Виборча інженерія як інструмент забезпечення політичної консолідації у демократичному суспільстві

Так, Дж. Лаво висловив думку, що метод голосування відіграє незначну роль у порівняні зі складними й різноманітними чинниками, які у кожній країні комбінуються по-своєму і обумовлюють, таким чином, політичне життя [260, с. 46]. У більш ідеалістичних моделях цього напряму багатопартійні системи, які існують протягом десятиліть, як це має місце у Європі, сформувалися на основі низки глибоких суспільних протиріч, що знайшли відображення у партійній системі навіть в умовах проведення виборів за мажоритарною системою відносної більшості з голосуванням у один тур. Водночас двопартійність США зумовлена притаманною соціуму амбівалентністю або поверховістю соціальних та ідеологічних протиріч.

П. Норріс стверджує, що, розглядаючи електоральну поведінку в межах теорії культурної модернізації, дослідники виходять із наступних позицій:

1. Процес суспільної модернізації трансформує структуру суспільства у передбачені способи. Зокрема, перехід від індустріального суспільства до постіндустріального асоціюється з підвищенням якості людського капіталу (освіта, грамотність та когнітивні навички).

2. Суспільна модернізація має глибокі наслідки для політичної культури, зокрема у постіндустріальному суспільстві виникають нові форми громадянської політики. Електоральна політика індустріального і постіндустріального суспільств буде відрізнятись, особливо через різну соціальну ідентичність, партійну лояльність та явку виборців.

3. Політична культура, у тому числі традиційні суспільні норми і цінності, формуються у ранньому дитинстві та підлітковому віці в процесі соціалізації. Політичні еліти та громадяни діють скоріше під впливом мотивацій емоційного характеру та звичок, ніж завдяки стратегічним розрахункам, що призведуть до отримання закономірних вигод.

4. Виборча інженерія має обмежені можливості щодо генерування короткотермінових змін у політичній поведінці, хоча реформи можливо будуть мати кумулятивний вплив в рамках більш тривалого часового відрізку, оскільки нові покоління будуть зростати за інших правил [297, с. 16-17].

Отже, чинники впливу на електоральну поведінку можуть бути представлені у вигляді двох схем - «залежність електоральної поведінки від виборчих формальних правил в рамках інституціоналізму раціонального вибору» та «вплив процесів модернізації на електоральну поведінку» (рис. 1, 2).

Рис. 1. Залежність електоральної поведінки від виборчих формальних правил в рамках інституціоналізму раціонального вибору [297, с. 8]

П. Норріс зазначає, що культурна модернізація має важливе значення для політичної поведінки, але в процесі суспільного розвитку зміна домінуючих політичних поглядів і цінностей відбувається повільно, тому ця стратегія має обмеження, якщо її використовувати як інструмент створення короткотермінових реформ в політичній сфері. Формальні правила, навпаки, можуть змінюватися з ініціативи законодавчої або виконавчої влади, через процедурні реформи і мати далекосяжні наслідки [297, с. 263].

Рис. 2. Вплив процесів модернізації на електоральну поведінку

Таким чином, теоретики культурної модернізації вважають, що політична поведінка політиків і громадян формується комплексом чинників, особливо емоційними орієнтаціями на незмінні цінності, неписані правила і суспільні відношення, а не стратегічним розрахунком виборчих нагород.

У свою чергу, Р. Далтон встановив залежність між кількістю партій та «класовим голосуванням»: чим більш фрагментована партійна система, тим сильніший зв'язок між соціальним класом та його голосуванням [202]. Більш узагальнено П. Норріс показала, що за мажоритарної виборчої системи характеристики соціальної структури виборців тяжіють до пояснення меншої дисперсії у голосуванні, ніж за пропорційної чи змішаної системи [297].

Однак не всі результати підтверджують цей висновок. Дж. Губер, вивчаючи етнічне голосування, з'ясував, що воно не так широко поширене в пропорційній, як у мажоритарній системі [242]. На його думку, це може бути результатом легкості мобілізації виборців щодо різних проблем в умовах пропорційної виборчої системи. З огляду на неоднорідність уподобань членів будь-якої соціальної групи, партії націлюються на приваблення виборців на основі етнічних гасел і згодом натикаються на конкуренцію з боку інших партій, що намагаються залучити їх на свою сторону за допомогою інших пропозицій, що призводить до «дифузії спільної виборчої поведінки групи». Відповідно емпіричні докази щодо зв'язку між мажоритарними чи консенсусними політичними інститутами чи їх складовими - такими як виборча чи партійна система - та структурне голосування є дещо суперечливими.

Соціальних детерміністів критикують такі дослідники як У. Райкер, М. Дюверже, Р. Таагапера, Дж. Сарторі, які хоча й визнають важливість соціальних чинників, однак вважають, що вплив на них виборчої системи також вартий уваги.

В свою чергу інституціоналісти вважають, що соціальний детермінізм виходить з хибного припущення, що соціальні групи завжди здатні до самоорганізації на політичній арені, що є ігноруванням проблеми колективної дії. Якщо ж припуситит, що кількість соціальних конфліктів взаємопов'язана з кількістю партій, то що слід взяти за основу для визначення того, який з конфліктів здатний призвести до появи політичної партії? Наприклад, у чому полягає відмінність між фінно-шведським розколом у Фінляндії та суперечками між білими та афроамериканцями у США? Чому у першому випадку інтереси меншини представляє окрема партія, а в другому - жодна з основних? З точки зору інституіоналістів політики можуть на власний розсуд поєднувати різні соціальні групи для досягення власних цілей. Певний комплекс соціальних розбіжностей не передбачає унікального набору суперечностей, актуалізованих у політиці, що не передбачає формування унікальної партійної системи.

