Популізм як політичний феномен і маніпулятивна технологія

У США популістську риторику, в тій чи іншій мірі, використовують обидві правлячі партії, риторику, яка протиставляє людину (платника податків) планам уряду. Саме в цьому і проявляється ключовий момент популізму, коли антиелітарна риторика звучить від тих кому фактично належить влада.

Про зародження та перші популістські політичні сили в Латинській Америці, в нашій роботі уже зазначалося, а от що стосується наших днів, то популістська політика цілком співпадає з положеннями неоліберальної економічної програми. Прикладами є Альберто Фухіморі в Перу, Карлос Менем в Аргентині та Фернандо Коллор в Бразилії [53]. Взагалі, у популізмі латиноамериканських країн можна виокремити економічну та ідеологічну складову. Ситуація притаманна багатьом країнам з низьким рівнем економічного розвитку, де суспільство має яскраво виражений поділ на незначну частину багатіїв та широкими верствами бідного населення. В таких країнах політики-популісти можуть мати значний успіх, апелюючи до значної частини бідного населення, такі політики зазвичай обіцяють задовольнити базові потреби в повноцінному харчуванні, житлі, зайнятості, соціальному забезпеченні, тощо. Популізм був зокрема характерним для Венесуели часів Уго Чавеса, який провадив політику націоналізації енергетичних ресурсів, задля впровадження соціалістичних перетворень. У Мексиці. У ХХІ столітті, значна кількість виборців, що живуть за межею бідності в Латинській Америці стали джерелом електоральної підтримки нових популістських кандидатів.

Тенденція становлення лідерства з використанням популістських методів простежується і в країнах Африки та Азії. Так утворенню та поширенню популістських течій в Азії сприяло те, що на континенті набирав обертів національно-визвольний рух, збільшувався перепад рівня соціально-економічного розвитку між територіями де активно залучався іноземний капітал та місцевою буржуазією та докапіталістичними інститутами й формами господарювання. Вирішення соціально-економічних проблем ускладнювалося питаннями визволення та національного самовизначення.

До головних діячів популістського характеру можна віднести такі постаті, як Сун Ят-Сен, Махатма Ганді, Ахмеда Сукарно. Також популістські тенденції останнім часом мали міцні позиції в Індії, М'янмі (Бірмі), Шрі-Ланці та інших країнах. Зокрема в Індії значного розвитку набув «сільський» популізм, характерним для нього є той факт, що він спрямований, більшою мірою, проти міської буржуазії та не стільки проти капіталізму. На таких принципах було утворено партію «Лок Дав», яку очолив Ч. Сінгх, партія відстоювала інтереси сільської аграрної буржуазії.

В африканських країнах розвиток популізму співпав у часі з початком національно-визвольного руху держав континенту від колоніальної залежності, а розквіт популізму припав на 60-70-ті роки XX століття. Це в першу чергу країни, що пішли шляхом некапіталістичного розвитку, віддавши перевагу соціалістичному напряму. Саме популізм у цих країнах готував ґрунт до такої орієнтації. Такі країни, як Алжирська Народна Демократична Республіка, Народна Республіка Мозамбік, Народна Республіка Ангола, Народна Республіка Конго, Сірійська Арабська Республіка, Республіка Нікарагуа, Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія та ін. Найбільш яскравим прикладом є Ньєреровский революційного популізму в Танзанії. Концепція Дж. К. Ньєрере, що базується на особливому тлумаченні культурних та історичних особливостей африканських народів, залишається досить розробленою та систематизованою серед основних сучасних теорій популістського характеру. Будівництво держави в Танзанії відбувалося на принципах «уджамаа» - що представляє собою синтез понять модернізації та розвитку в межах немарксистського соціалістичного вчення з явним домінуванням елементів селянського утопічного соціалізму. На сучасному етапі свого розвитку, лідери згаданих вище країн переосмислюють дійсність, постійно корегуючи свої політичні доктрини з поправкою на національні особливості, власне бачення сутності соціалізму, та багато в чому переймають світовий досвід. Проте популістські тенденції, народництво залишаються притаманними для більшості сучасних африканських країн.

Особливості демократичного розвитку різних країн має визначальний вплив на подальший сценарій розвитку популістської діяльності. Так, якщо у розвиненому демократичному суспільстві політик, що здобув владу за допомогою популізму, намагається здійснювати запропоновані ним економічні та соціальні перетворення, сприяє підвищенню життєвого рівня населення. Якщо ж позитивних зрушень не буде, то і повторити успіх навряд чи вийде. У суспільстві зі слабко розвиненими інститутами демократії через відсутність реальних змін популісти шукають «винних» у всіх негараздах та погіршенні рівня життя, знову звертаються за підтримкою до народу для покарання «винних» і впровадженні запланованих раніше перетворень. Але за такого сценарію існує небезпека становлення авторитаризму з подальшим можливим переходом до тоталітарного режиму.

Сучасний популізм не є короткостроковим явищем, оскільки в основі його розвитку лежить ряд тенденцій, які й забезпечують його подальший успіх. Одним з таких визначальних факторів є те, що сучасна політика є більш медіацентричною та персоніфікованою, а переважна більшість популістських сил досягла значного впливу на сучасний комунікаційний простір та може ефективно маніпулювати суспільною свідомістю. Також у процесі конституціоналізації відбулися зміни у площині електорального процесу: виборці все частіше намагаються опанувати різні канали висловлення своїх позицій та захисту інтересів - підтримка певних політичних сил та їх програм все рідше використовуються в якості ефективного інструменту захисту інтересів виборців. Популізм також зачіпає концепцію «політичної партії»: у стабільних демократичних суспільствах партії залишаються стабільними та програмно-прагматичними, але багато із них можуть втратити популярність внаслідок впливу «нових» популістів, які є більш програмовими, й саме тому концепція партії частково втрачає своє значення. Оскільки популізм значною мірою суперечить ще й лібералізму, слід очікувати модифікації демократії, можливо її деконсолідації [98].

