Комунікативний стрес, пов'язаний з реальними проблемами ділового спілкування, проявляється в підвищеній дратівливості, невмінні захиститись від комунікативної агресії, незнанні спеціальних прийомів захисту від маніпуляцій.

Афект -- бурхливий та швидкоплинний стан, що повністю оволодіває людиною й характеризується значними змінами у свідомості, порушенням вольового контролю за поведінкою. По суті, це емоційний вибух, що породжується дефіцитом інформації та часу для адекватної оцінки ситуації, яка склалася. Прикладами афекту може бути лють, несамовитість, жах, відчай; у окремих випадках вони можуть бути позитивно забарвлені -- захват, захоплення.

У стані афекту різко змінюється поведінка людини, деформуються її установки та життєві позиції, порушується здатність до встановлення взаємозв'язків між явищами, у свідомості починає домінувати якесь одне, часто перекручене уявлення. Таке «звуження свідомості» при афекті з погляду нейрофізіології пояснюється як порушення нормальної взаємодії процесів збудження та гальмування: страждають, насамперед, гальмівні процеси, збудження починає не упорядковано поширюватися на підкіркові зони мозку, втрачається контроль свідомості за емоціями.

Стан афекту інколи супроводжується порушеннями пам'яті -- частковою чи повною амнезією (забуванням). Залежно від інтенсивності подразника й індивідуально-психологічної стійкості особистості він може виявлятися у мало контрольованих актах поведінки (агресія, панічна втеча) або ж пасивно-оборонних реакціях (знепритомніння, заціпеніння). Це слід враховувати у практиці діяльності правоохоронних органів. Наприклад, психофізіологічна перенапруга у слідчого може породити афективний стан у формі агресії щодо звинувачуваного, який дає неправдиві свідчення. Афект може виникнути у працівника карного розшуку при переслідуванні злочинця, який на його очах вчинив тяжкий злочин. Стан заціпеніння може з'явитися у недосвідченого працівника, що опинився віч-на-віч з групою озброєних злочинців.

Афект, як і стрес, у своєму перебігу може мати кілька етапів. На першому -- різко дезорганізується вся психічна діяльність, порушується орієнтування та оцінка дійсності; на другому -- надмірне збудження супроводжується мало контрольованими (при фізіологічному афекті) або неконтрольованими (при патологічному афекті) діями; третій етап характеризується спадом нервової напруги, виникненням депресивного стану. Оскільки афект різко знижує можливість вольової регуляції поведінки, для його попередження необхідно спеціально тренуватися, викликаючи у своєму уявленні образи небажаних наслідків. Слід також зазначити, що фізіологічний афект присутній при вчиненні деяких злочинів, отже, вимагає проведення судово-психологічної експертизи.

Фрустрація -- емоційний стан, що виникає внаслідок реальної чи уявної перепони, яка перешкоджає досягненню мети. Вона виявляється у відчутті тривожності, пригніченості, відчаю, зниженні пам'яті та здатності до логічного мислення і залежить від сили протидії та суб'єктивної визначеності мети. До фруструючих особистість ситуацій належать, наприклад, активна чи пасивна протидія осіб при розслідуванні злочину, перешкоди у просуванні по службі.

Фрустрацію важко переборювати, бо звичайно людина не може самостійно усунути перешкоди, що виникають. Тому вона або ж розпочинає свідомий пошук компенсуючих варіантів поведінки, або ж здійснює неусвідомлені неадекватні дії.

Суб'єктивно сильне тривале переживання фрустрації може призвести до характерологічних змін (людина стає дратівливою, замкненою) і навіть хворобливих проявів (депресії, неврозів).

Емоційні (особливо конфліктні) стани суттєво впливають на ефективність професійної діяльності правоохоронних органів. Так, позитивний тон відчуття поліпшує функціонування психічних пізнавальних процесів; сильні емоції гніву, переляку, страху змінюють якість сприймання, можуть викликати різного роду ілюзії; пам'ять поліпшується у хорошому настрої, швидше й якісніше відбуваються розумові операції.

Тому слід засуджувати таких керівників, які спеціально, без нагальної необхідності, прагнуть створити обстановку напруженості в колективі. Оволодіння співробітниками власною емоційною сферою забезпечується тренуванням і вольовою регуляцією професійно-службової діяльності.

4.3 Саморегуляція психоемоційного стану особистості

свідомість психіка емоція ельконін еріксон

Американські спеціалісти пропонують декілька загальних порад по подоланню стресу. Незалежно від того, чим викликаний ваш душевний розлад, ви в якійсь мірі, можете бути власним психотерапевтом:

1. Виділіть для себе головні життєві цілі та сконцентруйте свої зусилля на їх досягненні. Визначте, що найбільш важливо для вас та вашої сім'ї, і що необхідно зробити, щоб цього досягнути. Навіть дуже скромні досягнення на шляху до вашої мети покращать ваш душевний стан.

2. Не нехтуйте спілкуванням. Людині, якій здається, що вона самотня та покинута, що вона залишилась наодинці зі своїми проблемами, просто необхідне спілкування з друзями та близькими. Навіть коротка телефонна розмова з товаришем може вплинути на вас краще, ніж пачка транквілізатора.

