визначає національну консолідацію як етнополітичний процес, спрямований на зміцнення та об'єднання етнонаціональних груп, які утворюють націю, шляхом поступового усунення бар'єрів та формування спільних цінностей, інститутів (політичних, економічних, соціальних, духовних) з метою досягнення спільних завдань. Процес національної консолідації може розвиватись як згори до низу, коли ініціатива іде від національно-свідомої еліти, так і в зворотному напрямку - знизу догори, з ініціативи народу за умови розвинутого громадянського суспільства [60, с. 197]. Основними принципами національної консолідації суспільства є: створення атмосфери взаєморозуміння і довіри між етнічними меншинами незалежно від політичного і соціального стану; розвиток поліетнічного суспільства на принципах толерантності, діалогу, національної спрямованості, честі та гідності; створення сприятливих умов для збереження етнонаціональної ідентичності, спадковості поколінь; розвиток культурної самобутності титульного етносу, удосконалення правових основ регулювання національних відносин [59, с. 37].

Це поняття застосовують і щодо партійної системи. Так говорять про органічну, що супроводжується необхідним набором інституційних та процедурних передумов, та неорганічну партійну консолідацію, характеру для країн, де демократичний перехід не завершено або його спроба була невдалою [16]. Останній тип передбачає існування системи «наяв'язаного консенсусу», пов'язаної з певним обмеженням конкуренції в обмін на гарантії збереження владних статусів та ресурсів, відображає домінування державних інститутів над структурами громадянського суспільства.

Термін «політична консолідація» також часто використовується дослідниками, які вкладають у нього різний смисл. Так під нею розуміють «форму політичних відносин, що виражає об'єднання суб'єктів політики з метою досягнення загальних цілей на основі спільних принципів взаємовідносин. Політична консолідація як форма політичних відносин між суб'єктами політики виникає на основі розвинених політичних потреб подолання вузькості існуючих і розвитку нових зв'язків, виникнення нових політичних організацій, що потребують входження у політичну систему і розгортання політичної діяльності, формування нових політичних завдань, захисту від реакційних, деструктивних сил, при втраті контролю за політичною ситуацією і необхідності налагодження політичного функціонування з метою встановлення стабільності в суспільстві та ін» [38, с. 67].

На думку Н. Великої, політична консолідація досягається через взаємодію процесів інтеграції та диференціації суспільства та проходить через три етапи: 1) адаптація, коли інтеграція і диференціація у зміні свого ставлення сприяють пристосуванню до нових умов середовища; 2) ідентифікація, коли індивіди починають ототожнювати себе з новими реаліями, вважати їх соціально цінними і значущими; 3) трансформація, коли інтеграція-диференціація змінюють систему та її функції [18, с. 4]. За такого розуміння політична консолідація виступає самоціллю, тоді як у першому визначенні йдеться швидше про одну з характеристику політичної системи.

У даній роботі під політичною консолідацією ми розуміємо процес узгодження інтересів різних соціальних груп та політичних сил для визначення спільних цінностей та загальноприйнятих правил гри, формування спільного бачення подальшого розвитку держави, координації зусиль для досягнення спільних цілей, утвердження консенсусу між політичними акторами задля ефективного і стабільного функціонування політичних інститутів.

Одним з основних інструментів політичної консолідації є виборча система, яка має вирішальне вплив на склад представницького органу. Від того, наскільки ефективно вона здатна агрегувати інтереси різних соціальних, етнічних, релігійних, територіальних груп у державну політику значною мірою залежить не лише стабільність політичної системи, а й виживання держави як такої.

Як слушно зауважує Х. Майєр, якщо для громадян вибори виступають сполучною ланкою з органами публічної влади, то для політичних партій - це механізм, що визначає їхню участь у державній владі тою мірою, якою вона може здійснюватися парламентом. Він визначає не тільки шанси кандидатів на участь у формуванні волі держави, а також і те, чи здасться їм, одержавши депутатський мандат, отримати посаду в органах виконавчої влади [62, с. 62].

Під терміном «виборча система» розуміють встановлену законом або
іншим нормативним актом сукупність правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування і порядок розподілу депутатських місць у парламенті. Її завданням є забезпечення реалізації прав кожного громадянина та підвищення ефективності функціонування законодавчих органів [27, с. 268].

