Популізм як політичний феномен і маніпулятивна технологія

Подібні популістські установки характерні також Французькому Національному фронту, який у своїх передвиборчих програмних документах у 1997 р. визначив пріоритетні завдання і мету досягнення соціальної гармонії у вигляді підтримки і збереження традиційних моральних цінностей, національних надбань народу. Забезпечення національного шляху розвитку (способу життя); зміцнення основ правопорядку, вирішення питань соціальних меншин, надання їм прав і свобод на рівні з усіма громадянами держави [237; 212]. На початку 90-х років ХХ ст. більшість популістських рухів та партій популістського типу країн Центральної та Східної Європи у своїх програмних документах і гаслах досить широко стали використовувати ідеї неолібералізму популістського спрямування. Як приклад, можна назвати партію «Самооборона Республіки Польща», заснованої у 1992 р. одним із лідерів Профспілки працівників сільського господарства Анджеєм Леппером. В її засадничих, власне передвиборчих програмах, зверненнях до різних політичних груп і організацій містилися вимоги державної допомоги приватним сільськогосподарським виробникам, що передбачало ліквідацію заборгованостей, розробку державної програми з надання низько відсоткових кредитів на довготривалий період, запровадження державної монополії в окремих високоліквідних галузях економіки, надання державної грошової допомоги у випадку безробіття, збільшення розміру мінімальної соціальної допомоги, зниження пенсійного віку та ін. У цих програмах, а особливо в політичних гаслах був завжди присутній заклик до подолання корупції та хабарництва шляхом удосконалення механізмів суспільного контролю.

У цьому контексті, хотілося б наголосити на тому, що в «Енциклопедії демократії» зустрічаємо класифікацію популістських партій за такими напрямами:

- міжкласова інтегративна партія, як приклад наводиться Мексиканська революційна партія, Індійський конгрес М. К. Ганді і військовий націонал-популістський режим А. Нассера;

- соціальна революційна партія, яка ґрунтується на марксистсько-ленінській ідеології та притаманна для більшості країн Латинської Америки;

- популістська партія середнього класу - апристська партія Перу, Національна ліберальна партія Коста-Ріки, Демократичний рух у Венесуелі і Націоналістичний революційний рух Болівії;

- популістська партія робітничого класу - варгацизм, який містить ознаки подібні до міжкласової інтегративної партії та перонізм - до партії середнього класу [256].

Процес «перебудови», що супроводжувався демократизацією радянського суспільства та всієї системи державного устрою характеризувався яскравими прикладами популістських проявів різних відтінків. У цьому контексті можна відзначити діяльність М. Горбачова - тодішнього Генерального секретаря Комуністичної партії Радянського Союзу. Його постійні поїздки по країні, відвідування різних підприємств (заводів, фабрик), державних установ та організацій - своєрідне «ходіння до народу», безпосередні апеляції до широких верств є класичним зразком вмілого застосування популістських прийомів у політичній діяльності.

Завдяки вірі в гасла, що проголошувалися перед простим народом під час його «походу в маси» перші роки перебування при владі М. Горбачову вдалося завоювати симпатії простих людей. На жаль, як це і трапляється при популістській орієнтації, все це не підкріплювалося практичними позитивними результатами, що згодом і призвело до втрати його авторитету, а згодом і реальної політичної влади.

Пізніший приклад популізму Б. Єльцина, який був дещо радикальнішим за популізм М. Горбачова супроводжувався критикою радянської партійної системи, діяльності її лідерів, засудженням радянського державного устрою та системи організації суспільно-політичного життя. Популізм російського президента ґрунтувався на обіцянках забезпечення основ демократії та необмеженого суверенітету всіх суб'єктів Російської Федерації, ліквідації соціалістичного ладу в цілому. З допомогою подібної популістської риторики Б. Єльцин протягом кількох тижнів підвищив свій рейтинг з нуля до рівня, що дозволив йому отримати переконливу перемогу на виборах. Популізм Б. Єльцина носив логічний і в міру поміркований характер, та це не викликало протестних настроїв серед населення, котре в тій чи іншій мірі з розумінням ставилося до цих гасел. Натомість популізм іншого російського політичного діяча В. Жириновського, маючи певну радикальну спрямованість, забезпечив підтримку мас завдяки гостроті і злободенності порушених проблем суспільства як, наприклад, обіцянка «підняти Росію з колін», що зумовлено було тяжким економічним становищем держави, загальним розчаруванням людей у політичних лідерах і державних діячах, невдачами проведення економічного курсу, політичною нестабільністю. І ці радикально-популістські ідеї, наповнені ще й елементами переконливого ораторського мистецтва знайшли підтримку серед значної частини російського населення [119].

Перехідний період, що характеризується зміною соціалістичної моделі розвитку суспільно-економічних відносин на введення ринкової системи у суспільному виробництві вимагав відповідних популістських методів політичної поведінки, зокрема щодо вирішення питань в економічній сфері. Представником цього напряму можна вважати Олександра Лукашенка (народився 1954 р.), від 1994 р. чинного президента Республіки Білорусь. Перебуваючи на посаді депутата парламенту Білорусі в 1990-1994 pp., у своїх виступах як з трибуни парламенту, так і в чисельних виступах перед білоруським народом, він гостро критикував наявність корупції у всіх гілках державної влади. Припинення «злодійської» приватизації стало основним його завданням і метою. У внутрішній політиці його правління характеризувалось постійним порушенням норм конституції та законів, боротьбою проти парламенту та парламентаризму, проти опозиції, вільної преси. Міжнародні спостерігачі регулярно фіксували значні порушення та недемократичний характер президентських і парламентських виборчих кампаній. Приділяючи значну увагу економічному розвитку, розуміючи необхідність становлення державної економіки на нові рейки, в той же час він відстоював збереження принципів соціалістичного способу ведення господарства, та збереження суспільної власності на засоби виробництва, гарантування основних прав і свобод громадян, зафіксованих ще в Конституції СРСР, особливо права на безкоштовну освіту, медичне забезпечення та ін. Апелюючи до народу зі своїми програмами і популістськими гаслами, О. Лукашенко здобув собі авторитет і повагу значної частини населення, що повірила «батькові» і готова й надалі служити йому вірою та правдою.

