Популізм як політичний феномен і маніпулятивна технологія

Популізм в Україні залишається притаманною формою поведінки більшості політичних суб'єктів, що обумовлено неструктурованістю самого суспільства та не чітким усвідомленням своїх інтересів кожною соціальною групою. З цього приводу Д. Богуш слушно зауважує, що «якщо країна під вітрилами віртуального популізму піде у віртуальний простір з гаслами «ваші проблеми будуть вирішені», або «вона працює», то ми дуже скоро прокинемося в іншій державі, з іншими прапорами і символами, і державна мова буде не українська, а може навіть не російська» [21].

Яскравим прикладом сучасного політичного популізму стала практика ведення передвиборчої боротьби під час президентських виборів 2010 року з різного роду повідомленнями, лозунгами, виступами в ЗМІ, що власне і формували образи тих чи інших політичних лідерів у масовій свідомості електорату.

На відміну від передвиборчої кампанії 2004 року, яка була різко структурована за схемою «війни ідеологій» - схід і захід, демократія і автократичний режим, - у 2009-2010 рр. електоральна ситуація радше мала риси грандіозної «війни усіх проти усіх». Біполярні схеми все ще розділяли колишніх супротивників, та найбільше чорних барв і технологій застосовували колишні союзники, з'ясовуючи питання: хто більший популіст? [126].

Одним із способів впливу на громадську думку стало наклеювання ярликів та використання в тексті програми формальних абстрактних висловлювань, зміст яких можна витлумачити як завгодно. До прикладу, лідер колишнього БЮТ сама ж себе нагородила ярликом поборниці справедливості, яка з полум'яним серцем у руках мала б уособлювати концентровану справедливість, а всі її опоненти автоматично в уяві виборця ставали поборниками зла і несправедливості. Отже, на фоні кризи та безладу, вигідним було представити конкретного політика, який займається практичною діяльністю. А оскільки Ю. Тимошенко постійно з'являлася на телебаченні, прикладати особливих зусиль для демонстрації самого процесу роботи були не потрібні. Достатньо було вказати на тих, хто не працює (абстрактних «їх» - кожен сам собі додумає ворога), акцентуючи увагу на своїй важливості. Так, свідомо електорат спочатку зосереджується на тексті «досягнень», а далі просто фіксує, що «Вона! Зробила!». Гасла «вона працює» постають як універсальна легітимація, та відволікають увагу від результату, зосереджуючись на самому процесі. Хоча і результати «праці», також не замовчуються: «Шість мільйонів українців отримали 1000 гривень», «Закрито гральний бізнес», «Всупереч кризі, зарплати бюджетним працівникам виплачують вчасно», «Шельф Чорного моря повернено державі. Стратегічні запаси газу врятовано», «Створено стратегічний запас газу. Будемо з теплом», «Створено стратегічний запас хліба».

На початку 2010 року Ю. Тимошенко з'явилася на телеекрані з посланням антикорупційної стійкості, рецепт якої - праця: «Я, як і ви, не сховалася від роботи, від відповідальності, як це зробили інші політики, не відступила перед випробуваннями кризи». Політична реклама знову нагадала про будівництво стратегічних об'єктів, порятунок стратегічних ресурсів, економічну дисципліну («Не зірвали виплати зарплат, не допустили дефолту»), а також акцентувала увагу на досягненнях уряду: «У цей важкий кризовий рік тисячі квартир отримали ті, хто стояли на черзі 20-30 років. Народилася рекордна кількість немовлят за всі роки незалежності».

Власне у цій виборчій кампанії взяв участь А. Яценюк, який позиціонувався як представник нового покоління політиків з безкомпромісною прозахідною орієнтацією, та мав усі шанси набрати значну кількість голосів. Гасла, які пропонував А. Яценюк, були логічні, чіткі та зовсім невигадливі: «Продуктивне село», «Нова індустріалізація», «Боєздатна армія», «Здорові, освічені люди».

На динаміку розвитку його просування вплинула позиція громадян, які прислухаються до визначень ідеологічної орієнтації кандидата. Відтак, помилкою політика було не лише наголосити, що «Люди більше не вірять в ідеї», а й самому переконатися в цьому та почати відповідно поводитися й висловлюватися. Несподіванкою для багатьох прихильників А. Яценюка стала підтримка ідеї створення східноєвропейського союзу. А щоб ніхто не сумнівався, що ця структура не матиме жодного стосунку до ЄС, навпаки, означає перевагу альтернативного вектора цивілізаційних зусиль. А. Яценюк у телекоментарях пояснював, що лідери помаранчевої епохи вводили людей в оману стосовно вступу до ЄС, ставили нереальні цілі. Якщо Росія не погоджується на вступ України до НАТО, то як згодиться на роль Києва як лідера східноєвропейської цивілізації? Від колишнього міністра закордонних справ природно було б почути, що вступ до ЄС - справа поступових і послідовних кроків. Натомість гасла у телероликах апелювали до настроїв «власної гордості»: «Досить до когось приєднуватися. Ми самі - Європа!» [126].

В. Ющенко за часів свого президентства значно втратив підтримку виборців, проте витримав критику на свою адресу та заявив, що буде балотуватися вдруге. Основні його популістські лозунги у виборчій кампанії 2010 року були такими: «З Ющенком пов'язана поява гривні та піднесення економіки», «Ющенко - за справедливу, сильну Україну», «Буде Ющенко - буде Україна», «Ющенко, як і я, - патріот України», «Ющенко захистив наше право обирати владу», «Я хочу жити в Європі. Я - за Ющенка!», «З Ющенком Україна стає справжньою європейською державою», «Ющенко єдиний, хто здійснює українську політику», «Ющенко забезпечив нам свободу. Решту - ми повинні зробити самі», «Ющенко підтримує українську культуру, мистецтво, народну творчість». У своїй риториці В. Ющенко зосередився на своїх досягненнях за часів президентства. Тоді як патетичні риси його іміджу та програм перекреслює діяльність його команди.