Враховуючи вище зазначене, можна стверджувати, що на даному етапі популізм набуває ознак маніпулятивної технології, а відтак, і окреслити ряд основних характерних ознак популізму як однієї з технологій впливу на масову свідомість. Серед основних можемо виокремити: наявність інститутів демократії; як показує історичний досвід сприятливим ґрунтом для популізму є та частина населення, яка характеризується низьким рівнем достатку, освіченості та політичної культури; популізм як маніпулятивна технологія особливо часто застосовується в періоди нестабільного суспільного розвитку та різноманітних кризових явищ; у більшості випадків популізм направлений не на вирішення реальних суспільних проблем, головним його завданням є здобуття та утримання влади; головним об'єктом популізму є повсякденна свідомість окремого індивіда та соціальної групи, він апелює до підсвідомого, ірраціональної складової людської суті; у боротьбі за масову підтримку популізм використовує притаманні для демагогії засоби: необґрунтовані обіцянки, утопічні програми, навішування ярликів тощо. При цьому автор відзначає, що популізм у порівнянні з демагогією, характеризується значно меншим ступенем негативного впливу на суспільні настрої та залишається невід'ємним атрибутом сучасного політичного дискурсу.

Проте, негативний зміст відображається вже в основних принципах популізму: підлаштування під вимоги суспільства; використання примітивних, «гучних» гасел; спрощеність уявлень про суспільно-політичне життя; безпосередність сприйняття інформації; тяжіння до сильної особистості; гра на суспільних очікуваннях; простота та зрозумілість пропонованих заходів; спекуляція на вірі людей у швидке вирішення складних проблем; маніпулюванні громадською думкою тощо. При цьому популізм апелює до конкретних, загальновідомих фактів, що засвідчує його реалізм, інтегрованість у життя та звернення уваги на ключові суспільні проблеми. А обіцянки їх вирішення маскують реальні наміри популістів. Такі прийоми популізму сприяють поширенню його популярності та забезпечує його суспільне сприйняття. Політик-популіст переконує соціум у необхідності змін та спонукає його до дій, на свою підтримку, у боротьбі за владу. Хоча такі дії можуть бути спонтанними, не до кінця осмисленими, а отримані владні повноваження, досить часто, реалізуються з іншою, ніж було задекларовано, метою.

Отже, в якості висновку можна зазначити, що популізм - маніпулятивна технологія, що застосовується в процесі комунікації з метою впливу на свідомість громадян, для досягнення бажаних результатів у боротьбі за владу та в процесі її здійснення. Він передбачає максимальне пристосування політичних цілей до маніпулювання громадською думкою через демагогічну риторику, харизматичність лідерів, цінності та ідеали, що складають основу популістської ідеології. У системі політичних технологій популізм передбачає прямий контакт між лідерами, які здатні впливати на розум та почуття людей, і громадськістю без посередництва політичних інститутів. Популізм тяжіє до сильної особистості, вождя, для якого найважливішим є не програми, напрацьовані партійними або іншими інституціями, а «голос народу», реальні настрої та сподівання індивідів, які начебто і є для нього програмою дій. Такі орієнтації відкривають можливості для поширення демократичного потенціалу популізму - ідей безпосередньої участі народу в управлінні й забезпеченні контролю за владою.

Популізму як маніпулятивній технології притаманні: маніпуляції на вірі людей у пропоновані швидкі та легкі шляхи вирішення наявних суспільних проблем; маніпулюванням суспільною свідомістю, обманом, а отже і зневагою людської особистості; переорієнтація гніву і образ людей на нині діючі інститути влади, політичні еліти, які не здатні задовольнити основні потреби й інтереси більшої частини суспільства; використання маніпулятором емоцій та рефлексів реципієнта та якостей сторонніх предметів, особистостей та понять; використання популярних термінів; поширення міфів тощо. Популізм орієнтується на: задоволення мінливих настроїв та вимог громадян; використання емоційних станів людей (страх, ненависть, ворожість); загравання з масами; використання зрозумілої для більшості аудиторії лексики; використання обіцянок, для реалізації яких немає належних ресурсів; апеляцію до тієї частини мас, яка не здатна критично оцінювати інформацію; створення ідеологічних кліше; презумпцію простих, але конкретних справ. Крім прагнення отримання популярності в суспільстві шляхом застосування різноманітних технологій популізм залишається багатогранним політичним феноменом, і його не варто обмежувати лише поняттям маніпулятивної технології, оскільки він є складовою багатьох політичних явищ.

Розділ 4. Специфіка застосування і засоби протидії популізму в сучасній Україні

Притаманні Україні постійні суспільно-політичні кризи, низький рівень політичної культури населення та окремих політиків стали досить сприятливим ґрунтом для застосування різного роду маніпулятивних технологій. Особливе місце в процесі політичного маніпулювання належить популізму, який все частіше зустрічається як у виборчих процесах, так і в повсякденній політичній практиці.

Для забезпечення необхідного політичного результату, українські політичні діячі вдаються до використання різного роду політичних технологій, проте однією з дієвих залишається популізм, а застосовують його майже всі суб'єкти політичної діяльності (окремі політики, політичні групи, політичні партії, громадські об'єднання, тощо). Ці технології містять у собі як засоби досягнення швидкого, локального та часто короткотривалого результату, так і отримання більш глобального та тривалого ефекту. У політичній боротьбі популісти вдаються до використання таких демагогічних прийомів як звернення до забобонів та лестощі натовпу, експлуатація його інстинктів та необґрунтовані обіцянки. У вітчизняній політичній практиці до такого роду прийомів вдаються майже всі її представники. Політики, апелюють не лише до розуму, а й до почуттів виборців. І чим переконливіше у промовах політика поєднуються ці звернення, тим він успішніший та політично значущий. Саме такою постає природа політичної боротьби, з застосуванням популізму.

Велика кількість вітчизняних політиків постійно користуються популістськими методами, оскільки в сучасній політичній боротьбі необхідно сподобатись суспільству, для чого потрібне вміння спілкуватися простою, зрозумілою народним верствам мовою, говорити просто про складні речі, чітко висловлювати думки, висвітлювати нагальні проблеми, критикувати владу за її прорахунки. Всі ці складові містять елементи популізму.