3. Намагайтесь ліквідувати джерело стресу. Наприклад, якщо ви зрозуміли, що непорозуміння із співробітниками та негаразди на роботі є причиною вашого поганого настрою - намагайтесь налагодити конструктивні відносини і організувати спільну працю.

4. Задумайтесь над тим, що вас оточує. Уникайте червоного кольору в оформленні приміщень (він збуджує і сприяє виділенню гормонів, що підтримують стрес). Найбільш заспокійливими вважаються м'які пастельні відтінки зеленувато-блакитної гами. До речі, яскраво-червоний, оранжевий і жовтий кольори збуджують апетит і стимулюють нервову систему. Це призводить до того, що ви починаєте вживати більше їжі. А рожевий, зелений, темно-сірий колір посуду сприяє зниженню апетиту.

5. Обговорюйте з близькими свої проблеми. Сварки частіше за все відбуваються вдома тому, що під вечір у кожного накопичується напруга, і достатньо найменшого приводу для виникнення конфлікту. Не шкодуйте часу для спокійної розмови з рідними. Розказавши їм про свою проблему, ви її вже майже вирішили.

6. Якщо стрес викликаний дефіцитом часу, подумайте про те, як більш раціонально організувати своє життя. Хоча б прокидайтесь на 15 хвилин раніше, ніж звичайно; так ви спокійно будете збиратись і підете на роботу не поспішаючи.

7. Нехай у вашому житті завжди буде місце для гумору і сміху. Психологи вважають, що перегляд комедій усією сім'єю іноді знімає психологічну напругу.

Музика - це теж своєрідна психотерапія. Частіше слухайте музику, яка покращує ваш настрій.

8. Регулярні фізичні вправи позитивно вплинуть на ваше здоров'я , а чим краще здоров'я, тим легше боротись із стресом.

9. Постійно зосереджуйте свою увагу на світлих моментах вашого життя і на діях, які можуть покращити ваш стан. Намагайтесь забути про безнадійно-неприємне. Відволікайтесь на щось інше. Робіть для себе маленькі приємні подарунки. До речі, в деяких продуктах харчування (наприклад, в шоколаді та бананах) міститься фенілетіламін, який, як вважають деякі спеціалісти, підвищує настрій, підвищує тиск крові, стимулює організм.

Беріть приклад з сонячного годинника - ведіть рахунок лише сонячним, радісним дням.

10. Навчіться позбавлятись від внутрішньої напруги. Не приховуйте образу чи роздратованість, якщо ви емоційна людина. Краще зразу позбавитись від негативних емоцій, а потім уже розум виконає свою роль в примиренні. Одна французька підприємлива фірма випускає сервізи з такою рекламою: “ Наш посуд розбивається без гострих уламків, і він не такий важкий, щоб нанести травму у випадку попадання в людину. Не намагайтесь стримувати свій гнів. Перемолотивши цей набір, ви знімете напругу і, що найголовніше, збережете свою сім'ю від розколу ”. Справи фірми йдуть непогано…

11. Багато стресових гормонів виробляється в крові людей, які постійно гніваються, проявляють негативізм по відношенню до оточуючих. Тривалість життя оптимістів більша, ніж у песимістів, які нікому не довіряють і звертають увагу лише на негативні сторони життя.

5. Поняття про особистість. Структура особистості

5.1 Індивід, особистість, індивідуальність

Людина взаємодіє з дійсністю на різних рівнях. Особливості цієї взаємодії зафіксовані в поняттях “ індивід ”, “ особистість ”, “ індивідуальність ”.

“ Індивід ” - це окрема жива істота, представник біологічного роду “ Homo Sapiens ”, носій індивідуально своєрідних психофізичних рис ( задатків, типу ВНД, зовнішні ознаки, конституція тіла і т.д.).

Кожна людина - індивід, незалежно від рівня її фізичного і психічного здоров'я.

“ Особистість ” - характеризує людину як суспільну істоту. Це стійка система соціально значимих рис індивіда, що сформувалися в спільній діяльності і спілкуванні з іншими людьми.

Особистість не може сформуватися поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особистості відбувається завдяки включенню її в різні групи, спільноти ( сім'ю, школу, трудовий колектив). Цей процес називають соціалізацією.

“ Індивідуальність ” визначає своєрідність природного і соціального в особистості, що проявляється в особливостях темпераменту, характеру, здібностей, специфіці її потреб, інтересів, якостях пізнавальних і емоційно - вольових процесів.

Суттєвими характеристиками особистості є:

Стійкість - що виявляється в послідовності і передбачуваності поведінки особистості, закономірності її вчинків.

Цілісність - обумовлена існуванням стійких зв'язків і тісною взаємодією всіх сторін особистості.

Активність - проявляється в бажаннях особистості розширювати сферу своєї діяльності, не тільки пристосовуючись до ситуації, але й змінюючи її.

5.2 Структура особистості

Як і будь-яка організація, психічне життя має певну структуру. Відмежовуючись від індивідуальних особливостей психічного складу, можна встановити типову структуру особистості: НАПРАВЛЕНІСТЬ, ТЕМПЕРАМЕНТ, ХАРАКТЕР, ЗДІБНОСТІ, ОБРАЗ ВЛАСНОГО “Я” (самооцінка).

