Популізм як політичний феномен і маніпулятивна технологія

Размещено на http://www.allbest.ru/

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Дисертація

на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

ПОПУЛІЗМ ЯК ПОЛІТИЧНИЙ ФЕНОМЕН І МАНІПУЛЯТИВНА ТЕХНОЛОГІЯ

23.00.02 - політичні інститути та процеси

ДЕМ'ЯНЕНКО МИХАЙЛО МИКОЛАЙОВИЧ

Науковий керівник:

Кулагін Юрій Ігорович

кандидат філософських наук, професор

Київ 2015

Зміст

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Теоретико-методологічні засади дослідження політичного популізму

РОЗДІЛ ІІ. Популізм як політичний феномен: соціальне підґрунтя і типологічні характеристики

РОЗДІЛ ІІІ. Систематизація досвіду та особливостей використання маніпулятивних технологій популізму в політиці

РОЗДІЛ IV. Специфіка застосування і засоби протидії популізму в сучасній Україні

висновки

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

маніпуляція політичний феномен популізм

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку української держави характеризується кризовим станом у політичній, соціально-економічній, культурній та духовній сферах суспільства. А спроби політичних і соціальних перетворень з боку владних структур не приносять очікуваного результату. Такий стан речей негативно впливає на суспільні настрої, породжуючи в них почуття невпевненості у майбутньому, страх перед невизначеністю, тривоги тощо. Саме це й спричиняє появу на політичній арені діячів, які обіцяють швидкі зміни на краще за допомогою простих рішень («забрати та поділити»), що сприяє розповсюдженню такого політичного явища як «популізм».

Як демонструє історичний досвід, популізм притаманний більшості політичних режимів, хоча найбільш сприятливим для нього є країни з характерними ознаками демократії: загальне виборче право, гласність, рівноправність громадян. Саме за таких умов суспільство як сукупність виборців, є важливим учасником політичного процесу, а задоволення його настроїв та потреб, намагання створити атмосферу загального порозуміння стає чи не основним, і (що головне) дієвим, засобом впливу на суспільну свідомість і поведінку населення.

Аналіз дослідження даної проблеми у працях зарубіжних і вітчизняних науковців дає нам можливість стверджувати, що популізм досить стрімко розвивався у зарубіжних державах у часи, коли вони переживали нестабільні періоди власного поступу. Зокрема, при різких політичних, соціально-економічних потрясіннях, коли зникала усталена система суспільних відносин, а нова ще не встигала повністю сформуватися, на політичній арені з'являлися політики-популісти. Не є виключенням і політичний досвід країн колишнього СРСР, де популізм набуває все більшого поширення як практика суспільно-політичного життя. Це вкотре підтверджує актуальність дослідження цього феномена.

Сучасне розуміння «популізму» стало результатом наукових пошуків кінця ХІХ - початку ХХ ст. Саме у цей час він починає застосовуватися як ідеологічне знаряддя впливу на свідомість і поведінку мас та практика застосування боротьбі з політичними опонентами.

Перші наукові дослідження популізму відбувалися у контексті вивчення політичної ідеології, політичного лідерства, партій тощо, що знайшло своє відображення в працях сучасних дослідників І. Волкова, В. Хороса, Ф. Вентурі, Ф. Надрі, М. Конован, Д. Макре, Р. Хофстедтера, П. Теггерта, А. Торре, Б. Коваля, І. Шокіна, О. Літаврова, Л. Пасо, С. Блюменталя, Ж. Блонделя, Л. Фрідріха, Б. Бірюкова, Е. Лефевра та ін.

Популістська технологія ведення політичної боротьби стала предметом вивчення у працях С. Лазаруса, Ж. Доменака, Р. Гудіна, Д. Джумані та інших. Слід зазначити, що серед вітчизняних дослідників особливості популістського впливу як однієї з політичних технологій впливу на виборця висвітлювалися у працях В. Бебика, М. Варія, Д. Видріна, М. Головатого, В. Королька, О. Покальчука, В. Полторака, Г. Почепцова, А. Пойченка, М. Томенка та інших вчених. Безпосередньо питанням застосування популізму у виборчій кампанії присвячують свої праці переважно зарубіжні дослідники - С. Фаєр, А. Цуладзе, С. Московичі, В. Парето та інші. Варто зазначити, що переважна більшість сучасних дослідників акцентують увагу на різному сприйнятті цього феномена громадськістю як у країнах з нерозвинутими формами демократії, так і в державах з усталеними демократичними традиціями. Зокрема, якщо в перших суспільство сприймає політика-популіста як особу, спроможну вирішити всі глобальні проблеми одночасно, то в «старих демократіях» до «популістів» ставляться з меншою довірою, а тому останні змушені забезпечувати себе підтримкою, застосовуючи нестандартні підходи.

На сьогодні в галузі вітчизняної політичної науки існують також дисертаційні дослідження, які розкривають як специфіку феномена політичного популізму (С. Мигаль, І. Побочий), так і окремі аспекти даної проблематики. Зокрема, дослідження популізму як політичної практики у комунікативній сфері суспільства можна знайти в наукових працях О. Анісімович-Шевчука, А. Клячина, А. Лисюка, О. Ромашко, Т. Хлівнюка, О. Шиманової, тоді як технологічний аспект практичного застосування популізму в політичному процесі розкрито у працях К. Ващенка, Л. Кочубей, Д. Наріжного, В. Стоцького, Н. Яковлєвої та ін.

Разом з тим, маючи значний доробок дослідження популізму, варто зазначити, що його суть на сьогодні визначена недостатньо. Характерною ознакою популізму є його багатовимірність та різноплановість. Тому наявні дослідження до кінця не вирішують цієї складної проблеми, а, скоріше, лише створюють підґрунтя для подальших наукових пошуків. Так, недостатньо досліджені питання виокремлення характерних особливостей, відповідно до яких ті чи інші аспекти політичної практики можна було б кваліфікувати саме як популістські, що вимагає комплексного дослідження даного феномена, зокрема технологій його застосування в сучасному політичному процесі.