Важливою рисою українського популізму є звинувачення з боку представників діючих владних структур своїх попередників, які кожного разу лишають після себе важкий спадок. Така тенденція вже переросла в традицію, коли всі суспільні негаразди, з якими не може впоратись влада, адресують попереднім керівникам. Ще однією категорією політичних суб'єктів, які послуговуються популістськими технологіями є радикально налаштовані політики, оскільки в цьому випадку виникає певна дистанція між цілями та засобами, які можуть сформуватися з часом категоричною вимогою: якщо поставлена мета, то мають бути і засоби, потрібно лише їх знайти і застосувати. При цьому спостерігається залежність: чим більш радикально налаштований політик, тим більшою мірою він застосовує популістські прийоми [143].

Найбільш яскраво такі аспекти політичного популізму проглядаються в контексті історичного розвитку та становлення України як незалежної демократичної держави. Так на рубежі 1980-х і 1990-х років у політичній практиці України існувало дві основні політичні течії, кожна зі своїми уявленнями про народ. Першу з них можна назвати традиційно комуністичною. Відповідно до неї, «народом» вважались «робітники, селяни і трудова інтелігенція», тобто «трудящі». Не зайве згадати, що в СРСР депутати всіх рівнів лише після прийняття Конституції 1977 року стали називатися «народними депутатами», а не «депутатами трудящих». Протягом тривалого часу більшовицька традиція обумовлювала певну настороженість до такого «позакласового» поняття, як «народ». Отже, за комуністичною традицією популізму, поза рамки «народу» виводились «буржуазні націоналісти», інші «демократи», що з'явилися в роки «перебудови», «спекулянти», «пани», «фермери-куркулі» та інші «прихватизатори», що протистояли трудовому народові.

Друга течія - національно-державницька. Відповідно до політичної філософії та мітингової риторики представників цієї течії, до народу належали прихильники незалежної демократичної української держави, українського національного відродження, справжні господарі на землі. Поза рамками народу опинялися «люмпени з ковбасною психологією», «манкурти», «п'ята колона», «червоні поміщики - голови колгоспів», «партійні діячі» та інші «комуняки». А широкому загалу доводилися факти, з яких випливало, що потенційно Україна за рядом економічних показників не поступається провідним європейським державам (Франції, Німеччині, Великій Британії). Тобто і за рівнем життя українці після здобуття незалежності мають не поступатися французам чи німцям.

Поширення популізму в масовій свідомості пострадянської України призвело до того, що «до популістських прийомів вдаються не лише окремі політичні сили та політики, а, тією чи іншою мірою, всі чи майже всі політичні сили. На «політичному ринку», як і на будь-якому іншому ринку: якщо є попит, то має бути і пропозиція» [187; 132].

Термін «популізм» в СРСР почав активно вживатися наприкінці перебудови - як синонім невиправданої демагогії. Існує думка, що першим навісив цей політичний ярлик Михайло Горбачов на свого політичного супротивника Бориса Єльцина. Як писав В. Литвин: «Першим виявом боротьби за співчуття мас, став неочікуваний і різкий сплеск популізму, виділення популярних політиків. Відбувається пошук найбільш простих і доступних гасел» [97; 200]. Отже, популізм тлумачиться тут не ідеологічно, а суто технологічно - як засіб здобути співчуття мас шляхом проголошення найбільш простих і доступних гасел.

З цього погляду популізм справді став одним із найефективніших засобів боротьби за владу на пострадянському просторі. Справді, під суто популістським гаслом (у офіційному варіанті: «Україну безжально грабує центр», у прилаштованому до потреб простолюду - «Твоє сало з'їли москалі») вдалося зібрати ті рекордні 92 % голосів за незалежність України на референдумі 1 грудня 1991 року. Знамениті (але забуті сьогодні) «5Д» (Демократія, Державність, Довіра, Духовність, Добробут) зробили тоді ж президентом Леоніда Кравчука. Проте 1994 року його обіграв Леонід Кучма під простим і доступним гаслом «Порядок і порядність» (на передвиборних плакатах воно подавалося, як правило, російською мовою, корелюючи в цей спосіб з іншою обіцянкою - запровадити офіційність російської мови й поглибити інтеграцію з Росією). Відзначимо, що з подібними гаслами в Білорусі тоді ж переміг популіст Олександр Лукашенко. Але, на відміну від українського колеги, він ще й спробував втілити свою політичну програму в життя.

Пізніше у березні 1998 року в пошуках доступних та зрозумілих гасел змагалися вже 30 партій і блоків на парламентських виборах. І певні іміджмейкерські знахідки (скажімо, «політики займаються демагогією» з виборчого кліпу «зелених», які реально мали дуже відносне відношення до захисту довкілля) можна вважати напрочуд вдалими. Поруч із традиційно «лівим» популізмом (Н. Вітренко й В. Марченко), активно почав шукати свого місця під сонцем і «правий» популізм (потужний за розкруткою проект партії «За красивую Украйну» Г. Балашова та Л. Черновецького).

Проте в повсякденному вжитку наших політиків і мас-медіа слово «популізм», схоже, стало вживатися в третьому значенні, відмінному і від «ідеологічного». Адже «електоральне поле України як і раніше поділене між основними гравцями, які будують популістські стратегії, орієнтуючись на «свого виборця», його міфи, стереотипи та сформовані установки» [149]. Інакше кажучи, така комунікація будується на активізації існуючих уявлень та установок і є резонансною тому, що вона відповідає уявленням й очікуванням, які вже склалися у масовій свідомості, і закріплює їх. При цьому специфіка застосування та поширення популістських технологій політичного маніпулювання залежить від того, наскільки тісно налагоджений взаємозв'язок між основними учасниками політичної комунікації.

Протягом попередніх років спостерігалася цікава тенденція своєрідного консенсусу політичних еліт щодо маніпулятивної діяльності їх медійних складових. Вона полягає в наявності доволі очевидної згоди згаданих сил щодо їх гри на медійному полі, зокрема і щодо правил «маніпулятивної гри». Справді, протягом 2006-2008 років почало спостерігатися поступове зменшення в засобах масової комунікації такого поширеного ще в 2004-2005 роках способу маніпулювання, як навішування ярликів. Під ним слід розуміти «бездоказове та те, що супроводжується сумнівними доказами, нав'язування суспільству негативних (з точки зору сприйняття більшістю) оціночних категорій задля компрометації політичних опонентів» [229; 76].

