Виборча інженерія як інструмент забезпечення політичної консолідації у демократичному суспільстві

Однак інші дослідники стверджують, що вибори у змагальних авторитарних режимах створюють умови для демократизації, але значення виборів є дещо переоціненим [360, с. 77-100]. Це можна пояснити низкою причин. По-перше, виборчі процеси у змагальних авторитарних режимах також можуть призводити до ослаблення демократії, оскільки правляча влада, навчена попередніми виборами та долею більш ліберальних колег, встановлює більш жорсткі правила та вживає репресивних заходів щодо опозиції заради уникнення поразки.

По-друге, правителі в гегемоністських авторитарних режимах проводять регулярні вибори, які важко назвати вільними і чесними, що сіють зневіру серед громадян в ефективності демократичних інститутів. Завдяки цьому гегемоністські режими є найбільш стабільними серед усіх авторитарних режимах, підкреслюючи думку Е. Люст-Окари [281] про другорядну роль виборів в ході лібералізації. Вона стверджує, що вибори можуть посилювати авторитарні режими, якщо правителі використовують їх як інструмент для поширення і поглиблення їх контролю за суспільством.

Загалом у 1995 році було більше змагальних авторитарних режимів, ніж ліберальних демократій. Але протягом наступного десятиліття їх кількість зменшилася з 19% від усіх режимів до майже 10% у 2006 році [331, р. 119-120]. Демократичні режими, що сформувалися після завершення «холодної» війни, демонструють надзвичайну стабільність. Ставши ліберальною демократію, ймовірність того, що режим залишиться таким же становить 99%. Виборчі демократії також демонструють такий же самий високий ступінь стійкості - 97%. Протягом 1995-2006 років було лише 14 випадків з 640 країно-років, в яких ці режими повернулися до авторитаризму. Однак ще менше є випадків (7 з 630) того, що виборчі демократії стали ліберальними демократіями. Іншими словами, якщо країні вдається досягнути рівня виборчої демократії, то вона навряд чи відкотиться, але ще рідшими є приклади удосконалення її політичних інститутів до рівня ліберальної демократії.

Найбільш стабільним є гегемоністський авторитарний режим (94,5% виживання протягом наступного року). Хоча гегемоністські режими можуть стати змагальними авторитарними, вони майже ніколи не трансформуються в закриті авторитарні режими. Останні мають доволі низький рівень стабільності - 90,5%, а найбільш нестабільними є змагальні авторитарні режими - 84%, які є найбільш вразливими до політичних змін за результатами виборів. Майже 50% виборів призводять до формування нового типу режиму: в 19% створюється гегемоністський авторитаризм, в 32% - виборчі демократії. На противагу цьому за результатами виборів 72% гегемоністських авторитарних режими залишаються без змін, 22% з них стають змагальними авторитарними, а 6% - виборчими демократіями.

А. Шедлер стверджує, що багато політичних режимів у сучасному світі (від Азербайджану до Зімбабве, від Росії до Сінгапуру, від Білорусі до Камеруну, від Єгипту до Малайзії) мають інституційні фасади демократії, зокрема регулярні вибори, для того, щоб приховати сувору реальність авторитарного правління. Незважаючи на те, що в історичній перспективі авторитарне використання виборів є зовсім не новим, сучасні режими підняли перевірену часом практику виборчих маніпуляцій до нових висот [341]. За цих умов, як зазначає А. Шедлер, влада може розробляти дискримінаційні виборчі правила, усувати опозиційні партії та кандидатів з виборчої арени, порушувати їх політичні права і громадянські свободи, обмежувати їм доступ до засобів масової інформації та фінансування виборчих кампаній, змушувати їх залишати опозиційний табір або, в решті решт, просто перерозподіляти голоси і місця через механізм виборчих фальсифікацій [341].

Однією з найгостріших проблем у поставторитарних державах С. Бірч вважає застосування політичних маніпуляцій. «Порушення чесності виборів є однією з найважливіших форм політичної маніпуляції, з огляду на те, що вибори відіграють головну роль у закладенні фундаменту демократичних процесів та у обранні ключових дійових осіб політичної системи» [166, с. 1533]. Дослідниця доводить, що дієвим засобом мінімізації впливу політичних маніпуляцій може бути реформування виборчих інститутів таким чином, щоб вони стали найменш сприятливими для виборчих порушень [166, с. 1533].

Слід детальніше вивчати зв'язок між демократизацією, що пов'язана із виборчим процесом, та змінністю влади, що стосується виборчих результатів [211, с. 30]. Часто ці два феномени співпадають, як це мало місце в ході демократизаційних виборів у Домініканській республіці (1996), Перу (2001), Кенії (2002). Якщо взяти до уваги зміну влади за результатами виборів, то немає такого прогнозування демократизації на наступних виборах, тобто змінністю краще розуміти як симптом, а не пряму причину демократії. Зміна влади, що супроводжувалася швидкими реформами у політичній сфері, зміцненням демократичних інститутів мала місце лише у Словаччині 1998 року, коли після зміщення В. Мечіара країна взяла курс на європейську інтеграцію. У таких країнах як Киргизія, Грузія (2004) наслідки зміни керівництва країни на прискорення демократизаційних процесів не такі очевидні.

Політологи, які вивчають демократичні вибори, традиційно фокусуються на явці виборів як найбільш надійного інструмента оцінки задоволення громадянами діяльністю демократичних інститутів, насамперед представницьких [224; 305; 351]. Справді, порівняльні дослідження відсотку виборців, які взяли участь у голосуванні, так часто вивчаються, що стали традиційним інструментом в оцінці демократичних інститутів конкретної країни [224, с. v-vii]. Більше того, у більшості демократій, зниження явки на виборах розглядається як причина для тривоги щодо якості представництва [223; 300]. У молодих демократіях питання явки є ще більш критичним, оскільки чим вона вища, тим більша легітимність представницьких органів влади.

Однак таке акцентування уваги на явці передбачає, що всі виборці є рівними, що відповідає ідеї демократичного представництва, що зводиться до формули «одна особа - один голос». Такий підхід є надто спрощеним і потребує більш детального аналізу. Так, американські політологи Р. Лау та Д. Редлауск [259] впровадили поняття «коректного голосування»: міра, до якої виборці в умовах неповної інформованості роблять вибір на користь того кандидата, якого б вони справді вибрали, маючи про нього усю інформацію (програму, діяльність тощо). Очевидно, що чим освіченішим, досвідченішим, мотивованішим є виборець, тим вища ймовірність того, що він проголосує коректно.