Варто детальніше зупинитися на аналізі значення соціальної структури для формування партійної системи та вибору моделі виборів. Як зауважують Р. Таагепера і Б. Грофман, про соціальну структуру в літературі «значно важче знайти положення, що їх можна було 6 перевірити» [355, с. 343]. Незважаючи на це, вони вважають, що деякі публікації можна вважати такими, що підтверджують положення про те, чим більше ліній розколу існує в суспільстві, тим більше політичних партій буде діяти у даній країні Д. Нолен, наприклад, висуває тезу про те, що кількість суспільних конфліктів впливає не лише на кількість політичних партій, але й на сам характер виборчої системи у конкретній державі: «Чим більша соціальна фрагментація, тим більша ймовірність прийняття пропорційної системи, а також формування багатопартійної системи. Чим більша соціальна гомогенність, тим вища ймовірність прийняття мажоритарної системи відносної більшості з голосуванням у один тур; але, крім цього є висока ймовірність виникнення двопартійної системи... або обмеженого партійного плюралізму» [296, с. 27].

Твердження про те, що соціальні протиріччя мають значний вплив на партійну систему доволі часто зустрічається спеціалізованій літертурі як протиставлення інституціоналістьському підходу. Деякі автори роблять спроби з'ясувати вплив різних чинників та знайти точки дотику між цими двома підходами.

Так П. Ордсгук і О.Швецова [298] перевірили дані, наведені у працях А. Лейпхарта для виявлення механізмів визначення кількості партій через соціальну структуру. У результаті вони дійшли висновку, що кількість партій у країні зростає відповідно до розмаїття соціальної структури й пропорційно до електоральної структури, більше того, ці чинники взаємодіють між собою. Іншими словами зміщення виборчої системи в бік пропорційності в умовах однорідного суспільства не призводить до зростання кількості політичних партій, а у гетерогенному, багатоскладовому - має наслідком збільшеня їх кількості.

Певні кроки до пошуку консенсусу роблять не лише інституціоналісти, а й соціальні детерміністи, які погоджуються з тим, що інституційні чинники мають певний вплив на формування партійної системи та діяльність політичних партій. Зокрема Дж. Мейзел [287] і Д. Дженш [248] зробили спробу довести, що далеко не всі суспільні протиріччя набувають політичної форми. Більше того, навіть набувши політичної форми не всі вони стають партійними, тобто оформлюються у вигляді між партійної боротьби. Ці два процеси - політизація й формування партій - як правило, не просто відбуваються; вони потребують наявності певного суб'єкта, який виступає ініціатором цих процесів, який має достатні ресурси для цього і можливості для конкуренції з іншими політичними акторами, які б хотіли запобігти політизації певного суспільного протиріччя або ж актуалізувати іншу лінію розколу.

Досягнення консенсусу між інституціоналістами та соціальними детерміністами можливе і у питанні про те, виборчі системи визначають тип партійної системи чи навпаки. Дійсно, між цими двома твердженнями існує тісний взаємозв'язок. З одного боку, якщо виборчі закони мають визначальний вплив на на конкурентоспроможність політичних партій як незалежних організацій, то партії намагатимуться маніпулювати цими законами в своїх інтересах. Іншими словами, згода із законами М. Дюверже означає визнання того факту, що партійна система може впливати на виборчу систему. З іншого боку, твердження про те, що партії формулюють виборчі правила «під себе» для підвищення своєї конкурентоспроможності або збільшення кількості отриманих голосів, передбачає віру партій у всемогутність виборчих технологій. Тобто, не варто експериментувати з пошуком найкращої виборчої системи, якщо вона не має жодного впливу на розстановку політичних сил.

Проілюструвати еволюцію розвитку інституційного та соціально детерміністського підходів можна на дослідженнях становлення демократичних інститутів країн Західної Європи. Тривалий час широко поширеною була думка, що вибір країною конкретної виборчої системи став результатом виборчої інженерії, що практикувалася політичними партіями. Одним з перших на таку можливість звернув увагу С. Роккан [334], який пояснив перехід до пропорційної системи як спробу правих партій захистити себе від електоральної загрози, яку являли собою соціалістичні партії. Його думку розвинув Ч. Бойкс [176, с. 623], на думку якого вибір залежав від двох чинників: виборчої загрози, представленої новими соціалістичними партіями, та «координаційною спроможністю» тодішніх правих партій. Якщо соціалістичні партії були слабкими, а правим вдалося об'єднати свої зусилля навколо однієї партії, то вибір робився на користь мажоритарної системи простої більшості. Якщо ж праві залишалися роз'єднаними перед лицем зростаючої соціалістичної загрози, то обиралася пропорційна система [176, с. 609].

Ця теорія зазнала справедливої критики з боку істориків та прихильників аналітичного підходу, оскільки є низка випадків, що не вкладаються у логіку цього причинно-наслідкового механізму [157; 171]. Одним з таких аномальних випадків є Бельгія, в якій пропорційна система була прийнята незважаючи на успішну електоральну координацію правих навколо домінуючої партії, що контролювала дві третини парламентських місць. Фактично впровадження пропорційної системи вело до фрагментації в Бельгії, оскільки допомагало відродити одну з занепадаючих правих партій. У Швейцарії та Данії пропорційна система була прийнята задовго до того, як соціалісти перетворилися на реальну загрозу на виборчому полі [182, с. 255-256]. Хоча в кінці цього періоду електоральний ландшафт у всіх цих країнах можна описати як «роз'єднані праві стикнулися з соціалістичною загрозою», однак на момент прийняття пропорційної системи ситуація була іншою.

Нещодавно з'явилася низка досліджень, які перевернули це твердження з ніг на голову, стверджуючи, що вибір був ендогенним результатом, що відображав глибокі структурні умови виходячи з робіт, які підтверджували переваги пропорційної системи для лівих [198; 246; 302; 330] та її вигоду для широких економічних інтересів у торгівлі та промислових відносинах [255; 333].

Ті, хто віддають перевагу ендогенному інституційному аргументу, стверджують, що структурні чинники продукують як інститути, так і їх політичні результати, припускаючи, що електоральні системи самі по собі є побічним наслідком. Відповідно жодного взаємозв'язку між популярністю пропорційної системи та посиленням соціалістичних партій немає. А. Алесія і Е. Гейзер [155], наприклад, стверджують, що рух до пропорційної системи був не реакцією на появу соціалістичних партій, але швидше свідченням їх сили, оскільки вони вимагали більш включених демократичних інститутів, наприклад, розширення виборчих прав. У свою чергу, Т. Кусак, Т. Іверсен, Д. Соскіце стверджують, що саме існування доіндустріальної економічної координації між працедавцями та робочими визначило появу пропорційної системи [200]. За такого підходу пропорційна система є результатом співробітництва між існуючими правими та новими лівими партіями, що визнавали наявність спільних інтересів у створенні консенсусних рамок політики для створення сприятливих умов для економічного розвитку. Відповідно до цього підходу мажоритарна система зберігалася там, де структурні умови не вимагали такої кооперації. Варто зазначити, що цей аргумент бере «стартові умови» в рамках країн як вирішальний чинник у визначенні того, як з'явилася виборча система, також підкреслює вигоди «історичного» підходу.