Порівняльний аналіз численних історичних практик виникнення та розвитку популізму, негативний досвід тоталітарних і авторитарних режимів XX століття дозволяє говорити про популізм як про доктрину, певний тип політики та ідеології. Власне порівняння кількох десятків популістських, не завжди авторитарних, режимів до сьогоднішнього дня можна вважати найбільш поширеним об'єктом дослідження популізму (як приклад режими Ж. Варгаса, Х. Д. Перона, В. Р. Айя де ла Торре, Л. Карденаса та ін.). Проте не існує жодної класифікації популістських режимів, тоді як усі дослідники визнають, що ставити в один ряд варгацизм, перонізм, апризм, аграризм, пужадизм, новий курс Ф. Д. Рузвельта тощо не коректно.

Тому, з точки зору конткретно-історичного методу в дослідженні популізму неможливо виокремити його один певний домінуючий тип, адже, різновиди його існували і співіснували навіть в рамках однієї країни. При цьому спільним аспектом можна вважати те, що популізм так чи інакше характеризувався, в першу чергу, зверненням до буденної свідомості мас, спробами підлаштуватися під їх настрої, використовуючи при цьому такі особливості свідомості, як спрощеність уявлень про суспільне життя, безпосередність сприйняття, значущість простих рішень. На думку В. Г. Хороса, «популізм як рух не був орієнтований лише на соціально-політичну проблематику, він ніс з собою низку світоглядних, психологічних і етичних проблем. У свою чергу популістська свідомість базувалася не на раціонально-теоретичному баченні світу і місця особистості в ньому, ставленні до історичних перспектив країни, а скоріше на інтуїтивно-прагматичному» [215; 193]. При цьому не опираючись на конкретну ідеологію та не маючи відповідної науково-теоретичної бази, популізм містив у собі властиві йому суперечності: з одного боку, це була прагматична політична течія з конкретною програмою, а з іншого - умонастрій і свого роду етос - складова людської природи, що дозволяє кожному громадянину зробити власний моральний вибір - чи в підтримці популістських програм і гасел, чи в їх не сприйнятті. Ще однією характерною рисою популістського сприйняття було особливе бачення соціального світу, а саме поділ суспільства на не пов'язані між собою частини: багаті та бідні, народ та обрані. А популістській свідомості було притаманне тяжіння до швидкого вирішення наявних у суспільстві найактуальніших економічних та політичних проблем.

Загалом об'єктивна можливість популізму була пов'язана із соціальною тенденцією, згідно з якою маси є лише об'єктом політики. Суб'єктивні передумови для популізму викликані недосконалістю відносин «панування - підпорядкування», домінуванням масового суспільства. Соціальна ж база популізму є полікласовою, гетерогенною. Рушійну силу її становлять насамперед перехідні, проміжні та межові групи суспільства (середні верстви населення, маргінальні групи, декласовані маси, люмпени), котрі з причини свого суперечливого становища уявляють свої інтереси понадкласовими і виявляють через це найбільшу податливість. Маса за Х. Ортега-і-Гассетом - це безліч людей без особливих чеснот, загальна соціальна ознака людини без індивідуальності, яка нічим не відрізняється від інших [124; 120]. В умовах демократії та загального виборчого права роль маси полягає в тому, щоб підтримати ту чи іншу програму перебудови суспільного життя, представлену політичним суб'єктом. Людина в масі не слухає доводів розуму і саме цю його характерну рису нещадно експлуатують популісти.

Популістський же особистісний ідеал мав тенденцію часто поєднуватися з уявленнями про демократичну громадську діяльність як вищу форму самовираження особистості. Ці ідеї розвивав один з найосвіченіших популістських лідерів Т. Ньюджент. «Чи не є Христос, - запитував він, - кінцевим результатом божественної еволюції, посланий у цей світ для того, щоб перетворити, підняти і прославити Людину громадську?» [239; 192-193]. Для прикладу, самореалізація пересічного американця, як особистості, зокрема і в громадській діяльності, відбувалася саме в популістському русі, який надавав відчуття соціальної причетності та значущості мільйонам трудівників, принижених і позбавлених можливості впливати на свої долі. Цей рух сформував своєрідну демократичну культуру, найбільшою цінністю якої був рядовий громадянин, що приймає активну участь у вирішенні своєї долі.

Подібно до цього, крізь призму співвідношення громадської діяльності та державного управління у полі дослідження популізму такі дослідники як М. Крозье і Е. Фрідберг застосували теорію організаційної гри і розглядали соціальний механізм формування популізму стосовно діяльності політичних інститутів. Так з точки зору теорії організаційної гри в рамках політичної організації, якою є представницький орган державної влади, популізм є одним з видів стратегічної гри. «Стратегія кожного з гравців в організації підпорядкована одній меті - отриманню максимальних переваг у рамках існуючих у ній правил гри за рахунок обмеження можливостей інших учасників або розширення своїх власних. Кожен актор прагне поставити інших в позицію, в якій їхні дії будуть залежні, а його власні - вільні» [238].

При цьому, ступінь такої свободи, прямо чи опосередковано, залежить від таких факторів: від рівня контролю з боку окремих політичних суб'єктів, певних суспільно-політичних сфер та від рівня їх значимості для суспільства. Зокрема, популістські прояви в діяльності політиків більшою мірою проявляються в найбільш важливих для самого громадянина сферах суспільно-політичного життя (наприклад, соціальна сфера); від тривалості використання суб'єктом ресурсів, за допомогою яких останній може сам ефективно впливати на політичні події та спонукати до конкретних дій інших суб'єктів. У такому випадку прослідковується, тенденція, коли під час виборчих кампаній популістські прояви в діях політиків набувають значного поширення; від можливості управлінської взаємодії з різними органами державної влади, зокрема між виконавчою та законодавчою гілками влади, а також партійними структурами.