Для А. Лейпхарта це - «набір суттєвих незмінних виборчих правил, за якими проведені одні або більше успішні вибори» [269, с. 7ff].

Функцією парламентських виборів є: 1) визначення персонального складу парламенту, таким чином, щоб політичний склад парламенту повинен відображати, наскільки це можливо, політичний склад країни, тобто відбувається так званий «персональний вибір»; 2) вибір політичного курсу, що стало результатом зародження політичних партій і об'єднань наприкінці XIX ст. Як для самих кандидатів, так і ще більшою мірою для виборців визначального значення набуває той факт, що політична позиція, якій зони надають перевагу, представлена можливо більшою кількістю місць у парламенті, а не просто конкретними представниками. Подібне суміщення принципу «персонального обрання» з вибором політичного курсу є невід'ємною рисою парламентських виборів [62, с. 62].

Тобто парламентські вибори є засобом, яким народ опосередковано, але по суті призначає прем'єр-міністра разом із його командою і більшістю. Іншими словами виборчі системи слугують, щоб зосередити голоси на реальних конкурентах, тим самим надаючи виборцям ключову роль у визначенні державного курсу, навіть якщо це знижує представленість партій, які до цього безпосередньо не залучені [322].

При цьому політична партія, що отримала перемогу за однією виборчою системою, може програти, якщо вибори будуть проводитися за іншою. Наприклад, якби парламентські вибори у Великобританії 1979, 1983, 1987 року були проведені за німецьким зразком партійного списку, то голосування могло б призвести до формування уряду меншості чи коаліційного уряду. консервативного уряду, який працював з парламентською більшістю не було б створено. Конкретна модель виборчої системи має непрямий вплив на формування партійної системи. Так, у Великобританії виборча система перешкоджає формуванню нових партій, за винятком того, що вони мають потенціал для сильної бази на певній території. «Поділ» існуючих партій обмежений також через цю причину - створення Соціал-демократичної партії в ході розколу Лейбористської партії у 1981 є винятком, що підтверджує правило.

Можна зробити певні узагальнення щодо взаємозв'язку між різними типами виборчих систем та демократії. Запропоноване А. Лейпхартом визначення відмінностей між мажоритарними (змагальними) та консенсусними демократіями [271] передбачає, що виборчі закони у поєднанні з іншими інституційними характеристиками формують два різних типи демократії, мажоритарну та консенсусну, організовану навколо принципу концентрації або ж розпорошення влади. Так, на його думку, тип виборчої системи значною мірою пов'язаний з розвитком партійної системи, типом виконавчої влади (однопартійний чи коаліційний уряд), відносинами між виконавчою і законодавчою гілкам влади. Там, де на виборах діє принцип більшості найімовірніше очікувати формування двопартійної системи, однопартійного уряду, а органи виконавчої влади будуть посідати домінуюче становище щодо законодавчих. Пропорційне представництво пов'язане з багатопартійними системами, коаліційним урядом і більш збалансованими відносинами між виконавчою і законодавчою гілками влади. Це, так звана консенсусна модель демократії, яка на противагу однозначному і безроздільному правлінню більшості, втілює прагнення до обмеження, розподілу, розмежуванню і поділу влади різними способами [58, с. 140].

Зазначимо, що у пропорційній системи рівень фрагментації партійної системи є високим, парламент - сильним, а уряди коаліційними, що прискорює процеси дифузії, розпорошення влади. І навпаки, мажоритарні виборчі системи характеризуються низьким рівнем партійної фрагментації, слабкими парламенти та урядами більшості, що створює умови для концентрації влади. Така концентрація видається шкідливою для збереження безпосереднього зв'язку партії з конкретними соціальними групами чи для формування соціально однорідних партійних округів. Чим більше система керується логікою «переможець отримує все», з незначними можливостями задоволення інтересів меншин через коаліційний уряд, а система контролю за діяльністю органів виконавчої влади є слабкою, тим більше партій позбавлені можливості задовольнити свої інтереси іншим чином, ніж через перемогу на виборах. Це в свою чергу вимагає від них відмовитися від конкретизованих виборчих гасел, спрямованих на мобілізацію конкретного соціального сегменту електорату. Окрім того, якщо рівень партійної фрагментації низький, що є ще однією характерною рисою мажоритарної політики, то накладання існуючих розколів стає більш ймовірним, змушуючи партії до замовчування певних гострих проблем, зміщення уваги з конфліктів у тих сферах, де їх позиції є слабшими порівняно з конкурентами [369].