Історичні свідчення механізмів, що підтримували різні «ендогенні інститути», вимагають подальшого дослідження. Наприклад, припущення про те, що актори розуміють довготривалі наслідки різних виборчих систем і роблять раціональний вибір, довести досить важко [257]. Актори на момент прийняття рішень дуже мало розуміють небезпеки чи переваги пропорційної системи для економічної політики. Аналогічно будь-які заяви, що ліві однозначно підтримували пропорційну систему, не підтверджуються. Історичні документи свідчать про наявність значних відмінностей у позиціях соціалістичних партій на той час, а в багатьох випадках ліві були рішуче проти пропорційної системи [301]. Гасло, прийняте багатьма соціалістичними партіями, зводилося до універсальних виборчих прав, чистих і простих виборів, і відмови від будь-яких новацій, включаючи пропорційну систему. Вважалося що електорат, сформований з робочого класу, спроможний сформувати більшість, тому будь-який відхід від мажоритарної системи лише ослабить силу цієї соціальної групи.

Отже, три основних теоретичні підходи до розуміння виборів і значення виборчих систем відображають основні етапи становлення цього ключового демократичного інституту: від розширення виборчих прав до появи змагальної чи консоціативної демократії.

1.3 Виборча інженерія: поняття, функції, завдання

Сучасний суспільний розвиток характеризується глобалізаційними процесами, які мають різні форми прояву, зокрема і інтеграційні тенденції у сфері науки, що призводять до активного обміну інформацією між науковцями та запозиченню наукової термінології. Одним з таких запозичень, який останнім часом широко застосовується в українській політичній науці, є термін «виборча інженерія». Паралельно з «виборчою інженерією» широко вживається термін «електоральна інженерія», що пояснюється особливістю перекладу з англійської «electoral engineering».

Сутність та походження виборчої інженерії, яка пов'язана із зміною виборчих процедур заради досягнення певних соціально-політичних цілей, на сьогодні майже не розглянуті.

Науково-технічний прогрес, який є однією з головних характеристик ХХ-ХХІ ст., був би неможливим без бурхливого розвитку інженерії. У першу чергу, інженерія має відношення до матеріально-технічної сфери. Інженер (фр. «ingeniеur» від лат. ingenium - розум, винахідливість, природжені здібності) - це спеціаліст з вищою технічною освітою [118, с. 350]. Інженерія (від інженер) означає інженерну справу, творчу технічну діяльність [17, с. 230]. Е. Крік визначає процес проектування суттю інженерної справи [55, с. 29], а Б. В. Литвинов говорить про те, що «інженерна діяльність найбільшою мірою пов'язана саме із створенням та використанням техніки» і що «основними функціями інженерної діяльності є створення та участь у матеріалізації нових образів матеріального штучного світу (речей, установок, технологічних процесів) на основі вже відомих знань» [145, с. 26]. Є.А. Шаповалов визначає інженерну діяльність як «технічне застосування науки, спрямоване на виробництво техніки та задоволення суспільних, технічних потреб» [143, с. 39].

У словнику «Науково-технічний процес» говориться, що «інженерна діяльність може бути визначена як діяльність, що спрямована на застосування наукових знань для створення технічних об'єктів - споруд, механізмів, пристроїв тощо - і управління процесом їх виготовлення» [145, с. 26]. В.С. Шейнбаум акцентує увагу на тому, що технічні об'єкти, як широкий клас матеріальних продуктів діяльності людей, можуть існувати тільки із способом (або способами) їх створення і застосування, тобто технологіями, які також складають предметну сферу інженерної діяльності.

Але у зв'язку з визначенням поняття «технічний об'єкт» постає закономірне питання: чи усі матеріальні продукти діяльності людей можна вважати технічними об'єктами. Наприклад, чи можна віднести до цієї категорії картини, скульптури, ювелірні вироби, нові сорти рослин, предмети одягу тощо [145, с. 26-28].

У словнику «технічний» визначається як «той, що стосується техніки, пов'язаний з технікою, з використанням техніки», а «техніка» має грецький корінь фЭчнз, що перекладається як «майстерність», «мистецтво» (грец. фечнйкьт - вправний, досвідчений, від фЭчнз - майстерність, мистецтво) має два основних значення: перше - це «сукупність засобів праці, що розвиваються в системі суспільного виробництва, а також використання різних прийомів і методів впливу на природу в процесі виробництва матеріальних благ; один з найважливіших елементів продуктивних сил суспільства, а друге - це «сукупність прийомів, застосовуваних у якійсь справі (напр., техніки живопису, техніки танцю)» [118, с. 824]. Часто «під технікою розуміють сукупність штучно створених засобів діяльності людей» [83, с. 7].

Про те, що слова «технічний» і «штучний» можна розглядати як синоніми, зазначає і В.С. Шейнбаум: не про всі матеріальні продукти діяльності людей зручно говорити як про технічні об'єкти, іноді доцільніше вживати прикметник «штучний» (наприклад, новий ген, який є продуктом штучної інженерії, правильніше називати штучним, а не технічним) [145, с. 28].

З цього приводу Ю.М. Резник зазначає: «Давно стали звичними такі вирази, як «штучна споруда», «штучний інтелект», «штучний супутник», «штучний кровообіг», «штучний відбір», «штучна мова». Не випадково Г. Саймон відносить інженерію до наук про штучне» [145, с. 28]. Тому «або ми повинні розширеним чином трактувати поняття техніки і технічного об'єкта, або вважати, що предмет інженерної діяльності - дещо більше, ніж світ техніки» [145, с. 29].