Перехід політиків з однієї структури в іншу є звичайною справою. Популісти завойовують підтримку народу, яка здатна забезпечити їм високе становище в будь-якій управлінській структурі - це стає їх головною метою, в залежності від цього, критикується: виконавча влада за невміння ефективно витрачати народні гроші, або ж законодавча: за недосконалість законів і, як наслідок, тяжке становище людей. Політики-популісти апелюють до народу звинувачуючи центральну владу в нездатності навести порядок у державі.

Окрім наукового доробку західних дослідників на початку 90-х років вітчизняні науковці також стали виявляти цікавість до феномену популізму і до сьогодні вітчизняна наука вже має чималий пласт наукових досліджень у цьому напрямі. З тих пір з'явився цілий ряд наукових робіт, у тому числі, дисертацій, в яких аналізуються психологічні, політологічні, правові, етичні, соціокультурні аспекти цього явища, про це йдеться зокрема, в працях українських та російських дослідників В. Заславського, Д. Видріна, М. Новінської, І. Волкової, Є. Троїцького, М. Баранова, А. Шульговського, С. Мигаля, І. Побочого, М. Варія, А. Романюка, А. Колодій, Р. Вишневського, І. Кіянки, Т. Радя та інших.

Одним з перших вітчизняних дослідників з питань теорії та практики популізму є С. Мигаль, який у своїй дисертації «Популизм в политической жизни общества» [109] розкриває теоретико-методологічні основи популізму як невід'ємної складової політичного життя суспільства. За допомогою історико-порівняльного підходу автор виокремлює основні види популізму, які притаманні країнам не лише з тоталітарним режимом, а й демократичного спрямування.

В. Заславський визначає популізм у залежності від ставлення до форм власності - головного параметру, докорінно відмінного для окремих суспільств, заснованих на ринковому і командно-адміністративному типах соціальної координації: «державний популізм» і «ринковий популізм». «Державний популізм» він розглядає як такий, що захищає групові потреби і інтереси державно-залежних працівників, наполягаючи на збереженні державної власності на засоби виробництва як основної форми власності в радянському суспільстві і покладає свої надії на сильну патерналістську державу, що забезпечує працюючим громадянам зайнятість і «соціальну справедливість». Для таких популістів уявлення про соціальну справедливість - не що інше, як готовність прийняти усталену ієрархічну систему влади і привілеїв або ж беззастережне виправдання сформованої державою системи стратифікації. На противагу цьому ринковий популізм виростає з об'єднання державного популізму і офіційних профспілок, шляхом серії локальних страйків, коли до влади прийшли прихильники реформ. Дослідник зауважує, що специфіка ринкового популізму полягала в тому, що він не стільки просунув уперед перебудову, скільки додав їй нового змісту і розширив її межі, виявивши малопомітний раніше демократичний компонент в сфері економіки тогочасного СРСР [70].

Спроби наукового тлумачення популізму знаходимо і в працях вітчизняного фахівця Д. Видріна, який розглядає дане явище як піддатливість великих людських мас на прості пояснення складних проблем, на примітивні гучні гасла, а також як демагогічні політичні дії, в ході яких прагнуть використовувати цю піддатливість. У найбільш детальному вигляді дослідник розглядає популізм як «пакет» антитехнологій, центральною з яких дослідник визначає презумпцію істинності простих рішень, коли апелювання до простоти і зрозумілості пропонованих заходів використовується проти інтелектуально переважаючих суперників.

Іншими різновидами політичних антитехнологій цього ж класу науковець називає презумпцією значущості малих, але конкретних справ і якщо перша з різновидів популістських антитехнологій базується на низькій загальній культурі частини учасників політичного процесу, то друга пов'язана з тим, що в ньому завжди була велика частка людей з конкретно-господарським складом мислення. Закон про те, що в політиці будь-яка дрібниця може мати вирішальне значення, вони тлумачать по-своєму (і в цьому, можливо, не тільки їх вина, а й біда політичних традицій): намагаються всю політику звести до тисячі конкретних «дрібниць».

Антитехнологія у вигляді апеляції до люмпенізованих мас, бачить своїм об'єктом натовп. Останній, визначаючи свої політичні симпатії, керується в першу чергу, своїми інстинктами, непродуманими поривами, емоціями, а не знаннями, політичною культурою, компетентністю та державотворчими традиціями. Виокремлюючи антитехнології політичної мови та помилкової парадигми дослідник акцентує на термінологічній бідності політичних промов, канонізація яких, порушення процесу їх безперервного збагачення через науку, культуру дають можливість при необхідності описувати різні функціональні утворення одними і тими ж термінами і за допомогою цього виробляти бажане маніпулювання свідомістю мас.

Шляхом типологічного підходу Д. Видрін поширює думку про те, що більшість із популістських антитехнологій та й саме явище популізму стали наслідком постулату про те, що владу не дають, а владу беруть, при цьому поза розглядом лишається переконання, що влада не якась даність, яку можна передавати з рук в руки - це продукт діяльності, що носить індивідуальні риси свого виробника, тому справжню, свою владу не можна у когось взяти, владу треба створювати. І для цього є чіткі, перевірені світовим досвідом механізми творення влади [38; 42].

Теоретичні напрацювання Д. Видріна використав у своїх дослідженнях російський дослідник М. Баранов, який виникнення популізму пов'язує з глибокою кризою суспільства. Кризові явища у суспільстві знаходять відображення у свідомості громадян через: гостре розчарування частини суспільства в соціалістичних цінностях, з одного боку, і неприйняття радикального оновлення суспільства його частиною - з іншого. Їх схильність до сприйняття популістських ідей дослідник пояснює в значній мірі нерозвиненістю політичної культури суспільства.

У його трактуванні популізм виступає як «специфічна недобросовісна політична реклама, що прикрашає реальні здібності та можливості кандидата у виборний орган та на виборну посаду. Вибори - це своєрідний «продаж» конкретного політика виборцям» [12; 12.]. З такої точки зору популізм не корелюється з приналежністю до певної соціальної або ідеологічної складової, натомість декларує загальнонаціональне схвалення, у зв'язку з чим він ототожнюється з численними обіцянками надання величезної кількості пільг, преференцій тощо.