С. Тігіпко у цій кампанії обрав собі образ економіста-професіонала, фахівця-інтелектуала, справжнього чоловіка, який знає, а головне - може вивести країну. Саме йому належала ідея використання технології «прямої телефонної лінії із кандидатом», яку пізніше успішно освоїли В. Янукович, та В. Литвин. Рекламна кампанія С. Тігіпка довела, що головне в політичній боротьбі не лише вдалі образи та популярні лозунги. Це в першу чергу мистецтво «впіймати» настрої та запити суспільства, та зокрема тієї його частини, на підтримку якої розраховує кандидат. Його лозунги були стримані, правильні та в міру патетичні: «Нація - це спільнота людей, об'єднаних спільним майбутнім. Вірю у прекрасне майбутнє нашого народу і я знаю: Україна буде сильною»; «Піднімемо економіку - піднімемо і країну», «Ми повинні змінити життя на краще». Вдалість кампанії С. Тігіпка в тому, що йому справді вдалося показати себе як кандидата, який віддзеркалив пошуки суспільством нового стилю в політиці загалом.

Але найефективнішою стала кампанія В. Януковича, який не намагався заплутати своїми меседжами та, водночас, не допустив рекламної агресії про реванш, помсту чи політичну війну. Застосування технології спілкування по безкоштовній телефонній лінії («Почую кожного») формувало у виборця образу кандидата - «назустріч людям», створення ілюзії безпосереднього контакту із кандидатом, турботи про виборців, а для самого кандидата як допомога у формулюванні кола основних проблем громадськості, на вирішення яких мають бути розроблені відповідні повідомлення [65].

Перші гасла від B. Януковича були такими: «Почую кожного», «Ваш голос враховано», «Україна для людей». На відміну від багатослівної реклами Партії регіонів напередодні дострокових парламентських виборів 2007 року, реклама від кандидата B. Януковича у 2010 році виглядала доволі статичною. Стабільність електоральної бази дозволила технологам скористатися принципом «менше тексту», покладаючись на підтримку кандидата, що закладена в колективної свідомості тієї групи, яка впізнає своїх авторитетів і свої символи за будь-яких обставин.

У програмі В. Януковича більшість із соціальних груп - молодь, пенсіонери, підприємці - отримували бажане: «Пенсії вищі за прожитковий рівень», «Молоді - освіту і гарантоване працевлаштування», «Безпечні ліки, доступна медицина», «Звільнення малого бізнесу від податків на п'ять років». Особливою ознакою В. Януковича була «стабільність», яка супроводжувалася аргументами фінансового плану: «Стабільна гривня, збереження заощаджень». Телевізійні кліпи - також соціальні, із супроводжувалися популістськими гаслам: «Найбільше значення має боротьба з безробіттям. Медицина, охорона здоров'я. Урівняємо в правах усіх громадян. Україна буде для людей»; «Підвищити стандарти життя до європейського рівня. Надамо пільги для малого бізнесу. Європейська охорона здоров'я. Сильний та ефективний лідер».

Відтак, можемо стверджувати,що поняттям «популізм» в Україні сьогодні характеризується більшість політичних програм та лозунгів, а також соціальних обіцянок підвищення заробітної плати та пенсії, політичних заяв про зняття депутатської недоторканності, тощо. Це означає що основні суспільні проблеми є настільки абстрактними простими та примітивними (через примітивну та інтелектуально не обтяжену діяльність політичної «еліти), що дозволяє простим популістським заходам бути ефективними у їхньому розв'язанні. Протистояти такому популізму можна тільки тоді, коли місце популістських гасел займуть ідеї справді стратегічних змін.

Загалом для України характерне використання елементів риторики, притаманних популізму. Це, зокрема, висунення і проголошення безвідповідальних програм та обіцянок, а також неправдиві звинувачення на адресу опонентів. Наприклад, впливове ділове видання США «Волл Стріт Джорнал», зауважило використання в Україні «безмежного» популізму у виборчій кампанії-2010, особливо екс-прем'єр-міністром Юлією Тимошенко, котра «готова була пообіцяти виборцям що завгодно, аби тільки її обрали Президентом» [72]. Як наслідок, критикувати «програму» Ю. Тимошенко через брак у ній конкретних обіцянок було неможливо, в її передвиборній програмі не було також зазначено жодних термінів виконання власних планів. Аналогічною була і передвиборна риторика переможця виборів-2010 В. Януковича. Вітчизняні аналітики зауважили, що в його програмі не було жодної найменшої конкретики в описі структурних реформ [24]. За підрахунками тижневика «Коментарі», протягом виборчої кампанії В. Янукович дав 101 обіцянку, 70 % з яких залишаться порожніми словами через різного роду обмеження, зокрема часові (виконання даних ним обіцянок об'єктивно не вкладається в один президентський термін), фінансові (деякі обіцянки програми вимагають обсягів фінансування, недосяжних для бюджету України протягом найближчих 20 років), правові (прийняття анонсованих рішень не стосуються компетенції Президента України [5]. Характерними для сучасної України є також взаємні звинувачення провідних політичних сил у всіх можливих «гріхах», а також наклеювання різноманітних ярликів - «олігарх», «чума», «злодії» тощо.

Водночас, на думку Ю. Бутусова, для українських реалій характерним є використання елементів «демократичного» популізму, а саме:

- адекватний аналіз політичними лідерами реальних проблем суспільства без пошуку таємних ворогів та «змов» (за оцінками вітчизняних журналістів, передвиборна програма Юлії Тимошенко давала дуже точний і повний аналіз ситуації в суспільстві);

- апеляцію до основних запитів суспільства (зокрема, обіцянки Ю. Тимошенко наблизити Україну до ЄС, обіцянки Ю. Тимошенко та В. Януковича стосовно професійної армії та боротьби з корупцією, пропозиції щодо впровадження програм збільшення народжуваності в країні);

- врахування у передвиборних програмах потреб та інтересів конкретних соціальних груп (програма В. Януковича була розрахована виключно на малозабезпечені верстви суспільства і у своїй конструктивній частині відбивала сподівання цих груп людей на соціальну допомогу) [24].

Досить інформативними для вивчення популістського передвиборного дискурсу в Україні є результати комплексного дослідження, яке проводилося експертами Бюро аналітики «ТЕКТУМ» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Так фахівцями був проведений аналіз рівня популізму на парламентських виборах 2014 року. Зауважимо, що були відмічені загрозливі масштаби популізму у цій кампанії. Серед найбільших проявів дослідниками, зокрема були відмічені: трансляція нереалістичних обіцянок (58 %); творення образу ворогів з політичних опонентів (32 %); розходження публічних декларацій та реальних інтересів (28 %); намаганні подати власну точку зору як позицію, висловлену від імені всього народу (24 %).