Соціальна сфера більшою мірою має штучну природу, оскільки є результатом людської діяльності, спрямованої на створення особливого життєвого простору. До штучних соціальних систем належать три види систем: соціальні інститути, соціальні (формальні) організації і організовані групи [104, с. 89].

До соціальної сфери належить, звичайно, і політика, яка формувалась як особлива система зв'язків, що зберігає об'єднаність людей і скріплює їхні соціальні відносини через публічну владу. Політика як глобальний механізм соціальної регуляції має можливість змінювати статуси груп, створюючи для тих чи інших прошарків населення умови життя, які більш адекватні загальноколективним та груповим інтересам, шукати та визначати перспективні напрямки суспільних змін та розвитку. Залежно від розвитку держави і суспільства обов'язково будуть змінюватися можливості та характер політичного регулювання [119, с. 54-55].

Ефективна цілеспрямована зміна або створення організаційних структур вимагає інженерного підходу. Поняття «соціальна інженерія» є символічно узагальнюючою формою вираження інженерного підходу в соціальній сфері.

Одним з перших теоретиків соціальної інженерії вважається К. Поппер, який зробив вагомий внесок у розвиток методології соціогуманітарного знання. Він визначає соціальну інженерію як діяльність щодо проектування нових соціальних інститутів, а також реформування та управління вже існуючими через поступові, поетапні зміни [104, с. 87-88].

Можливості раціональної соціальної інженерії К. Поппер розглядає у контексті критики платонівського підходу до політики, який він називає утопічною інженерією. Основна ідея утопічного підходу, на думку вченого, полягає у тому, що кожна раціональна дія має свою певну мету, а тому дії будуть раціональними тільки тою мірою, якою мета буде досягатися усвідомлено та послідовно, а вибрані засоби будуть також відповідати цій меті. Для раціональної діяльності спочатку обов'язково потрібно ретельно визначити кінцеву мету, причому її потрібно чітко відрізняти від проміжних цілей, щоб розуміти чи сприяє кожна з них досягненню основної; у протилежному випадку дії перестають бути раціональними.

У сфері політичної діяльності раціональний підхід вимагає визначення кінцевої мети або ідеальної держави, що дасть можливість хоча б у загальних рисах змоделювати проект суспільства, яке потрібно створити. Тільки у такому разі буде можливо приступати до вибору найкращих засобів для втілення даного проекту та виробити план конкретних дій.

Поступова, поетапна соціальна інженерія - це підхід, який, навпаки, не вимагає від політика орієнтуватися на ідеальне суспільство, в якому кожен буде відчувати себе щасливим, оскільки не існує таких інституційних засобів, щоб цього досягти. Зате така методологія, наголошує К. Поппер, дозволяє боротися із нестерпними соціальними бідами, а «не шукати найвеличніше кінцеве благо, намагаючись втілити його в життя» [91, с. 201].

У своїй теорії К. Поппер протиставляє соціальну інженерію історицизму як соціально-філософській концепції, що стверджує можливість відкриття об'єктивних законів розвитку історії, а також те, що ці закони вже відкриті і, спираючись на них, можна робити пророцтва щодо подальшого розвитку людства. «Прихильник соціальної інженерії не задає питання про історичні тенденції чи про призначення людини. Він вірить, що людина - господар своєї долі і що ми можемо впливати на історію чи змінювати її у відповідності з нашими цілями» [91, с. 53].

М. Фрідман визначав інструментальну раціональність як здатність співвідносити цілі і засоби таким чином, щоб забезпечити максимальну вірогідність успіху, який полягає в досягненні цих самих заздалегідь поставлених цілей [225, с. 41]. При цьому Д. Хаусман акцентує увагу на тому, що теорія раціональності є нормативною, але не моральною теорією. Це означає, що раціонально можна обирати не тільки добро, а й зло [237, с. 236].

Послідовники К. Поппера, такі як І. Лакатос, Дж. Агасс, Дж. Уоткінс, Г. Альберт, Е. Топіч, Х. Шпінер, надавали великого значення раціонально сконструйованим схемам. Теоретики-раціоналісти зосередили свої зусилля на розробці рекомендацій для демократичних інститутів щодо гнучкого реагування на зміни у соціальній дійсності [76].

Необхідність застосування нових методологічних підходів для вирішення сучасних проблем у політичній сфері змусила представників політичної науки звернути увагу на досягнення інших наукових дисциплін, зокрема економіки. Таким чином виник неоінституційний підхід, який відмовився як від «грубого структуралізму», так і крайніх випадків біхевіоралізму та теорії раціонального вибору, що практично не враховувала ні соціального контексту, ані інституційного. У той же час новий інституціоналізм поєднав елементи старого інституціоналізму і неінституційний стиль сучасних політичних теорій [43].

Якщо прихильникам старої версії інституціоналізму було достатньо описувати інститути, то представники нового підходу розглядали їх як «залежні змінні величини» та визначали інші явища, що пов'язані з інститутами, як «незалежні змінні величини», які визначають політику та адміністративну поведінку. Як зазначає Б. Пітерс, сучасний інституційний аналіз вивчає скоріше реальну поведінку, ніж формальні, структурні аспекти інститутів [82, с. 219]. Головними проблемами для неоінституціоналізму є:

- як інститути (в якості одного з чинників) впливають на політичну поведінку і на політичне життя;

- як виникають і змінюються політичні інститути [43].

Р. Гудін вважає, що інститути можуть змінюватися з трьох причин. Перша причина - це випадковість або непередбачені обставини: взаємодія різних інститутів може призвести до виникнення абсолютно непередбаченого нового типу інститутів. Друга причина - еволюційні зміни: інститути, що оптимально відповідають вимогам певного етапу історичного розвитку, просто виживають внаслідок дії якогось механізму відбору. Третім фактором, що призводить до зміни інститутів, на думку Р. Гудіна, є спеціальні стратегічні дії агентів політичного процесу [113, с. 167-168].

Б. Ротштайн зазначає, що, можливо, одним із найважливіших питань політичної науки є вироблення чітких уявлень про наслідки інституційних змін. Актуальність цієї проблеми зросла після того, як багато країн Східної Європи, Африки та Латинської Америки перейшли від авторитарних до демократичних політичних систем [113, с. 170].