5.2.1 Направленість

Направленість - сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність особистості і є відносно незалежними від даної ситуації. Вона визначає мету, властиві для людини прагнення, мотиви, за якими вона діє.

До направленості відносять:

мотиви - свідоме спонукання до діяльності чи поведінки, які являються конкретними проявами потреб.

потреби - відображають стійкі вимоги внутрішнього середовища організму чи зовнішніх умов життя. Проявляються у формах поведінки і є головною силою, що спонукають до діяльності.

Класифікація людських потреб в ієрархічно побудованому порядку, послідовність яких вказує на порядок появи потреб в процесі індивідуального розвитку, а також на розвиненість в цілому мотиваційної сфери, була запропонована А. Маслоу. У людини, згідно його концепції, з народження послідовно з'являються і супроводжують особистісний розвиток наступні сім класів потреб:

Фізіологічні потреби (голод, спрага, статевий потяг, ін.).

Потреби в безпеці ( відчути себе захищеним, позбавитися від почуття страху та негараздів, від агресивності).

Потреби в приналежності і любові ( належність до спільноти, знаходитися біля людей, бути признаним і прийнятим ними).

Потреби в повазі (компетентність, досягнення успіхів, авторитет, схвалення).

Пізнавальні потреби (знати, вміти, розуміти, досліджувати).

Естетичні потреби (гармонія, краса, симетрія, порядок).

Потреби в самоактуалізації (реалізація своїх цілей, здібностей, розвиток власної особистості).

ідеали - уявлення людини про те, що для неї є більш удосконаленим, до чого вона прагне.

інтереси - це мотив, який є усвідомлено значимим і емоційно привабливим. Інтерес носить узагальнений характер і проявляється в активному поєднанні уваги, думок на певних предметах, явищах.

світогляд - основна соціально - психологічна характеристика особистості, головний мотив діяльності. Він визначає морально - політичну направленість і ідейність людини. До психологічної структури світогляду особистості включені філософські, політичні, соціально-економічні, історичні, правові, естетичні та інші погляди, ідеї, переконання.

установки - психологічний стан людини як суб'єкта діяльності, що визначає готовність та конкретні особливості її поведінки у відповідь на вплив зовнішнього середовища.

5.2.2 Індивідуально-типологічні особливості особистості

До них відносять темперамент, характер, здібності. Під темпераментом (від лат. temperamentum - належне співвідношення частин) розуміють сукупність індивідуальних особливостей, що характеризують динамічну (від греч. dynamikos - сильний, рухливий) і емоційну сторони поведінки і діяльності людини.

Найбільш розробленою теорією є теорія І.П. Павлова походження темпераменту, яка грунтується на положенні про вроджені властивості типу нервової системи. Такими властивостями є:

Сила - здатність н/с витримувати сильні подразники, обумовлюючи працездатність і стійкість нервових клітин;

Врівноваженість, що характеризується співвідношенням процесів збудження і гальмування;

Рухливість, яка визначається швидкістю зміни процесів збудження і гальмування.

Своєрідне поєднання цих властивостей утворює 4 типи н/с, кожний із яких співвідноситься з одним із 4 типів темпераменту.

1. Холерик (сильний, нерівноважний, рухливий) характеризується активністю, енергійністю дій, різкими, рвучкими рухами, їхнім швидким темпом. Схильний до різких змін настрою, нетерпимий, схильний до емоційних зривів, буває агресивним.

2. Сангвінік (сильний, урівноважений, рухливий) відрізняється активністю, товариськістю. Швидко пристосовується до нових умов. Продуктивний при наявності інтересу. Почуття в сангвініка легко виникають і легко замінюються, міміка рухлива, виразна.

3. Флегматик (сильний, урівноважений, інертний) важко переключається з одного виду діяльності на інший і пристосовується до нових обставин. Відрізняється низьким рівнем психічної активності. Почуття виникають повільно, але відрізняються усталеністю, переважає рівний, спокійний настрій.

4. Меланхолік (слабкий тип ВНД) характеризується низьким рівнем активності. Швидко стомлюється та легко вразливий. Відрізняється схильністю глибоко переживати навіть незначні події при слабкому зовнішньому вираженні почуттів. Сильні впливи часто викликають тривалу гальмівну реакцію.

При цьому варто врахувати, що в чистому вигляді типи темпераменту, як правило, не зустрічаються, і можна говорити тільки про переважання тих або інших його рис. Крім того, не можна сказати, що якийсь тип темпераменту краще або гірше; кожний із них має переваги та недоліки.

Перевагами холерика є ініціативність, енергійність, можливість мобілізувати значні зусилля за короткий проміжок часу. У той же час йому може не вистачити витримки, терпіння, особливо при досягненні віддалених цілей. При несприятливих умовах, відсутності серйозних цілей, неможливості творчої діяльності рухливість сангвініка, швидкість реакції можуть проявитися в поверховості і мінливості.

Переваги флегматика в тому, що він може довго і завзято працювати, але для того, щоб включитися в цю роботу, йому потрібно значний час.