Як показує практика виборчих кампаній в Україні, усі вони супроводжуються взаємними обвинуваченнями у застосуванні популізму. Враховуючи невисоку ймовірність реалізації передвиборчих партійних програм, можна сказати, що більшість українських політичних сил на сьогодні є популістськими, оскільки програмні гасла і обіцянки їх виконання завідомо є нереальними і спрямовані на виборця з метою маніпуляції суспільною свідомістю, в надії на отримання відповідної кількості голосів виборців.

Таким чином, політична практика доводить актуальність пропонованого дослідження для формування комплексного бачення означеного політичного феномена. За таких умов необхідним є напрацювання наукових підходів щодо цілісного бачення популізму, аналізу всього різноманіття його проявів у сучасному політичному процесі, зокрема, виокремлення його як складової політичного маніпулювання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного торговельно-економічного університету «Дослідження основних стратегій підвищення якості освіти в КНТЕУ» (державний реєстраційний номер 0107U002013). Тему дисертації затверджено на засіданні Вченої ради факультету банківської справи Київського національного торговельно-економічного університету 28 січня 2009 року протокол № 5, та уточнено на засіданні Вченої ради факультету обліку, аудиту та економічної кібернетики Київського національного торговельно-економічного університету 23 листопада 2015 року протокол № 4.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є комплексне розкриття специфіки популізму як політичного феномену і маніпулятивної технології та визначення основних засобів протидії пов'язаній з ним політичній деструкції.

Обрана мета обумовлює необхідність вирішення таких завдань:

- проаналізувати основні теоретико-методологічні засади дослідження феномену популізму;

- розкрити зміст популізму та виокремити основні підходи до його осмислення;

- дослідити соціальну природу, основні принципи й механізми впливу популізму на суспільну свідомість;

- виділити основні популістські технології політичного маніпулювання, розкрити специфіку їх застосування;

- здійснити комплексний аналіз особливостей застосування популістських технологій політичного маніпулювання в сучасній Україні;

- виокремити основні способи подолання популізму та запропонувати механізми щодо посилення методів боротьби з його негативними проявами.

Об'єктом дослідження є популізм як соціальне явище та його роль у сучасному політичному процесі.

Предметом дослідження є популізм як політичний феномен та маніпулятивна технологія.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою роботи є система загальнонаукових, філософських і спеціальних політологічних методів, а саме: системний, структурно-функціональний, історичний, порівняльний, біхевіористський, діалектичний та ін. методи.

Системний та структурно-функціональний методи дали змогу розглянути суспільно-політичний розвиток суспільства як комплекс елементів, що утворюють цілісний процес, а функціонування і розвиток популізму як його субпроцес. Зазначені методи дозволили зберегти й розвинути принцип цілісності в дослідженні феномену популізму, з'ясувати застосування його як складової політичних технологій. Історичний метод дозволив розглянути феномен популізму в контексті його послідовно-часового розвитку, а також виявити його становлення та функціонування від класичних концепцій до сучасних інтерпретацій. Порівняльний метод використовується у дисертації при співставленні форм прояву популізму та способів урегулювання суспільних суперечностей, зумовлених його впливом на свідомість мас. Це дозволило оцінити умови, в яких склалися окремі технологічні популістські моделі в різних країнах та дійти висновку про можливість їх запозичення. Біхевіористський метод дозволив визначити міру психологічного впливу на поведінку індивіда при застосуванні популізму. Завдяки застосуванню діалектичного методу забезпечено можливість побачити і представити предмет дослідження у всіх його соціальних та інших взаємних зв'язках і залежностях.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є комплексним теоретичним дослідженням популізму в контексті визначення впливу маніпулятивних технологій на свідомість та поведінку мас. У межах даного дослідження одержані наукові результати, що характеризуються новизною та розкривають базову концепцію дисертації.

Вперше:

- у вітчизняній політичній науці систематизовано концептуальні підходи до розуміння сутності популізму як багатогранного суспільно-політичного явища. З'ясовано, що в процесі еволюційного розвитку популізм набув ознак специфічного впливового феномена. Запропоновано авторське визначення популізму як маніпулятивної технології, що застосовується в процесі комунікації з метою впливу на свідомість громадян задля досягнення бажаних результатів у боротьбі за владу та в процесі її здійснення;

- доведено, що сутність популізму можна розглядати як на рівні ідеології, характерною рисою якої є складність виокремлення її ключових цінностей; політичного руху, який апелює до широких верств населення та висуває нереальні програми задоволення їх основних суспільних потреб та інтересів; політичної діяльності, яка ґрунтується на маніпулюванні популярними у суспільстві цінностями та очікуваннями і є ефективним способом боротьби за владу та її утримання;

- розкрито деструктивність популізму як маніпулятивної технології, що зумовлює необхідність аналізу тимчасового впливу на поведінку мас та окремих індивідів, перш за все, крізь призму психологічних засобів, відповідно до чого виокремлюються «чисті» та «брудні» технології, що несуть психосемантичне та психолінгвістичне навантаження;

- проаналізовано специфіку впливу популізму на суспільну свідомість, що передбачає кореляцію розуміння його як процесу, спрямованого на спонукання до певної дії та технології, завдяки застосуванню якої досягається потрібний результат;

удосконалено:

- обґрунтування співіснування та взаємовпливу в політичній практиці України двох течій популізму: комуністичної та національно-державницької, в межах яких проаналізовано специфіку застосування популізму як маніпулятивної технології;

- розуміння основних способів протидії і запобігання поширенню популізму, враховуючи особливості цього феномену.