Соцієтальна і структурна версії неоінституціоналізму займаються дослідженням інститутів, що структурують взаємодію держави і груп інтересів та розглядають вплив формальних інститутів (конституційного дизайну, електоральних систем, організації роботи парламенту і т. д.) на політичні структури. Дж. Марч і Й. Олсен вказували на те, що людські дії, соціальний контекст і інститути досить складно взаємодіють одне з одним, і цей комплекс взаємодій впливає на політичне життя [43]. Але при цьому, як стверджують такі дослідники, як А. Степан, C. Скеч, А. Лейпхарт, Л. Левін та інші, що накопичено достатньо знань, щоб займатися соціально-політичним проектуванням [113, с. 170].

Але існує група дослідників, які заперечують відповідність між цілями та засобами і не розглядають акторів як важливих суб'єктів впливу на інституційні процеси. Наприклад, представник класичного лібералізму Ф. Хайєк піддав критиці положення К. Поппера, що стосуються конструктивізму та раціоналізму. Зокрема, він зазначав, що норми моралі, до яких належать і інститути власності, свободи та справедливості, не є творінням людського розуму, а даром, яким одарила людство культурна еволюція [138, с. 94]. Дослідник також стверджує, що соціальні інститути представляють собою природні організми, зміна яких можлива лише в процесі історичного розвитку по мірі виникнення відповідних культурних передумов [104, с. 94]. Історичне та інституційне минуле країн, на думку Ф. Хайєка, досить сильно впливає на результативність проведення політичних реформ, зокрема змін виборчої системи, і може навіть стати неподоланним бар'єром для втілення нових інституційних проектів [57, с. 83].

Дж. Елстер стверджував, що акумульовані на сьогодні знання не дозволяють навіть приблизно оцінити різницю між локальними та глобальними, короткостроковими та довготерміновими, частковими та загальними наслідками інституційних змін. Крім того, як зазначає А. Пшеворський, залишається невідомим, чому інституційні угоди, що нормально функціонують при одних соціально-економічних умовах, за інших - можуть привести до катастрофічних наслідків.

Дж. Елстер робить висновок, що брак повної інформації не є перешкодою для проведення інституційних перетворень. Дослідник пропонує в ході розробки інституційного дизайну виходити не з раціональних міркувань чи припущень щодо можливих наслідків, а з наших етичних та нормативних уявлень про інститути, тобто керуватися такими моральними категоріями, як, наприклад, справедливість, рівність, людська гідність тощо [113, с. 171].

Г. Альберт зазначав, що не можна брати за мету «ні консервацію існуючого порядку будь-якою ціною, ні тотальне перетворення суспільства будь-якими засобами в дусі ідеалів якоїсь групи. Розумною метою є поступове, крок за кроком перетворення соціального життя, при якому по можливості враховуються дійсні потреби, побажання та цілі усіх членів суспільства і використовується наявне знання для аналізу ситуації і розробки програм» [11, с. 46].

А. Пшеворський зазначає, що у демократичному суспільстві багато політичних сил змагаються в рамках інститутів, причому результати боротьби визначаються як інститутами, так і ресурсами (економічними, організаційними та ідеологічними). Це означає, що вірогідність задоволення інтересів кожною групою буде різна. Суб'єкти виборчого процесу мають право здійснювати вплив на законодавчу владу, бюрократичний апарат та звертатися до судів. Навіть конституційні положення, на думку А. Пшеворського, не є недоторканними та можуть бути змінені [102, с. 29].

Б. Рейлі та А. Рейнольдс вважають, що виборча інженерія виникла ще наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. [324]. Наприклад, у 1918 р. в Австралії було впроваджене альтернативне голосування для вирішення проблем консервативних сил, пов'язаних із зростанням популярності лейбористів. Введення пропорційної виборчої системи в країнах континентальної Європи є також результатом політичного дизайну, метою якого було забезпечити рівноправне політичне представництво в поліетнічних суспільствах.

Б. Рейлі та А. Рейнольдс описали також протилежну ситуацію. Внаслідок деколонізації після Другої світової війни багато поліетнічних країн Африки та Азії успадкували мажоритарні виборчі системи від Великобританії та Франції, що спричинило «зворотну хвилю» демократизації. Проте відродження дизайну виборчих систем відбулося під час третьої хвилі демократизації. У більшості країн Східної Європи були проведені переговори між комуністами та новими партіями щодо вибору виборчих систем. Останнім часом, як зазначають Рейлі і Рейнольдс, до виборчої інженерії виник науковий інтерес як до механізму врегулювання конфліктів у країнах з глибокими етнічними, мовними та релігійними розколами [279, с. 70-71].

Одним із способів забезпечення мирного міжетнічного співіснування, стимулювання мультиетнічних партій, формування політики центризму є розробка виборчих правил, які можуть робити одну поведінку політичних акторів більш вигідною у порівнянні з іншою. Б. Рейлі зазначає, що виборча інженерія, яка надає можливість проектувати виборчі системи, що здатні заохочувати до співпраці, переговорів та взаємовідносин конкуруючих політиків та груп, які вони представляють, привертає до себе увагу тих, хто намагається будувати демократію в розділених суспільствах [315, с. 156].

Провідна дослідниця електоральних систем П.Норріс дає таке лаконічне визначення: зміна формальних правил проведення виборів [297, с. 7-8]. Вона вважає, що результатом електоральної інженерії мають бути вибори, вільні від насилля, погроз, підкупу, фальсифікацій, порушень, систематичного шахрайства та навмисно прихованого маніпулювання.

Ю. Р. Шведа визначає виборчу інженерію як процес розробки певної моделі виборчої системи з метою цілеспрямованого впливу на політичну систему. Він зазначає, що «при обранні певної виборчої системи фактор отримання політичної переваги майже завжди присутній, в той час як наявний вибір можливих виборчих систем на практиці часто-густо є досить вузьким. Разом з тим ставка на досягнення короткострокового політичного інтересу часто нівелює довготривалий ефект від запровадження виборчої системи та ширші інтереси політичної системи» [144, с. 386].

До прихильників широкого розуміння слід віднеси і В. Коматовського, який визначає виборчу інженерію як цілеспрямований процес формування та удосконалення системи народного представництва (системи організації виборів і пов'язаних з нею відносин) у публічних органах влади та місцевого самоврядування [50].