Висока чутливість меланхоліка, що забезпечує глибину і тонкощі почуттів, обертається швидкою стомлюваністю і найчастіше підвищеним рівнем тривожності, що може негативно вплинути на успішність діяльності.

Особливо яскраво недоліки темпераменту виявляються в екстремальних умовах, тому їх варто враховувати в професіях, що пред'являють особливі вимоги до динамічних і емоційних якостей людини.

Характер - сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, які складаються і проявляються в діяльності і спілкуванні, обумовлюючи типові для неї способи поведінки.

Характер проявляється в системі відношень людини до навколишньої дійсності, до яких перш за все відносяться;

відношення до інших людей (екстраверсія чи інтроверсія, правдивість чи брехливість, тактовність чи грубість і т.д.);

відношення до справи (добросовісність, працелюбство, лінощі);

відношення до себе ( самокритичність, самовпевненість, егоцентризм);

вольові риси особистості ( цілеспрямованість, стриманість, впевненість).

Таким чином, характер, певним чином мотивуючи поведінку людини, тісно пов'язаний із спрямованістю особистості. У той же час це не тотожні поняття: чемними й акуратними, наприклад, можуть бути люди, що різко різняться своїми переконаннями, моральними принципами.

Характер формується в процесі соціалізації людини в умовах включення її в різноманітні соціальні спільності.

Таким чином, становлення характеру, що відбувається у результаті навчання і виховання людини, обумовлено об'єктивними обставинами її життєвого шляху, але саме ці обставини можуть змінюватися під впливом Вчинків людини. У результаті вона спроможна піднятися над своїм характером, змінити його, стати творцем самої себе.

5.3 Здібності людини

Здібності - індивідуально - психологічні особливості особистості, які проявляються в діяльності і являються умовою її успішного виконання.

Здібності тісно пов'язані зі знаннями, вміннями та навичками людини, забезпечуючи їх швидке вироблення, закріплення і ефективне застосування на практиці.

Природною основою формування здібностей є задатки - вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку, органів відчуття.

Задатки є необхідною, але не достатньою умовою розвитку здібностей. Якщо, наприклад, людина розумово неповноцінна, то, незважаючи на самі сприятливі умови, вона, на жаль, навряд чи досягне висот думки. З іншого боку, наявність задатків ще не означає, що вони розів'ються в здібності.

В даний час встановлено, що генотип визначає тільки потенційні можливості людини, а середовище і виховання - наскільки ці можливості будуть реалізовані.

Виділяють такі види здібностей:

- природні, що формуються на базі вроджених задатків при наявності елементарного життєвого досвіду через механізми умовно-рефлекторних зв'язків;

- специфічні, що формуються і розвиваються у соціальному середовищі, серед яких виділяють загальні і спеціальні здібності.

Загальні здібності визначають успіхи людини в самих різноманітних видах діяльності. Про наявність загальних здібностей судять, насамперед, за рівнем розвитку розумових якостей - гнучкості, критичності, самостійності, широти мислення і т.п.

Сукупність усіх розумових здібностей, що забезпечують людині можливість вирішувати різноманітні задачі, звичайно називають інтелектом.

До загальних здібностей відносять також індивідуально-психологічні якості, що характеризують приналежність особистості до одного з трьох типів: художнього, розумового і проміжного (по термінології І.П. Павлова).

Відносне переваження першої сигнальної системи в психічній діяльності людини характеризує художній тип; відносне переваження другої сигнальної системи - розумовий тип; приблизно рівне їхнє співвідношення - середній (проміжний) тип людей.

Для художнього типу властива яскравість уяви, жвавість вражень, емоції, для розумового типу - переваження абстракції, логічних побудов. Слід зазначити, що представники художнього типу можуть мати інтелект не менше розвинений, чим представники інших типів. Мова в даному випадку йде про його своєрідність, відносне переважання образних компонентів психіки над словесно-логічними.

Загальні здібності, що забезпечують відносну легкість і продуктивність в оволодінні знаннями в різноманітних видах діяльності, називають загальною обдарованістю. Дослідження показують, що обдарованих людей відрізняють насамперед зібраність, пильність, постійна готовність до діяльності, наполегливість у досягненні мети, а також інтелект, що перевищує середній рівень.

Специфічні розходження в обдарованості виявляються насамперед у спрямованості інтересів до тієї або іншої сфери людської діяльності, проявляючись у спеціальних здібностях, що допомагають досягти високих результатів у якійсь області діяльності (математичній, технічній, художній, спортивній і т. д,).

Крім загальних і спеціальних виділяють здібності:

теоретичні, що визначають схильність людини до абстрактно-логічного мислення, і практичні, що обумовлюють успіх у конкретно-практичних діях;

репродуктивні, що забезпечують спроможність засвоювати знання, уміння, навички, і творчі, пов'язані з успішністю створення нових оригінальних ідей, творів матеріальної і духовної культури;

до спілкування, взаємодії з людьми, що забезпечують можливість входження в контакт із різноманітними людьми, відношенням до себе, і предметно - діяльністні, пов'язані зі взаємодією людей із технікою, природою, знаковою інформацією і т.д.