Іншими словами, в умовах мажоритарної виборчої системи для гарантування виборчої більшості, необхідної для отримання влади, політичні партії прагнуть розширити свою аудиторію через звернення до більш широких, а не конкретних соціальних груп. І навпаки: менш жорсткі виборчі правила дають змогу партіям формуватися та розвиватися завдяки використанню соціально визначених електоральних ніш, як це властиво для пропорційної системи, що сприяє установленню чіткого зв'язку між партіями та соціальними групами [214].

Чи є емпіричні підтвердження цього? Р. Далтон встановив залежність між кількістю політичних партій та «класовим голосуванням»: чим більш фрагментована партійна система, тим сильніший зв'язок між соціальним класом та його підтримкою конкретної політичної сили [202].

Однак не всі результати підтверджують цей висновок. Дж. Губер, вивчаючи так зване «етнічне голосування» - підтримка виборцями представників свого етносу, з'ясував, що воно менш поширене у пропорційній системі, ніж у мажоритарній [242]. На його думку це пояснюється легкістю мобілізації виборців щодо різних проблем за пропорційної моделі.

З огляду на неоднорідність уподобань членів будь-якої соціальної групи, політичні партії намагаються привабити виборців, використовуючи проетнічні гасла, однак згодом вони стикаються з конкуренцією з боку інших партій, які теж намагаються «зіграти» на етнічній приналежності виборців. У результаті це ослаблює колективну виборчу поведінку етнічної групи, представники якої змушені вибирати між кількома альтернативами. Іншими словами, однозначні емпіричні докази взаємозв'язку між мажоритарними чи консенсусними політичними інститутами чи їх складовими - такими як виборча чи партійна система - та структурним голосування відсутні.

Часто вибір виборчої системи видається механістичним процесом, схожим до конституційної інженерії, що ставить за мету досягнення певних об'єктивних цілей. Однак пошук моделі виборчої системи є відображенням суперечностей між різними концепціями представницького уряду. Прихильники змагальної або мажоритарної демократії вважають, що найбільш важливими міркуваннями для виборчої системи є те, що голосування виборців (а не послідовний процес створення парламентської коаліції) повинен визначати партії чи партії в уряді. Уряд повинен бути уповноважений реалізовувати свою програму протягом усієї своєї каденції і не залежати від підтримки невеликих партій. Уряд повинен бути підзвітним за свої дії перед парламентом та громадянами, а виборці повинні мати можливість через регулярні проміжки часу оцінювати діяльність уряду, висловлюючи схвалення чи відкидаючи альтернативні варіанти державної політики, які пропонуються опозиційними партіями. Партії, що перебувають на третьому чи четвертому місці, піддаються дискримінації за мажоритарної системи виборів заради спрощення процесу формування уряду та полегшення виконання ним управлінських функцій. За такого підходу пропорційні вибори є неефективними, оскільки призводять до неоднозначних результатів, сприяють нестабільності режимів, надають диспропорційно велику владу малим партіям, що можуть виступають в ролі «творця королів», розмивання відповідальності та зменшення ступеня відкритості в ході прийняття рішень.

На противагу цьому, прихильники консенсусної демократії стверджують, що мажоритарна система надмірно винагороджує переможця, особливо в плюралістичних, розділених суспільствах, які мають потенційні джерела етнічного конфлікту, з надто незначним інструментом впливу на діючий уряд. З точки зору консенсусної демократії, виборча система повинна сприяти процесам примирення, консультування та створенню коаліцій в парламентах. Партії, які отримали необхідний мінімум голосів, повинні включатися до законодавчого органу пропорційно до рівня їх електоральної підтримки. Урядова партія чи партії повинні проводити політику, що базується на консенсусі між усіма партіями, що входять до парламентської коаліції. Більше того, склад парламенту повинен відображати різноманітність соціальної структури суспільства, в результаті чого усі громадяни мають своїх представників, що виражають їх інтереси, бачення та сподівання у ході загальнонаціональних дискусій. З цієї позиції мажоритарна модель критикується за надто щедру винагороду для єдиного переможця, створюючи передумови для формування «виборчої диктатури», де уряд за підтримки однопартійної більшості може розробляти та реалізувати свою політику без консультацій та укладання компромісів з іншими партіями в парламенті чи групами суспільства. Нечесність та диспропорційність результатів мажоритарної виборчої системи означає, що деякі голоси виборців систематично виключаються із суспільних дебатів.

