Популізм як політичний феномен і маніпулятивна технологія

К. Дейвікс, підсумовуючи основні підходи до визначення поняття популізму виокремлює дві ключові позиції: по-перше, це те що для популізму головною цінністю є народ, як єдиний носій влади, а по-друге, популізм ототожнює себе з народом та протиставляє групам які до нього не відносяться (владній еліті, іноземцям, чи іншим групам) [54].

Тому для дослідження популізму як феномену, необхідно зрозуміти як визначається поняття «народ» у популістській свідомості. Як було з'ясовано, у популістському політичному лексиконі цей термін тлумачиться двозначно. Народом можна називати як все населення країни, так і певну його групу. Зокрема, тільки тих індивідів, які належать до певної нації або культури, що характерно для «правого» популізмі або так званого «нео-популізму» [234]. Для прикладу, італійська «Ліга Півночі» народом вважає лише жителів півночі країни, на противагу жителям італійського півдня, тобто народ у такому випадку виявляється частиною регіону, а зміст цього поняття стає культурним. Але, якщо «народ» визначається по ознакам крові, культури і раси то популізм набуває ознак расизму. В ряді африканських та азіатських країн популізм може ґрунтуватися на етнічній та релігійній приналежності, а тому, може включати різні класові групи: землевласників, духовенство управлінців, військових.

Так само, існують приклади «лівого» популізму, коли з «народом» ототожнюється окремий соціальний прошарок, наприклад, пероністи в Латинській Америці визначають «народ» як робочий клас, на противагу промисловцям або селяни як «народ» для російських народників.

Популізм розглядає народ крізь призму єдності, а це означає, що існують відповідні чинники, котрі зумовлюють різницю між «ними» та «нами», тобто тих, хто включений у поняття «народ» і не включений. А сам народ є легітимним сувереном, і по суті лише він протиставляється політичній еліті. В свою чергу популістський лідер завжди налаштований проти інших і при цьому обожнює «своїх», насамперед «народ», «виборця», «трударя».

Окремі західні дослідники, насамперед Д. Макре та А. Валіцький, пропонують розглядають популізм як ідеологію, котра виходить з визнання пріоритету народу на противагу державі, іншим народам, індивідові [28; 78]. Іноді він виступає як засіб при аналізі суспільних протестів, мобілізуючи гнів і невдоволеність народу та скеровуючи його проти інститутів влади та політичних еліт, котрі, на переконання популістів, відірвалися від «народу». Але такі популістські декларації, в переважній більшості, не визначають чітких способів впровадження декларованих намірів, тому популізм сам по собі неспроможний визначити відповідну політичну стратегію своїх дій, тактику мобілізації гніву народу, його конкретного спрямування.

Водночас недоцільно розглядати популізм як ідеологію, оскільки за такого підходу він набуває іншого змісту, форм і способів існування тоді його слід розуміти і розглядати як демократію, лібералізм, консерватизм, фашизм та інші ідеологічні доктрини. На думку П. Теггерта [254], популізму як ідеології бракує ключових цінностей, адже на відміну від соціалістів чи лібералів, популісти самі ще до кінця не визначилися, що власне представляє собою популізм, яка його природа і соціальна база, які ідеологічні і політичні принципи лежать в основі цього феномена, не можуть самостійно визначитись, що означає сам популізм, який є дуже неоднозначним за своєю сутністю. Популізм не виступає практичним втіленням певної ідеології, а скоріше є комплексом безпосередніх політичних реакцій індивідів на розвиток подій, які постійно суперечать їх інтересам.

З такої точки зору популізм здається елементом ідеології, її характерною рисою. К. Мадд надає оптимальне визначення популістських радикально правих сил як поєднання трьох ключових характеристик ідеології: нативізму, авторитаризму та популізму. Він зауважує, що будь-яка ідеологія має ключові та периферичні поняття [249; 544]. У даному випадку, ключовим поняттям популізму є здоровий глузд народу. Стверджуючи, що популізм проголошує волю народу як найвищу, у порівнянні із будь-якими іншими стандартами, популізм одночасно ідентифікує волю народу із справедливістю та моральністю [254; 98]. Оскільки досить часто популізм застосовується представниками протилежних політичних ідеологій. Водночас слід зауважити, що популізм може і не нести ніякого ідеологічного навантаження. Часто популізм буває реакційним, його представники закликають до повернення традиційних основ суспільства, проте деякі популістські лідери (наприклад Х. Д. Перон в Аргентині) прагнули до соціальної та економічної модернізації, утримуючись від реакційної риторики.

Складно також визначити набір конкретних соціальних та економічних передумов, які сприяють виникненню популізму, оскільки його типи не можливо на пряму прив'язати до певного соціального класу, або до особливих економічних обставин.

Беззаперечним є факт, що кризові стани в економічній та соціальній сферах, несприятливі зміни у суспільстві є супутниками популізму. За таких умов активізується популістський рух, але зважаючи на те, що він створюється з метою подолання певних кризових явищ, які рано чи пізно минають, його підтримка протягом тривалого часу стає все важчою. При цьому популізм відзначається мінливістю, що значною мірою ускладнює спроби його детального визначення, адже популізм набуває особливостей того суспільства, у якому він з'являється, використовуючи характерні традиції, міфи та символи з метою підтримки серед населення.

Існують визначення популізму з використанням наявності в його змісті і формах прояву рис авторитаризму, націоналізму, соціалізму для відображення ключових характеристик цього феномену, який в результаті стає ще більш абстрактним та незрозумілим. При цьому характерними рисами популізму є негативізм, наявність цільової аудиторії, на яку направлений популістський вплив та суб'єкту популізму - політичної сили або політичного діяча, зазвичай, харизматичного лідера, що здійснює такий вплив.