Також спостерігається достатньо помірковане використання таких способів маніпулювання, як замовчування (в сенсі блокування інформації щодо дій певного учасника політичного процесу чи певної події політичного життя), напівправда, під якою прийнято розуміти препарування інформації, яка об'єктивно та ґрунтовно висвітлює малозначущі деталі та поверхове або не коректно інтерпретоване висвітлення інших.

Характерно, однак, що останні два згадані способи залишаються в широкому вжитку щодо учасників політичного життя, які не належать до владної верхівки українського суспільства, до маргінальних політичних сил, різноманітних громадсько-політичних об'єднань зі змістовно відмінними від поширених поглядами на шляхи суспільного розвитку. В даному зв'язку слід говорити про «конструювання українськими засобами масової комунікації «образу суспільства, що позбавлене соціально-політичної різноманітності», оскільки позиції, що поширюються за допомогою використання згаданого інструмента, не виходять за межі певного дискурсу, що пропонуються як конкуруючі, відрізняються несуттєво, та знаходяться, так би мовити, «всередині» істеблішменту» [229; 76]. Це слід пояснювати тим, що особи, які здійснюють визначальний вплив на вітчизняні засоби масової комунікації, зокрема і на телевізійні канали, розділяють єдині цінності та прагнуть позбавити впливу на публічну політику «чужих», що не належать до штучно сконструйованого консенсусу.

Проте, окремі маніпулятивні технології, що мають явно популістський характер, продовжують (свідомо чи несвідомо) використовуватися вітчизняними ЗМІ, зокрема на телебаченні. Так Н. Лігачова у своєму дослідженні [99] виокремлює такі:

1. Використання стереотипів. Представлення певного об'єкта у спрощеному зрозумілому вигляді. Стереотипне уявлення фіксується у свідомості та майже не піддається перевірці досвідом.

2. Заміна імен, або «навішування ярликів». Негативне оціночне судження про особу.

3. Повторення інформації. Повідомлення повторюється з певною періодичністю для закріплення у свідомості.

4. Ствердження. Замість протиставляння аргументів подаються бездоказові твердження, презентуючи тільки одну вигідну позицію.

5. Постановка риторичних запитань. Аудиторії ставлять прості запитання, але з відповідним контекстом, який зорієнтує глядача у потрібному для маніпулятора напрямі.

6. Напівправда. Полягає в об'єктивному висвітленні незначних деталей тоді як важливі факти замовчуються.

7. «Спіраль замовчування», або маніпулювання опитуванням громадської думки. Подаються такі коментарі, що переконують громадян у підтримці більшістю суспільства тієї чи іншої точки зору або політичної позиції. Цей метод базується на закономірностях масової психології, змушує людей з іншими поглядами приховувати їх, щоб не опинитись у соціально-психологічній ізоляції.

8. Анонімний авторитет. Посилання на який надають повідомленню солідність та правдоподібність.

9. «Буденна розповідь». Інформація про гострі політичні та соціальні події, які мають трагічні наслідки подається у діловому та спокійному тоні, що сприяє індиферентності сприйняття її населенням.

10. Ефект присутності. Досягається за допомогою спеціальних технічних прийомів, які створюють ілюзію присутності.

11. Ефект первинності. Намагання передати інформацію першим. Оперативність подачі інформації може використовуватись як маніпулятивний прийом, який не дає можливості аудиторії осмислити отриману інформацію.

12. Констатація факту. Бажане становище подається як факт.

13. Відволікання уваги. Спрямований відволікти увагу від значущих подій на менш важливі, чим знижує психологічний опір з боку суспільства.

14. Використання очевидців події. Підбір людей та монтаж інформації з потрібним смисловим рядом.

15. Принцип контрасту. Використовується, коли треба надати негативну інформацію про політичних опонентів, при цьому використання прямих звинувачень видається занадто відвертим.

16. Психологічний шок. Інформація про надзвичайні події, які викликають шок і руйнують усі рівні психологічного суспільного захисту та впроваджують у свідомість інспіровані схеми.

17. Створення асоціацій. Об'єкт повідомлень в очах громадськості висвітлюється з прив'язкою до негативних стереотипів свідомості.

18. Інформаційна блокада. Блокування «не потрібної» інформації, затримання її або викладення у сприятливому для себе контексті [99].

Одним з пріоритетних напрямів діяльності вітчизняних засобів масової інформації, на сучасному етапі, в сфері застосування маніпулятивного впливу є намагання ускладнити, в сторону погіршення, всього політичного процесу в Україні. Такого роду діяльність направлена на підтримку або хоча б співпереживання переважною частиною політичної аудиторії в процесі політичної боротьби між впливовими політичними гравцями та визначення своєї політичної позиції з позицією конкретної політичної сили.

Така картина спостерігалася і впродовж 2010-2011 рр., незважаючи на зміни в політичному керівництві країни, конституційному процесі та новими особливостями у висвітленні засобами масової комунікації діяльності владної верхівки. В цьому компоненті українські ЗМІ продовжують успішно поділяти суспільство на групи: тих, хто виступає за підтримку дій влади (діяльність якої висвітлюється в ЗМІ «тактовно»), тих, хто підтримує опозицію ( менш лояльно), та тих, хто зневірився і у владі, і в опозиції (тих, хто «протестує»).

Характеризуючи процес політичного маніпулювання в сучасній Україні, слід звернути увагу і на інструменти політичного маніпулювання стратегічного спрямування за допомогою поширеного, популярного та впливового медіа-продукту: шоу, скандалів, інтриг та розслідувань; різноманітні «зіркові шоу»; шоу, що демонструють «правду життя». Основним змістом деяких з них та багатьох інших інструментів маніпулятивного впливу, що має на меті прямий чи опосередкований вплив на політичну свідомість та поведінку українських громадян, є «зацикленість на жадібності та прагнення миттєвого збагачення, телеігри та телеконкурси, безголосі співаки, неоковирні промовці, фізичний і моральний «мордобій» як основний спосіб суспільної поведінки» [29; 49]. Важливою метою їх застосування є вкорінення в суспільну свідомість прагнення «бути як інші», за умов висвітлення не найкращих якостей, вчинків та поглядів «інших», повне ігнорування абсолютно очевидного факту, що «життя є таким», тому що такими є конкретні особи, зокрема і ті, що засвоюють цю тезу.