При цьому варто зауважити, що з теоретичної точки зору обіцянки не можуть трактуватися як негативне явище. Схожі прийоми використовує більшість суб'єктів політичного процесу: окремі політики, партії, суспільно-політичні рухи, як ті, що наділені владними повноваженнями, так і ті, що прагнуть отримати владу. Найголовнішим тут є те, в якій мірі будуть реалізовані на практиці задекларовані обіцянки, та ставлення до них конкретного політичного діяча. Тобто важливо, щоб обіцянки не перетворилися на популізм, оскільки лише завідомо не реалістична обіцянка є характерним проявом популізму.

Характерною рисою радянського і російського популізму кінця 1980-х - початку 1990-х років М. Баранов визначає боротьбу з привілеями, засновану на критиці партійної номенклатури. Під цим гаслом проходили передвиборчі кампанії 1989-1991 років. Згодом виявилося, що ті, хто під знаком боротьби з привілеями домігся влади, створили ще більш потужну систему привілеїв.

За допомогою популістських методів більшість політиків найчастіше намагаються, за будь-яку ціну, сподобатися виборцям, показати себе благодійниками, таким чином, експлуатуючи по суті їх дійсні та уявні очікування. Одна з характерних рис популістської діяльності, на думку М. Баранова, виражається в тому, щоб перед виборами обіцяти якомога більше, а виконувати лише те, що вигідно[12].

У той же час, популізм за певних обставин має конкретні рамки ефективності свого впливу, поза якими він не дає бажаного результату, а натомість може мати зворотну дію. Зазвичай це пов'язано з тим, що той чи інший політик-популіст, який неодноразово, у своїй практиці, використовував популістські методи для досягнення поставленої мети не зміг отримати очікуваної підтримки електорату. Так, як накопичення невиконаних обіцянок, зазвичай, викликає негативне сприйняття суспільством цього кандидата, чи політичної сили під час чергових виборчих кампаній.

Відтак, дослідження змісту популізму як методу владного впливу на виборця багато у чому залежить від способів його реалізації на практиці, ефективність яких прямо пропорційна здатності політичних суб'єктів здійснювати всеохоплюючий вплив на якомога більшу кількість людей. Ефективність дій популіста залежить від кількості об'єктів на яких спрямований цей вплив, концентрація їх уваги направлена на виокремлення його серед інших суб'єктів. У практичній площині це реалізується у вигляді риторики, слів, жестів, міміки, зовнішнього вигляду - все те, що визначає популістський стиль діяльності.

Ще одна, не менш важлива проблема, пов'язана з політичною дією на рівні популізму, полягає у з'ясуванні впливу мови на поведінку людей і чи здатна мова виступати однозначним засобом до політичної дії. Теоретичні напрацювання таких вітчизняних дослідників, як Т. Радь, В. Петренко, Л. Масенко, С. Поцелуєв, В. Холод щодо впливу тексту на поведінку і свідомість індивідів за різних політичних систем та взаємозалежність мови і політики загалом дають уявлення про популізм як продукт політичної комунікації. Відколи він трансформувався в інструмент та політичну технологію мова як вербальна так і не вербальна, стала невід'ємним супутником боротьби за владу. Та обставина, що сучасна представницька виборна демократія є домінуючою формою державного правління, фактично легітимізувала плюралізм комунікативних практик у політиці. Це призвело до того, що правдивим стало все, що відповідає принципу більшості, тобто як договірне та загальнообов'язкове, але не однозначне. У результаті цього весь апарат політичної аргументації популізму будується на неоднозначному застосуванні мови, що унеможливлює встановлення меж популізму як критерію його ідентифікації. Тому в плані методології важливого значення набуває комунікативний підхід, що базується на ідеї мовної гри та комунікативної дії [164;. 292].

Загалом дослідження комунікативного змісту популізму мають за основу численні напрацювання в рамках аналітичної філософії, логічного позитивізму екзистенційно-феноменологічних підходів, структуралізму, зокрема, комунікативна філософія (К. Ясперс, Ю. Габермас), логіко-семантична програма аналізу мови (Л. Вітгенштейн), лінгвофілософські (К. Кастанеда), антропологічні (К. Леві-Строс), постструктуралістські (Р. Барт) та постмодерні (Ж. Дельоз) підходи. У рамках даних розробок термін «мовна гра» був запроваджений в теорію мови та лінгвофілософію австро-англійським філософом Л. Вітгенштейном, який визначав його як «процес і результат свідомої лінгвокреативної діяльності індивіда, спрямованої на нестереотипне варіювання форми та змісту мовних одиниць на ігровому регістрі комунікації з метою впливу на емоційну та/або інтелектуальну сферу адресата» [176; 13]. На її основі Ю. Хабермас розробляє теорію комунікативної дії, яка відбувається у живій та нормативно забезпеченій мовній грі, а сама комунікативна дія позначає «акт породження висловлення, хоча багато авторів визнають активність процесу розуміння [208; 87]. Продуктом політичної доцільності став новояз (мова тоталітарного суспільства) як специфічна форма мови та словникового запасу політика-популіста, що в силу своєї обмеженості намагається структурувати думки своїх носіїв згідно шаблону, обмежуючи свободу думки. Тому, з лінгвістично-комунікативного підходу популізм розглядається як політичні зразки вербальних (усне мовлення, текст) та невербальних комунікативних практик, таких як політичні промови, виступи, коментарі, політичні програми, платформи тощо.

У випадку здійснення переходу до конкретного змісту наведених комунікативних практик, останній часто може не відповідати своїй вербальній подачі і тому вимагає свого контекстуального аналізу. З цією метою дослідники часто звертаються до герменевтики та контент-аналізу, з точки зору яких популізм постає як форма мобілізаційних та маніпулятивних комунікативних практик у політиці, що реалізуються за допомогою діалогічно-монологічної політичної риторики. У такому випадку популізм набуває смислового навантаження, близького до таких явищ, як параполітика, квазіполітика, парадіалог (політиканство, брудні технології, політична демагогія тощо) [212]. Тому, коли комунікативні практики стають основним інструментом політичної аргументації в силу своїх умовно-символічних характеристик, популізм перетворюється на незамінний засіб маніпуляцій та спекуляцій.