Дослідження, проведене у 33 сучасних демократіях, встановило, що велика кількість альтернатив та виборчі правила, що заохочують до персонального, а не партійного голосування, призводять до того, що рівень коректного голосування знижується [259, с. 257]. З іншого боку доступність різноманітних ЗМІ, що спрощує доступ до політичної інформації, чіткий механізм відповідальності уряду за свою діяльність (збільшує мотивацію прийняти правильне рішення) та чіткі відмінності в ідеологічних позиціях між партіями чи кандидатами, що беруть участь у виборах, тим більше виборців роблять правильний вибір. Щоправда, це твердження не працює щодо молодих демократій.

Результати підтвердили важливість інституційних чинників, які визначають ймовірність коректного голосування. Низка досліджень стверджує, що найбільший вплив на поведінку виборця мають індивідуальні, а не інституційні чинники [199; 256; 362] тобто «виборча система має значення, але не таке велике» [256, с. 168].

Вважаємо, що коректне голосування є набагато ефективним критерієм оцінки, ніж традиційна явка, оскільки виборці не завжди хочуть або спроможні зробити раціональний вибір. Якщо голосування є основним шляхом, яким громадяни впливають на свої уряди, а результати виборів слугують як зворотний зв'язок для членів уряду щодо оцінки їх роботи, тоді коректне голосування є найбільш точним сигналом, що посилається елітам і таким чином якість демократичного представництва, що забезпечується виборчою системою. Чим вищий рівень коректного голосування, тим ймовірніше що буде існувати систематичний зв'язок між тим, що хоче народ і як він представлений в органах державної влади. Однак громадяни не можуть здійснювати раціональний вибір, якщо вони не мотивовані до збору відповідної інформації для прийняття виваженого та інформованого рішення, або ж потрібна інформація є неправильною або недоступною. Тому на виборчих дільницях вони приймають рішення майже не замислюючись про можливі наслідки і легко піддаються різноманітним маніпуляціям з боку учасників виборчих перегонів. Це створює у громадян ілюзію участі у процесі прийняття державних рішень, в той час як коректне голосування є справді демократичним представництвом.

Згідно результатів дослідження, близько 73% громадян у країнах, що потрапили у голосування, коректно голосували в 69 виборах [193, с. 258]. Досить високий рівень коректного голосування продемонстрували виборці на виборах 2002 року в Угорщині, не в останню чергу завдяки невеликій кількості учасників та чіткості їх ідеологічних позицій.

2.2. Роль виборчої інженерії у запобіганні та врегулюванні етнічних конфліктів

електоральний інституціоналізм політик виборчий

В умовах транзиту до демократії наростають не лише соціальні суперечності, а й створюються сприятливі умови для активізації потенційних джерел конфліктів, наприклад, міжетнічних відносин. Як засвідчив досвід Югославії, колишнього Радянського Союзу, розпад штучних державних утворень, що намагалися нівелювати значення етнічності, відбувається болюче і супроводжується людськими жертвами. Водночас проблематика соціальних розмежувань не втрачає своєї актуальності і для розвинених демократичних держав. Теорія соціальних розмежувань виникла в рамках соціологічної школи дослідження електоральної поведінки, яку започаткував американський вчений П. Лазарсфельд. Досліджуючи президентські вибори 1948 р. в США, він зробив висновок, що люди голосують не просто разом зі своєю соціальною групою, але і за неї [6, с. 80].

Подальший розвиток соціального підходу знайшов своє відображення у працях С. Ліпсета і С. Роккана, які є засновниками теорії соціальних розмежувань (розколів). Ця теорія виділяє наступні суттєві ознаки соціального розмежування:

- соціальне розмежування - це структурний конфлікт між соціальними групами; при цьому один і той же індивід не належить до однієї якоїсь групи, а знаходиться зразу в декількох розколах;

- основні соціальні розмежування складалися історично протягом десятків і сотень років;

- соціальні розмежування інтегруються в політичну систему через партії, які позиціонуються на полюсах таких розмежувань; програми і електоральні стратегії партій залежать від завдання бути виразником соціальних розмежувань;

- у Західній Європі структура соціальних розмежувань кристалізувалося у першій чверті XX ст., що призвело до «замороження» і партійних систем.

Для Західної Європи найсильнішими розколами С. Ліпсет і С. Роккан вважали структурні конфлікти між центром і периферією, церквою і державою, містом і селом, власниками і робітниками. Розкол місто / село пов'язаний з ідеологічним виміром «лібералізм / консерватизм», класовий розкол, в свою чергу, пов'язаний з ідеологічним виміром «ліві / праві», і т. д. Розколам відповідає виникнення відповідних партій: центр / периферія - партії на етнічному та мовному ґрунті, держава / церква - релігійні партії, місто / село - аграрні партії, консервативні і ліберальні, власники/ робітники - соціалістичні партії [6, с. 80-81].

Деякі західні вчені взагалі притримувалися тієї точки зору, що стабільна демократія можлива лише у відносно однорідному суспільстві. Наприклад, британський філософ та політичний економіст Дж. С. Мілль зробив висновок, що демократія несумісна із поліетнічним суспільством. Така думка була досить поширеною серед науковців та політиків аж до 60-х років ХХ ст., оскільки саме наявністю етнічних конфліктів пояснювали провал демократії у молодих незалежних країнах Африки та Азії. На початку 70-х років минулого сторіччя американські вчені Е. Рабушка і К. Шепсл визначили іншу причину, яка впливає на встановлення демократії у поліетнічних суспільствах. Претенденти, які борються за політичне лідерство, часто хочуть отримати підтримку виборців завдяки етнічному питанню, використовуючи екстремістську риторику та вибудовуючи відповідну стратегію поведінки, що призводить до поглиблення конфліктної ситуації [314, с. 2].

Виборчу інженерію, як процес розробки та реалізації конституційно-правових норм, що регулюють виборчий процес для досягнення конкретних цілей суспільства, дедалі частіше, як стверджує Б. Рейлі, розглядають як один з інструментів врегулювання конфліктів, зокрема міжетнічних, в розділених суспільствах [315, с. 156-158].