При цьому найпоширенішими видами популізму учасники опитування назвали: антиолігархічний (56 %), соціальний (50 %), безпековий (44 %), військовий (34 %), національний (28 %), пацифістський (22 %), проєвропейський (20 %), релігійний (12 %), проросійський (2 %). Ще 12 % вказали інші варіанти відповіді, серед яких: антибюрократичний, люстраційний, економічний.

Також були проаналізовані передвиборчі ініціативи, учасників кампанії, найбільш виражений популістський характер відзначено за обіцянками «Надання безкоштовного житла для малозабезпечених» (38 %), «референдуму щодо вступу України в НАТО» (36 %) та «повернення в державну власність приватизованих підприємств» (36 %).

Окремо було акцентовано увагу на тому, що для всіх програм притаманне прагнення висловлювати свою позицію від імені всього народу або позиціонування лише своєї політичної сили в якості виразника інтересів народу. Всі передвиборні програми мають виразні ознаки спрощення складності наявних в Україні проблем. Тобто більшість популістських прийомів та методів було сповна використано учасниками виборчих перегонів [22].

Не менш цікавим є також моніторинг публікацій та сюжетів, що були опубліковано у період з 26 серпня по 26 жовтня 2014 р. у провідних вітчизняних друкованих та мережевих ЗМІ, в ефірах телеканалів та радіостанцій. Так експертами Бюро аналітики «ТЕКТУМ» вивчалось застосування учасниками кампанії слів-маркерів, характерних саме для популістської риторики: «народ», «еліта», «ворог», «олігархи». Виявлялися випадки їх вживання лише у прямій мові кандидатів у депутати від політичних сил, які подолали виборчий бар'єр. Згідно з даними дослідження були отримані результати, а саме, апеляція до категорії «народ» характерна для ВО «Батьківщина» (66 % всього масиву слів-маркерів) та Блоку Петра Порошенка (64 %). Найчастіше вживали слово-маркер «олігархи» Радикальна партія (61 % масиву) та Народний фронт (50 %). Баланс між категоріями «народ» і «олігархи» спостерігався у риториці Об'єднання «Самопоміч» (43 % і 39 % відповідно). Тільки одне слово-маркер («народ») притаманне для риторики Опозиційного блоку.

Узагальнена доля «слів-маркерів» популізму у виборчій риториці партій-переможців парламентських виборів виглядає наступним чином: 53 % масиву складає слово «народ». Категорії, які зазвичай протиставляються «народу», становлять 47 % масиву: 23 % - «олігархи», 20 % - «ворог», 4 % - «еліти».

Також, досить інформативними є результати досліджень, щодо використання популістських практик на телевізійних ток-шоу. Всього було проаналізовано 32 ефіри програм «Свобода слова» (ICTV), «Шустер live» (Перший національний, Ера, 24), «Право на владу» (1+1), «Чорне дзеркало» (Інтер). Аналіз контенту цих програм показав, що ток-шоу є сприятливим майданчиком для популізму. Але не стільки через нереалістичні обіцянки, скільки через формування популістських смислів і трансляцію політиками спрощених підходів до суспільно значимих проблем. Особливо помітно зростало популістське навантаження на телевізійні дискусії тоді, коли в студіях були присутніми лідери політичних партій, що брали участь у виборах. Натомість, ефіри за участі політиків, які не претендують на статус загальнонаціональних лідерів, а також експертів та журналістів, відзначаються значно нижчим рівнем популізму [90].

У рамках проекту «Оцінювання рівня популізму на парламентських виборах 2014 р.», з метою здійснення оцінки проблеми популізму та його застосування окремими учасниками кампанії було проведене письмове анкетування респондентів. Так у період з 1 по 10 жовтня 2014 року було опитано 50 експертів, які працюють у Національній Академії наук України (Інститут держави та права ім. В. М. Корецького, Iнститут етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса, Iнститут всесвітньої історії), Національному Інституті стратегічних досліджень при Президентові України, столичних вишах, аналітичних центрах та неурядових організаціях, які спеціалізуються на виборчій тематиці. Експертами була підтримана теза про те, що масштаби і сила популізму зворотно пропорційні ефективності політики. А головними наслідками реалізації популістських стратегій є безвідповідальність, демагогія, низька ефективність, дисфункціональність сучасного українського політикуму. Існуючий рівень популізму суттєво ускладнює всі спроби структурних реформ в економіці, політиці та соціальній сфері. Особливо небезпечним домінування популізму є в умовах фактичної війни проти України.

Автор повністю розділяє думку експертів, що запропонували такі шляхи подолання популістичних проявів:

- забезпечення дієвого суспільного контролю за виконанням політиками передвиборних обіцянок;

- створення «антипопулістських» інформаційних, медійних компаній;

- докорінні зміни в системі загальної освіти та виховання нових політиків через перевиховання усього суспільства, проведення дієвих економічних реформ та зміни філософії роботи ЗМІ, у тому числі й через певні обмежувальні кроки [3].

У сучасній українській політиці кандидати на виборні посади більшою мірою орієнтуються на емоційність українського виборця, ніж на інтелектуальність. Йдеться про те, що кожен громадянин відчуває себе частиною механізму реалізації передвиборчих обіцянок. Серед більшості наших співвітчизників переважає думка про те, що основних кандидатів, зокрема і у президенти об'єднує той факт, що вони, пропонуючи достатньо цікаві програми забувають вказати на механізми їх реалізації, а також не вказують на ресурсну складову, реалізації своїх програм: фінанси, кадри та інтелектуальний ресурс.

Якщо ж розглядати популізм у якості напряму політичної діяльності, що відкрито зорієнтований на настрої широких суспільних верств, на завоювання їх визнання, підтримку, отримання популярності серед них, часто за допомогою висування гучних, спрощених, але реально нездійсненних, демагогічних гасел і вимог, то він є відображенням соціально-економічних і політичних очікувань населення країни. З цих причин, в Україні популізм як явище залишається закономірною технологічною складовою будь-яких виборів, як відображення соціально-економічних, політико-психологічних суспільних очікувань [189].

При цьому, популізм з одного боку залишається ознакою (хоча і негативною) демократичного розвитку суспільства, а з іншого боку, саме суспільство повинне за допомогою демократичних норм і інститутів створювати умови для мінімізації популістських проявів. Якщо цього вчасно не зробити, то останні, безперешкодно поширюючись, можуть нанести, у кінцевому рахунку, великих втрат суспільству у цілому.