Виходячи зі специфіки популістських передвиборчих міркувань стає зрозумілим, що масова політична свідомість може бути сприятливим простором для застосування різноманітних демагогічно-популістських прийомів і технік, справляння ефективних маніпулятивних впливів.

Проте, такі можливості не є однозначно доступними, а для їх реалізації необхідно: враховувати суспільні потреби та побажання; зважати на певну умовність змісту та стану масової свідомості; орієнтуватися на структуру мотивації суспільної свідомості та поведінки; чітко визначати групи впливу; покладати право вільного тлумачення впливів на такі групи; чітко розуміти межі можливого впливу на масову свідомість; не піддавати детальному аналізу тих ситуацій та подій, які склалися в суспільстві.

Ще однією важливою складовою маніпулятивного впливу системи вітчизняних засобів масової комунікації є напрям, що умовно можна назвати «поширенням жахів». Його наявність прослідковується в тому, що переважна більшість українських ЗМІ є справжніми довідниками нещасних випадків, людських трагедій, кримінального життя. Разом з тим, політична комунікація в Україні має своєрідні особливості: громадяни, як і раніше продовжують демонструвати непритаманну громадянському суспільству «толерантність» до попереджень про можливі (та наявні) порушення законодавства взагалі та законодавства про забезпечення свободи слова зокрема. І цим вдало користуються політики при використанні популізму.

У вітчизняній політичній традиції популізм постає особливим інструментом гри у «піддавки» між владою та громадянами, лідером та виборцями, де відсутні розумні програми, плани, аргументи, а добре сформульовані обіцянки, невиконання яких заздалегідь сплановано, де чітко і продумано відбувається гра, побудована на емоціях, а не на розумі. Власне це і характеризує популізм - уникання справжньої політичної дії [154].

Найбільшою шкодою нинішнього популізму для політика є демонстрація зневаги його до суспільних процесів, до політики, здійснюваної політичними елітами, до всього того, що на думку популіста, заважає простому народу розпоряджатися власними ресурсами. Популіст критикує «неадекватні» заходи політиків у боротьбі з бідністю, безробіттям, тощо. І часто так виявляється, що ті політичні сили, які засуджували популізм, дуже жорстко виступали проти популістської політики правлячої еліти, що вони є чи не найбільшими популістами.

Критика популізму, його гасел та пустих обіцянок ще не означає, що це критика окремого політика-популіста, перешкоджання його передвиборній діяльності, агітації тощо. Однак, для політиків цей період є досить відповідальним, оскільки проголошуючи гасла з обіцянками, що не можуть бути виконаними, політик-популіст ризикує поплатитися за них.

Зародження популістських тенденцій в Україні та активне їх розгортання в сучасному політичному процесі зумовлене, постійним, з часів незалежності, кризовим становищем. Більшість українських рухів, партій та режимів, які успішно використовували у своїй діяльності популізм, були реакцією на складну суспільно-політичну ситуацію, а основним завданням для них було її реформування, що триває по цей час. Якщо не брати до уваги гасла, політичні програми та платформи, то стане зрозумілим, що будь-яка практика популізму виступала (та продовжує виступати) безумовною реакцією на кризові явища та набуває конкретного характеру, залежно від періоду і ситуації в країні. Для України популістська практика стала закономірним і характерним явищем, оскільки свобода слова вже існує, а фінансові можливості та знання населення ще слабкі.

Рівень розвитку масово-комунікаційних процесів у сучасній Україні є достатнім для здійснення ефективного політичного маніпулювання. Основною причиною залишається відсутність системи інформаційного зв'язку між державними політичними інститутами та суспільством. Також до причин можна віднести відсутність стійких структур громадянського суспільства, які могли б ефективно впливати на якість політичної комунікації, а саме потрібно налагоджувати систему взаємозв'язку між інститутами держави та громадянського суспільства. Це дасть змогу останнім впливати на державно-управлінські рішення, які приймаються Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів України, через стимулювання громадських обговорень, суспільних дискусій, з обов'язковим залученням зацікавлених верств. Такий процес буде взаємовигідним, оскільки інститути державної влади отримають додаткові можливості для реалізації важливих завдань - це і формування політичної свідомості населення і їх ціннісних орієнтацій. Так як жодне суспільно важливе рішення, в умовах демократії, не повинно прийматися кулуарно, без суспільного обговорення. Тому, поділяємо думку А. Кохана про те, що «ефективність політичних комунікацій у правовому демократичному суспільстві ґрунтується на механізмах впливу на громадську думку, поширенні політичної інформації, ідей, постановці проблем для суспільного обговорення і прийнятті політичних рішень через досягнення суспільного консенсусу і згоди» [85; 102].

На жаль, сучасна політична ситуація в Україні ще не в змозі достатньою мірою забезпечити комунікативні зв'язки як між структурними елементами в рамках політичної системи так і між останньою та громадськістю. Тоді як процес комунікації зводиться до виконання лише таких функцій як: передача населенню «вигідної» для агента впливу інформації; комунікація між агентами впливу (політичними, фінансовими групами) через підконтрольні їм ЗМІ; підтримка «потрібних» осіб чи політичних сил та навпаки, компрометацію конкурентів; аналіз реакції конкурентів та інших політичних гравців на певні наміри або дії; створення сприятливого медіа середовища, тощо.

Очевидно, що власні інформаційні стратегії є далеко не у всіх гравців політичного поля в Україні. Якщо проаналізувати присутність їх в інформаційному просторі, то в Україні не так уже й багато активних політичних сил. Умовно їх можна поділити на ті, що «контролюють ЗМІ», ті, що «допущені до ЗМІ» та «відлучені від ЗМІ» [131].