У контексті маніпулятивного дискурсу популістських технологій російські дослідники Ю. Аверін та В. Солохін визначають поняття «цільового» популізму, що базується на висуванні цілей, які штучно заміщають у свідомості і почуттях людей незадоволеність їх потреб та перетворюються на універсальний спосіб популістського впливу. До такого популізму, широко вдаються в кризових і нерозвинених суспільствах. Найбільш характерними формами впливу при цьому стають прямі контакти з масами без посередництва будь-яких політичних інститутів, постійна апеляція до широких верств населення.

Популістський «цільовий» вплив реалізується найбільш ефективно, якщо він ототожнюється людьми зі своєю особистою метою. Таке ототожнення можливе, якщо політичний лідер володіє харизмою і під його впливом людина сприймає пропоновану йому мету, як істину, що не підлягає сумніву.

Узагальнюючи вище зазначене, можна зробити висновок, що жоден окремо взятий дослідницький підхід не можна розглядати як методологічну основу, на базі якої можна було б дати всебічний цілісний теоретичний аналіз популізму. Адже з теоретико-методологічної точки зору більшість дослідників підходили до розгляду популізму або виключно як політичного феномена, або ж як незамінної складової багатьох ідеологій, тому у своїй основі популізм розглядався, як такий що проявляв себе, з одного боку, як політична риторика, а з іншого - як стратегія влади. При цьому своїй ідеологічній основі популізм заклав: а) нове розуміння і новий зміст таких категорій як «народ» і «народовладдя», б) запропонував нові підходи у визначенні ролі держави, її місця в суспільному житті і суспільному виробництві; в) висунув вимоги розширення і зміцнення демократичних основ суспільно-політичного життя шляхом поєднання прямої і представницької демократії, тобто всупереч американській традиції слабкої центральної влади популісти висунули ідею сильної держави, діючої в інтересах трудового народу і, що особливо важливо, під його безпосереднім контролем.

На ранніх етапах своєї історії популізм використовував ідеали, що складалися стихійно, а тому відображав занадто абстрактні інтереси народних мас. Через це він не мав значного впливу на устрій державної влади. Поширення популізму було зумовлене головним чином слабким освітнім та духовним розвитком такого суспільства, а сам він був закономірним етапом суспільної еволюції. Пізніше, з удосконаленням засобів та механізмів управління суспільною свідомістю, демократичних інститутів влади та політичних партій популістські ідеї почали вноситись в уже підготовлені спеціальною пропагандистською машиною маси. У цей час популізм стає дієвим засобом завоювання та утримання влади і панівна група використовує його для політичного рокірування та збереження влади, а опозиція - для часткового перерозподілу.

Розділ 2. Популізм як політичний феномен: соціальне підґрунтя і типологічні характеристики

Аналізуючи джерела та еволюцію політичного популізму, доходимо висновку, що в основному дослідники розглядали це явище як феномен. У філософському словнику, за редакцією В. І. Шинкарука від 1986 року, поняття феномен розглядається як явище єдине в своєму роді, взяте в цілісності, в єдності з його сутністю. Поняття «феномен» близьке за змістом до поняття «явище», проте вони не тотожні. За філософською традицією явище передбачає сутність, а отже, й дискурсивний рух пізнання, а феномен як очевидна даність (чуттєвого факту чи сутності) осягається за допомогою інтуїції. В історії філософії феномен інтерпретували по-різному. І. Кант протиставляв феномен як чуттєво дане ноуменові, що не осягається досвідом і нібито недоступний людському пізнанню. Феноменальність популізму - в його багатогранності та неоднозначному трактуванні. А постійні звинувачення політиків в популізмі на адресу один одного ще більше ускладнюють ситуацію з єдино правильним визначенням поняття. Популізм, останнім часом, стає все більш популярним політичним явищем, а сфера його застосування помітно розширилася, як у цілому і суб'єктний склад.

Беззаперечним фактом є те, що формування та еволюція популізму відбувалися у взаємозв'язку теоретико-світоглядних позицій і політичної практики. Проте, серед основних завдань дослідників, постала необхідність визначення чим же насправді є популізм - феноменом, ідеологією, доктриною, рухом, політикою, технологією а можливо, він залишається невід'ємною складовою усіх цих явищ одночасно?

Різноплановість історичного розвитку популізму як політичного феномена повною мірою включають всю множинність підходів до тлумачення поняття: вчені намагалися розробити типологію популізму та представити його у різних контекстах, саме тому первинним завданням наукових пошуків у дослідженні популізму є потреба визначити характерні риси останнього як ідеології, руху, політичної практики та технології.

Слід зауважити, що як і для будь-якого явища, для популізму, були характерні своє світоглядне підгрунття та передісторія. Перші його прояви та подібні історичні практики спостерігалися ще у Стародавньому Римі, де в період II-I ст. до н. е. частиною знаті була створена партія популярів на противагу правлячій аристократії, діяльність цієї партії була направлена на усунення глибокої соціальної нерівності (злиденне життя селянства та збіднілі міські верстви населення). Лідерами цього руху стали брати Гракхи, а головний акцент їхньої діяльності був направлений на вирішення земельних питань. Попри, досить незначний успіх цього руху (у 133-100 рр. до н. е., вдалося реалізувати окремі реформи) він так і не зумів досягти кардинальних змін. Але основним його досягненням став той факт, що рух популярів відбувся як суспільний. До історичних проявів популізму можна також віднести принципи прямої демократії та виступи ораторів у давньогрецьких містах-полісах. Вагомий внесок щодо з'ясування суті феномена популізму належить аналізу діяльності земельних рухів «левеллерів» (основні вимоги, яких були рівні виборчі права та збереження приватної власності), що діяв у Англії в середині XIX століття. Схожими до популізму є погляди К. Маркса щодо таких категорій як справедливість, праця, власність, управління. Засновник «економічного романтизму» (І половині XIX ст.) швейцарський економіст Ж. Сісмонді також може бути прикладом перших витоків популізму, погляди останнього вже в другій половині XIX ст. перейняли російські економісти-народники В. П. Воронцов, Н. Ф. Даніельсон. Характеризуючи «християнський соціалізм» Ф. Ламенне та П. Леру, також можна відзначити їхню популістську суть. При цьому, відсутність цілісної систематизації феномена популізму, на даний момент, залишається актуальною проблемою в його дослідженні, тому що всі спроби звести ввесь наявний емпіричний матеріал в єдину логічну структуру не виявилися успішними. Вирішення даного питання дозволило б сформулювати єдину теорію популізму. Проте, наявні дослідницькі класифікації доволі неоднозначні та суперечливі. Зокрема, у радянській літературі розрізняють «ідеологічний» популізм - продукт ідейної традиції, та «політичний» - популізм як продукт політичної культури [213].