Політичний популізм на сучасному етапі свого розвитку має різні відтінки та пріоритети. Розмаїття популістських ідей створює підґрунтя для демократичних, консервативних і реакційних тенденцій в політиці і, відповідно, для різних його цінностей: «лівий» та «правий» популізм. Ключовим поняттям лівих популістів є «справедливість» в її примусово-розподільчому варіанті. У правих слово «порядок», зазвичай, асоціюється певною мірою з військово-поліцейським режимом. Ліві популісти схильні експлуатувати екологічні проблеми або проблеми рівності-братерства, тоді як праві частіше звертаються до національних проблем. Останнім часом політичні лідери як правого, так і лівого спрямування схиляються до патріотичного змісту своїх популістських заяв і програм [143].

Автор також поділяє думку вітчизняного дослідника О. Яроша, в тому контексті, що сучасний популізм - це завжди відхід від справді актуальних проблем, від об'єктивно існуючих інтересів і потреб людей, що відволікає суспільство від реальності та затягує його в світ ілюзій, нездійсненних мрій та очікувань. Популізм завжди виникає на ґрунті розчарування, причому на ньому ж найчастіше й завершується. А головним завданням популізму є встановлення зв'язків між видимим і сущим, створенні такої суспільної картини, в якій відсутній будь-який натяк на суперечності, тобто немає фактору, що зумовлює реальний суспільний розвиток. Даний підхід нівелює також засаду суспільної відповідальності, яка є чи не найважливішою підвалиною громадянського суспільства [231; 23].

Разом з тим, важко не погодитися з думкою І. Побочого, що визначив популізм як перехідний тип політичної свідомості, який історично склався; термін, який використовують для позначення різних суспільно-політичних рухів та ідеологій, котрі ґрунтуються на апеляції до широких народних мас; політична діяльність, яка ґрунтується на маніпулюванні популярними в народі цінностями та очікуваннями. Практичний аспект популізму доводить, що йому сприяють такі демократичні інститути як загальне виборче право, рівноправність громадян - де суспільні верстви в якості виборців є учасниками політичного процесу. За цих умов апеляція до настроїв громадян може мати вирішальне значення в боротьбі за владу. Особливістю популізму є безпосередній контакт між лідером та «народом». Популізм притаманний сильним лідерам харизматичного типу, для яких найвищою цінністю є «голос народу», настрої та очікування «простої людини». Подібні орієнтири дають можливість політику реалізувати демократичний потенціал популізму - ідею «прямої демократії» та контролю за владою.

Популізм послуговується такими демагогічними засобами як: необґрунтовані обіцянки, висунення безвідповідальних програм та дискредитацією політичних опонентів. Йому властива віра в можливість швидкого та простого розв'язання складних соціально-політичних проблем. Популісти можуть висувати і прогресивні, демократичні вимоги, але в їх методах переважає ірраціоналізм, поверховість у поясненні економічних негараздів народу. Тому популізм - це відхід від реальних проблем, від об'єктивно існуючих інтересів і потреб людей, метод боротьби за владу, який відволікає маси від реальності, що їх не задовольняє, затягує у світ нездійсненних очікувань. Популізм виникає на ґрунті розчарування, ним же і закінчується [143].

Виходячи з цього автор виокремлює ряд характерних особливостей популізму як політичного феномена, деякі з них притаманні також українській політиці, при цьому їхня реалізація суб'єктами політики не зобов'язує дотримуватися власних програм, що фактично і робить з них популістів:

? популізм спирається на віру людей в прості вирішення складних проблем, на значущості примітивних гасел;

? пріоритетом популізму є лаконічність, простота та зрозумілість запропонованих заходів, домінування не вирішальних проте, конкретних справ;

? політику-популісту притаманна апеляція до широких суспільних верств, при цьому він підіграє настроям виборця, «заграє» з ним;

? популізму характерна наявність сильної особистості, харизматичного лідера, який намагається показати, що керується інтересами «простої людини»;

? популістські методи є невід'ємною складовою виборчих кампаній, насамперед методи маніпулятивного впливу на такі політичні сили, у яких відсутня чітко визначена політична платформа;

? програмними засадами популізму залишається боротьба за безпосередню участь народу в державному управлінні ( «пряма демократія»), критика діяльності неефективних представницьких державних інститутів, боротьба з корупцією (хоча, досить часто, це не відноситься до компетенції окремого політика чи політичної сили), критика бюрократії і т. ін.;

? більшість популістів не мають стратегічних планів, оскільки їх не цікавлять довгострокові наслідки виконання даних обіцянок, досить часто в них немає навіть чіткого плану дій у разі приходу до влади, головне - отримати якомога більшу підтримку в даний момент.

Щодо вітчизняної політичної науки, то тут специфіка теоретичних досліджень феномена популізму полягає в тому, що він розглядається, перш за все у контексті технологічних процесів у політичній діяльності загалом, та під час виборчих кампаній зокрема. Так одним з перших у сучасній українській політології визначення політичних технологій подав Д. Видрін у праці «Нариси практичної політології» [36]. Згідно з цим визначенням, політичні технології є системою способів і шляхів досягнення бажаних результатів у політиці. А однією з форм досягнення цих результатів він розглядає популізм та, зокрема, популістські технології, застосування яких, на його думку, можна розглядати як з негативної, так і з позитивної точок зору.

Одне з перших досліджень, в якому популістські методи політичної діяльності розглядаються з точки зору застосування політичних технологій здійснив А. Пойченко (головні положення дисертації знайшли відображення у книзі «Політика: теорія і технології діяльності») [146]. Аналізуючи політику як діяльність щодо попередження та розв'язання конфліктів дослідник запропонував відповідні технології, які він розглядає як систему послідовних дій (політичного суб'єкта), спрямованих на досягнення необхідного політичного результату. Таке тлумачення змісту цих технологій, на нашу думку, є дещо звуженим, оскільки не враховує їх політико-культурного змісту.

Окремі технологічні аспекти популізму представлені в монографії А. Білоуса «Політичні об'єднання України», де проаналізовано процес становлення та розвитку української партійної системи впродовж перших років незалежності; тут автор доходить висновку, що засадничі норми, правила та механізми парламентських виборів є найважливішою демократичною процедурою, що визначає місце і роль партій у соціально-політичному житті суспільства, їх авторитет та підтримка з боку електорату.