Характерною тенденцією сучасного розвитку політичної комунікації в Україні є зростання місця в ній маніпулювання як дієвого засобу впливу на масову політичну свідомість. Це зумовлено, як потенційними і при цьому законодавчо закріпленими можливостями громадян (передусім виборців) на участь у суспільно-політичному житті, так і не рівною значущістю суб'єктів політичного життя в залежності від їх економічного становища, що у зв'язку з не відповідністю їхніх інтересів спонукає «великі» суб'єкти політики, за посередництва ЗМІ, впливу на політичну свідомість «дрібних» суб'єктів політики (суспільних груп та пересічних громадян), аби спонукати їх на «потрібні» дії. При цьому, наявність маніпулятивної складової в діяльності системи засобів масової комунікації в Україні слід вважати природною, але такою, що загрожує реальній здатності громадян брати самостійну участь у політичному житті та реалізовувати свої інтереси.

Визначаючи місце маніпулювання в українській політичній комунікації та особливостей його використання, що безпосередньо випливають із передумов та базових особливостей існування останньої. Характеризуючи її, зокрема О. Яковлєв вказує на таке:

- особливості вітчизняної політичної комунікації знаходяться у взаємозв'язку з характерними рисами суспільно-економічної ситуації в нашій країні;

- характерною ознакою такої ситуації є безпосередній зв'язок та вплив політико-економічної верхівки на власників ЗМІ;

- засоби масової комунікації в Україні не є гомогенними, їм притаманний поділ між декількома фінансово-політичними групами;

- головною метою діяльності таких груп є збільшення власних фінансово-економічних ресурсів, важливою умовою цього збільшення виступає наявність політичної влади, засобом отримання цієї влади є здобуття електоральної підтримки політичних сил та лідерів, що діють в інтересах згаданих утворень [229].

Сучасні комунікаційні технології збільшують можливості збору, розповсюдження та трансформування інформаційних ресурсів, сприяють їх диверсифікації, контролю доступу до них, та сприяють диференціації інформаційної аудиторії і, як наслідок усього суспільства. Тому комунікативна політика має формуватися в контексті загального впливу технічного розвитку, враховувати тиск політичної ідеології, соціально-політичних, культурних і правових факторів суспільного розвитку на функціонування ЗМІ. Розвиток новітніх політичних та інформаційних технологій має, беззаперечно, важливе значення, тому, що будь-яка людина спілкується з навколишнім світом і в процесі такого спілкування та обміну інформацією ЗМІ підміняють суть міжособистісних взаємовідносин. Виступаючи посередником між людьми вони, здебільшого, мають можливість змінювати і контролювати їхню поведінку, здійснювати політичне маніпулювання [112].

Те, що ЗМІ в нашій країні стали ефективним знаряддям політичних сил у їх боротьбі за владу, не викликає суперечностей. Технології політичного маніпулювання, зокрема і ті, що мають яскраво виражену популістську складову, останнім часом, все більше використовуються українськими політичними силами, та перетворюють медіа із засобів неупередженої об'єктивної інформації та комунікації, політичної дискусії - у свого роду пропагандистсько-агітаційний інструмент. Ці технології набувають все більш витончених рис та цинічності. За посередництва ЗМІ з інформацією на сьогодні можна проводити такі маніпуляції:

- спотворити завдяки односторонньому висвітленню та фрагментарному її поданні: інформацію, що подається ділять на окремі частини, потім направляють неопрацьованим потоком, що перешкоджає громадянину сформувати загальну картину;

- надавати термінову, «надважливу», найсвіжішу інформацію, не вникаючи в суть повідомлення;

- видавши інспіровану інформацію за реальну та сфабрикувавши її, вдатися до так званої «спіралі замовчування» (сфабриковані опитування громадської думки) - один з найпоширеніших метод маніпулювання суспільною свідомістю;

- поширювати інформацію, з власними, спотвореними коментарями та інтерпретувати події і факти у вигідному для інформатора світлі;

- приховати важливі факти або сторони певної події, акцентуючи увагу на окремих її елементах, замовчуючи інші, часом більш важливі аспекти;

- оперативно подати найсвіжішу неперевірену інформацію, чутку у власній інтерпретації, що згідно «закону випередження» сильніше впливає на аудиторію, ніж наступна інформація.

У контексті вище зазначеного можна виділити такі основні популістські прийоми політичних партій та окремих політиків, а також особливості їх застосування у політичному процесі сучасної України:

1. Назвою партії чи виборчого блоку підкреслити, що до них належать саме «друзі народу», а може, й сам «народ», а не антинародні сили. Як приклад можна згадати такі партії як Народний Рух, Народно-демократична партія, та блоки «Трудова Україна», «За правду, за народ, за Україну!») Так як «лібералів» чи «консерваторів» народ може і не сприйняти, а «просто демократи» можуть виявитись «буржуазними демократами» або «так званими демократами». При цьому, можна в назві партії чи блоку і не вживати слова «народ», але тоді бажано, щоб у ній прозвучав якийсь популярний «в народі» лозунг. Наприклад, «Реформи і порядок», «Менше слів!» (отже, «більше діла»). Щоправда, назви не завжди допомагають. Слід зауважити, що і «Реформи і порядок» і «Менше слів» за політичною філософією були елітистськими, але не могли собі дозволити обходитися без популістських прийомів.

2. Випробуваний на Заході популістський прийом, який, здається, не дав в Україні позитивних (для тих, хто його застосовував) наслідків: залучення до виборчої кампанії чи навіть включення до виборчих списків «народних улюбленців»: знаменитих спортсменів, співаків, акторів театру і кіно.

3. Найбільш притаманні популізму, щедрі, але завідомо нездійсненні обіцянки «простому народу» і популярні лозунги теж не є чимось новим для світової популістської практики, і в Україні вони застосовуються досить широко, особливо перед виборами. Так у 1998 р. комуністи обіцяли, що в разі їх перемоги «вітчизняний ринок буде заповнений якісними, різноманітними товарами за соціально доступними для кожного громадянина цінами», що житлові умови військовослужбовців поліпшаться, «а для «афганців» вони будуть вирішені». Навіть «українська мова отримає свій природний розвиток, буде очищена від насаджуваної мови діаспори [199]. Народний Рух України обіцяв «підвищити пенсії втричі і заробітну плату вдвічі, раз і назавжди ліквідувати практику невиплати зарплат, пенсій, стипендій». Народно-демократична партія обіцяла пенсію в розмірі 70 відсотків від середньої заробітної плати, зростання життєвого рівня народу, починаючи з 1999 року і, звичайно, як більшість партій, того періоду своєчасну виплату заробітної плати, повернення боргів і втрачених грошових заощаджень [200]. Особливість популістських гасел і обіцянок полягала в тому, що в них пропонувалось просте і негайне вирішення складних проблем - своєрідна політична панацея. Стали вже звичними заяви лівих партій, що чи не в усіх бідах «народу України» винний Міжнародний валютний фонд та його «прислужники», які хочуть зробити Україну сировинним придатком Заходу та плацдармом для військ НАТО.