Хоча український популізм як політичне явище не може бути однозначно негативним. І цьому є кілька пояснень: по-перше, наявність в його арсеналі таких характеристик, як наприклад, спілкування на зрозумілій для більшості суспільній мові, тобто, для прикладу, важко пояснити верствам із різним рівнем освітньої та фахової підготовки певні економічні, правові, політичні моменти, тому політики в своїх виступах досить часто використовують прийоми спрощення або узагальнення, що можуть трактуватися як маніпуляції. По-друге, той факт що у різних суспільствах, популізм сприймається по-різному. Так, якщо у розвиненому демократичному суспільстві політик-популіст має значно менше шансів досягти успіху, в силу таких обставин як: високий рівень громадянського суспільства, освіченості населення, наявність значного прошарку середнього класу, альтернативних джерел інформації тощо. У суспільстві ж перехідного типу маси підсвідомо тяжіють до швидкого вирішення всіх наявних проблем і більш лояльні до політиків, які обіцяють «краще» життя вже сьогодні. А тому в таких суспільствах політики, навіть ті хто прагне позитивних змін, не мають шансів на успіх, якщо в своїй діяльності, в тій чи іншій мірі, не використовують популізм, оскільки повне ігнорування вимог та симпатій електорату призводить до поразки в політичній боротьбі.

За таких обставин актуальним постає питання - з якою метою використовується популізм, в якій мірі, які наслідки його застосування для суспільства в майбутньому, а також ставлення самого політика до такого виду діяльності. Тобто чи використання популізму є чітко дозоване і метою якого є отримання влади в результаті чого стане можливим упровадження позитивних змін, або ж навпаки популізм використовується в необмеженій кількості, а ті хто так щедро роздає обіцянки не мають дієвих важелів для реального покращення ситуації і не прагнуть цього[55; 49 ]. Ще один позитивний момент популізму виділяє І. А. Побочий, а саме те, що суспільно-політична самодіяльність народу є кращою школою демократії: вона виховує у пересічної людини відчуття соціальної відповідальності та особистої гідності, розширює її кругозір. Популістська свідомість - це особливий демократичний компонент політичної культури, суттю якого є прагнення широких народних мас до справжньої та безпосередньої участі в політичному процесі [143]. З огляду на це можна говорити про певний «необхідний» або ж виправданий рівень популізму, який для політика є запорукою успіху, а з іншого боку не робить його заручником обіцянок, які в майбутньому неможливо буде, хоча б частково, реалізувати.

На жаль, справжні цілі які переслідують популісти досить часто залишаються невідомими для широкого загалу або ж виявляються вже після приходу їх до влади, а покаранням для них, може бути, лише втрата підтримки в майбутній політичній боротьбі, та й то за умови, якщо не зможуть вміло переорієнтуватися. Такий стан речей буде спостерігатися доти доки політики не будуть нести правову відповідальності за невиконання своїх обіцянок, а громадяни не зможуть його виявляти у діях політиків та протидіяти йому. Проте на сьогоднішній день ступінь використання популізму обмежується лише морально-етичним якостями політика, якому належить провідна роль в ідейному арсеналі цього негативного явища.

У свою чергу, одна з найбільш загрозливих небезпек популізму для суспільства проявляється в тому, що він є перешкодою на шляху нормального функціонування такої основоположної засади, як делегування владних повноважень суспільною групою довіреній особі. Ця засада є підґрунтям демократії, і її недотримання, на думку видатного французького соціолога П. Бурд'є, неодмінно веде до «фетишизації» політики, коли політик починає, так би мовити, жити «власним» життям у відриві від реалій суспільної групи, яка його висунула й інтереси якої він має репрезентувати [цит. за 135]. Оскільки політики, які отримали підтримку електорату, мають звичку швидко забувати про те, хто є насправді є джерелом влади. Загалом можна стверджувати, що зростання популістських настроїв у суспільстві та злет популярності примітивних соціальних рецептів свідчать про низький рівень громадянської свідомості.

Вітчизняний ведучий та колумніст Остап Дроздов [61] поширеність вітчизняного популізму пояснює тим, що українці хворі на інфантильність та схильні вірити в чудо. Зокрема, він зауважує: «не можу зрозуміти, чому В. Янукович, Ю. Тимошенко чи В. Ющенко ображаються, коли їх називають популістами. Ймовірно, тому що в пориві за голосом виборця їм ніколи зазирнути у словник і з'ясувати бодай для себе, що популізм - від латинського populus, означає «народ». Можна сказати, що ці вибори 2010 року - як ніколи «народні». Упродовж кожних перегонів народ уже стільки бажаного й красномовного вислухав, що цього популістського запалу має вистачити щонайменше до наступного чемпіонату популістів (виборів). Усі основні учасники виборів цілком вписуються в класичні критерії популізму як явища».

Популізм помилково вважати лише негативним явищем. Головний його принцип - визнання народ головною цінністю на противагу державі. Популізм мобілізовує народ, який у більшості своїй не є політично зрілим та достатньо поінформованим. А отже це мистецтво завойовувати симпатії простих людей. Врешті, кожен політик, який орієнтується на широкий загал, приречений бути популістом і розмовляти з простим народом по-простому. Популізм дає прості відповіді на складні питання. Він концентрує суспільний гнів і незадоволення та скеровує їх проти влади - і цим змушує останню прислухатися до народу. Першочергове завдання популіста - вловити бажання людей і вміло підживлювати їх ідеями. Проте, лише від морально-етичних якостей політика залежить, чи ці ідеї будуть реалізовані. Популярність вітчизняного популізму свідчить, у першу чергу про незрілість українського виборця зокрема та суспільства загалом. І про його кризовий стан.

З популізмом необхідно боротись, при цьому адекватними повинні бути і засоби боротьби. Головним чином вирішення проблеми вбачається в становленні повноцінних механізмів народовладдя, стабільних демократичних норм і традицій, утвердженні в соціальній практиці високої політичної та правової культури як посадових осіб, так і громадян.

Противагою популізму є, також інтелектуальна конкуренція, чіткі та прозорі правила гри для всіх суб'єктів політичного процесу, відкритий доступ до ЗМІ та до правових інституцій, що є політико та фінансово незалежними.