Окремі наукові дослідження прикладних популістських технологій, використовуваних у процесі виборчих кампаній проведені українськими науковцями (С. Одарич, В. Полторак, М. Томенко та ін.) [123]. У цьому плані слід відзначити праці В. Бебика, зокрема його монографію «Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному олімпі» [15], де представлені і теоретично узагальнені виборчі технології, в тому числі й популістського характеру, котрі досить широко застосовуються у виборчому процесі.

На сучасному етапі українського державотворення проблема популізму, в контексті політичних технологій, не втрачає своєї актуальності, адже безліч досліджень у галузі політичної науки прямо чи опосередковано стосуються даної тематики. Так у працях таких українських дослідників, як О. Бабич-Декань, М. Варій, В. Васютинський, К. Ващенко, Ю. Дмитришин, О. Заздравнова, Л. Климанська, В. Корнієнко, Л. Кочубей та ін. популізм розглядається як такий, що, впливаючи на свідомість і поведінку людей, викликає в них віру у вирішення всіх проблем швидко і напевно; ідеали соціальної справедливості й соціальної рівності забезпечаться в повній мірі.

В поняття популізму також вкладається важливість значення політичної діяльності, зміст і форми якої ґрунтуються на маніпулюванні масовою свідомістю населення і передвиборних обіцянках, для виконання яких немає належних ресурсів. Змістом популістської діяльності є різноманітні форми і методи досягнення поставленої політиком мети, яка має співпадати з метою та інтересами виборця. Це і швидке вирішення соціально-економічних проблем, і боротьба із «зажерливістю» панівної верхівки, і боротьба із зовнішнім ворогом, це і обмеження влади політичних угруповань, представників монополістичних корпорацій, і боротьба з корупціонерами й бюрократами, залучення до управління представників народу, які розуміють потреби «простої людини» тощо [27].

Сучасні дослідження популізму розглядають і проблеми сприйняття або не сприйняття цього феномена народними масами в країнах різного рівня соціально-економічного політичного і духовного розвитку. Так, в суспільствах з перехідною економікою населення часто сприймає популізм як єдину ідеологію і практику суспільного життя, що відповідає інтересам більшості населення. Харизматичний лідер-популіст сприймається більшістю населення як месія, здатний об'єднати націю і вивести країну з безодні економічного неблагополуччя. По-іншому сприймається популізм у країнах з розвиненою економікою й усталеними традиціями демократії. Популістські ідеї та програми сприймаються як нереальні, тимчасові, тобто ті, що не мають під собою підстав бути здійсненими, а методи їх діяльності спрямовані лише на те, щоб привнести в суспільство щось екстравагантне, видаючи його як важливе для народу.

Відтак, популізм як політичний феномен, що проявляє себе як політична ідеологія та практика політичної діяльності знайшов досить широке відображання в науково-дослідницькі літературі. Можна стверджувати, що політична доктрина популізму на сучасному етапі наукових досліджень виступає, в першу чергу, як споріднене поняття, яке використовують для визначення досить великої кількості політичних явищ: суспільних рухів; політичних технологій; політичних діячів, партій, їх гасел та програм; політичної поведінки тощо, як наслідок можемо говорити про популізм як про особливий політичний феномен, що є складовою одразу декількох політичних категорій.

Сьогодні популізм вже не використовують лише для означення своєрідного суспільного феномена країн Латинської Америки та окремих країн Третього Світу, де в різні часи при владі перебували та продовжують перебувати харизматичні лідери, він притаманний більшості країн світу. Проте, особливості цього поняття та його використання дають, обґрунтовані підстави для визначення популізму як певної патології суспільства в напрямі демократичних перетворень [170]. Проте, в наукових джерелах ще недостатньо повно висвітлені деякі питання, що мають принципове значення для повного аналізу цього феномена. Так, більш глибокого аналізу потребують розкриття природи та змісту таких категорій як «популізм», «маніпулятивні популістські технології» тощо, важливість їх застосування як у науковому вжитку, так і в практиці суспільно-політичного життя.

Досить масштабним у сучасному використанні поняття «популізм» є різноманіття як окремих політичних систем так і суспільних діячів, до яких воно вживається. Популізм в результаті еволюції втратив своє первісне ідеологічне значення як вираз аграрного радикалізму. Популізм стає більш широким та різнорідним явищем, і на даному етапі в залежності від обставин трактується теж по-різному. Але постійно зростаючий інтерес до нього, зокрема і серед науковців зумовлений тим, що популізм як невід'ємна частина сучасного політичного процесу, сприяє викривленню демократії.

Хоча сучасний популізм не є прямою загрозою демократії, яка характеризується наявністю демократичних інститутів - вільні вибори, референдуми та визначається як правління більшості, він суперечить окремим принципам демократії, а саме його представницькій природі, захисту прав меншин. Поширення популізму в сучасних умовах пов'язане з руйнуванням ліберального консенсусу, який був характерним для періоду закінчення холодної війни, та постійно зростаючим протистоянням між демократичним мажоритаризмом як одним з основоположних принципів демократії та ліберальним конституціоналізмом. А отже, можна стверджувати, що зміцнення популізму за таких умов, супроводжується втратою привабливості ліберальних рішень у вирішенні політичних, економічних, соціальних та культурних проблем суспільства [81].

Популізму, незважаючи на свій неоднорідний характер, що поєднав у собі елементи різних теорій, вчень і доктрин, притаманні власні первинні риси, з якими він ототожнюється і асоціюється. Необхідно зазначити, що саме вони створюють переважно негативний образ популізму. Серед таких загальних рис можна виділити наступні: «загравання з народом», політика широких верств (плебсу і люмпену), спрощення політичної дійсності, «демократизація вулиці», мобілізація мас, прості гасла, маніпуляція свідомістю (індоктринація), демагогічна риторика, месіанське лідерство і «батько нації». Популізм притаманний процесам модернізації, лібералізації та демократизації і по суті є їх продуктом. Однак, його невизначений характер призводить до того, що на практиці застосування популізм розглядається як щось цілком протилежне демократії, оскільки несумісність із останньою закладена у самій природі цього феномена. Як приклад, можна навести принцип прямої демократії, який виявився досить складним у плані реалізації для всіх існуючих політичних практик, проте це не заважає популістам зловживати закликами та обіцянками безпосередньої участі народу в управлінні і прийнятті рішень [164].