4. Популістські рішення (ухвали) тим відрізняються від популістських обіцянок, що мають певну юридичну силу. Широкий простір для таких популістських акцій був обумовлений відсутністю в Україні постійної парламентської більшості (і відповідно - опозиції). Відсутньою також була практика формування уряду правлячою партією або партійною коаліцією. Отже, якщо прийнятий Верховною Радою популістський, тобто з сумнівною доходною частиною, Державний бюджет не виконувався, то винний у цьому був, звісно ж, не парламент (чи «анонімна» ситуаційна парламентська більшість), а «нічий» уряд (який чимало парламентаріїв сприймали як супротивника). Законодавча «гілка» влади турбується про «народ»: ухвалює рішення про підвищення зарплати і пенсії, компенсацію втрачених заощаджень. А якщо «антинародний уряд» не може знайти на це гроші («через марнотратство та невміння збирати податки») - тим гірше для уряду.

5. Дистанціювання від «непопулярних заходів» та негативних соціально-економічних процесів, пошук винних. Часто вживаний в Україні популістський прийом, «незамінний» в умовах економічної кризи та різкого падіння рівня життя населення. Логічна схема цього прийому добре описується «популістським трикутником» (Народ - Друзі народу - антинародні сили).

На думку деяких вітчизняних дослідників, «українські політики всіх напрямів та політичні журналісти незмінно вживають поняття «популізм» у значенні чогось протилежного до реалізму, конкретики, як політику нездійсненних і демагогічних обіцянок, а відтак, це поняття вживається виключно в негативному значенні. Тому урядовці, депутати й партійні лідери всіляко відхрещуються від звинувачень у популізмі, а натомість охоче навішують ярлик «популістів» на політичних опонентів» [23; 136].

При цьому, жодна з політичних сил України не визнає себе за «популістську». «Ліві» сили, зокрема заборонена нині, (КПУ), яких найчастіше звинувачували у популізмі з огляду на очевидну не реалістичність їхніх економічних програм, воліли говорити про себе в термінах «народних партій», «захисників інтересів трудового народу» тощо. Тим більше не визнавали себе «популістами» ані центристи, ані «праві».

Тому, очевидно, розмову про «популізм» в Україні слід вести з огляду на те, що в українському політикумі «популізм» розуміють вельми спрощено, на рівні примітивного політичного ярлика, що не корелюється з класичними визначеннями західної політології.

Автор акцентує увагу на тій особливості сучасної вітчизняної популістської ідеології та політичної стратегії, коли політичні діячі не тільки, не несуть будь-якої відповідальності за реалізацію власних програм, але й фактично перетворюються на популістів. Чинне законодавство України, в певній мірі, позбавляє партії статусу повноправних впливових суб'єктів політичної діяльності, обмежуючи їх участь у формуванні уряду, тому навіть найбільш реалістичні виборчі програми досить складно реалізувати; у свою чергу, ця обставина «виправдовує» політичні партії перед суспільством, що перетворює виборчий процес на «змагання» популістів.

Ще з самого початку становлення української державності на політичній арені з'явилося чимало політичних діячів, що гаряче вітали самостійність української держави, відстоювали національні інтереси народу. Відновлення справжньої національної спрямованості суспільно-політичного життя [143]. Деякі з них справді пропонували реальні шляхи розвитку української національної держави, частина інших політиків спекулювала на національному патріотизмі, захист якого у свій час призвів до тривалих тортур у радянських таборах тощо. При цьому легкість, з якою деякі політики-популісти робили свою кар'єру, зумовлена насамперед тим, що суспільні проблеми, які останні намагалися «вирішити», стосуються переважної частини суспільства. Також частина сучасних популістів, як правило, позиціонують себе в контексті національної ідеї та звертаються до національних коренів, традицій і звичаїв українського народу. Ці національно наповнені гасла найчастіше звучать разом з необґрунтованими обіцянками саме перед та під час виборів різного рівня [27].

В Україні у поняття популізму вкладаються форми політичної діяльності не лише окремої політичної організації (партії), але й особливо політичних лідерів, що у своїй діяльності використовують такий вид впливу на свідомість і поведінку громадян як маніпулювання масовою свідомістю населення і передвиборних обіцянках, для виконання яких немає належних ресурсів.

Надзвичайно негативною тенденцією є використання лідерами популізму як способу відходу від вирішення об'єктивних інтересів і соціальних потреб населення. Це, зокрема, виявляється у правотворчій діяльності, коли розробка і прийняття законів спрямовуються не на впорядкування суспільних відносин, а на підвищення політичного рейтингу посадових осіб або тих, хто прагне завоювати владу будь-яким способом.

Термін «популізм» найчастіше вживається при характеристиці діяльності окремих політичних лідерів з метою надання їм широкої популярності, з цією метою використовуються демагогічні гасла, необґрунтовані обіцянки. Наприклад, колишній Президент Віктор Ющенко таким чином, оцінив економічну політику яку провадили українські уряди після проголошення незалежності України: «Той економічний курс, який запропонували Україні, - це, вибачте, популізм 17-х років. З ним не можна зустрічати кризу, з ним не можна боротися - це не світогляд третього тисячоліття. Пустим популізмом, солодкими речами, відсутністю жорсткого державного підходу, в тому числі по економічних і фіскальних питаннях, ми не дамо відповіді» [226].