До одного з засобів протидії популізму можна віднести також інституціоналізацію партій. Показовими у даному випадку є парламентські вибори у Польщі в 2007 р., де було продемонстровано тактику громадянської мобілізації проти популізму. Загалом головним елементом відновлення стабільних програмових партій є звернення до західноєвропейського досвіду, особливо до досвіду партійної системи ФРН. Мова йде про встановлення інституційних бар'єрів щодо стосуються нових політичних партій, які полягають у запровадженні мажоритарної виборчої системи, встановленні жорстких вимог у процесі реєстрації політичних партій та партійних списків на виборах. Підтримка традиційних партій реалізується внаслідок збільшення їх фінансування за рахунок державного бюджету, створення відповідних установ для фінансування політичних партій, започаткування партійних програм політичного навчання, встановлення більших привілеїв щодо членів партій у формі навчання та відпочинку, інституціоналізації відносин між традиційними партіями і профспілками. Таку систему запроваджено в Угорщині, і, як показує досвід, доволі ефективно, адже яскраво виражені популістські партії не одержують підтримки виборців із 2002 р.

Наступний варіант обмеження політичного популізму - через запровадження принципів «демократичного експерименталізму», який може стати реалізованим у наступних площинах: внутрішні демократизаційні процедури (такі, як праймеріз); електронна демократизація (забезпечення прямого зв'язку виборців й уряду через використання нових моделей комунікації); принцип демократичної лотереї (тобто зменшення впливу лідерського потенціалу в процесі обрання кандидатів у списки, а також регулярне використання альтернативних методів відбору кандидатів). І нарешті, зменшення кількості популістських партій може теж відбутись унаслідок забезпечення традиційного консенсусу, що полягає у збільшенні довіри стосовно партій, парламенту, уряду, президента, судоустрою, армії, церкви та профспілок, а також через збільшення явки виборців [98].

Визнавши той факт, що популізм як політичне явище виникає в країнах, де існують демократичні інститути, необхідно визнати і те, що йому відкриває дорогу в політичному житті не що інше, як плюралізм. Популізм в цьому плані є паразитування на плюралізмі, «помилкова галузь» розвитку різноманіття. Це інструмент поверхневого узагальнення інтересів різних прошарків і спрощена їхня інтеграція в «загальногрупові». З іншого боку цей плюралізм може виступати й засобом боротьби проти «популістської хвороби». Адже він являє собою прагнення перебороти одномірність, уловити якнайбільше альтернатив інтересів, відтінків думок, відкрити доступ до впливу на політику для більшої кількості людей, соціальних і політичних груп. У результаті формується здатність охоплення всієї різноманітності об'єктивних зв'язків і тенденцій, що діють у суспільстві. Політика може стати надійною й ефективною тільки у випадку наближення її до високого ступеня реалізму, що спирається на інформованість про різні варіанти розвитку, про їхні переваги й недоліки. До того ж, якщо популізм - це перекручена інформація, боротися з ним можна тільки за допомогою правдивої інформації. Лише істина викриває обман, тільки повноцінна і достовірна інформація підриває основи для розвитку популізму.

Так чи інакше, популізм - це необхідний елемент політичного процесу, при чому в умовах будь-якого політичного режиму. Чи то парламентська демократія, бюрократичний або інший вигляд авторитаризму, ставкою завжди є здобуття впливових посад у владному апараті за допомогою електоральної або плебісцитарної мобілізації більшості громадян довкола одного і того ж уявлення про соціальний світ.

На думку С. Глушнева, «глибинний соціокультурний сенс популізму полягає не в тому, щоб з'ясувати яке із запропонованих трактувань соціально-політичної реальності «правильніше», а в тому, щоб якнайповніше окреслити семантичний простір можливих сенсів політичної діяльності, виявити кордони відносності цих сенсів по відношенню до різних соціокультурних контекстів, тобто визначити семантичний простір суспільної згоди» [43; 129].

На сьогодні виклик популізму постав перед українцями так, як не стояв ніколи. Дотеперішній популізм не був таким цинічним, він був лише інструментом для мобілізації прихильників. Нині ж популізм поступово перетворюється на самостійну мету, яка формує суспільну ідеологію виправдання брехні. Чия брехня красномовніша, радикальніша, послідовніша - той і є ефективнішим політичним лідером, який пожинає найбільший урожай голосів на виборах чи у замірах рейтингів популярності. І дарма, що політики-популісти не можуть виконати жодної своєї обіцянки, адже «свої» виборці на це й не сподівались, вони просто вболівають за перемогу «свого» політика, і бажають поразки «чужому». Але не більше.

Варто комусь із політиків тільки заїкнутися про необхідність керуватися раціональними мотивами, змінити брехливі правила гри - його неодмінно оголосять відступником, зрадником, не гідним своїх виборців. І тиражуватимуть це у кожному виступі, аж поки «жертва» сама у це не повірить і не почне виправдовуватися, тим самим лише підтверджуючи «правоту» звинувачень.

Українська політична еліта недозволено довго зосереджена виключно на внутрішній конкуренції й зовсім занедбала конкуренцію зовнішню, конкуренцію України з іншими державами, ринками, елітами. Зсередини України це побачити не так вже й просто, особливо, якщо ти є українським політиком і весь твій час іде на особисту участь в політичних інтригах або на спроби в них розібратись. З-за кордону Україна бачиться зовсім інакше, та й українські громадяни збоку бачать ситуацію абсолютно інакше, ніж політики, які бачать її зсередини [66].

Відтак, сьогодні вибори точаться лише навколо гасел, лозунгів, іміджів, образів - будь-чого, тільки не змісту. І хоч популізм справді притаманний демократії, його міра буде залежати не тільки від того, що кажуть власне політики, а й від того, який стан самого суспільства, від рівня його політичної культури. Незмінним буде лиш одне, популізм в будь-якій політиці буде присутній завжди, тому що немає такого суспільства, в якому на 100 % інтелектуальні люди, які розбираються в ситуації, які не керуються емоціями.

Вітчизняна культурна еліта не повинна практикувати популізм (навіть, якщо керується при цьому добрим наміром - зміцнити віру народу в свою здатність). Відкидаючи снобістсько-зневажливе ставлення до народу і таку критику його вад, яка культивує почуття неповноцінності, культурна еліта воднораз має ясно усвідомлювати свій обов'язок говорити народу правду. Популістське загравання з народом завжди означає неповагу до нього та невіру в його можливості - у його моральну чутливість і розум. Відповідальна, відкрита публічна дискусія, в якій еліта також прагне почути критику і поради, адресованих їй самій з боку різних суспільних груп - це важлива суспільна функція передусім культурної еліти; політичні еліти, аби досягти підтримки виборців, схильні переважно застосовувати популістську риторику.