У сучасній політичній практиці популізм можна розглядати як маніпуляцію соціальними уявленнями громадян в процесі комунікації. Комунікативний характер соціальної дії виявляється в тому, що індивіди в процесі спілкування спільно виробляють цілісні інтерсуб'єктивні сенси (цілі, ціннісні орієнтири та ін.) свого «життєвого світу» і координують свої дії відповідно до досягнутих угод. У процесі передачі інформації (комунікації, інтеракції) відбувається зміна громадської думки (соціальних уявлень громадян), що веде до зміни їх поведінки і багато в чому визначає ефективність владно-управлінських стосунків в суспільстві. З точки зору теорії комунікацій саме інтерсуб'єктивний світ і міжособові стосунки визначають соціально-політичну реальність як досвід буденної свідомості людей, пов'язаних між собою всілякими стосунками інтеракції, інтеркомунікації та мови.

Те, що популізм є продуктом політичної комунікації, не може викликати сумнівів. Відколи він трансформувався в інструмент та політичну технологію, мова, усна й писемна, стала невід'ємним елементом в боротьбі за владу. А та обставина, що представницька виборна демократія сьогодні - домінантна форма державного правління, фактично легітимізувала плюралізм комунікативних практик у політиці. Отже, правдивим тепер є те, що відповідає принципу більшості. Правдиве як щось договірне й загальнообов'язкове, проте аж ніяк не однозначне.

Як наслідок, увесь апарат політичної аргументації популізму є фактом «інфляції слів» (лат. in?atio - роздування). Цей економічний термін як жоден інший здатний влучно передати зміст знецінення мовної одиниці. Слова втрачають свою цінність, первинне значення та однозначність. Безвідповідальне роздування семантичного поля знизило питому вагу слова, залишивши йому тільки знакову функцію в процесі комунікативного акту. Як наслідок, формується суто негативне побутове розуміння популізму, яке ототожнює популізм із демагогією. Що більше голослівних тверджень, то важче зрозуміти, що ж насправді відбувається, хто яку позицію захищає, хто каже правду, а хто ні. «Інфляція слів» - результат неоднозначного застосування мови, що унеможливлює встановлення меж популізму як критерію його ідентифікації[164; 290].

В основі лінгвістично-комунікативного підходу, популізм слід розглядати як політичні зразки вербальних (усне мовлення, текст) та невербальних комунікативних практик. Найбільш розповсюдженими з яких є політичні промови, виступи, коментарі, політична реклама, буклети, проспекти, політична програма або платформа, відеоролики тощо. Але тут виникає необхідність їх диференціації, зокрема за формою та змістом. Залежно від типу взаємозв'язку між суб'єктом і об'єктом вони бувають діалогічними та монологічними. «Діалог, - пише С. Поцелуєв, - це текст, який створюють два партнери комунікації, один із яких задає конкретну програму розвитку тексту, його інтенцію, а інший повинен брати активну участь у розвитку цієї програми, не маючи змоги вийти за її межі. Натомість монолог - текст, що його хоча й ініціює, явно чи неявно, партнер комунікації, але який розвивається за програмою його творця, проте без (активної) участі партнера. Таким чином, з позиції здорового глузду, якщо мова не є монологом, вона має бути діалогом. Та сама логіка повинна спрацьовувати у зворотному процесі» [156; 20].

Контекстуального аналізу потребуює питання відповідності змісту комунікативної практики та її вербальної форми. Тому для їх дослідження доцільним видається використання герменевтичного методу - сукупності прийомів тлумачення текстів, у його основі - введення текстової інформації в ширший контекст знань з інтерпретацією та контент-аналіз (від. англ. content - зміст) - метод кількісно-якісного аналізу змісту тексту задля виявлення й вимірювання різноманітних фактів або тенденцій, що в ньому трапляються; метод науково-психологічного дослідження текстів та інших носіїв інформації.

За такого підходу популізм потрібно розглядати як форму мобілізаційної та маніпулятивної комунікативної практики у політиці, яку реалізують за допомогою діалогічно-монологічної політичної риторики. До таких форм можна віднести також параполітику, квазіполітику, парадіалог. Ці поняття можна об'єднати за характерною ознакою - негативним змістом, адже їх здебільшого утворено додаванням префікса, який по своїй суті є запереченням конструктивного політичного явища. Таким чином, владний статус форм політичної комунікації зумовлений роллю мовних практик, які є незамінним інструментом зв'язку правлячого класу (еліти, бюрократії) із суспільством. Демагогія і популізм, зокрема, - невід'ємна складова образу політики як брудної справи. Цей підхід перебуває в рамках давно сформованої традиції в історії політичної думки, однак сучасна політична наука свідомо уникає такого розуміння через його тривіальність. Той, хто хоче керувати, має відповідати, а тому, хто бере на себе відповідальність, необхідні власні політичні переконання. Парадоксальність ситуації полягає в риторичному запитанні: чому той, хто відповідає за суспільний добробут, має відчувати дефіцит моралі? Чому ті, кому делеговано реалізовувати державну політику, повинні бути менш чесними, ніж інші громадяни? Політика, можливо, є брудною справою, проте не більше, ніж інші види діяльності [164; 290].