отримали подальший розвиток:

- теза про те, що еволюцію популізму потрібно розглядати не тільки з точки зору політичного руху даного спрямування, а й як суто політико-правовий феномен, що постійно присутній у процесі боротьби за владу;

- розгляд доктрини популізму як поетапного переходу від аграрного періоду, через економічний (господарський) до політичного, який почав формуватися в європейських країнах наприкінці XX ст.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичні положення та висновки дисертаційної роботи дають можливість розширити межі політологічного дискурсу і можуть стати у нагоді при подальших дослідженнях науково-теоретичної основи популізму. Результати аналізу популізму як маніпулятивної технології можуть бути використані також у навчальному процесі, зокрема, як матеріал для розробки нових курсів із теорії політичних інститутів та процесів тощо.

Концептуальні положення дисертації можуть слугувати методологічним підґрунтям для подальших досліджень проблематики популізму, зокрема, у формуванні цілісної й обґрунтованої науково-теоретичної основи політичної діяльності. Матеріали дослідження можуть бути застосовані також у безпосередній практичній діяльності як різних політичних сил, так і окремих державних діячів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана на кафедрі філософських та соціальних наук Київського національного торговельно-економічного університету. Основні положення і висновки дисертаційного дослідження були апробовані на наукових конференціях: міжнародній науковій конференції «Людина. Світ. Суспільство» (Київ, 21-22 квітня 2009 р., тези опубліковано); міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету - 2010» (Київ, 21-22 квітня 2010 р., тези опубліковано); міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету - 2011» (Київ, 20-21 квітня 2011 р., тези опубліковано), всеукраїнській науково-практичній конференції «Глобальні та національні трансформації сучасного суспільства» (Київ, 20 квітня 2011 р., тези опубліковано).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у 12 публікаціях, зокрема у 8 статтях, опублікованих у наукових фахових виданнях з політичних наук, 3 з яких надруковані у виданнях внесених до міжнародних науково-метричних баз, та 4 тезах виступів на наукових конференціях.

Структура дисертаційної роботи. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаних джерел (258 найменувань). Загальний обсяг роботи складає 177 сторінок, з них обсяг основного тексту - 152 сторінки, список використаних джерел - 25 сторінок.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади дослідження політичного популізму

Термін «популізм», останнім часом, стає невід'ємним атрибутом вітчизняного політикуму. Особливої популярності його використання набуває в ході ведення виборчих кампаній. Незважаючи на те, що поширення популізму притаманне для перехідних процесів, як політичне явище він характерний для політичних систем більшості країн - як для держав з розвиненою демократичною культурою так і для держав перехідного типу, а також для кризового стану суспільства, як реакція останнього на необхідність докорінних змін.

Поява самого терміну «популізм» (лат. populus - народ) загально прийнято ототожнювати із виникненням у другій половині XIX ст. у США масового фермерського руху. Хоча, праобрази популізму простежуються ще з часів Римської імперії, об'єктом наукового дослідження він став лише на початку минулого століття. Проте, зазначимо, що в дослідженні феномена популізму доцільно виокремити історично-теоретичний та практично-технологічний аспект, останній, більшою мірою, притаманний сучасним його проявам та асоціюється з методами впливу на суспільну свідомість.

Специфіка теоретичного осмислення різних аспектів явища популізму полягає у тому, що останній може проявлятися як у сфері національно-визвольного руху, так і у зовнішньополітичній сфері, а популістська риторика, з певними особливостями, використовується політичними силами та лідерами як лівого, так і правого спрямування.

У повсякденному розумінні популізм набув здебільшого негативного значення і сприймається як щось подібне демагогії чи індоктринації, або ж маніпуляції свідомістю. При цьому спроби охарактеризувати популізм, як політичну практику, наприклад, фашизму чи сталінізму є помилковими [163], оскільки не можна однозначно дати визначення популізму як самостійної політичної доктрини, попри наявність у нього певних характерних ознак. Раціональне зерно таких суджень дещо обмежене, оскільки вони лише частково висвітлюють поняття, а інколи взагалі підміняють об'єктивну дійсність. Такі підходи хоча і мають право на існування, проте не можуть розглядатися як беззаперечний факт з точки зору сучасної політичної науки, оскільки були сформовані під впливом політичної практики XX століття. Тому теоретичне підґрунтя популізму формувалося головним чином на основі специфіки застосування його на практиці, а сам популізм традиційно розглядався як політичний рух, що акцентував увагу на інтересах, культурних ознаках і спонтанних переживаннях суспільства, який формується у протистоянні із привілейованою елітою, правлячим класом, а також у конфронтації з консервативними елементами.

Виходячи з цього, при розгляді явища «популізму» автором використовуються загальнонаукові методи, що зумовлено переважно практичним доробком вивчення даного феномена. Системний та структурно-функціональний методи дають змогу розглянути суспільно-політичний розвиток суспільства як комплекс елементів, що утворюють цілісний процес, а функціонування і розвиток популізму як його субпроцес. Зазначені методи дозволяють зберегти й розвинути принцип цілісності в дослідженні феномену популізму, з'ясувати особливості його застосування як складової політичних технологій. Історичний метод дозволив розглянути феномен популізму в контексті його послідовно-часового розвитку, а також виявити його становлення та функціонування від класичних концепцій до сучасних інтерпретацій. Порівняльний метод використовується при співставленні форм прояву популізму та способів урегулювання суспільних суперечностей, зумовлених його впливом на свідомість мас. Це дозволяє оцінити умови, в яких склалися окремі технологічні популістські моделі в різних країнах та можливість їх запозичення для вітчизняної політичної практики. За допомогою біхевіористського методу автор визначає міру психологічного впливу на поведінку індивіда при застосуванні популізму. Застосування діалектичного методу дає можливість побачити і представити предмет дослідження у всіх його соціальних та інших взаємних зв'язках і залежностях. Основний науковий матеріал з проблем популізму був напрацьований, головним чином, за допомогою конкретно-історичного, порівняльного і системного методів, при цьому важливо враховувати, що основні теоретичні підходи, досягнення минулого і сьогодення з вивчення різних проявів популізму виникали в різних країнах, у різних регіонах і в несхожі епохи.