Для забезпечення мирного співіснування різних етнічних груп у країні, створення умов для політичної консолідації велике значення мають «правила гри», за якими відбуваються вибори. Якщо виборча система буде сприяти суспільному діалогу, проведенню переговорів між конкуруючими політиками та групами, які вони представляють, то її можна розглядати як ефективний інструмент врегулювання конфліктів у розмежованих суспільствах [314, с. 2-3].

Американський політолог Б. Грофман та його австралійський колега Дж. Франкель стверджують, що для зменшення етнічних конфліктів в рамках виборчої інженерії існує два шляхи: потрібно або впливати на ступінь однорідності етнічного складу округу, або змінювати правила, за якими відбуваються вибори. Також ключовим питанням є вибір виду виборчих округів - багатомандатних чи одномандатного, який передбачає пропорційне представництво [232].

Для одномандатного округа існую два різні шляхи забезпечення мирного співіснування різних етнічних груп. Перший вимагає застосування маніпуляцій з межами округу для забезпечення найбільш можливої етнічної гомогенності в його середині, що, в свою чергу, буде гарантувати забезпечення етнічного представництва у тому випадку, коли голоси виборців поляризовані за етнічною ознакою. Другий шлях - це застосування альтернативного голосування в округах, які мають неоднорідний етнічний склад. Альтернативне голосування надає можливість виборцям ранжувати кандидатів в залежності від своїх вподобань, ставлячи навпроти їх прізвищ відповідні цифри (одиницею відмічається найбільш бажаний кандидат). Боротьба кандидатів за преференції вимагає від них концентруватися на загальних інтересах людей, відмовляючись від екстремістської політики.

Наприклад, у США, де завжди існувала мажоритарна система виборів, ефективним засобом для забезпечення представництва меншин, на думку Б. Грофмана і Дж. Франкеля, було б створення одномандатних округів, в яких сконцентровані ці етнічні групи [232, с. 82-83]. На практиці реалізація забезпечення представництва національних меншин через одномандатні округи досить складна. Дуже часто представники інших етнічних груп мешкають не на конкретній території, а по всій країні. Оскільки кольорове населення США не має чітко визначеної «батьківщини», а просто групами розсіяне серед, переважно, білого населення, то спроби підвищити його електоральний вплив призвели до утворення дуже нерівномірних і некомпактних округів із афро-американською або іспаномовною більшістю. Крім того, біле населення таких «штучних» округів почало звертатися до суду з приводу порушення їхніх прав. У 1993 році Верховний суд США прийняв рішення щодо неконституційності таких округів, оскільки їх створення передбачає, що всі члени національної меншини будуть думати і голосувати однаково, а також мати однакові політичні інтереси. В результаті деякі округи були ліквідовані. Прихильники створення одномандатних мажоритарних округів, де меншини будуть складати більшість доводять, що це необхідна умова вирішення соціальних проблем кольорового населення. Крім того, все частіше піднімається питання зміни виборчої системи в США на пропорційну, що ймовірно дало б можливість національним меншинам збільшити своє представництво у органах влади [364].

Якщо вибори проходять за пропорційною виборчою системою, то партіям вигідно висувати не тільки тих кандидатів, що мають авторитет у цільового електорату даної партії, який може складатися, наприклад, переважно з чоловіків або належати до однієї етнічної групи чи сповідувати одну релігію. Щоб вибороти найбільше місць у партійних списках повинні бути і ті кандидати, які можуть бути підтримані іншими виборцями.

Підходи до політичної консолідації в умовах поліетнічної держави за допомогою виборів можна поділити на дві великі течії: ортодоксальну та центріпеталістську [142, с. 64]. Ортодоксальна школа виникла з досліджень виборчих процесів у постколоніальних державах 1950-1960-ті роки. Зокрема, у роботах А. Льюіса, побудованих на основі вивчення новостворених демократичних інститутів у Гані, Нігерії та Сьєрра-Леоне, доводиться, що мажоритарна система не придатна для застосування у етнічно розділених суспільствах. Прихильники даного підходу обґрунтовують необхідність застосування пропорційних виборчих систем з єдиним загальнодержавним виборчим округом або кількома великими округами.

А. Лейпхарт зазначає, що стабільна демократія у розмежованих суспільствах можлива за умови створення широкої коаліції, до якої будуть входити всі етнічні меншини. Його консенсусний підхід ґрунтується на тому, що кооперація еліт є необхідною і достатньою умовою врегулювання конфліктів у глибоко розділених суспільствах. А. Лейпхарт висуває чотири інституційні принципи, які повинні сприяти комунікації еліт та досягненню ними згоди з ключових питань: наявність широкої коаліції; право взаємного вето щодо рішень, які стосуються інтересів національних груп; принцип пропорційності; культурна автономія груп. Особливо важливо, щоб виборча система сприяла максимальному приближенню розподілу голосів виборців до розподілу мандатів [232, с. 84].

На думку С. Роккана, пропорційне представництво з самого початку застосовувалось для забезпечення представництва національних меншин для зменшення загрози національній єдності і політичній стабільності. Наприклад, такі поліетнічні країни як Бельгія і Швейцарія одні з перших почали застосовувати пропорційну виборчу систему, яка потім стала ефективним інструментом забезпечення представлення різних соціальних груп [57, с. 105-106].

Противники ортодоксальної школи акцентують увагу на тому, що така виборча система провокує загострення протиріч у суспільстві і не заохочує учасників політичного процесу до кооперації. Критики консенсусного підходу найчастіше вказують на те, що широка коаліція призведе до незлагодженості у роботі влади. Відомий американський політолог, який займається проблемами етнічної конфліктології та розробкою моделей державного устрою для розмежованих суспільств, Д. Горовиць доводить, що пропорційне представництво меншин у владі буде тільки поглиблювати конфлікти, у тому числі і на рівні еліт. Він пропонує інтеграційний підхід, який полягає у формуванні етнічно нейтральної, міжгрупової політики та визначає альтернативне голосування як ефективний засіб стимулювання міжетнічної кооперації через створення широких передвиборчих коаліцій [232, с. 84].

Швейцарський політолог Д. Бокслер зазначає, що критики запропонованого А. Лейпхартом підходу, який ґрунтується на поділі влади через пропорційне представництво та інтеграцію всіх етнічних груп у владу, вважають, що це призводить до «етнічного перепису».