Сьогодні політик не несе відповідальності за невиконання своїх програм і обіцянок, а отже і не залежить від них. Проте, як вважає С. Запасник існує залежність від способу застосування техніки інформації, дискусії та переконання, від здатності здобути довіру у виборців. «У демократичному суспільстві, - стверджує дослідник, - де воля громадянина реалізується за посередництва плебісциту, як правило, програють ті політики, щодо яких існують підозри, що вони приховують інформацію про реальний стан справ, мають альтернативні програми та пропозиції, а також особисті наміри й труднощі їх реалізації», автор переконаний, що «ніколи не повертаються у владу ті політики, про яких стало відомо, що вони використовували техніку навіювання» [69; 102]. На ряду з цим не можливо знайти жодного політика в історії, який би відкрито заявив, що маніпулюватиме свідомістю мас, потуратиме їхнім потребам, провадитиме політику соціальної нерівності, захищатиме корпоративні інтереси, підтримуватиме корупцію, не зважатиме на безробіття, інфляцію тощо. А справжні наміри політика стануть відомими лише після його приходу до влади, коли він уже наділений мандатом довіри, і прийняті політичні рішення залишатимуться на його власному сумлінні.

У цьому сенсі в популізмі може міститися прихований елітаризм. Так, наприклад, італійський мислитель та політичний діяч Нікколо Макіавеллі у своїй концепції політики як стратегії здобуття та утримання влади вдало підмітив, що в «палацах» та на «ринках» одні й ті ж події сприймаються по-різному, бо еліта і «чернь» мають різні ціннісні орієнтири та погляди, а тому щоб ефективніше керувати натовпом, володар має бути обізнаним із настроями, що охоплюють масу і, більше того, розмовляти звичною для неї мовою. Багато сучасних респектабельних «захисників інтересів народу» добре вивчили урок великого флорентійця.

Під впливом словесної демагогії, що збуджує відповідні емоції, поведінка людей у натовпі має своєрідну психологічну спрямованість. Про це йдеться в дослідженнях французького соціолога Г. Лебона, цій проблемі присвятив багато публікацій австрійський психоаналітик З. Фрейд та ін. Вони відзначають вражаючі факти поведінки індивіда в натовпі, коли за певних умов індивід відчуває, думає та вчиняє зовсім по-іншому, ніж можна було б від нього очікувати. І підставою для цього є включення його в людський натовп, який у певний час і для певної мети організується в групу, що за певних психологічних впливів, некритично оцінюючи ситуацію, легко піддається цим впливам, діє у відповідності з задумами організаторів. І ці дії можуть бути в залежності від обставин жорстокими, або героїчними, або боязкими [12].

В цьому контексті, зауважимо, що людина конформістського типу, не усвідомлено підкоряючись «громадській думці» і називаючи «пряму палицю кривою» або відчуваючи запах бензину, що поширюється від води (досліди американського психолога С. Аша), суб'єктивно залишається чесною: вона дійсно це відчуває. Під впливом неконструктивної думки натовпу чи популістської демагогії зацікавлених політичних суб'єктів не відчуває ніякого тиску на себе і щиро переконана, що її погляди, оцінки, висновки суто власні, а не нав'язані. Доведено, що більшість людей в тій чи іншій ситуації досить схильні до конформізму, а лише 20 % людей відрізняються критичністю і незалежністю власних суджень, а значить і адекватністю поведінки як у натовпі, так і поза ним. У популістському співпереживанні знедоленим, бідним суспільним верствам та з метою швидкого забезпечення благополуччя народу, досягнення високого рівня життя, змагаються як «праві» так і «ліві» політичні сили. Хоча навіть в середині цих сил часто немає погоджених рішень, стратегічних і тактичних планів, однак в критичних ситуаціях вони об'єднають свої зусилля, йдуть на компроміси і досягають порозуміння, бо по одинці не мають достатнього впливу і довіри в суспільстві.

Характерно, що форми та методи спотворення суджень і вчинків у людей під впливом популістських риторичних закликів часто відбувається не тільки безболісно, а і в певній мірі приємно. Люди сприймають соціальні міфи «нових» суспільних цінностей та відносин, сподівань на краще, які поєднані з дивними і приваблюючими своєю незвичайністю ідеями, про те «погане», що було чи буде, якщо не дослухатися до тих популістських гасел, що декларуються повсюди.

Підводячи проміжний підсумок автор наголошує, що термін «популізм» остаточно затвердився у політичному лексиконі у кінці XIX - на початку XX століть для позначення політичної течії і закріплення набору тактичних прийомів у політичній боротьбі, пов'язаних з апеляцією до буденної свідомості мас, із спробами підлаштуватися під їх вимоги, використовувати такі межі буденної свідомості, як спрощеність уявлень про суспільне життя, безпосередність сприйняття, максималізм і схильність до простих і однозначних рішень.

Популізму властиві наступні основні ознаки: ідеалізація мас і протиставлення їх еліті; формальна апеляція до демократичних засад, у той час як він не є і не може бути суто демократичним феноменом; тяжіння до стереотипів, які виступають ідеалізованим образом кращого минулого; демагогічні пропозиції особливого шляху суспільного розвитку, зокрема, в XX столітті більшість популістських режимів намагалися побудувати відмінну від капіталізму і соціалізму, систему; націоналізація державної власності і вороже ставлення до іноземного капіталу; абсолютизація народних цінностей, культури і звичаїв; конфронтація з консервативними елементами; ірраціональна природа, апеляція до почуттів та емоцій мас; надання переваги рухам (в переважній більшості популізм зароджується в них) перед політичними партіями, опертя на широку соціальну базу.

Сам зміст категорії «популізм» різними вченими-дослідниками тлумачиться неоднаково, звідси й постала необхідність розробки типології популізму та представити його у різних контекстах, залучаючи до цього дискурс, ідеологію партій та політичну практику тощо. Відтак пропонується розглядати популізм, по-перше, як тип соціальної та політичної мобілізації, яка може бути пов'язана лише із політичними діями та дискурсом, а не з політичним режимом чи ідеологією. Згідно із цим підходом, популізм є політичним стилем, який адаптується до різних ідеологічних рамок та систем. Суттєвою характеристикою популізму є визнання народу найвищою цінністю. По-друге, популізм пропонується розглядати як ідеологію, яка розглядає суспільство як дві окремі групи, «народ» та «еліту», та яка обумовлює те, що політика повинна бути вираженням загальної волі народу. По-третє, популізм пропонується розглядати як антикризове явище, своєрідний рух з використанням характерних традицій, міфів та символів з метою мобілізації народу.