Із середини 90-х років у вітчизняній науці домінуючою була точка зору, згідно якої популізм характеризував політичне життя та політичні процеси виключно капіталістичних країн. Разом з тим, вони активно розроблялися представниками західної політологічної думки, зокрема, ця тема була розроблена досить глибоко в працях Д. Макре, Р. Хофстедтера, А. Турена, К. Мадде, М. Конован, І. Мені та І. Сарель, А. Валіцкі, Е. Геллнера та Г. Іонеску, Дж. Джермані, П. Теггерта та інших. Особливий інтерес представляють такі роботи, як «Авторитаризм, фашизм і національний популізм» Дж. Джермані, «Популізм. Сенс і національні особливості» Е. Геллнера і Г. Іонеску, «Популізм як ідеологія» Д. Макре, «Популізм» М. Конован, в яких аналізується сутність політичних режимів і рухів XX ст. з погляду теорій, які сформували ідейно-світоглядну основу популізму. Мова йде про марксизм (К. Маркс, О. Бауер, К. Реннер), анархізм (М. Бакунін, П. Кропоткін), елітизм (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс), соціалістичний утопізм (А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є, Р. Оуен), теорії справедливості. Зауважимо, що в науковій літературі, на сьогодні не існує жодної класифікації популістських режимів та і не коректним видається співвідношення таких політичних режимів, враховуючи той факт, що кожен з них існував за різних обставин і мав свої особливості.

В радянській науковій школі дослідження популізму були здебільшого обмежені «народництвом» (В. Хорос, А. Шульговський, Є. Троїцький та ін.), а «популізм», як явище, що більшою мірою притаманне «капіталістичним країнам» не був об'єктом ґрунтовних наукових досліджень. Серед українських вчених, часів незалежності, проблемі популізму присвятили свої наукові праці С. Мигаль, Д. Видрін, О. Нечосіна, О. Ярош, І. Побочий, Т. Радь та інші. Окремі наукові дослідження прикладних популістських технологій, використовуваних у процесі виборчих кампаній, провели українські науковці Л. Кочубей, С. Одарич, В. Полторак, М. Томенко, В. Бебик. У цих дослідженнях, зокрема, представлені і теоретично узагальнені виборчі технології, в тому числі й популістського характеру, котрі досить широко застосовуються у виборчому процесі.

Первинним завданням цих наукових пошуків було прагнення відповісти на питання, чим насправді є популізм - феноменом, ідеологією, доктриною, рухом, політикою, чи можливо, усім одночасно, оскільки сам термін вживався для означення різного роду понять та явищ. Всі спроби наукового трактування відбувалися на основі різних теорій популізму, а тому жодна з них не може бути загально визнаною. І питання тут зовсім не у відсутності спільного розуміння, скоріше через наявність великої кількості варіантів. З метою вирішення цієї проблеми в 1969 році у Лондоні відбулася міжнародна конференція з питань популізму на якій було закладено основні підходи теоретико-методологічних засад дослідження популізму.

Для західних дослідників фактично консенсусною стала точка зору про те, що суть популізму залишається невловимою, ніхто не уявляє собі достеменно, що ж це таке, адже його зміст «вислизає з рук», не піддається визначенню. М. Конован вважає, що цей термін «залежно від контексту може відноситись до безлічі різноманітних явищ» [236]. З такої точки зору, автор поділяє підхід О. Яроша про те, що «популізм - це явище дисперсне, тобто воно є складовою багатьох політичних феноменів, утілюється в різноманітні ідеологічні форми та політичні стратегії» [231]. На думку дослідника, популізм проявляє себе, з одного боку, як політична риторика, а з іншого - як стратегія влади. Якщо перша лежить у сфері етики, то друга - у сфері політичних технологій.

Взагалі у науковій літературі зустрічаємо багато визначень популізму, кожне з яких має право на життя, оскільки, розкриває окремий його аспект. В авторитетних європейських довідниках (Оксфордський словник, Універсальна французька енциклопедія, Енциклопедія Брокгауза) популізм пов'язують з програмними засадами Народної партії США та діяльністю народництва в Росії, в словнику Ларусса - з морально-етичною стороною питання, а в американських словниках воно взагалі відсутнє. Якщо згрупувати дефініції за певними видовими ознаками, популізм можна визначити як: 1) ідейна течія, що відображає масові настрої, прагнення людей; 2) політичний рух, який прагне здобути владу для блага усього народу, який виникає в результаті реакції суспільних елементів на стрімкі економічні, соціальні, політичні і культурні зміни з метою реставрації (або адаптації) простих традиційних форм і цінностей; 3) певний тип ідеології, що підтримує ідею сильної держави за прямої участі народу в державному управлінні та при цьому враховує національні суспільні традиції, та їх специфічні інтереси; 4) різновид поведінки політика, схильність завойовувати популярність, визначити свою громадсько-політичну діяльність, використовуючи прості, зрозумілі населенню аргументи і пропозиції; 5) сукупність лозунгів і дій, а також форм, методів та технологій, що застосовуються політичними діячами з метою здобуття і поглиблення підтримки з боку широких народних мас. З допомогою такої систематизації, певним чином, можна привнести певну ясність у розуміння змісту популізму. Та попри те, потрібно наголосити на тій обставині, що незважаючи на усю цю велику сукупність визначень та підходів, кожен з дослідників намагається дотримуватися лише одного з них [165; 291]. Виходячи з цього, зауважимо, що найбільш лаконічним та точним є визначення С. Московічі, що розглядає популізм як «мистецтво завойовувати симпатії людей» [114].

Також дослідники відзначають, що спільною рисою для всіх популістів є орієнтація на «народ», який протиставляється «іншим, не таким як народ». При цьому для «правих» популістів «народ» постає як належність до певної нації, чи культури, чи раси, натомість для «лівих» - як певний окремий клас (найчастіше робітництво), соціальний прошарок. Популізм заперечує на практиці складність різних соціальних груп, вимагаючи звести усі відмінності всередині групи та між групами до однієї, всеохоплюючої відмінності, заперечуючи необхідність компромісу, створюючи небезпеку тиранії більшості.