Отже, не існує єдиної найкращої моделі виборчої системи. Основні аргументами між прихильниками мажоритарної (змагальної) і консенсусної демократії зводяться до ціннісного конфлікту, що не має вирішення. Як зазначав А. Лейпхарт, для суспільств, розділених глибоко вкоріненими етнічними чи релігійними конфліктами, пропорційна виборча система пропонує більше можливостей для участі, однак, як попереджають інші дослідники, пропорційні вибори можуть також посилити, а не ослабити такі розмежування [363].

Зміна виборчих правил може знаменувати собою радикальну зміну політичного ландшафту країни. Прикладом може бути зменшення впливу Комуністичної партії в умовах французької П'ятої республіки. За часів Четвертої республіки (1946-1958 роки) комуністи регулярно отримували на виборах близько четверті голосів та отримували відповідну кількість місць у парламенті. Існування такої великої опозиційної сили було важливим джерелом урядових криз, що виникали майже регулярно. Згідно нового виборчого законодавства П'ятої республіки, Комуністичній партії стало важче переводити отримані голоси у місця в парламенті. Така недопредставленість комуністів була одним з чинників, що сприяв стабільності режиму.

Протягом останніх десятиліть роботи А. Лейпхарта [269], Р. Таагепера [354], Г. Кокса [196] відновили інтерес дослідників до впливу виборчих законів на представництво та інші аспекти політики.

Вибір виборчої системи чи її зміна може мати визначальний та довготривалий безпосередній вплив на:

- діяльність політичних партій (У. Райкер [326], М.Дюверже [216], А. Блейз [170], М. Шугарт [349], Р. Таагепера [356]);

- пропорційність партійної презентації (Д. Рае [309], М. Шугарт [356 ], А. Лейпхарт [268], Г. Кокс [195]);

- расове представництво (А. Керінг [250], Б. Грофман [231], Ч. Девідсон [203]);

- конкуренцію всередині і між політичними партіями (Дж. Сойер [339], Р. Кац [252], С. Брамс [178], Г. Кокс [197], Б. Амес [156] );

- явку на виборах (А. Блейз [168]);

- структуру ідеологічного представництва (Е. Доунс [212], Дж. Грінберг [230], Р. Мейєрсон [291], Д. Робертсон [329], Р. Загден [352]);

- на ініціативи по впровадженню більш персоніфікованої виборчої системи через партикуляристичні звернення (Б. Кейн [181], Дж. Кері [185], Р. Мейерсон [292], М. Маккубінс [284]);

- на формування порядку денного в країні [313].

Більше того, через вплив на низку партій та/чи їх структуру ідеологічного представництва і/або всередині партії і між партійної конкуренції, зміна виборчої системи може мати непрямий вплив на інші важливі аспекти політики, такі як тривалість існування уряду [210; 233], оскільки за пропорційної системи термін перебування уряду при владі зменшується у порівнянні з виборами за системою одномандатних виборчих округів з використанням плюралізму.

Слід мати на увазі, що виборчі правила, що, на перший погляд, видаються ідентичними, можуть призводити до протилежних результатів, якщо брати до уваги такі змінні, як середня кількість представників, обраних на один округ [337; 356], виборчий бар'єр [325], процедура висування кандидатів чи навіть такі опосередковано дотичні законодавчі положення, що визначають обсяг фінансування виборчих кампаній і легкість процедури реєстрації незалежних кандидатів.

Виборчі системи не можна розглядати як такі, що існують у вакуумі. Їх вплив є опосередкований іншими аспектами політичних інститутів, політичної культи, так само як історичним досвідом та партійною системою. Аналогічні на перший погляд виборчі положення можуть мати різні типи наслідків залежно від конкретного політичного контексту. Більше того, виборчі інститути можуть опосередковано впливати на низку інших суспільних інститутів, які перебувають поза сферою виборів.