За рівнем і ступенем розвитку здібностей виділяють талант (сполучення здібностей, що дають людині можливість успішно, самостійно й оригінально здійснювати складну трудову діяльність) і геніальність (вищий рівень розвитку здібностей, що забезпечує досягнення особистістю визначних результатів творчої діяльності).

6. Розвиток особистості та Я-концепція

6.1 Поняття розвитку особистості

Розвиток людини -- це процес кількісних та якісних змін, який охоплює становлення людини в біологічному, психічному та соціальному плані. Він характеризується фізичними (морфологічними, біохімічними, фізіологічними), психічними змінами (появою новоутворень, нових механізмів, нових процесів, нових якостей), розширенням та поглибленням взаємозв'язків різних властивостей особистості, новим рівнем функціонування та формування психологічних стратегій рішень особистих, професійних, соціальних проблем, цілісністю, інтегративністю тощо.

Одним із важливих моментів розкриття сутності розвитку людини є розуміння тих законів, за якими відбувається розвиток, розуміння рушійних сил розвитку, джерел, закономірностей та його етапів, ролі кризових періодів в житті людини, можливостей прискорення процесу розвитку тощо. Перше, з чим стикаються при вивченні психічного розвитку людини, це проблема співвідношення в ньому біологічного та соціального.

6.2 Основні підходи до періодизації розвитку

Представники біогенетичного підходу кладуть в основу розвитку особистості біологічні процеси дозрівання організму. Сам процес розвитку трактується основним чином як дозрівання, стадії якого універсальні. Якщо представники цього підходу й говорять про роль соціального середовища, то лише як про умову для дозрівання заданих природою (генетично обумовлених) якостей та властивостей.

Представники соціогенетичного підходу повністю відкидають значення біологічних факторів і пояснюють процес розвитку людини через структуру суспільства, через способи соціалізації, взаємовідносини з оточуючими, тобто соціальна поведінка людини пояснюється через замкнуті в собі властивості середовища, до яких людина повинна пристосуватися.

Представники психогенетичної теорії трактують психічний розвиток як повністю спонтанний процес, не залежний ані від біологічного, ані від соціального. Такими самодетермінуючими психічними явищами можуть бути емоції, потяги, мотиви, пізнавальна сфера тощо. Психологічний розвиток трактується як повністю спонтанний процес.

Представники психології діяльності вважали, що розвиток особистості відбувається в процесі залучення людини до різних видів діяльності. Ніде окрім діяльності людина не розвивається.

Проблема людського розвитку не співвідносна за своєю складністю з будь-якою біологічною проблемою. Розвиток людини обумовлений взаємодією багатьох факторів: спадковістю, середовищем біогенним, соціальним, вихованням, власним психічним життям, діяльністю людини. Ці фактори діють не порізно, а разом на складну структуру розвитку.

Розплутати цей складний клубок біологічних та соціальних ниток, зрозуміти дійсний внесок природи, генетики, соціальних зв'язків суспільства, внутрішніх законів розвитку психічного у розвиток особистості, а значить, навчитися впливати та керувати її формуванням, можливо за умови вивчення та аналізу сутності та динаміки розвитку людини на різних етапах її життєвого шляху.

6.3 Концепція Д.Б. Ельконіна та Е. Еріксона

Розглянемо дві концепції періодизації розвитку особистості, авторами яких Д.Б. Ельконін та Е. Еріксон.

Д.Б. Ельконін висунув ідею поєднання двох ліній розвитку: пізнавального та власне особистісного (від народження до закінчення середньої школи). Згідно з його теорією, розвиток пізнавальної сфери дитини та її особистості (сфера потреб та мотивів) відбувається у руслі різних провідних діяльностей, що послідовно змінюють одна одну в онтогенезі.

Першим видом діяльності, з якої починається формування особистості, є безпосереднє емоційне спілкування немовляти з матір'ю, іншими оточуючими людьми. Ця діяльність змінюється рольовою грою, спільною навчальною діяльністю, спілкуванням, в процесі яких виникають новоутворення, що є опорою подальшого розвитку.

Новоутворення -- якості, властивості особистості, ті психічні та соціальні зміни, які вперше виникають на певній стадії розвитку і котрі переважно й визначають ставлення до навколишнього світу людей, самого себе та весь хід розвитку в даний період.

Під час виконання саме цієї групи провідних діяльностей і відбувається розвиток сфери потреб та мотивів, сфери «що я хочу».

Другу групу провідних діяльностей складають ті, всередині яких відбувається розвиток пізнавальної сфери та відповідних здібностей у дитини. Це маніпулятивно-предметна діяльність, гра дошкільнят з предметами, навчання та праця у шкільному віці, це сфера «можу».

Таким чином, від народження до пізнього юнацтва, послідовно та періодично змінюють одна одну провідні діяльності предметного плану з одного боку та форми спілкування -- з іншого, які поперемінно забезпечують розвиток пізнавальних процесів та сфери потреб і мотивів особистості.

Концепція Д.Б. Ельконіна розроблялася та доповнювалася рядом вчених: Л. Виготський, Д. Фельдштейн, Л. Божович тощо. Узагальнення цих теорій можна зобразити за допомогою наступної таблиці (табл. 3).