До категорії «ідеологічного» популізму можна віднести російське народництво, саме «політичний» його прояв, більшою мірою, притаманний суспільно-політична дійсності в розвинутих країн, як наслідок лібералізації та демократизації політичних процесів. В його основу було покладено емпіричний досвід американського популізму. Натомість П. Уайлз і Ж. Леку розглядають ідейний «популізм», як певну систему ідей. У свою чергу Е. Шилз, визначає його як соціально-політичний рух, що становить зміст «політичного популізму» [цит. за 13].

Тому, дана класифікація співвідноситься з базовим у сучасній теорії популізму тлумаченням його як політичної риторики та певного стилю політики. Окрім цього можна виділити «лівий» популізм, який акцентує увагу на справедливості, соціалізмі та «правий», що фокусується на питаннях суспільного порядку, вирішенні загальнонаціональних проблем. Та обставина, що популізм як суспільно-політичний рух пройшов різні етапи свого розвитку дозволяє виділити дві моделі його історичного становлення. В основі цього поділу лежить розмежування класичних зразків популізму та різних форм його наслідування орієнтованих на мобілізацію мас. До першої моделі дослідники відносять популістські течії США та країни Європи, що засвідчує одночасність виникнення двох класичних і базових форм - ідеологічно спрямованого російського народництва та політично детермінованого американського популізму, а до другої - ідейні течії популістського типу країн Азії, Африки і Латинської Америки [162; 45].

Так чи інакше, одним з найбільш актуальних досліджень популізму є порівняльний аналіз перших популістських режимів. Наочними прикладами є режими Ж. Варгаса, Х. Д. Перона, В. Р. Айя де ла Торре, Л. Карденаса та ін. Проте не існує жодної класифікації популістських режимів, тоді як дослідники визнають, що ставити в один ряд варгацизм, перонізм, апризм, аграризм, пужадизм, новий курс Ф. Д. Рузвельта, політику М. Каддафі, Г. А. Нассера, А. Сукарно тощо не коректно [163; 26]. В англосаксонській та російській традиції популізм розглядається здебільшого як рух, яскравими представниками якого були фермерські об'єднання півдня і заходу США кінця XIX ст., народники в Росії.

Функціонування та поширеність популізму у сучасних політичних системах характеризується його детермінованістю культурними, історичними, політичними особливостями країн. При цьому, незважаючи на відмінності конкретних виявів популізму, можна виокремити ряд спільних змістовних характеристик, які мають універсальний характер і властиві більшості з них: народ; моральна сфера; демократія versus авторитаризм; антиінтелектуалізм; лідерство. Будучи багатогранним явищем, популізм вимагає з'ясування сутності та основних підходів у його дослідженні [170].

Цей феномен необхідно розглядати, перш за все, починаючи з означення суті самого поняття. Проте, як ми уже переконалися, на сьогодні наукова література не дає чіткого однозначного трактування популізму, яке б повністю відповідало основним етапам його розвитку через те, що ставлення до популізму формувалося головним чином на основі специфіки застосування його на практиці. Це пояснює всю множинність підходів, до означення популізму, але вони наскільки різні, що навіть можуть суперечити один одному. Відтак, для позначення популізму використовують такі поняття «народ», «рух», «ідеологія», «народництво», «риторика», «індоктринація», «антитехнологія», «демагогія» та ін.

Тоді як етимологія терміну «популізм» вказує на його причетність до «народу» (populus). Зокрема, наближене до категорії «народ» визначення дає Г. Мусіхін: популізму - апеляція до народу «з претензією на аутентичне відображення та презентацію інтересів «народу», а також апеляція до безумовної нормативності його «волі» як обов'язкової підстави для прийняття політичних рішень» [115; 47]. На підтвердження своєї позиції він наводить висловлювання одного з яскравих популістів Франції Жан Марі Лє Пена: «Популізм є відображенням думки народу. Чи має людина за демократії право притримуватися своєї думки? Якщо це так тоді я - популіст».

Також не має єдиної точки зору, щодо витоків популізму. Так дослідник цього феномена Ф. Панніца причиною появи популізму вбачає у руйнуванні соціального порядку та втрати віри у те, що політична система здатна його відновити, а також в економічних кризах, брехні у політиці, корупції та егоїзмі еліт. М. Конован витоки популізму вбачає в окремих особливостях представницької демократії, а саме зростання розриву між виборцями та їх представниками. Голландський дослідник К. Мадд, вважає що популізм зародився у взаємодії парної категорії «народ - еліта». Д. Вестлінд вказує, що популізм виникає за умови протиставлення колективних («народних») інтересів та інтересів правлячої еліти [161; 421].

Основною причиною наявності в науковій літературі великої кількості підходів до визначення популізму, які подекуди суперечать один одному, слід вважати різноплановість застосування його на практиці. Тому, сьогодні виявляється дещо складним формулювання однозначно правильного визначення популізму, але в науковій літературі можна виокремити два основні підходи до його інтерпретації: по-перше, як політичної риторики; по-друге, як стилю політики. Якщо перший міститься в сфері етики, то другий - у сфері технології. З позиції політичної риторики популізм визначають як особливий політичний феномен, що ґрунтується на засадах інспіраційного лідерства та політичної демагогії типу міфологізації, маніпулювання масовою свідомістю і громадською думкою через вираження повсякденних, а відтак, обмежених і тимчасових інтересів, потреб народу для досягнення визначеної політичної мети, зазвичай пов'язаної із завоюванням або утриманням влади [206; 213].