Наприклад, Г. Іонеску і Е. Геллнер порушили питання понятійного визначення та суті популізму, а саме намагались знайти відповідь на питання: чи слід вважати популізм ідеологією, «деяким набором думок, який весь час відтворюється в різних історичних і географічних умовах, як тільки до цього підштовхує специфіка соціальної ситуації - в тих суспільствах, в яких середовище соціального посередництва відсутнє або занадто слабке»? Або ж популізм слід розглядати в термінах політичної психології, як негативне явище, як культ народу чи ж як побічний прояв націоналізму, соціалізму, селянського народництва? Дослідниками подано соціологічну інтерпретацію помірного та реформаційного популізму, а також запропоновано аналіз перспектив популізму в індустріальних країнах і країнах, що розвиваються. Вони розглядали популізм як авторитарну стратегію контролю над масами, використовувану в умовах поміркованого лібералізму Латинської Америки.

Популізм постає на фоні слабкого розвитку країн регіону, що створювало загальне відчуття несамостійності і відчаю. Саме це живило ідеологію всіх видів популізму та дозволило йому, викривляючи західний імперіалізм з націоналістичних позицій, постати в якості альтернативи вченню про класову боротьбу в кожній країні цього регіону. Популістська стратегія розглядається як результат розробленого у верхах волюнтаристського плану контролю над вимогами про всезагальне голосування, які приймаються під тиском подій, а не в силу переконань керівництва. Маніпулювання з плебісцитом постає інструментом ослаблення агресивності народу, чого авторитаризму не вдається домогтися за допомогою виборчого цензу чи приватних домовленостей [244; 328].

Дослідники Д. Макре та Дж. Джермані поєднуючи демагогію з реальними намірами, розглядають популізм як вимогу рівності в умовах авторитаризму. При цьому більш точною його рисою є здатність творців і провідників популізму запропонувати індивідам зневіреним у корумпованих виборах, менш абстрактну політичну гру. Д. Макре головним завданням суспільства вбачав добробут людини, тому популізм постає у нього як свого роду романтичний примітивізм, із внутрішньою притаманною аполітичністю, що не сприяє утворенню стійких політичних партій, які б змогли існувати не залежно від вимог масового руху. Тому характеризуючи соціальну складову популізму, провідне місце в ній належить, насамперед особистості, оскільки основою популістської ідеології є не політика, не економіка чи інша сфера суспільного життя. Центром складової популізму є особистість, зокрема її моральний аспект. Саме вона залишається найбільш визначальним об'єктом впливу в справі формування популістського світогляду. Відповідно до нього суспільство, здійснюючи свою економічну і соціальну політику, має робити все можливе і не можливе для забезпечення щасливого добробуту рядової людини, її матеріального благополуччя та духовної гармонії, що є характерним як для марксистської ідеології, також це притаманно у відповідній мірі лібералізму. Проте, зазначає Д. Макре, досягнення такого результату здійснюється різними методами: якщо для марксизму це досягається лише революційним шляхом, для лібералізму це збереження приватної власності, для популізму характерним є вирішення вказаних задач шляхом прийняття одного або кількох простих рішень, які зможуть кардинально змінити на краще ситуацію у суспільстві.

На противагу попереднім дослідженням, американська дослідниця М. Конован зазначає, що практично неможливо точно визначити набір соціальних і економічних умов, при яких виникає популізм. Він може бути або лівим, або правим, або ні тим, ні іншим, оскільки позначає форму політики, яка використовує масову мобілізацію для консолідації «народу» навколо тієї чи іншої форми антиелітарності. Вона подає типологію популізму, який поділяє на два напрями: селянський популізм (народництво) і політичний популізм (демагогія). Ці напрями в подальшому розкривають основні види популізму, при цьому М. Конован не визначає їх спільні та відмінні риси, тобто фактично загальний стрижень, на який можна нанизати різні прояви популізму лишається не виділеним, тому останній постає лише як сукупність розбіжних явищ.

Поряд з пошуками сутнісних характеристик та системних ознак в явищі популізму, західні дослідники неодноразово звертались до конкретно-історичного та порівняльного методів, що дало змогу розкрити найбільш об'єктивні уявлення і знання щодо властивостей і динаміки популізму, його визначальних рис та специфіки у межах різних країн та у різні епохи. З цієї точки зору популізм доцільно розглядати, у першу чергу, як народний рух у боротьбі проти різноманітних панівних груп монополістичного капіталу. Він неодноразово видозмінювався і з'являвся на політичній арені в якості «нового курсу» в США у період великої депресії; «ґандизму» в Індії та в інших країнах; «руху нової епохи», поширеного, перш за все, в колах інтелігенції та студентства; «християнського соціалізму» і в багатьох інших формах.

У даному контексті такі дослідники як Р. Уортмен, В. Г. Хорос, Р. Хофстедтер та ін. аналізують популізм з точки зору виникнення та розвитку таких суспільно-політичних рухів як народництво у Росії та фермерського популізму у США наприкінці ХІХ ст. При наявності певних історичних особливостей, у яких відбулося їхнє становлення та подальший розвиток, вони мають багато спільних характеристик. Зокрема, вони мали, по-перше, подібну ідеологію, яка була спрямована проти правлячої еліти, по-друге, фермерів трактували як чесний, не заплямований владними стосунками народ, що відданий традиційним народним цінностям і лише на їх основі може сформуватися нова парадигма правильно організованого суспільного ладу.

Народництво в Росії, як зазначає Р. Уортмен у своїй роботі «Криза російського популізму», виникло в 60-х роках ХІХ ст. як наслідок різкого розриву молодого покоління (різночинців), які захопились духом реформ, з традиційними засадами тогочасного суспільства, з ідеологією панівного класу. Але цей розрив породив у них емоційну порожнечу, яку заповнила беззаперечна віра в селянство, яке стало об'єктом впливу нових думок, нових напрямів формування супільно-політичного життя. Проте і ця ідея не дала позитивного відгуку в народі та дійшла повного і остаточного краху [258].