Перехід від однієї вікової стадії до іншої знаменується перебудовою та змінами в психічному розвитку і може супроводжуватися кризою, яка характеризується загостренням протиріч, що виникають в процесі розвитку, сильними емоційними переживаннями, порушенням взаєморозуміння з оточуючими тощо.

Існує сензитивний період розвитку, тобто оптимальний термін для розвитку тих чи інших якостей людини (наприклад, 1 - 3 роки -- оптимальний період для розвитку мови, 6 - 11 р. -- для розвитку навичок прийняття рішення, 11 - 16 р. -- для розвитку абстрактного мислення і т. д.). Пропустивши цей термін, відповідну властивість сформувати в інший час буде набагато складніше, а то і зовсім неможливо. Причини сензитивності -- нерівномірність дозрівання мозку та нервової системи, а також те, що деякі властивості особистості можуть розвиватися лише на підґрунті вже сформованих.

Психічний розвиток особистості не обмежений якимось певним проміжком часу, тільки тими чи іншими періодами. Він відбувається на всіх етапах життєвого шляху людини. При цьому кожний етап, поряд із загальними закономірностями розвитку характеризується також особливим та специфічним лише для нього. З цієї точки зору період зрілості не може розглядатися як деякий кінцевий пункт, до якого спрямовано розвиток та яким він закінчується.

Таблиця 3. Характеристика основних вікових періодів

№ п/п	Вік	Протиріччя	Соціальна ситуація	Провідна діяльність	Новоутворення
1	Новонародженість (0--3 міс.)	Дитина народжується з біологічними потребами, але самостійно їх задовольнити не може	Повна фізична та психічна залежність від дорослого	--	Комплекс пожвавлення -- це емоційно-рухова реакція дитини на появу дорослого
2	Немовля (3 міс.--1 рік)	У дитини є певні потреби, які вона не може самостійно задовольнити	Розвиток системи «дитина -- суспільний дорослий»	Емоційне спілкування	1. Мова 2. Емоційне відчуття власного тіла 3. Розвиток потреб і мотивів
3	Раннє дитинство (1--3 рр.)	Дитина відкриває предметний світ, але самостійно не може осягнути функції предметів	Спілкування з дорослим відносно функцій та дій з предметами	Предметна маніпулятивна діяльність	1. Мова 2. Наочно-дійове мислення 3. Прагнення до самостійності (Я сам)
4	Дошкільний вік (3--6, 7 рр.)	Дитина виділила себе з предметного світу, побачила нетотожність з дорослим. Виникає необхідність в освоєнні соціального середовища, але не має можливості	Подальший розвиток системи «дитина -- суспільний дорослий». Осягнення світу дорослих відносин	Рольова гра	1. Емоційне оформлення соціальних потреб, мотивів 2. Розвиток образного мислення, уяви 3. Формування довільної поведінки 4. Формування моралі
	Молодший вік (6, 7--11 рр.)	Виникає потреба в знаннях, але в дітей не сформовані способи пізнання оточуючого світу	1. Дитина -- вчитель 2. Стосунки в дитячому колективі 3. Стосунки з батьками	Навчальна діяльність	1. Внутрішній план дій 2. Рефлексія 3. Розвиток пізнавальних процесів 4. Розвиток довільної поведінки
6	Підлітковий вік (11--15 рр.)	Відчуття самостійності, «почуття дорослості», але психічні можливості підлітка обмежені	1.Стосунки з дорослими (з конфліктами чи без) 2. Стосунки з однолітками	Спілкування	1. Розвиток потреб та мотивів 2. Рефлексія в моральній сфері 3. Почуття дорослості 4. Критичне відношення до дорослих 5. Самооцінка
7	Рання юність (15--17 рр.)	У цьому віці виникає прагнення до узагальненого пізнання світу і себе, але не вистачає життєвого досвіду	Двоїстість соціальної ситуації: самостійність, отримання громадянських прав - залежність від дорослих	Професійне самовизначення	1. Узагальнене уявлення про «Я» 2. Моральна сфера 3. Професійне самовизначення 4. Розвиток інтимно-осо- бистісної сфери 5. Теоретична форма мислення

Чим більш зрілою психологічно та соціально є особистість, тим більше зростають її можливості у подальшому розвитку.

Період особистісної зрілості відкриває якісно нові можливості становлення людини.

З цієї позиції цікаво розглянути розвиток особистості протягом життя. Ця концепція представлена епігенетичною теорією Еріксона.

Сутність епігенетичної теорії відображається в принципі: «Все, що росте, має загальний план». Виходячи з цього загального плану, розвиваються окремі частини. Кожна з них має найбільш сприятливий період для переважного розвитку. Так відбувається доти, доки всі частини, що розвинулися, не сформують функціональне ціле.

Розвиток особистості, за Еріксоном, -- це закономірна зміна етапів, на кожному з яких відбувається якісне перетворення внутрішнього світу, відношень та поведінки людини, в результаті чого вона як особистість отримує щось нове, характерне саме для даного етапу розвитку. Новоутворення особистості виникають не на порожньому місці, їхня поява на певному етапі підготовлена всім процесом попереднього розвитку особистості. Нове в ній може виникнути та закріпитися лише тоді, коли в минулому для нього вже були утворені відповідні психологічні та поведінкові умови.