На відміну від ортодоксальної, доцентрова (центріпеталістська) школа не вважає пропорційні виборчі системи у чистому вигляді вдалим вибором для багатоскладових суспільств. Цей підхід багато в чому базується на постулатах Д. Горовіца, викладених ним у другій половині 80-х років ХХ ст. Даний підхід відстоює побудову виборчих систем, які б були орієнтовані не на широке представництво усіх соціальних груп у парламенті, а на створенні переваг для тих політичних сил, які шукають електоральної підтримки не лише в окремому регіоні або в окремій етнічній чи релігійній групі, але і намагаються схилити на свій бік представників різних соціальних груп через підняття проблем, актуальних для всього суспільства. Представники цього підходу пропонують такі виборчі закони, які вимагають для перемоги кандидата великої кількості голосів, що в свою чергу призводить до міжетнічного голосування та до поміркованості кандидатів. Але за останній час було доведено, що центрипетальні інститути, які засвідчили свою ефективність лише щодо ситуації в Папуа-Новій Гвінеї [314, с. 192], не можуть вважатися панацеєю для етнічно розділених соціумів. В багатьох випадках прогнози політиків не справджуються, що призводить до непередбачуваних результатів. Дослідивши муніципальні вибори в Сербії у 2004 році, Д. Бокслер робить висновок, що центрипетальний ефект є дуже низьким. Мажоритарні системи не тільки виключать меншість з політичної влади, але в той же час віддає її радикальним та шовіністським партіям. Він також наголошує, що для більш точних висновків необхідно проводити подібні дослідження в інших країнах [174]. Д. Бокслер дослідив 123 національні меншини в Центральній та Східній Європі й довів, що на потенційний успіх нових партій (можливість увійти в парламент), які представляють етнічні групи, впливає не тільки виборча система, але й територіальна структура електорату [173, с. 219].

Певні сподівання пов'язувалися з іншим різновидом пропорційної системи. З усіх преференційних виборчих систем жодна не отримувала стільки схвальних відгуків як система єдиного перехідного голосу (single transferable vote, СЄПГ) [221]. Деякі дослідники навіть стверджували, що це найкраща виборча система для етнічно розділених країн, оскільки її комбінації преференційного списку з пропорційними результатами означає, що стимули до встановлення міжетнічних зв'язків можуть співіснувати з чесним представництвом меншин та більшості [258, с. 136].

Система єдиного перехідного голосу - це виборча система квотно-преференційного голосування, що має за мету мінімізацію втрат голосів виборців і забезпечення пропорційного представництва всіх груп населення, оскільки виборцям надано можливість голосувати за окремих кандидатів. Кандидати, включаючи незалежних, які можуть представляти різноманітні меншини (етнічні, релігійні, мовні), включаються в окремі списки. Решту кандидатів виборці ранжують за номерами у бюлетені в залежності від ступеня переваги (скоріше, «порядкове», ніж «абсолютне» голосування), і не дотримуються будь-яких партійних списків. Виборці можуть вільно вибрати саме тих депутатів, яким вони віддали перевагу, не побоюючись того, що їхні голоси будуть витрачені на тих, хто переможе з великим відривом, або програє: оскільки їхні голоси не потрібні або не відіграють ніякої ролі при обранні кандидата, голоси перерозподіляються.

Для визначення кандидатів, які здобудуть перемогу, необхідно зробити декілька кроків. По-перше, встановлюється порогова «квота», яка виражає мінімальне число голосів першого уподобання, які кандидат має отримати для перемоги. В основному, поріг визначається методом, що обчислюється шляхом об'єднання загального числа голосів в окрузі і поділу його на кількість місць, які повинні бути заповнені, плюс одне, а потім - додаванням одного голосу. Наприклад, якщо виборці віддали 1000 голосів за чотири місця, поріг визначається як 1000 / (4+1) + 1 = 201 голос.

Спочатку підраховуються голоси, віддані першому уподобанню і кандидати, які набрали квоту, вважаються обраними. Після цього процедура СЄПГ передбачає два типи передачі голосів. Як тільки кандидат досягає порогу, зайві голоси (ті, що перевищують поріг) передаються наступному в списку уподобань кандидату, а голоси перераховуються, щоб визначити, чи досягли інші кандидати порогу після перерозподілу.

Якщо за підсумками цього етапу підрахунку жоден кандидат не досяг порога, кандидат, який перебуває на останньому місці, виключається, а ці голоси переходять до кандидатів другої черги і проводиться ще один підрахунок. Процес передачі голосів триває доти, доки всі місця не будуть заповнені. У результаті більша кількість виборців сприяє обранню того кандидата, який ними підтримується. Однак, певна невизначеність виникає в результаті процесу перерозподілу голосів виборців другого уподобання, що підтримують найменш популярних кандидатів; якщо квоти були досягнуті раніше, то розглядаються не всі другі переваги виборців, які підтримують непопулярних кандидатів.

До переваг цього методу слід віднести те, що він заохочує партійне керівництво широко залучати регіональних лідерів, що обмежує його вплив на формування виборчих списків. Серед виборців зростає рівень обізнаності щодо програм кандидатів, оскільки їх кількість обмежується кількома особами. Обраний кандидат має високий ступінь персоналізованості: зараховуються лише преференційні голоси і ті, які віддані за дану особу, а не за партію як таку. Крім того, цій системі характерний дуже високий рівень пропорційності (95-100%): відповідність частки одержаних на виборах голосів частці депутатських мандатів, які отримує політична партія у законодавчому органі.

Для цієї моделі характерні ті ж недоліки всіх парламентів, що обираються за пропорційною моделлю, таких як збільшення влади невеликої меншості партій за певних обставин. Більше того, СЄПГ може змушувати політичні партії до внутрішньої фрагментації, оскільки в період виборів члени однієї партії змушені конкурувати один з одним та з представниками опозиції за голоси виборців. Це часто є джерелом критики СЄПГ в Ірландській республіці, де однопартійці конкурують як між собою, так і з членами інших парій.

До інших недоліків належать її складність для виборців, внаслідок чого вони можуть не завжди коректно розуміти правила її застосування; можливості для фальсифікацій на рівні виборчих комісій; ослаблення ролі та значення центральних партійних органів на користь регіональних партійних структур.