Також слід мати на увазі, що наслідки від зміни виборчих систем можуть проявлятися не одразу, оскільки потрібен час для ключових акторів виробити нову стратегію поведінки для пристосування існування в новій системі інституційних рамок [312].

Зміни у виборчій системі можуть призвести до появи протидіючих сил, що ослаблюють або пом'якшують наслідки змін, оскільки виборці, кандидати та партії адаптують поведінку до нового інституційного середовища і віднаходять механізми, що здатні частково відновити важливі елементи старої виборчої моделі [187].

Географічний розподіл партійної підтримки є ключовим чинником, що визначає міру, до якої виборчі інститути (чи їх зміна) впливає на результат, особливо на те, наскільки чесно отримані голоси виборців будуть трансформовані у місця в парламенті [234; 358].

Іншими словами, від конкретного типу виборчої системи залежить те, чи будуть створені умови для політичної консолідації суспільства чи існуватиме постійна конкуренція між різними політичними силами, що переслідуватимуть перш за все власні інтереси. Що стосується України, то слушним видається твердження Ф. Рудича, що «без формування політичної нації становлення і утвердження сильної держави принципово неможливо» [85, с. 164] .

1.2 Еволюція теоретичних підходів до визначення виборчої інженерії

Дослідження масових систем голосування проводилися в рамках
трьох теоретичних традицій: математичної, інституціоналістської та соціального детермінізму. Історично першим сформувався математичний підхід, оскільки за великим рахунком суть виборів зводиться до того, як саме голоси виборців перетворюються у мандати осіб, які представляють інтереси громадян (короткий огляд представлено у праці В. Войтенко [24]). Ці проблеми обговорюються математиками разом з політиками починаючи з XVIII ст., коли почала набувати популярності ідея створення представницьких органів влади. Французький математик, фізик, інженер, політолог Жан де Борда дві своїх роботи присвятив проблемі голосування: «Звичайний метод проведення виборів має дефекти, якщо в них беруть учать три або більше кандидати» (1770) та «Записку про вибори шляхом голосування (1781), яка вважається першим у світі дослідженням з теорії політекономії. Його співвітчизник, Жан Антуана Нікола Кондорсе у 1775 опублікував працю «Есе про застосування імовірнісного аналізу прийняття рішень за більшістю голосів», в якій довів, що правило простої більшості може призвести до нерозв'язних парадоксів. Серед інших помітних фігур того періоду слід назвати А. Гамільтона, Т. Джеферсона, Ч. Джонсона та інших.

Данія була першою країною, що використала систему єдиного перехідного голосу на парламентських виборах 1856 року, у формі, що була винайдена датським математиком та політиком Карл Хрістофер Георг Андре, чия робота про неї була опублікована на кілька років раніше, ніж Т. Геєра, який вважається її автором. Цікаво, що до 1900 року в Данії не було жодних сумнівів в тому, що голосування має бути відкритим: «Голосування було публічною функцією, яку не слід було тримати у таємниці» [273, с. 26].

У ХХ ст. за внесок у теорію виборів Нобелівською премією з економіки був нагороджений К. Ерроу [158], який розглядав виборчу систему як правило, згідно з яким кожному можливому набору індивідуальних списків уподобань ставлять у відповідність соціальний порядок уподобань, та сформулював п'ять умов (універсальність, одноголосність, незалежність від сторонніх альтернатив, повноправність громадян і відсутність диктатури), яких не здатна виконати будь-яка виборча система, якщо у виборах бере участь більше, ніж два кандидати.

Цей напрям згодом став частиною математичної економіки і заклав підвалини теорії суспільного вибору (А. Сен [345], П. Фішберн [222], А. Гіббард [229], Т. Шварц [344]); теорії публічного вибору (Дж. Бюкенен [179], Д. Мюллер [289]) і просторової теорії (О. Девіс [204], Е. Доунс [212], Т. Роумер [335], Дж. Енелоу [217]), теорії ігор (Р. Мейерсон [290], Дж. Оуен [299], К. Камерер [183], Д. Фандерберг [226]).