Хоча, наприклад сучасний український дослідник популізму Т. Радь вважає, що політична риторика та полеміка, якими інколи в широкому значенні називають популізм, не мають з ним нічого спільного окрім означення його комунікативного змісту. Підставою виникнення для нього стає не сам факт появи мови, а усвідомлення її владних функцій. Це в жодному разі не монополізування мови, а лише маніпулювання нею, використання її у владних цілях [165; 291].

Також в цьому контексті, автор робить спробу розведення понять «популізму» та «демагогії». Попри те, що ці поняття мають багато спільних рис, подібне етимологічне походження та найяскравіше проявляють себе за кризових і нестабільних умов, бути демагогом і бути популістом - не одне й те саме. Як зазначає М. Баранов, популізм час від часу стає необхідним атрибутом кожного політика. Проте, він передбачає значно менш негативний спосіб отримання популярності серед мас, а ніж демагогія. Демагоги спекулюють реальними проблемами своєї аудиторії, представляють події, погляди опонента у фальшивому світлі, вдаються до фальсифікації фактів [10]. Тоді як у сучасній політичній практиці популізм виступає набагато складнішим та неоднозначним явищем, а демагогія є лише одним із багатьох його інструментів і стратегій. У цьому аспекті близьким за змістом є поняття «політиканство», яке на ряду із демагогією може бути одним з негативних проявів популізму.

Після появи в середині XX ст. багатьох моделей та зразків популізму, з'явилися класичні праці, що присвячені проблемі популізму Е. Геллнера, Г. Іонеску, Р. Хофстадтера, А. Валіцкий, Д. Макре, М. Конован, П. Теггерта та ін., як намагання відходу від суто історичного аналізу, а дослідити окремі аспекти цього феномену, виходячи з особливостей його застосування на практиці.

Як політична практика, популізм становить «певний тип ідеології, що сповідує сильну державну владу з безпосередньою участю народу в управлінні, враховує національні традиції народу, його специфічні інтереси» [150; 312]. В цьому ракурсі популізм здебільшого й проявляє свої недоліки, які визначальним чином впливають на формування негативної складової популізму як явища. При цьому такий підхід на сьогодні залишається домінуючим і, можливо, стане одним із етапів в історії становлення феномена популізму.

Дещо іншу точку зору до визначення феномену популізму знаходимо у П'єр-Андре Тагьєфа, котрий розглядає його як тип соціальної та політичної мобілізації, яка може бути пов'язана лише із політичними діями та дискурсом, а не з політичним режимом чи ідеологією. А це означає, що популізм є політичним стилем, який адаптується до різних ідеологічних рамок та систем при цьому, суттєвою характеристикою популізму є визнання народу найвищою цінністю [255; 34]. На думку дослідника популізм не представляє собою будь-якої ідеології, він призначений для прославляння народу, співчуття йому, засудження управлінців, повернення проти них гніву народних мас.

Такий підхід, де прославляння народу є основною характеристикою популізму, його змістом і соціальною природою притаманний іншим дослідникам, котрі вкладають у дане поняття переконання, що народ не тільки ж рівний своїм управлінцям, але навіть кращий за них. Так Е. Шилз вважає, що популізм впускає у політику «зворотній егалітаризм» [253; 101]. Підтримуючи, в основному, цю тезу, П. Теггерт при цьому додає, що популізм своєю діяльністю доводить те, що «політикам властива корумпованість, тоді як справжня мудрість і чистота існує лише серед народу» [254; 66]. Той зміст, який вкладається в поняття «народ» відповідає поглядам І. Мені та І. Сареля. Народ в їх понятті є єдиним об'єднуючим центром, який єднає «справжніх людей» [248; 12]. Дотепер не зовсім зрозумілим є подібне розмежування, але, є підстави вважати, що воно має більш символічний характер та залежить безпосередньо від типу популізму.

В «Енциклопедії демократії» популізм визначається як політичний рух, що акцентує увагу на інтересах, культурних ознаках і спонтанних суспільних переживаннях народу, формується у протистоянні із привілейованою елітою, правлячим класом, а також у конфронтації з консервативними елементами [256; 985]. Як політичний феномен, популізм на практиці зазвичай, виникає та проявляє себе як супутник змін, криз і несприятливих ситуацій у суспільстві, тому його можна розглядати як політичний рух, послідовники якого об'єднуються для подолання певних кризових явищ, оскільки вони мають епізодичний характер, то популістський рух складно підтримувати протягом тривалого часу. Тому він характеризується значною мінливістю, що певною мірою ускладнює спроби його детального визначення. Популізм набуває характерних рис того суспільства, в якому він з'являється, використовуючи характерні традиції, міфи, символи з метою інтеграції народу. Оскільки, популізм з'явився спершу як рух - вираження волі народу. Як правило, подібні рухи очолюються харизматичним лідером, котрий апелює до сподівань своїх прихильників та пропонує прості шляхи вирішення їхніх проблем.

Британський дослідник Джеймс Мак-Гіген визначив політичний популізм як «щось на кшталт мобілізації політичної більшості суспільства навколо невеликого набору простих, але не позбавлених деякого лукавства лозунгів, орієнтованих на «найменший спільний знаменник» суспільних очікувань. Політичний популізм зазвичай супроводжують більш-менш виразні антиелітизм, антиінтелектуалізм, а часом навіть поміркована ксенофобія» [51; 126-127].

Г. Іонеску та Е. Геллнер у своєму дослідженні [251] популізму, задаються питанням чи можна зводити популізм до одного поняття? Чи можна назвати популізм ідеологією, сукупністю ідей, які постійно відтворюються в різних історичних, географічних умовах та в конкретній специфічній соціальній ситуації. Або можливо, популізм потрібно розглядати з точки зору політичної психології, як негативне явище? Чи популізм - це просто культ народу і нічого більше, або ж його слід вважати побічним проявом націоналізму, соціалізму чи селянського народництва? Різноманітність всіх наявних визначень популізму показує, наскільки складно мати справу з цим поняттям. Г. Іонеску та Е. Геллнер доходять висновку, що не потрібно обмежувати популізм окремим визначенням, залишаючи його суперечливим поняттям. Але в останні роки ряд авторів, зокрема, Ф. Паніцца [250], заявили, що низка дослідників дійшли згоди про зміст цього поняття, зокрема як негативного явища, що завжди перетворює народ на предмет обожнювання та поклоніння.