Наука повинна вносити свій вклад у справу викриття популістських заяв та актів. Адже всебічно дослідивши дане явище, вивчивши його закономірності, легше буде боротися з ним. Неупереджений аналіз, публічні оцінки вченими, незалежними експертами, громадськістю політичних дій і результатів правотворчості допоможуть набагато аргументованіше показувати неспроможність популістських тез, розкривати і доводити нереальність обіцянок. Для цих же цілей можуть бути використані постійне вивчення громадської думки, соціальне прогнозування.

Також одним із наукових варіантів долання популістських заяв виступає перевірка цих заяв на правдивість та істинність. У сучасному суспільстві існують досить непогані технологічні пристрої - поліграфи «детектори брехні», за їх допомогою можна виявляти популізм серед політиків та інших громадян суспільства. Особливо враховуючи дослідження вченого П. Єкмана, який розробляє більш дієвий альтернативний детектор брехні, що базується на виявлені та аналізі емоцій, переживань та мікровиразах на обличчях людей. Окрім технологічних засобів у психології за останні роки з'явилася, та дуже прогресувала «Теорія брехні», скориставшись якою, зі слів вчених, можна безпомилково викрити майже будь-якого популіста. Дослідники доводять, що при використанні цієї теорії у минулому можливо було уникнути багатьох криз та помилок в історії.

Таким чином, у якості висновку можна констатувати, що політичний популізм як маніпулятивна технологія в Україні останнім часом набув загрозливого характеру, а низький рівень суспільної політичної культури (як політичної еліти, так і широких верств населення) зумовлює негативну спрямованість українського політичного популізму, роблячи можливим проголошення безвідповідальних, цілком «відірваних» від реальності гасел, які значною мірою забезпечують безвідповідальність політиків і партій після здобуття ними влади.

До основних застосовуваних в Україні популістських прийомів та особливостей їх застосування українськими політичними елітами можна віднести: безпосереднє апелювання до народу, виступ від імені «пересічної людини»; маніпулювання формулою «воля народу - вищий закон»; висунення безвідповідальних програм; залучення до виборчої кампанії чи навіть включення до виборчих списків «народних улюбленців»: знаменитих спортсменів, співаків, акторів тощо; дистанціювання від «непопулярних заходів» та негативних соціально-економічних процесів, пошук «винних».

Серед основних ідей українського популізму можна виокремити: безпосередню участь народу в управлінні (так звана пряма демократія); недовіру до представницьких державних інститутів; критику бюрократії, корупції тощо. До специфічних рис українського популізму слід віднести: акцентування на ідеї можливості гарантованого забезпечення впливу кожного громадянина на процес ухвалення рішень («почую кожного»); наголос на можливості вирішення завдань, які перебувають у межах компетенції інших суб'єктів політичного процесу (наприклад, подолання корупції); ідея соціального забезпечення та підвищення рівня життя в умовах кризи (підвищення зарплат в умовах дефіциту бюджету) і т. ін.; ідея перерозподілу матеріальних благ на користь незаможних або малозабезпечених верств («відібрати і поділити»); ідея геостратегічного вибору України (проросійський або проєвропейський); національно-культурне забарвлення (мовне питання, тощо); ідеї місцевого патріотизму; ідея єдності з народом (у плані іміджу політиків).

ВИСНОВКИ

Як політичне явище популізм характерний для політичних систем більшості країн, проте більш сприятливим для нього є суспільства, де склалися відповідні демократичні інститути: загальне виборче право, рівність громадян у правах, тобто там, де громадяни як електорат є учасниками політичного процесу. Виникнувши як суспільний рух, ідеологія і вид політичної діяльності популізм міцно зайняв свої позиції в суспільній політичній свідомості, набуваючи нових рис і активізуючись у періоди, коли країни переживали переломні етапи своєї історії. У розвитку доктрини популізму доцільно виділити три етапи: аграрний, економічний (господарський) та власне політичний, який почав формуватися в європейських країнах наприкінці XX ст. У демократичних країнах і тих, котрі перебувають на перехідному етапі свого демократичного розвитку, популізм може набувати форми політичної мобілізації.

Багатоаспектність популізму передбачає множинність підходів до його розгляду: як до перехідного типу політичної свідомості, який історично склався; як до поняття, яке використовують для позначення різних суспільно-політичних рухів та ідеологій, котрі ґрунтуються на апелюванні до широких народних мас; як до політичної діяльності, що ґрунтується на маніпулюванні популярними в народі цінностями та очікуваннями. Як політологічне поняття популізм не може трактуватися як однозначно позитивне чи безперечно негативне явище. Характеризувати його можна у таких параметрах: міра впливу на свідомість мас; ефективність втілення у життя популістських гасел; кінцеві результати популістської політики. Одночасно популізм за своїми загальними ознаками не може бути визначеним як антидемократичний феномен, оскільки більшість положень популізму спрямовані на надання народу влади, на її розширення, усунення будь-яких перешкод. У політичній практиці популізм, як головна проблема демократії, засвідчує суперечність між конституційними нормами демократичних суспільств щодо влади народу, його суверенітету і політичною практикою.

Популізм - маніпулятивна технологія, що застосовується в процесі комунікації з метою впливу на свідомість громадян, для досягнення бажаних результатів у боротьбі за владу та в процесі її здійснення. Він передбачає максимальне пристосування політичних цілей до маніпулювання громадською думкою через демагогічну риторику, харизматичність лідерів, цінності та ідеали, що складають основу популістської ідеології. У системі політичних технологій популізм передбачає прямий контакт між лідерами, які здатні впливати на розум та почуття людей, і громадськістю без посередництва політичних інститутів. Популізм тяжіє до сильної особистості, вождя, для якого найважливішим є не програми, напрацьовані партійними або іншими інституціями, а «голос народу», реальні настрої та сподівання індивідів, які начебто і є для нього програмою дій. Такі орієнтації відкривають можливості для поширення демократичного потенціалу популізму - ідей безпосередньої участі народу в управлінні й забезпеченні контролю за владою.