На початку ХІХ ст. виборчі системи, що переважали у більшості країн, були спорадичним поєднанням одно- та багатомандатних виборчих округів, в яких члени парламенту обиралися за мажоритарним чи пропорційним правилом. Незначна увага до цієї демократичної процедури зумовлювалася насамперед вузьким колом громадян, які мали виборче право. Як тільки країни почали масштабний експеримент з розширення виборчих прав, то існуючі виборчі механізми були близькі до колапсу, що стимулювало вибух інституційних інновацій, пропонованих як політиками, так і експертами. Спільноти з реформи виборчої системи виникали у багатьох демократичних країнах, пропагуючи різні системи, які на їх думку, могли покращити характер представництва за нового демократичного порядку та підкріплюючи свої твердження математичними розрахунками.

На думку представників теорії ігор сучасна представницька демократія, по суті, є серією координаційних проблем, що виникають як природний наслідок виборчих змагань за урядові посади. Основна ідея координаційної гри полягає у тому, що гравці хотіли б скоординувати свої дії щодо однієї з двох (або більше) можливостей, але вони розходяться щодо того, на якій із цих можливостей вони мають скоординувати свої дії [48, с. 22]. Таким чином, формується сукупність спільних та суперчливих інтересів та можливість як успішної координації (в бік відносної переваги одного) або можливість як успішної координації (в бік відносної переваги одного або більшої кількості гравців перед іншими), так і невдалої координації (збиткової для всіх) [48, с. 17]. Що стосується виборчої координації, то її основними характеристиками є: поєднання спільних і протилежних інтересів, можливість успіху або невдачі й швидкість, і з якою змінюються наміри виборців у разі, якщо координацію послаблено.

Як зазначає Г. Кокс, в ході виборів успішна координація зменшує кількість конкурентів у виборчих змаганнях, що, з одного боку, полегшує вибір для виборців, а з іншого - вимагає від учасників виборчих перегонів виставляти найкращих. Характер координаційної проблеми для будь-якої системи визначається трьома чинниками: виборчими інститутами, політичною мотивацією й очікуваннями виборців. Якщо останні справджуються, то це формує у громадян відчуття задоволення. Іншими словами, сформований серед виборців консенсус щодо кандидатів-переможців матеріалізується у результатах виборів само по собі, що й сприяє значній децентралізації діяльності щодо планування й боротьби за голоси [48, с. 24].

Слід зазначити, що другий та третій підхід, як відзначають М. Даменіт [213] та Е. Рів [313], майже не перетинаються з першим, прикладом чого є дослідження стратегічного голосування. Інтерес до нього виник після формулювання теореми К. Ерроу, згідно з якою процеси суспільного вибору можуть оперувати істинними пріоритетами громадян. Праці А. Гіббарда [229] і В. Саттертвейта [338] засвідчили, що стимули до стратегічного голосування можуть з'явитися у будь-якій мінімально демократичній виборчій системі. А Г. Друп ще в 1869 році відначав, що сприятливі умови для виникнення стратегічного голосування створює мажоритарна система відносної більшості: «Оскільки успіх залежить від отримання абсолютної більшості від голосів усіх виборців, то вибори, як правило, зводяться до змагання між двома найбільш популярними кандидатами... Навіть якщо інші кандидати беруть участь у виборах, виборці вважають, що їх голоси будуть змарновані, якщо не віддати їх на користь однієї з двох партій, між якими точиться реальна боротьба на виборах» [48, с. 756].

Ще однією причиною зростання інтересу до стратегічного голосування стала можливість його застосування задля зменшення кількості конкурентних політичних партій. К. Лейс [267, с. 139] і Дж. Сарторі [337, с. 278] доводили, що стратегічне голосування за пропорційної виборчої системи практично тотожне голосуванню в умовах мажоритарної системи простої більшості, а відміність полягає лише в інтенсивності та ефективності зменшення кількості конкурентоспроможних партій у державі.

Керуючись раціональними міркуваннями, виборці остерігаються віддавати свої голоси тим, чиї шанси на перемогу дуже малі, віддаючи перевагу більш успішним кандидатам. Якщо ж виборцям вдасться дійти згоди щодо ймовірних переможців і невдах, то у цьому випадку стратегічне голосування сприятиме концентрації голосів у найбільш перспективних кандидатів, з яких лише двоє будуть рівнозначними.