Цей метод застосовується в Ірландській республіці, на виборах до верхньої палати парламенту Австралії (з 1949 року), на Мальті (з 1921 року). Нажаль, незважаючи на ці випадки, загалом більшість європейських і північноамериканських випадків преференційного голосування дають недостатньо даних для аналізу її реального впливу на етнічно розділені суспільства, оскільки проводиться, як правило, в соціально однорідних суспільствах (Ірландія з 1922 року) чи протягом дуже короткого періоду часу на початку ХХ ст. (наприклад, в окремих штатах США чи провінціях Канади).

Тим не менше, дві етнічно розділених країни в Європі скористалися преференційним голосуванням в ході парламентських виборів. Це Північна Ірландія [261], що кілька разів використовувала СЄПГ після 1973 року, та Естонія у ході перших незалежних виборів у 1990 році. Аналіз цих двох випадків дають можливість виявити інтегруючий вплив цієї системи в неоднорідних країнах. Так, впровадження СЄПГ для місцевих виборів у Північній Ірландії спрямовувалося насамперед на врегулювання конфліктної ситуації між двома релігійними громадами [219, с. 113-114]. у 1998 році вибори в Північній Ірландії справді відіграли помірковану, але важливу роль, оскільки дали можливість виборцям, які підтримували угоду, передати свої голоси нерелігійним середнім партіям. Слід одразу звернути увагу на те, що всі представлені країни, за винятком Естонії, певний період своєї історії перебували під правлінням Британської монархії. З цих випадків лише Естонія є прикладом врегулювання етнічних питань за допомогою виборчої системи.

Отже, вибір того чи іншого підходу для врегулювання конфліктів у поліетнічній країні повинен робитися залежно від викликів та загроз, характерних саме для цієї країни. У Польщі, наприклад, існують виборчі комітети організацій національних меншин (виборчий комітет «Німецька меншина Сілезії» та виборчий комітет «Німецька меншина»). Ліберальний дух виборчих процедур та увага до потреб національних меншин у Польщі проявляються і в тому, що ці організації нарівні з партіями (об'єднаннями партій) є суб'єктами виборчого процесу. Виборчі списки комітетів організацій національних меншин (до списків включають членів зареєстрованих організацій) звільняються від потреби долати виборчий бар'єр [36, с. 54].

У багатьох державах світу, зокрема і у демократично розвинених, представництво національних меншин у парламентах перебуває на низькому рівні, приблизно на такому ж, як і представництво жінок і Україна, на жаль, не є виключенням [74, с. 21-22].

В Україні, з її широким етнічним представництвом, стан реалізації політичних прав національних меншин далекий від задовільного. Попри те, що закон «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 року не містить заборони на створення партій за етнічною ознакою, жодній із них не вдавалося провести своїх представників до парламенту, хоча такий прецедент зафіксовано на місцевому рівні. У 2006 році обидві українські партії угорців - КМКС Партія угорців України та Демократична партія угорців України, створені за рік до того, почали працювати в Закарпатській обласній раді [36, с. 68-69]. Необхідно також зазначити, що в Україні була спроба впровадження квот для кримських татар: у 1994 році у Верховній Раді Автономної Республіки Крим для цієї національної меншини, що складає близько 12% населення півострова, було віддано 14 місць з 98, але в подальшому ця практика не знайшла свого розвитку [61, с. 263].

Очевидно, що існуючі механізми вирішення проблем представництва національних меншин в парламентах та інших представницьких органах багатьох країн, зокрема і України, не є досконалими. Вдосконалення цих механізмів безпосередньо пов'язане із зміною виборчих правил.

Найбільш оптимальною виборчою системою, яка дає більші можливості для представництва етнічних меншин та створення умов для їх інтеграції у суспільство є система єдиного перехідного голосу. Але її впровадження в Україні повинно відбуватися лише після широкого обговорення усіма зацікавленими сторонами з урахуванням впливу на партійну систему.

Як свідчать дослідження низки транзитологів, вибори та виборча інженерія мають значний вплив на формування і зміцнення демократичних інститутів у колишніх авторитарних країнах, сприяють їх переходу до етапу демократичної консолідації, на якому згортання процесів демократичних перетворень є малоймовірним.

Вибір адекватної політичним традиціям та соціальній структурі виборчої системи, яка здатна сприяти проведенню чесних, змагальних і прозорих виборів значною мірою визначає ступінь задоволення громадян діяльністю демократичних інститутів. Якщо ж вибори не здатні виконати ці завдання і використовуються для маніпулювання громадською думкою та показної легітимації владних інститутів, то це сприяє лише посиленню одноосібної влади у політичних режимах, що перебувають у «сірій зоні» між тоталітаризмом та демократією.

Як свідчать останні події в Україні та низка «кольорових» революцій у світі, посилення авторитарних тенденцій в окремій країні призводить не лише до наростання соціально-економічних проблем, а й становить загрозу для мирного розвитку людства загалом.

Використання інструментів виборчої інженерії виключно у партійних інтересах, що характерно для України та перехідних держав, призводить до делегітимації законодавчого органу в очах виборців, породжує зневіру в демократичні інститути та дестабілізує політичну ситуацію в країні. Це відбувається тому, що механістичне розуміння виборчої інженерії не здатне врахувати можливі негативні наслідки реформ у цій сфері, які проявляються лише з часом і несподіваних ситуаціях.

Незважаючи на значний масив науково-дослідницької літератури, присвяченої аналізу можливостей використання виборчої інженерії для консолідації суспільства в політетнічних, розділених суспільствах, на практиці держави рідко вдаються до експериментів з виборчими системами для управління культурним багатоманіттям. Лише актуалізація етнічних протиріч у вигляді насильницьких і збройних конфліктів змушує політичне керівництво країни взятися за пошук оптимальної моделі співіснування різних меншин, створення сприятливих умов для політичної консолідації суспільства.

Для забезпечення мирного співіснування різних етнічних груп у країні, створення умов для політичної консолідації велике значення мають «правила гри», за якими відбуваються вибори. Якщо виборча система сприятиме суспільному діалогу, проведенню переговорів між конкуруючими політиками та групами, які вони представляють, то її можна розглядати як ефективний інструмент урегулювання конфліктів у розділених суспільствах.