Суть та небезпека популізму як у цілому так і вітчизняного зокрема, полягає в тому, що він свідомо оминає складну систему інтересів окремих суспільних груп. Популісти, здебільшого, обіцяють задовольнити інтереси як окремого індивіда так і усього суспільства, через покращення умов життя, задоволення базових потреб (підвищення заробітної платні, пенсій, зниження тарифів тощо), та не вимагають від самих громадян нічого, окрім делегування такому політикові своєї частки владних повноважень. Вони готові втілювати ці «програми» в життя без участі народу. При цьому популісти зазвичай, не зустрічаються з дієвими асоціаціями чи об'єднаннями громадян, задля з'ясування їх конкретних суспільних інтересів, тому що це значно ускладнить ту спрощену картину, яку він змалював широкому загалу.

Поширення політичного популізму - найстрашніша хвороба пострадянського суспільства, якій складно співіснувати з повноцінним громадянським суспільством. Участь громадян у прийнятті державних рішень заміщується пустопорожніми, без жодних практичних або правових наслідків, взаємними звинуваченнями у корупції на численних телевізійних ток-шоу. Обіцянки керівництва країни, яке прийшло до влади після подій на «помаранчевому» Майдані , створити дійсно незалежне суспільне мовлення також були лише популізмом [17].

Разом з необґрунтованими обіцянками політиків, які вони роздають у ході виборчих кампаній, в Україні не працює також інститут політичної відповідальності. Натомість, у сучасній Україні існують групи політичних піарників, які займаються дослідженням, того як правильно просунути кандидата та загітувати виборців на його користь. А от для самого політика який хоче зберегти обличчя потрібно дотримуватися однієї важливої поради, яку сказала свого часу Маргарет Тетчер: «Якщо не можеш сказати правду, краще промовчи, але не збреши». Тому в процесі здійснення управлінського впливу, політичний діяч має звертати увагу на: рівень реального національного продукту на душу населення; використання витрат; купівельну спроможність населення; рівень конкуренції, зокрема в управлінні; адекватність і точність планування та прогнозування суспільного розвитку. Українським політичним лідерам, враховуючи особливості перехідного періоду, варто орієнтуватися на таку систему критеріїв ефективності державного управління, як: структура організації управління та організаційно-психологічний клімат в управлінській системі; ступінь розвиненості інформаційних структур; ієрархічні відносини й характер взаємодії членів управлінської системи; індивідуальні характеристики керівництва, рівень спеціальної підготовки та інтелектуального рівня управлінських кадрів; мобільність у системі прийняття державно-політичних рішень; мотиваційна спрямованість діяльності в системі державного управління [77; 13-14].

Зауважимо, що існують і такі політики, що прагнуть зробити краще країні, але, в ході чергової виборчої кампанія, вони зіштовхуються з дилемою: з одного боку можна бути відповідальним політиком, але при цьому можливо не здобути підтримки або ж можна вдатися до популізму, який на практиці, приносить реальні голоси. Але якщо виборці підтримають таких політиків чи політичні сили, які багато обіцяють, та викликають сильні емоції, то останні здобудуть голоси , а відповідальність за їх популізм можна покласти як на політиків так і на самих виборців.

Деякі російські політологи, зокрема С. Марков, вважають, що, «переконуючи виборців прийняти його точку зору, політик не може обійтися без певної міри демагогії» [106; 10-11]. Таке твердження не може не викликати певних сумнівів. З одного боку, якщо в поняття «демагогія» вкладати його початковий зміст, то твердження цитованого політолога вважаємо беззаперечним. Але, з іншого боку, якщо політик весь час «трохи» обманює, перекручує факти, то навряд чи з цим можна погодитись. Сутність політичної риторики в умовах демократії становить можливість звернення до політичної аудиторії за підтримкою. Такі завоювання демократії як можливість звертатися до людей, обманювати їх, роздавати обіцянки, принаджувати до себе можна віднести до сумнівних чинників.

Натомість у сучасній історії України діяльність Ю. Тимошенко та її політичної сили є яскравим прикладом популізму. Аналіз діяльності якої дозволяє говорити про цілеспрямовані популістські заходи. Так популізм Ю. Тимошенко базується на вірі її прихильників у можливість спрощеного шляху вирішення соціальних та економічних проблем, втілення ідеалів соціальної справедливості та радикальному неприйнятті складних ідей. Наявність агресивних і непопулярних кроків у діяльність колишнього уряду Ю. Тимошенко є тому підтвердженням. В її політичній риториці та лексиці можна виокремити такі напрями вирішення нагальних проблем: боротьба із «зажерливістю» панівної верхівки, боротьба із зовнішнім ворогом, боротьба з корупціонерами й бюрократами; залучення до управління представників народу, які розуміють потреби «простої людини». Однак, на практиці все виглядає по іншому, адже вказані напрями залишаються лише гаслами. Постійний пошук ворога (якими були на той момент В. Янукович і Партія регіонів ) стає смислом політичної боротьби [60].

Популізм Ю. Тимошенко має переважно соціальний (одна з його основ, як і в інших країнах - антикорупційність), а не етнічний характер. Однак вона виступає в ролі захисника інтересів української держави, її незалежності й цілісності. В силу цього її популізм не міг не зачіпати відносини України й Росії як держав, а не як українського та російського етносів. Втім, український популізм не обмежується виключно Ю. Тимошенко чи її політичної сили. З нею цілком може бути порівняна, наприклад, колишня Партія регіонів з програмою «Покращення життя вже сьогодні» або сучасна Радикальна партія, та її лідер О. Ляшко, який взагалі є чи не еталонним популістом, та певною мірою майже всі політичні сили та окремі вітчизняні політики є популістськими. А згадаємо «Десять кроків» Віктора Ющенка за 2004 рік, які містили в собі соціально-популістські обіцянки: 1) захистити цінність сім'ї, повагу до батьків і права дітей; 2) сприяти духовності, зміцненню моральних цінностей; 3) проводити зовнішню політику в інтересах народу України; 4) забезпечити пріоритетне фінансування соціальних програм; 5) підвищити боєздатність армії, повагу до людей у погонах; 6) сприяти розвитку українського села; 7) збільшити бюджет - зменшити податки; 8) створити п'ять мільйонів нових робочих місць; 9) змусити владу працювати для людей, провести рішучу боротьбу з корупцією; 10) створити безпечні умови для життя людей. На жаль реалізації «кроків» за п'ять років так і не відбулося.