Популізм розглядається і як система цінностей, котрі більшою мірою сприймаються населенням з невисоким рівнем політичної та правової культури і які не прагнуть раціонально оцінювати дії політиків-популістів. Ці дії сприймаються безпосередньо, автоматично, з повною довірою до слів і дій політика-популіста. Останній, у свою чергу, це, зазвичай, харизматичний лідер, для якого пріоритетом слугують не якісь програми чи концепції, а «голос народу», сподівання та потреби «простої людини», його не турбують довгострокові наслідки своєї діяльності, основна його мета - одержати підтримку якнайбільшої кількості прихильників у даний момент. Такому політику завжди відомо, як слід поводити себе, щоб постійно перебувати в полі зору громадських симпатій. Оскільки головною ідеєю популізму є втілення в практику суспільно-політичного життя гасла: «дати народу владу» або «дати народу більше влади», то це означає, що ця ідея передбачає втілення принципу демократії, точніше, прямої демократії.

Характерним є те, що риторика популістів є завжди дещо примітивною та прямолінійною, оскільки вони не апелюють до здорового глузду людей. Ті рішення політичних проблем, котрі вони пропонують, виглядають як самоочевидні та зрозумілі, інакше хто їх визнає як народних політиків. Ось чому в розвинених демократичних суспільствах вплив популізму на свідомість громадян мінімізується в першу чергу за рахунок політичної грамотності суспільства. Тому здатність до аналізу співвідношення заявлених популістом цілей і методів, уміння бачити свій громадянський інтерес в політичних процесах і готовність захищати свою гідність - це ті основні якості, які мають бути притаманні більшості громадян демократичного суспільства в протидії популізму як методу маніпуляції суспільною свідомістю, з рештою, і суспільної поведінки.

Популізм виступає як феномен суспільної свідомості і може проявлятися в найрізноманітніших соціальних умовах, де існує політична можливість впливу політика на свідомість широких народних верств. З іншого ж боку, як реальний фактор, здатний забезпечити дійовий вплив на суспільні процеси, він може бути реалізований лише там, де недостатньо стабільні інститути державної влади. Популізм може бути й вилученим із сфери суспільної свідомості і масових почуттів, таких як націоналізм, расизм, етноцентризм на основі його символічних засобів мобілізації гніву і образ людей.

На сьогодні популізм як вид політичної діяльності та політичне явище не можна однозначно визначити ні як позитивним, ні як негативним проявом політичної практики. Оцінку феномена можна дати аналізуючи його впливу на свідомість мас; ефективність реалізації популістських обіцянок та наслідки для суспільства. Позитивною стороною популізму є той факт , що він виховує у пересічного громадянина почуття соціальної важливості та відповідальності. З огляду на це можна сказати, що популістська свідомість є невід'ємним демократичним компонентом політичної культури, щодо участі широких суспільних верств у політичному процесі. Тоді як виправданням для політиків-популістів є той факт, що вони відстоюють позицію більшості громадян.

За своїми загальними ознаками, ідеологічною спрямованістю і метою він не може трактуватися і як антидемократичний феномен. Багато положень популізму формально перебувають у форматі демократії, оскільки спрямовані на забезпечення влади народу, усунення перешкод народовладдя, забезпечення основних прав і свобод народним масам. В політичній практиці популізм як головна проблема демократії в своїй основі містить суперечності, з одного боку, щодо конституційних норм демократичних суспільств стосовно влади народу, його суверенітету, а з іншого - щодо практики втілення їх в реальне життя, оскільки кожні вибори закінчуються тим, що при владі залишається часом у незмінному вигляді політична еліта, тоді, як народ залишається лише задекларованим носієм влади. Натомість популісти вдаються до широкого використання своєрідних максимумів, як: «Парламент створений народом, з народу і для народу», «Уряд створений парламентом, якому народ довірив формування цієї гілки влади» тощо. В даному контексті популізм особливо в своїй риториці виходить з позиції, що демократія означає владу народу і лише народу.

Тобто на даний час популізм є невід'ємним атрибутом будь-якого суспільства, але великою мірою він притаманний саме демократичному суспільству. Щоправда існують деякі відмінності у використанні популізму суб'єктами політики та його сприйняття в масах в залежності від того на якій стадії демократичного розвитку знаходиться дане суспільство. В перехідних і кризових суспільствах він використовується, спираючись при цьому на масову свідомість ряду соціальних груп, які є маргіналізованими або дезорієнтованими в наслідок соціальних, економічних, політичних і духовних факторів, що призводять до загальної нестабільності в суспільстві. Тут популізм активно розповсюджується і має значну підтримку в середовищі несформованої політичної та правової культури.

У різних країнах популізм характеризується своєю різнорідністю та багатогранністю, його використовують для визначення широкого спектру понять - суспільних рухів, політичних партій, їх лідерів, гасел, політичної поведінки тощо. Більш сприятливою для популізму є представницька демократія з наявністю таких інститутів як вибори, референдуми, парламент, законодавчий процес тощо, проте він існує у більшості країн як демократичного так і авторитарного спрямування на всіх континентах, хоча застосовується з певними особливостями, а популістська риторика властива як опозиційним та позапарламентським так і владним партіям.

Ідеологічна основа популізму передбачає: нове трактування категорій «народ» і «народовладдя»; інші аспекти у визначенні ролі та місця держави у суспільному житті; нові вимоги розширення і зміцнення демократичних основ суспільно-політичного життя держави в інтересах народу та під його безпосереднім контролем переважно шляхом вимог поєднання прямої і представницької демократії. Популізм зазвичай асоціюється з емоційним, спрощеним, маніпуляційним дискурсом, спрямованим на інстинктивні почуття людей або з опортуністською політикою, спрямованою на те, щоб купити підтримку виборця. У цьому плані популізм розглядається як суто політико-правовий феномен, що «бере участь» у боротьбі за владу. Під цим кутом зору популізм можна розглядати як висування нереальних, але популярних у конкретній ситуації гасел та обіцянок для досягнення визначених політичних цілей.