Низка українських дослідників розглядає виборчу інженерію досить вузько - лише у контексті політичного маркетингу. Так, В. Бебик визначає виборчу інженерію як пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих політичних еліт щодо завоювання та збереження влади в державі, регіоні, місті, районі і т. ін. [9, с. 68]. Він звужує рамки поняття, розглядаючи його як вид політичного маркетингу, що використовується під час політичної боротьби за мандати виборчої представницької та виконавчої влади [8, с. 406].

Схожої точки зору дотримується і К. Махова, для якої виборча інженерія це «сукупність методів впливу на виборців з метою отримання їхніх голосів на виборах» [67], яка визначає процес пристосування виборчих процедур для досягнення інтересів правлячої політичної еліти. «Виборча інженерія є законодавчо обґрунтованою та політично доцільною діяльністю по вдосконаленню виборчого законодавства для кращого представлення інтересів в органах державної влади зацікавлених сторін. Виборча інженерія - це не лише продукт законодавчої діяльності, метою якого є прийняття та вдосконалення електоральних правил, це більшою мірою їх підтасування до умов політичного ринку задля забезпечення вигідних умов участі одних учасників виборчого процесу та перешкоджання інших» [67]. Водночас К. Махова не відносить електоральну інженерію не належить до виборчих технологій, оскільки вона покликана змінювати електоральні правила, тоді як технології виходять вже з тих умов та обмежень, які «закладені» у прийняту та затверджену на певний час виборчу систему і правила організації виборів.

Ще одним прихильником маркетингового підходу є О. Шинкаренко, який стверджує, що головними передумовами використання виборчої інженерії в процесі підготовки та проведення виборчих кампаній виступають маркетингові потреби кандидатів, які прагнуть вирішувати певні проблеми, пов'язані із корекцією результатів виборів на свою користь. Тому науковець виділяє наступні напрями виборчої інженерії: внесення змін до виборчого законодавства або прийняття нових виборчих законів, які спрямовані на забезпечення перемоги політиків чи політичних партій; джеррімендерінг або маніпуляції з кордонами виборчих округів з метою забезпечення підтримки тих чи інших кандидатів або політичних партій; відбір лояльних до тих чи інших політичних сил, кандидатів членів виборчих комісій; зміна термінів проведення виборів з метою використання сприятливих для того чи іншого кандидата, партії умов; переміщення в період виборчих кампаній виборців з одних територій, округів у інші [147, с. 43-47].

О. Заславська розуміє виборчу інженерію як один з елементів виборчої кампанії в демократичному суспільстві, а саме як адаптацію найважливіших виборчих процедур для ефективної реалізації інтересів тих або інших кандидатів або політичних еліт, що беруть участь у виборах. У результаті застосування виборчої інженерії стає неможливим для одних кандидатів, оскільки не всі кандидати можуть реально використати процедури виборчої інженерії, тоді як для інших це виступає основним джерелом здобуття та утримання політичної влади [41].

Деякі дослідники, акцентуючи увагу на прикладних аспектах, говорять навіть про електоральний менеджмент - управління виборчими кампаніями, значущість якого зумовлена тим, що виборча кампанія виконує такі важливі для сучасної демократії функції як мобілізаційна, символічна, інформаційна, індоктринаційна тощо [71, с. 15].

Інші автори намагаються ввести ціннісний аспект і поділяють виборчу інженерію на «правильну», що слугує загальнодержавним інтересам та «неправильну» (маніпулятивну). Так, А.С. Макаренко вважає, що для характеристики феномену електоральної інженерії визначальним є виокремлення межі, де конструювання електоральних правил працює на загальнодержавні інтереси, а де стає засобом забезпечення інтересів окремих груп. Для запобігання спробам маніпуляції обговорення виборчих правил має відбуватись за участю всіх сторін, інтереси яких зачіпаються. Серед них можна назвати такі: президент, парламент, політичні партії (в тому числі позапарламентські), прем'єр-міністр, виборча комісія, суди, громадські організації, медіа-сектор та громадськість в цілому. У засобах масової інформації мають висвітлюватись основні правила виборчого процесу з метою забезпечення його відкритості та прозорості. Лише комплекс подібних заходів може забезпечити реалізацію в електоральному реформуванні загальних інтересів, а не маніпулятивних програм окремих зацікавлених сил [64, с. 79-80]. Він також вважає, що конструювання виборчої системи та управління виборами має бути обмеженим певними професійно-етичними принципами: демонструвати повагу до закону; бути неупередженим і нейтральним; бути відкритим; бути чітким та служити інтересам виборців [101].

Деякі українські політологи схильні бачити виборчу інженерію тільки як маніпулятивний механізм. Наприклад, В.А. Полторак під виборчою інженерією розуміє адаптацію найбільш важливих виборчих процедур для ефективної реалізації інтересів правлячих та політичних еліт в плані завоювання та (або) збереження ними політичної влади в країні, регіоні, місті тощо. Він протиставляє поняття «виборча інженерія» поняттю «виборчі технології» і акцентує увагу на тому, що виборчі технології випливають з уже існуючих на початковий період тієї чи іншої виборчої кампанії умов, «правил гри», зокрема, виборчого законодавства, меж округів, а виборча інженерія має на увазі зміну або збереження «правил гри» [90, с. 72-75].

Автор дисертаційної роботи не поділяє запропоноване В.А. Полтораком розмежування виборчих технологій та виборчою інженерії за ознакою часу, оскільки досвід українських виборчих кампаній свідчить про те, що іноді зміна виборчого законодавства відбувається безпосередньо перед виборами. Наприклад, під час президентських виборів у 2010 р. був прийнятий у Верховній Раді та підписаний Президентом України Закон «Про внесення змін до Закону України «Про вибори Президента України» між першим та другим турами [92]. Таким чином, можна зробити висновок, що виборча інженерія може виступати у ролі політичної технології.