Політичне маніпулювання передбачає вплив на людину (групу людей) з метою спонукання до дій, які вигідні агенту впливу та, як правило, суперечать інтересам відповідного об'єкту. Для того, щоб зберегти структуру маніпулятивного комунікативного середовища, необхідна прорахована схема цілеспрямованого використання набору спеціальних популістських технологій. Специфіка технологій популістського спрямування полягає в тому, що вони створюють «штучно сконструйовану» реальність, яка значно обмежує сферу публічності. Віднесення популізму до некоректних технологій пояснюється тим, що він проявляє себе як сукупність протизаконних чи етично сумнівних засобів, способів, прийомів організації і проведення кампаній, спрямованих на створення переваги над суперниками. З позиції відповідності правовим та етичним нормам (чинному законодавству й суспільній моралі) у рамках застосування популістських технологій виділяються: «чисті» (білі) та «брудні» (сірі, чорні) технології, які у сукупності складають психосемантичні та психолінгвістичні засоби.

До основних застосовуваних в Україні популістських прийомів та особливостей їх застосування українськими політичними елітами можна віднести: безпосереднє апелювання до народу, виступ від імені «пересічної людини»; маніпулювання формулою «воля народу - вищий закон»; висунення безвідповідальних програм; залучення до виборчої кампанії чи навіть включення до виборчих списків «народних улюбленців»: знаменитих спортсменів, співаків, акторів тощо; дистанціювання від «непопулярних заходів» та негативних соціально-економічних процесів, пошук «винних». Серед основних ідей українського популізму можна виокремити: безпосередню участь народу в управлінні (так звана пряма демократія); недовіру до представницьких державних інститутів; критику бюрократії, корупції тощо. До специфічних рис українського популізму слід віднести: акцентування на ідеї можливості гарантованого забезпечення впливу кожного громадянина на процес ухвалення рішень («почую кожного»); наголос на можливості вирішення завдань, які перебувають у межах компетенції інших суб'єктів політичного процесу (наприклад, подолання корупції); ідея соціального забезпечення і підвищення рівня життя в умовах кризи (підвищення зарплат в умовах дефіциту бюджету) і т. ін.; ідея перерозподілу матеріальних благ на користь незаможних або малозапезпечених верств («відібрати і поділити»); ідея геостратегічного вибору України (проросійський або проєвропейський); національно-культурне забарвлення (мовне питання,тощо); ідеї місцевого патріотизму; ідея єдності з народом (у плані іміджу політиків).

Враховуючи різноплановість прояву популізму у вітчизняній політиці, слід виокремити заходи, спрямовані на його мінімізацію і стримування. Головним чином вирішення цієї проблеми лежить у площині становлення повноцінних механізмів народовладдя; стабільних демократичних норм і традицій; високої політичної та правової культури як посадових осіб, так і громадян; забезпечення та доступу до альтернативної та об'єктивної інформації всіх членів суспільства. Політична наука також повинна внести свій вклад у справу викриття популістських заяв та дій шляхом всебічно дослідження цього явища, оскільки вивчення феномену популізму сприятиме об'єктивній оцінці даного явища. Неупереджений аналіз, публічні оцінки фахівців та незалежних експертів, політичних дій і результатів правотворчості допоможуть аргументованіше доводити неспроможність популістських тез, лозунгів та обіцянок, розкривати їх нереальність.

Список використаних джерел

1.Аверин Ю. П. Особенности формирования популизма в деятельности представительного органа государственной власти: теоретико-методологический анализ / Ю. П. Аверин, В. А. Солохин // Вестник Московского университета. Серия 18. Социология и политология. - 1998. - № 1. - С. 70-87.

2.Авторитаризм и демократия в развивающихся странах / В. Г. Хорос, Г. И. Мирский, К. Л. Майданик и др. - Москва : Наука, 1996. - 336 с.

3.Аналітичний звіт. Оцінювання рівня популізму на парламентських виборах 2014 р. [Електронний ресурс] / ГО «Бюро аналітики Тектум». - Режим доступу: http://www.tectum.org.ua/проект-реалізовувався-за-підтримки-м/

4.Анісімович-Шевчук О. З. Політична комунікація як системоутворюючий фактор політичного життя суспільства : автореф. дис. ...канд. політ. наук : 23.00.02 / Анісімович-Шевчук Ольга Зенонівна ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. - Львів, 2010. - 19 с.

5.Бабак О. Які обіцянки не виконає Янукович / О. Бабак, А. Петров, В. Пода // Коментарі. - 2010. - 12 лют., № 5 (205). - С. 6-11.

6.Бабич-Декань О. Політична підсвідомість. Якщо технологи влади не вивчать місцевої специфіки, то політреформа матиме зворотний результат / О. Бабич-Декань // Політика і культура. - 2003. - № 20 (199). - С. 15-22.

7.Балашова А. Н. Технология избирательной кампании в западной политической науке / А. Н. Балашова // Вестник Московского университета. Серия 12: Политические науки. - 2000. - № 2. - С. 67-68.

8.Баранов Н. А. Национальные аспекты популизма как метода политической борьбы : дис. … канд. полит. наук : спец. 23.00.02. [Электронный ресурс] / Баранов Николай Алексеевич. - Санкт-Петербург, 1998. - Режим доступа : http://nicbar.ru/populism.htm (дата обращения: 13.03.2016). - Название с экрана.

9.Баранов Н. А. Национальный популизм как источник конфликтов на постсоветском пространстве / Н. А. Баранов // Форум 2004. Нация и мир : ежегодник Института сравнительной политологии РАН. - Москва : Мысль, 2004. - С. 363-382.

10.Баранов Н. А. Популизм и демагогия / Н. А. Баранов // Человек, культура, общество : межвуз. сб. науч. тр. / отв. ред. Н. В. Дулина, И. А. Небыков / Волгоград. гоc. техн. ун-т. - Волгоград, 2005. - Вып. 3. - С.100-108.

11. Баранов Н. А. Популизм как глобальное явление / Н. А. Баранов // Гуманизм, глобализм и будущее России. - Санкт-Петербург, 2002. - С. 213-216.

12.Баранов Н. А. Популизм как политическая деятельность [Электронный ресурс] / Н. А. Баранов. - Санкт-Петербург : Изд-во СЗАГС, 2002. - 44 с.- Режим доступа: http://nicbar.ru/populism3.htm (дата обращения: 13.03.2016). - Название с экрана.