За умови, що всі дійдуть згоди щодо визначення безнадійних кандидатур, стратегічне голосування буде означати, що голоси концентруватимуться на серйозних кандидатурах, із числа яких, як правило, лише дві будуть рівнозначними. При цьому можна виділити два варіанти стратегічного голосування: 1) «максимізації кількості мандатів», коли виборці прагнуть примусити голоси працювати в процесі розподілення парламентських мандатів;

2) «максимізацію кількості портфелів», коли готуються до стадії формування уряду й до координаційних проблем, що виникають на цій стадії, то це їх мотивує заставити голоси працювати в процесі розподілення урядових посад.

Другий і третій підходи представлені інституціоналістами і соціальними детерміністами, які сформувалися відносно згоди чи не згоди з законами, сформульованими М. Дюверже. Згідно з ними мажоритарна система абсолютної більшості з голосуванням у один тур сприяє формуванню двопартійної системи [215, с. 217]. Водночас мажоритарна система абсолютної більшості з голосуванням у два тури і пропорційна виборча система закладають передумови для багатопартійності [215, с. 239].

Як зазначає Г. Кокс [48, с. 37], деякі дослідники сумніваються у тому, чи виконують ці закони «будь-яку корисну функцію» [249, с. 62] або заперечує їх на фундаментальних підставах: неможливість узагальнення складних і суперечливих соціальних взаємодій у формі наукових законів [283; 175]. Дж. Сарторі [216, с. 30] вважає цей табір критиків переважаючим, зауважуючи, що «панівна традиція професії досі полягає в тому... що відносно обґрунтованих узагальнень досягнути неможливо». З іншого боку, У. Райкер [326, с. 30] вважає, що вивчення закону Дюверже є прикладом наукового прогресу. А Дж. Сарторі, хоча й не погоджується з окремими його твердженнями, але стверджує, що аргументація тих, хто скептично ставиться до можливостей компаративного узагальнення, «є вочевидь хибною» [336, с. 27].

Таким чином виникло два основних підходи до розуміння взаємозв'язку між партійною та виборчою системами. Перший виходить з того, що саме партійні системи визначають виборчі системи, а не навпаки (Б. Сарвік [205], Х. Фукуй [162, с. 211]) (інституціоналісти), а другий - акцентує увагу на соціальних розмежуваннях, які мають вирішальний вплив на виборчу та партійну системи у конкретній країні (соціальні детерміністи).

В кінці 1950-х років багато політологів та політиків вважали, що вони можуть отримати бажаний результат лише створивши відповідні інституційні умови, а вибір правильної виборчої системи сприяє формуванню бажаної партійної системи, що має визначальний вплив на функціонування представницьких інститутів та органів державної влади. Найбільш відомим аргументом стало твердження М. Дюверже, що цей «вплив може бути відображено у наступній формулі: мажоритарна система сприяє двопартійній системі. З усіх гіпотез, розглянутих у цій кризі, цей підхід є найбільш близьким до справді соціологічного закону» [215, с. 217].

Одним з представників інституціоналістів є К. Лундел, на думку якого виборчі системи мають лише інструментальне значення - досягати визначених політичними силами цілей. К. Лундел зазначає, що в аспекті раціонального підходу структурна різниця між країнами пояснює різноманітність дизайну виборчих систем. Дослідник вважає, що дизайн виборчих систем (electoral system design) та виборча інженерія (electoral engineering) - це одне й те ж саме. Для того, щоб пояснити сутність виборчої інженерії, К. Лундел розглянув її як складову інституційного дизайну, який порівняв з конституційною інженерією.

Політичні актори в нових незалежних країнах можуть впроваджувати певні інститути, якщо очікують отримати внаслідок цього вигоди для себе в короткостроковій перспективі. Британський вчений наголошує, що це є інституційним вибором, який базується на раціональних міркуваннях щодо отримання короткострокових наслідків від застосування інституційних механізмів. Конституційна інженерія, навпаки, спирається на припущення, що встановлення довгострокової стабільності є головною метою для країн, тому найбільш відповідними інститутами в цьому аспекті будуть такі, що забезпечують політичну стабільність, а не вигоди для окремих акторів. Таким чином, підсумовує К. Лундел, інституційний дизайн пов'язаний з результатами політичної інженерії через вибір інституційних структур [279, с. 70].