3. Основні суб'єкти виборчої інженерії та їх вплив на процеси політичної консолідації

Стабільність і резистивність змінам виборчих систем відзначав ще А. Лейпхарт: «одним із найбільш відомих загальних принципів функціонування виборчих систем є те, що вони мають тенденцію до високої стабільності й опору змінам» [269, с. 52]. До 1990-х років політологи були переконані, що масштабні виборчі реформи не можуть здійснюватися у стабільних демократіях [252, с. 123; 295, с. 217]. А. Рів навіть виділив шість чинників, що є запорукою «недоторканості» виборчого інституту [313, с. 10-14].

1. Невігластво. Політики та громадяни не достатньо знайомі з можливостями використання різних виборчих систем і наслідків, які вони можуть мати для політичного процесу. Як зазначав У. Райкер [327, с. 142], «більшість людей вважає, що голосування є досить простим. Люди заповнюють бюлетені, хтось їх рахує і от маємо очевидне рішення. Однак голосування не є настільки простим». Брак знань характерний не лише для пересічних громадян, а й для політиків, які не завжди розуміють наслідки застосування тої чи іншої виборчої системи.

2. Конституційні обмеження. Ускладнена процедура внесення змін до виборчого законодавства, яка вимагає кваліфікованої, а не простої більшості, характерна для низки країн. Наприклад, більшість членів Конгресу США не можуть прийняти закон про свій саморозпуск та проведення позачергових виборів. Для цього необхідно внести поправки до Конституції США, що вимагає уже наявності кваліфікованої більшості.

3. Актори, що можуть змінити виборчу систему, уже пристосувалися до існуючих правил гри і не зацікавлені у нововведеннях. Так, у Великобританії протягом десятиліть керівництво Лейбористської та Консервативної партією було були переконані в тому, що саме мажоритарна виборча система дає їх партіям шанс сформувати парламентську більшість. Будь-які інші форми пропорційного представництва вимагатимуть ділитися владою з третьою партією, що вони вважали неприйнятним.

4. Непрогнозованість результатів реформ. Зміна правил політичної гри може мати непередбачувані наслідки. Існує багато можливостей для використання недосконалостей нових інституційних рамок, що призведе до результатів, протилежних очікуваним. Також неможливо прорахувати усі чинники, що впливатимуть на хід реформи (демографічні - збільшення кількості мігрантів, економічні, соціальні, міжнародні тощо).

5. Зменшення довіри з боку виборців. Зміна правил може розглядатися громадянами як зловживання партіями своїм домінуючим становищем. Показовим є приклад Франції, в якій одним з наслідків тимчасового повернення до пропорційної системи у 1986 році стало відродження Національного фронту Ж.-М. Ле Пена, якому вдалося провести у парламент своїх однопартійців. Їх перемога частково пом'якшила програш соціалістів, що ініціювали зміни, але після цього їм завжди нагадували, що вони допомогли легітимізувати праворадикальну партію.

6. Зростання рівня напруженості у політичній системі. Зміна виборчих правил призводить до порушення балансу між основними політичними силами та руйнуванню існуючого консенсусу, зростання частки незадоволених, які готові піти на загострення ситуації задля відновлення справедливості чи компенсації втрат.

Однак в кінці 1990-х років можливість змін у виборчій системі зросла: основні реформи були здійснені в Ізраїлі, Італії, Японії, Новій Зеландії, а дискусії щодо їх перегляду виборчої системи почали точитися у різних країнах світу. На думку Р. Далтона [201, с. 181], зміна виборчої системи у сталих демократіях стала можливою завдяки тому, що виборці стали критичніше ставитися до демократичної системи, в якій вони живуть і вимагати від політиків реформи низки важливих демократичних інститутів, в тому числі і виборів.

Ці події сприяли появі значної кількості досліджень про інституційну реформу та стабільність виборчої системи. Протягом останніх двох декад широка спільнота дослідників вивчала процес електоральної інженерії [161; 172]. Багато зусиль було докладено для визначення різноманітних чинників, що штовхають правлячу еліту до вибору тої чи іншої моделі виборчої системи. Згідно з домінуючим поясненням (К. Бойкс [176], Дж. Коломер [190], К. Реммер [317]), правляча еліта прагне убезпечити свою позиції, прогнозуючи вплив нової виборчої системи на розподіл місць у законодавчому органі. Інші вчені (Т. Кусак [200], Р. Роговскі [332]) оспорюють це твердження, вважаючи, що провідна роль належить бажанню еліт адаптуватися до зміни у соціально-економічному середовищі чи соціально-політичному [171; 350].

Е. Ренвік [319] розрізняє два основних теоретичних підходи: перший фокусується на егоїстичних інтересах політичної еліти [190], другий, розроблений М. Шугартом [348], розглядає виборчу систему як «уразливу до реформи коли вона відбувається в по суті екстремальній позиції чи у внутрі- чи міжпартійному вимірі» [319, с. 7].

Зміни виборчих інститутів, що відбулися у низці країн Заходу, змусили політологів зосередити увагу на більш детальному аналізі їх еволюції. Досить швидко була визначена тенденція переходу до пропорційних виборчих систем або впровадження окремих їх елементів [191, с. 3-78]. Дещо пізніше проявилася така особливість реформ у цій сфері як персоналізація [220, с. 165-171], що тісно пов'язана з міжпартійними та внутріпартійними чинниками [346, с. 25-52]. Це означає ступінь, до якого виборча система фокусує увагу виборців на вибір політичних партій чи індивідуальних кандидатів. В старих демократіях важливість цього аспекту виборчої системи стала очевидною протягом останніх десятиліть, оскільки зв'язок виборців з політичними партіями ослаблювався [367, с. 438-460], що й зумовлює тенденцію до персоналізації. Виборча система може впливати на персоналізацію кількома шляхами, і деякі з них є не завжди очевидними [185; 251]. Важливими у цьому аспекті є те, як зміни голосування за кандидата допомагають іншим кандидатам від партії (чи зменшують їх шанси на перемогу) убезпечують вибір (тобто, вони можуть змінити рівень на якому здійснюється рівень кандидатів - партійний чи субпартійний). По-друге, це може змінити вагу, що надається преференційному голосу у визначенні порядку, в якому кандидати від партій обираються. Тут будь-який перехід між закритими, напіввідкритими чи повністю відкритими списками вважається значимими. Серед напіввідкритих систем будь-які зміни в хоча б 20% в бар'єрі вимагають від преференційного голосування змінити порядок списку або ж вагу, що надається не преференційним голосам, що також вважається значимим. Зміни у виборчій системі у напрямку до більшої персоналізації були здійснені в Австрії (1992), Швеції (1997), Нідерландах (1998) Бельгії (2002), в той час як у зворотному напрямі були здійснені досить давно - в Ісландії в 1959 та у Австрії в 1970 році.