Ідеологія російського народництва базувалася на вірі в селянство як джерело «вищої мудрості». Спершу ідеї селянського соціалізму активно пропагував М. Огарьов. А вже на початку 1870-х років теоретичною основою ідеї некапіталістичного розвитку стає суб'єктивна соціологія (П. Лавров, М. Михайловський), яка віддала перевагу інтелігенції, як рушійної сили суспільного прогресу. Наступним етапом народництва (1880-ті роки) став економічний романтизм (В. Воронцов, М. Данієльсон та інші), представники якого намагалися довести неможливість капіталістичного розвитку Росії, натомість запропонували перехід до так званого «народного виробництва» - некапіталістичної індустріалізації, артільно-общинного методу організації господарства. Представники народництва розглядали російського селянина як носія засад суспільної власності та саме в цьому вбачали можливість переходу Росії до соціалістичних відносин, оминаючи етап капіталістичного розвитку. З 1874 року ідейна сила народників - інтелігенція почала масове «ходіння у народ» (у селянство). Це повинно було сприяти організації соціалістичних суспільно-господарських осередків. Процес охопив 37 губерній європейської Росії, у тому числі майже всі українські губернії. Проте, заклики до селянства повстати проти влади не дали бажаних результатів, і на кінець 1874 року царська влада заарештувала понад тисячу пропагандистів-народників.

На думку окремих дослідників, народництво було просякнуте месіанською свідомістю. Народництво об'єднувало людей, що належали до різних політичних напрямів, часто дуже різних. Так одні, скажімо, підтримували теорію непротивлення злу насильством (М. Муравський), інші закликали до нової пугачовщини (М. Бакунін) [213].

Зауважимо, що поряд з російським народницьким рухом існувала також самостійна народницька українська течія, яка характеризувалася значно меншим масштабом своєї діяльності. Рушійною силою стали радикально налаштовані українофіли. Вони наголошували на особливості українського народу, його свідомості та побуту. Якщо російські народники намагалися показати соціалістичні нахили російського селянина, українські ж намагалися показати індивідуалізм українського селянства. Народництво в Україні головним своїм завданням виголошувало культурницьку працю серед населення, яка розумілась українськими народниками як національна.

Основними ідеями російського народництва були критика феодалізму, капіталізму та разом з тим ідеалізація слов'янофільства, утопічного соціалізму. Позиціонування народу (простих людей) та громади, як єдиного джерела правдивої демократії, цим самим вони протиставляли народ корумпованій владній еліті.

Народництво, як зазначає російський дослідник В. Г. Хорос може бути визначене як один із різновидів сучасного розуміння популізму. І це тому що популізм, по-перше, може бути зрозумілий як широка ідейна традиція, що виникає в перехідних періодах розвитку XIX-XX століть і він приблизно рівнозначний типологічному поняттю народництва. По-друге, термін «популізм» може бути використаний для позначення особливого типу політичної культури (політичного патерналізму, харизматичного вождизму тощо) [214; 108].

За своєю природою і походженням поняття «популізм» і «народництво» мають спільну основу, проте аналізуючи особливості їх вживання, можна стверджувати, що вони є далеко не рівноцінні. Зокрема, народництвом прийнято позначати ідеологію руху інтелігенції демократичної направленості в Росії, а популізм більшою мірою пов'язаний з рухом фермерських і частково міських прошарків у США наприкінці XIX століття. Хоча сучасна західна література визначає популізм як глобальний феномен, по відношенню до якого народництво є одним з багатьох різновидів.

А от саме історичні корені популізму більшість західних вчених вбачають в діяльності американських популістів на межі ХІХ-ХХ століть. Фермерський популізм у США, його виникнення та розвиток були пов'язані зі становленням великокапіталістічного виробництва, коли відбувалася стрімка індустріалізація країни, зростали міста, посилювався вплив великого капіталу, розгорталася класова боротьба у вигляді піднесення фермерського та робітничого руху - верств, найбільшою мірою, вразливих до економічних та соціальних потрясінь. Причинами такого стану були збитки американських фермерів та інших соціальних прошарків у наслідок постійного зниження цін на свою продукцію, що було продиктовано впровадженням нової техніки у виробничий процес та революцією в транспорті, яка призвела до появи на американському ринку гравців із інших країн, тим самим породивши конкуренцію. У цих умовах як провісники популізму формувалися фермерські рухи, котрі отримували значну підтримку від виробників продуктів із середнього Заходу, бавовни та тютюну з Півдня. Зосереджуючи увагу на проблемах залізничного транспорту, фермери домоглися значних результатів на рівні штатів і вплинули на федеральний залізничний статус. Ці факти на фоні загального невдоволення діяльністю Республіканської та Демократичної партій призвели до створення незалежної «популістської» тобто народної партії у 1891 році. В її програмі знайшли своє відображення ряд вимог фермерського та робітничого класу, серед яких основними були - 8-годинний робочий день, державний контроль над залізницями, особливі умови продажу земель фермерам, а також прямі вибори президента, віце-президента та сенату США. Також популісти висунули ряд важливих ідей пов'язаних із розширенням демократичних інститутів, контролем за діяльністю владних структур тощо.

Водночас формування популістського менталітету передбачило вимоги не лише свого часу, а і спрямованих на перспективу. Ці вимоги визначали шляхи розвитку демократії США, досягнення економічних цілей засобами масового політичного руху, в якому бере участь широка коаліція трудящих на міжрасовій основі; демократична участь та контроль; збереження навколишнього середовища і гармонійний розвиток особистості.

Головною метою суспільного руху популістів було покращення становища трудівників, що на їх думку, мало досягатися шляхом зростання регулюючої ролі держави в економічній сфері. Адже, як зазначив відомий американський історик Р. Хофстедтер, один з найбільш суворих критиків популізму, саме популізм був у США першим значним політичним рухом, який наполягав на відповідальності держави за загальний добробут [242; 55].