Хоча здебільшого він характеризується як негативне явище в політичній практиці, оскільки використовує в своєму арсеналі такі прийоми як маніпулювання масовою свідомістю, необґрунтовані обіцянки та ін., в його суті можна виокремити й окремі позитивні моменти. Але головною проблемою популізму в демократичному суспільстві є протиріччя між конституційними нормами щодо влади народу і практикою, коли внаслідок виборів влада належить еліті.

Таким чином, можемо зробити висновок, що на сучасному етапі розгляд популізму відбувається виходячи з позиції багатоаспектності цього феномена, який органічно поєднав у собі різні історичні форми, доктрини, вчення. У сучасній політичній науці популізм, як політичний феномен розглядається, головним чином, за наступними напрямками - ідеологія, режим, рух, партія, лідерство, політична практика та технологія. Проте, неможливо виокремити загальні принципи, згідно з якими популізм можна було б чітко ототожнювати з перерахованими вище явищами. Крім того, популізм необхідно розглядати не в статиці, а в динаміці, так як в одних випадках він може виступати в іпостасі причини та цілі, в інших - в якості наслідку або засобу політичної практики. Зосередження дослідження тільки на одному його моменті веде до спотвореного уявлення щодо справжньої суті популізму.

Розділ 3. Систематизація досвіду та особливостей використання маніпулятивних технологій популізму в політиці

Оскільки популізм, явище досить багатогранне та неоднозначне при його дослідженні доцільно виокремити конкретний напрям цього феномена. У даному розділі розглянемо його технологічний аспект, а саме як окрему політичну технологію, що використовується в політичній діяльності для досягнення поставленої мети. Передусім зазначимо, що у розвинених демократичних суспільствах, використання популізму як технології, є обмеженим наявністю усталених інститутів та високим ступенем розвитку членів самого суспільства. У трансформаційних та кризових суспільствах, з характерними демократичними ознаками, популізм успішно використовується як прогресивна технологія, яка орієнтована на масову свідомість дезорієнтованих та маргіналізованих суспільних груп. Такі групи характеризуються нестабільною політичною та соціальною свідомістю. У свою чергу, погіршення суспільно-політичної ситуації та наростаючі невдоволення провокують ці угрупування на дії, які окрім незадоволення, не можливо визначити чіткими соціальними чи політичними програмами. Спонукають їх до таких дій суб'єкти політики популістського спрямування, програма популістських дій спирається на простий та безпосередній діалог з «народом». Ключовою характеристикою цього діалогу є його емоційність, а не раціональність.

Неоднозначність трактування змісту популізму формує необхідність виокремлення основних його характеристик, як невід'ємного інструмента боротьби за владу та в процесі її здійснення. В цьому контексті, серед усіх згаданих вище особливостей популізму як політичного феномена, більш детально розглянемо ті з них, які безпосередньо впливають на свідомість як масову так і індивідуальну, та як результат маніпулюють нею.

Для здійснення ефективного впливу на свідомість, агент впливу, має орієнтуватися на взаємозв'язок з людською спільнотою, визначальними характеристиками якої, є її базові потреби, властиві їй підсвідомі процеси та стани.

Перш за все зауважимо, що таке маніпулювання суспільною свідомістю відбувається в процесі комунікативних зв'язків з метою забезпечення мобілізації різних суспільних груп, як для протистояння (іншим суб'єктам або явищам), так і для досягнення консенсусу; здійснення вербальної політичної діяльності та інформування про неї; створення «мовної реальності» як частини політики та її особливу інтерпретацію; перетворення отриманої інформації на досвід в процесі маніпуляції свідомістю, а також контроль за діями політичних акторів.

У сучасному трактуванні поняття «маніпуляція» розглядається як «вплив на людину (групу людей) з метою спонукання до дій, які вступають у протиріччя до їх власних інтересів» [87; 40]. Це комплекс засобів, направлених на здійснення ідеологічного та духовно-психологічного впливу на суспільну свідомість з метою нав'язування потрібних ідей, цінностей, а також цілеспрямований вплив на громадську думку та як наслідок, політичну поведінку задля спрямування їх у заданому напрямі. Маніпуляція розглядається і як вид психологічного впливу, результатом якого є приховане збудження в іншої людини намірів, які співпадають з її устремліннями та бажаннями.

Зауважимо, що сучасний арсенал способів маніпулювання досить розгалужений і передбачає реалізацію спеціальних технологій, до яких можна віднести: підтасування фактів; поширення соціальних міфів, брехні наклепів; вибіркове подання інформації та її специфічне трактування. Використання таких методів формування свідомості як «напівправда», «навішування ярликів», представлення конкурентів у негативному світлі.

При цьому майстерність маніпулятора полягає у прихованому нав'язуванні і впровадженні в психіку аудиторії цілей або установок, які не збігаються з реальними на даний момент. У порівнянні з іншими видами психологічного впливу маніпуляція має закритий характер, оскільки приховуються не лише справжні цілі, наміри чи інтереси активної сторони, але і сам факт переслідування інших, крім задекларованих цілей. Політична ж маніпуляція реалізується за допомогою мас-медіа, преси, телебачення, реклами, радіо, мережі Інтернет - тобто всього наявного інформаційно-комунікативного потенціалу.

Використання популістських технологій маніпулювання свідомістю можливе всюди, де поширює свою діяльність людина, проте до основних сфер застосування їх загалом відносять міжособистісну та масову комунікацію в політиці. Так, на сьогодні «політичний комунікаційний процес є системою інтегрованих і, одночасно, сутнісних форм політичної комунікації» [57; 7].