Досліджень окремих проявів популізму набагато більше, ніж теоретичних робіт про популізм як явище. На цьому зосереджує увагу П. Теггерт, зазначаючи, що дослідженню популізм саме як поняттю приділяється мало уваги [254]. Причина недостатнього теоретичного аналізу популізму полягає в тому, що досить складно досліджувати безліч емпіричних випадків, зі своїми особливостями та характерними проявами. Проте, в центрі уваги політичної науки залишається теоретичний зміст поняття, тоді як особливості окремих політичних процесів дають змогу краще зрозуміти його. Хоча вивчення таких напрямів як популістські партії, поведінка їх лідерів допомагають краще зрозуміти теорію феномена популізму, лише за допомогою системного аналізу, ми можемо досягти об'єктивних та повних результатів дослідження.

Не можна заперечити і позицію авторитетного фахівця у дослідженні популізму Маргарет Конован, яка хоча і не дає конкретного визначення поняттю, проте, приводить його типологію, розділяючи на три складові:

1. Популізм маленької людини - ґрунтується на консолідації політичних поглядів таких соціальних груп, як: селяни, фермери, дрібні підприємці, що опираються на приватну власність та кооперацію між собою , на противагу, великому бізнесу та уряду. Здебільшого такого роду популізм не сприймає «прогрес» у будь-яких його проявах: науково-технічні досягнення, індустріалізацію, глобалізацію, зростання монополістичного капіталізму, які на їхню думку призводять до морального занепаду.

Характерною ознакою такого популізму є недовіра до політиків та інтелектуалів, а в результаті його реалізації можлива підтримка суспільством принципів прямої народної демократії, або ж харизматичних лідерів, що поділяють популістську ідеологію. Серед практичних прикладів такого популізму можна назвати є аграрний популізм Американської популістської партії в 1890-ті рр., Європейські селянські партії і Канадська партія соціальної довіри на початку ХХ ст.) [235].

2. Авторитарний популізм - популізм сильних політичних лідерів (харизматичного типу), які зневажають думкою політичних еліт та безпосередньо апелюють до суспільства, найчастіше до реакційних настроїв людей. Прикладами є гітлерівський фашизм і діяльність лідерів правого крила, таких, як Шарль де Голль.

3. Революційний популізм - визнання інтелігенцією, за пріоритетні, інтереси простих людей та їх традицій, ґрунтується на не сприйнятті будь-яких еліти та «прогресу». Такий тип популізму тягне за собою відмову від діючих політичних інститутів та підтримку ідеї передачі влади або безпосередньо народу або ж харизматичними лідерами, які позиціонують себе, представниками інтересів простого народу. Як приклад, наведемо діяльність російських популістів (народників) - представників інтелігенції, які заявляли про те, що соціалізм може бути досягнутий на основі існуючих селянських громад, минаючи стадію капіталізму, а також підтримка фашизму частиною європейської інтелігенції [235].

М. Конован поділяє його на селянський популізм (народництво) та політичний популізм (щось подібне демагогії). Дослідниця підсумовує, що «залежно від контексту популізм може відноситись до безлічі різноманітних явищ» [236]. Проте, вона не виділяє, в достатній мірі, спільних характеристик, які дали б змогу об'єднати різні його прояви одним поняттям. Стосовно країн, які утворилися на теренах колишнього СРСР (зокрема, й Україна), то тут йдеться про політичний популізм, який водночас можна розглядати: як ідеологію, як соціальний рух, «як певною мірою відроджену самосвідомість, яка виникла на ґрунті різних історичних і географічних контекстів як результат особливої суспільної ситуації», і як специфічну політичну психологію Так, Д. Лутц [247; 894] натомість критикує Маргарет Конован за те, що серед всього масиву дослідженого матеріалу занадто мало уваги приділено критичному розбору. Як і визначення в працях П. Уайлза [257], Д. Лутц нарахував двадцять чотири відмітних одна від одної ознаки популізму, що також навряд чи може допомогти розпізнати популізм серед різноманіття політичних явищ. А от І. Берлін [233] виявився більш переконливим: в його визначення популізму входить перерахування шести властивостей, включаючи розуміння «народу» як певної спільноти, та спробу відмови від політики на користь «природного стану суспільства», що передувало становленню окремих політичних систем.

Згадані автори також виходять з того, що суспільні зміни породжують популізм. У цих працях передано загальні характеристики популізму, але немає системного розуміння його сутності. Більшого успіху в дослідженні природи популізму досягли І. Мені та І. Сарель [248], які виокремлюють основні характеристики популізму. По-перше, головна цінність популізму - народ, при цьому важливим стає почуття приналежності до суспільства, а поділ суспільства на правих і лівих виявляються менш важливі в порівнянні з народною єдністю, проте з категорії «народ» виключаються такі групи, як «влада», «інтелігенція», «іммігранти » та ін. По-друге, популісти заявляють, що групи еліт «зрадили народ», зловживаючи владою та породжуючи корупцію. По-третє, популісти стверджують, що потрібно «повернути всю владу народу», тобто змістити існуючі еліти, замінивши їх новими, популістськими лідерами, які і будуть діяти «на благо народу». П. Теггерт погоджується з двома з цих трьох пунктів, зокрема він визнає, що для популістів головною цінністю є «народ», і популісти ототожнюють себе з ідеалізованим образом суспільства. «Народ» - це завжди уявна реальність. Також він переконаний, що популістам важливо протистояти штучно сконструйованим «іншим» суспільним групам.

З такої точки зору, автор поділяє думку К. Мадда [249; 541], який визначив популізм як ідеологію протистояння «народу» та «іншими, ніж народ», дослідник зауважує, що популізм представляє суспільство як спільноту, розділену на дві гомогенні групи, що протистоять одна одній: «простий народ» виступає проти «корумпованої еліти». Тому політика повинна перестати бути справою еліт і стати безпосереднім вираженням «загальної волі» народу.