Послідовність стадій психічного розвитку особистості, за Еріксоном, -- це результат біологічного дозрівання, але зміст розвитку визначається тим, що очікує від людини сім'я, суспільство. За Еріксоном, будь-яка людина проходить виділені стадії, до якої б культури вона не належала, все залежить лише від тривалості її життя.

Еріксон виділяє вісім стадій розвитку.

Перехід від однієї стадії до іншої характеризується кризами. Криза -- «як поворотний пункт», «момент вибору між прогресом та регресом, інтеграцією та затримкою». Цей вибір між двома полярними відношеннями до світу, до себе закріплюється в певних властивостях та якостях особистості.

І стадія (від народження до 1 року).

На цій стадії формується базова довіра до людей, почуття безпеки існування у світі, на противагу почуттю недовіри до людей, відчуття загрози, що йде від світу. Ознаки соціальної довіри у немовляти проявляються у легкому годуванні, глибокому сні, нормальній роботі кишечника. До перших соціальних досягнень відноситься готовність дитини дозволити матері зникнути з поля зору без надмірної тривоги чи гніву, бо її існування стало внутрішньою впевненістю, а її появу можна передбачити. Саме ця постійність, неперервність та тотожність життєвого досвіду формує у маленької дитини початкове почуття власної ідентичності. Дуже велику роль відіграє матір на цій стадії, її любов, бажання та вміння задовольнити потреби дитини.

ІІ стадія (від року до 3 років).

Ця стадія характеризується формуванням та відстоюванням дитиною своєї автономії та незалежності на противагу сумнівів у собі та почуттю сорому. Боротьба почуття незалежності, самостійності, впевненості у собі проти сорому та сумніву приводить до встановлення співвідношення між здатністю співпрацювати з іншими людьми і наполегливістю та її обмеженнями. У кінці стадії виникає стійка рівновага між цими протилежностями. Вона буде позитивною, якщо батьки та близькі не будуть занадто керувати дитиною, гіперопікати, придушувати її прагнення до автономії. Із відчуття самоконтролю при збереженні позитивної самооцінки виникає стійке почуття доброзичливості та гордості, із почуття втрати самоконтролю і стороннього зовнішнього контролю з'являється стійка схильність до сумніву в собі та сорому.

ІІІ стадія (від 3-х до 6 років).

На цій стадії при нормальній лінії розвитку формується ініціативність, активність і в той же час переживання почуття вини та моральної відповідальності за свої бажання. Дитина жадібно та активно пізнає оточуючий світ, через гру дитина проникає у світ дорослих відносин. На цьому етапі відбувається усвідомлення своєї статевої приналежності. Прагнення зайняти місце батька (матері) у відносинах з батьками протилежної статі.

ІV стадія (від 6 до 11 років).

Ця стадія характеризується включенням дитини у нові соціальні зв'язки -- вступом у школу. Формується любов до праці та вміння поводитися із знаряддями праці або почуття неспроможності, неповноцінності, нездатності, заздрості до інших дітей. Якщо за сприятливих умов значимість батьків для дитини відходить на другий план, то за появи почуття власної неадекватності вимогам школи сім'я знову стає притулком для дитини.

V стадія (від 11 до 20 років).

У підлітковому та юнацькому віці з'являється почуття цілісного усвідомлення себе та свого місця в житті, відбувається самовизначення, вибір професії, особистість окреслює свій життєвий шлях, формується «я» ідентичність, яка включає відчуття стійкості та непреривності власного «Я», незважаючи на ті зміни, які відбуваються з нею у процесі її росту та розвитку. Негативний полюс -- непевність у розумінні власного «Я» («дифузна ідентичність»), яка проявляється у регресії до інфантильного рівня і бажанні якомога довше відтягнути прийняття дорослого статусу, стійкому почутті тривоги та ізоляції, постійному очікуванні чогось такого, що зможе змінити життя, страхові перед особистим спілкуванням, презирстві до визначених суспільних ролей, ірраціональному віддаванні переваги всьому іноземному («добре там, де нас немає»).

Наступні 3 стадії характеризують життєвий шлях дорослої людини.

VI стадія (від 20 до 40--45 років).

Для неї характерно встановлення дружніх зв'язків, пошук супутника життя, прояв почуття близькості до людей, задоволення особистим життям, реалізація в роботі на противагу почуттю відчудженості, самотності.

VII стадія (від 40--45 до 60 років).

Е. Еріксон вважав цю стадію центральною в житті людини. За нормальної лінії розвитку людина характеризується високою продуктивністю праці, піклуванням про майбутнє покоління, боротьбою творчих сил людини проти застою, стагнації, заскорузлості.

На останній VIII стадії відбувається інтеграція результатів всіх попередніх фраз, формується мудре відношення до життя, яке зріла особистість сприймає, не впадаючи у відчай, не розчаровуючись у прожитому житті, у людях, у собі і не відчуваючи презирства до життя, бажання отримати від життя більше, ніж було отримано, паралізуючого страху смерті, яка наближається.