13. Баранов Н. А. Эволюция взглядов на популизм в современной политической науке [Электронный ресурс] / Н. А. Баранов. - Санкт-Петербург : Изд-во СЗАГС, 2001. - 534 с. - Режим доступа: http://nicbar.narod.ru/ populism1.htm.

14.Бебик В. М. К проблеме коммуникации и ее функции в обществе / В. М. Бебик // Персонал. - 2004. - № 3. - С. 28-33.

15.Бебик В. М. Як стати популярним, перемогти на виборах та утриматися на політичному олімпі / В. М. Бебик. - Київ : Основи, 1993. - 214 с.

16.Биденко А. НЛП от управления к манипулированию / А. Биденко // BUSINESS communication. - 2003. - № 11-12. - С. 37-45.

17.Бистрицький Є. Громадянське суспільство - рушій демократичних перетворень [Електронний ресурс] / Є. Бистрицький // Громадянське суспільство. - 2010. - № 1 (12). - Режим доступу: http://www.ucipr.kiev.ua/publications/gromadianske-suspilstvo-rushii-demokratichnikh-peretvoren/view_print. - Назва з екрана.

18.Блейлер E. Аффективность, внушаемость и паранойя / E. Блейлер ; пер. с нем. - Одесса, 1929. - 140 с.

19.Бобик О. Чому саме популізм є політикою сучасного уряду? [Електронний ресурс] / О. Бобик // Українська правда. - 2008. - 08.04. - Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/articles/2008/04/8/3412189/?attempt=1 (дата звернення: 13.03.2016). - Назва з екрана.

20.Богуш Д. Віртуальний популізм [Електронний ресурс] / Д. Богуш // Українська правда. - 2009. - 05.11. - Режим доступу: http://blogs.pravda.com.ua/authors/bogush/4af2a4a53d3e6/view_print/ (дата звернення: 13.03.2016). - Назва з екрана.

21.Богуш Д. У віртуальному популізмі немає місця для національних інтересів / Д. Богуш // Діалог. - 2009. - 30.10. - Режим доступу: http://dialogs.org.ua/ru/project/page16675.html (дата звернення: 13.03.2016). - Назва з екрана.

22.Брифінг на тему: «Оцінка рівня популізму на парламентських виборах 2014 року» [Електронний ресурс] / ГО «Бюро аналітики Тектум». - Режим доступу: http://www.tectum.org.ua/брифінг-на-тему-оцінка-рівня-популізм/

23.Бурдяк В. Популізм - складова діяльності українських політичних партій [Електронний ресурс] / В. Бурдяк, Ю. Макар // Україна-Європа-Світ. Міжнародний зб. наук. праць. Серія: Історія, міжнародні відносини . - 2012. - Вип. 10. - С. 130-138. - Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Ues_2012_10_14.pdf (дата звернення: 13.03.2016). - Назва з екрана.

24.Бутусов Ю. Чемпіонат обіцянок / Юрій Бутусов // Дзеркало тижня. - 2010. - № 4 (784). - 5-12 лют.

25.Бюджет - без популізму, уряд - без бізнесменів // Дзеркало тижня. - № 35 (563). - 2005. - 10-16 вересня. - С. 5-7.

26.Ван Дейк Т. Язык. Познание. Коммуникация / Т. Ван Дейк. - М., 1989. - 75 с.

27.Валевський О. Популізм як форма політичної практики [Електронний ресурс] / О. Валевський. - Режим доступу: http://www.yekhanurov.com/ua/works/politic/id442/?printver=1 (дата звернення: 13.03.2016). - Назва з екрана.

28.Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи. Історія комуністичної утопії / А. Валіцький - Київ : Всесвіт, 1999. - 510 с.

29.Варій М. Й. Політико-психологічні передвиборчі технології / М. Й. Варій. - Київ : Ельга Ніка-Центр, 2003. - 400 с.

30.Васютинський В. Масова політична свідомість як простір для популістських маніпуляцій / В. Васютинський // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. - Київ : Укр. центр політ. менеджменту, 2008. - Спецвипуск: Політичні технології. - С. 55-63.

31.Ващенко К. О. Політичні технології як чинник демократичного розвитку суспільства : дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Ващенко Костянтин Олександрович ; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 1999. - 184 с.

32.Вершинин М. С. Политическая коммуникация в информационном обществе / М. С. Вершинин. - Санкт-Петербург, 2001. - 243 с.

33.Власть. Очерки современной политической философии Запада. - Москва : Наука, 1989. - 325 с.

34.Войтович Н. Інформаційні війни та політична реклама в ЗМІ / Н. Войтович // Українська періодика: історія і сучасність : доп. та повідом. сьомої Всеукр. науково-теор. конф. / за ред. М. М. Романюка. - Львів, 2002. - С. 457-469.

35.Волкова И. В. Популизм и консерватизм: к истории американской политической мысли конца XIX века / И. В. Волкова. - Москва, 1992. -164 с.

36.Выдрин Д. И. Очерки практической политологии / Д. И. Выдрин. -Киев, 1991. - 428 с.

37.Выдрин Д. И. Политика. / Д. И. Выдрин. - Издание 2-е, доп. -Симферополь, 2008. - 544 с.

38.Выдрин Д. И. Технология популизма / Д. И. Выдрин // Диалог. - 1990. - № 3. - С. 36-46.

39. Выдрин Д. Политика: история, технология, экзистенция // Д. Выдрин - Киев : Либідь, 2001. - 432 с

40.Выдрин Л. В. Политические явления как предмет общесоциологического изучения / Л. В. Выдрин // Методологические проблемы социального познания : межвуз. сб. науч. трудов. - Киев, 1987. - С. 79-89.

41.Ганжуров Ю. Парламентський дискурс в публічних комунікаціях / Ю. Ганжуров // Політичний менеджмент. - 2005. - № 6 (15). - C. 103-113.

42.Гитлер А. Моя борьба : перевод с немецкого с комментариями редакции / А. Гитлер. - Б.м. : ИТФ «Т-Око», 1996. - 228 с.

43.Глушнев С. А. Коммуникативная модель современных форм популизма: неклассический анализ / С. А. Глушнев, С. Л. Карпенко // Известия Уральского госуд. ун-та. - 2008. - № 61. - С. 122-129

44.Гозман Л. Я. Политическая психология / Л. Я. Гозман, Е. Б. Шестопал. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - 448 с.

45.Головатий М. Мистецтво здобувати владу / М. Головатий // Політичний менеджмент. - 2003. - № 1. - С. 49-58.