Досвід скандинавських країн ставить під сумнів твердження про наявність причинного зв'язку між виборчою і партійною системою [273]. В Ісландії з 1908 по 1933 рік, коли була мажоритарна виборча система, за законом М. Дюверже мала сформуватися двопартійна система. Однак ці сподівання справдилися лише наприкінці цього періоду, в 1933 році, з'явилося чотири партії, що домінували в партійній системі Ісландії до кінця століття, хоча лише три з них мали членів обраних до національного парламенту. Що стосується Норвегії, то на останніх виборах, що проводилися за пропорційною системою з використанням методу д'Онта в 1949 році, ефективна кількість парламентських партій була нижчою, ніж в останніх виборах за мажоритарною системою у 1918 році, хоча кількість ефективних виборчих партій залишилася незмінною. Іноді, зміни у партійній системі призвели до змін у виборчій системі. Так, зміни у соціальній структурі відбулися набагато раніше будь-яких змін у виборчій системі Швеції, що сприяло формуванню п'яти національних партій. Що стосується Данії, то зміни в ефективній кількості партій були зумовлені насамперед соціальними чинниками і, відповідно, не могли бути приписані виборчій системі. У Норвегії, зміни у партійній системі та поява нових політичних проблем відбулася без значних змін у виборчій системі.

Представники другого підходу - соціального детермінізму - вважали, що закони Дюверже встановлюють щось на кшталт інституціонального детермінізму, в межах якого різні структури соціальних протиріч змішуються в один кінцевий результат («двопартійну систему») лише на основі застосування певного комплексу виборчих закономірностей. Таким чином, соціальні протиріччя ігноруються, оскільки вони не впливають на визначення критерію рівноваги партій. Однак, на їх думку, партійні системи є похідними від характеру конфліктів у суспільстві, а електоральна структура відіграє або незначну, або принаймні другорядну роль (К. фон Бейме [ 163], П. Кемпбел [184], Л. Ліпсон [277; 278], С. Роккан).

С. Ліпсет та С. Роккан відзначали, що до значної міри політичні інститути є конфігурацією інтересів у суспільстві. Вибір виборчої системи, наприклад, відображає існуючі розмежування та зусилля розвинених партій «консолідувати свої позиції» [275, с. 30]. Однак С. Ліпсет та С. Роккан також показали, як інститути у підсумку стимулюють політичних та соціальних акторів вступати в союзи чи зберігати існуючий статус-кво, і таким чином це є певний тип партійної системи та зв'язку партій із суспільством. Виборчі правила, встановлюючи різні бар'єри для політичного представництва нових соціальних рухів, створюють різні стимули для утворення союзів між існуючими партіями [275, с. 31]. Також слід зважати на спосіб, яким здійснюється конкретний «традиція прийняття рішень» - більш чи меш централізована, більш чи менше пристосована до врегулювання конфліктів - впливає на ймовірність того, що нові імпульси в політичній системі будуть трансформовані у політику і, таким чином, відбудеться адаптація більш чи менш конфронтаційних стратегій нових соціальних інтересів та рухів [275, с. 26]. За великим рахунком С. Ліпсет та С. Роккан насправді не пропонують соціологічного детермінізму, що концентрується на формі та укоріненості партійних систем, а прагнули сформулювати гіпотезу, що була уточнена їх послідовниками: природа партійної системи та її зв'язок з соціальними інтересами є результатом взаємодії між існуючими розмежуваннями в суспільстві та виборчими правилами [293; 298].

Останніми десятиліттями стало очевидно, що М. Дюверже переоцінював роль виборчої системи та ігнорував значення соціального контексту. Партії це не лише продукт соціальних сил, але й інституційних структур. Наприклад, природа державного управлінського апарату на ранніх етапах демократизації впливає на патронажні можливості політичних партій і, відповідно, впливає на те, які партії будуть конкурувати за місця в органах державної влади. Але цей приклад сам ставить виборчої системи у залежність, оскільки виборча система не є лише видом інституційної структури, в якій держава впливає на природу партійної системи.