М. Афанасьєва розглядає виборчу інженерію більш широко і зазначає, що це «процес модифікації виборчого законодавства з метою досягнення заданого політико-правового результату, причому зазначений процес не обов'язково повинен носити негативний маніпуляційний характер, його природа залежить від цілей, які ставляться суб'єктом» [4, с. 69]. Адже завдяки їй законодавець, спираючись на вже наявні знання тих або інших сторін та зв'язків навколишньої конституційно-правової дійсності, має можливість зазирнути у майбутнє, що дозволяє сконструювати не тільки образ певної поведінки у конкретній ситуації, але й бажаний результат. При цьому стати програмою перетворення виборчих відносин виборча інженерія може лише у тому випадку, якщо вона є відображенням об'єктивних напрямів суспільного розвитку [3, с. 43]. Водночас дослідниця акцентує увагу на тому, що «розуміння категорії «виборча інженерія» лише як однієї з виборчих технологій являється вузьким та не розкриває усіх суттєвих ознак цього явища» [3, с. 47].

З огляду на вищенаведене та необхідність відмови від вузького розуміння пропонуємо визначити виборчу інженерію як сукупність виборчих правил, що мають за мету зміцнення демократичних інститутів шляхом перетворення інтересів виборців у ефективну діяльність органів державної влади, створення умов для посилення політичної консолідації у демократичному суспільстві.

Іншими словами, завданням виборчої інженерії, яка не зводиться до механістичного вибору моделі виборчої системи, здатної продукувати визначені об'єктивні цілі, є консолідація інтересів громадян та створення сприятливих умов для керівництва суспільними процесами, що позитивно впливатиме на зміцнення демократичних інститутів.

Політична консолідація є важливою характеристикою демократичного суспільства, оскільки саме наявність хоча б мінімального консенсусу щодо ключових питань політичного, суспільного життя уможливлює належне функціонування демократичних інститутів.

Одним з основних інструментів політичної консолідації є виборча система, яка має вирішальний вплив на склад представницького органу. Від того, наскільки ефективно вона здатна агрегувати інтереси різних соціальних, етнічних, релігійних, територіальних груп у державну політику, значною мірою залежать не лише стабільність політичної системи, а й виживання держави як такої.

Залежно від поєднання плюралістичних і пропорційних елементів виборча система може слугувати двом суперечливим завданням: поляризації та уніфікації суспільства. Більше того, залежно від типу виборчої системи - мажоритарної чи пропорційної, формується і відповідний тип демократії: мажоритарна (змагальна) чи консенсусна.

Прихильники змагальної або мажоритарної демократії вважають, що найважливішою характеристикою виборчої системи є створення уряду, здатного реалізувати свою програму протягом усієї своєї каденції, незалежного від підтримки невеликих партій. Він повинен бути підзвітним перед парламентом та громадянами. Таким чином мажоритарна модель створює передумови для формування «виборчої диктатури», де уряд за підтримки однопартійної більшості може розробляти та реалізувати свою політику без консультацій та укладання компромісів з іншими партіями в парламенті чи групами суспільства. Диспропорційність результатів мажоритарної виборчої системи означає, що деякі голоси виборців систематично виключаються із суспільних дебатів. Прихильники консенсусної демократії вважають, що мажоритарна система надмірно винагороджує переможця, особливо в плюралістичних, розділених суспільствах, які мають потенційні джерела етнічного конфлікту, з надто незначним інструментом впливу на уряд. Виборча система повинна сприяти процесам примирення, консультування та створенню коаліцій у парламентах. Партії, які отримали необхідний мінімум голосів, повинні включатися до законодавчого органу пропорційно до рівня їх електоральної підтримки. Щоб заручитися підтримкою парламентом своїх законодавчих ініціатив, уряд змушений проводити політику, що базується на консенсусі між усіма партіями, що входять до парламентської коаліції. Більше того, склад парламенту повинен відображати соціальну структуру суспільства, в результаті чого усі громадяни мають своїх представників, що виражають їх інтереси, бачення та сподівання у ході загальнонаціональних дискусій.

Виборча інженерія є відносно новим напрямом політологічних досліджень, значення якого зростає з огляду на поширення демократії, що вимагає формування представницьких органів влади, здатних відстоювати інтереси виборців, здійснювати управління державою та сприяти розвитку суспільства.

Поступово відбувається її еволюція від чисто механічного розуміння виборів як процедури підрахунку голосів, до важливого політичного інституту, що відображає особливості соціального, економічного, культурного укладу конкретного суспільства.

Оскільки вибори є важливою складовою політичної системи, досить складно визначити її взаємозв'язок з партійною системою та його залежність від соціальної структури конкретного суспільства. Дискусії між соціальними детерміністами та інституціоналістами відображені у широкому масиві спеціалізованої літератури, яка, однак, досі не здатна дати однозначну відповідь на питання, що відіграє провідну роль, а що - другорядну: виборча чи партійна системи. Такий дуалізм може використовуватися в електоральній інженерії для досягнення цілей політичної консолідації, оскільки регулюючи процес створенні і функціонування політичних партій та проведення виборів до представницьких органів влади можна взаємно посилити ці два важливих інститути демократії.

2. Виборча інженерія як інструмент демократизації та етнополітичного менеджменту

2.1 Вибори як основа класифікації політичних режимів

У кожній країні правила і процедури виборів, на думку В.М. Бебика, є інструментом політичної боротьби, так званою виборчою інженерією. Виборчі процедури можуть використовуватися для зменшення і навіть унеможливлення впливу громадян на результати вибору. У кожному суспільстві відбувається гостра боротьба за демократію, з одного боку (з боку народу), і обмеження її - з іншого (з боку влади). Цей процес нескінченний, оскільки він є діалектичним, а також вагомим рушієм суспільного прогресу [86, с. 217-218].

Третя хвиля демократизації, що супроводжувалася появою різноманітних типів політичних режимів у сірій зоні між демократією та авторитаризмом, сприяла появі багато чисельних емпіричних досліджень, що фокусувалися на впливові зовнішніх чинників на мінливість та стабільність змагальних авторитарних режимів [263; 264] чинники лібералізації шляхом виборів у рамках змагальних авторитарних режимів [288], умови, що призводять до масових політичних процесів до і після виборів в авторитарних режимах [340] та демократизаційному ефекті виборів [274].

Так П. Ресслеру та М. Говарду, які проаналізували усі транзитні країни з населенням більше 500 000 у проміжку між 1987-2006 роками, вдалося встановити декілька важливих тенденцій [331, с. 102-103] та запропонувати власну модель класифікації політичних режимів залежно від характеру виборів (див. Рисунок 3).