На початку ХХ ст. учені почали пов'язувати стабільність виборчих систем з кількістю і характеристиками політичних партій. Так Дж. Коломер стверджує, що у демократіях з низькою ефективною кількістю партій серед виборців, мажоритарна система буде прийнята і збережена [190, с. 1-21]. У демократіях з високою кількістю ефективних партій перевага буде віддаватися пропорційній системі. А. Блайс стверджує, що країни з багатопартійною системою та коаліційним урядом, що формується в результаті пропорційної системи, це ті, що прийняли пропорційність на початку ХХ ст. [171].

М. Шугарт запропонував два різних сценарії, що призводять до системного тиску для виборчої реформи, що дає змогу сформулювати передумови збереження стабільності виборчої системи [346, с. 25-51]. За першим сценарієм, стабільність характерна для країн, в яких функціонує ефективна виборча система. Під нею розуміється така модель виборів, яка успішно трансформує бажання та інтереси більшості виборців у державну політику. Ефективні системи - це ті, що збалансовують позитивні характеристики пропорційної (представницької) та мажоритарної (очевидність вибору) виборчих систем, доповнених такими елементами як персоналізація (посилення підзвітності) та партійна центрованість (комплексна програма державної політики). Зберігати такий збалансований існуючий порядок доцільно з точки зору системного підходу. М. Шугарт стверджує, що неефективні виборчі системи, які він називає «екстремальними», мають більше шансів стикнутися з необхідністю реформ. У всіх чотирьох випадках виборчих реформ в 1990-х роках - Новій Зеландії, Ізраїлі, Італії, Японії - він визначив екстремальні характеристики, які реформи намагалися скорегувати.

За такою логікою, хоча в іншому масштабі, яка стосувалася загальної структури режиму, а не лише виборчої системи, А. Лейпхарт розглядав перспективи реформи в Ізраїлі та Новій Зеландії [272, с. 97-103]. Він вважав, що Нова Зеландія, розташована на мажоритарному полюсі, повинна перейти до більш консенсусного режиму. Ця країна була природним кандидатом для змін, оскільки інші демократії з мажоритарною виборчою системою (США, Канада, Австралія), мають компенсуючи консенсусні характеристики, наприклад, федералізм. А. Лейпахрт також стверджував, що Ізраїль, який розташований на консенсусному полюсі, повинен реформуватися та прийняти менш пропорційну систему [270].

В недавньому дослідженні М. Шугарт описав другий сценарій, припустивши, що реформа більш ймовірна (буде серйозно обговорюватися і можливо, навіть прийнята), коли виборча система не дотримується власних обіцянок [350, с. 7-60]. Наприклад, система відносної більшості створює передумови для реформи, коли вона продукує більшість для партії, що є другою за кількістю отриманих голосів, а не для тої, що отримала найбільшу кількість голосів. Іншою причиною є те, що вона не в змозі створити значну опозицію до надто представленої другої найбільшої партії. Недолік такої системи відповідає очікуванням виборців та політичних партій щодо більш справедливого представництва інтересів у законодавчому органі, і створює вікно можливостей для просування і реалізації серйозних реформ.

Що стосується реформ у молодих демократіях, то вони є досить звичним явищем. Так з 11 країнах (Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Угорщина, Чехія) протягом 1990-2003 року жодна країн не провела виборів за тими ж самими правилами, як і попередні. Всі вони переживи як мінімум одну виборчу реформу. Інші 31 пропозиції щодо реформи виборчої системи не були прийняті: 16 невдалих спроб спрямовувалися на реформи в рамках існуючого виборчого закону; а решта 15 - планували повний перехід до іншої виборчої системи [235, с. 427-433]. Повний перехід між двома типами виборчих систем відбувся шість разів (Болгарія 1991, Хорватія 1992, 1995, Естонія 1992, Латвія 1992, Литва 1992), переважно у перші ж роки після краху соціалістичного режиму. Крім того, серед молодих демократій була зафіксована тенденція до впровадження елементів мажоритарної системи виборів всупереч загальносвітовій тенденції до пропорційності [235, с. 438]. Мажоритарне бачення демократії є однією з рушійних сил виборчих реформ в країнах Східної Європи. Усі успішні переходи до нової моделі виборчої системи відбулися у перші роки демократичного транзиту (за винятком Хорватії у 1999 році) і передбачали більш широкі виборчі правила. Протягом наступних років у низці країн відбулися менш масштабні виборчі реформи, орієнтовані на звуження кола учасників виборчих перегонів шляхом збільшення порогу чи зменшення величини округу. Іншими словами, якщо нова виборча система у новостворених демократіях згодом призводила до високого рівня фрагментації, то вживалися кроки для обмеження участі, щоб створити сприятливі умови для формування стабільного уряду. Крім того, після перших етапів демократичного транзиту невизначеність для політиків, які побоювалися реваншу старорежимної еліти, знижується і вони прагнуть до виключення нових конкурентів [164].

На думку Дж. Кокса, усвідомлення мінливого характеру електорального кодексу може приглушити стимулюючий ефект виборчого права та в нових демократіях Східної Європи [48, с. 43].