Попри демократичну ідейну спрямованість популізму, він, через невизначеність свого складу, все ж не зміг існувати самостійно в якості окремої політичної сили. Так, у 1896 році популізм став підґрунтям ідеології демократичної партії, котра підтримала кандидатуру У. Брайана на президентських виборах. І саме з його ім'ям було пов'язане остаточне затвердження терміну «популізм» саме як методу політичної боротьби. Завдяки популізму У. Брайан сподівався залучити на свій бік широкі народні маси для підтримки його, як кандидата у президентській кампанії. Представляючи себе «месією» в боротьбі за Білий дім, як святу справу, виголошуючи гасла з обіцянками фермерам та робітникам, він довів, що популізм заволодіває масами, і хоч значна частина їх проголосувала за демократів, цього не вистачило для перемоги в президентських перегонах. При цьому, він був щедрим на обіцянки швидкого покращення життя фермерів та робітників. Хоча У. Брайан так і не переміг на виборах, проте популізм як політичний прийом довів свою ефективність, оскільки у порівнянні з попередніми волевиявленнями демократи набрали значно більше голосів.

Наслідком найбільш тривалої та руйнівної кризи в історії капіталізму 1930-х років стала так звана «велика депресія» що зумовила не лише падіння життєвого рівня населення, але й активізацію суспільних настроїв, що призвело до піднесення популізму на новий якісний рівень. Система заходів, запропонованих та проведених урядом президента Ф. Рузвельта, була спрямована на посилення державного регулювання економіки з деякими реформами в соціальній сфері, отримала назву «Новий курс». Це був, по суті, комплекс окремих, не завжди пов'язаних між собою заходів і пропозицій пропагандистського характеру, що потім лягали в основу президентської програми [75; 175].

Аналіз діяльності фермерського руху, а в подальшому Народної партії в США та інших популістських рухів та партій різних періодів його історичного становлення автор виокремлює такі принципи популізму як протидія неконтрольованому розростанню державного управлінського апарату; боротьба з корупцією, плутократією, бюрократією, владою грошей та правлячим класом, що створив монополію на владу; не сприйняття надмірного індивідуалізму, модернізації економічно-виробничої сфери, урбанізації; політика протекціонізму, націоналізації майна та негативне ставлення зарубіжних інвестицій; допомога малому та середньому бізнесу, ставка на дрібну буржуазію; підтримка та реформування сфери соціального захисту населення; реалізація фінансово-монетарної реформи.

З точки зору порівняльної характеристики підхоплений іншими країнами популістський рух США значно урізноманітнив теоретичне наповнення політичних доктрин, що були популістськими за своїм змістом. Так, наприклад, експансіоністська політика Сполучених Штатів по відношенню до латиноамериканських держав зумовила інтенсивний розвиток національно-визвольної складової популізму. Його прихильники виступили не лише проти негативних рис капіталістичної експлуатації, а й проти «північноамериканського імперіалізму», за націоналізацію ключових галузей промисловості та землі. Латиноамериканський популізм визначається як надкласовий політичний рух, який характеризується керівництвом харизматичного лідера, запровадженням моментної реформістської політики та засудженням революції - так охарактеризував його А. Кнайт [245; 237]. І це не повна характеристика практики функціонування популістичних рухів у країнах цього регіону. До цього слід додати визначальну роль держави в економічному житті, проведення політики протекціонізму, зменшення впливу іноземних кампаній, проведення політики промислового розвитку, запровадження поміркованої політики редистрибуції доходів всередині країни, запровадження соціальних програм. Влада в особі держави прагнула забезпечувати соціальний мир та співпрацю між капіталом і робітниками. Саме соціальна складова передбачала надання пріоритету мешканцям міст, пролетаріату, а не фермерам.

Популістські рухи в Латинській Америці створювалися й розвивалися досить інтенсивно, а найяскравішими прикладами були апризм, жетулізм і перонізм. Апризм заснований лідером лівого студентського руху Віктором Раулем Айя де Ла Торре (1895-1979 рр.) у 1924 році і тісно пов'язаний з діяльністю Американського народно-визвольного руху. Програми діяльності цих рухів зводилися до боротьби з основними видами поневолення латиноамериканського народу - колоніальним феодалізмом та закордонним імперіалізмом. Метою діяльності було проведення аграрної реформи та націоналізації власності іноземного капіталу, створення державної фінансової корпорації. Програмою передбачалося проведення соціально-політичних перетворень, зокрема, встановлення загальної демократії, забезпечення рівноправності громадян та соціальної справедливості (захист бідних і голодних), запровадження загальної початкової освіти. А для цього, перш за все, необхідно було позбавити влади земельну олігархію, що політично панувала в латиноамериканських країнах, зокрема, в Перу, скасувати класові відмінності, замінивши їх відносинами довіри та залежності, слухняності між харизматичним керівником та основною масою населення.

Зокрема автор поділяє думку А. С. Романюка про те, що латиноамериканські популістські рухи й організації, зокрема, АРRА, являли собою велику родину однодумців, об'єднаних єдиною метою національного і політичного визволення народу від гноблення політичних фарисеїв, що правили країною. Водночас APRA трактувалася як понадпартійний рух покликаний очолити загальнонародну боротьбу за зміни. І хоча його лідер Айя де Ла Торре беручи тричі участь у президентських виборах, жодного разу не здобув перемоги, він мав велику популярність і авторитет серед населення, оскільки підтримував ідею панлатиноамериканізму, зокрема вимогу націоналізації Панамського каналу. Показовим та важливим є той факт, що й на сьогодні APRA залишається активним учасником політичного життя Перу та має стійку популярність серед населення. Так на парламентських виборах у Перу 2006 року APRA набрав близько 22 % голосів. У цьому ж році на президентських перегонах переміг кандидат у президенти Перу від партії APRA та її лідер Алан Гарсіа Перес.