Дана періодизація дає можливість людині зрозуміти себе та знайти співчуття до себе -- на протилежність тим поясненням, які люди самі створюють для власних незрозумілих якостей, а саме: «Я поганий», «Я лінивий і недисциплінований», «Я небезпечний» тощо. За Е. Еріксоном, ці труднощі відображають сімейні процеси, котрі ускладнили доступ людини до почуття безпеки, автономії чи задоволення власною ідентифікацією, чи те що доля позбавила дитинство відданого друга чи матері на початковому віковому етапі.

6.4 Самосвідомість і Я-концепція особистості. Розвиток самосвідомості в онтогенезі

Як людина поводить себе в тій чи іншій ситуації, як вона спілкується, цілі якого рівня ставить перед собою, успішно чи не успішно займається професійною діяльністю, тобто наскільки вона може пристосуватися до зовнішнього світу, привласнити його здобутки та реалізуватися у цьому світі залежить не тільки від особливостей відображення дійсності та відношення до навколишнього світу, а у великій мірі від уявлень людини про саму себе.

Уявлення про себе репрезентуються у «Я-концепцію», яка включає не тільки образ своєї зовнішності, фізичних, розумових, моральних особливостей та здібностей (пізнавальний компонент), а й ставлення до себе в цілому чи до окремих сторін своєї особистості (емоційний компонент). Це ставлення проявляється у системі самооцінок (завищена, занижена, адекватна) і детермінує особливості поведінки (поведінковий аспект).

В основі уявлень про саму себе лежить здатність людини відокремлювати себе від зовнішнього світу та від продуктів власної життєдіяльності. Цей процес яскраво проявляється приблизно у 2--3 роки і пов'язаний з тим, що дитина виділяє себе з оточуючого світу, відчуває свою інаковість, нетотожність світу та дорослому. Дитина побачила себе в іншому, побачила себе саму.

Відокремлення себе від зовнішнього світу може проявлятися у симптоматиці кризи 3 років, яка вперше була описана Е. Келер:

Негативізм. Це негативна реакція, пов'язана з відношенням одної людини до іншої. Дитина відмовляється взагалі підкорятися певним вимогам дорослих. Негативізм не можна плутати з неслухняністю. Неслухняність проявляється і раніше.

Впертість. Це реакція на своє власне рішення. Впертість не треба плутати з наполегливістю. Впертість -- дитина добивається виконання своєї вимоги, свого рішення. Виділення себе як особистості і бажання, щоб інші рахувалися з цією особистістю.

Норовитість. Носить більш генералізований та менш безособовий характер. Це протест проти порядків, які існують вдома.

Примхливість (свавілля). Прагнення до самостійності. Дитина хоче робити щось самостійно. Чимось це нагадує кризу 1 року, але там дитина прагне фізичної самостійності, а тут -- самостійність наміру, замислу.

Обезцінювання дорослих. «Ти погана, дурна».

Протест-бунт, проявляється у частих сварках з батьками (стан війни з оточуючими, постійний конфлікт з ними).

В сім'ї з єдиною дитиною зустрічається прагнення до деспотизму. Дитина проявляє деспотичну владу стосовно всіх оточуючих і вишукує для цього безліч способів.

Це усвідомлення себе як особистості виникає не на порожньому місці і базується на більш ранніх відчуттях власного тіла. Становлення усвідомлення себе починається від народження і здійснюється під впливом вроджених особливостей, ставлень до дитини батьків та значущих близьких (бабуся, дідусь, брат, сестра, друзі) та переживань дитиною цих ставлень.

Умовно виділяють такі етапи у формуванні «Я-концепції»:

1. Від народження до 1 року, цей етап пов'язаний з виникненням відчуття свого тіла та виділенням його з оточуючого світу. Цей процес відбувається у контексті діалогу «мати -- дитина» і включає різнобічну взаємодію: візуальну, сенсомоторну, слухову та кінетичну. Дії матері спрямовані на задоволення потреб та підтримання стану дитини. Важливо, щоб мати добре розуміла, чого саме хоче немовля. І не годувала його тоді, коли воно хоче, щоб його погойдали, та не гойдала тоді, коли воно хоче їсти. Також мати повинна бути впевнена у своїх діях, у тому, що вона робить.

Віннікот запитує: «Що бачить дитина, коли дивиться в обличчя матері?» «Звичайно, -- припускає він, -- те, що бачить дитина, -- це вона сама» … гордість та щастя, відображаючись на обличчі матері, формують базисне відчуття доброго стану та безпеки. Ця взаємодія та ментальні враження дитини про межі свого тіла та легкість управління ним (координація очі-руки-рот, перевороти, тощо) приводить до того, що малюк збирає надійну схему тіла, яка є основою примітивного відчуття себе. Вона оформлена в більшості у приємні тона і на фундаменті якої дитина буде будувати почуття любові до себе та впевненості у собі.

Уявлення про тіло та цікавість до нього залишаються центральними аспектами переживання «Я» на все життя. Хвороби, медичні та хірургічні втручання, ріст тіла, його зміни -- все це викликає ряд свідомих та несвідомих фантазій, хвилювань відносно тіла і може впливати на неадекватність у поведінці. До того ж самооцінка (більш пізнє утворення) частково залежить від того, відповідає чи ні усвідомлений образ тіла бажаному образу.

...