3.1 Ініціатори змін виборчої системи: роль і завдання

У «Посібнику з розробки виборчих систем» сформульовано низку вимог, які слід враховувати при розробці виборчої системи [106, с. 129-134]:

1) дотримуватися простоти (ефективні й стабільні виборчі системи мають передовсім бути зрозумілими як для виборця, так і для політика; занадто складна система може призвести до непорозумінь, неочікуваних наслідків і недовіри виборців до результатів голосування);

2) враховувати контекст та часовий чинник (існуючі політичні інститути, культурні традиції, що існують у суспільстві; швидка реакція на зміну політичних обставин та появу нових політичних рухів);

3) впроваджувати новаторські підходи (багато успішних сьогодні у світі виборчих систем репрезентують інноваційні підходи до розв'язання специфічних проблем у сфері виборів);

4) робити вибір з урахуванням якомога широких інтересів (як у глибоко розділеному, так і в порівняно однорідному суспільстві, за можливості, слід робити так, щоби виборча система забезпечувала створення такого парламенту, який представлятиме всі вагомі групи інтересів. Адже від того, які є меншини (ідеологічні, етнічні, расові, мовні, регіональні чи релігійні), непредставлення в парламенті позицій важливих суспільних груп, особливо у країнах, що розвиваються, часто призводить до катастрофічних наслідків);

5) надання виборцям можливості впливати на результати виборів (виборці повинні відчувати, що їхні голоси мають реальний вплив на вибори та на формування уряду й державну політику);

6) перспективи, враховувати можливий вплив нової системи на суспільні конфлікти та стабільність розвитку суспільства й держави (виборчі системи виступають не тільки як механізми для обрання парламенту, президента, органів місцевого самоврядування, а й часто як засіб врегулювання конфліктів у суспільстві. Автори посібника слушно зазначають, що хоча виборча система не може запобігти всім суспільним суперечностям чи викорінити їх, проте вона в змозі підштовхнути політичну систему до зменшення конфронтації в суспільстві й державі);

7) інтереси виборців (спосіб вибору тієї чи тієї виборчої системи є надзвичайно важливим для забезпечення легітимності системи. І процес вибору системи, до якого залучено більшість чи всі суспільні групи і електорат загалом, зрештою матиме ширшу підтримку, ніж рішення, котре громадськість вважатиме прийнятим на користь певних партійних інтересів.

Як стверджували М. Лейенар та Р. Хазан, виборчі системи можуть бути змінені через різні процеси, включаючи широко визначених акторів, мотивації та результати [266, с. 437-455]. На думку К. Ланделла, успіх виборчої реформи визначає: 1) наявність політичних партій та зацікавлених осіб, які прагнуть до максимізації місць у новому парламенті; 2) проект зміни виборчих інститутів; 3) історія, культура та географічний контекст конкретної країни [280]. Щоб зрозуміти, чому виборчі системи змінюються або ні, в якому напрямі відбуваються зміни слід детально проаналізувати суб'єктів виборчої інженерії, які відіграють ключову роль у цьому процесі.

Можна виділити чотири основних суб'єкти виборчої інженерії: громадяни, політичні партії, представники судової гілки влади та зовнішні актори.

Узагальнено процес переходу до демократії проходить через три етапи: 1) ініціація демократичних перетворень в авторитарному режимі; 2) трансформаційний, коли відбувається створення і формування нових демократичних інститутів, і 3) консолідація - їх укорінення та подальший розвиток (див. Табл. 1). На кожному з цих етапів роль суб'єктів виборчої інженерії різна.

Таблиця 1. Співвідношення між етапом демократизації та роллю суб'єктів виборчої інженерії

Роль громадян залежить від способу переходу до демократії: якщо він був ініційований знизу (Угорщина, Чехія, Словаччина, Польща), то народ відіграв провідну роль, а якщо ж ініційована зверху (Іспанія, колишній СРСР), то - мінімальну. У випадку з політичними партіями ситуація протилежна. На першому етапі переходу якісно нові органи судової лише формуються, тому їх вплив нульовий. В міру зміцнення демократичних інститутів у країні вплив міжнародного оточення слабне.

1. Громадяни (народ) як джерело суверенітету повинні мати визначальний вплив на виборчу систему, оскільки саме вона визначає склад представницьких органів влади. Однак на практиці їх можливості впливу на процеси виборчої інженерії досить обмежені і зводяться в основному до: 1) використання методів прямої демократії - громадські слухання та референдуми (Нова Зеландія); 2) участь у спеціальних незалежних комісіях (Незалежна Комісія щодо електоральної системи у Великій Британії; Технічний Комітет з виборчої реформи у Замбії); 3) використання існуючих неспеціалізованих правових інстанцій (Правова Комісія у Канаді); 4) співробітництво з парламентськими комітетами (постійними - як Об'єднаний постійний комітет з питань виборів у Австралії, або тимчасовими); 5) участь у внутрішньопартійних, міжпартійних та парламентських дискусіях (Колумбія, Мексика) [366, р. 11-12].

У Польщі 6 вересня 2015 року був проведений референдум щодо необхідності впровадження мажоритарної виборчої системи. Одному з кандидатів на пост президента країни, який побудував свою виборчу кампанію навколо цієї ідеї, вдалося здобути близько 20% голосів і посісти третє місце. Незважаючи на те, що майже 80% учасників плебісциту підтримали цю ідею, явка склала лише близько 8% (мінімальний поріг явки, встановлений законом, складає 50%), тому питання зміни виборчої системи найближчим часом розглядатися не буде.

Є низка країн, в яких виборчі реформи були здійсненні асамблеями, створеними з метою реформування виборчого законодавства: Австралія, Канада, Нідерланди, Сенегал, Сейшельські острови, Південна Африка, США, Замбія. В Австралії в 1983 році парламент створив спільний комітет з виборчої реформи (Joint Select Committee on Electoral Reform), який отримував звернення та проводив громадські слухання щодо виборчої реформи. Його члени звітували перед парламентом, сприяли створенню незалежного органу з виборчого менеджменту, займалися питаннями реєстрації політичних партій, їх державного фінансування, впровадженням нових методів реєстрації виборців та здійснення голосування. У 1984 році цей комітет замінив Спільний постійний комітет з питань виборів, який спостерігав за виборами, вносив рекомендації щодо зміни законодавства та займався вирішенням питань, пов'язаних з виборами. У Нідерландах в 2006 році був створений громадський форум для консультування уряду щодо реформування виборчого законодавства, яке ініціювалося знизу. 140 осіб, обраних випадковим методом серед громадян, які мали право голосу, вносили рекомендації щодо удосконалення виборчої системи. Однак вплив цього форуму на політичних акторів був досить обмеженим. На Сейшельських островах створили Форум з виборчої реформи для залучення усіх зареєстрованих політичних партій та організацій громадянського суспільства в обговоренні питань удосконалення виборчого законодавство. Результат його роботи «Дорожня карта виборчої реформи» був представлений у січні 2012 року. Журі громадян одного з канадських міст рекомендувало перейти до Інтернет-голосування на наступних муніципальних виборах.