Рис 3. Типологізація політичних режимів за характеристиками виборів

Закриті авторитарні режими - це ті, де вибір керівника країни здійснюється невеликою групою еліти з правлячої сім'ї, армії чи політичної партії, а громадяни конституційно виключені з участі у цьому процесі. Таким чином, відсутні багатопартійні вибори; референдуми і опитування громадської думки можуть проводитися, однак заборонені вибори, що передбачають конкуренцію між представниками правлячих сил та іншими кандидатами. Для посилення своєї монополії на формування виконавчої гілки влади, еліти забороняють опозиційні політичні партії, широко застосовують репресії для здійснення політичного контролю, переслідують вільні ЗМІ та організації громадянського суспільства.

Іншою формою замкненої системи є виборчі авторитарні режими [342], в яких вибір осіб, що здійснюють державну владу, передбачає проведення регулярних виборів, де справді є альтернативи, в яких можуть брати участь значна частина громадян, але в яких чесність процесу не дотримується для гарантування політичного виживання правлячої еліти. При цьому слід мати на увазі відмінності в умовах, в яких існують опозиційні до режиму сили. Так у Єгипті до революції 2011 року виборча участь була обмежена до певної кількості опозиційних партій, які опосередковано контролювалися правлячою партією, а незалежні кандидати мали подати підписи від 5% виборних осіб країни. Ці та інші обмеження, такі як заборона релігійних партій, перешкоджання роботі міжнародних спостерігачів, усунення опозиційних партій від участі у виборах, сприяли тому, що Х. Мубарак легко вигравав вибори. Інша ситуація склалася в Ефіопії, де основні опозиційні партії допускаються до участі в виборах, мають доступ до ЗМІ. Незважаючи на більш відкритий виборчий процес, здатність позиції чесно конкурувати ослаблюється обманами, браком відкритості, зловживанням, що спряло перемогам правлячої партії. Для розмежування цих двох типів вводиться ще одна категорія: гегемоністські та змагальні авторитарні режими. У гегемоністських авторитарних режимах обмеження на опозиційні партії, їх політичну діяльність, упередженість державних ЗМІ, та інші форми репресій спрямовані на те, щоб правляча партія ніколи не зазнавала поразки, що часто призводить до фактичного формування однопартійної системи в країні. Таким чином, гегемоністський авторитарний режим суперечить визначенню центрального елементу демократії В. Бансом: «свобода, непередбачувані результаті та чіткі процедури» [180, р. 45]. Вибори, особливо до законодавчих органів, часто слугують ключовим інструментом, що вживається правлячим класом, щоб правити суспільством ненасильницькими методами і консолідувати політичний контроль [228].

У свою чергу, змагальні авторитарні системи дозволяють значно вищий ступінь конкуренції, що призводить до більшої непередбачуваності результатів виборів між правлячою партії та легальною опозицією, яка часто сповідує стратегію не бойкоту, як у попередніх випадках, а участі. Однак правлячий режим використовує маніпуляції, репресії та інші заходи для «створення нерівних умов гри між урядом та опозицією» [265, р. 53], намагаючись гарантувати своє домінуюче становище в ході виборчої кампанії, навіть хоча іноді він і програє.

Демократії можуть бути розрізнені від широкого набору електоральних авторитарних режимів за «свободою, чеснотою, включеністю та значимістю виборів» [207, р. 28]. Виборчі демократії дозволяють конкурентний процес вибору державних керівників, що проводиться у вільних і чесних умовах. Навіть якщо результати виборів у виборчих демократіях є іноді однобокими, періодично має місце порушення прав і свобод громадян, однак уряд та опозиція перебувають практично в однакових умовах. Нарешті, ліберальні демократії йдуть на крок вперед: вони жорстко пов'язані конституцією та правлінням закону, з горизонтальною відповідальністю державних чиновників, захистом плюралізму та свобод, та браком «відділених сфер влади для військових чи інших акторів, які не підзвітні виборцям» [206, р. 10].

Що стосується тенденцій у розвитку транзитних країн, то, по-перше, в міру виникнення демократичних режимів у світі, випадки повернення до авторитаризму є досить рідкісними - лише 24 рази протягом 1454 країно-років, охоплених дослідженням [331, р. 102-103]. По-друге, кількість гегемоністських авторитарних режимів, починаючи з 1987 року, подвоїлася і стали новим різновидом авторитарного режиму, що становить 38% недемократичних країн у світі. Ця тенденція відображає міркування деяких діючих автократів, що значна виборча конкуренція є надто ризиковано; інші можуть дозволити мінімальну змагальність як поступку вимогам зовнішніх донорів, що вимагають певної лібералізації. Цікаво, що правлячі автократи досить рідко забороняють багатопартійні вибори, якщо такі хоч раз були проведені - хоча конкуренція на них є дуже низькою і автократи ніколи не зазнають поразки на таких виборах. Змагальні авторитарні режими є найбільш непостійним типом режиму: більше половини виборів у цих режимах призводять до оскарження їх результатів чи бойкоту з боку опозиції, або, що більш часто, до відносно вільних і чесних вборів та перемоги опозиції.

З початку 1995 року демократичний транзит з більшою ймовірністю відбувався у змагальних авторитарних, ніж у гегемоністських чи закритих авторитарних режимах, і, як правило, в результаті виборів. В кінці 1980-х на початку 1990-х років багато демократичних транзитів, що відбулися в результаті раптового і серйозного ослаблення авторитарних режимів та переписування правил гри, спрямованих на більшу участь та конкуренцію в виборі виконавчої влади, стали вагомим аргументом на особливе значення перших, установчих виборів. За останнє десятиліття у змагальних авторитарних державах транзит відбувався переважно через виборчий процес. Виборчий процес дає можливість опозиційним партіям координувати свою діяльність і об'єднувати зусилля для висунення спільних кандидатів, що збільшує ціну для правлячої еліти на використання сили та обману для того, щоб залишитися при владі. Опозиційні коаліції та зміна правлячих еліт є ключовими чинниками, що призводять до лібералізації в змагальних авторитарних державах.