На думку С. Кара-Мурзи, будь-яка маніпуляція свідомості є відкритою взаємодією. Тоді як людина може стати жертвою маніпуляції, лише за умови, що вона сама виступає її співучасником. Якщо людина під впливом отриманих сигналів перебудовує свої погляди, думки, настрої, цілі - і починає діяти за новою програмою - маніпуляція відбулася. Якщо ж вона засумнівалася, захистила свою духовну і політичну програму, вона жертвою не стає. Маніпуляція - це часто не насилля, а спокуса [78].

Здатність до ефективної комунікації як до цілеспрямованої інформаційної взаємодії з «керованим» співтовариством передбачає можливість і необхідність використання для цих цілей сучасних політичних технологій, зокрема і популізму, та інших віртуально-комунікативних засобів дії на «соціальні уявлення».

Щоб охарактеризувати популізм як маніпулятивну політичну технологію та визначити його місце в структурі політичних технологій, спочатку детальніше проаналізуємо саме поняття «технологія». Так, у широкому значенні під «технологією» розуміють «сукупність прийомів, способів, методів і засоби організації й упорядкування доцільної практичної діяльності відповідно до мети, специфіки й навіть логіки процесу перетворення й трансформації того чи іншого об'єкта» [104; 102]. В політичній діяльності, використання різного роду технологій, є невід'ємним атрибутом функціонування даної сфери, що призвело до виокремлення категорії «політичні технології» або «політтехнології». На думку Є. Малкіна та Є. Сучкова, поняття «політтехнології» досить важко відокремити від поняття «публічна політика». На їх думку, поняття «політтехнології» має виражати «доцільне поєднання політичних підходів, принципів і засобів для впровадження у політичну систему нових ідей, моделей, механізмів чи їх зміни» [103; 296].

Українська дослідниця Л. Кочубей політичні технології розглядає як систему прийомів, технік послідовного досягнення бажаного результату в тій чи іншій сфері політичної діяльності. Автор поділяє її думку про те, що політичні технології є сукупністю процедур, засобів і способів діяльності, які послідовно застосовуються та спрямовані на найбільш оптимальну та ефективну реалізацію цілей та завдань конкретного суб'єкта в певний час і в певному місці. Звідси, політичні технології - це сукупність прийомів, методів, способів, процедур, які використовують суб'єкти політичної діяльності (особистості, політичні і суспільні групи, політичні партії, громадські об'єднання, групи тиску тощо); сукупність найбільш доцільних заходів, способів, процедур реалізації функцій політичної системи, спрямована на зростання ефективності політичного процесу і досягнення бажаних результатів у сфері політики [87; 8]. Л. Кочубей виокремлює також і маніпулятивні технології та визначає їх як діяльність найманого професійного колективного суб'єкту в сфері політики і управління, з вирішення завдань замовника як типової проблеми за допомогою підтверджених попереднім досвідом технологій, які закріплені в певних соціальних методиках [87; 40]. При чому, за характером впливу на електорат маніпулятивні технології («сірі») спрямовані на використання таких станів та емоцій людини, як незадоволеність, страх, заздрість, нетерпимість і т. п. Живильним ґрунтом для таких технологій є нестабільність у країні, розірваність соціальних зв'язків, втрата ідейних і моральних орієнтирів, низький рівень політико-електоральної культури громадян і т. п. [87; 157].

З точки зору універсальності дослідники переважно поділяють думку про те, що існують універсальні політичні технології, під якими зазвичай розуміють «сукупність прийомів, методів, способів, процедур, які використовують суб'єкти політичної діяльності (особистості, політичні і суспільні групи, політичні партії, громадські об'єднання, групи тиску тощо)» [148; 287]. Аналіз політичної діяльності та її особливостей засвідчує, що політичні технології застосовуються для досягнення мети в політичній боротьбі не лише як певні засоби і методи, але й відповідні системи, що будуються і базуються на певних управлінських ідеологіях залежно від цілей, які ставили перед собою суб'єкти політики, а також від їх природи.

Підкреслюючи засадниче положення політичних технологій в сучасному політичному процесі Г. Почепцов особливу увагу звертає на становлення та розвиток саме політичних комунікативних технологій, які в XX ст. стали «індустріальними засобами організації комунікативних процесів у суспільстві» [158; 54]. Вони опрацьовані професіоналами і реалізуються в аудиторіях досі небачених розмірів. До таких технологій, які досягли свого розквіту якраз у XX ст., можна віднести пропагандистську, рекламну, політичну, переговорну, перформансну, «паблік рилейшнз», різні комунікативні стратегії, до такого роду технологій автор відносить і популізм.

Кожна з таких технологій має свої особливості використання, завдяки їм створюється відповідний імідж політика, забезпечуються його авторитет і популярність у суспільстві, формується та накопичується досвід політичної діяльності та досягається успіх у ній. При цьому застосування тих чи інших технологій передбачає врахування індивідуальних, у тому числі психологічних, особливостей політика. Як зазначає М. Головатий, використання популізму завжди обумовлюється конкретними соціальними, політичними ролями, які постійно виконує суб'єкт політики, оскільки кожна окрема людина (особистість) завжди має відповідний соціальний статус, пов'язана з конкретними соціальними проблемами, впливає на їх розв'язання [45; 55]. Саме це і характеризує особливості, унікальність та неповторність схожих технологій. А для їх реалізації необхідно мати відповідний рівень науково-теоретичних знань, потрібно постійно аналізувати реальні об'єктивні умови діяльності різних політичних суб'єктів. Ці знання відносяться до загальної соціально-економічної та політичної ситуації в країні або окремому її регіоні; характерних особливостей певних соціальних і національних груп, а також їх потреб та інтересів; розподілу політичної влади; статусу та міри впливу на громадян з боку окремих політичних партій, рухів, об'єднань, ЗМІ.

Серед політичних комунікативних технологій визначаються психологічні, педагогічні, управлінські, іміджеві, що тісно взаємодіють між собою і використання яких, у сумі, обумовлює ступінь ефективності, дієвості реалізації окремо взятої технології. Але найбільш значимим елементом політичних комунікативних технологій є їх популістське спрямування, що особливо яскраво проявляється під час виборчих кампаній.