Бразильський популістський рух очолив Жетуліо Варгас (1882-1954), що прийшов до влади як глава держави, дістав назву жетулізм. Сам рух, як і його лідер, що сповідував ідею популістського ліберального альянсу, мав визначальний вплив на всі сфери життя у Бразилії, внаслідок чого в історіографії використовують поняття «Ера Варгаса», або «Нова держава» (Еstado Novo). Закладені в основу програми напрями були спрямовані, в першу чергу, на стимулювання економічного розвитку. Для виходу країни з Великої депресії програма передбачала дотримання політики державного інтервенціоналізму, через застосування податкових пільг, державне планування та інвестування. Ж. Варгас був послідовником фінансової та економічної незалежності Бразилії від іноземних країн, сприяв обмеженню імпорту і заохочував купувати лише продукти національного виробника. Він мав чималу підтримку, зокрема серед міської буржуазії, завдяки ідеологіям популізму та націоналізму.

На думку Жетуліо Варгаса, розбудова держави в першу чергу, має відбуватись у напрямі забезпечення єдності всього суспільства. При чому, в усуненні суперечностей, які існують між працею та капіталом головну роль має відігравати держава, їй належала й посередницька функція, що зводилася до засадничих положень корпоративізму, особливо щодо контролю з боку держави за організованим робітничим, а також селянським рухами.

Засадничими положеннями програми популістського руху виступало формування заможного середнього класу, як соціальної сили, що має забезпечити ефективний і стабільний розвиток держави. За його правління вже була запроваджена державна служба пенсійного забезпечення, введена мінімальна заробітна плата, за підтримки держави все активніше розгортався профспілковий рух тощо. Ж. Варгас активно використовував популістську фразеологію, критику економічно заможних суспільних верств, при цьому, успішно взаємодіючи з економічною елітою, вміло використовував її внутрішньо групові суперечності. Створена ним у 1945 р. Бразильська партія праці, також мала яскраво виражений популістський характер.

Ще одним яскравим популістським лідером країн Латинської Америки був Хуан Домінго Перон (1895-1974), аргентинський державний діяч, президент країни з 1946 до 1955 та з 1973 до 1974 рр. Свою діяльність спрямував на розвиток профспілкового руху, що був активно підтриманий представниками середнього класу та військовими. Сама назва популістського руху (перонізм) тізно пов'язана з висунутою Пероном програмою реформ, яка на початку мала назву юстиціалізм, а згодом її почали називати іменем реформатора. Сутнісним змістом програми став націоналізм, втілившись у гаслі «великої Аргентини», що має на увазі встановлення соціальної справедливості, забезпечення класового спокою. Не обійшли стороною й існуючі в державі суперечності між працею та капіталом, тому Х. Д. Перон позиціонував себе в якості суспільного арбітра, прагнучи побудувати таку державу, яка б піклувалася про робітників. У своїх виступах перед столичними і провінційними працівниками апелював, у першу чергу, до гідності кожної людини, її високого покликання. Залучав до політичної діяльності досить популярної в суспільстві власної дружини Еви Дуарте-Перон, яку називали Евітою (1919-1952), що спонукало поширенню в Аргентині культу Перона та Евіти. Не сприйнявши такого ставлення суспільства, забезпечуючи собі владні права, Х. Д. Перон широко використовував різні форми розправи з опонентами, вдаючись до переслідувань, репресій, а також закриття та націоналізації опозиційних щодо нього видань, обмеження діяльності політичних партій, примусового звільнення університетських викладачів. Під час другого президентства намагався проводити праву політику, що зумовило конфлікти з профспілками.

30-ті роки ХХ ст. для латиноамериканських країн стали періодом активного поширення популістського руху, становлення і зміцнення партій популістського типу в загальнодержавному масштабі. Уряд Мексики на чолі з Ларасо Карденасом (1934-1940), відомий популістський лідер і державний діяч 70-х років Сальвадора Альєнде в Чилі, 80-ті роки Алана Гарсії в Перу, Сандіністський фронт національного визволення Нікарагуа (1979-1990) - це яскраві зразки популістського руху, поповнення рядів прихильників популістських партій [169].

Друга половина ХХ століття ознаменувалася підйомом популістського руху у країнах Західної Європи. Партії та рухи популістського типу набирають популярності. Своєю ідеологією правого спрямування домагаються підтримки з боку широких мас населення, впливають на всі сфери суспільно-політичного життя в державі. Це властиво Партії свободи в Австрії; французькому Національному фронту; німецькій партії «Республіканець»; нідерландській партії «Центр»; в Бельгії - фламандській партії «Фламандський блок» та валлонський Національний фронт; датській Партії прогресу; Партії прогресу в Норвегії та шведській «Нова демократія» [243; 28]. Крім того, значну популістську складову можна виділити у «Північній Лізі» в Італії та Швейцарській народній партії. Спільною ознакою ідеологічної доктринальної основи цих партій є застосування в своїй діяльності методів популістського впливу на свідомість і поведінку населення з метою підтримки ними ідей та гасел, спрямованих на боротьбу з іммігрантами, на захист національних цінностей і національної єдності, активно використовували політичну популістську риторику, спрямовану на захист основних прав і свобод громадян, в той же час - проти плюралістичної складової системи демократичних цінностей.

У цьому контексті, на думку автора важливо вказати на той факт, що, наприклад, Австрійську партію свободи (Freiheitliche Partei Osterreichs), яку в середині 50-х років ХХ століття заснував та став на чолі колишній представник нацистської партії А. Фейнгалер. Проіснувавши на політичній арені майже 40 років ця партія лише у 1995 р. змінила свою назву на («Вільні мислителі» (Die Freiheitlichen ). Під час кампанії 1996 р. партія визначила головним своїм завданням захист прав і свобод людини; забезпечення соціальної гармонії в плані національної єдності; підтримку традиційних морально-етичних цінностей; підтримку децентралізації та вимогу демократичного суспільного розвитку.